Михайло Прилуцький – давно знаний майстер української прози, все життя віддав журналістиці, може, тому і до Спілки письменників не йде. Але його твори – пахнуть реальним життям і це реальне життя глибокопоетично показують.

Свою книжку „Кохання глухого Леля” автор присвятив своїм батькам.

Однойменне оповідання, поза сумнівом, порадує справжніх шанувальників української малої прози.

У нього все живе – і ліс, і стежка, і люди. Пластика вислову непоквапна, з фактурою, образна і штивна: „Їхня дорога вже давно загубилася в лісі, а вони все ще йшли по ній, просто так, без будь-якої мети. Знічев`я... Можна подумати, не йшли, а пливли поза часом і простором. Ніби й обіруч, але й на відстані, бо за всеньку дорогу жодного разу не торкнулися одне одного ні плечима, ні руками”.

Людина живе одним простором з лісом: „голосно запитала Надія, бо грибами запахло так сильно, що вже мовчати вона не могла”.

Лісник Василь зустрічає у лісі Надію, виводить її на світло, любить її світло, вона йому відповідає взаємнощами, а потім приходить у цей ліс з чоловіком.

Потім знову сама. „Ти його любиш?” – питає її. Вона далека від цього. Потім знову любощі – але вже без вогню: „Василь місив її, як глину”. Новельне вивершення твору просто дивовижне: „І враз обоє вмовкли, прислухалися до луни, що перекочувалася лісом. Десь далеко-далеко хтось заблукало бродив між деревами й ридма ридав”. То ридала його душа, ридала лісом у лісі за ним, Василем.

„Тетерук понад лісом” теж видається доволі віртуозним, хоча і в іншому – побутово-звичному реґістрі.