Я особисто вже мало чого чекаю від української дияспори. І раптом - у Львові виходить роман українця, що мешкає в Америці, який вражає глибиною, свіжістю і змушує ковтнути себе протягом одної ночі.

Михайло Яворський у романі "Поцілунок лева" дає читачеві стильний, легкий і водночас глибокий, драматичний і кінематографічно зримий художній світ, в якому автобіографічне стає поштовхом до осмислення буття і реальності.

Молодий селюк потрапляє до Львова напередодні другої світової війни, мешкає у свого добродія, який потім виявляється його татом, переживає прихід перших совітів, потім німців, вливається в ряди українських сил, потрапляє до тюрми, повертається до Львова.

Вражає добра українська мова - коштовна, штивна, а також спокій і непоквапність оповіді. Вона детальна, але не тяжка деталями, а якась вельми елегантна.

Дух часу ("В низині жили так звані смерди. Смерділи вони гноєм", "А що, Ісус по-українському не розуміє?", "У радіотрансляції єпископ починав "Отче наш" зі слів "Дай нам щоденно нового ворога мертвим"", "В його потилицю влучила куля, коли вони цілувалися", "Тільки копита стирчали з холодної води", "Папір, як і запах, був зовсім іншим, ніж у газет, які читав пан Коваль", "Місто нагадувало дитину, яка загубилася", "Настав світанок світлого майбутнього", "горілка пом`якшувала біль від визволення", "Я хотів втікати на Захід, натомість Захід прийшов сюди"), характери і портрети, найтонші психологічні стани ("мандрівний бабій", "Вона вибиралася в місто лише двічі на рік за вбранням на літо чи на зиму", "я був упевнений, що цим двом ніколи не порозумітися", "Як звірята в клітці, що почули запах свободи, ми позривалися з місць і з`юрмилися біля вікна", "Його очиці, ні карі ні зелені, а якісь дурнувато жовті", "Дорога знову спорожніла, але чомусь стала ще самотнішою, ніж раніше. Я сидів на самоті, ліниво спостерігаючи, як вітер схопив газету і поніс її до озера", "Ми поглядали одне на одного в мовчазному передчутті нового досвіду", "рушниці ставали дедалі важчими, а вулиці патрулювання - дедалі нуднішими", "я зняв образ святої Діви зі стіни. Тепер можна спокійно спати - ніхто тобі не наглядає за снами", "Моєю головою мчала сила-силенна суперечливих думок", "прикривши рота, немов боявся, що слова можуть розбігтися", "Живу собі у власному світі, в собі, нікому не належу, ніщо не належить мені", "Як часто я прагнув бути поруч із ним! Бути ним."), поезія ("Вночі, мабуть, було вітряно, бо земля була всипана каштанами", "Світанкового сонця", "Стежка була сухою"), медитація ("він, здавалось, завжди знав, що я роблю, хоч би й не бачив нічого й не розпитував ні про що..."), глибинна філософія ("Без воєн, казав наш учитель, не було б ні історії, ні поступу. Війни приносили зміни, а разом з ними щось нове, незбагненно інше", "Війна змінює людей. Що вона зробить зі мною?", "Чоловік стріляє, а Бог кулі носить", "час без волі марний, а воля без часу -- зайва") витворюють багатопланове художнє полотно.

Український читач відкриє для себе дійсну картину подій у Львові сорокових - останні зяпання самозакоханої у своїй задрипаності Польщі, ковток "височайшей" культури перших совітів, підпілля, німецький полон, палючі дискусії мельниківців-бандерівців. Перед нами плівка фільму - яскраві, випуклі картини, жваві діалоги, дійсні характери, непербутні деталі - і живий герой, чиї психологічні стани достатньо важливі і глибокі.

Здавалося б, піком роману має стати відкриття героєм, що його дійсний тато - його добродійник пан Коваль. Проте за силою художньої напруги цей епізод - тюрма, милування жебраком крізь шпару у тюрмі і мрія бути з ним, бути ним. Коли ся мрія збувається, герой відкриває для себе, що жебрак сліпий. Але жебрак безмежно щасливий, що хтось про нього думає і мріє бути ним. Це просто психологічний вибух, що містить у собі велику силу духовного очищення.

Роман рветься як нитка - на півслові. І ми сміємо чекати від пана Яворського продовження.