До пана Канигіна ставлюся дуже добре, бо у свій час з насолодою прочитав його роман “Шлях аріїв”. Спокійний тон цього твору і настійні посилання на ґуру робили з нього цікавий і самобутній духовний текст.

Згодом автор увійшов у смак і написав ще кілька книжок у тому ж дусі, але вже без ґуру.

“Віхи священної історії” – саме така книга. Її позитив – у спрямованості на духовне начало в історії будь-якого народу, тим більше українського, що дуже важливо в епоху войовничого матеріялізму багатьох істориків, особливо офіційозних. Також до позитиву слід віднести сміливе мислення автора та надмір свіжої інформації, що стає для мислячого читача поживою для роздумів.

Цікаво дізнатись про хазарський каганат та його вплив на Аскольда і Ярослава Мудрого, про таємниці, що їх свідомо приховує церква тощо.

Цікава думка Канигіна про спорідненість Галілеї і Галичини та про неєврейське походження Ісуса Христа та більшості його апостолів, про місію Андрія Первозванного.

Проте дещо непокоїть безапеляційність автора – це вже не спокій мислителя, а неспокій ширпотребного публіцисти.

Що важливіше?

Хай визначає читач.

Ми ж зауважимо -- подібні твори потрібні, бо вони будять думку і дозволяють їй ширяти широко і легко у розпросторених небесах історії, в їх неперебутній глибині.