Так трапилось, що до моїх рук потрапили відразу три збірки Світлани Залізняк: "Меланхолія" 2001 рік, "Присмак сутіні" 2003 рік та "Міць" 2005. Виникла спокуса описати творче зростання та, цитуючи власним доробком, "розчарування чемно тисне". А щоб у чомусь розчаруватись, для початку потрібно у когось закохатись.

Я в захваті від "Меланхолії", де "жагуча мова болю й слова", "...пам'яті білява завірюха" і хоч "ти зупинивсь на відстані дощу" та "недомовленість білих конвалій" все-одно приводить нас до "о, не гальма вищать ... хвилини" і це вже не "Ілюзій синій птах", а "ранок - путь", який дарує нам глибокі епітети - прикладки "рай-зерно", "гра -печаль", "сум - трава", "пам'ять - журавель", "гріх - повінь".

Та "чвалають години" і відкривають "Присмак сутіні" та "Міць". А там "пертурбації", "фразерство - риторизм". Про всяк випадок "стенографую" ще й таку "кваліфікацію" та "мінералізацію", бо хочеться почути - побачити "голос-птах" та "птах-шугай", але "час відпустив мене", бо в "сорокаліття йду" і заплуталась "у павутинні власних теорем", а "маніпулятор" - час впливає навіть на "менталітет" хоч "жаги достатньо, кебеті й таланту".

Але не "пульсує вже лава любові" тому й зустрічаєш трагічно - відверте:

Перестаю писати про жагу,

Обрубки крил розбрунькувались всує

Так в лісі розквіта трухлявий пень,

Коли пагіллям - ще живим - проміння чує.

А далі - майже істерика:

- Я легковажна і нервова пані.

Або

- І .. спльовую на шлях дрібненьке сім'я

Чи

- Я віршар. Периферійний

Захотілося згадати:

Ось зміряно простір весь зором,

Всотаю ці пахощі в груди -

І вирушу в путь коридором,

З якого виходять ... у люд -

Це писало не "дрібненьке сім'я" і не "периферійний віршар", а справжня поетеса - принцеса слова, яка до всіх сказаних до неї "хоча б один додати зможе".

Не знаю, що трапилось із Світланою. Можливо щось особисто - інтимне "муж брав мене вже мертву, на поруки", можливо, відсутність нормального редактора (свої вірші Залізняк редагує сама), можливо, найзвичайнісінькі пошуки форми, які занадто затягнулись. Всі ці "альтиметри" і "категорії" ми вже проходили і не потрібно знову сідати "на гладінь гнилих озер".

"Ліниві віршу", про які згадувала ще безсмертна Леся Українка - не для Вас. Прошу Вас, благаю поверніться до "лави болю і слова", де "Меланхоліє дульче мелодіє", їй-богу не пошкодуєте, не будь я Удодиком.