* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

БУТИ ПРОЗАЇКОМ

00:00 07.09.2007

БУТИ ПРОЗАЇКОМ

Жадан давно хотів писати прозу. Ще тоді, коли ми мандрували Україною зі своїми юначими віршами, він вже на зустрічах читав гарне оповіданнячко про те, як дівчинка з`їла таргана і що було далі.

Написане у стилі чорного гумору, воно викликало вибухи реготу у слухачів.

Тепер, коли Жадан розкручений письменник, він одну за одною видає свої прозові речі.

Почну з „Гімну демократичної молоді”. Захоплені вигуки на адресу автора з боку Андруховича, Стасюка і Пріґова я би не ставив на обкладинку, бо це занадто дешево. Або хлопці розкидаються словами, або Жадан зманіпулював з текстами – і кращі з них не дісталися читачеві.

Перед прочитанням книжки прози прочитав одне з багатьох інтерв`ю Сергія, де він вельми тішиться тим, що його читає російськомовна молодь і немилосердно накидається на всю українську літературу гамузом, звинувачуючи її у тім, що вона, мовлялечки, не знає життя. Але виглядає на те, що сам Жадан не дуже знає українську літературу, бо не бачити романів Станіслава Стеценка, Василя Зими, Бориса Гуменюка, Павла Вольвача, Сергія Соловйова, Михайла Яворського – які вже сьогодні складають нову потужну хвилю української прози – просто дивно.

Та менше з тим.

Сам Жадан хибує на поспіх, невиписаність багатьох оповідань, незнання реалій (румун у нього їсть мамалиґу на ходу, але їсться вона гарячою і ріжеться ниткою; а череда корів протоптує стежку – що неймовірно: череда корів здатна протоптати цілий полігон), зловживання русизмами (придихання, почесав, копалась у ліжку), авторської глухоти (ненавиСТІ Й страху), нарисовістю тощо.

Найбільша ж проблема Жадана – ненаціленість на художність і глибину. Ще зі школи знаємо ріжницю між твором і переказом. Так от – у Сергія переважно маємо переказ. І це шкода, бо і матеріал, і художній інструментарій у нього є: „Санич дістав з кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори”, „збив попіл на щойно розгаданий кросворд”, „меланхолійно думаєш, що в такому офісі добре працювати, такої осені добре думається, а на таких деревах добре повіситись”, „одним словом він запізнювався, а вона не йшла”, „у випадках, коли люди можуть розповісти одне одному так багато, вони, як правило, мовчать”, „за кілька годин її заберуть українські лікарі, за кілька місяців вона почне ходити – спочатку на милицях, потім – усе життя – з ціпком”. Дуже вдалий момент з аліком у кволому загалом оповіданні „Хай священик...”

Але є у книжці річ, яка розриває самого автора – проз його нарочито західний пофігізм і космополітичний наліт цинізму прозирає потужна, жива, справжня українська харизма: з`являються і художність, і мислення образами та ремінісценціями, і писання не тільки словами, а й ритмами, і – що головне – герої, живі українські люди, які своїм здоровим глуздом рухають далі наш потяг абсурду. Витриманий у стилі помірного чорного гумору, цей твір показує: може ж, падло, писати. Може, а отже – мусить.

Сюжет „Сорока вагонів узбецьких наркотиків” простий – брати Лихуї перекваліфіковуються з бандюків у бізнесменів у сфері ритуальних послуг, їх запрошують на конференцію, їде небіж, робить там міжнародний скандал, його відправляють на стацію, де він проходить сувору школу сексу, потім його забирають звідти. Але сюжет тут тільки для тримання купи, головне – стиль, ритми і повна свобода, з якою автор творить свій художній світ.

„Пришили йому вухо, але не тим боком” – це, мабуть квінтесенція всього твору. Тут і зароджується чорний гумор і впевнений тон оповідача. Далі більше – „Якщо я завтра здохну, топка стане, і вже мене спалити буде нікому, січеш?”. Це філософія першого з колоритних персонажів оповідання – кочегара моргу Жоріка. У поєднанні зі смаковитим словом „жмуріки” цей персонаж, мовиться, як живий. Далі – колективні герої: пожежники („пояснював Сава пожежникам – це ж легені міста, це потрібно нам усім. – Нам це не потрібно, -- заперечували пожежники”) і бюро перекладів.

Наступним виписаним з натури героєм є священик Лукіч, який вирішив допомогти братанам у запровадженні фірми ритуальних послуг: „Приїду до вас, у мене машина своя, освячу місце, організуємо молебень, проти злого ока, проти голоду, проти мору. – Отче, -- сказав йому Сава, -- нам проти мору не треба”, „Да, -- додав Гриша, -- працюємо до останнього клієнта”. Як бачимо, естетика чорного гумору витримується чітко і виважено. І так протягом усього твору: „На обох були білосніжні турецькі сорочки, що обтягували братські торси й просякали потом”, „Брати дивились на старого, як грифи на помираючу в пустелі худобу, в них уже прокинувся професійний інстинкт”.

Пунктиром, начерком деталі проходять ветеран зі своїм нав`язливим виступом на відкритті крематорію і недодушена бабця у літаку.

Далі починається масштабна діяльність юнака Івана. Його посилають на конференцію. „Від слова Будапешт в Івана встав” – і цим усе сказано. І далі – смаковитий портрет тінейджера, що потрапляє не у своє середовище: „З недопитою пляшкою абсолюту в одній руці і тк само недопитим лимонадом в іншій він почував себе дещо невпевнено в цьому літаку, поміж цих дипломатів, поруч із Сєвою, поруч з напівпридушеною бабцею, він зовсім розгубився і знову випив”. Жадан начеб отримує третє дихання – так добре і певно витримує стиль: „Він пом`яв Івана в повновидих обіймах, буцнув ногою порожню пляшку з-під абсолюту і пішов на вихід. Іван пішов за ним. За Іваном попхалась недодушена бабця. В Будапешті йшов дощ”.

Дощ ішов і в душі героя – він позбавив себе потрібних паперів шляхом обміну після братки з мимовільним співпитущиком, впав у п`яндецьку кому, а далі – треба виступати на міжнародній конференції. „Ви виступаєте третім. – Можна четвертим? – запитав Іван. – Ні, -- жорстко відповіли жінки, -- четвертим виступає представник сіоністів, якщо його виступ переставити, буде скандал. – Якщо я вам тут наригаю, -- сказав Іван, -- теж буде скандал. – Все буде добре – сказали йому на це жінки” . Виступ на конференції вінчає образ яскравого представника дияспори, яку Жадан ще з часів першого туру по Америці і Канаді вельми любить.

Повернення в Україну для Івана обертається новим відкриттям реальності. Епізод у потязі, що їде – це фантасмогорична художня реальність, з алюзіями з „Парфумера” Зюскінда, які скидаються на пародію на того ж Зюскінда, і разом з тим стають поетичним серйозом, як мовилось донедавна, критичного реалізму. Жадан видобуває низку ритмів, багатих змістом і точних психологічно: „ловлячи всі запахи і всі спалахи ночі, яку йому доведеться прожити в своїх двадцяти вагонах”, „окремо запах провідниць, які пахли вишневим чаєм і фарбованим волоссям, окремо запах солдатів, які пахли одеколоном і спермою, окремо запах проституток, які пахли одеколоном і спермою солдатів”, „шкіра, що пахне диханням і голосом, яким до неї промовляли”, „запах бабок, схожий на запах життя, схожий на запах річкової води і осіннього диму, так пахне перша губна помада, так пахне водяра, яку виригуєш зранку, так пахне повітря навколо тебе”, „їхня мова пахла жовтневим снігом і землею, на якій давно ніхто нічого не садив”, „дощовою водою, котра натікає в залишені на веранді горнята і тарілки, піском, котрий пересипаєш у пальцях”, „старі годинники майже не мають запаху, вони втрачають запах разом із почуттям ритму”, „густе літнє повітря, наповнене запахом дощу, котрий ще не почався”.

Образ рухомого часу – потяг – заступає образ часу нерухомого – як не дивно, теж потяг.

Тут прошмигає образ начальника стації, такого собі фаната майна, що стоїть на коліях. Серед того всього і сорок вагонів узбецьких наркотиків, які, через те, що власників розстріляли, вже не належать нікому, та й, зрештою, мало кому потрібні.

Остання в галереї – навчителька сексу Єва, що „навчила його спочатку не кінчати відразу, потім навчила кінчати разом із нею”.

Сергій Жадан талановитий хлопець і без Пріґових і Стасюків. Але варто самоусвідомитись, зібратися з творчими силами і дати Україні низку добротних, сильних художньо, густонаселених живими людьми романів, художня реальність яких переживе реальність нехудожню.

Роман Кухарук