Якось мені потрапила до рук дуже файна стаття про телезірок, які мислять себе великими мислителями і діячами, а насправді вони всього лиш зірки на годину – поки є в ящику, є і в суспільстві. А як нема – то нема.

Згадалась мені ця стаття у контексті ознайомлення з книженцією небезвідомого Миколи Вересня “Табу”, де він по відході з “1+1” напхом напхав друковані виклади передач. Видана кілька років тому, книжка сприймається як безперечний анахронізм: Україна пішла такими кроками уперед в усіх сферах суспільного мислення, моралі, розуміння себе і світу в собі, що просто шкода стає пана Вересня.

Цікавими – не застарілими нині – є хіба що три матеріали: з Віталієм Кличком, який ще тоді заявляв про те, що піде в політику і сьогодні здійснив свою давню “погрозу”, з Сергієм Набокою, якого вже, на жаль, немає серед нас, та з Адою Роговцевою, яка цікаво мислить і розказує цікаво.

Все інше – це майже порожні балачки, в яких Вересень не є дійсним, мислячим, толерантним провайдером. Властиво, він не є таким і сьогодні – веде якусь програму на К-1, де так само розмахує руками і пустомеле своїм язиком.

Очевидно, українське телебачення потребує інтелігентних, мислячих, толерантних і знаючих журналістів, які мають за душею багато, яким є що сказати і сказати талановито, аби сказане не здохло одразу ж по виході ув ефір.