З Павлом Вольвачем у мене давні і складні стосунки-порахунки. Талановитий провінціял, про його книжку віршів писав колись у "Макулатурній Україні", остерігаючи від самоштампування і захвалювання старих шамот.

Згодом спільна робота на "Свободі" і після моєї книжки про останню його вимога до "Українського слова" не друкувати мене в цій ґазеті.

Потім посада секретаря НСПУ і добровільний відхід від того - достатньо мужній крок, який свідчить про неабиякий людський характер цього письменника.

Зараз, як побачить на вулиці - відвертається. Гірка доля української еліти - в книжках закликати до єдності, а в реальному житті - гризтися чи не помічати.

Та менше з тим.

Роман "Кляса" - відкриття української прози останніх років. Це панорама східної України - Запоріжжя, це зліпок цієї душі, з якою маємо миритися і прагнути збагнути її, роздивитися в багні людське, а в очах - наше.

Мова роману штивна, м`ясиста, непоквапна. Автор знає, про що каже - він живе стихією мови, бачить живих людей і вміє їх показати (один Маріман чого вартий), він ненавидить і любить це все водночас.

В романі дуже багато поезії ("під цвіркунів і при зеленому місяці", "Єгорівська кучма, світла й шорстка, як посохлий під зиму очерет", "подорожуючи тисячоліттями, наче салатами й чарками на столі", "туманне море, пропахле ставридою", "Димне, аж біле, сонце низько висить над мерехкими, наче вкутаними в марлю, зеленоярівськими узвишшями. Між листяного моря кущаться тіні, густо-синіми проваллями залягаючи між будинків, а вгорі, по верхівках, вже тонко маститься золотаве із сріблинкою світло"), психологізму ("Середні люди. Його ж завжди цікавили інші", "злий і знічений водночас", "його стомлені кавові очі світяться очікуванням захоплення", "по всьому тілу розпускається квітка тепла", "Пітома розгублено старіє", "нюхом молодого сіроманця"), пластики ритму і влучної фрази ("по різних закутках тліла безпричинна бійка", "Павло теж виникав у різних місцях", "вмочити роги в маргарин", "Безпросвіття віє звідти", "З того боку стіни враз западає тиша", "чорна палиця падає з противним гуркотом", "чорне як чобіт", "з учорашньої липкої каламуті долинає його ламкий голос", "сонце поволі щільнішає", "від дошок, змережаних головорозломними формулами", "сік з помідори капає в спориш", "знайшли по слідах на мокрій землі").

Опріч штивного, образного мислення в романі багато простонародних фраз, приємного суржика і народної мудрості ("лох слойоний", "чамор притрушений", "під лежачий камінь водка не тече").

Дуже цікавим і повчальним є шмат про дебільну українізацію, автор слушно зауважує: "Господи, чого ж вони такі ущербні?! Чого вони протиставляються всій решті, а не навпаки - залучають до себе?".

Збагнути Марімана - наше кровне завдання на найближчі роки. І письменник Павло Вольвач нам у цьому допоможе. Він добре розуміє своє призначення, бо "Він не кидає гасла, а пояснює час".