Українські видавництва продовжують відкривати українською шедеври світової прози середини минулого століття. Наразі – до читача прийшов роман Ґюнтера Ґрасса «Кіт і миша». Вельми цікавий твір.

Автор творить свій твір на очах у здивованого читача – він згадує і пише, оживляє свого діточого кумира, дихаючи на його зображення у своїй уяві, звертаючись до нього, як Бог до свого творіння, і пара від подиху лишається на шклі почуття: «Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке,бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині», «я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав», «той, хто пише, не має права забігати наперед», «я пишу, бо мушу викинути це з себе», «поділитися своїми важкими думками», «не бачити Тебе не означало, як і досі не означає, можливості забути Тебе і Твою напружену симетрію », «Мальке переміг своїм текстом усе».

«Кіт і миша», так само як «Школа для дураков» Саші Соколова – колосальна школа письма для доброго прозаїка. Вдячний чительник має змогу відчути і спостерегти життя як воно є і писання про життя як воно є. Чительника вражає все – причини вражень, враження причин.

Це старечі полюції чи гомосексуальна естетика? Байдуже. Це висока поезія прози: «засмагали до кольору сигар», «у чотирикутній тиші кімнати», «Поки Ти не навчився плавати, Ти був ніким», «Вона складалася зі шкіри, кісток і цікавості», «Прутень Мальке був не лише суттєво грубшим і на цілу сірникову коробку довшим, він ще і виглядав значно доросліше, небезпечніше, достойніше», «ми нервово засміялись, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще », «Якщо його й цікавили такі речі, то радше з хлопцями, хоча я зовсім не маю на увазі, що Мальке був не такий, як треба. У ті роки, коли ми курсували поміж басейном і баржею, ми самі ще не знали, самці ми чи самки», «Нудьга повзла від великих вазонів до олійного портрета на задній стіні», «тільки висохлий послід чайок добре пережив зиму, і його стало ще більше», «ЇЇ пронизливим голосом можна було б різати скло, він міг би вирватися із душ померлих тенорів», «вище полум’я свічки», «недаремно ж Бог дав вам усі ваші таланти» , «Вічний вітер і рухомий пісок», «гранітні колони, об які можна охолоджувати гарячі голови», «миша ожила, і кіт ставав усе важливішим», «Він так просто не здасться, не зможе, не захоче, не зможе захотіти», «багато хто у своєму житті дуже любить дорогі килими, але помирає на голих дошках підлоги», «обрати найкращу частину промови, тобто мовчання».

Вражає у Ґюнтера Ґрасса феноменальне відчуття ритму фактури слова («іде у своїх високих чорних шнурованих черевиках, які порипують на посипаному попелом снігу») і просто дивовижне але й оманливе водночас відчуття легкості буття.

Все не так просто. Але художньо вивершено і художньо вартісно.

Неповторно.

Неперебутньо.

Наталка Сняданко заслуговує найбільших похвал за управний переклад, хоч і не втрималась від фірмової автоглухоти – «даХУ ЯКого», «тиХУ І респектабельну», «голоЇ БАЛКИ», а також не до ладу використала «карп» замість українського «короп».