„Відверту книгу” Наталії Колесниченко-Братунь покликала до життя смерть дівчини – доньки авторки і внучки Ростислава Братуня.

Книжку порадив написати і видати Юрко Покальчук – аби зберегти пам`ять, аби щось сказати, аби когось повчити.

В книжці багато цікавих деталей – про Олю, про діда Братуня, про те, як Плачков, завдяки нехитрим маніпуляціям телефонограмами під час помаранчевої леворуції, став міністром. Є глибокі думки („Повертати собі назад покинуте важко”), є вдалі рядки в Олі Колесниченко („У незвідані тілом світи”, „Я вирву серце закривавлене із тіла, В холодну воду викину його, І попливе воно за хвилями несміло, Червоний слід проллється, як вино”), є незрозуміла патетика авторки-доньки клясика: ось, мовляв, він стільки віддав Україні, а Україна не зробила для його пам`яті те то і те то. Але, перепрошую, пані Наталю – ходіть, гримайте, вимагайте – ви ж його донька.

Але це все таки меморіяльна книжка – сімейна, камерна, локальна.

То чи є сенс тиражувати її і продавати в магазинах?

Авторка так і не спромоглася піднятися над локальним, особистим і зробити його набутком усіх. А це шкода.