* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Прийдешні прийдуть

00:00 07.09.2007

Прийдешні прийдуть

До читача прийшов новий роман відомого українського письменника. Прийшов, щоб поновити історичну пам’ять, щоб збудити пригашені буденними проблемами, національні почуття, повернути із забуття тих, що були попереду нас і будуть після нас...

Роман Іваничук “Вогненні стовпи”. Романний триптих. – Львів, “Літопис”, 2002. – 432 с.

Власне, як називає сам автор, це не просто роман, а романний триптих, три окремі книги, об’єднані тематикою і героями – легенда “Рев оленів нарозвидні”, притча “Вогненні стовпи”, реквієм “Космацький ґердан”. У центрі творів Романа Іваничука – душа, зболена і вічна українська душа. Автор приміряє її до різних характерів, намагається прояснити собі і нам усю складність і глибину українськості, і – я впевнена – у кожного українця твір збудить нову хвилю національного самоусвідомлення. Адже й один з визначальних героїв триптиху Йосафат – образ українця, який приглушує свою національну свідомість та історичну пам’ять навзамін спокійному існуванню, праці, кар’єрі, однак вона живе в глибині душі чи серця, –

зрештою доходить до усвідомлення, що “віднині відстоюватиме перед самим собою думку, що не романтична легенда творилася в часи боїв УПА, а незалежна українська держава, яка моцуючись правічною силою, стає сьогодні на ноги і просвічується пам’яттю, у пройдених віках народженою...” Автор характеризує своїх героїв колоритно і переважно коротко, однак перед читачем постають живі люди: врівноважений і впевнений у собі Федір “вдоволено посміхнувся, підкрутив пальцем свої шляхетські вуса, що стирчали під носом, ніби двоє рогів у жука, поцмуляв люльку і мовив повагом...”, спрагла кохання Наталка “свій гріх плекала достоту так, як той зажерливий ґазда вигріває лорта в запортку під пахвою”, темпераментна пані Бурмістрова “нагадувала ... накручений музичний комод часів середньовіччя, який експонується в Коломийському етнографічному музеї”, “бо я понад вечір ходжу до сусідів на пльотки, прецінь мушу знати, що діється на білому світі”, стурбований Мироняк, якого передовсім цікавить, “чи там, на сході, може християнин хоч раз на день добре попоїсти, а коли так, то нема чого совітів боятися, чейже він, Мироняк, зранку ніколи не їсть, бо в горло не лізе, хіба що гарячого молока хлепне, на ніч також не набревкує живота, щоб чорти не снилися, ну а в обід, то вже треба таки добре наїстися...”, злий і людиноненависний Йосип Кобацький “про багатство Йосип не дбав, він вдовольнявся тим, що його бояться, – мати над людьми владу було його найбільшим щастям”.

Романний триптих Романа Іваничука – це не просто розповідь про події певного часу, це не тільки історія людини і села, це навіть не тільки історія України. Глибинною основою твору є питання життя і смерті, віри і байдужості, любові і зради, матеріального і духовного. Автор привертає нашу увагу до тих же вічних, суперечливих і в той же час риторичних запитань: “...і що важливіше: мужність у двобою з вовкулакою чи витривалість у пошуку всесвітніх таємниць?”, “а чи ти думаєш, що геройська смерть менше вартує, ніж твоє боягузливе життя?” Відповідей на них немає. Та й не може бути. Тільки розмови, істинну суть яких читач може віднайти лише в собі, бо вони спонукають до роздумів, до дискусій, до почуттів. Сповнені глибокої філософської виваженості і в той же час наповнені експресією діалоги – розмови Мирона і Йосафата, Богдана з батьком-вчителем, Юлії та Івана Захарчука (Буркута), Юлії та Мирона, Наталки Слобідської та Йосафата – витворюють ідеологічний стрижень роману. Ці розмови, що подекуди переливаються у монологічні роздуми, можливо, часом дещо патетичні як на звичайні діалоги, але це виправдано тим, що саме в них автор у вуста героїв вкладає ті глобальні питання, які тривожать не одне покоління українців: “Скажи, чи можлива наша перемога?” “Ми весь час виграємо битви, Мироне, – каже Юлія, – як ти цього не помітив, тільки війна наша довготривала. А хіба не знаєш з історії, що були й столітні війни, – наша ж тисячолітня, і якби ми не перемагали, то давно б уже зникли з лиця землі, без програшних перемог під Полтавою, Чортковом, Крутами, Хустом ми давно б перемінилися в населення без імені, історії, мистецтва, музики, літератури...” ; “Сільські хлопці пішли в партизани, то й ми підемо”. – “І всі мають загинути за Україну, а Україна – то хто, як не ми?”

Поміж рядками роману просочується народна мудрість, що виростає з життя і стає афоризмом: “є в людини сила дужча за найтяжче горе”, “чужим стає тільки фальш”, “таку цілковиту волю дає людині тільки смерть...”

Триптих наповнений глибокими і неоднозначними метафорами -- любові, зради, прозріння, двобою, утрати. Саме через них ми бачимо героїв Романа Іваничука живими, суперечливими, дієвими, як зовні, так і внутрішньо. Образ любові проступає в романах і як любов до України, що трансформується через конкретні вчинки і відчуття та виконання обов’язків, і як кохання, що не полишає людей у найтяжчі хвилини і стає світлом, що пробивається крізь світи. Це почуття Наталки Слобідської і Василя Маланюка, Юлії і Івана Захарчука (Буркута), Ганни і Пилипа, Федора і Софії. Особливими є постаті Ліди і Василя Андрусяка – “вони залишаться для нас символом любові, сильнішої за смерть...” А разом з тим вони є образом втрати мудрих і свідомих поколінь, їхній образ виводить назовні почуття провини в тих, хто лишився жити: “Орест промовчує, йому згадуються терпкі Василеві слова: “То хоч колись приїдьте на наш громадський похорон”, на душі в нього стає тоскно від того, що сам зостався живий, а вони – мертві, й не хочеться Потураєві впевнюватись, що це останки Василя й Ліди, – ніби відчуває вину перед ними, хоча ні в чому й не повинен...” Образ зради в романах – сильний і різноплановий. Зрада в образі Йосипа Кобацького – чорна і сліпа, він не може з неї вийти, бо через зраду “втратив людську сутність”. Це ж в діалозі Юлії і Мирона: “А хто чи що може відібрати подаровані мені свідомість, переконання, віру?” – “Зрада, Мироне, тільки зрада”. Зраду ми бачимо також в образі Воронюка (упівець, що здається совітам і йде в стребки, аби не згинути, а потім вернутися до своїх, однак для всіх він стає чужим), в образі Богдана, через який автор порушує проблему дивізії “Галичина”, в образі вчителя Шинкарука, котрий спалює свою бібліотеку і цим зраджує собі, загострене відчуття зради в образі Мирона (“Колишнього Мирона не стало: залишилася на світі особина, яка ступила на поріг зради і була проклята своїм праведним двійником.”) Тонко завуальований образ зради в поведінці і характері Йосафата. Кілька пластів зради простежуємо в образі енкаведиста Шполи – зрада батьківським ідеалам, шкільний виступ в інтернаті, ненависть до всього українського, що наперекір вихованню і обставинам живе в ньому. Зрада в творах Р. Іваничука межує з прозрінням. В кожного воно різне (Мирон, Воронюк, лейтенант Шпола, навіть Йосип Кобацький), але в кожному випадку є свідченням того, що навіть у найпідлішій людині у вирішальні хвилини чи в передчутті смерті пробивається істинно людське і саме воно справді непроминуче. Особливе місце в триптиху займає образ Федора. Автор кількома штрихами вимальовує виразний образ українця – дбайливого господаря і водночас неоголошеного лідера сільської громади. Спокійна смерть Федора в легенді “Рев оленів нарозвидні” – це символічна втрата надії на побудову своєї держави.

Поруч з такою конкретно-абстракною формулою світовідчуттів, художнє тло романів насичено безумовно символічними образами, які істотно доповнюють загальне враження від твору, – зранений олень, три трумни, слово “сексот”, привид Софії на Пиконеві, чаша. І поруч з ними образ незнищенного села – Боднарівки, що є символом відродження України, історії, літератури, нації. А свідченням цьому маємо романний триптих Романа Іваничука, що прийшов сьогодні до своїх читачів...

Оксана Михальчук,

кандидат філологічних наук