ІНАКОМОВЛЕННЯ

Ви вмієте кататися на кашалоті?

Я – ні.

Збрехав.

Частенько тікаю в океан і на спині великого горбаня досліджую потаємні людські глибини - підтверджую безсенсовність, по-перше, нашого з вами сірого існування; по-друге, цього тексту.

Вам подобається брехня? – Забирайте, у мене її вдосталь: перерийте моє ліжко, зазирніть під підлогу, виламайте двері в підвал, повикручуйте всі лампочки – ВСЮДИ БРЕХНЯ.

Ви чутимете, як ллється вона звідусіль, відчуватимете, як проникає в очі, вуха, ніс, у інші отвори вашого тіла. Пручатися марно – вона любить вередливих (це із радістю підтвердить товариш Сосюра), вона грається з ними в хованки, аж доки не знаходить ту останню мізерну іскру правди і…

- Ви вмієте кататись на кашалотах?

- О, товаришу Y , ще й питаєте! За Сталіна ми могли все!

- Навіть спати?

- Спа..?

Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…

- Хе-хе, а нащо ж нам було спати, коли ми мали на чому їздити?

- А й правда, товаришу Х…

Бачте, всі брехливі: я, ти, шафа, стеля, кашалот, люди, тварини, божества, пеньки, дерева, квіти, комуні…

Ні! Комуністи не брешуть: вони говорять божевіллям, просоченим кров’ю (тому їх і називають червоними). Тільки їм вдалося переграти саму брехню й навіть стати чимось СТРАШНІШИМ. Коли комуніст говорить, то навіть НЕ ЗНАЄ чи бреше: всі тексти давно прописані, сценарій проредагований, костюми пошиті, – все – вистава триває! Говори, акторе, а як затнешся – суфлер тебе розстріляє!

Вони обманули саму брехню.

- Товаришу, кашалоти!

- Га?

- Ка… Ка… Ка… Ка…

- З Вами все гаразд, товаришу? Товаришу?!

- КАШАЛОТИ ІДУТЬ ЗА НАМИ ВОНИ СПРАВЖНІ ВОНИ ЖИВІ ПАРТІЯ НЕ БРЕХАЛА А Я ДУМАВ ВОНИ ДАВНО ВИМЕРЛИ ЯК І ПОЕТИ ГОСПОДИ Я ЗНОВУ ВІРУЮ ГОСПОДИ Я ЛЮДИНА А НЕ КОМУНІСТ.

- Вас засуджено до розстрілу за прозріння.

Притулив до стінки людину

Витяг нагана…

А гра ж дійсно бездоганна! Браво, о розстріляний акторе, круки так правдоподібно видзьобують твої очі, але знаємо ми всі, що то бутафорія!

НІ. ВІН ЖИВ БИ ЯКБИ НЕ БРЕХНЯ ВІН КОХАВ БИ ЯКБИ НЕ БРЕХНЯ ВІН БРЕХАВ БИ ЯКБИ ВОНИ НЕ УБИЛИ БРЕХНЮ. Можливо, саме його діти мали б зродитися з попелу.

Як упав же він з коня…

Я чую свист Жозефіни. Хіба може казати про любов той, хто шкодує дати жебракові милостиню зі своїх надлишків? Знову свист. Метро. Ти знаєш, що не можна мовчати, тому я й торкаюся тебе крізь екран, різьблячи твій образ з обрубків літер. У роті – гумка, повна зайців. Вони білі, хоча вже й весна. І я білий, бо на ретиноїдах. Ескалатор. Чекання – рух? Не мовчи, я хочу чути твій свист. Я знаю твій голос, але забув його здатність звучати. Ти тут – на марґінесі серця. Злізай з гойдалки, дівчинко, я твій Улісс. Уривки, як станції, пластирі, як висівки, - одні на дітях, інші – на булочках, але суть – дорослішання. Зрештою всім чхати на текст, зрештою, я не знаю, скільки їй до повноліття, і в мене при цьому навіть нема парасольки…
Вагон. Реклама нагадує про шнурочок. Ниточка завжди має кінець, навіть коли свято вірити в можливість ротації. Ніч перед боєм вчить нас любити соцреалізм, любити і чекати на кінцеву станцію переможної смерті за батьківщину. Двері. Коли зачиняються, чую рідний голос. Ми з ним спільної крові – обоє мовчимо про очевидне: ти завжди по той бік. У житі я бачив її тінь. Присмак слини і запах бузку. Минуле дарувало мені свободу. Свободу чекати. Свободу втрачати можливості. Я марно вірю в модерн – він перетривав (перетравив) мене. Тепер заримована вірність мовою перетікає в листи до незнаної чорноти депортовано-пряних очей. У кожному кучерику – мій вірш. Навіщо? Я зроблю її вічною. Я стану посланим нахуй Джойсом. Маршрутка – вологий білий кит. Всередині я і правнуки Мобі Діка – маленькі дікенята. Хочу мати з нею кошенят. Двох: чорну і білого. І ми зможемо повернутися, забувши про найдавніший непослух. Але дороги мокрі, до тебе ними не доплисти. Я вже довго недопливаю, а ти ж так близько – на марґінесі серця. На марґінесі серця… Я скоро стану домом, зведуся на папері під літнім дощем чекання. І нарешті перестану так знущатися над орудним відмінком, щоранку тебе сідлаючи.