Час збирати каміння…
00:00 07.09.2007
Починаючи з 1993 р., в рейтингах «ставлення поляків до інших народів», що їх проводить Варшавський Центр дослідження громадської думки, українці займають сталу позицію. Третю. Знизу. Після циган і румунів. Правда, після терористичної атаки 11 вересня 2001 р., українці піднялися на один щабель вгору від дна польських антипатій, звільнивши місце для арабів.
Пояснити, що спричинило таке ставлення до нас західних сусідів покликана книга Володимира Павлова «Чому поляки не люблять українців?»
Для тих, хто ніколи спеціально не вивчав українсько-польських стосунків, я пропоную скористатись 1-ю частиною рецензії – коротким змістом-оглядом окреслених в книзі питань, а більш обізнану в історичних проблемах аудито-рію – запрошую ознайомитись з 2-ю частиною – власне, критичною оцінкою видання.
На заголовкове питання книги намагалися відповісти її вступна стаття та 6 розділів.
«Україна і українець у громадській думці Польщі». Між Україною та Польщею існує величезна різниця у ставленні громадян до історії та поінформованості про основні проблеми українсько-польських відносини. В Україні про ці негаразди знають переважно мешканці західних областей. Та оскільки в школі це не вивчали, а розповіді про той період за радянських часів могли закінчитись «співбесідою» з КДБ, молодші покоління «західників» теж поверхово орієнтуються в міжнаціональній проблематиці. Мешканці ж східно-центральних регіонів часто й дзвону не чули.
Іншою є ситуація в Польщі. Якщо для «історичної свідомості» українців ця держава існує лише епізодично, то для поляків Україна посідає значне місце в історії держави. Наприклад, часи Богдана Хмельницького для них – драматичний період зруйнування Першої Речі Посполитої, так роман «Вогнем і мечем» поляка, нобелівського лауреата Генріка Сенкевича, який описує ті часи, став настільною книгою багатьох поколінь.
До стереотипів з періодів козаччини та гайдамаччини додаються уявлення про українських націоналістів, «бандитів з УПА» та «СС-манів» з дивізії «Галичина». Це вже трагедія Другої РП – від українсько-польської війни «за Львів» 1918 р. до «волинської трагедії» у 1942-43 рр. і післявоєнної боротьби із залишками УПА на східних територіях Польської Народної Республіки. У сучасній Польщі – Третій РП – живе багато свідків тих подій, вони оповідають про це дітям, внукам, пишуть книги спогадів. Це є переважною основою «знання» сучасних поляків.
Співпраця істориків обох сторін відносно дослідження цієї проблематики недостатня, бо чимало документів зберігається в секретних архівах колишнього КДБ Росії. А розпочатий українсько-польських діалог «Польща-Україна. Важкі питання» не мав успіху, бо, як зізналися самі історики, вони «сіли за стіл переговорів, щоб звинувачувати».
Не сприяє порозумінню і той факт, що поляки, як і більшість європейців, є католиками, а українці – здебільшого православні. До того ж «Польща вже є членом НАТО та Європейського союзу, а Україна ще не скоро досягне таких «висот».
Крім цих питань, автор книги обґрунтовує погляд поляків на українців як на «руських», наводить перелік «українського національних рис» та «політично-корупційної дійсності», які панують у свідомості пересічних поляків, а ще оповідає про так звану українську мафію – злочинні групи українського походження.
«Тіні минулого і сьогодення». Основними незагоєними ранами українсько-польської минувшини є три справи. Претензії польської сторони до українців пов’язані з двома проблемами:
1) багатолітнє офіційне невідкриття польського військового некрополя на Личаківському цвинтарі у Львові. Обидва народи вважають це місто своїм. Ця суперечка в 1918 р. призвела до польсько-української війни, в якій українці програли. Загиблі охоронці Львова – школярі й студенти – були поховані на Личаківському кладовищі, названим згодом «Цвинтарем орлят». Автор відкриває читачам невідомі широкому загалу історії стосунків на цьому ґрунті Варшави, Києва Львова та фігурування в них Леоніда Кучми та Олександра Кваснєвського.
2) визнання українською стороною жертв і засудження винуватців «волинської антипольської акції 1939-47рр.», званою поляками «різнею на Волині». Для них це – страшні невиправдані вбивства 60-100 тис. поляків – злочин, за який нікого не було покарано. А виконували наказ про винищення підрозділи Української Повстанської Армії (УПА), керованої ОУН, часто спільно з відділами СС.
3) Українська ж громадська думка вимагає офіційного засудження акції «Вісла», коли 28 квітня 1947 р. підрозділи війська польського оточили села з українським населенням, давали 2 години (а за деякими даними 20 хвилин) на збори й насильно виселяли українців (загалом треба було виселити 140 тис.), щоб «позбавити підтримки банди УПА» в сплюндровані радянською та народною польською арміями західні та північні регіони, які тоді нещодавно були приєднані до Польщі. Тих, хто не підкорявся чи намагався втекти, часто вбивали. Понад 2 тис. осіб, підозрюваних у зв’язках з упівцями, потрапили до концтабору, де каторжно працювали кілька років.
«Війна польсько-руська». В цьому розділі автор наводить приклади сучасних трагедій, які повсякчас відбуваються з українцями на польській території, показує причини та приховані мотиви такого становища.
«Любов польсько-руська». Ця частина книги розповідає про стереотипне ставлення до заробітчан-українок як до повій, нелегальних прибиральниць та няньок, вуличних «продавщиць» безакцизних цигарок та алкоголю. В. Павлів показує, як це формує важкі умови існування українських громадянок (та їхніх «незаконних» дітей) за польським кордоном.
«Оксамитова завіса». В цьому розділі висвітлено проблему введення візового режиму для українців, підкреслено її важливість, адже протягом кількох років відбулося 5-6 мільйонів перетинів українсько-польського кордону, адже Польща для українців і досі залишається єдиним широко розкритим «вікном в Європу».
«Випробовування стратегічного партнерства». За період незалежності України її відносини з Польщею визначались за формулою: дуже добрі на офіційному міждержавному рівні, слабенькі щодо економічної співпраці та ніякі на людському рівні. Володимир Павлів окреслює імовірні пастки існуючого та майбутнього стратегічного партнерства, серед яких описує підводне каміння у створенні нафтопроводу «Одеса-Броди».
Книга побудована в основному на текстах газетних статей та радіо-репортажів. Те, що джерел інформації було багато і ключі подання матеріалу в них різні – відчувається одразу, але тематична цілісність є. Найбільшою вадою авторського викладу є зайва оцінність в судженнях. Наприклад, «часи Богдана хмельницького для більшості українців – це тільки «сива давнина», яка захоплює переважно шанувальників читва на історичну тематику». Чому наше минуле, яке ми поважаємо, назване тільки «сивою давниною» – напевно, автор казав про власні вподобання. А освічених людей, які цікавляться історією тепер звуть шанувальниками читва на історичну тематику?
Далі читаємо: для Польщі ж – це драматичний період історії, коли було майже зруйновано першу Річпосполиту. По перше, можна було б написати назву країни правильно – Річ Посполита, по друге, вже в наступному абзаці автор заперечує сам собі: для багатьох поляків вивчення історії зупинилося на читанні історично-пригодницької літератури.
Непереконливими видаються в якості доказів і даведені автором слова таксиста, який, дізнавшись, що він приїхав з Києва, спитав: «О, як там поживає наша кохана Литва?»
Часто пан Володимир є непослідовним навіть в питаннях подання матеріалу, наприклад, він зазначає: як з українського, так і з польського боку можна на пальцях перелічити істориків, котрі насправді фахово займаються дослідженнями українсько-польських конфліктів, але назвати ці «золоті» прізвища автор не вважає за потрібне.
Нерідко прослідковується недооцінювання інтелектуальних здібностей поляків, яке тільки підтверджує «об’єтивне ставлення автора»: у сучасному ж образі «пересічні українці» (разом з росіянами і білорусами) для поляків – це просто «руські». Руські всі розмовляють однією мовою, походять з однієї країни, однаково виглядають і поводяться.
Викликають лише посмішку співчуття такі висловлювання-інструменти для формування суспільних поглядів як: Перефразовуючи одного (здається, американського) митця, можна вивести формулу, що «політики не такі вже й погані, але страшенно дурні».
У своїй книзі Павлів звинувачує істориків та політиків у небажанні співпрацювати, а власними зауваженнями закликає до міжнаціональної ворожнечі: половина громадян Польщі прагне більше відділитися від України за посередництвом віз. Переважна більшість (понад 80%), щоправда, виступила за «тіснішу економічну співпрацю» з Україною, але не даймо себе ошукати, бо йдеться їм (кому?) переважно тільки (так переважно чи тільки?) про наш величезний ринок, на якому польський бізнес хотів би розмістити свої товари, не здатні конкурувати на західних ринках.
Автор часто зводить нанівець і свої багатосторінкові доведення історичних трагедій фразами типу: наведення фактів і цифр зараз не має особливого значення… А що ж тоді має? Ця цифра, м’яко кажучи, викликає недовіру і здивування. Не треба казати м’яко, варто просто показувати факти, а про що вони свідчать – читач вирішить сам…
Підводячи підсумки, зазначу, що Володимир Павлів своє активне ставлення до польсько-українських відносин висловив лише у вигляді суб’єктивних оцінних епітетів та окремих суджень, натомість місце для глобальних висновків залишив порожнім, а святе місце таким, як ведеться не буває, тож читайте книгу «Чому поляки не люблять українців?» та робіть власні висновки.
А мій висновок як рецензента такий: книга містить цікаві факти про історичний перебіг українсько-польських відносин, але авторські дослідження закінчуються осінню 2004 р., тому щодо сучасності, а тим більше майбутнього двох держав, погляди та прогнози автора не є актуальними, адже вимагають нових опитувань, статистик, публікацій (на які спирався Павлів) з огляду на зміну влади, державного устрою та самоусвідомлення українців як нації, гідної поваги та визнання.
Тетяна Винарська