* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

уривок з роману ГЕТЬМАН МАЙБУТНЬОГО

03:45 06.01.2022

уривок з роману ГЕТЬМАН МАЙБУТНЬОГО

пора було10. Аі Лав

Я опинився перед воротами, менше за все схожими на канонічні кіношні ворота шкіл кунг-фу. Бамбук, звісно, був присутній, але ще були шматки фанери і вагонки — вся ота інсталяція сучасного мистецтва була з’єднана докупи теж, мабуть, усіма можливими перев’язочними матеріалами, зокрема там був присутній і його величність скотч. Ворота були двостулкові і кріпились до прогнилих портових контейнерів, які стояли з обох боків в’їзду. Попри легковажність конструкції я одразу помітив, що за кілька метрів за воротами стоїть ще один контейнер. Машина, яка спробує протаранити їх, упреться в нього і застрягне між двома контейнерами, які вже трохи проїхала. А ще третій контейнер не давав роздивитися з-за воріт, що саме знаходиться за ними. Мене гукнув незнайомою мовою чоловік азіатської зовнішності, якого я теж за цією інсталяцією помітив не одразу. Так сходу не вдалось вгадати, якої саме він національності. Відчуття підказували: він питає, що мені треба, і я просто і без фантазії відповів англійською, що прийшов учитись. Чоловік з абсолютною байдужістю щось крикнув углиб двору і замовк. У мене трохи боліла голова після переміщення — це місце було високувато, хоч, здається, я вже звик до перепадів тиску. Та можливо, зараз я був ще вище ніж я звик в Індії. За якийсь час підійшов ще один хлопець, вони вдвох прочинили ворота, і той, що підійшов пізніше, показав мені йти за ним, без якихось церемоній або понтів типу: ти недостойний, вали нафіг звідси. Зайшовши всередину (тобто обійшовши шлюз і відзначивши, що в контейнері, який блокує заїзд і огляд внутрішнього периметру, є бійниці), я зацінив усю потужність цього циганського табору. Він знаходився в гірській розщелині, і потрапити сюди можна було тільки через ворота, бо весь рівний простір від схилу до схилу був заставлений контейнерами, халабудами і просто завалами ґрунту. Власне вздовж цього фортифікаційного валу мене і повели, як з’ясувалося, до більш-менш пристойного кемпінгового фургончика. Мій поводир показав мені заходити всередину, а сам залишився ззовні. Фургончик, звісно, не був схожий на звичний мені за голлівудськими бойовиками храм. А чоловік усередині нагадував великого гуру ще менше: товстуватий лисий азіат у засмальцьованій коричневій футболці у щось грав на телефоні і потягував пивце з пляшки. Дозвілля він увірвав не одразу і неохоче і глянув на мене. Його погляд змусив мене гідно оцінити фразу про оманливу зовнішність. Усю його суть мені, звісно, вловити не вдалось, але що переді мною людина неординарних здібностей, я відчув. Він заговорив перший ламаною англійською:

— Навчання у нас платне, платять всі по-різному, але всі наперед. Із тебе ми візьмемо 30 тисяч доларів, проте від робіт по господарству будеш звільнений. Твоя форма, звісно, не дотягує до нашого початкового рівня, однак ти і не будеш іти на вищі рівні, бо це тобі не потрібно. Якщо ти зрозумієш, що не витримуєш, можеш піти будь-коли, але гроші тобі не повернуть. Якщо ти випадково помреш, ми скинемо твоє тіло у прірву, не ображайся. А так медицина у нас хороша.

Ні додати ні відняти, усе просто і зрозуміло. Я без зайвої полеміки протягнув йому пачку з потрібною сумою. Він не здивувався і не перерахував, а просто поклав її в найближчу до себе шухлядку.

— Бій пояснюватимуть китайською, тому тобі ще окремо треба буде платити перекладачеві, але це недорого: бідні хлопці з молодшого рівня зрадіють додатковому заробітку.

І ми разом вийшли з фургончика, він щось сказав типчику, що мене привів. Той кудись побіг, а потім я почув дзвін. Ну як дзвін: калатали якоюсь залізякою по відрізаному знизу кисневому балону. Але звідусіль збіглись люди. Одягнені вони були теж хто в що, тому навіть засмальцьована футболка вчителя не могла проканати за уніформу. Назбиралось чоловік сорок. Учитель виголосив промову, загальний зміст якої, мабуть, був такий: оце тепер буде жити з нами, сильно його не чмиріть. Я не відчув ворожості і зараз, скоріш здоровий пофігізм: ну буде — то й буде. Подальшим моїм перебуванням ці відчуття підтвердились. Мене не поставили одразу битися з кимось. Учитель, імені якого я ще не знав, покликав когось із гурту, про щось з ним поговорив, а потім представив мені:

— Це Реншу. Він буде твоїм перекладачем, платитимеш йому двадцять доларів на день.

Хлопець був на вигляд років двадцяти, із аж занадто, як для бійця, гарним обличчям. Він добре говорив англійською і одразу взявся мені пояснювати нюанси:

— Тут все просто. Є п’ять рівнів підготовки, я, як і ти, перебуваю на першому і тільки кілька тижнів тренуюсь. Більшість часу нас тренуватимуть і вчитимуть учні старших рівнів і зовсім трохи — учитель. Чим вищий рівень, тим більше часу приділятиме учитель. Поєдинки відбуваються кожен день увечері, а потім учитель пояснює їхній перебіг і зазначає помилки або вдалі рішення. Власне, це майже і все, що я буду тобі перекладати, бо решту в основному треба дивитись і повторювати. А робитимеш неправильно — то все одно простіше буде саме показати, а не пояснювати на словах. Тож якщо двадцять доларів для тебе забагато, можеш платити менше.

— Ні, гроші для мене не проблема, тож коли хочеш, можу платити більше і приставати з питаннями.

— Ні, більше не потрібно. Можеш приставати і за двадцять.

Хлопчина мені в цілому сподобався він був: простий, доброзичливий і взагалі не випендрювався. А потім нас гукнув якийсь типчик, і Реншу пояснив, що ми йдемо на тренування. Ми тренувалися з колодами, із яких стирчали в різні боки палиці. Це було відпрацювання блоків і ударів, нарощування швидкості. Для мене це були нові відчуття. За годину руки боліли так, що здавалось, я їх вже просто не зможу підняти. Та і швидкість моя порівняно з тим же Реншу була так собі. Звичайно, я себе втішав тим, що це просто через нехарактерні для боксу рухи, а так я швидкий. Проте щось підказувало: вилечу я звідси дуже швидко. Однак якоїсь зневаги чи зверхності я не відчув і зараз. Промучився ще з годину, а потім всі припинили, і Реншу сказав, що ми йдемо дивитись бій. Імпровізована арена (чи татамі, чи як воно там у них називається) була відгороджена тентами, натягненими між вкопаними в землю киями. Власне, тут по території було багато таких перетинок, тенти були натягнені і як стіни, і де-не-де як стеля. Там, де ми тренувалися з колодами, була стеля — мабуть, аби тренажери (а там крім колод були й металеві штуки з маятниками, від яких треба було ухилятись) не намокли. От і місце бою було під тентом — чи не найбільшим і прив’язаним під нахилом на доволі високих палях. Ми зібрались навколо нерівномірно пофарбованого коричневого кола. Тут було більше людей, ніж коли вчитель знайомив мене з колективом. Власне, був тут і сам учитель. Він не одяг сліпучо-білі шати і не підперезався чорним поясом, а залишився в своїй брудній футболці. Добре, хоч без пляшки пива. На бій викликали двох хлопців з моєї (я вже так її називав, адже кілька годин з нею тренувався) групи. Хлопці були в геть різних вагових категоріях. Учитель вигуком дав команду починати, і худий низенький хлопчина миттєво кинувся на високого повного і почав його нещадно дубасити в корпус — до голови він не діставав, та і вищий верхні удари більш-менш відбивав. Це не було схоже не оте фехтування руками, що так люблять у Голлівуді. Насправді все відбувалось дуже швидко і я навіть не вловив той момент, коли дрібний отримав від більшого нормальну таку подачу в голову, після якої його швидкість явно підупала, а більший провів ще кілька успішних ударів кулаками, потім і ногою в корпус. Менший відлетів метри на два і вже не поривався вставати, а більший дуже швидко наблизився до нього, став коліном на його відкинуту руку, впіймав лівою іншу і заніс кулак для ще одного удару. Тут учитель знову щось гукнув, і більший підвівся та спробував допомогти піднятись меншому. Але той піднятись поки не міг. Сам бій тривав менше хвилини. До переможеного підійшли інші бійці, посадили його, трохи привели в порядок. Обличчя в нього було розбите, губа і брова кровоточили. Я, власне, тільки тепер зрозумів, чим пофарбоване місце, де відбуваються бої, і від того мені стало не по собі. Ну а що я хотів? Це, якраз, те, що мені і потрібно, — те, чого я так боюсь. Дрібний вже більш-менш оклигав. Усі зібрались у центрі навколо двох бійців і вчителя, і той почав говорити, а Реншу, що досі стояв поряд мовчки, почав тихенько мені перекладати. Я не дуже запам’ятовував їхні імена, тому для мене вони так і залишались більшим і меншим. Учитель критикував обох і почав з переможця, даючи іншому змогу прийти в себе. Він казав більшому:

— Ти пропустив з самого початку забагато ударів. Якби менший був досвідченішим або по-справжньому захотів перемогти, то він би переміг за рахунок стрімкої атаки. Ти повинен працювати зі швидкістю і блоками, бо сили від тебе і так чекають, а от швидкість в твоєму виконанні може бути сюрпризом і превагою. — Тут надійшла черга меншого: — У бою з завідомо сильнішим фізично супротивником краще за все використовувати дві тактики: або вкласти його з одного удару (тут потрібно точно знати слабкі місця), або вимотувати його дуже довго, викликаючи на себе купу важких ударів, які б провалювались у пустоту, бо ти швидший. Але ти всю свою силу витратив на купу не направлених і не прорахованих ударів, пішов на близький контакт із завідомо сильнішим бійцем. Ти припустився суто тактичних прорахунків, хоч і маєш перевагу в швидкості. Працюй над витривалістю, точністю і обмірковуй свою поразку.

Усе було більш-менш зрозуміло, хоч якісь нюанси в перекладі Реншу і моєму сприйнятті англійської і вислизали. Звісно, тут бракувало мови серця, але навряд чи я зможу її встановити з чоловіком. Не те щоб для цього обов’язково займатися сексом, але мені так було якось звичніше. Аарті звісно вчила мене технікам, за допомогою яких можна змінювати свою орієнтацію, та я щось не був готовий до таких експериментів. Реншу показав місце розташування спальні (тупо пустий контейнер із настеленою на підлозі соломою), а також душ і туалет. Туалет теж був контейнером, який вже трошки похилився вбік прірви. В акурат під ним протікав струмочок, а всередині було три дірки в підлозі, здається, нерукотворні, бо мені здалось, що це сам контейнер так вдало прогнив. Трохи наблизившись до одної з них і заглянувши туди, я зрозумів, що ніколи туди не ходитиму. І взагалі в туалеті я люблю інтимну обстановку, а дірок в підлозі за відсутності перегородок мені вистачило і в євпаторійському дитячому санаторії. Душ загалом був доволі пристойний: п’ять кабінок, що навіть закривались плівкою, вода подавалась з невеликої цистерни. В цілому можна жити. Якщо оминати туалет, звісно. Комендантської години тут не було, лягати спати можна було хоч зараз, хоч коли захочеш. І це добре, мені не доведеться якось шифруватись, де я зникаю, завжди можна з’їхати, що тренуюсь. Прогулявшись територією, я побачив, що тренується чимало людей і навіть сьогоднішній переможець фанатично працює з колодою, яка мене, мабуть, на кілька днів вивела з ладу: руки боліли — просто жесть. Ідея спати на соломі в контейнері мені теж не дуже подобалась, але я вирішив, що треба якнайбільше дотримуватись спартанських умов. Швидко заснути я не зміг, заважав біль у руках. Я вже збирався вкотити знеболювальне, але вирішив, що і тут треба за можливості обходитись силою волі. Уранці була пробіжка, синхронна гімнастика, а потім люте катування відвареним рисом, без нічого. Але я стійко вирішив перетерпіти і це. Потім знову тренування, старий біль у руках поступився новому — в усьому тілі. Я ніколи не присвячував тренуванню цілий день. Увечері, як і вчора, був бій, але цього разу суперники були з четвертої групи. Оце вже більш змахувало на голлівудський бойовик, якби не тривалість бою — якісь двадцять секунд. Один із бійців пропустив удар у пах, а потім у горло. Тепер у голові мені кружляло тривожне питання: «А що, так теж можна?». Боєць, що програв, оклигував значно довше за вчорашнього, та і розбір польотів, наскільки я зрозумів з перекладу Реншу, був не дуже зрозумілий і йому. Ці хлопці і справді перебували на геть іншому рівні. Після всього я вирішив заскочити на Небеса, звітувати, так би мовити, про те, як і де я влаштувався. Режим нічим принципово не відрізнявся від індійського, зручним його назвати складно, але він вже був майже звичним. Саша вже пішов, зате я трохи потеревенив із Віталіком. Він збирався запиляти якусь сувору суто теоретичну фіговину, і я застряг у нього години на три. Після того як всі атоми стали туди, де вони мали бути на думку Віталіка, він повів мене в свою кімнату, перевірив якісь показники і аж засяяв від щастя. Певно, для таких моментів, коли геній реалізує свою ідею, я і працюю.

— Сьогодні історичний момент, ми тепер можемо зберегти інтернет в одній локації.

— Це, вибачаюсь, як? Інтернет — це ж сукупність багатьох комп’ютерів, що з’єднані між собою.

— Так було. Зараз по факту інтернет — це відносно невелика купка дата-центрів, що розкидані світом і належать кільком компаніям. В них, власне, і зберігається основний масив загальнодоступної інформації. І для нас дуже важливо було зафіксувати всі зміни в усій інформації, що є в Мережі. Відтепер у нас буде еталон. Не просто еталон… Ти щойно зробив сервер із таким об’ємом пам’яті, що такі числа зазвичай пишуть у степенях, бо стільки нулів не вміщаються в рядок. Але то неважливо. Ми тепер можемо відслідковувати всі зміни в Мережі щосекунди: усе, що з’явилося, додасться; усе, що зникло, залишиться з позначкою «видалено зі світового доступу»; а все, що буде змінено, буде збережено поряд з оригіналом з усією наявною щодо цієї зміни інформацією. Насправді так уже роблять Гугл і Майкрософт, однак вони можуть відстежити не все. Основні елементи ПЗ я смикнув у них і допрацював. Та і наше залізо вже досконаліше в рази.

— Тобто у нас є вся інформація світу?

— Ще не вся. Але якщо, наприклад, полетить який-небудь принципово важливий дата-центр, то ця інформація буде у нашому розпорядженні. Наше сховище — це безумовна перевага та опора, яка забезпечить стабільну роботу всіх наших публічних — і не тільки — проектів.

Результати Віталіка мене радували, але питання, яке його трохи дратувало, бо відповіді на нього він поки не мав, я не задавав. Коли у нас будуть штучний інтелект і матриця? У школу я повернувся майже на світанку, за якусь годину вже підйом. Довелось на якийсь час відмовитись від годинника і персня, бо з тренуваннями вони стикувались ніяк. Та і щоб не ставати забобонним, бо мій трофейний перстень із діамантом аж занадто прижився на пальці. В тренуваннях минув тиждень, і от одного вечора, коли всі зібрались дивитись черговий бій, я почув своє ім’я. Сказати, що я дуже зрадів, так ні. Мені було страшно. Але я зібрав волю в кулак і вийшов у коло. Моїм суперником був один із тих хлопців, із якими я постійно тренувався, перший курс. Учитель дав команду, і суперник закружляв навколо мене, вертячи руками і видаючи звуки в стилі Брюса Лі. Він, мабуть, теж добре слухав урок про те, як треба битись з більшими і сильнішими суперниками. Тож я намагався не робити різких рухів і тримав звичну боксерську стійку. Під час його чергового наближення я доволі якісно і швидко провів прямий удар правою, однак той встиг ухилитись і збільшив дистанцію. Бій виглядав, мабуть, не дуже круто, бо ми тупо танцювали і ніхто не наважувався на атаку. Тож я подумав: «А гори воно вогнем!» і пішов у неї сам — зблизився і спробував його дістати. Він пірнув під руку і добряче приклався мені по ребрах. І поки я оговтувався і розвертався до нього, щоб спробувати провести ще один, удар він якось пірнув мені під ноги, збив мене, заламав руку і довбанув по потилиці. В очах потемніло, проте я встиг почути команду зупинки бою. У голові паморочилось, мене нудило, та я не знепритомнів і спробував навіть сам підвестись, але вийшло не дуже. Боліла голова і ребра. Нарешті я з горем навпіл присів, щоб послухати, що мені скажуть. Поряд з’явився Реншу і став перекладати. Перша репліка була адресована не мені:

— Ти молодець, відпрацював швидко і чисто, постійно контролював ситуацію, тож вітаю, ти переходиш на другий рівень.

Отак от! Тобто мені підсунули самого досвідченого або талановитого з першого рівня? Свинство. Хоча може, так і треба? А потім настала моя черга.

— Удар у тебе поставлений непогано, але бракує швидкості реакції в цілому і навичок контролю за тим, що відбувається навколо нижньої частини тіла. Та це біда всіх боксерів. А ще ти дав нав’язати собі чуже бачення бою. Маєш битись так, як зручно і вигідно тобі, а не суперникові. Тренуйся.

Отак просто, тренуйся? Сьогодні я пішов спати і нікуди не зникав. Мабуть, не хотів, щоб хтось спитав про успіхи. Але завтра напризволяще мене не кинули, і один з другокурсників пів дня мордував мене і великого бійця, що бився в мій перший день, на предмет підсічок і стійкості до них. Мабуть, для здорованя це теж була проблема, тому вирішили стрельнути двох зайців разом. Нападався я багато, проте далось взнаки катання на лижах: тіло пам’ятало, і я вже в польоті якось провертався, щоб не гепатись на куприк усією вагою. Правильно падати — це теж мистецтво. Моє навчання тривало, нічого страшного не сталось, і ставлення до мене не змінилось. Я потихеньку втягався у суворий ритм школи. Були звісно штуки, що мене діставали безмірно, наприклад харчування. Це було щось жахливе. Воно ж на вісімдесят відсотків складалося з рису! Рису, мідь його! Я любив рис тільки у двох варіантах — плов і суші, а вони їли його тупо без нічого і, здається, ніяк не страждали від цього. І наче ж китайська кухня далеко не найгірша в світі, то чого ж така сувора дієта? Хоча день на третій я справді захотів когось убити. Мабуть, на це і був розрахунок. Але Саша, як я йому пожалівся, порадив додавати до рису вже в роті всі компоненти, які я люблю в суші, і бути щасливим. Мабуть, він цією ідеєю врятував багато життів. Тож більше нічого особливо не затьмарювало тренувань.

 За два тижні мене знову викликали на бій. Це вже було значно краще за минулий раз, я досить непогано ставив блоки, працюючи як руками, так і ногами, і кілька разів відчутно дістав опонента, знову меншого і легшого. І от він пропустив досить відчутний прямий удар у лоба, що аж розвернув його та вивів із рівноваги, і я одразу провів сильний удар ногою в корпус. Він відлетів метри на два і упав на землю. Нарешті я переміг! Але вчитель мовчав, а боєць перекотився і звівся на ноги. Потім розбігся (я подумав, що він спробує ударити мене двома ногами в польоті, і наче ухилився) але він примудрився зачепитись за мою шию, перекрутитись на ній і жбурнути мене об землю, використовуючи всю інерцію свого тіла. Усе, що я відчув після кидка, — це чиєсь коліно на своїй шиї. Потім усе потемніло. Крику «стоп!» я не почув, навіть не знаю, скільки був у відключці і як мене привели до тями, але, мабуть, не так уже і довго, бо всі були тут. У випадку довгої відсутності бійця у світі адекватного сприйняття розклади щодо бою озвучувалися решті, а потім особисто йому. За період навчання було кілька прецедентів. Реншу перекладав: як завжди, звертались до переможця.

— Усе було просто жахливо: ти, навчаючись поряд із суперником, не помітив, що він робить досить швидкі успіхи. Маєш не тільки вчитись сам, а й вивчати своїх побратимів, враховувати їхні слабкі і сильні боки. А ти був не готовий до хорошої всебічної оборони. І тільки неготовність суперника довести бій до кінця врятувала тебе від поразки. Будь уважнішим.

А потім дійшла черга до мене. Мені теж дали просратись:

— Ти не довів атаку до кінця. Зрозумій, справжній бій — це не спорт, а падіння опонента — ще не остаточна його поразка. Маєш навчитись доводити бій до кінця і не боятись нашкодити комусь.

Так, перестати боятись нашкодити — це дуже важливо, але я був поки далекий від цього. Сьогодні мені дісталось добряче, шия боліла сильно, я ледве дошкандибав до свого спального місця і увалився. Сьогодні я знову нікуди не зникав, бо і так насилу ноги переставляв. Але, як не дивно, на завтра я почувався майже живчиком. У мене була теорія, що на позитивне самопочуття, швидкість відновлення та ефективність навчання в цілому впливає саме формат навчання. У школи є неначе спільний дух, який і підтримує всіх бійців, незалежно від того, виграли вони чи програли конкретний бій. Ну і рівень. Рівень школи був дуже високий, тут було все, всі можливі стилі і напрямки всіх можливих бойових традицій. Заза підучував мене деяким штукам, коли я бував у своїй школі, і в боях старших курсів я ці прийоми відзначав. За той час, що я тут, у нас вже був випуск. Правда, за які заслуги і який момент вважається крапкою в навчанні, я так і не зрозумів, але випускника проводжали дуже красиво: усі учні й учитель вийшли з ним за ворота, він вклонився школі і учителю і всі поклонились йому у відповідь. А ще з’явилися двоє новачків, і я вже не був самим зеленим у групі (ну принаймні я на це сподівався).

Одного дня Реншу запросив мене сходити в містечко розвіятись, із ним було ще троє першокурсників. Я думав, що заклад закритий, із тренуваннями без перерв і вихідних, і покидати його суворо заборонено аж до випуску, а тут отак просто. Реншу, як він мені пояснив, просто повідомив охоронця на вході, куди і наскільки йдемо, і ми спокійно вийшли за територію. На моє здивування, Реншу зауважив, що відпочивати можна і частіше, але ж людина, що відпочиває замість навчання, обкрадає себе. Таж і зовсім без відпочинку не можна. Ми довго йшли старою гірською дорогою, яку змило колись якимось селем якраз поряд зі школою, тобто прийти і піти звідти можна було тільки в один бік. Десь кілометрі на шостому я зрозумів, що не такий це вже і відпочинок. Униз-то якраз ішлось чудово, але ми ще не прийшли, і нам однозначно доведеться йти вгору. Власне до містечка було майже десять кілометрів. Містечком цю діру було складно назвати, село, але доволі розлоге і на складному рельєфі. Тут саме і були оті рисові поля на різнорівневих терасах. У цілому мені сподобались краєвиди, але хлопці спускались явно не за ними. Ми всі завантажились у місцевий кабак. Я сподівався, що вони почнуть відтягуватись по якихось місцевих смаколиках, щоб хоч якось відійти від шкільної дієти, але мене чекало розчарування. Вони замовили саке. Насправді рисове бухло має три стадії — пивоподібна брага, більш міцна виноподібна субстанція і власне вигнана з цього всього горілка. Усі ці агрегатні стани національного напою однаково жахливі. Хоча, мабуть, бурячиха все ж гірша. Але я не пив і хороший алкоголь, не те що цей кошмар, тож мені було дещо нудно. Проте веселощі не змусили себе довго чекати: до нашого столу підсіли місцеві дівчатка, з чого я зробив висновок, що заклад надає доволі широкий спектр послуг. Аарті мене вчила (і я засвоїв цю науку), що треба відчувати бажання до будь-якої жінки, так би мовити, любити їх у фоновому режимі. Але дивлячись на них, я розумів, що любити їх зможу тільки платонічно, і то докладаючи певних психологічних зусиль. Метод класно працював: одна з дівчаток усміхнулась мені і помахала рукою, я їй справді дуже подобався, я це чудово відчував. У її милій усмішці були присутні аж три зуби. Тож я вирішив обійтись виключно естетичними насолодами і кулею вискочив надвір від гріха подалі. І справді отримав естетичну насолоду. Недалеко від входу стояв мерседес S-класу, а біля нього була вона. Таких гарних китаянок я бачив лише у відеороликах ютубу або в кіно. У наших широтах такі не водяться, товар не для експорту, так би мовити. Уже потім я зрозумів, що вони, мабуть, проїжджали до свого маєтку і зупинились щось купити. А тоді я дивився тільки на неї і ні про що більше не міг думати. Бо вона теж на мене дивилась. І думали та відчували ми одне і те ж: хочу собі таке! Я відчував її дуже добре, бо вона до того, як мене побачила, була сердитою. Розпещена принцесочка, яка завжди отримує те, що хоче. І зараз вона хотіла мене. А що, я був не просто гарним. Зараз тут я був ще й екзотикою: високий, з ідеальним (особливо після кількох тижнів тренувань) тілом, бородатий, блакитноокий, та і зі своїм русим волоссям я тут був майже блондином. Ми не могли відірвати один від одного погляди, вже роздягли один одного віртуально і от-от мали почати віртуально ж кохатись. Але мене грубо відволікли. Я спочатку навіть не зрозумів, що сталось, але якийсь чолов’яга добряче штурхонув мене в плече. Він стояв зовсім поряд і щось мені верещав, я не розумів ні слова, але коли він ще раз мене штовхнув, я прописав йому блискавичний крюк з лівої в щелепу (тренер по боксу міг би мною пишатись), на його обличчі з’явився загублено-відсутній вираз, і мій кривдник рівно, як стояв, телепнувся обличчям об землю, але я встиг граційно відступити з траєкторії його падіння. Прекрасна пані, від споглядання якої мене так грубо відірвало це хамло, зробила вигляд, що злякалась, навіть зойкнула і опереточно прикрила ротик рукою. Але це не обмануло б нікого, тим більш мене: вона зраділа, що нас тепер ніхто не відволікатиме одне від одного. Такі, як вона, чоловіків не бояться в принципі. Я підійшов до неї і заговорив англійською:

— Прошу пані вибачити мене за вашого знайомого, але він поводився неприпустимо грубо. — Судячи з виразу її обличчя (а воно було просто чудове: яскрава міміка в поєднанні з ідеальними рисами, прекрасне видовище), вона намагалася мене зрозуміти, але її знання англійської були явно трохи гірші за мої. Але кому треба та мова, коли є такий погляд? — Я не впевнений щодо ваших традицій і чи не ображу я вас цим подарунком, але ось. — Я додатково трохи затулив бороду рукою і дістав з-під неї величезну червону троянду — не оту фіговину, що продають у переходах, а справжню колючу і ароматну. Бачити здивування і радість у виконанні красуні, це було майже фізичне задоволення. Вона граційно взяла і понюхала квітку. Я приклав руку до грудей і сказав: — Мене звуть Святослав. А тебе?

Проте в її виконанні моє ім’я звучало дещо інакше:

— Лалала?

— Ні, Святослав!

— Блаблабла? — Ну звичайно, вона вже просто знущалась, але їй можна було пробачити і не таке. Врешті вона просяяла: — Лав, я зватиму тебе Лав! А я Аі.

Я не чекав такого несподівано змістовного скорочення свого імені. Але тепер була моя черга дражнитись.

— Ай?

— Не Ай, а Аі! — удаваною сердитістю, виправила мене красуня. Ну а далі мені не залишалось нічого іншого.

— Аі, ти не заперечуватимеш, якщо я зайду до тебе в гості сьогодні вночі?

Вона зробила обурене обличчя, але то було не через пропозицію, а через те що вона була впевнена у неможливості її реалізації. Аі смішно насупилась, ткнула мені в груди пальчиком і промовила одне слово:

— Адвокат. — Потім якусь секунду подумала і виправилась: — Брехун.

Дивно, в англійській ці слова схожі. Ми б, мабуть, ще довго могли так простояти, бо для нас більше не існувало нікого в світі. Але реальність жорстоко про себе нагадала, бо крім типа, якого я вирубив, був ще і водій, який скоріш за все вирішив не висовуватись, а швиденько викликати підкріплення. Яке, власне, і прилетіло у неприємно стислі терміни. Хоча, можливо, я просто не помітив, як промчав час? Біля нас голосно загальмували три автомобілі, звідти висипала купа чоловіків в однаковому сірому одязі і без особливих прелюдій почала мене лупцювати. Аі щось кричала, та її безцеремонно згребли в «мерседес», і той швидко поїхав. А подарована їй троянда залишилась на поталу в дорожній пилюці. Але тоді мені було дещо не до таких красивих констатацій. Більш-менш вдавалося відбиватись, час у школі не минув дарма, однак їх було багато і вони теж уміли битись. Тож я не церемонився і не вдавав правильного і чесного, а майже одразу обзавівся сталевими розкладними палицями (не знаю чого, але лупцювати людей підручними засобами мені було психологічно легше, ніж руками, і скоріш за все мої успіхи у фехтуванні завдячували саме цьому, а не навпаки). Хоч я і вклав кількох, але їх все ще було дуже багато, вони швидко адаптувались до нових обставин, тож в їхніх руках теж з’явились всілякі лупцювальні засоби. Але, мабуть, на шум вибігли мої однокурсники і оцінили ситуацію правильно. У кожній структурі, подібній до нашої школи, спочатку відбивають свого, а вже потім розбираються, хто неправий. І розклад бійки кардинально змінився. П’ятеро нас проти більше чим десяти — і за кілька секунд ми прорідили їх ряди, змінивши розклад на один до одного. Приїжджі хлопчики, оцінивши ситуацію і розібравшись, хто б’ється зі мною поряд, швиденько перешли до розмовного жанру. Тож Реншу доволі швидко запитав мене, що сталось. А я стисло пояснив:

— Познайомився з красивою дівчиною, звуть Аі. Приперся її супутник і почав заважати нам спілкуватися, грубив і штовхався, довелось його вкласти. Он він лежить, а, вже сидить. Ми з дівчиною продовжили спілкувались, а тут налетіли оці, згребли її в машину і викрали, треба визволяти красуню.

На рахунок останнього я звісно лукавив, бо чудово розумів розклад ситуації, але чому б трохи не перегнути. Перемовини дещо затяглися, і виведені з ладу бійці стали потихеньку стягуватися в купку, проте жвавості в них відчутно поменшало і другого раунду вони явно не хотіли. Їхній головний зв’язався, скоріш за все, з «мерседесом», щоб перевірити мою легенду, і, отримавши підтвердження, передав нам, щоб ми котились звідси. Я був проти (ми тут були перші, і котитись звідси мали б вони), але Реншу мабуть знав якісь невідомі мені фактори, тому ми дружно пішли назад у школу. Настрій у хлопців був поганий і хороший водночас: з одного боку, ми технічно наваляли чиїйсь службі охорони всуху, а з іншого боку — їхній романтичний вечір накрився, і не факт, що їм тепер безпечно з’являтись у місті, по окремо так точно. Я ж був однозначно задоволений: по-перше, я наваляв немаленькій кількості народу і залишився цілий (ну майже), не використовуючи здібності, а по-друге — головний приз чекав попереду. Не міг же я порушити обіцянку прекрасній пані і не заскочити до неї в гості. Дорогу на гору я пройшов мало не підстрибуючи від нетерпіння. Єдине, що мене трохи тривожило, — щоб сьогодні мене не викликали до бою, бо як мене відгупають, навряд чи буде настрій для романтичних пригод. Але обійшлось, у доволі епічнім бою брали участь третьокурсники (хвилин із десять) і обоє після нього були відправлені в медичний контейнер, тож я навіть не зрозумів з розбору, кого з них стосувалися зауваження учителя, і хто там переміг. Відстоявши цю тягомотину, я прийняв душ і влігся наче як спати, треба було зачекати, поки як слід стемніє. Мене аж розпирало від азарту, і було реально складно розділити це відчуття на складові. Було тут, звісно, і звичайне бажання, але не тільки воно, ну і заборонність плоду додавала гостроти. Аі була як приз, як трофей: я за неї бився, проливав кров, ці невдахи думають, що сховали її від мене, а від мене неможливо сховати. Ці відчуття були для мене новими, але такими сильними і солодкими, що встояти було просто неможливо. Та я й не намагався. Коли достатньо стемніло, я вийшов наче в туалет, пересвідчився, що мене ніхто не бачить, і зробив крок у спальню Аі (звичайно з пересторогою, що вона там одна). Коли я зайшов у кімнату з балкону, вона сиділа на ліжку спиною до мене, але на стіні на рівні її обличчя з’явилася моя тінь. Звичайно, їй стало страшно, та це був легкий і приємний страх невідомості, і він вабив мене навіть сильніше, ніж її безстрашний флірт у селищі, бо тепер я був реальним чоловіком в її спальні. Я чекав її дій, вона розвернулась і глянула на мене. Зараз вона не була така аж впевнена, проте намагалась триматись і точно не збиралася кричати. Аі підвелася, я підійшов до неї впритул. Вона була сантиметрів на п'ятнадцять нижча, в неї не могло бути сумнівів у моїх намірах, але я не поспішав, розтягуючи паузу. Вона мала сама зробити хід. І вона його зробила: підвелася навшпиньки, взяла мене за плечі руками і легенько, наче пробуючи, торкнулась своїми губами моїх. Натяк я зрозумів, і її довга нічна сорочка полетіла у протилежний кут кімнати. У місячному сяйві її ідеальне тіло було абсолютно білосніжним, а волосся чорним як ніч. Вона була першою жінкою в моєму житті, за яку мені довелось битись, була моїм призом, кубком, найціннішою нагородою. Це було чудове солодке відчуття перемоги. Вона теж вирішила не втрачати свій шанс і взялась за мене всерйоз. На жаль, я запізно відчув, що щось не так і вона задумала якусь капость, ну і самолюбство не дало сказати: досить, мені пора. У дверях клацнув замок, і в кімнату зайшла якась жінка. Звісно ж, одразу закричала і вибігла. Я швидко схопив свої речі і глянув на Аі. На її обличчі був винуватий вираз. Я не став нічого казати і вискочив на балкон, а потім одразу опинився біля спального контейнеру, зайшов усередину і увалився спати як ні в чому не бувало. Думати про неприємності вже не було сил, та і не може в мене їх бути. Щонайбільше доведеться зникнути. Буде шкода, звісно, — школа хороша.

День почався як завжди і тривав у звичному ритмі ще години півтори, а потім до воріт школи під’їхали неприємності. Почулися крики, і закалатав дзвін збору. Я не відчував страху і ховатись не збирався, тому теж потехеньку пішов до воріт. Реншу підійшов до мене і глянув із певною підозрою. Я прикинувся чайником і зі вдаваною наївністю запитав:

— Це часом не через вчорашнє?

Він відповів, що не знає. Але я-то знав. Виявилось, знав не тільки я: до нас з Реншу швидко підійшов учитель і, дивлячись на мене, промовив:

— Розкажи мені те, що я маю знати!

І тільки коли Реншу озвучив те саме англійською, я усвідомив, що зрозумів його і без перекладу. Ох вже ці просвітлені! Теж дивлячись йому в очі і намагаючись не втратити зв'язок, я відповів українською:

— Я не торкався її, поки вона сама не почала, усе було за спільної згоди. І першим я теж не був, нажаль.

Учитель кивнув, і якби я це не відчув, то вважав би неможливим, але він мене без слів обматюкав. Але по-доброму. Коротше дивне було відчуття. А Реншу запитав:

— Що це було?

Я вирішив, що він заслуговує на відповідь, звісно без деталей. Бо не пояснити було б свинством.

— За певних обставин люди можуть розуміти сказане, навіть якщо говорять незрозумілими одне одному мовами. Я познайомився з цією технікою в іншій школі і не сказав би, що досяг великих успіхів, але зрозумівши вчителя до того, як ти переклав його слова теж відповів рідною мовою.

— Навчиш мене?

— Ні. Не тому що жадібний, а тому, що це не працює просто як навичка. Треба уміти налаштовуватись на одну з людиною хвилю, досягати високої духовної спорідненості. Просто наш учитель цим по суті і займається, коли дивиться бій: він відчуває кожного бійця, розуміє внутрішні мотиви його дій. Тож цей контакт — це його заслуга, а не моя, я просто впізнав знайомий ефект і скористався ним. Думаю, на вищих курсах тебе цього вчитимуть. Адже такі навички дозволять читати супротивника як книгу.

— А ти можеш?

— Декого так.

— То чому ж програєш постійно?

— У перемоги трошки більше чинників, ніж просто розуміння противника. Для цього і вчусь.

Так ми і стояли теревенячи, не бачачи та не чуючи переговорів, які йшли за воротами. Але судячи з поглядів, які на мене кидали, справи мої були так собі. Як я і чекав, мене покликали до воріт. За компанію пішов і Реншу. Ми стали біля учителя. За воротами стояло десь із десяток машин і кучкувалися явно сердиті типчки як у знайомій сірій формі, так і нормально вдягнені. На цьому тлі вчитель виглядав не дуже загрозливо, але непрохані гості тримали ввічливу дистанцію. Переговори з іншої сторони вів прилизаний типчик у чорному діловому костюмі, а поряд стояв наш сірий знайомий, у якого ми приймали капітуляцію у вчорашній бійці. Реншу почав перекладати:

— Це він! — сірий типчик тикнув у мене пальцем.

— Тобто ви бачили його в спальні або біля будинку? — спокійно поцікавився вчитель.

— Ні, я бачив його вчора в місті, він розмовляв із пані Аі та побив її охоронця.

Я хотів додати, що не одного, але промовчав.

— Скільки ви сюди їхали? — спитав учитель.

— Дві години, — розгублено відповів сірий.

— Це все не має значення. Цей чоловік поїде з нами. Якщо жінки його не впізнають, то він спокійно повернеться назад, — сказав зализаний в чорному.

— Ні, так справа не піде. Ви візьмете мого учня на подивитись, а шляхом він візьме та зламається. І хрін би з ним, у мене їх ще багато і вони іноді і тут ламаються, але що скажуть люди? Що старий учитель не береже своїх учнів і не відповідає за них, поки вони на навчанні, що він роздає їх кожному, хто попросить? А це трошки не так. Ви самі привезіть сюди жінку, яка має впізнати його і підтвердити, що він її зґвалтував. Няню, думаю, возити не треба, бо ви самі сказали, що обличчя вона не бачила, лише те, що він високий і бородатий. Та і ви дві години їхали машиною одразу після інциденту, а підозрюваний ось стоїть. Як він, по-вашому, так швидко тут опинився? — зіронізував учитель.

— Ви не диктуватимете нам умови! Пані нікуди не поїде. Якщо не віддасте його нам, то від вашої школи каменя на камені не залишиться! — зашипів зализаний.

— Якщо я його віддам, то і я, і школа гроша ломаного не варті. А мені здається, це не зовсім так. Мій учень під захистом школи. Ви можете тут, перед школою, спробувати довести його вину, і якщо ми це приймемо, то віддамо його. А можете спробувати взяти його силою, але я б не радив, бо всяке може бути, — спокійно відказав учитель. Але мені здалось що все навкруги забриніло сталлю. Прилизаний, щоправда, не обісрався, але його зухвалість дещо підтопталась, і він не одразу придумав що сказати.

— Ви чудово знаєте, із ким беретесь тягатись. Вас терплять тому, що ви в цілому корисні, але не варто кусати руку того, хто завідує заповідником, у якому ви перебуваєте, бо вас пристрелять як скаженого пса, і на цьому все закінчиться. Ми ще повернемось. Вдалого навчання!

Прилизаний розвернувся і пафосно помахав вказівним пальцем у повітрі: типу всі по машинах. І одразу вступив у купу лайна (я не зміг втриматись). А як усі круто порозсідались по машинах, жодна з них чогось не завелась. І чого б це? Тож майже вся школа насолоджувалась спогляданням, як ціла купа людей розвертає зі штовхача десяток машин на вузькій дорозі. І ржати з цього. Ну хоч з гірочки накатом поїдуть. Але я і тут не зупинився і заслав рештки гівна на сидіння прилизаного. От він вийде з машини — і всі довкола зрадіють. Невдахи покотились, а я залишився, але відчув, що ставлення до мене змінилось. І не в кращий бік. Тут був цілий спектр емоцій, і мені було вже не так комфортно, як досі. Учитель до мене більше не підходив і нікому нічого не говорив. Хоча, може, і варто було б йому прояснити якісь моменти. А ми з Реншу пішли тренуватись. Бо що ще робити? Але спокійно зайнятись цим ділом мені не дали: до мене причепився один з новачків. Він і до цього мене не любив. Мабуть, тому що виявив, що всі чергують, прибираючи та займаючись іншими господарськими справами, а я ні. Взагалі з боку вчителя це був доволі непоганий урок, щоб учні розуміли своє місце в ієрархії, із якою вони зіткнуться в майбутньому. Боєць — це так чи інакше найманий працівник, і якщо вони вкладають свої кровні заощадження, аби стати хорошими бійцями і потім заробляти цим на життя, то їм корисно вже зараз розуміти, що для когось навчання поряд із ними — це просто елемент самовдосконалення чи примха, але вони за цю примху платять значно більше. Я був більш ніж впевнений, що тут крім мене було чимало добре забезпечених учнів. Не те щоб я був сильно проти щось робити по господі, просто забув, що вчитель мене від цього звільнив, і згадав про це лише тоді, коли новачок із пацаватими вусиками почав активно обурюватись. Як мені пояснив Реншу, той вважав себе дуже крутим і досвідченим бійцем і люто страждав, що його запхали на перший курс. І от зараз він щось мені кричав, так як Реншу замість того, щоб перекладати, почав його заспокоювати. Я здогадався, що нічого хорошого він мені не повідав. Нарешті зрозумівши, що всі, хто зараз був поряд, його думки не поділяють, він розвернувся і пішов. І я запитав Реншу:

— І що він так активно розповідав?

— Казав, що ти маєш покинути школу, бо ти поганий боєць і не гідний тут бути. Ну і через те, що тебе звинуватили, теж. Бо наражаєш на небезпеку всіх. Це якщо без образливих слів.

— А ти як вважаєш, мені краще піти, щоб не підставляти школу?

— Не знаю. З одного боку, школа і всі ми через тебе в небезпеці. Але якщо вчитель не вигнав, то ти не повинен іти. Та і справді, якщо ми не можемо захистити одного зі своїх, вину якого не доведено, то чого ми взагалі варті? А без єдності неможливі якісне навчання, пошук, розвиток та примноження знань і вмінь. Він, до речі, сказав, що проситиме вчителя поставити його битися з тобою сьогодні.

— А що, так можна?

— Можна. Але вчитель добирає бійців для бою так, щоби з кожного бою ті винесли потрібні уроки. Він може відмовити.

Але я знав що не відмовить. Я мав винести з цього бою важливий урок. А точніше, мені підсовували неприємного мені супротивника, який мене ненавидить. Досвідченого і майже однієї зі мною вагової категорії. Мені жопа! Помилки не сталося: увечері нас викликали на бій. Це був перший бій вусатенького у школі, у мене — третій. Він був сильний і міцний. Я кілька разів дістав його в корпус, але він наче й не відчув, його м’язи були як сталь. Із успіхів: мені вдалось гарненько посадити його на сраку вдалою підсічкою, але від удару ногою в голову він встиг ухилитись і, швидко перекотившись, скочив на ноги. Я починав видихатись (бій тривав довго) і от зрадівши, що я кілька разів підряд поставив шикарні блоки від його ударів, я отримав потужну подачу головою в ніс. Ніс було зламано, як то кажуть, повністю. Кров стікала обличчям та лилась у рот. Я встиг ухилитись від наступного удару і дістав його ногою в пах, але замах був заслабкий, і це не вивело його з ладу навіть на трохи: я майже одразу пропустив удар ногою в бік і зрозумів, що ребро зламане. Я не втримався на ногах, гепнувся на коліно і, як квіточку на торті, отримав з розвороту п’яткою у скроню. Далі все було в тумані, все крутилось, мене нудило, але була установка, щоб блювота зникала ще в стравоході (ще не вистачало захлинутись нею!). Із рота і носа юшила кров, було боляче дихати, не те що кашлянути. Мене взяли попід руки з обох боків і понесли в медконтейнер. Не те щоб я не довіряв місцевим медикам, але в мене були кращі. Тож після отримання першої мінімальної допомоги я дочекався, коли в контейнері нікого не стало, і перемістився в ДМЦ, одразу в аналітичну операційну. Викликав когось із реєстратури. Прибіг сам Юра, бо виклик із пустої операційної міг означати лиш одне. Добре, що він був тут. Після рентгену ми одразу зростили ребро (точніше, ребра, бо цей гад примудрився зламати аж два).

— Як стабілізуватись після струсу мозку?

— Ніяк, лежи і відпочивай.

— Ніфіга! У мене ще побачення. У красунечки сьогодні буде жорсткий секс.

— Ти взагалі при своєму розумі? Ти себе бачив?

— Точно, не показуй мене мені, зараз я і так у стресі. А де Тася? Мені треба, щоб вона мені носика підрихтувала, і я буду лежати, чесно.

— Тася вдома і вже, мабуть, спить.

— Набери, скажи, що я зараз підскочу. Її шедевр зламали варвари, що не мають жодної поваги до мистецтва.

Юра набрав Тасю, пояснив ситуацію і вислухав порцію матюків. Але, з’ясувавши головне — що вона вдома і одна, я одразу до неї з’явився. Вислухав ще кілька лагідних слів, проте інстинкт медика спрацював, і вона все ж заговорила про діло:

— Ти вже ввів знеболювальне?

— Звісно ввів, ви ж садюги, від вас не дочекаєшся. Повні шафи знеболювального, а у вас синдром лікаря обласної лікарні — все наживо. О-о-о!

Ніс неприємно хруснув, потім ще раз. Хоча боляче мені й не було, але вправляння зламаного носа не дуже приємна операція: хрящі, що рухаються в тканинах, наче лоскочуть їх, та і з чужими пальцями в носі особливо не потеревениш.

— Все, зрощуй.

— Точно там все рівненько, як було? Просто дуже люблю свій акуратний прямий носик.

— Якщо не стулиш пельку, зламаю його назад. Ти себе в дзеркало бачив? Ззовні хоч кров прибери.

Я прибрав і ззовні, з обличчя, і зсередини носу, продихався.

— А що із набряком і синцями під очима?

— Журбиночка! Ти прибрав кров і тепер схожий не на суворого бійця, а на запухлого алкаша. Давай ще трохи приберемо набряк.

І ми ще хвилин п’ять почаклували над моєю зовнішністю.

— Ну як тепер, гарно?

— Гарно! — відповіла Тася і розмахнулась, щоб дати мені невеличкого ляпаса. Та замість ляпасу просто ніжно погладила мене по щоці. Тася насправді була гарною: маленька, зеленоока, з копичкою короткого неслухняного кучерявого волосся кольору соломи. Весь цей час вона працювала зі мною в домашній маєчці на босі дуже апетитні груди і трусиках у горошок. Це все було таким звабливим… Але головне — це, звісно, почуття. Вона зробила з мене шедевр, те, що подобалось їй самій, а користувались її витвором хто завгодно, тільки не вона. Так уже склалось, що чоловік, якого вона любила, теж був кремезним бороданем.

— Я насправді просто пішов, а все що було далі, тобі наснилось.

— Просто заткнись і візьми мене.

Секс лікує. Звісно, у списку хвороб, від яких заняття любов’ю дають хороший терапевтичний ефект, точно не було струсу мозку. Але я лікував не себе, а її. Їй вже пора зрозуміти, що життя триває, що вона молода, красива і талановита. Звісно, у неї були якісь стосунки, але вона перетворювала їх на пекло і для себе, і для того, хто необережно трапився. Ніхто з них не зміг стати для неї імпульсом для повернення в нормальне життя. Але мені, здається, вдалось. Ну може, ще кілька раз для закріплення ефекту. Але не зараз. Зараз мені б не здохнути, паршиво — жесть. Залишивши Тасю мило посопувати в її широкому м’якому ліжку, я перемістився назад в медконтейнер, зрештою там було ліжко з нормальним матрацом, а не купа соломи, і решту ночі провів там. Мені навіть вдалося трохи виспатись. Виконувачі обов’язки лікарів (та і мої однокурсники) здивувалися моїй появі. Як розказав мені Реншу, коли я зник, здійнявся невеличкий переполох, але вчитель сказав не хвилюватись, і всі на мої пошуки забили. Хороша людина наш учитель, мідь його!

Я намагався потроху тренуватись (зрештою в мене було певне право трішки посачкувати), голова боліла і паморочилась, та не дуже сильно. Вусатий гівнюк був не дуже радий мене бачити. Його чогось після перемоги наді мною не перевели на другий рівень, як він сподівався, і його душила люта жаба. Цілий день я чекав, що вчитель підійде, аби переговорити про нюанси бою, та він так і не підійшов. Тож, якось пересидівши вечірній бій і ще навіть трошки позаймавшись (в основному ногами), я повернувся в контейнер і зробив вигляд, що ліг спати, а потім вислизнув з нього і опинився на балконі Аі. Не те щоб я на неї справді сердився, але деякі речі краще прояснити. Колись відкритий балкон був тепер зашитий в гарну ковану решітку, однак краса суті не міняла. Пташка в клітці. Та клітка не захистить пташку від змія. Я трохи осадив свої поетичні пориви згадкою про доволі часті випадки, коли змій, що з’їв пташечку, не зміг покинути клітку, бо застряг муж прутками. Але я заспокоїв себе, що їсти я її не буду, хіба що покусаю. Легенько. Я зайшов в кімнату, і рештки моєї сердитості на Аі миттєво розтанули в її обіймах. Вона швидко заговорила:

— Я так злякалась за тебе, коли ти вчора не прийшов. Мені спочатку здалось, що це хороша ідея. Мені треба було якось пояснити, чого я вже не дівчина, а тут ти так вдало прийшов. Я казала, що мені здалось, ніби це просто сон, і мені було не боляче і добре в ньому, тому я не кричала і не пручалась. Я не подумала одразу, що тебе все одно вб’ють за це. Ти прийшов мені помститись?

Я міг розмовляти з нею мовою душі. У сутінках кімнати її очі здавались зовсім чорними. Вона дивилась на мене, вона любила мене, вона справді готова була прийняти смерть від моєї руки, навіть не спробувавши пручатись чи покликати на допомогу. Неймовірна! Вона не грала і не прикидалась, вона справді була такою. Навіть якби я й збирався зробити їй щось погане, то просто б не зміг. Тож залишалось робити тільки хороше. Покинути ліжко Аі та повернутись досипати на солом’яну підлогу в контейнері — це було як тортури. Але права бути заскоченим удруге я не мав. Якось вмостившись на цьому кошмарі, я заснув. Мені наснився учитель. Він сидів на кортах у світлі ліхтаря в якомусь парку і лузав соняшникове насіння, попиваючи пивко.

— Ну скільки можна шаритись? Я вже задовбався тебе чекати. Ти присядь, бо тра перетерти, не з яйцями ж твоїми мені базарити.

Сказати, що я офонарів, — це не сказати нічого! Але що було робити? Я присів поряд, він відсипав мені насіння і продовживі:

— Ти, блін, сам винен! Мій видон і базар — це виключно через твоє нездорове почуття гумору. Але давай по темі. Ти сам для себе можеш пояснити: а нафіга воно тобі?

— Що саме?

— Ай, не морозся, ти нормально шариш, про що я.

— Мабуть, я мушу навчитись не боятись перемагати.

— О! Пішло просвітлення. А придумати, що тобі для цього треба, — це старий вчитель хай потіє? Нормально влаштувався! Підйом!

І я схопився з солом’яної підстилки як вшкварений, ну власне, саме в цей момент нас будили. Тож не залишалось нічого іншого, як піднятись і йти тренуватись. Мабуть, таки праві ті, хто стверджує, що утримання корисне для бійця, бо блаженна посмішка прилипла до обличчя і не покидала його навіть під час тренувань, хоча зі сторони це могло виглядати стрьомно. Муляло єдине — ставлення до мене змінилось і вже не було нейтральним. Зовсім ворожим його теж не можна було назвати. Усі чудово розуміли, що в цій глушині просто не може бути іншого високого бородатого європейця. Основна нотка — це була свого роду заздрість: я взяв їхнє, хоч це їхнє нікому з них і не світило. Ну і плюс через мій успіх у них тепер проблеми. Реншу казав, на дорозі тепер нас чекають і менше ніж по десять із школи краще не потикатись. Та і містечко кишить агресивно налаштованими людьми, які мають мене виловити. Поки до сутичок не доходило, але це питання часу. Мені, звісно, те містечко ніяким боком не боліло, проте для всіх інших це був реальний спосіб трохи розслабитись, а тепер і там треба бути напруженим. А тут ще я зі своєю щасливою пикою. Але я сподівався, що це скоро мине.

Тиждень пролетів як мить. Єдине, чого мені справді бракувало, то це нормального сну. Однак я вже звик до такого режиму. У школі нас вчили працювати не лише врукопашну, а й усіма можливими підручними засобами. Я грався всілякими ціпоподібними китайськими приблудами типу нунчаків і не особливо відсвічував своїм дуже непоганим володінням довгастими предметами. І от на черговий бій викликали мене і Реншу. Бій мав проходити на палицях. Це в кіно під час навчання відбуваються бої на справжніх клинках і учні пафосно спиняють удар перед горлом здивованого вчителя чи суперника. «В оригіналі» дещо інакше, бо навіть тупою металевою пластиною можна серйозно поранити, чи навіть вбити, тому відносно легка і зовсім тупа палиця заміняла у нас чудовий місцевий клинок — шаблю дао, як на мене, теж сильно недооцінену Голлівудом. Мені, звісно, неприємно було битися з Реншу, але, мабуть, вчитель так бачив вихід із моєї проблеми, тому дав можливість битися зброєю, якою я чудово володів. Із палицею в руці я справді відчував себе набагато впевненішим, мої успіхи у фехтуванні були безперечними, і в перемозі я не сумнівався. Реншу кинувся до мене блискавично і в процесі зближення кинув у мене своєю палицею, яку я легко відбив. Однак він пірнув мені під ноги і збив. Під час падіння я дістав його по голові, але це був не так удар, як дотик. Він перехопив мою руку і ударив у лікоть. Біль був неймовірний, рука перестала слухатись, моя палиця тепер була в нього, і він, тримаючи її однією рукою, приклав її мені до горла, а на вільний край поставив коліно. Це сталось за секунди. Учитель вигукнув, що бій завершений, хоча у Реншу було досить часу натиснути коліном на інший кінець палиці і зламати мені горло. Це була ганьба: я програв, маючи перевагу, якою тупо не встиг скористатись. Я ж бачив, що Реншу фехтує гірше за мене. А найгірше, що він зараз мені ж перекладатиме, чому я програв, а він молодець. І він переклав:

— Ти молодець, ідеальний бій! Переходиш на другий курс.

Реншу ніяковів, перекладаючи, але вчитель цим не обмежився і, показавши Реншу долоню (типу: не перекладай), промовив по складах, дивлячись мені в очі:

— Ску-шту-вав?

Дякую, о мудрий вчителю! Падло ти таке! На цьому розбір польотів для мене завершився. Реншу тупцював поряд, йому хотілось щось сказати, і він нарешті наважився:

— Пробач! Я не знаю, чому вчитель так вчинив із тобою.

— Та не хвилюйся! Ти переміг віртуозно. Як ти здогадався?

— Що з тобою не потрібно фехтувати? Я бачив, як ти бився палицями у містечку, а на тренуваннях займався чим завгодно, окрім них. А головне, коли ми вже вийшли на бій і в твоїх руках опинилась палиця, я одразу відчув, як ти змінився, відчув небезпеку. Тож я вирішив, що єдиний шанс перемогти — щоб ти не зміг скористатись своєю улюбленою зброєю.

Шикарно по поличках розклав. Нічого не скажеш, він і справді заслужив другий курс. А що з цього бою виніс я? Ну хоча б те, що рука досі погано працює. Я навіть не міг сердитись. Був у цього бою ще один побічний ефект: ставлення до мене знову змінилось, усі прийняли мою поразку і відповідь учителя як моє покарання і тепер навіть певною мірою мене жаліли. Ну звісно, для всіх було фактом те, що я не міг покинути школу фізично, бо за її воротами на мене чекала смерть, а тут таке знущання. Єдиний, хто радів ситуації, — це вусатий, який тепер міг спокійно вважати себе найкращим бійцем на нашому рівні. Тож мені не залишалось нічого іншого, як піти до Аі — треба ж комусь пожалітись, що мене хлопці б’ють. А коли я повернувся, мені знову наснився учитель.

— Ні, ну красавчик! Як боженька вздрючив! Що, думав, я тобі підіграю, щоб ти переміг? А перемогу треба вигризати зубами, насамперед із себе. Ти що, думав, буде просто? Уміти битись і уміти перемагати — це різні речі.

— Я можу перемогти кого завгодно, але хочу перемогти чесно.

— Ти не хочеш перемогти чесно, ти хочеш пізнати смак справжньої перемоги. Просто ти думаєш, що для цього тобі треба врукопашну побити сильного противника. Хоча насправді перемога вже є в тобі. Та й у кожному. Її просто треба згадати. За тиждень у тебе буде новий бій. Це буде твій останній бій у школі, незалежно від результату. Від тебе купа неприємностей. Поки ти там із подружкою розважаєшся замість того, щоб взяти себе в руки і нарешті перемогти, її тато може піти на принцип і розкатати нас килимовим бомбардуванням. Я, звичайно, пацан крутий, але в усіх свої межі, які не варто перетинати. Тож готуйся, морально. Нюанси маякну ближче до бою.

Прокинувся я в паскудному настрої. Насамперед тому, що не знав, через що так засмутився — що мене випруть зі школи чи те, що?.. Твою ж дивізію! Здається, я ще раз закохався. Як то сталося? Я наче мав свідомо контролювати процес, це мав бути приємний легкий флірт. А я й контролював. Просто вона відкрила мене зі свого боку, як я Олю. А я не розібрався одразу, струс мозку як-не-як. Гаразд, нічого страшного. У неї точно нема якоїсь вищої місії, просто сидить у своїй клітці, я заберу її звідти.

Сьогодні в місті була сутичка, сильно потріпали двох наших. І я по-новому оцінив свою шкідливість. Я самотній і чужий. Обставини склались так, що втрачати мені тут стало нічого. Школа як єдиний організм почала потихеньку мене відторгати. Не дивно, така воля вчителя. Це відчувалось навіть у тренуванні, воно давало більше втоми, ніж користі. А це зовсім погано. До чого мене змушує вчитель? Щоб я переміг, використавши свою здібність, але я не відчую те, що маю відчути. Так стоп! Я знаю, що мушу спіймати конкретне відчуття. Воно сильне, воно зв’язується з подією і потім просто пригадується в потрібний момент. Мені його не вистачає, без нього я наче неповноцінний.

Увечері ще один з молодшої групи піднявся на сходинку вище. Реншу був поряд і перекладав, а вусатий навіть демонстративно покинув перегляд бою, типу йому нецікаво. Наскільки пам’ятаю, такого собі ніхто раніше не дозволяв, крім чергового на воротах. Я сьогодні втомився, мабуть, більше морально, ніж фізично, тож вирішив трохи відпочити перед побаченням з Аі. Влігшись на своє місце, я відчув сильний укол у бік. Помацав там і отримав ще й укол в руку. Вітаю, Слава, ти труп! Мене двічі вкусила кобра. Вид був незнайомий, та усі кобри отруйні достатньо, щоб від їх укусу відкинути копитця. Але отрута в мене не потрапила, бо на заваді стала захисна установка. І я просто отримав кілька уколів дрібненькими зубками бідної тваринки. «Бідної», бо коли я її зафіксував, то побачив: вона прикручена дротом до дірки в днищі контейнеру, її тулуб був пробитий наскрізь. Не думаю, що вона б вижила після такого. Але я згадав, що взагалі-то робив і складніші операції, заростив їй дірку від дроту і підрихтованою відправив зміючку в зону її проживання.

 

 Ця штука зветься «Африканський капкан» там так полювали на великих небезпечних звірів. Біля приманки прив’язували кобру, такий додатковий стрес ні разу не сприяв їх і так не дуже компанійському характеру, тож шансів бути укушеним у того, хто прийде до приманки, більше ніж дофіга. І от хтось поставив такий капкан на мене. Без системи штучної вентиляції легенів я навряд чи залишився б живим. Я спокійно ліг і почав чекати, я сам непоганий капкан,тільки емоційний. Той, хто це зробив, зайде і побачить, що пастка не спрацювала. Його емоції в цей момент гудітимуть, як велетенський дзвін. Але я і так здогадувався, чия це робота, просто хотілось уточнити. Та і розім’яти свої навички не завадить. Усі жителі нашого контейнеру потихеньку стягувались додому. Бідося чекав криків і шуму, а їх все не було. Я вже відчував його, навіть не бачачи і не будучи впевненим, хто він: йому було страшно, він не розумів, чому не спрацювало, адже він бачив, що я зайшов. От міг би і раніше відчути, що жопа наближається, але тоді його почуття зливалися з фоном і я не виокремив їх. А даремно. А ще він думає, де змія, може, втекла і повзає контейнером. І він таки не витримав. Вусатий зайшов у контейнер і щось навіть пробував жартувати з тими, хто був ближче. Але його видавало ще й те, що він демонстративно не дивився в мій бік, хоча я дивився саме на нього. Що в цей момент коїлось у нього всередині — важко передати: такий букет розпачу, страху, розгубленості, безпорадності! Мені навіть стало його трохи шкода. От тільки прощати його я не збирався. Окрім того що він мене успішно вбив би, коли б я був звичайною людиною, так ще й змійку скалічив, а їх я люблю. Що ж, думаю, тут усе вже розставлено по місцях. Поки в мене бойовий настрій, треба піти поговорити з Аі, бо інакше знову розтану в її солодких обіймах. Тож я встав і вийшов.

Аі зраділа моєму приходу, але стривожилась, відчувши мій настрій. І де вони такі беруться — неймовірні, прекрасні і талановиті — на мою голову?

— Щось сталось?

— Я маю завтра покинути школу і країну в цілому. Це для мене не проблема. Але я не хочу покидати тебе. Ти поїдеш зі мною?

Але я вже знав відповідь. Відчув до того, як Аі озвучила. Та і слова її я відчував, а не розумів.

— Ні. Тут я принцеса, а ким я буду там, поряд із тобою?

— Ти будеш собою незалежно від місця перебування. А поряд зі мною ти будеш щасливою. Не бійся, я без проблем зможу тебе забрати звідси, і ніхто не постраждає.

— Є речі, які наче легко взяти, але дуже важко утримати. Китай значно більший, ніж здається, а світ, навпаки, значно менший. За місяць я вийду заміж і підпишу собою багатомільярдну угоду між двома найвпливовішими родинами країни. І я стану вже проблемою і принцесою для свого чоловіка. Мені нічого не буде за те, що я вже розпакована, гроші важливіше таких дрібниць, але мені не пробачать зрив угоди. Якщо я втечу з тобою, то все життя лякатимусь кожної тіні чи шурхоту. Не можна бути щасливою, живучи в страху. Благаю, не вмовляй мене! Я знаю, що ти можеш вмовити і я не встою. І може, коли ти мене забиратимеш, ніхто і не постраждає, але постраждають дуже багато людей трохи пізніше. Тобі, звісно, до них байдуже, а мені ні. Я люблю тебе, але не хочу платити за своє коротке щастя тисячами людських життів.

Вона плакала в моїх обіймах. А я мовчав. Вона казала правду. Не просто правду: вона чудово описала справжній стан справ. От тобі і дівчина без місії, що просто насолоджується безтурботним життям. Мені було боляче, але вона права. Я, звісно, зможу її захистити, але пхати носа в сімейні розборки людей, у яких є армії, що не поступаються за чисельністю деяким арміям Європи, ба більше — активно в них втручатися… У мене попереду своя війна, яка вимагатиме сил і часу, і на проблеми її сім’ї мене просто не вистачить. Переможець — це не той, хто завжди перемагає, а той, хто піднімається після кожної поразки. Сьогодні я знову зазнав поразки в коханні. Але, як і з боями, я відчував різницю. Маду просто розмазала мене, спустошила і розбила, там моя поразка була стовідсотковою. Але Аі мене любить, як і я її, просто ми відмовляємось одне від одного, бо ціна нашого щастя зависока. Ми носитимемо в собі ці жаринки, і ті зігріватимуть нас у холодні часи. Говорити їй щось і правда не мало сенсу, але ми були вдвох, і попереду ще була ніч, тож замість сліз і страждань краще просто ще раз насолодитись одне одним і не думати вже ні про що.

У школу я повернувся під ранок і одразу заснув, бо треба було дещо прояснити.

— Розвели бардак! Мене тут між ділом мало не угробили вчора. — Учитель у сні так само сидів на кортах, але вже не лузав насіння, обличчя його було замислене. — Хтось тут мені казав, що можна замовити того, з ким битись, ну так я замовляю вусатенького на сьогодні, тягти і правда не варто.

— Мені шкода, що я не завадив йому, не відчув, втратив контроль, це моя поразка і ганьба як учителя. Але ти правий: з ним тобі буде легше, ти зможеш зненавидіти його і перемогти.

— Але хіба для перемоги потрібна ненависть?

— А ти хіба не знав? Це просто засіб, який допомагає, коли не працюють інші. Звісно, можна перемогти і без неї, але не в твоєму випадку. Відчуй її і віддайся їй знову. Вона вже була в твоєму серці, просто згадай. Твоєї підготовки досить. Знаю, що тобі страшно, але вибору немає. Він зрадив школу, взявши гроші за вбивство свого. Тож битиметься з тобою на смерть, і я не зупиню бій, що б не сталось. Я відчуваю, що ти маєш ресурс, щоб вижити, тож тільки тобі обирати, якою ціною.

Мене розбудили на ранкові вправи, але я послав їх далеко, сказавши, що маю підготуватись до вечірнього бою, і солодко заснув вже без снів десь до обіду. А коли прокинувся, то залишився лежати. Зрештою, моє тіло вже не стане краще підготованим до бою, а от спокій і нерухомість стануть у пригоді. Я знав, про що казав учитель: щоб дістати те, що мені потрібно, я мав скористатись тим, що я боюсь. Я відчував колись абсолютну всепоглинаючу ненависть, і знання, що дали мені Аарті і Маду, дозволять підняти це відчуття з глибин пам’яті. Власне, це я і робив зараз. Це як гладити поки сплячого монстра, липкого і огидного: коли він прокинеться, то зростеться зі мною, і я стану ним. Чи він мною. Можна було все кинути і втекти, однак усі мої монстри мали працювати на мене, а не сидіти по зачинених кімнатах, лякаючи мене своєю присутністю. Я поїв і вийшов на власну розминку. Я ніколи не піднімався вгору ущелиною, із якої тік наш струмок, а там наче була можливість видертись нагору. І я це зробив. Подітись звідти і справді було нікуди. Власне, і злізти з гори мені б не вдалось, проте це і не було потрібно. З вершини відкривався чудовий краєвид. Я насправді досі не знав точно, де саме знаходжусь, але тут було невимовно красиво: із зелених пагорбів то тут, то там виринали майже вертикальні сірі скали. Тут було затишно, безпечно і не потрібно ні з ким битись — мені ж і так належить цілий світ. Навіщо всі ці страждання, біль, страх? Я можу просто зникнути звідси, і навіть не доведеться нічого нікому пояснювати. Ану зберись, боягуз! Або залишайся на цій горі назавжди. Я усміхнувся і зник із вершини. Підходив час бою, і я не збирався його проґавити.

Мені здалось, що вусатий відчув справжнє щастя, коли його викликали на бій зі мною. Я згадав, як це — бути злим по-справжньому. Злість і ненависть теж можуть бути різними і не обов’язково затьмарюють розум. Точніше затьмарюють, але не весь. Працює тільки те, що сприяє реалізації цих почуттів. Вусатий спробував атакувати мене, але я ухилявся і не підпускав його близько до себе. Я танцював, мені було все одно, що подумають глядачі, проте я знав, що його це бісить неймовірно. І це було головне: з кожним промахом він злився все сильніше. А я радів, на моєму обличчі була хижа посмішка: він не розумів, що відбувається, він втомлювався, а я ні. Він сильний і досвідчений боєць, але чого він думає, що я з ним битимусь? Я його вбиватиму. У якийсь момент танцю я по-особливому викинув уперед руку. Кілька днів тому нам саме показували техніку використання бойових порошків, і вусатий дуже обурювався: мовляв, ця техніка неприйнятна для гідного бойця. У мене так і не вийшло метнути порошок як слід, а от типчик, що показував нам техніку, метав його метрів на шість скерованим стовпом. Бойовий порошок — це суміш перців чи навіть звичайна сіль (є, звісно, й отруйні варіанти), проте щоб переломити хід бою, годиться і земля. Але я не використав нічого. Я просто зробив порух, і вусатий заплющив очі. Цього вистачило, щоб п’яткою я зламав йому коліно. Він спробував був закричати і вже почав відкривати рота, коли я ударом кулака зламав йому нижню щелепу. Як побічний ефект, дві кістки в моїй кисті теж зламались, а уламки його зубів перетворили на мотлох шкіру на кістяшках. Потім я ударив його ногою по ребрах і зламав їх і свою ногу заразом. Ми упали обоє, бо, коли я спробував стати на зламану ногу, вона зрадницьки склалась. Тільки я падав переможцем, а він переможеним. Але мені було мало, ненависть і лють повністю поглинули мене: я хотів перегризти йому горло, тому повз до його тіла. Але в голові зазвучав голос учителя:

— Я її тримаю. Візьми те, що потрібно.

Пелена спала. Я відчув шалений біль. Із цим можна було не панькатись, і я забив рецептори знеболювальним. Мені було потрібне відчуття перемоги, але його майже не було. Була купа всього. На приклад, жалість. Було шкода вусатого. Його акуратно перевернули на живіт, щоб кров стікала з рота і він не захлинувся. Я ж переміг, переміг чесно, використавши лише хитрість і ресурси організму. Чому я не відчуваю щастя перемоги? Забагато обставин, умовностей. Це відчуття вислизало, тонуло в морі інших почуттів. Я зробив зусилля волі і вхопився за нього: це моя перемога, я не віддам її, я її заслужив. Мені вдалось відтіснити всі інші почуття на задній план. Відчуття здалося якимось знайомим, але було заслабким. Мозок казав мені: ця перемога не варта нічого порівняно з твоїми можливостями. І тут я пригадав, що вже відчував колись, це тонке відчуття вже було у моєму сні, воно тоді було сильним і було частиною цілої гами відчуттів. Проте тепер я точно знав, що це воно, я тримався за це відчуття як за нитку, і після пригадування тоненька, вислизаюча нитка стала віжчутною мотузкою, яку я потяг до себе. Виявляється, колись давно я відчував це в абсолютно чистому, нічим не заплямованому вигляді. І зараз пригадаю коли. Мотузка перетворилася на канат, а потім відчуття переповнило мене настільки, що просто розірвало. Мені хотілось кричати від щастя — і я кричав. Я стояв однією ногою на тілі поверженого супротивника і ревів, гупаючи себе кулаками у волохаті груди. А навкруги стояла моя зграя, яка щойно отримала нового вожака згідно з найдавнішим правом на землі. Правом сили. Я щойно виборов право на правління, на найкращих самок, на найласіші шматки. Ніколи ні до, ні після в моєму житті не буде відчуття перемоги, більш значного і чистого, ніж зараз. Тепер це відчуття є в мені. Пізніше люди навчаться здобувати владу хитрістю і обростять право сили купою законів. Проте воно завжди лежатиме в основі людського суспільства, як частинка ДНК отої майже людини все ще є в ДНК людства, у моїй ДНК. Я посміхався: решта тепер не мала значення.

— Хлопцям потрібно битись. Це як посвячення, як причастя, як ритуальна данина древньому предку, що переміг колись і передав нам свої гени, гени переможця, — сказав учитель. На мить мені здалось, що він сидить в сяючих золотих шатах, але потім я розгледів звичну засалену футболку і розсміявся. — Ти маєш талант іноді бачити глибинну суть речей.

Більше він мені не сказав нічого, а звернувся до Реншу, який ще з одним хлопцем понесли мене у медконтейнер. Костоправ тут працював і справді хороший: він швидко і правильно без жодного рентгену зібрав зламані кістки, а я їх одразу зростив. І через Реншу пояснив, що гіпс мені не потрібен. Пояснювати довелось довго, але зрештою я послав медика до вчителя. Вусатого поряд не було. Ну зрештою це він, а не я порушив правила школи, і що з ним робити далі — це їхня справа, його подальше життя чи смерть не моя відповідальність. Кістки, навіть із суворим пришвидшенням, зростались не миттєво, тож я міг трохи поспілкуватися з Реншу.

— Я сьогодні йду, і в мене для тебе подарунок. Він вже чекає тебе під соломою на місці, де ти спиш.

Подарунком була шабля — один з багатьох клинків, що ми зробили, коли тестували верстат для лазерного фрезерування. Клинки були ідеально прорахованими і збалансованими. А руків’я робили з урахуванням того, кому ця шабля призначалась. У мене, прикладом, там була зелена титанова голова качура із золотим дзьобом. А Реншу я подарував класичну козацьку шаблю. От тільки руків’я увінчував теж титановий китайський дракон із діамантами в очах та в лапах що були гардою.

— Учитель казав, що повідомив, про те що ти покидаєш школу і більше не перебуваєш під її захистом. Тебе чекатимуть. Ми підемо з тобою.

— Не треба, у мене є козирі, щоб залишитись цілим і неушкодженим, а ваша спроба мені допомогти тільки нашкодить. Але дякую за турботу. А скільки людей зголосилось мене проводжати?

— Двадцять чотири бійці.

— Мені приємно. Правда. Дякую тобі за підтримку. Сподіваюсь, у майбутньому нам ніколи не доведеться битись між собою, а тільки пліч-о-пліч.

Я міг залишити школу просто зараз, але хотів ще дечого. Відчував, що достойний, що вчитель зробить це для мене. Тому я сів, а потім і встав — на подив Реншу — на нещодавно зламану ногу. Я сюди через ворота зайшов, через них і вийду. Учитель та решта учнів вже чекали на мене. Звісно, я не переходив з курсу на курс і за підготовкою так і залишився на найнижчому рівні, але того, заради чого я сюди прийшов, я досягнув. Тож моє навчання можна було вважати повністю завершеним.

Я вклонився школі і учителю, і вони вклонились у відповідь. Неймовірно приємне відчуття. І воно тепер теж буде в моєму арсеналі. Просто за воротами мене, звісно, не чекали, але я вирішив трішки повипендрюватись перед школою і кинув собі під ноги спеціальну димову капсулу. Навколо мене миттєво утворився димовий стовп — і я зник. І безшумно з’явився за спинами тих, хто таки мене чекав. Три машини майже в кінці дороги, ну і ще купа народу по всіх можливих шляхах відступу. Мене розібрав злий азарт: цей день надто прекрасний, щоб іти отак, не попрощавшись. Прилизаний гонорово сидів на капоті передньої машини і крутив в руці пістолет. Ідеально. Я по черзі, починаючи з задніх, вкотив у його бійців наркоз. За мить до падіння вони зникали зі своїх місць, а потім акуратно і беззвучно складались гіркою один на одного поряд зі мною. Ото здивуються, як прокинуться! Мені хотілось сміятись, але я стримувався. Це був злий сміх. Я сперся на найближчу до прилизаного машину, характерно відставив ногу набік, у руці з’явилась велика гарна морквина з зеленою китицею. Я був готовий, тож відкусив шматок і почав голосно хрумати. Прилизаний озирнувся.

— Як пан ся має?

Здається, косплей Багза Банні вийшов не дуже. Бо прилизаний перелякався. І чого б це? Він навіть не намагався вистрелити в мене, хоча ще секунду тому крутив у руці пістолет. Він спробував втекти, але я миттю перескочив через капот машини, на якій він сидів, схопив його за волосся, збив із ніг і припечатав обличчям об капот. Про себе відзначивши, що якби на місці удару була не жесть, а щось цілісне (наприклад, деревина), то можна було б вийняти форму, що ідеально повторює його обличчя. А так тупа нудна вм’ятина. Я так і стояв, тримаючи його за патли, хоч це і було неприємно. Ну як можна мазати волосся такою гидотою? І заради того, щоб прикрити цього чмошника, Аі підставила мене. Він мав оберігати свою двоюрідну сестру від її надмірної уваги до протилежної статі. Звісно, така, як вона, будь-кого з розуму зведе. Однак ніякої солідарності з ним я не відчував.

— Торкнешся її ще хоч раз, і я відріжу тобі балабушки.

Виховну роботу умовно проведено, я розтиснув пальці, і він ще раз гупнувся обличчям, тепер уже об землю. Ну а мені залишалось тільки одне, і я ступив у спальню Аі. Сьогодні вона не зраділа мені, як завжди, бо розуміла, що наша зустріч остання. Їй було важко, але вона трималась як могла.

— Дарма ти прийшов сьогодні. Я не хочу, щоб ти бачив мої сльози ще раз. Лети у свої краї, дивовижний західний птах, і люби там своїх калюжооких співплемінниць.

Маленька хитрюга, вона готова була іти на компроміс у малому — не проганяти мене одразу і грала цю виставу, щоб я не просив її піти зі мною. Я згріб її в обійми, не збираючись швидко прощатись.

Я ще довго милувався нею, коли вона заснула. Вона більше не плакала, я прогнав її сум і страх. Іноді вона посміхалась уві сні, а іноді смішно супила брови, та це не могло тривати вічно. Я поцілував її в щічку, вона посміхнулась і сказала уві сні: «Лав». Я залишив біля її ліжка вазу з величезною жовтою трояндою, яка майже одразу наповнила спальню своїми пахощами. А мені і справді пора було.

Максим БРЕЗІНСЬКИЙ