* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ДВІЙКО ДОВОЄННИХ ОПОВІДАНЬ

12:42 11.03.2022

ДВІЙКО ДОВОЄННИХ ОПОВІДАНЬ

ПОВНОТА ЧАСУ

…«Вася не дурак - він просто дурень».

Олег спросоння читає ці слова на екрані планшета, ще лежачи в ліжку. Він сам же їх і написав в електронному записнику – подумалось, коли вже ліг. Ну, якщо розібратися, то тут нема нічого дивного. Олеговітепер, що тільки не подумаєтьсяз тих пір, як він прийняв рішення.

6.00. За вікном, здається,саме повітря сіре й ще не визначене – таке буває в старому містізимовим ранком, коли дивишся у вікно на клаптик неба в оточенні цегляних стін й не розумієш – це хмари, чи сонце от-от визирне? Виходити з дому не хочеться, але Барону не можна пропускати ранкові процедури.  Олег натягує джинси, светр.

 

Барон – хлопчик середнього віку, доволі привабливий на думку чотирилапих дівчинок з бульвару.  Ахлопчики-кобелі його поважають і поводяться відповідно. Барон –  німецька вівчарка, 6 років йому.

 

А Олегу – 43 і він класичний «мужчина між». Тобто все у нього десь посередині – життя, кар’єра, стосунки... А далі? Олег про таке й думати ніколи не умів.Та сама кар’єра: може щось буде ще, а може й ні. А яка ж вона може бути в «середнього» наукового співробітника з недописаною дисертацією?Середнім науковим співробітником він сам себе обізвав – уже не молодший і ще не старший. Колись він був жонатий, але давно розлучився. З кимось сходився,але не надовго, живе у комуналціз мамою. Хтось, може, й позаздрить – все уже знає, мужчина, все спробував, ще й час залишився попарубкувати по-розумному.Чого ж ні? Але він уже втомився від цього. І по-друге, Олегові  тепер подобається одна жінка. Ну, як подобається? Він уже давно старається таких слів не вживати. Просто йому хочеться бути поруч з нею – бо тоді йому затишно на душі та й взагалі.І він не бачив Інну уже два тижні, навіть уфейсбуку вони з нею не спілкувалися, бо у неї йогопростонемає з якихось принципових міркувань.

А більше нема чого й додати. Вони зустрінуться, мабуть,  завтра, бо Інна повертаєтьсяз відпустки, з Єгипту. Вона повертається завтра і нічого ще не знає…

 

Олег з Бароном виходять на прогулянку. Пес розумний, добре вихований.Олег звик до того, що його команди виконуються з першого разу.

-         Поруч! – командує Олег.

Барон розгублено дивиться знизу –вгору і запопадливо махає хвостом. Хазяїн звертається до нього, але з чим? Що наказує людина?

-         Поруч! – повторюєОлегз тим самим ефектом…

Ну, що ти з ним зробиш? Барон у нас не поліглот…

-         Рядом!  – Олег здається -  Скільки тобі пояснювати, що це те саме, що й «поруч»»!?

Пес не розуміє, за що хазяїн на нього насипався, але з полегшенням стає з лівого боку, як належить, трохи позаду людини.

Так... День десятий. Півтора тижні повного переходу на українську мову Олега П., пересічного мешканця столиці України. Ну, він прийняв для себе таке рішення. І уже не відступить. Попри все.Це не жарти! Хтось думає, щовоно легко – взяв і перейшов? Ну, спробуйте…

Барон дивиться на Олега відданими очима, він хоче нагору, в парк Шевченка, бо там якраз, поки не вивели на майданчик з гойдалками і пісочницями дітей, люди вигулюють своїх та його найліпших друзів.

 

-         Ну, ходімо – Олегові сьогодні, тьмяним і вогким лютневим ранком, нагору йти ліньки, але хочеться зробити щось приємне псові.

 

 

…Але ж як з ним це почалося? Корінний киянин – це багато, що значить, але ще більше говорить. Столицяукраїнська, алеукраїнська мова –хіба ж не так(?) - то лише в школі. Щоправда, вчителька хороша була. Таки навчила. Суржик базарний ще чув. Ну, прочитав після Майданів – першого і другого -  кілька модних книжок українською. І відповісти українською може, як чемна людина, коли запитають. Але щоб говорити нею весь час, поки не спиш? Олегніколи й не думав що таке можливо. Втім, як і все його оточення.А з якого дива? Ну, не тому же, що бордів начитався про «мову агресора»?

…Ні, не так все було. Йому раптом приснилася прабабця. Олег її ніколи не бачив, жодного фото не залишилось. Ну, бабуня при ньому згадувала,бувало, свою маму - на Різдво, коли ставила на стіл кутю.І раптом уві сні Голос сказав: це твоя прабабця.

Іто була таки вона, хоч і близько не відповідаласказаному про неї Голосом. Яка ще прабабка?Молода й гарна, не те, щоб забута, але майже й не згадувана, померла у лютому голодного 33-го року, через три дні після чоловіка. Були такі у них у селі, що дітей своїх їли, а вони от не з’їли єдину донечку свою – першу й останню - самі померли. Олеговій бабунітоді рік усього був, її якимось чудом вдалося забрати далеким київським родичам.

…Шкода, що обличчя прабабки Олег уві сні толком незапам’ятав, просто якась молода жінка, мов загорнута в туман,сказала йомулише одну фразу: А ЧОГО ЦЕ ТИ НАШОЮ МОВОЮ НЕ РОЗМОВЛЯЄШ?

І що ти на це скажеш? Ну, наснилося…  Алевидіння увесь день з голови не йде – не забувається миттю, як це з людьми частіше за все буває, але й нового нічогопам’ять не додає.А чого це ти нашою мовою не розмовляєш?..

Олег з дитинства «мнітельний».Ну, надумував собі всяке, щоб боятися невідомо чого… А як цесказати – «мнітельний» - такого й слова в українській мові немає. Та й звідки йому взятися? Це з «гОрода» слово. А у селі, де вимерли в 33-му всі, крім бабусі, Олегові предки з маминого боку, таких людейі не було ніколи. Олег, звісно, спитав у Гугл-перекладача.

«Мнительный»? – Недовірливий! Та нє – не погоджується Олег -  хіба ж це те саме? Поліз у серйозний словник.  Нема. Ще в один, ще… О, є - «помисливий»!  Набрав ці десять літер на компі – програма-редактор не підкреслила. Значить є таке слово! І чого ж він ніколи його не чув?

А чого це ти нашою мовою не розмовляєш?.. А й справді, чого?Оточення його українськувживає, хіба щоб екзотику якусь місцеву підкреслити. Дома, нароботі –всюди те саме. Телевізор? Він його не дивиться. А в інеті – самі знаєте… А що ж мова українська, для чого вона?

Хоча й муляло його щось, бувало – і на Майдані, і після. Але не закликів же з бордів слухатись нормальній людині! Немає потреби – нема й мови. Аксіома – це істина, яка не потребує доведення. Він нічого нікому не хоче доводити. І не буде.

Він просто відсьогодні говоритиме лише українською. Не запитуйте чого – він не знає відповіді на це запитання. Ну, буде краплею в пустелі, піщинкою в океані. Але якщо ви, бабуню,кажете, то спробую розмовляти нашою мовою.

І тут залишаєтьсяодне лише додати: Олег, не лише помисливий, але й упертий в усьому: сказав – не відступить.

 

 

Якщо розібратися, то він ледве не усе життя піднімаєтьсявгору цим бульваром, бігом, причому. Спочатку бігдо школи – вона тут, ліворуч, у дворі, обступлена старими каштанами – он промайнула у створі підворіття жовта цегляна стіна. Потім - по діагоналі через старий парк, на пари до червоного університету.Інколи  йому здається, що він, Олег, був тут завжди, як кожне тутешнє дерево, чи– он, будиночок адміністрації парку. Тут все ніби застигло в часі,змінюється тільки разом з сезоном, коли випростовуються з бруньок, зеленіє, жовтіє й опадає листя. А так дереваніби йне ростуть, вони завжди такими були – і в його дитинстві, і зараз. І люди ті самі. Тобто інші, звісно, точніше сказати – не ті, а такі самі. Це тому, мабуть, що дерев і людей багато, а Шевченківський парк один. І у тебе просто змінюється твоя у ньому роль. Спочатку тебе возять у візочку, потім - продираєш штани на гірці, цілуєшся увечері з коханою, вигулюєш дітей, внуків, собаку. Потім хтось приходить тобі на зміну…

- Розфілософствувався – усміхається сам собі Олег – залиш це Давиду Іллічу! Посередині парку, навпроти брутально червоного університету - бронзовий Тарас – він теж той самий. І йому, батькові нації, теж байдуже до Олегових проблем. Зате і хвостатих, і купованих Баронових друзів та подружок тут – в асортименті, як сказано. Барон радо з усіма вітається і всі йому теж раді. Ну, не так, щоб всі, звісно. Є конкуренти. А так –ідилія повна!  І Олег сьогодні ледве не заздрить собакам, яким – так думають люди - не доводиться говорити між собою.А гавкають і скавчать  вони однаково – що в Києві, що у Варшаві, що у Парижі, що у Москві, прости Господи… Хоча, хто його знає, як там насправді?

 

 

…Олег з Бароном піднімаються сходами додому - на високий четвертий поверх. В об’явах про купівлю/продаж квартир такі будинки називають «царскийдом».  Авжеж, «царський»… Коли бабуні було за вісімдесят вона вже майже не виходила, аби не підніматися потім безкінечнимицими сходами. Хотіли тоді черезце продати стару квартиру, переїхати кудись «з ліфтом», нехай на виселки, на Лівий берег.  Але як ти в наші часи продаси дві кімнати у квартирі на три сім’ї? Тожзвідси, з останньої у всьому будинку комуналки, бабуню й ховали– на Берковці відвезли, до діда.

На сходах пахне, як завжди пахло у під’їздах старих дохідних будинків  -  кішками, борщем і фортепіанним етюдом «До Елізи» Бетховена Людвига Ван. Хто там нині у нас мученик музичної школи?Вона, до речі, тут же, у тому ж прохідному дворі, що й просто школа, тільки трохи далі. Там теж педагоги змінюються, а музика – вічна.

Барон лягає на свою підстилку і з очевиднимкайфом витягає вперед лапи: ні, він не те що втомився, але хочезаконно відпочити. Дома тихо. Мама порається десь на кухні. Дивно, але навіть їй Олег про свій перехід сказав не у той же день. Може, на душі лежало, що передумає?  Та й що тут скажеш?Мама, втім,прийняла, як належить, вона же мама. Хоча й мовила, коли Олег обявив про своєрішення:краще б тименівнучку,нарешті,подарував! Мама говоритьукраїнською так собі, постійноначе кульгаєнаросійську.
- Розумієш, сине,
- каже вона,-  у мене, коли ми з тобою говоримо українською, такевідчуття, щоце не я і не ти, а іншіякісь люди.
Мама аж поводить плечами,
нібиїй стає холодно.

Втім, Олег десь читав, щотаке нині у нас доситьпоширено, чимало людей черезцепроходять. Ну, то щоробити?Мама терпить і буде терпіти. Арешта? Говоритикожномупо-своєму, не звертаючи уваги на те, як говорить співбесідник? Доєднатися до незліченноговійськаТарапуньок і Штепселів? Здаєтьсялише в Українііснуєтакашизофренічнапрактика...

 

Усього-то 10 днів пройшло, іще далеко не всі друзі знають, не кажучи вже про знайомих. Втім Олег уже відчув: щось змінилося в самій атмосфері навколо нього. Повністю україномовних серед його знайомих жодного нема. Є білінгви – ті, хто без проблем переходять з язика на мову в обохнапрямках,  вважають, що в Києві нормальній людиніінакше не прожити. Для нихнічого дивного з Олегом не сталося, принаймні, вони це удають. Може, хтось і дивиться іронічно мовляв, на скільки ж тебе вистачить? Ну, нехай…

Та що там про інших говорити, ти спершу зсобою розберися! Як ти прожив ці 10 днів? Ти ж тільки те й робиш, що сторожко придивляєшся,  прислуховуєшся, порівнюєш. А як на мене подивилися? А що відповіли?  Як те сказати? Чому це звучить так? А відповідника українського, виявляється, нема…

Ці відповідники зовсім Олега замучили. На п’ятий день він ледве не меншовартістю української мови переймався. Того в ній немає, цього… От як сказати українською, а не суржиком - «ботинки»? А от прочитав десь два слова: «мучительнохотелось»? Це «болісно хотілось» в перекладі? Але «болісно» - це же «болезненно», а не «мучительно»!

Розвиднюватися Олегові, здається, почало на «перчатках»…От як українською буде "перчатка"? Рукавичка? Тобто варежка? І немаєіншихваріантів. А звідки їм бути? Це як з «мнительностью». Українськамоваз села прийшла, а там«перчаток»немає,  бо їх у селі нема кому носити:дорослі носятьрукавиці, а діти - рукавички... Хто-хто в рукавичціживе? Все ясно? А тепер–слухайте!

…Графпідвів на маркізазасліплені ненавистю очі і жбурнувйому в обличчя…рукавичку. Тобто,  варєжкою – викликав суперника на дуель.  Смішно? Ще б пак!

Але ж не може такого бути, щоби не знала мова іншого слова! Олег знову – лізе в словники. Так ось же воно! Ти чув коли-небудь українське слово "пальчатка"? Атеперзаміни, там десмішно було,  рукавичку на пальчатку. Як тобі? Отож... Пальчатка–точне яке слово! Воно недавно з'явилося і тому його ще мало хто знає? Але моваживе...

А все тому, - заспокоює себе Олег - щоукраїнськамова тобі не те, щобчужа, вона  -  не розігріта щоденним звучаннямутвоїй гортані і від того у тебе(!)їй не вистачаєпластики. Мова виростає зіспособу життя. Ти думаєш в англійській, французькій, італійській – є ті самі відповідники з російської, які тебе так мучать?  - Олег аж потирає руки у передчутті власного лінгвістичного відкриття - Та їх і близько там немає і бути не може! Чому? Бо так говорять інші, відмінні від росіян народи, якідещо інакше звикли жити -  не так бачать, відчувають, люблять і страждають. І те, що ти шукаєш і не знаходиш тих нещасних відповідників, як раз і свідчить: ми – теж інші! Он – уже сміється з себе Олег - німці ще ті дикі люди , у них взагалі пальчатки називаються DieHandschuhe! Дослівний переклад –«взуття для рук»... А от тобі - калька, заціни: знервована Ельза наминала в руках напахчені парфумомчоботи!

... Ну, як, попустило тебе?

 

Давид Ілліч – сусід Олега по квартирі. Незважаючи на свої підвісімдесят, гіпертонію, діабет, супутні скепсис і ще багато чого, він досі викладає філософію в якомусь з київських університетів. А їх останнім часом виникло стільки, що й назви його, до свого сорому, Олег запам’ятати  не може. А ще він дещо іронічно з деяких пір інколи називає Давида Ілліча проФФесором.Справжнього проФФесора, Януковича,старий не те що не любить – він його ненавидить, але не ображається, цінує гумор. 

Олег був уже дорослим чоловіком, коли Давид Ілліч, після кількох розмінів, в’їхав до їхньої квартири. І тому сусіди між собою виключно на ви. Старий уже давно вдівець, живе один, призвичаївся. Діти, внуки –в Ізраїлі і Давид Ілліч було теж виїхав з ними на початку 90-х. А потім повернувся.

 

-         Знаєте, Олеже, якби мені треба було бсім’ю годувати, то я би залишився, певно, перетерпів би якось, прилаштувався. А так – діти дорослі, самі собі раду дають.  А я там ніби в космонавти на старості літ записався. Виходиш з дому – як у Всесвіт без скафандра – нічого не знаєш й не розумієш. Ну, мені вже пізно в космонавти.

 

Давид Іллічраз на два роки акуратно своїх в Ізраїліпровідує, але залишатися зовсім не погоджується, скільки його не спокушають. Бо він там, як почне говорити, так після вітального «шалом»  йому німота горло й затинає. А Давид Ілліч не з тих, кому, крім доміно й телевізора, більше нічого від життя не треба. І кому він там розповідатимепро Канта й Гегеля?

 

З Олегом Ілліч дружить. Мабуть, йому таки все одно не вистачає шанобливої учнівської уваги – в університеті в старого якась четвертина ставки – одна лекція раз на два тижні. Воно й точно – проФФесор.

 

-         Ну, як там ваш перехід за грань суспільного буття – запитує старий, зустрівши Олега в довжелезному і ламаному, мов колінвал, комунальному коридорі.

Давид Ілліч чи не єдиний, крім мами, з ким Олег уже говорив просвоє рішення напряму.

-         Важко. Але й легко, одночасно. – Несподівано для самого себе відповідає Олег. Ну, важко – це зрозуміло чому. А легко…

Втім, у сусіда уже є пояснення

-         О, добре, що легко! Це добрий знак – ви вчасно вийшли на цю дорогу, Олеже. Ваше egoсвяткуєправильний вибір!

-         А тяжко тому, що воно при цьому плаче?

-         Та ні. Наука наук – філософія – все про це знає. Важко, тому що ви наближуєте повноту часу, а це труд щоденний. Але ви точно дочекаєтесь!

 

Олег не знає, що таке «повнота часу» і до чого вона тут. Йому навіть трохи від того соромно, але не настільки, щоби просто промовчати.

 

-         А що це таке? Ви же знаєте, проФФесоре, я хімічний факультет закінчував,  аз філософії у мене було лише «задовільно» і то через особисті стосунки мого тата з завкафедрою…

-         Ех–розпачливо махає рукою Давид Ілліч – тому й живете навмання!Не вмієте бути вдячним кожній миті світла, як це належитьhomosapiense. А повнота часу – це коли все сходиться там, де треба і коли належить.

-         Як це?

Старий стає в коридорі, мов на кафедрі, піднявшиледве зігнуту в лікті  руку  до старого Олеговогоровера, підвішеного під стелею на чотириметровій висоті. Видно одразу –Ілліч любить цю тему.

-         От ви бачили, мабуть, молодий чоловіче, у нас у дворі дерево – абрикос, морелька по-нашому, росте намайданчику зі сміттєвими баками. Воно весною таке страшненьке– якісь чорні криві палки стирчать з дірки в асфальті…

-         Нема на що дивитися. – підхоплює Олег

-         Але ж не це його, деревця, сутність, Олеже!Шукайте сутність!

-         Ну, це легко сказати, Давиде Іллічу!

-         А ви згадайте: після зими, у квітні, вивиходите вранці і бачите: там, де ще вчора стирчала ця потвора, на тлі брудних іржавих контейнерів, мов казка,- хмаринка ніжного біло-рожевого квіту. – Ілліч аж світліє лицем від спогаду - А це всього лише та морелька, ніби вперше побачена вами. Диво?

-         Диво!

-         А от і ні! – відрізає проФФесор– Жодного дива – залізна закономірність!Бо для того, щоби ми це свято побачили, Земля цілий ріклетіла по орбіті навколо Сонця, сонячні промені перемінювали кут падіння, наростав і танув лід на полюсах, змінювалися напрямки руху повітряних мас, з півдня на північ наростала температура повітря. І… Настав нарешті цей день, коли наслідки всіх цих планетарних процесів зійшлося тут, у центрі Києва, у нашому дворі – деревце розквітло!

-         ПроФФесоре, - сумнівається не настільки романтично налаштований Олег - ви ж мене знаєте… До чого це тут?

Давид Ілліч з веселим сумом дивиться на Олега.

-         Те саме і з мовою буде українською, молодий чоловіче! Настане повнота часу – і вона розквітне для всіх. Тільки терпіння треба мати і труждатися, є таке слово. Летіти по своїй орбіті і труждатися!

 

Олег вдячний Іллічу. І не лише за лікнеп. У старого талант – він відчуває людину, знає, що їй потрібне саме зараз. От вонизавжди, всі мешканці старої київської комуналки, спілкувалисяросійською.Але тепер, коли триваєцей Олегів«великий перехід»,Давид Ілліч делікатно перейшов з ним виключно на українську. Старогопро це й просити не треба було -він перший почав, без попередніх об’яв. А українська у нього красива й точна, вивчена років 70 тому,ще в школі на вулиці Богдана Хмельницького, в колишньому Колегіумі Галагана.

 

Олегтепер вдячний за підтримку кожному і в кожній дрібничці. Ви й не уявляли, що воно значить у цьому місті, де російським, здається, просякнуте все: стіни, дерева, вулиці,магазини,міський транспорт, людські стосунки. Так склалося, кажуть ті, хто визнав це за одвічну норму, ібільшість з них через те, що їм не хочеться, ліньки щось міняти. А віншвидко відчув, що йому тепердоведетьсязмінитимайже все у звичному своєму житті - коло спілкування, щоденні маршрути, дозвілля... Скажете,що важко? Олег відповість: це не те слово! А інакшенічого не буде. Труждаюся, Давиде Іллічу, труждаюся. Як підходяще сказано! Це мало хто й зрозуміти може, тільки ті, хто й самі труждаються.

 

Олег виглядає з вікна у колодязь старого київського двора. Підвіконня не менше метра завширшки. Колись бабуня тут ставила величезні зелені бутлі з вишневою наливкою. А ще -вазони з колючим столітником, кращим засобом від застуди . Олегові й зараз здається, ніби він відчуває смак того соку, що проливається з піпетки в горло, через шмаркатий ніс. І голос він чує досі, який відбивається від височезних стін у дворі: Олєжка-а,  до-мой, обєдать! 

 

Тут все наповнене минулим. І мовою– тою, якою було почуте й сказане,досі говорять стіни, потрісканий асфальт, старі дерева, лава для стариків - зі спинкою – все суще у цьому дворі. Он, діти на майданчику з гойдалкою  – прислухайся, якою мовою вони гомонять …Що ж ти, Олеже, собі надумав, нащо воно тобі? І раптом, невідомо яким чуттямвін осягає, що місто - як людина, що йому теж важко ставати іншим, важко звучати інакше - цим вулицям, будівлям, деревам. І лише колизаговорятьукраїнською вони, те саме буде і з людьми, які тут живуть. Господи, це коли ще? А якоюмовоюговорить Київзараз? Суржиком? Ні, то базари лише…

…І тут – бувалоуже таке – але раптом, мов постріл, з підсвідомості знову випливає соромне: а може, поїхати звідси, зовсім, щоби не зачіпало більше?

Життя - найкращийрозчинникусього на світі. Хоч би й незатишних думок. Втім, так вжегостропереживаєштакелише вперше, спочатку. А у нього ж уже стаж солідний  – цілих десять сірих лютневих днів.Тож розпач - це уже не про Олега.Бо оте видіння: А ЧОГО ЦЕ ТИ НАШОЮ МОВОЮ НЕ РОЗМОВЛЯЄШ? – це ж від повноти часу, чи не так, Давиде Іллічу?  Вона ж, та повнота, мабуть, буває, що й для когось одного настає, не для всіх. Як от з Олегом  вийшло.  То саме його буламить.

 

 

 


Олег сидитьу своїй кімнаті перед комп’ютером. Пізно.Раптом за вікном,поволі набираючи силу,починаєзвучатиповітря, десьнагорі круто міняється погода. Нічнийвітергуде і місто – цегляні стіни, дерева, навіть майданчик зі сміттєвими баками  - підхоплюють, і собі підбирають музику нічного вітру. Гудетунель підворіття, мов труба оргАну, вбираючи в себе тугий струмінь повітря
. Повітря - вітер. Як же це природньо і точно українською! Російською пара "воздух-ветер" і близько не звучить так. Олегові кожне таке відкриття – мов медом на душу.

Втім,є ще внутрішнійскептик, вічний вередій, якому завжди є що відповісти на супротив. Він і тут не забарився: А ну, переклади краще улюблений кпинДавида Ілліча -"вздорныйстарикашка» - він, буває, іронізує з себе. Може, перекласти тобі? Та ні – заперечує Олег - немає проблем! Так, спитаємо в Гугла… «Старикашка» – це українською «дідуган» - впевнений комп’ютерний перекладач. Ну, цевже не те!- Олег знову дратується.А "вздорный",як буде? «Безглуздий» -бреше комп’ютер.Хм-м…Виходить, що «вздорныйстарикашка» це «безглуздий дідуган»?Ех…Олег розчаровано розводить руками і опускає голову до клавіатури.

Але він знайшовуже, здається,єдиний порятунок від цього мазохізму. Олегу більше не хочеться ні з ким сперечатися, комусь щось доводити. У нього не вистачає аргументів? Нехай! Очевидній істині не потрібні аргументи. Якщо так треба, він буде чекати її перемоги мовчки. Так, Олег розуміє людей, які не розуміють його – їм важко, вони не уявляють собі іншого життя. Але це їх проблема. А у нього теперпроблеми свої. Неймовірно, щоби  ці люди стали іншими?  А хіба ж про нього самого не можна було сказати те саме усього півтора тижні тому?

Ще ніколи так не було, щоби якось не було – раптом згадує Олег. Та це же гімн українського фаталізму, а не приказка! Якось буде. Людині таке випадає, як доля. Комусь голодомор, комусь війна, комусь окупація, а нам от дісталися – і Майдан, і війна, і цей перехід з Всесвіту у Всесвіт.

 

 

...А от цієї зустрічі Олег реально не хотів. Ну, ні для чого воно йому зараз.Але тут вже нікуди не дінешся: діагональною алеєю у Шевченківському парку назустріч іде Тарас,Олегів однокласник, і він уже Олега помітив.

Тарас ходить в парк грати в шахи. На  місцевого «гросмейстера» він явно не тягне, але хоче бути людиною традиції та принципу - ібатькойогосюди ходить, ідід ходив. То хто у наскоріннийкиянин?– любить запитувати Тарас. Задля постійної підтримки цієї даності, він готовий  навіть по кілька разів на день класти на дошку плазом свого короля. Зануда, одним словом.

Вони ще в школі визначили свої ролі. Бувають такі друзі - то затято б’ються, то раптом миряться, не розлий вода. Потім, після школи, звісно, воно минуло. Але й зараз, буває, коли зустрічаються тут, у Шевченківському, доводять щось одне одному з піною з рота, як то кажуть. Кулаками уже юшку з носу, щоправда,  не пускають, але сперечатися випадає їм люто.

Олег ще зі школи затвердив: хочеш мати бодай якийсь шанс наполягти у суперечціз Тарасом на своєму, то ініціативузахоплюй, починай першим. Тоді у тебе є гарантований шанс сказати: ну, я залишаюсь при своїх, бувай!

-         Тарасику, чого це ти з таким національним ім’ям, ще досі не говориш виключно українською? – починає з центру Олег.

Однокласник явно спантеличений - не чекав такої теми. Несхоже, що глузує Олег: він цього елементарно не вміє. Тоді що? Тарасу треба виграти час, щоби відповісти.

-         А я хіба не українською з тобою зараз говорю?

-         Ні – тисне Олег – тут правильніше говорити не «зараз», а «завжди».

Тарасові знову доводиться тимчасово відступати.

-         Це тобі, мабуть, мій тезка нашептав? – Тарас киває в бік пам’ятника посередині парку.

Ні, Тарасне проти української. Він за! Але так само він хоче бути реалістом. Це по-перше. А по-друге, Тарас не звик програвати в суперечках.

-         А ти тепер виключно українською«спікаєш»?

-         Так, говорю.

-         То,може,це тому, що тобі не вистачає уваги до власної персони? І ти хочеш, щоб на тебе всіоглядалися?Ти жезнаєш, що в Києві на українськулюди оглядаються. Навіть той,хто сам говорить українською.

-         Озираються. – З відтяжкою поправляє Олег - Правильно так. Але уже перестали озиратися.

-         Ну, то подумки вони озираються. А так –оглядаються щеУкраїнська мова на вулиці в Києві - це екзотикадосі! А я не хочу бути екзотом!

-         Вася не дурак - він просто дурень –раптом промовляє Олегі підводить очі на співбесідника.

-         Що?Я не розумію… До чого це?

Олег до відповіді готовий. Це ж елементарно, Ватсон!

-         Тарасе, ти не відчуває очевидного?Ну, дивись. Це як «мама мила раму» - лінгвістичназадачка. Здавалося би майже те саме слово, з однаковим коренем, а які різні звучання та підтекст! Російське «дурак» - остаточне, жорстке, воно не залишає іншого: дурак – і все, віндурак і є. А його український відповідник «дурень» зовсім інше слово, воно співчутливе, воно ніби враховує обставини людини і обіцяє покращення. Мовляв, зараз ти дурень, але, гляди, ще порозумнішаєш.

Тарас не погоджується, звісно: а чого б їм якесь інше слово не вибрати для дискусії на цю тему? Втім, Олег уже захопився – не відтягнеш. І Тарас переходить в контратаку.

-         То кажи не «дурак», а «дурачок». Це навіть краще передає поблажливу інтонацію, ніж українське «дурник». Дурачок – це може бути, навіть, не лайка, а просто скажімо, інтимне звертання жінки до коханого: що ти робиш, дурачок? А встав туди «дурника» - і швах, нема того й близько.

-         А от і ні! – Олег не збирається здаватися - Фактично ти кажеш, що формула така. «Дурак» = «Дурник», а «Дурачок» = «Дурень»?

-         Отож - підхоплює Тарас - згадаємо алгебру, 6-й,  здається, клас:додаємо до першого рівняння друге. Що виходить?  «Дурак» + «Дурачок»  = «Дурень» + «Дурник»!У сумі всі мови однакові. Просто треба знати, коли, як і що говорити.

-         У тебе все просто –  виходить з рівновагиОлег – простіше не буває!Це - формула «какойразницы»!Коли все місто перетворюється на такий собі заповідник Тарапуньок і Штепселів!

-         То й що? Що ви всі так насипалися на цю «какуюразницу»? А хіба ж вона така страшна, коли ти можеш говорити і так, і так?

Такої шокуючої відвертості Олег ще не чув у своїх одинадцятиденних уже муках. Між тим, Тарас розвиває атаку.

-         Та не хочу я через оцю вашу «порівняльну лінгвістику» втратити спільну мову з власною дружиною! Розумієш ти це?! І я не хочу, щоби на мене озиралися!

-         На тебе все одно будуть озиратися, як на рашиста. Рано чи пізно.

-         Що ти сказав? Я – рашист?

І тут Олег робить помилку – виляє, відхиляється, не доводить принципове до кінця.

-         «Дурбецало»!  Я забув, що є таке шикарне українське слово!

Олег згадав раптом – так його називала Валентина Сергіївна Бухал –перша начальниця після університету. Олег розслаблюється в спогаді – толкова тітка була і особа феєрична. Залежно від настрою, вона в своєму прізвищі ставила наголос то на першому, то на другому складі…

Ну, от – здав ініціативу – тримай удар в ніс!

-         А є ще слово"контрацептив" – уїдливо кажеТарас - Чув таке? Шкода, що твої мама з татом ігнорували...

Цілком в Тарасовому дусі: не виходить когось переконати – тоді обстібай. В цьому мистецтві Тарас не перевершений.

Олег мовчить, і Тарас уже сприймає це, як капітуляцію.

-         Та дев’яносто відсотків того, що я знаю та можу, я знаю та можу російською! І я не хочу через таких, як ти, перетворитися на невігласа та невдаху!

-         Ніхто не забирає у тебе того, що ти знаєш. – ледве стримує натиск Олег.

Але Тарас остаточно перетинає межу.

-         І «Белаягвардия» - це краще, що написане про Київ! І мені начхати, що Булгаков «українофоб». Ви же так його називаєте, свідоміти?

Олегові заливає очі червона плівка люті. Він уже не стільки це слівце рашистське ненавидить, скільки тих, хто ним користається.Тут був би саме й час заїхати у пику. Але Олег чудом і дивом стримується. Йому з оцим типом дітей не хрестити – нехай живе, як знає.

Бувай – каже Олег, розвертаючись – і тут йому блискавкою приходить продовження для фінальної крапки. - Коли ти вдома,раптом,знайдеш у шафі голого мужика, то не дивуйся, коли дружина спитає в тебе: «а какаяразніца»?
…Перебір –уже через хвилину картає себе Олег, ледве вийшовши з парку. Він згадує, як Тарас, ніби осів, здувся від останньої фрази. Може, у нього вдома якраз ці проблеми… Так нехай тоді не гавкає про «свідомітів»! Ненависть до цього словоутворення, здається переважає у ньому все.

-         Подзвоню йому. Завтра. – вирішує раптом Олег – він не хоче ненавидіти.

 

 

Інна уже прилетіла в Київ, вони ще вчора домовились зустрітися. СМС-ками обмінялися.  Олег писав українською, вона –  на автоматі, мабуть - російською. Ну, то таке… Писати – не говорити.До зустрічі ще лишається час, Олег вийшов рано. Ну й прекрасно! Він піде в обхідулюбленим своїм маршрутом - Червоний університет – це almamater, Педагогічний музей з пам’ятником Грушевському - історія, Опера–мистецтво, Золоті ворота – знову історія… Далі маршрут зазвичай пролягає до Софіївської площі, але часу уже залишається обмаль і Олег звертаєнаправо, в довжелезний і плутаний прохідний двір, де все київське змішується вщемну музику душі, пропахлу кухнями та дитячими іграми. Повз охайний особнячок Будинку вчених Олег виходить прохідним на Богдана Хмельницького... Вінйденеспішно, читаючи, точніше, перечитуючи по дорозі вивіски та рекламу. В переході на метро «Театральна»  його стрічаєприкра несподіванка - «Грузинскаязакусочная «Михо» з’явилася тут недавно, Олег її бачить вперше.

-         Ну, що за люди?!

Це ж не те, що уже 30 років на одному місці з такою  вивіскою! І закон же є, але він не для них. Хіба ж це так важко написати на вивісці«Грузинська закусочна «Міхо»? Це для них має принципове якесь значення? У них від того впаде виторг? Та ні, вони такого просто не помічаютьй не думають, що воно може комусь поцілити скалкою  в око. «Какаяразница»? Проклятий пароль байдужих!

Олег проходить повз зухвалого «Михо», ледве кинувши погляд на вітрину. Ага! Вони ще не відкрилися, всередині ремонт, тьмяна 40-свічова лампочка освітлює обшиті гіпсокартоном стіни, робітників не видно, хоча до кінця робочого дня ще далеко.

-         Вони ще й не відкриються, може! – авансом зловтішається Олег - Зате вивіска уже є!

Це же тільки уявити, раптом, думає він, які колосальні сили втрачаються в цьому місті прищосекундному і всюдисущому терті цих двох мов, якого не уникнути! Щобистало, де б ми уже жили,якбине булоцього нескінченного суперництва?

-То що, може, відмовитись від цього виснажливого борюкання з власною тінню?– вкотре провокує себе Олег.

Так, він упертий, але ж існує втома матеріалу, з якого зроблена людина. Олегвідганяєвід себе слабкість. Вінпіщинка, атом у процесі, якийлише розгортається, але  задля підтримки духу, коли треба, він знову покличена допомогу свою прабабцю, ніби загорнуту в туман: А ЧОГО ЦЕ ТИ НЕ ГОВОРИШ НАШОЮ МОВОЮ?І ніщоОлегатоді не відверне.

Він заходить у забігайлівку з нейтральною назвою«Тюльпан» і сідає за столик біля дальньої від вікна стіни. До вітрини метрів з двадцять, вечоріє, і тут, в кутку зовсім тьмаво – неможливо навіть меню прочитати. Але він не поспішає гукати офіціантку, щоби увімкнули світло.

 

Як він це скаже Інні? – Олег дивиться у вітринне скло. - А навіщо тут щось спеціально казати?Нехай буде, як буде. Але от як він говоритиме їй ті слова, які чоловік іноді каже жінці? Або от сідають вони разом- чоловік і жінка - вони ще мало знайомі, але їм легко разом і вони обоє це відчувають. І тут виявляється, що вони одне одногохоч і розуміють, але говорять різними мовами. Прикинь.  Як це? Це ж не сюжет в новинах, де кореспондент звертається українською, а йому відповідають російською.

 

Стривай-но! – знаходить чергову шпаринку Олег -я їй скажу, що бувають же пари, зараз їх чимало, коли чоловік і жінка спершу навіть не розуміють одне одного. Вона – російськомовна українка, а він, скажімо, франкомовний бельгієць. І нічого притираються якось. Діти народжуються…

Втім, шпаринка хутко закривається. Інна уже відповідала тобі на таке: вона не хоче у Бельгію, і у Францію – теж не хоче! Їй, може, й легко даються мови,але вона хоче, щоби їїтут любили, на батьківщині! І тут – добридень! Ти зі своїми лінгвістично-патріотичними фантазіями…

 

Раптом у пам’яті зринають рядки, прочитані так давно, що Олег уже не згадає – чиї вони.

 

…І сходиться снага усіх, хто жив,

І з роздумом злютовується роздум,

І з того постає Всесвітній Розум,

Той, що кермує вічний рух світів.

 

От є ж таке українське дієслово – злютовуватися – ставати одним цілим. Лютень над Києвом, лютень за вікном.Вечоріє.Олег помічає Інну. Вона підходить ззовні до скляних дверей, мов загорнута у лютневий туман. Олег її впізнає одразу, але не може роздивитися обличчя.Ось Іннауже йде поміж столиками–таканесподівано засмагла на тлі лютневої блідої втоми від усього на світі. Олег й сам незчувся, що милується нею. Стоп. А який там російський відповідник українському слову «незчувся»?  «Не заметил», «не ощутил»? Та що ви кажете!

Середина лютого...  А можна сказати – середина лютня? Лютневий вітер, лютневе світло - точно можна!Українцям ці дні напередодні тепла звучать лютнею.Так, буває, що "февраль, достатьчернил  и плакать". Буває.  Але ми не будемоплакати, хай там що! Просто жити і все. В Олега немаєтепер в цьомужодногосумніву. Болютень - ценапередоднісвітла і тепла, взагалі - напередодні.

Інна підходить усміхнена, сідає навпроти нього,їм тут обом тепло,незважаючи на лютень за вікном. Інна кладе на стіл свої маленькі «міські» руки з довгими пальцями і манікюром бузкового кольору. Олег просто накриває їх своїми. А руки-також теплі.


2021


ІЗКОР

-          То на добро – щаслива прикмета. – Борис підводить очі до неба.

Ледве вони вийшли з під навісу аеровокзалу – з майже невидимої хмарки, освітлений косим променем осінньогосонця пролився на них дощик. І Борисзгадав, як йому маленькому говорила мама: дивися, синку, це сліпий дощик - щасливаприкмета!

Багажу у них мінімум: дві невеликі валізи на коліщатах. Борис огрядний, але не товстий, не маленького зросту, але й не баскетбольного, з лискучою лисиною, яка по-зрадницьки розростається від тімені - так, що спереду її не видно, але сіро–чорне волосся щеросте у нього вище лоба, на скронях,за вухами іпозаду.Перукар Сьома називає тепер його волосся «сіль з перцем», а раніше воно було «перець з сіллю». Ну, скоро сама «сіль»залишиться... Борису за 70. Але того «за» зовсім ще небагато – пару місяців.

А Наомірівно23. Вона позаминулого року відслужила в Цахалі - Армії оброни Ізраїлю, об’їхала після того півсвіту. Так у нихв Ізраїлі заведено:дембеля спочатку довго-предовгоподорожують, добираються аж до якої-небудь Нової Зеландії, а лишепотім – йдуть вчитися. Наомі вибрала  університет в Бер-Шеві. Щось комп’ютерне. Борис толком не розуміє, що саме, йому цілком достатньо, що дівчинціподобається.

А ще Наомі– красуня, висока й струнка, з гривою  світлого волосся і зеленими очима…Що називається, косметики не треба – її величність Генетика про все попіклувалася. Колись гарних дівчат порівнювали з богинею  Афродітою. Шкода, що тепер на жіночу красу інша мода. А щодо еталону… Ви от,скажете, хто ця загальновизнана Афродіта сучасності? Може, й Наомі? Бо в Борисполі зустрічні мужчини обертаються, щоб провести її захопленим поглядом. А ті, хто не обертаються, мабуть, боягузи, або ці… Фантазери, як називає геїв Аня – Борисова жінка.

Наомі показує Борису екран смартфона. 32-47 – номер замовленого по інтернету таксі. А ось і водій – піднімає назустріч потоку пасажирів папірець, на якому написано: Гельфанд. Це Борисове прізвище. Борис Гельфанд. Здається, познайомились…

…Таксі, описавши розлогу дугу по шляхопроводу, виїздить на трасу – по п’ять полос в одному напрямку,  усього десять. Ого – не пропускає факту пасажир – тут, на доісторичній, як він каже, батьківщині, Гельфанд не був 30 років без одного року. Вони й не з Борисполя, навіть,тоді вилітали. Держави Україна ще не було, а дипломатичні відносини з «ізраїльським агресором» в Союзі щойно встановили. Тоді з Москви всі летіли куди подалі.

Чого за стільки років він зараз лише зібрався приїхати сюди, коли дехто й по кілька разів на рік літає, а рейсів щодня не менше десяти і то лише в Бориспіль?  І не дорого це тепер… А хто ж його знає, чого – те, се… Добре, хоч зараз зібрався.

Аня не поїхала. Чого? А ви у неї спитайте! Уперлася, що в Київ треба летіти у травні, коли цвітуть каштани. А Борис хотів саме восени. Ну й зачепило на принцип – вони з Анею це уміють, хоч і восьмий десяток пішов, а зчепляться – то як молоді.  Це ж він, Борис,  запланував цю поїздку і саме восени! От лише в серпні сімдесят стукне і він розрахується на роботі для заслуженого, як то кажуть, відпочинку.  Можна Борівідпочити, нарешті,як він сам хоче? Втім, про що мова?В Київ тепер поїхати –лише могили провідати. З живих нікого не залишилось.

…Борис  бачить у дзеркалі салону, як зиркає на Наомімолодий водій, щоразу відволікаючись від дороги, по якій проносяться машини зі швидкістю спортивного літака. Нарешті мужчина у водієві не витримує:

-          Ну, ви даєте, діду! – захоплено каже він, звертаючись до Бориса.

Той не одразу розуміє, до чого це, але швидко второпує – мабуть, хлопецьприйняв Наомі чи то за його молоду дружину, чи то за коханку.

-          А… - усміхається Боря  – Якби ж… Це внучка моя.

Наомірозуміє лише слово «внучка», але уже хмикає.

Боря дивиться на неї скоса,з під брів– так, щоби та не бачила . Наомі, хоч і дівчисько ще, але де тільки не бувала. Мабуть, і зараз дивиться по сторонах, з машини, яка несеться по швидкісному шосе, ніби не на землю предків вперше прилетіла, апросто кудись, де раніше не бувала. Їй, звісно, цікаво: а тут як люди живуть?А жили вони як, спитаєш, Наомі?

…Боря, між тим, уже жалкує, що сказав водієві правду.  Було б промовчати – нехай думає, що хоче. А тепер, колизнає, що внучка, то й клеїтись до Наомі почне. Ну, Борис йому покаже, і не таких на місце ставили. Втім, водій дисципліновано зосереджений на дорозі. 

-          Та ти здурів, Борю – раптом, він ніби з повітря чує голос своєї Ані.

Ці чотири слова – улюблені в її словничку. Але нічого. Дай Бог кожному таку дружину!

Сказати, що Борис любить внучку, мабуть, не можна.Він її обожнює! Аня якось так і сказала: ви знаєте, що таке єврейський дідусь? Куди там до нього єврейській мамі!

Непокоїтись за Наомі Боря починав лише вона виходила з дому. Куди? З ким? Коли повернешся? Аж Таня, Борисова дочка і мама Наомі, не витримала: тато, та ти мене так біля себе в Києві не тримав!В Ізраїлі дорослі діти з батьками не живуть, та й він, Борис, давно живе окремо від сім’ї своєї дочки.  Втім, не в Ізраїлі уже теж так само. Але ж лише в Ізраїлі внучки служать в армії! Тому він, бувало, що й дзвонить всім своїм по десять разів на день: де Наомі, що Наомі?....

…Дід знову зиркає вбік. Профіль Наомі чітко промальований на тліузбіччя Бориспольської траси. Здається, все краще, що Господь мав для жінок – єврейських та українських – усе зійшлося в Наомі. Висока, струнка, тендітна, але сильна, з широко розгорнутими плечима. Русяве світле волосся, з мигдалевидним семітським розрізом очі. Носик і підборіддя, мов з мармуру виточені.

У діда з внучкою стосунки особливі. Батько Наомі в армії не служив, такий уже тоді час був, коли мужчині це було не обов’язково. Ну, в інституті політехнічному вчився у 80-ті – з кафедрою військовою. А дід – служив! Вони з Наомі солдати, їм є про що поговорити.

Боря згадує, як щотижня нетерпляче чекав свою солдатку додому на суботу. Але особливо він пам’ятає, як ті відпустки щоразу закінчувалися. Борис ночує у себе, вони з Анею мешкають неподалік, в сусідньому будинку. І от приходить ЙомРішон - день перший. У неділю, рано-вранці, Борис заходить до квартири «молодих», відкриваючи двері своїм ключем.Наомі уже в однострої стоїть у вітальні біля великого дзеркала. В Армії оборони Ізраїлю форма практично однакова – що чоловіча, що жіноча. Ну, можевиточки якісь є, для грудей - Боряв тому не розбирається, він жеавтомеханік, а не кравець.Грубі солдатські штани двома мішкамизаправлені у високі берці, бушлат кольору хакі, зелений берет, акуратно складений і засунутий під погон.

Наомі служить у Сдероті, це на кордоні з Газою, де стріляють часто. Борис там бував, 30 кілометрів усього від їхнього Ашдода. ВСдероті він бачив у дворі поліцейського управління довгі стелажі з іржавим залізяччям – це уламки ракет-Касамів, їх після кожного обстрілу, збирають на вулицях містечка і привозять сюди.

Боря дивиться на Наомі і не може відвести очей:  увідкритому комірігрубезного солдатського бушлату – біліє стрункай ніжна дівоча шийка. Яка ж вона тоненька! Але Борисові думається, що схилитися ця голівка може лише до коханого, або над дитиною, народженою від нього.

Раптом він уявляє собі, як би не сміялася, навіть,– іржала би Наомі, якби знала, що зараз про неї думає дід. І правильно! Ти бач, шмарклі розвів! Серіалів надивився, мов стара баба!

Борястряхує головою. Але все одно повертається в намальовану щойно картину: Наомідістає з накладної кишені наплічника магазин до автомата. Сухий, точний, акуратний звук – клац! – заряджений магазин надійно пристиковується до гнізда. Після серії терактів в Армії оборони Ізраїлю наказано всім,навіть тим, хто у відпустці, носити зброю готовою до застосування. Звісно, запобіжник піднятий. Наомі перекидає ремінь  автомату через головуй руку– зброя повисає у неї на бокустволом донизу. Наомі поправляє шнурівку на берцях і випрямляється на повний зріст. Амазонка! А ну, підійди-но до неї! Втім, у Бориса все одно стає неспокійно на душі лише за внучкою зачиняються двері.

-          Як там у вас, Ізраїлі –запитує водій, повертаючи Бориса в реальність.

-          А звідки ви знаєте, що ми з Ізраїлю?

-          Яж валізи ваші у багажник клав! А там на бірках багажних – такими літерами написано, що тільки в Ізраїлі прочитати можуть. – усміхається водій.

-          А… Зрозуміло.

-          Хоча я кілька знаю – Алеф, Бет, Гімл… Мене товариш навчив, я гостював у нього в Хайфі позаминулого року.

Борис насуплюється. Це ж як завжди: у кожного антисеміта має бути  свій «кращий друг Абрам».

- Боря, та заспокойся  ти,шлімазл! Що ти знаєш про людину– знову  втручається з повітря Анін голос.

-          Поважаю – продовжує водій – Євреїв поважаю. Як це ви… Ну, як сказати… Стали такими, якими хотіли стати!

…Вони уже їдуть містом – Позняки, Осокорки…Борис нічого тут не впізнає. Втім, до цього він був готовий, йомурозповідали, та й жили вони колись на правому березі, на Подолі. Щоправда далеко від нинішнього, вилизаного для туристівйого центру, а під Олеговою горою, там, де по Кирилівській вулиці день і ніч гуркотять трамваї.

А зараз вони  вирішили селитися не в готелі, а на орендованій квартирі: дешевше і зручніше.Таксі зупиняється на розі Пушкінської та Прорізної.

Водій дістає з багажника валізи. Розплачуються вони карткою. Борі ніяково – це ж таксі, агрошей вони в аеропорту поміняти не встигли. Тепер не даси на чай, то подумає, що єврей жадібний. Борис намагається сунути в руку водієві зелену доларову десятку.

-          Не треба – усміхається хлопець, показуючи на термінал – тут все включено.

Кинувши прощальний чоловічий погляд на Наомі, він дисципліновано вмикає лівий поворотник і відчалює від тротуару.

От і будинок цей– сталінка, Боря й не уявляв, що колись може хоч і на кілька днів поселитися тут. Біля дверей їх уже чекає співробітник фірми, в якій Наомі замовила квартиру.

-          InEnglish? По-русски? – лаконічно запитує молодий чоловік.

-          Я сама– каже Наомі дідові російською і тоном, який виключає заперечення .

Вона-то може спілкуватися що так, що так, але ж недарма Наомі, народжена в Ізраїлі,з під палки  вчилася цій мові, як наполягали її мама і тато.Борис відвертається і дивиться вниз по Прорізній – там можна побачити Хрещатик.

А за хвилину вони уже заходять в помешкання.

-          Нічого собі! - вражений Боря Гельфанд.

З вікна квартири видно те саме – Хрещатик. Але Боря уже думає про інше. Звідки у Наомі цей густий єврейський акцент, точно такий, як був у його бабусі? Боря через стареньку ніколи не запрошував додому однокласників  не хотів, щоби вони чули. Навіть євреїв теж не запрошував. А вНаомі він звідки? Вона ж в Ізраїлі народилася, на івриті –розмовляє, думає й бачить сни. Друга вільна мова у неї – англійська, арабською може спілкуватися. А  російській Наомі навчили вдома, доклавши до того титанічних зусиль, аби хоч якось літні люди могли спілкуватися з дівчинкою. У  сім’ї цим пишаються – мало кому з батьків-олімів таке вдається. То звідки цей невмирущий акцент? Тема для дисертації, чи не так? Мама в Наомі російський філолог за освітою, а батько взагалі українець.Наоміназвали так на честь бабусі, татової мами. В Ізраїлі нині такого повно – якщо на чиюсь честь називають дитину, то можна й щоб один перший склад співпадав, а то й одна літера. Тож бабусю Наомі «по тату» звуть Наталія Іванівна. 

…Дід і онука спускаються на Хрещатик. Ну, хоч тут нічого не змінилося. А що тут може змінитися? От хіба що машини… Вони сунуть щільним ревким потоком і середних чимало таких, що їх Борис бачив лише у глянцевих журналах, які тримали для клієнтів у їхній  майстерні. Але тут є й такі, що й в журналах йому не траплялися. І – жодної, жодної (!) Волги чи Жигуля.

-          А чого ж - професійно думає Борис – при нормальному догляді і до цих часів доїздили би машинки.

Вони йдуть собі Хрещатиком. Магазини - так - помінялися. Щоправда, які вони тут були раніше, Боря вже не пам’ятає, але точно не ті.На розі Богдана Хмельницького Борис зупиняється: Центрального гастроному нема… Колись це особливе місце було для київських таксистів. У ЦГ відпускали алкоголь до 23-ї, до самого, тобто, закриття – і з усього Києва сюди спішили, платили грубі гроші любителі, аби встигнути по пляшку. І от – нема ЦГ… Саме в цю мить Боря відчуває, як рветься остання ниточка, що пов’язувала його з тим, потонулим у часі рідним містом. Це уже не його вулиці, будинки, повітря.  Тепер уже сам Київ вибиратиме, що в них з Борисом залишилося спільного.

…А от і Бесарабка. Ринку точно нічого не зробиться - стоїть, як стояв. А від Леніна один пеньок залишився. Звісно, Боря слідкував за обома Майданами: це ж у Києві, це його рідний Київ повстав, та так, що весь світ очей відірвати  не може. Але сьогодні, спустившись з Прорізної, вони пішли в інший від Майдану бік.А Леніна знесли? Ну й нехай! Нема за чим шкодувати...

І раптом ця компанія. Зверху з бульвару їх іде чоловік десять – молоді хлопці й дівчата. Вони загорнуті в біло-синє, ще й над головами такі жпрапори у них. Прапори Ізраїлю з МагенДовідом посередині – шестикутною зіркою-щитом Давида. Це в Києві?Так, на Бесарабці! Вони сміються і голосно про щось гомонять на чистісінькому івриті. Перехожі особливої уваги на них не звертають. Ну, йдуть собі люди.

А Наомі радісно підстрибує і біжить їм назустріч. Про що вони там? Борис не підходить – все одно нічого не зрозуміє, надто швидко, такий іврит не для нього. Наомі, мабуть, щось їм про діда розповідає – всі дивляться на Бориса ікомпанія привітно махає йому руками.  Боря, звісно, відповідає, посміхаючись. А потім, вони щось пишуть у своїх смартфонах – певно, координатами обмінюються – доходить до Бориса. Але Наомі повертається швидко.

-          На баскетбол приїхали. – виділяючи кожне слово каже вона дідові на івриті - Кубок європейських чемпіонів. Пропонували разом піти – закінчує Наомі.

Борису видно, як їй хочеться бути зі своїми, гуляти з ними, голосно сміятися і говорити про все на світі - а тут дід…

-          Нічого – думає він ніби у відповідь– ще нагуляєшся, дівчинко.


Але х
то же з ним поговорить, як раніше? Так, щобвідлягловіддуші? В Києві таких людей не залишилось. Сам Київ?Втім, Борис упізнає лише будинки, та й ті – на вічному Хрещатику чи ще деінде в центрі.

Колись у цьомумістібуло якось не прийнятодекларуватисвоєєврейство, тимбільше,виставлятийого на показ. Це для його, Бориса Гельфанда, поколіннятакий негласний закон існував, для народжених в першіроківдвадцять-тридцятьпісляБабиного яру. Алетепер - зниклокудисьцевідчуття! Он ідуть молоді євреї – хлопці та дівчата - прапором своїм єврейським розмахують, співають, гомонятьголосно по-єврейськи. І що? Хіба небо упало на землю?Кияни йдуть їм назустріч і посміхаються, і хтось показує схвально піднятий догори великий палець. І все це виявляється, дуже просто, як імає бути.

Господи, як же це просто і легко!Ну, майже те саме, він ледве не шкірою відчув тоді в Ізраїлі, у перший день, коли приїхав. Алеж нині – у Києві він це бачить і чує, в його рідному Києві!Антисемітизм? Він був і є всюди. Десь, якісь його збудники завжди посіяні. Але якщо узагалу є до нього імунітет, - то антисемітизм не страшний, він – особиста проблема хворого. А от чи є імунітет, чи його нема – це вже до влади питання.

Борисові дивнопро таке й думати, ійому так би хотілося виговоритися, згадати, як воно було і щезло. Алез ким тут поділишся про таке... З Наомі? Вона подумає, що у діда щось з головою.

 

 

…Цю історію Борисне може забути уже років шістдесят. Отут. Вулиця Леніна, навпроти Опери.На розі написано, що це уже вулиця Богдана Хмельницького, алеось цей будинок.Чи це не він? Сивий дід стоїть, читаючививіски якихось контор біля входу. А дитячої бібліотеки тут вже нема?

Колись, у тому віці, коли хлопчакам конче потрібні Жюль Верн і Стівенсен – з ліхтариком, під ковдрою - він прийшовдо неї записатися. І бібліотекарка дала йому заповнити анкету – папірець на половинку листа зошита. Він туди тільки глянув - одразу побачив там це слово...

Далі Боря пам’ятає все, ніби то було вчора. У нього спітніли руки. Він сидів на стільці, присунутому до стола,  і мовчки дивився на графу «національність», яку йому належало заповнити, але він уже знав, що не зможе написати це слово. Він сидів так хвилин десять, не розуміючи за що йому це. Історії свого древнього народу він не знав, в радянській школі про таке й не згадували. Про єврейські - місію, мову, свята – тим більше.Мудреці – меламеди разом зі своїми учнями уже давно лежали по ярах і балках, розсипаних по всій Україні. А що він, Борис Гельфанд, знав про себе і свій народ, читав, чув? Кілька гидких анекдотів? А ще мамин шепіт: Нічого, синку, ми же тебе любимо… І татове: щоби отримати «п’ять» ти маєш відповісти на «шість». Але основне - це слово з трьох літер, яке дзижчало на нього зі смердючої пащі підворіття… І от комусь треба, щоби він це все підтвердив на оцьому листку?

Бібліотекарка здивовано глянула на нього: хлопчику, ти що, все нормально? Боря піднявся на ватяних ногах і вийшов, залишивши на столі чистий бланк.

Він біг додому відчуваючи в собі дивну суміш полегшення й сорому.  Обидва ці відчуття ще не були тоді чітко окреслені. Й він ніколи нікому не розказував про це– не міг. Тільки з часом на зміну малодушному полегшенню прийшло важенне відчуття образи,  а сором пік все дужче. Соромно було перед батьком, який пройшов всю війну і повернувся інвалідом, перед бабусею, яка чудом вижила в окупацію з чужими документами, удаючи з себе німу, бо її, незважаючи на цілком слов’янську зовнішність,  з головою видавав той самий акцент. А особливо перед Ізею було соромно - молодшим братом батька. Йомув 1941-му 13 було– вікбар-міцви, це вважається повноліттямхлопцяу євреїв– коли він десь на станції загубився в натовпі, відстав від мами з сестрою і повернувся до родичів уКоростишів. ТамІзя і ліг разом з двома сотнями дітей, жінок, стариків у розстрільному рову. Вони всі жили і загинули євреями, а він, Боря, злякався.

А потім - ззовні – воно ніби загоїлось. Він навчився в батька без зайвих слів бити в ніс тому, від кого почує те коротке слово, а потім брата свого меншого, Ігоря, теж цьому навчив. Він призвичаївся, де можна обходити, а де треба – наполягати. Він завчив інтонації, що їх можна пропустити повз вуха, і такі, якіне можна в жодному разі. Життя якось склалося, не гірше, ніж у тих, хто його оточував. І ще, дякувати Богові, люди, які траплялися йому на дорозі, звісно, виявлялися різними, але переважно людьми, іне так вже й часто йому доводилося бити когось в ніс.

… Проте,коли вони з Анею і Танею безтолково й швидкозбиралися, щоби їхати з Києва назавжди, Борисові подумалося раптом, що він усе міг би пробачити, крім тієї незаповненої анкети. Вінне простив їїсобі, але й містуцьому – теж.

 

Ні, думає Боря, таки стає інакше. Просто жити треба довго, щоб дочекатися. От євреї живуть чотири тисячі років. І що, скажете, не стало краще?

А в людському житті, хіба не так? Живи довго – і ти побачиш.  Побачив і Боря. В інститут він після школи не вступив – не добрав балів. Пішов в армію, танкістом там був, водієм-механіком. Ну, а на гражданці на танках не їздять, то якось влаштувався в таксі: батьків однополчанин заступником директора автопарку працював. А таксист у Києві це тоді ого-го було, не те що зараз - це рівень офіціанта був в хорошому ресторані, чи навіть, бери вище, м’ясника. Звісно, не на Бесарабці чи в Центральному гастрономі, але все ж. А потім Боря женився на Ані, народилася Таня. А потім з хребтом у нього почалися проблеми – та такі, що зміну за кермом ніяк не висидиш. Ну, пішов у тому же парку автомеханіком. І це таки його було місце!Борю в парку навіть автодоктором прозвали – якщо він машину обслужить, то вона таки їздить, грошики заробляє: водії до Бориса Гельфанда в черзі на ТО стояли. Тодіж до нього в помічники й Толік прибився зі своїм нікому не потрібним червоним дипломом, майбутній зять.

І от все склалося, ніби, в людини, хіба ні? А щось жити не дає. Починаєш колупатися  в собі, шукати – що, де… Довго шукаєш. А знаходиш той листок нещасний, анкету…

В Ізраїль Боря їхав упевнено, нічого не боявся. Машини, як і люди, влаштовані однаково. Все те саме у всіх моделей - кузов, ходова, гальма, мотор… Втім, є уних і національність– може усміхнутися автодокторГельфанд, - пригадуючи, наскільки геніально продумана  японська Тойота і як буває, треба помучитися з «французом» - Сітроеном чи Пежо – аби замінити якусь лампочку. Та Боря ж і з тим розбереться, хіба ні?

…Тут і виявилося, що машина на ямі, чи на підйомнику мовчить, але з її власником говорити треба! А іврит у Борі на рівні базару – і стоп. А у Толіка, навпаки, від зубів відскакує. Так зять потроху-помалу і вибився в люди, майстерня у нього своя, персонал, клієнти. І стало все навпаки – Боря у нього на підхваті. Ну то й що? Зате всі свої і Наомі уже народилася.

 

…Він приходить на свою вулицю, до будинку, в якомународився. Але ж вулиця називалася не так.І навіть будинок постарів. І все тут чужі люди. Втім, чудо трапилось таки: він впізнав у літній жінцісвоє перше кохання у дитячому садку. Тільки імені її не згадав. Зате довго пояснював, хто він. Вона нарешті згадала. Або удала, що згадала… І що далі? Кому воно потрібне зараз, давно забуте? Боря стоїть перед темним дрімучим лісом чужого життя, і у нього немає ні бажання, ні сил у нього заходити. Тут зі своїм би розібратися...

Борис бере в прокаті машину. І не вибирав, навіть – першу взяв, яку запропонували. Бо тільки послухав двіжок, покрутив кермо,гальмонув з розгону у дворі – лялечка! ТойотаКарола. Все зрозуміли? Ну, і поїхали вони. Боря за кермом, а Наомі у нього за штурмана. Вона же з навігатором у смартфоні на ти, а він так толком і не навчився з ним управлятися, скільки не старався.

Ні, ви не подумайте, Борис до цієї поїздкиготувався. Щоб не лише на могили прийти. Близьких родичів та друзів в Києві не залишилось – він це знав. Так хоч бихтось. Подивитись на колись знайому людину через багато літ, це як на себе самого по-чесному глянути, без ілюзій. Десь якісь телефони Боря подіставав. А як став набирати… Той помер, тої теж немає, ті далеко. Але частіше за все: «Ви не туди дзвоните, чоловіче, тут немає таких». Тож і довелося за три дні по кладовищах київських мертвих провідати: Північне, Південне, Берковці, Байкове… Це тепер, як міста-супутники. І його, Бориса Гельфанда, Київ тепер з них складений.

…БатькаБоря не змігпоховати. Снігтоді у Києві упав такий, щозакритібули всіаеропортинаглухо -тижденьнічого не літало. Брат молодший одинтата поховав.  Ігор давно вже в Канаді живе, але в той рік якимось чудом брата занеслов Київ на конференцію наукову. Ігортоді на дватижнізатримався, все зробив, як належить. Урну до маминої огорожіпідховали. А пам'ятник там давно уже стояватькойогодля мами й для себе спеціально таким і замовив, щобитільки одну дату туди дописатиі все, без мороки. Борис разом з братом тодіщепросили йогоцього не робити. Бо як це? Людина жива, а ім’я уже на цвинтарі, на чорному камені написане. А тато уперся , як він це умів - чого тут боятися? Я, мовляв, своє вже відбоявся. Наполіг. І вийшло, що як у воду дивився!Все було зроблено швидко. А маму на 25 років - і яких (!)тато пережив.

Наомі стоїть поруч з дідом, мовчить. В Ізраїлі цвинтарі не такі. Там пам’ятники стоять рівними білими рядами, щільно один до одного, майже однакові, як були однаковими для Бога ті, хто під ними лежить. І огорож на могилах немає, бо там всі разом, і портретів померлих на пам’ятниках немає теж, тому що не забутизобов’язанесерце. А тут, у Києві, виходить, що і після смерті всі різні, під різними пам’ятниками, а то й без них, але всі окремо.А забувають все одно швидко -он скільки занедбаних могил…

Чого,тато, ти не поїхав тоді з нами? – мовчки запитує у чорного каменя Борис. Скільки не умовляли – одна відповідь: ні. Не міг мертву маму одну залишити? А ми тебе живого змогли... Ну, допомагали, звісно, ні в чому, ніби, нестачі не було. І в гості тато приїздив, і не раз, і правнуків побачив. А про головне, мабуть, не знайшов, що сказати. Чи не знав? Як і Боря тепер - теж не знає… Втім, хіба це вперше він таке думає? Тато вже це все знає. Їм там все чутно звідусіль...

Борис притуляється лобом до прямої берези, яка вросла боком в огорожу. Волога світла кора холодить голову. Він уже наговорився сьогодні з каменями, деревами, кущами. Більше йому сказати нічого.

-          Ти все правильно сказав, Боря. І все правильно зробив – знову чує Борис Анін голос  нізвідки – повертайся вже додому, шлімазл!

…Все. «Корола» спускається вниз з Байкової гори.

-          А Ізкоггг – раптом говорить своєю «преміальною» російською Наомі – дед, почемуты не пгочиталІзкоггг?

Ізкор – це поминальна молитва, яку не обов’язково читати в синагозі, а можна, де стоїш. Борис мовчить. Його мама і тато не сказати, щоб були надто релігійними. І дітей своїх вони не навчили. Та й не той тоді час бувдля єврейських молитов...

-          А ти роздрукуй мені тест – несподівано для самого себе погоджується Борис – в Коростишеві прочитаю.

-          Конечно, гггаспечатаю –гаркавить Наомі – і Боря ніби чує свою бабусю…

Як же його колись дратував цей непереможний акцент –тавро, яке не залишає сумніву. А тепер Борис чомусь посміхається. А й справді, чим єврейський акцент гірший від грузинського? Або французького? У них теж з «р» є проблеми. А ще раптом доходить до нього, що акцент,це коли двімови, дві абетки співіснують на одному язиці і звучать в одній гортані, і там вони взаємодіють от лише таким,визначенимдля них чином. Це як хімічнареакція! Вона породжує лише  таку сполуку - говірку, інтонацію, ритм. То щодо цього ще додаси? Спитаєш у бабусі? Чи може, уНаомі?

…Він їде по дощовому Києву і – дивно – відчуття, як колись, багато років тому він їздив тут за кермом таксі і його літня «Волга» по-молодому розбризкувала калюжі, ну, точно, як заразця слухняна «японка». Людині в житті мало чого трапляється такого, що можна назвати вічним. Ну, от хіба що київські вулиці з геть побитим «віспою» асфальтом  – вони з цього розряду. Дивно, але чогось, цей очевидний факт, сьогодні не викликає в Бориса ані злостивості, ані роздратування. І йому якось легко на серці, дарма, що їде він з кладовища. 

Раптом, як це буває в київському жовтні, з-за хмар пробивається сонце і все навкруги в одну мить ніби народжуються знову, сяє, блищить, міниться усіма кольорами веселки – синєнебо, білі хмарки, будівлі, кольору«яка була фарба»,осінні дерева й кущі, люди, що ніби розібрали ці розкішні кольори на свої парасольки і тепер не поспішають їх згортати. Борис їде містом своєї юності, свого життя, своїх предків і мотор його авто навіть не працює, він співає, а поруч сидить доросла внучка – красуня з красунь, розумниця з розумниць. Дай тільки Бог їй долі…  А ти - ужещасливчик, Борю!

 

А назавтра – вони  їдутьв Коростишівпровідати ще й старий єврейський цвинтар, де лежать Борисові дідусь та бабуся, а для Наомі вони, відповідно, «пра-пра». Востаннє Боря тут був перед самим від’їздом, ті же 30 років тому.  Тоді, коли їхали, домовлялися з людьми, щоби було кому дивитися за могилами. Але тут, в Коростишеві, нема вже й тих, з ким домовлялися.

Уже років з 15 немає тієї жінки, яка доглядала за цвинтарем. Будинок є, а її нема на світі і нові господарі нічого не знають і нікого не пам’ятають. Борис запитував у них, але так і пішли вони з Наомі ні з чим у ворота.  А там…Мов, на екскурсію прийшли, де можна на Царство Небесне здаля подивитися. Бо тут, на високому пагорбі над долиною Тетеріва, його відділення на землі.

Якщо ви хочете подивитися, яка вонанасправді, трава забуття, то приїздіть на старий єврейський цвинтар десь на Житомирщині чи Рівненщині. Кладовище – це теж маркер життя. Заросле здичавілими кущами, заглиблене у вічну тишу кладовище вірніше за все промовляє: євреїв у Коростишеві не залишилось.

Втім, господар хати їх наздогнав – сунув пилку, секатор і сокиру – візьміть, не обійдетесь без інструменту, якщо давно тут не бували.

У Бориса, як у професійного водія, зорова пам’ять на висоті – він і сам не знає як, але могилу предків вони знайшли швидко. А може, справа в тім, що поховань, яким  50 років і менше тут мало зовсім, вони всі біля воріт, а взагалі – тут все відкрито на всі боки. Борис з Наомі підходять до огорожі. Як же тут все заросло! Трава в огорожі така висока й густа, що за нею не видно могильних плит. Добре хоча би, що великих дерев на цвинтарі немає, а то тутусе було би засипане зопрілим листям і землею, на яку перетворилося листя, що зопріло раніше. Гілляччя шипшинових кущів густо проросло крізь арматуру, з якої зварено огорожу. Борис рубає корені, пиляє стволи, а Наомі секатором обрізає гілки. Потім вони разом голими руками виривають траву. От і могильні плити уже стало видно – дві, вирубані з сірого неполірованого граніту. Дідусь і бабуся.

Але навіщо це? Адже пройде рік і все тут буде так само – і трава, і шипшина. А хто ще й коли сюди приїде з їхнього роду?Атому, що требапокласти щось на плиту – камінчик, травинку, польову квітку. Мертвим байдуже до красивих букетів їм пам’ять потрібна.

…Так. Тепер треба віднести купу гілок і трави за край кладовища.Вони беруть по великому оберемку і обережно ступають в бік урвища, яким закінчується цвинтар. Обережно, тому що спочатку тут похованням десь років по 100, а чимдалі, тим вони старші, врослі в землю, самі перетворені на землю - вони стали просто порослими травою купинами.

Борис і Наомі підходять до краю плато, кидають оберемки донизу. А потім вертаються – і знову несуть. А потім знову і знову. Ось уже й ледве помітна стежечка пролягла поміж острівцями древніх могил.

Нарешті, останні оберемки полетіли вниз. Борис випрямляється, потираючи затерплий поперек. Над пагорбом летять павутиння, тепло і тиша. Небо вже холодно синє, а далина ще не остигла. Бабине літо. І раптом – з підсвідомості спливає ще два слова -  Бабин яр. Дивно, Борис тільки зараз осягнув це кричуще протиріччя.

В долині перед ліском, що підступає до річки, якісь будиночки, вишмагане футбольне поле з воротами без сітки.

-          Дивись – Боря показує у напрямку  правих воріт – бачиш за ними велику огорожу з двома каменями посередині?

Наомі киває головою.

-          Там лежить Ізя, молодший брат твого прадіда, я розповідав тобі.

…Вони поволі повертаються.Проходять уже ділянкою, де на пам’ятниках ще можна прочитати літери.  І тут з Борисом Гельфандомтрапляється чудо.  Коли він був тут востаннє перед від’їздом,жодного слова не міг прочитати, жодної літери на пам’ятнику не знав.  І взагалі, ніхто уже давно не впізнавав, здавалось, навіки онімілих знаків на старому єврейському цвинтарівКоростишеві. І раптом цявічна тиша зазвучала! Сьогодні! Проживши 30 років в Ізраїлі,Боря так і не навчився толком говорити на івриті, але хоч абеткувін якось засвоїв. І тепер Борис Гельфанд, як першокласник,може читати по складах, що написано на пам’ятниках!

-          Ша-пі-роСа-му-їл. По-мер у ві-ці 58 років. 1919 рік. Мир пра-ху.

Сто років пройшло. Рівно. А от ще 19-й…

Грін-штадтСа-ра. По-мер-ла у ві-ці…18 років!

Господи, така молода!

…Іраптом - Гель-фанд Бо-рух – далі напис заріс мохом, не прочитаєш…

Так це же тезка твій повний! Хто знає, може, це на його честь тебе названо, Боря? А він скільки прожив?

-          Ні – Борис зупиняє себе - не варто ще зчищати цей мох…

Вони йдуть цвинтарем, розсуваючи некошену траву і читаючирозчинені в цьому повітрі єврейськіімена, наче забираючи їх у забуття. Може, в тому й був сенс, Борю? Хоча би поїздки цієї, а може й більше того... Прийти на цей порослий єврейськими могилами пагорб над Тетеревом,  пройти без стежки у високій траві, мовити імена людей, яких настільки давно нема на світі, що й згадати про них нема кому.

Вони повертаються до могили дідуся й бабусі. Борис кладе на спітнілу голову маленьку плоску шапочку - кіпу.

-          Цю молитву  – каже він до Наомі -  не слухають ті, у кого живі тато і мама.

-          Я знаю. – Наомі відходить у бік.

Борис дістає з кишені складений листочок – роздрукований текст. Він буде читати Ізкор – молитву, якою євреї просять Всевишнього за спочилих родичів.

«Нехай пом’яне Б-г душу діда мого, Меєра, сина Беньяміна,  який відійшов у засвіти, на віддяку за те, що я, не пов’язуючи себе обітницею, дам пожертву, що її буде зараховано йому в заслугу...». – починає Борис -  і сам дивується, що його голос може так звучати,по-особливому. Жовтневий теплий й сонячний день летить над землею, висушує перед зимою високу траву. Борисові раптом здається, що й ці чорно-сірі пам’ятники, плити, вгрузлі в землю, всі ті, кому сьогодні повернулося земне ім’я, і ті, хто ще не дочекалися, всі вони прислухаються до його слів. Це й про них молитва, це їхні повторюються імена. «…За ценехайбуде душа його в обителі вічного життяразомз душами Авраhама, Іцхака іЯакова, Сари, Рівки, Рахелій Леї, із душами інших праведників і праведниць в Саду Эденскому…».

Борис закінчує молитву за діда і читає Ізкор знову, уже за бабусю –«Нехай пом’яне Б-г душу бабусі моєї, Рахелі дочки Арон-Вольфа…» І він бачитьніби бабусю, яка прожила стільки років поруч, і в якої Боря так нічого, що треба було, теж так і не спитав. «…Іскажемо: омейн!» - знову закінчує він.

Хоча ні– Борис дістає ще листок.І це знову Ізкор. У пам'ять про загиблих –Наомі роздрукувала.

«Нехай пом’яне Б-г душу дядька мого, Ісаака, і душі всіх моїх рідних – чоловіків і жінок, -  як з боку батька, так і з боку матері - умертщвленних, убитих, заколотих, спалених, втоплених і задушених…».   Борис вперше за всі ці дніплаче і сльози не дають говорити. Ти чуєш, свого старого й сивого уже племінника, Ізя? А ви, ті хто лежить поряд з ним, і тут, і там – скрізь, ви чуєте?  

…А Наомі дивиться вгору. Там з ледве чутним дзижчаннямлітає над цвинтарем мініатюрний безпілотник-квадрокоптер. Керована кимось невидимим машинка закладає широкі віражі.

Мабуть,бавиться хтось– думає Наомі. Справжні військові безпілотники, вони не такі. Але тактика подібна. От «метелик» летить низько – можна розгледіти прозорі круги від гвинтів і чорну цятку відеокамери.

Раптом квадрокоптер різко лине вгору.

«Загальний планробить» - уявляєНаомі – Вона ніби сама сіла на місце оператора – Спочатку знімали параметри ділянки, а тепер – загальній план. Читати і розшифровувати дані аерофотозйомки з безпілотника – це її військова спеціальність. І Наомі чітко уявляє собі, що видно зараз на екрані монітора.

Камера піднімається вгору – дрібнішають деталі–похилені пам’ятники, зарослі травоюгорбки, строкаті осінні кущі та дві людські фігури посеред старогоцвинтаря. І вона,Наомі,ніби спеціально,вдягла сьогодні комбінезон свого улюбленого «маскувального»блідо-зеленого кольору. І навіть дідова лискуча лисина, покрита кіпою, уже не демаскує. Все зливається поволі, чим вище піднімається око камери. Деталі уже зовсім дрібні, ще дрібніші... І вже не розбереш – де тут живі, а де мертві…

Залишається земля. Все є ця земля.

 

 2021



 

Сергій ТИХИЙ