* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

НОВЕЛЬНЕ МАЄВО

07:05 07.07.2022

НОВЕЛЬНЕ МАЄВО

 

ЦМИН

 

Кінь пристав і ніздрями ловив пахіття трави. У його зіниці відбилася жінка, же ступала по ріллі а несла му овес.

Жінка була пов’язана чорним хустям. Плечі вузькі, тонкі, нахилені наперед.

--Агі – прикрикнула на Левка. – Казала-м ти, не бериси за чепіги. Витягнув-єс як та павутинка. Жменька сили.

Висипала з пелени овес а вибрела на стежку, отінену горіховим листом. У зіниці коня її поменшало.

Кінь трусонув головою а нахилився до обніжка.

А Левко роздивляється. Направці через поле кождого дня тепер повертаються до села фронтовики. Замучені дорогами, запилені.

Левко зирить за ними. А мо тато так само через поле тоте направці… може.. спомином про діточе…

Нараз – забув і про спомин. Хтось іде через поле, талабує посіяне…

--Мамо – давиться криком у бік горіхів. – Фронтовик.

Жінка рвонулася наустріч:

--Антонійку, а мого не видів?

Той ворухнув губами:

--Воював, Смеречучко.

Антоній си не затримав, хоч у селі го ніхто не чекав: Ганька го умерла од сухот ще за снігу.

Будень не будень – Смеречучка одягала свєтошне. Тілько не чорне, а квіткувате.

Якойся понад вечір Левко шастав си понад річку та й і зачув мамин голос. Прислухав си.

--Бовдур а непослух – Антоній лупив знічев’я прутом по чоботі.

--Молоде-зелене – захищала мати.

У Левка ув очу геть посутеніло.

Тая сутемря була неначебто чорний мармур, яку зрідка золотою жилкою перетинав летячий світлячок. А що ж то за знак? На воді заблимкав вогник. Хтось шукав утопленика – пустив дошку рікою – а на дошці запалена свічка.

--А мо і мій там.

Весло приборкувало течіЮ. Вона збіліло мов крило у чайки. У воді відбилися зелені дерева. Дим од смолоскипів. Аж з того боку ріки.

Левкови не спало си. Думки си розмотували довго а невидимо. Мекало ягнятко. Увійшла мати. Не будила, хоч ліг без вечері.

Невзабарі ув удови оселився Антоній. Другого ж дня уже убивав у землю кілки а поміж них плів галузи. Ладив із пруття пліт.  

Левко лежав ув сіні на оборозі. Там, де заночував.

Хмаринка поплила угору – понад верхів’я дерев.

Заскрипіла драбина – Антоній.

--Ану злізай, мой. На кого-с коні лишив?

 А вам шо? – відкараскав Левко.

Мамин приймак спохмурІв.

--Ич, пупец зелений. Хіба ти біда ше не увчила коржі з маком їсти? Улущив би-м тебе по голі сраці. Іди уже до маржини.

Левко перемінив дім свій на рибарський курінь. Назбирав ріща, роздмухав полум. Го спалахи полошили нічних мотилів. Пісок зачервонів. Левко пклав на праштину чавунчик – зачав готувати юшку, бо мав трохи риби. Пазив, аби нагусла у чавунчику юшка. А хмари гусли май борше.

Дес моц близко затраскали кроки. На вході-вихоід рибарського куреня зіткнувся з мамою.

--Ви?

--Сорочку принесла-м. А харч. – Притиснула Левка до грудей. – Коня пожалій. Без тебе геть огибне. Хто собі хоче той і траскає го батогом.

Мати витягла з торби сир а шматок мамалиги. Левко одкусив трохи сиру – але він застряг му у горлі.

--Запий. – мама подала води у пляшці.

--Нє.

--Даремно Антося поневажаєш. Він тобі не ворог.

-- Але ж і не тато.

Зігнулася у плечах. Примислила. Але слів не знайшла. Пішла.

Левкови стало неуторопно.

--Мамооооо!

Картуза загубив, чуба розтріпав. Волоття бадилля хльоскало по литках.

--Мамо – похилився а лагідо благав – мамо, я си лишу з тобов.

Лози шипшини поперегиналися до води, гейби молодиці, шо випирають манаття.

--Не ходи до штрики більше, бо марно…

Галява, кою брались обоє, вела крутосхилом до ялинника. Стежка пружИла під п’ятами. Натрапивши на торішну вирубку обоє си утопили у цупку траву. Від папороти віяло терпко. А узлісся пропахло незмірним спокоєм.

--Ось тамечки…

Під вишником білів самітний пень, же був колийся деревом. А далі… На трьох скриньках – хрести.

--Отсе татів – показала той, же з правого краю, мама. – Його Антон витесав, аби пам’ять про тата була…

Левко примислив чоло. Брови са опустили – дорослим став.

У глечику жовтіли квітки цмину з посивілими стеблами. Схожі на очі. Татові? На сивому листі блищали сльози роси.

Вертали домів через поле.

Двоє.

Разом.

Домів.



 ПОЛУМ’Я ВІДСВІТУ

 

 

Шкурган пригинає очерет, кладе верші.

--Отак-о, най сама вода наганяє рибу — мовить сам до себе.

Розпікся задушливий полудень. На березі метушиться дітлашня і шурхотить рінь.

До броду завертає фіра з косарями.

Сухорлявий, кріпкий  у кості Шкурган утирає рукавом сорочки спітніле чоло а уже віхтелить пісок босими ногами.

Увіходить ув обру, повну споришу.

Яворійка крає на шматочки рибу, посипає сіллю а пришіптує гейби щойся потаєм.:

 

Горлиця

Пісні воркує

А Дністер

Володарює.

  Тато – Шкурган – вішає на кілок перелазу свій капелюх.

--А я уже вас хтіла-м кликати.

--Верші поклав.

--Си притомили?

--Нє.

--Спека.

--Йо. Парко.

Поки риба си смаже, Шкурган кладеться у затінку яблуні – там панує не холод, а холодок. Спозиром прикипає до голубиних покоїв.  Сизі а попелясті уже не скачуть з покрівлі  а не тягнуться до споживи, як раніше було.

Гейби ябко на світлій долоні --  пробігає спомин. Коли ішов на німця, ніби у прощальному танці за ним, закружеляли голубці. Лихо го зна, що то означало. Знову кортить у жмені брати зерно а шпуряти їм, аби порскало у загородину а устеляло долівку . Та у голубиних покоях – пустка.

Яво рійка кличе го їсти. А він уже міцно спить – то на дощ. Має у кулаці чіпко затиснутий шорсткий листок. Яворійка не будить. Подивилася на Дністер – він ген за городами. Намірялася податися туди. Але сама себе одраяла: ба чого пріти у гаморі? Скік-поскік – а уже на узгір’ї.

Блищучою ниткою струменіє вода. Сей джерельний струмок починає себе тут при грушці. Проз її віття сіється світло. Угорі у стовбурі темінь – дупло. У йому забулася неспокійним сном краплина грому.

Яворійка ступає а переступає поріг – до зеленого цісарства.

--Се ти?

--Я, Яворійко.

Ґандрабато високий, з білим пушком, засіяним над губою, Оксен перегороджує стежку. Потаємний полумінь ув очах.

--Відки ти узєв си?

--Ги. На парашутті.

--Мой, літуне, мой – Яворійка жартом. – а отара де?

--Гендечки си порозбрідала – киває. – Видиш генде во білу хмару? То і є моя отара. Моли роси, аби пашу скропила.

 --Крапель а краплю роси, благаю, Боже, подай – бринить павутинкою голос її.

  Вибухає зелена трава.

Стан Яворійчин пагінцеві гнучкий.

Підносить полив’яний дзбанок:

--Покушай.

Оксен надпиває короткими ковтками.

--Йой. Шо воно таке?

--Зілля. Вип’єш та й мене си полюбиш.

--Йо? Ти шо відьма чи шо?

--Я. Конопська.

Яворійка – у сміх.

Оксен  -- ані сміху.

Соняшний промінь сполошує холодок попід грушкою. Корінь її вузлуватими пальцями ніби промацує сіру пітьму.

Оксен простує пріч і аж на узвишші  вичітковується го постатью.

А яво рійка – з узгір’я а на долину.

Грім си закашляв, а дощ час має – бо нич му не до квапи. Чи, чуєш?, вичікує? Краплі великі, обтяжені непомітно вистиглою силою.

Заросилася Яворійка. Набирала яблук в подолок у свому саду. Тат уже нема – пішов верші витрушувати – не инак.

Оселя пропахнула зіллям. Долівочку отиньковано прозолочЕною глиною. На стіні ув обрамленні вишитого рушника – весільна світлина. Очі мамині – цяточки – вичинені чеканням. Чом же так довго мама си не вертає? Чи жива, чи здорова?  А мо…

Заскрипіли гальма – машина стала як укопана коло фіртки.

Яворійка – до лутки вікна. А дівки уже на порозі:

--Можна?

Яворійка – плеском у руки.

-Йой, дівки, ви намокли.

--Та. Були-смо на зажинках. — щебетушать Ганка а Василинка. – Дощ спохопив нас на Стрілецкому горбі.

--Беріть папіровки.

Василинка, як завше, вибирає найбільшу, кусає пожадними білими зубами. У Ганки зубки дрімні. Їдя обидві а хвалять вельми частунок.

--То прошу, прошу ще – Яворійка.

Надворі стало світліше. Світлі стовбури осики  на тлі темного ялинника.

А дівки юж при одвірку.

Розпашіла Ганка пристрастна до примови:

--У неділю Василь ОлЕнчук май гратиме парапет. Яворієчко, покажи си.

Розлітають по ластів’ячи – вусебіч.

Пастушки обліпили пліт на водах ріки а ганяють го тУнди-сУнди. Одчуття – гейби птахом ширяєш над плесом. Під тобою – радісна глибина, же тремко-тихо тріпоче, коли сонце просвічує хвилю.

Яворійка терпне од ейфорії.

Але тут наспіває Іван-бригадір.

--Нумо у поле. – кличе-наказує. – Виногради вас зачекають.

--Дак спекА.

--А ти не будь така.

--Яка?

--Отака.

Іван – протезом – скрипить.

На що сей натяк? У глибині у інй заворушився сором.

Та й пішла за бригадіром.

Оповита хмарою куряви – гАряче! – туркотить молотарка.

Яворійка усипає зерно у міхи, і хоч а утома дається знати, вереміє мов бджілка.

А Іван щойся мовить з оператором баранки а замилувано зирить у її, Яворійчин, бік.

Тася Ґараздюкова по губах прочитала їхню розмову.

--Каже, характер – окріп. Але то від Бога – мов крона – передала йона Яворійці.

Зерно зливою – густо, шорстке.        А спека…

Яво рійка – в уяві уся – на прохолодному плесі – пліт. Загарій Череш пропускає на пліт жіночок з того боку. Вони усі з кошиками – як міські перекупки. Вертають відти із хустям, начинням а крамом . Тато чипіє на березі. Облюбував місцину. Тут візники дають відпочити – і собі, і коням. Подорожні тут присідають право на голу траву – і се тягнеться довго, тривало. Їм шкода покидати забріддя, де усе смакує, навіть і не смачне.

--Панасе, приймеш у рибалки? – ніби питають у тата.

--Ге, братіку, а хто кому то боронит? І аусвайсу ніхто не спита.

Візник стає напригинці – заволожує щоки Дністром.

--Мой, Панасе, маю мовити тобі слово.

-- Слово? Мовиш? Мені? А то яке, бри?

--Ти усе при Дністрі. Гейби лебідь, же тужить а тужить.

Я, він сидить усе при ватрі. Мовлять, же той, же не годен ступити на вірно загублену стежку, мусить побути при ватрі.

Яворійка вертається з поля, а він ізнов дмуха на поліно, же було колийся вільхою. Полум’я то притахне, то вириваєсь угору, наче стає навшпиньки.

Гладінь непоквапу ріки опрокреслена незчисленними жмурками. А спосеред прозорого плину – сухе зерно – острів у сонці. Пінява крайка щораз одступає, полишаючи поза собою мокру смугу – пісок. Для слідів Яворійки.

На закрученому кінчику татового вуса – остюк.

--Йо, се ти?

Він здоймає з куща лелече перо а лоскоче ним підборіддя – і хова до кишені.

--Тату, пора юж вечері.

Зірка палить глицю у сошняках а потомлені бджоли тяжко несуть з пергою  у вулики сон.

А потому сниво мливом ясним – Яворійці: як прошкує полем. Види – їде машина. Йооо. Лиш би не проґавити ї. Шофер Іван Перепічка прочиняє дверці кабіни.

--У Заліщики?

--Йо.

--Файно.

Хутко мчить – порожняк. За поворотом – міст. Машина минає міст а пірнає у вуличку – різко набік.

Яворійка прощається з водієм, а він мовить з нею чомуйся – чому? – неохоче.  

І уже вона – на  майдані ярманки – уливається у вир ярмаркового стовпища.

--Бери мацай суконку, мой – напирає на Яворійку якийся вутлий хлоп. – Твій колір а стать. Най би у ній тебе усі хлопці мацали.

--Мой – сахаєсь яво рійка його а його слів, червоніє.

-- А відки ти є? – питає другий, уже при кралях.

--А з Красної Думбрави.

--О, там великі сади.

Яворійка си озирає. Види – жінка. Запнута сивенькою хустиною, швидер. Диво схожа на ту – у хаті їх, на світлині. За-вагання. А жінка – круть – і у гурт.

--Мамоооо.

Йой, а шо люди скажут? Ще подумають – не сповна. Хтіла би наздогнати а щойся ї запитати, але гурт густий – не пускає проз себе її.

Зволожує кінчиком язика сухі губи.

Йой. Такого ще не пацила.

Сіпнулася дужче а.. си приснило.

Йо.

Тата застала удома – мав дочиніння із приймачем.

--Устала-с, мой?  -- радісно мовить Шкурган. Але – глип – і примовк.коло губ залягли звично сухі зморшки – глибочезні, важкі.

-- Тату, а я на ярманку маму приснила.

  --Маму? На ярманку? Дивно. Я не тямлю, чи на світі вона сему ще є.  – висловлює сумнів Шкурган. – Я з Заліщиків брався на фронт. Мама мала намір застати мене – си спорядила, але… Німці збомбили міст. Згинуло люду премного.

Хвилювання видають сухі пальці, же торкають краю стола. Він любить маму – Палаґну свою – шлюбну свою – дотепер.

--Но так. Си приснило.

Яворійка зітгає.

На усе приходить своя пора – юж дозрів виноград. А ще ніби учора тихо а потаєм уязав на лозі повні – у завтрьому – ґрона.

Яво рійка пуцує жбани на вино. Як чавлять вино – до вісілЯ. Йо. До веселого вісіля.

Шкурган не скупий – роздає дітям радісно леґуміни.

--На чорну горобину усяке пташшя да й прилітає ласо.

Кури стрибають з тиння а п’ють сік.

Скрип учить кернична корба на сусідськім надвір’ї.

Яворійка – глип – а Оксен начерає води. Назирає, коли Шкурган заносить жбани з вином до повітки  -- і Яворійці – на миґах. Яворійка – на миґах – я прИйду.

Оксен си світи як місяць – повний радісного світла.

Яворійка несе пісню:

Ой принеси мені пролісків з лісу

Пролісків з лісу мині принеси.

Двері рипля. Шкурган проштуркує їх плечем, наче горе тручає пріч, і раптом:

--Палаґно.

 Обіймає ніжно жону свою, веде грубими пальцями ніжно по хусті. Два ледве стримані осміхи роздирають окрутний біль.

--Я раніше не могла си вернути. – Палаґна. – Там, при мості, мене присипало землев і … Смерть у головах ми ночувала. Си не признала до вас, би-сте гризоти не мали-сте через мене.

--Но, але ж тепер ти удома – добирає певности у голосі свому Шкурган.

Майнуло пташе крило. Голубка упала зранена. А він – голуб – усе кружеляв понад двір.

--Пам’ятаєш, Палаґно, ту пару голубів?  

--Йо – сум Палаґні іде у груди, палить.

А подвір’ям – стрімголов – Яворійка.

--Мамо!

Палаґна – укопано.

--Мой, дитино мОя…

Яворійка – тануть долоні – мамині згорблені а легкі як повітря – плечі.

Якийся великий, радісний, світлий, тривкий а тремкий спокій.

Палаґна – пальці до повік – видиво: дівча біляве біляво тримає біляво-прозору кульбабу – дмух – і білявий ніжний пух розліта доокруж.

Коло воріт – виструнчився – Оксен.

--Оксенику, мама…прийшла.

Комини курять себе – лагідні нині – як сніг.

А сонце заходить і накриває гори полум’ям відсвіту.



 СТЕЛИВО ПУТІВЦЯ

 

Колеса – рип-рип.

Парко.

Пальці вуйка Ониська уїдаються у держално і на них випинаються білі кісточки.

А колеса рипля.

А ми пильно зиримо – зоримо – пазимо — вуйка. Ади бере скручує самокрутку. Затягується а кашлає. Так, одне легкє лишив на тій вОйні.

--Мироне, видиш? Там кавуни отакенні.

--Огогого єкі.

Хутенько вигоробчуємеся на тин. Тин лозуватий, недавнечко плетений, ще сирий – і високий. За ним – городи. А кавуни…

--Онисько як псисько.

--І чого він такий злючий?

--Скаженющий вуйко.

Задушливо мовчимо.

Вітерець у небі тручає пелюстку самітної хмари.

Мирон схопився за  виранену голінку – ниє.

--Шо з тобов,мо?

--Сссссук.

--Га?

Тепер вуйко МИронові видається найсогіршим вуйком у світі.

Вищать колеса. На Ониськовому чолі набухають жили. Та ось завидів і нас. Чуємо по очах – кличе. Сунемеся попідтинню. Боязко – гусочкою – до него.

Онисько наумисне одхиляєсь од фіри.

--Беріт, хлопці, беріт.

Може то полапка? Айно – дармовий сир у полапці – знаєме ми – із книжок.

Але знада велика – напружено мовчимо.

Онисько простягає великого кавуна.

--Чудні. Як не годні самі вибрати то ади – даю вам сего. Беріт а смакуйте.

Його присмагле лице – сама лагідність.

Торкаєме Мироновим ножем  кавуна – аж сік бризкає. Їмо а чуємо, як добре розливається той солодкий кавун холодком по грудях -- усередині.

А фіра – рип-рип.

А Онисько затягується. Кашлає а притискає шкарубку долоню до лона грудей.

Стеливо путівця.



 УДОВА НА ЧУЖОМУ ВЕСІЛЛІ

 

Гойра, мой, вісілє.

На ціле село буйно гримля троїсті музики.

Флоріка накинула на себе біле – у сніг – плаття.

Прозоре, загусле повітря рипіє од чистоти. На коси пересипається цвіт з яблуні.

І – що се, Господи? – через туман увижається ї ї Василь, же подає ї голос:

Як у пісні, Господи – ОЙ ТАМ ВАСИЛЬ СІНО КОСИТЬ ТНКИЙ ГОЛОС ПЕРЕНОСИТЬ:

-Се ти, Флоріко?

--А шо – юж ми і не пізнаш?

--Йой, але файна ти, мой. Кілко уже тобі?

--Літ?

--Зим.

--Не питай, мой. Про то не питай.

--У тебе свєто?

--Так, вісіля. Видиш – у білім я.

Спохоплюєсь. Її тіпає – гостра а терпка мУка.

Ступає непоквап. Сусідське надвір’я притрушене свіжовими голками хвої – пахне ганейби у лісі напровесні. Бахурня позатикувала си квітками, обліпашила тин, а повибралася на грушку.

Меланько жЕни одинака а вино пригощає. Воно рожево си світи у погарах при бочці а викрапує на долівку.

Флорці теж уділили келих.

Ї оточили дівки – мой, як зілля. Але куда їм, сердешним, до ї пригаслої красної шкіри. На шиї – разки цяток – як нанизані божі слози.

Тут уже винося весільний колач. Весільний колач а зелену квітку. Весільний колач а зелену квітку, обвиту стончками.

Циган на скрипі грає у данец.

Гості си розступают – напружені – у чеканні.

Флорька си випирає, ворушкує плечем а притупує закаблуками а ноги юж витинають якийся чудний ритм.

Земля си від бубна – як збуй. Удовиці привільно а й тісняво. Хвиля радощів ти здоймає си то раптом чомуйся стихає.

Йой, чи кУєш, чи жалкуєш

Зозулько малини,

А чи квітку маракуєш

Гиркої калини?

 

Приспівують молодиці.

Молодій клоня вінок.

Жалібно музико наж.

Сакрамарі плаче у квітну павунку..

Сакра тато нє. Лиш мне дзиґар у кишени.

А Флорька уже не тут. Флорька на свому на вісілю – з Василем. По перелюбасній ночи сніг наготи розтопив си. Вуста затерпли од поцілунку. Він учара шпурив під лужко радість з воєнкомата.

Розсунувши юрму Василь по раз доугийй виводить їх обох – Флорьку а себе – на середину кола. Твердо, володаристо, дужою рукою обіймає її пругку і…

--Василюююю!

Музика дужче а май порушно.

Шумує кров а вино.

Удовиця забулась у данци. На душі – легко. На лицю – мокро – од радісних сліз. Видається, же люди, зірки, дерева, тини, хата – ув обіймах змішалися, котяться, заникають…

Струна си урвала на щонайвищій хрещенді.

Але Флорьку несе далі данец без Василя – і влна шаліє у тому данци, сп’яніло щаслива – радісна – свіжа – а світла – на чужому весіллі.      

МОЛОДНЯК

 

Кінь уморений а стишує ходу.

--Бігме, два серца траба мати, аби вибратися із Шайової долини – крекче сам до себе Корній.

Ауже вечоріє і золоті промені переткані пурпуризною.

Хвіртку замкнули. І ніхто не відкрива. Прив’язав уздечкою коня до штахетини а сам переліз.

Калинка сапала грядку на городі.

--З поля завернув. На часину. Маю бесіду, сестро, до мене.

Слова були якійся разючі. Килинка мимоволі покусували губи, аж ранила їх.

Брат придобрився:

--У мене на прикметі є майонтний, мой, удівець. Покидай сю ліп’янку – на дідька вона тобі?

Корній видавався кремезнішим аніж був насправді, бо завше тарґав на собі шкірянку.

--Можу уділити троха пшениці. Але так би стара не виділа, скупа, курва, шо аж но.

Заквапився. Немащені завіси на фіртці жалісно вереснули.

Килинка полишилася одна, але уже при неспокої.

Думала про брата. Настарав стільки добра, же вистарчило би на цілий Ковалишин куток.

А Килинці тикнув мішечок зерна, потай, без неї, до стаєнки поклав, а  го, тего ячменю, так на поли потребували сіячі. Як си вернула з поля – то йй та йой, та хто се, та що то мало би значити, чи не під цуґундер хочуть підвести? Е, нє, воеа не дурна. Заудала міха на плечі да й понесла у долину, де калґозні досівали клин.

--Беріт.

--Відки то?

--Хтось підкинув мені до стайні. – Узєла платину та й утерла попідпашками схолоднілий піт.

Розсупонили міха – о, ячмінь сухонький, як перець, нівроку.

--І чий то би міг бути? – дивувались хлопи – і сіяли.

За трьома вербами калґозниці правили посиденьки. Веснянкувата Мотря, на усілякі витівки удатна, скинула швидер а натопірчила груди.

--Но, гай, ми уже прив’єлі – торкнулася Килинки – а ти чічка пахуча, мой, май трохи си задавниш тай одцвітеш без часу.

--Йой.

--Йой, не слухай ї – озвалася Христина Соломко та й так ї стиснула, же вона аж яйкнула.

«Попід гаєм зелененьким», же уперся стіною у стрімкучий беріг ріки, їхав верхи Корній Ґараздюк, об’єжчик. Зупинився коло їх, ізліз із коня. Чемно скинув капЕлюх:

--Агій на вас, чі-с-те си показили, мой, таже мужі ваші на войні забиті, а ви вівкаєте, шо аж за готар чути… Не устид?

Христина си прихмарила на лицю.

--Шо, мой, си вітрищіла?

--Ти…ти мого спровадив на той світ.

--Шо? Я? Диви си, а прикуси язик…

--А корову хто від нас забрав?

Допекла. У Корнія ліва щока си засірпала.

 --Ну і уїдливі-с-те. Шершениці.

Кінь заіржав на присівку. Об’єжчик поквапився махом а направці до него.

Килинка си відвернула.

Додому си вертала одна.

Поле щойся щепотіло, нібито прислухалося до себе самого.

Зняла з лиця павутинку. Перев’язала хустя.

--Ти не тікай. А ліпше мов – чІя-с така файна?

Спозирнула – Остап.

--А чо тобі си питати? – У Килини – горєчі тернини – не очі. – Я нічІя і нема шо до мене си чіпати.

--Мой, сприси. Та же я ґаздІвский хлоп…

Зняв із мізинця свого перстеник і простягнув їй:

--На, озми.

Вона з подиву аж рота розкрила. Потерла об рукав обідок, а потому – на палець. По тому – голос м’який аминий начеб у горлиці:

--Йой, а блищить.

Тямила, же хвилина така прийшла до них обох, що…

--Я Киоинка а родом – відти – показала у бік до села.

--А від наупроти --- засміяв си.

Потому остап часто причісував на ню. Сидить собі на березі у верболозах а плесканці на плесо швирґАє. Як іде вона уже з поля, спохопиться та й:

--Мой, Килинко, мой.     

А вона випурхувала з обіймів гарячих – пружно, наклично, нечекано.

Усовлялися про зустріч у ріжних місцях, аби Корній не дізнав. Повідала парубкови про брата а  машкарила го, бо  -- лихий.

--Мой, таже біди маєш ж ним.

--Йо.

Остап звозив снопи.

Глибокий жолоб польовиці завернув управо.

Нараз тишу розітнув якийся а чийся надсадний крик.

А.

То Корній Ґараздюк ганявся за Килинкою.

Остап люто озирнув гармидер.

Та вичекав, наколи дівка прибіжить до фіри.

--Остапе, ратуй. Брат привіз когось удівця си сватати.

Остап скочив нарешті з фіри на рімні ноги.

--Ану,  най. Ані руште мені її.  Лишіт  ї, бо вас шлях трафи.

--Шо?

Куций а тлустий Корній тіпнув си а си скорчив. Лють крутила го гейби корч.

--Дати вам прикурити?

--Шо?

Килинка плакала, а Корній накинувся на Остапа, як цап на суху грушку.

Але якойся си утихомирило.

Остап був моцний а гінкий.

Корній пошняпав гостинцем домів.

Килинка виважилася на фару поверх снопів. Хнипала.

--Мой, доста. – Мовив остап. – беру одтепер тебе під свою моцну руку.

Фіра зі снопами, Остапом а Килинкою, хилиталася, скрипіла а приспокоювала.

А коники заливалися – молодняк.

 

ЗОЗУЛІ НАКУВАЛИ

 

Панасик примружує очі.

--Ти спи-иш?

Леська ломить бадилинку, гризе.

--Заспав трохи. А що?

--Ого. Добре собі трохи.

--Діда ще не видко?

--НапаткИ розплутує.

Лещине лице, звернене до сонця – і сонце п’є з него крапельки роси.

Теплі хвилі підкочуються до берега а огортають чобаку мереживом піни.

Трохи повище – горбичок.

У ліщинових заростах гніздиться птаство, мамці уже висиджують а вигрівають кожна своє яйце-райце – хто кілько має.

Усі, опріч зозуль. Сі – нє. Сі – підкидають свої райця у чужі затишні гнізда.

Панасикові си не терпи увидіти тоту хитрованку – силкує си видерти на узвишшя.

Леська го відмовляє:

--Мой, таже ти їх гицлю,  сполошиш, та й  вони гнізда свої покинут.

Зозуля, гей би учула, та й зачала кувати.

Леська плеще а скаче:

--ЛітА пророкує.

--Кому? Нам?

--Дідови, мо.

--Тшшш.

Сухорлявий чоловічок у солом’яному брилі з білою, як повісмо, бородою підходить до верби а відсупонює од берега човна.

--Е-єй-єй!

Мовкне луна.

Панасику утрачає терпець і, давлячися голосом, одгукАється:

--Діду, ми тут.

--Адию де вон си забрали – у темне ліщиння.

Поштовх праштини – і човен одчалив.

Сполошився бузьок, мах – крила – і здоймаєтьсяу чисте небо. Най собі летит…

Панасик киває на хвилю, же си просвічує, а барв там кілько, не менше, як у веселці. Нахиляється а ловить її у пригорщу, але хвиля тече поміж пальцями – розтікається – бистра – вода. Тоді Панасик начерає піску і проціджує його як воду.

Річка а берег безперестанно бавляться. Манять а манять до себе.

Панасик виплигує на піщаний моріг. За ним Леська – метка.

Дід веде не поквапом їх стежкою. Обабіч назрівають соняхи.

Дідова хата заклечана вишником.

На осонні – пасіка.

Зільники пахнуть як дурні – дуреманять не тільки бджіл, а і людей.

Дід вовтузиться у хоромах, покашлує.

Нарешті виносить мисочку меду.

--Призволяйтесь а поласуйте – до них обох.

Чубатий Панасик підсувається ближче, бере з миски солодку  аж терпку вощину а смокче.

--ММММ.

Леська теж леґумінить. Очі її іскряться.

Беззубий дід – за кумпанію – і собі тягне до рота вощину, плямить, облизує рожеві ясна.

Панасик мовить:

--А знаєте, діду, ви ніколи не умрете.

--А то чо?

--А того, же ви добрий.

Дід набиває люлечку бакинцем, думає. Ще рік – і буде му дев’яносто. Ге ж.

Знову кує зозуля.

Діти – обоє – тішаться:

--Ще одне літо, ще одне літо…

І дід тулить обох до грудей.

--Но, забаганок у вас, як зірок аж на тому небі.

--На якому тому?

--На тім.

Прокотився передзвін таланок на шиях маржин. І тихо-тихо.

Дід убирає білу сорочку а си вертає на берег ріки.

Повітря сиве а таке чутке, же відлунює кожен звук.

Нема шо мудрувати, відсупонює човен, тручає на воду а далі – налягає на весла.

Панасик прилягає на прибите зливами сіно. Дивиться на широкий Дністер. У шумовинні річки дід править човном. Весла у руках як з діточої забави. А борода – пасує – вітер бороду чеше.

Раптом…

--Лесько, чуєш, біжи май суда, мой.

--Шо там?

--Біда, чуєш, біда-а-а-а…

Панасик тремтить од напруги.

--А-а-а-а-а – протяжать у скрикові обидвА береги, аж не тямно, котрий з них – одлунок.

Леська торопіє.

Човен плине за водою.

Несе діда-хреста.

Застигли копиці.

Заумерли живі верболози.

Поховали кукіт зозулі.

Тільки хвиля аорушить веслом.

Будить діда.

І дід здоймається – хрест – а береться за весла.

Зозулі накували…

Айно. 


Микола Гошко ЗОЗУЛІ НАКУВАЛИ Ужгород, КАРПАТИ, 1972.

 

До друку зладив Василь Велимчий року Божого 2022 у Чернівцях. 

 

 

Микола ГОШКО