Марія Стефанівна сиділа в улюбленому фотелі й гортала сторіз подруг. Усе її єство було пронизане радістю й щастям після вчорашньої зустрічі. Як гарно напередодні все співпало — її чоловік, Іван Олексійович, незважаючи на вихідні, поїхав приймати новий агрокомплекс у сусідню область, донька пішла гуляти аж на цілий день, а вона поїхала в готель. Нарешті в них був цілий день, а не година-дві, на те, щоб кохатися, раз за разом доводячи один одного до екстазу. Звичайно, Марія Стефанівна розуміла, що робить погано, але ж вона ще жінка у свої сорок п’ять, що може зробити вона, як їй хочеться любові, хочеться сексу. А чоловік цього вже майже не дає. Ні, він любить її, інколи навіть у ліжку, але різниця у віці аж у двадцять років усе таки дає про себе знати. А тут молодий хлопець, двадцяти п’яти років, красивий, спортивний і, головне, розумний, аж нате вам, закохався в неї. Та ім’я яке красиве — Едуард. Едічка, саме так вона звала його в ліжку, коли перебирала м’яке русяве волосся рукою. Едічка… Марія Стефанівна посміхнулася.
Клацнув замок, і в квартиру зайшла її донька, Софія, висока, струнка, світловолоса, своєю красотою вона була вся в мати.
— Мамуню, привіт! — радісно сказала вона й чмокнула мати в щічку. Її очі випромінювали щастя.
— Привіт, доню! А що це ти така щаслива?
— Минула доба пройшла прекрасно.
— А як там подружка твоя, як її?
— Олена? Та все добре. Ладно, я до себе піду, душ приму.
Софія швидко пурхнула до свого крила квартири. Марія Стефанівна подивилася їй у слід і задалася питанням, чому її донька аж світиться від щастя. І тут же прийшла думка, що Софія ночувала не в подружки, можливо, а в хлопця. Це не було проблемою, доньці вже двадцять три, доросла, університет закінчила з червоним дипломом, працює в серйозній компанії. Її переїзд до свого особистого помешкання був питанням найближчого часу. Вони вже майже закінчили ремонт у квартирі доньки, тож не лізли в її особисте життя.
Думки Марії Стефанівни знов полинули до Едічки, вона згадала його слова про сюрприз, який він готує. Жінці було цікаво, чи зможе він чимось здивувати людину, у якої все є — двоповерховий пентхаус у центрі столиці, пара Майбахів на додачу до Бентлі, десятки прикрас від Булгарі, Картьє та Тіффані. Та вона вірила в особливість обіцяного сюрпризу, усе ж таки Едічка — хлопчик дуже розумний.
«Тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та-ра», — заспівав домофон. Сьогодні прислуги не було, тож Марія Стефанівна сама пішла подивитися, хто це прийшов. Перед вуличним домофоном стояв кур’єр з квітами. «Оце і є сюрприз» — розчаровано подумала Марія Стефанівна, хоча видно було, що букет екзотичний, але все ж таки вона не такого чекала. Але згадавши, що Едуард не банальний хлопчик, вона вирішила дати йому шанс.
— Я вас слухаю, — сказала вона.
— Добрий день, — відповів кур’єр і подивився в смартфон, — у мене квіти для Лавринюк Марії Стефанівни, — прочитав він.
— Добре, я відкриваю. Зайдете до вестибюлю, вас зустрінуть і проведуть, я зараз охороні скажу.
— Дякую, — сказав кур’єр і штовхнув двері.
Через десять хвилин вона зустріла кур’єра з охоронцем на площадці перед ліфтом.
— Сергію, почекайте тут, — сказала вона охоронцеві, — а ви, юначе, йдіть за мною.
Вони вдвох зайшли до квартири.
— Ви і є Марія Стефанівна? — спитав кур’єр.
— Так.
— Тоді це вам, — він простяг їй шикарний букет, але розчарування ще більше огорнуло жінку.
— Це все? — спитала вона з надією, що є ще щось таке, окрім букету, щось інше, дивне, приголомшуюче.
— А є, є, точно, — кур’єр витяг з-за пазухи великий жовтий конверт, — ось, це ще просили передати.
— Дякую, — вона взяла конверт у руку, її наповнювало збудження. Вона взяла зі столика п’ятдесят євро, що валялися там і сунула в руку здивованого й очманілого від такої щедрості кур’єра.
— До побачення, — Марі Стефанівна відкрила двері й сказала охоронцю, старанно приховуючи збудження. — Сергію, усе нормально, можете випускати хлопця на волю.
Жінка швидко зачинила двері, похапцем тикнула букет у першу-ліпшу посудину й сіла в фотель. Жінка роздивилася конверт — звичайний жовтуватий конверт без жодних позначок, запечатаний. Марія Стефанівна підділа нігтем край клапану й відкрила послання. В середині лежали декілька складених аркушів формату А4, на яких було надруковано текст. «Навіть полінився від руки написати», — подумала жінка, невдоволено піджавши свої накачані губки, й почала читати.
« Добрий день, Маріє Стефанівно.
Як ви вже здогадались, це послання написав вам я, Едуард. Зараз я сиджу й думаю, з чого почати – чи одразу признатися, чи спочатку описати своє життя, а вже потім застосувати, як кажуть кіношники, твіст. Мабуть, я все ж таки піду за канонами драматургії й почну з опису свого життя.
Я довго не знав, хто моя мати, бо ріс без батьків у дитячому будинку».
Марія Стефанівна підвела очі, щось неприємне кольнуло в області серця.
«Життя в дитячих будинках — то вам не мед, а у тому, де жив я… Це просто філіал пекла на Землі, а директором був сам Сатана Дияволович — нас ненавиділи робітники, ми ненавиділи один одного, постійні бійки, сварки. І все це на фоні поганої їжі та постійного недосипу. Але де вам це зрозуміти, улюблена дитина забезпечених батьків, золота молодь СРСР: батько — перший секретар обкому, мати — член секретаріату центрального комітету ЛКСМ України. Джинси Levi’s, магнітофон Sharp, сигарети Marlboro й вермут Cinzano. Тож вам не зрозуміти, як я хотів вирватися звідти. Це бажання заполонило мене повністю, я мріяв про це, жив цим, це бажання відкинуло на другий план навіть мрії про батьків. І знаєте, Маріє Стефанівно, мені пощастило, до нас прийшов працювати вчителем старий професор. Він і дав мені знання і, як це не дивно звучить, любов, звичайну батьківську любов. Іван Петрович, так його звали, почав забирати мене додому. Це не було проблемою, всім іншим було чхати, де ми, з ким. Головне, щоб не заважали. Тож Іван Петрович та його дружина Ельвіра Карпівна стали мені, ні, не батьками, а, радше, дідусем з бабусею. Саме вони пробудили в мені жагу до знань, до навчання, саме вони подарували мені ту любов і ласку, яких мені не вистачало. Я закінчив школу і пішов до університету, з якого вийшов з червоним дипломом і гарною роботою. На жаль обох моїх «батьків» вже нема.
А тепер – твіст… Знаєте, Маріє Стефанівно, що вони, мої нерідні бабусь з дідусем, зробили поганого? Ні, не прямо, а опосередковано. Вони змусили мене ненавидіти моїх рідних батьків за те, що я довгий час був позбавлений батьківської любові. І ця ненависть заполонила мене, викликала в душі жагу помсти, і я розпочав пошуки. Не буду розповідати, скільки часу й грошей мені це коштувало, бо важливий саме результат.
Батька я так і не побачив, він давно помер, спився. Я тільки сходив на його могилу і єдине, чим я йому помстився — помочився на неї».
Марія Стефанівна зупинилась, у грудях давило все більше й більше, здогадка вже була в думках, але жінка гнала її. Вона піднесла лист до очей і продовжила читання.
«Тепер же я хочу сказати про свою матір. Привіт, мамо! Здивована? Так, твій Едічка — це я, твій син (доказ тут, у листі, тест ДНК), і звуть мене не так. Як? А нащо тобі знати, тобі ж не цікаво було, як я жив увесь цей час, ти просто кинула мене, і все. Помилка на п’яну голову, так ти про мене думала? А все Cinzano, будь воно неладне. Знаєш, що мені цікаво, а чи є у тебе сльози на очах зараз, мамо?».
Жінка відкинулась на спинку крісла, листки випали з руки, розлетілись по підлозі. Серед цих папірців вона побачила лабораторне заключення. Піднявши його, Марія Стефанівна піднесла лист до очей, бачачи тільки тавро — співпадіння 99,99 %. «Не може бути, — пронеслося в голові. — Мене трахав мій син». Вона незряче дивилася у вікно зали. Травневе, уже по-літньому гаряче сонце, зайчиком стрибнуло їй в око, вона стрепенулася, підхопила інші листки з підлоги й продовжила читати. Щось підказувало, що це не все, що далі буде гірше.
«Знаєш, як мені було важко. Особливо до зустрічі з Іваном Петровичем. Мене били діти, з мене знущалися викладачі, а все через мій потяг до знань, я намагався надибати книжку, будь-яку, і читати, читати, читати. Отак і жив — без батьківської любові, шпиняєм усіма, спочатку мріючи про батьків, а потім з маренням про помсту тим, хто мене, свою кровушку, зрадив.
І я знайшов вас (про батька я вже написав). Тепер про тебе — я бачу, ти прекрасно влаштувалася. Знайшла багатого чоловіка, викинувши мене з життя, і живеш, як у Христа за пазухою. Але цьому настав кінець.
По-перше, як тобі буде житися далі зі знанням про мене, про наш інтимний зв’язок. Інцест… Як багато в цьому слові.
По-друге, я переспав цієї ночі також із Софією, твоєю донькою, і, відповідно, моєю сестрою по матері. Здивована? Я радий! Вона — це краща версія тебе».
Марія Стефанівна схопилася за серце, там кололо все сильніше й сильніше. Думки про жорстокість її сина наповнювали голову, страх переповнював. Вона встала й непевною ходою пішла на кухню. Наливши воду, жадібно випила її. Жінка подивилася на листочки і їй здалося, що це сон, страшний кошмар. Вона схопила виделку й сильно тикнула в руку. Біль пронизав її. Скрикнувши, Марія Стефанівна осіла прямо на підлогу. Жінка сиділа, безсило відкинувшись на центральну стійку кухні. Хотілося заплакати, та сліз не було. Її спокійний затишний навколишній світ, який вона побудувала, залишивши немовля біля вхідних дверей лікарні, розвалювався прямо на очах. Чи могла вона зробити інакше? Хто знає, але її сину, мабуть, було зараз не важливо, які причини спонукали жінку це зробити. Та й причини, можливо, були й не такі вже непереборні, а все тільки її егоїзм та жага до ситого комфортного життя. Марія Стефанівна зібралась з духом і, відкривши очі, вп’ялася ними в цей диявольський трактат.
«По-третє, я збираюсь одружитися з нею. Так, так, знаючи, що вона сестра, та не спіши мене звинувачувати в нечестивих помислах. Я просто хочу отримати від неї, твоєї копії, причому, як я вже зауважив, кращої копії, усе те, що не отримав від тебе — любов, турботу, ласку, гроші. Так, і гроші теж. А ти не завадиш цьому, я тебе вивчив. Знаєш, чому не завадиш, бо…
В-четверте, я написав листа твоєму чоловікові, багатій, але набожній людині. Цікаво, а як він відноситься до зради, особливо вінчаних людей. Ах, ти так полюбляєш жити на широку ногу, їздити по заграницях. А що, як у тебе все це відберуть, а ще відберуть любов, повагу? Що далі?
Я знаю, що ти зараз усе обдумаєш і приймеш єдине правильне рішення, сидячи у своєму небесному палаці.
Чао і чмокі-чмокі від Едічки сама знаєш куди)))
P.S.: Неправда, що помста — то холодне блюдо, в нашому випадку воно гаряче, як пристрасть».
Рука Марії Стефанівни безсило впала на підлогу. В голові роїлися думки, хаотично, смикано билися вони в скроні, питання без відповідей скакали, немов дикі мустанги. За що? Чому? Як?
Жінка повільно піднялася й пішла по квартирі, бездумно, безтолково. Її душа була розхристана. Вона, людина, яка підпорядкувала все своє життя задля отримання насолоди від багатства, не могла зібратися, сумбур і безсила злоба оповили мозок. Проходячи повз дзеркало, Марія Стефанівна мимоходом подивилася на себе й зупинилась, немов уражена блискавкою, вона не впізнала себе — із задзеркалля дивився монстр. Абсолютно біла шкіра, кутики губ опущені, ніздрі роздуваються й злющі-презлющі очі. Їй стало страшно від цього.
«Я перетворилася на монстра. І не зараз. А ще тоді, коли кинула свого сина на ґанку лікарні, — ноги підкосилися, і вона осіла на підлогу. — А, може, я не перетворювалась, може, я завжди їм була, цим меркантильним монстром». Думки пішли в інший бік, вона розуміла, що чоловік її кине, що він не пробачить зраду, що його адвокати лишать її без копійчини. І головне питання задав у кінці роздумів саме її меркантильний демон. А чи зможе вона жити без грошей? Це ж треба буде йти працювати. А що вона вміє? Нічого, а це означає, що відкрито небагато вакансій – прибиральниця, касир у супермаркеті, двірник. Раптово безлад у голові перетворився на чітке рішення, підкріплене розумінням себе. Так, її син вивчив матір, зрозумів краще, ніж вона розуміла себе сама. Ось що він мав на увазі, кажучи про небесний палац. Політ униз. О, так, це і є рішення. Зрозуміло ж, що про інцест він чоловікові точно не написав у листі, бо збирається одружитися з сестрою, виходить, він написав про зраду й усе.
«Ти диви, як він усе продумав, — у Марії Стефанівни навіть з’явилась гордість за сина. — Я у бідності жити не буду — це факт. Про інцест не скажу, бо наважившись на політ до землі — це глупо. Ну дійсно, щоб потім мені всі кісточки перемили? Ні, ні й ще раз ні! Тож, стрибати зараз, поки чоловік не прийшов», — жінка рішуче встала. Вона подивилася на руку, у якій все ще знаходилися листи. «Знищити цей доказ, цей документ мого падіння».
Марія Стефанівна рішуче пішла до мийки й згодувала листи кухонному шредеру. Після цього вона пішла до тераси. Перед тим, як вийти, жінка повернула голову до кімнати доньки. Їй прийшла думка про необхідність попрощатися, не словами, а просто побачити Софію в останній раз. І моментально це бажання, цей порив було знесено розумінням безглуздості цього помислу. Бо вона, Марія Стефанівна Лавринюк, ніколи не любила ані доньку, ані чоловіка. Її любов простягалась тільки на неї саму й на матеріальні багатства, що в її випадку одне й те саме.
Жінка вийшла на терасу, підійшла до поручнів і нерішуче зупинилась. Закривши очі й піднявши голову до сонця, Марія Стефанівна просто стояла, насолоджуючись теплом світила та лагідним лоскотанням травневого вітра. В пентахаузі відкрились двері, і вона почула голос чоловіка.
— Я вдома, — голосно сказав він.
Жінка останній раз поглянула на сонце, перекинула своє тіло через поручні й мовчки полетіла униз.
Іван Олексійович поставив сумку на пуфик, скинув черевики й увійшов до зали. До нього вийшла Софія.
— Привіт, тату. Як пройшла прийомка? — спитала вона й чмокнула його в щоку.
— А, нормально, як завжди. А де мама? — спитав він, сідаючи на диван.
— Десь тут була, може, на другий поверх піднялась, — донька пройшла до кухні й налила собі води. — А що, вона тобі дуже потрібна? Набери її.
— Та почекай, — він зробив паузу й витяг з внутрішньої кишені конверт. — Тут мені унизу вручили, кур’єр якийсь залишив для мене. Давай спочатку ми з тобою самі подивимося, що це.
Іван Олексійович відірвав боковину й витягнув невеличкий папірець з надрукованим текстом. Побивши себе по бокам, він простягнув його Софії, яка повернулася з кухні.
— Доню, прочитай, будь ласка, а то окуляри я, здається, у машині залишив. А інші нагорі.
Софія взяла записку й почала читати.
— Вельмишановний Іване Олексійовичу. Мені нещодавно випала можливість познайомитися з вашою дружиною, Марією Стефанівною. І от що я вам маю сказати — вона дуже добра, чуйна людина. Тому в мене до вас велике прохання — бережіть її, — донька замовкла.
— Це все? — спитав Іван Олексійович.
— Так, — відповіла донька, покрутивши записку.
— Дивна якась, треба мамі твоїй про неї сказати.
У цей час з вулиці долинули сирени поліції й швидкої. Звук було доволі сильно чути. Іван Олексійович покрутив головою й, побачивши відчинені двері на терасу, повернувся до доньки.
— А чого двері відчинені?
— Не знаю. — знизила та плечима й пройшла на терасу. Вона підійшла до поручнів і побачила один з маминих капців, що лежав біля столика. Жахлива здогадка пронизала її, вона поглянула униз і закричала.
******
Тіло Марії Стефанівни лежало на асфальті. Її череп розколовся, немов кокосовий горіх, обдавши сірою м’якоттю, змішаною з червоним соком, навколишні машини. Одне око від удару луснуло й витекло на землю. Кінцівки були загнуті під неможливими кутами. Дорога поламана лялька, яку зла дитина викинула на смітник. Навколо товпилися люди, охорона комплексу, поліцейські. Серед натовпу стояв і двадцятип’ятирічний молодий чоловік. Він дивився на тіло, і куточки його губ легенько посміхалися.
