ОДЧИНЯЙ ДВЕРІ – ПРИЙШЛА “ФЕНЯ”
00:00 07.09.2007
Мовні реформатори в Україні зазнали поразки. Україна не стала наслідувати мовної політики передвоєнної Чехії чи, скажімо, сучасної Франції. На наших очах переважно російськомовні видання здійняли шалену істерію й завалили новий варіант українського правопису (погодьтеся, що засадничо взагалі-то це було не зовсім коректно й етично).
Леся Ставицька. Короткий словник жарґонної лексики української мови. – К.: Критика, 2003. – 336 с.
Отже, проблему законсервували. Хворому на гостру виразку замість хірургічного втручання прописали промивання шлунку. Втім, це вже симптоматично: в нашій державі всі пекучі проблеми “розв’язують” у такий спосіб – і питання створення єдиної помісної соборної православної церкви, і питання дерусифікації, і міжнаціональні та екологічні питання.
Як відомо, найголовніше лихо всіх українських кіл: відсутність одностайності. Це стосувалося і правопису, коли суперечки навколо написання “інший” чи “инший” затуляли головну проблему. А саме: структурно українська мова залишається ще в полоні чужорідних, чужомовних схем і конструкцій. Для цікавих: розгорніть будь-який словник іншомовних слів. Компетентна людина вжахнеться кількості запозичень, зроблених за посередництва російської мови, їх там знайдете принаймні не менше 50 відсотків. У наявному в мене вдома словникові – близько 23 тисяч слів (загалом же словники іншомовних слів можуть містити і 70 тисяч), а найновіший тлумачний словник української мови сягає 170 тисяч слів...
На 13 році після здобуття незалежності 99 відсотків запозичень з чужих мов приходить до нас знову ж таки за посередництва російської. Припинення парадигми природного розвитку мови насильницькими методами 1933 року не дає нашим мовцям орієнтирів на закони власної мови. Не рятують і письменники, що їх начебтоукраїнська політична еліта відсунула на марґінеси. Мало допомагають і діалекти, бо їхні представники, як правило, не мають доступу до мас-медіа.
Найприкріше те, що легалізації російських мовних форм відбуваються й на науковому (радше б сказати – псевдонауковому рівні). Ці процеси маємо змогу спостерігати й у праці Лесі Ставицької “Короткий словник жарґонної лексики української мови”, що її видала 2003 року “Критика”. Авторка словника взялася довести конкурентоспроможність української мови “у розмовних, стилістично знижених сферах комунікації”. Через те, що в українському жарґоновживанні багато “кальок, суржику, російських вкраплень”, Ставицька вирішила, що ці елементи “мають право на лексикографічну репрезентацію”.
Мабуть, репрезентувати можна все, що можна репрезентувати (перепрошую за каламбур). Але навіщо? Навіщо відверто запозичувати російську “феню” і мову блатних? Щоб збагатити мову? Але чи розмовляє контингент, що використовує блатну мову, по-українському? Переважно – ні. Певно, підходити до цього питання треба досить делікатно. А не прикриватися цитатами з “Большого словаря русского жаргона” (БСРЖ): “З часом скаламучені води заспокоюються, каламуть осідає на дно або її відносить у безкрайній мовний океан, а живильна свобода залишається очисною течією в мовній системі”. Воно ж бо й справді так, але про яку мовну систему йдеться? Очевидно, про одну, а не про поєднання двох мовних систем у щось аморфне під назвою “українська жарґонна лексика”.
Певна річ, “у російський жарґон на правах запозичень” потрапили українізми, зрозуміло, що й русизми, за принципом “алаверди”, потрапили до словника Ставицької, однак співвідношення українізмів там і русизмів тут несумірне!!! Варто було все-таки більше шукати жарґонізмів серед носіїв української мови. Зрештою, не дуже заперечуватиму щодо думки Лесі Ставицької, що “для мовної екзистенції жарґону не менш важливим є також інший полюс – розширеного вживання, суголосний за своєю суттю сміховій культурі карнавалу”. Одначе, заперечуватиму проти підверстування потрібних значень під розмиті означення. Що таке карнавал? Що таке сміхова культура? Чи це терміни в науковому розумінні (як відомо, ідеалом для наукової термінології є ситуація, коли один термін позначає одне поняття)?
Яким чином запозичення, зроблені автором словника з кримінальної лексики сусіднього народу, виражають сміховий потенціал мови українців? Цирк, чалка, хор, хандра, підсос, йорж, грижа, валет, баґ, шуцман, шушара, шкирла, чаханка... Список слів, узятих із БСРЖ, ЖУМ (Жаргон уголовного мира) чи ЯБМ (Язык блатных, язык мафиози), можна продовжувати. Тож і виходять такі курйози, що шняга – означає “чоловічий статевий орган” (БСРЖ), замість того, щоб означати “жаба” (Грінченко). Ось іще одна з ознак подекуди сліпого копіювання з БСРЖ і подібних джерел: хист – “схильність до якоїсь діяльності”. Перепрошую, але ВТСМ (Великий тлумачний словник сучасної української мови) саме так і тлумачить слово хист – “уміння що-небудь робити, поводити себе певним чином; здібності”. Отже, наше ж слово, за допомогою Ставицької, щасливо повернулося з “еміграції” до матірного лона, нехай навіть і потрапило до жарґонізмів.
Порівнюючи “Короткий словник жарґонної лексики” із “Першим словником українського молодіжного сленґу” (ПСУМС) Світлани Пиркало, доходиш висновку, що попередник виглядає більш симпатично – він був живим, прагнув до словотворчості, прагнув бути співтворцем цієї самої жарґонної лексики (чого варті, скажімо, новотвори на кшталт ханґовер – “алкогольне похмілля”, від агл. hangover). Цирла, честь, ховайся, скомунячити, сирота, сервус, пиворак, пилососити, оберпоц, накателло, горбиль, радейко, рагуль... Це все слова, що благополучно перекочували із ПСУМС до словника Ставицької.
Є й інший аспект проблеми жарґонної лексики, далекий від “сміхової культури карнавалу”. Дослідник-аматор Ростислав Мартинюк справедливо стверджує, що велика частина жарґонізмів російської мови має угро-фінське походження і, на жаль, дуже легко всотується до нашого лексикону, незважаючи на їхнє невідоме для більшості мовців походження. Наприклад, “тусівка” й тусуватися” швидко завоювали собі місце в літературі й у мас-медія. Те саме стосується слів “лох”, “ґопник”, “лафа”, “лажа”... “Справжньою окрасою мови козаків стали слова з ерзянської та мокшанської мов (їх ще звуть “мордовськими” мовами)... – пише пан Мартинюк. – Останніх багато саджали до в’язниць, яких чомусь було чимало саме в Мордовській АРСР. Живучи у цій лісистій фінській країні, вони переймали чудернацькі місцеві слова. Якщо не на роботах у місцевих колгоспах, то прямо від охоронців мордвинів (їх-бо набирали серед місцевих мокшан). Згодом ці зеки повертались до України і щедро розсипали дивні “зонівські” слова у комунальних квартирах Донбасу та Києва: ”вертухай” – охоронець, ”лажа” – нудьга, плач (від “лажамс”), “лафа” – розслаблення, “кімаріть” – спати, “гулькін нос” – дуже мало, з голубиний ніс, “заначка” – захований від вогкості (“начка” – вогкий), “нари” – трави, дерн (ліжко в’язня), “шамать” – їсти (“шама” – лице)... Втім, найцікавіше з цих слів – сексот. Його корінь “секс”. З мокшанської – “бруд”. А от пташка, що очищує від бруду дерева, називається “сексот”. По-нашому “дятел”, “стукач”.
Отже, як бачимо, до “сміхової культури карнавалу” лексика з БСРЖ не завжди дотична. Швидше, вона має стосунок до комплексу національного приниження. Тому в такий спосіб навряд чи подолаєш “лінґвальну неповноцінність”, пов’язану з браком метафізичної радости, простіше – задоволення мовою в мовному існуванні українського етносу, що про цю неповноцінність пише в передмові до своєї праці Леся Ставицька.
Як на мене, невмотивоване запозичення окремими лексикографами шарів чужої лексики зовсім не свідчить про нездатність нашої мови продукувати сучасні іронічні стилі спілкування... Що ж до скептицизму стосовно “мовного пуризму”, то Джордж Орвелл в есеї “Політика й англійська мова” з цього приводу писав: “За таким переконанням прихована неусвідомлена думка, що мова – це не знаряддя, якому ми самі надаємо форми залежно від його призначення, а щось, що росте саме собою...”
Костянтин КОВЕРЗНЄВ