* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

«СКАЖИ, СКАЖИ: НІ!»

21:42 17.12.2021

«СКАЖИ, СКАЖИ: НІ!»

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

Одна зірочка

Я розкажу вам історію. Я розкажу вам історію про себе. Я почав!

Стільки у світі відомих людей! На кожному кроці тебе чекає новий талант. Майже всі заробляють гроші прямо з пелюшок.

Але хто? Хто герой? Де життя? Справжнє життя?

Де біль, щастя, страждання, драма, трагедія, комедія, істина, любов, смисл?

Я все життя їх шукав. Кожен бісів день. Я пробуджувався зранку, і тяжкість із марнотою огортали все моє тіло. Душу. Розум. І я засипав.

Ось уже 20 років я сплю. Уже не малий. Та ще не дорослий. Уже не школяр, та ще ніхто.

Я хочу, я так хочу жити! І кожного дня я плачу, я втрачаю частинку життя. Навіть у самому втрачанні, чи в розповіді про нього.

Я ж людина лінива. Так, я людина лінива й безнадійна. Я сам собі хам, чорт, хуліган, збоченець, критикан і мудак.

Я — це неможливий я. З малої літери, та без розділових знаків. У мене немає імені, немає прізвища, сім’ї, країни, призначення, професії.

Я сотня нулів, та претензія на одиницю. Я диванний Бог, та кімнатна гортензія. Дивак, невдаха, і згущене молоко на котячих вусах.

Я в тобі теж, читачу. Я сиджу у твоїх вухах, залажу тобі за комір, кусаю тебе за палець, я псую твою ранкову каву, розпочинаю дощ за п’ять хвилин до пар, коли ти запізнюєшся, і забираю в тебе дівчат і гроші.

І що? Що? Що? Що? Що? Що?

Що?

Тобі?

З того?

З моєї драної сповіді.

Слухай, усе таки щось буде!

Усе таки я не прийшов когось учити й показувати, як жити.

Ні, таке можеш купити за 10 грн, вибравши якогось солодкавого Карнегі в підземному переході мегаполіса. Можеш просто видерти цю книжечку з рук провінціала в метро Києва, поки він пускатиме слину й подумки дрочитиме на успіх.

Я, мій любий друже, моя мандаринка, мій лимонний сік із цукром, пампушок, пудель і кактус проти гамма-випромінювання.

Я…

Я лише покажу, як не треба жити.

Бо…

Бо герой нашого часу один.

Це невдаха, який себе усвідомив.

 

Також одна зірочка

Усе пішло шкереберть із самого малку. Але як же воно було красиво!

Якщо в житті є щось справжнє, вічне, глибоке, врешті-решт чисте, окрім музики Моцарта, яка зараз розриває мені вуха, то це…

Це дитинство. І війна з лопухами. Й ігри зі старими автоматами двохтисячних. А ще гра в «одно касаніє», у «стрілялки» (бажано проти невидимих), у «лова»...

Ось де завжди втрачене й прекрасне минуле! Я б віддав свою, твою, мамину, татову, братову, дідову душу лише б за те, аби завжди могти народжуватися та жити до 6 років, після чого цикл би повторювався до нескінченності.

А знаєш, що найкраще?

Я б ніколи не усвідомлював цього. Ні свого бажання, яке призвело до вічного блаженства забуття, ні попереднього життя.

Ось тобі рай на Землі! Марсі. Небі. У Молочній Галактиці. Сонячній Системі!

У, у, у!

Так, так, так!

А далі що?

Далі: школа.

О Боже мій!

От коли я пізнав, що сон може бути тривожним. А після того назавжди став невротиком, сновидою, Ноланом, Крюгером (та Черепашкою Ніндзя в каналізації).

Вчителька! Де вчителька!? Я хочу до вчительки, сховатися, а вона вийшла з кабінету. Розчинитися б, забути про галас та шум цих чортових дітей навколо!

Гамір, звуки, крики!

Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, Н Е Н А В И Д Ж У!

Та перші чотири класи були стерпні.

Ми шукали інопланетян, нас мали нагородити Нобелівською, Пулітцерівською, Світовою, Українською, Міжсистемною нагородою, відзнакою, медаллю, грамотою, каблучкою та кубком за відкриття..

Нелюдської раси!

Вона була десь поруч. У снігу біля під’їзду. У голові моєї подруги. У рюкзаку цапа Віталіка. У вчительки в указці.

Ще нам, чуєте, повинні були заплатити за прибирання на подвір’ї! Ми ж станемо героями міста! Ми — волонтери Грінпіс, які ще про це не знають.

А тоді історії, вигадування маси історій!

— Іра, а що якби…?

— Віталік, а коли б ти?

— Тарас, уяви собі, як…

Сотня. Тисяча. Мільйон сюжетів у затишку під’їзду.

Розповіді геніїв. Поетів. Фантастів!

Концентрація зарубіжної та української літератури у трьох друзях дитинства.

Ми були живим прикладом ідеалів давніх греків у дитячій подобі!

Малі академіки, учні Арістотеля, Піфагора, Гомера!

Але я не знаю точно, як учні виглядають зараз.

Чому, чому в один мент часу ми перестаємо спілкуватися з друзями дитинства?

Що нас тримає?

Драний сором за невідповідність мефістофельським амбіціям і картинкам щастя з американського кіно?

Тільки це, тільки це, одно воно!

Він вчиться на юриста в Києві. Вона — на медика.

Двоє обрали хороші професії. Світле майбутнє. Кар’єру.

А я?

А я не буду робити повторів, і розказуватиму далі. Бо я… Я вмію розказувати!

 

Розворот!

Камера, мотор!

І скажіть мені, а хто такий задрот? Хто такий задрот Нового Часу? Задрот-двітисячідесятник?

Це той, хто зранку — Інстаграм, Телеграм, месенджери, перед сном — порно, кілька статей про фаст-фуд, інформаційну гігієну та гієну, яка народила людину в Китаї, а ще сюди додайте: серіали, золотий фонд фільмів, списки найкращого кіно з найгіршого лайна...

І ще й книги впливають на формацію трагічної натури задротика! Уся фан-фікшн-література невизнаних Булгакових і Достоєвських, весь еротично-онаністичний пласт Інтернету для вищих потреб нижчої центральної нервової системи.. список — н е с к і н ч е н н и й!

Так-с! С-с!

Задроти задротами, але…

Але сьомий клас, до якого ми з вами стрибнемо одразу (й без компромісів) — це повне знищення особистості та моралі.

Хіба можна стільки предметів упхати в незасмічену вчительськими комплексами, ясну, як пика Телепузіка, дитячу свідомість!?

Та пішли ви до біса зі своєю класичною системою освіти!

Тьфу!

Я проходив навчання набагато вищого, космічного порядку. Побачивши кількох YouTubeрів, усіх цих Ром_Жолудів_Кать_Клепів_Усачьових_Ермузєвичів, я відкрив нову Америку на карті світу!

Змінив зачіску, вибрав яскравий одяг, створив власний стиль — воскрес!

Навіть не боявся ходити у відверто дурному вигляді: безрукавки, принтовані шкарпетки з підкоченими штанами плюс розстебнута сорочка з футболкою та Сімпсоном, хай йому грець, Гомером!

Ну, не тим, що прославляв чухання живота услід за філософом із бочки... (привіт Діогену в раю!)

І я проявляв своє нервове намагання жити. А дівчата це любили.

Для них же найбільша сміливість життя та анатомія чоловічої сили проявляються через коїтус ніжних мізків!

Я називав себе няшкою, не грав у футбол, Зоряна, Ліля, ще якась Я чи Л стали моїми близькими подругами, і…

 

Дезорганізована Лірика

Був ще час спокою, але...

Я знайшов себе в іншому.

Біганина за одягом по торгових центрах, укупі з тремтливими спробами соціофоба виступати акторчиком у школі, змінилися на…

Словесні, мати вашу, рольові ігри!

Ось що мало вплив на мене в житті!

Ну, окрім перегляду мільйона серіалів від нещасливих сценаристів про щасливу любов, та терабайтів музики, збарабаненої кров'ю у вухах.

А ще я навчився російської!

Знайшов приємну віртуальну кімнатку, куди намертво присмоктався.

Лія… Лія Новак із Білорусії! Адміністратор гри «ВКонтакті», наш літературний протеже! Якби не вона, я б давно себе вбив (неправильним способом).

Так хочу одного дня зустріти її та… усміхнутися, наче давній знайомій зі школи.

Рік-два-півтори-два та кома п’ять...

Приблизно стільки тривала гра.

По мотивах книги Маріам Петросян «Дім, в якому...».

А це.. це найкращий текст про дорослішання, який я читав у житті!

Який смакував понад рік!

Їв сторінки, перебивав діалоги персонажів своїми криками, плакав, обкушував шкірку на пальцях, і лягав спати з розкритою книгою під подушкою, засунувши помежи жовтуватих сторінок зуби для феї.

Найкраще, чого мене навчила рольовка та "Дім, в якому..." — це свобода фантазії!

Політ у тридев’яті землі, де відіграється справжнє життя, де електризуються вибухові речовини емоцій, де Льодовитий Океан гасить полум'я Пекельної Сахари відчуттів!

Я… Я дякую множиною літер повісті всім тодішнім інтернет-друзям!

І я.. Я!

Присвячую цю книгу хорошим людям, які трапляються нам у тому ж інтернеті..

 

Дві зірочки

Тривала ідилія до класу 10.

Я виграв, а точніше — посів — почесне, бляха, третє місце на олімпіаді з англійської мови!

У великому місті!

Сільська рада навіть виплатила 500 грн моральної компенсації, а ще в подарунок я отримав прекрасне видання творів Франца Кафки від «А-Ба-Би-Га-Ла-Ма-Ги»!

І ні, мої уважні сердобольці-кукусики, які зараз відправлять мене під три чорти...

Це

Не

Рекляма!

.

.

.

І я радісно продовжив життя домашнього ховрашка-дев'ятикласника, себто вернувся у стан невинної дитини, і так тривало до…

Старшої школи, що гримнула мою довбешку тривогою та депресією.

Ага-ага, ще я пробував гуляти з миловидною смаглявою дівчинкою...

близько двох тижнів...

допоки її дідусь не приставив ножа до моїх грудей, щоби захистити 15-літню внучку від...

хрін знає чого!

І я познайомився з філософією. З філософією Біоробота!

Навіть не так. Не познайомився — а строго слідував правилам Інтернет-секти, яка приперчила моє світосприйняття та

вжалила ніжну підліткову душу

незабутнім болем

і

йогуртом неадеквату!

 

Автор не витримує! (підрозділ)

Як же тяжко писати!

Особливо коли твій текст має стати воістину… великим!

— Ха

— Ха

— Ха

— Ха

— Ха

— Ха

Добре, досить хамства у ваш бік!

Просто…

Давайте, по звичці, подумаємо: чи можливо створити книгу на одному лише натхненні?

Та й що це за біс — натхнення?

От я зараз говорю до вас, літери пруть, але водночас я хочу піти на осінню франківську вулицю, випити п’яту склянку води й третю каву, а ще написати прекрасний і щирий вірш батькові на день народження!

Ну, типу…

Та без ніяких типу!

Просто я з вами максимально пощирюся — натхнення — штука настрою, а настрій…

Think about, man and woman!

***Надіюся, на цьому місці редактор увімкне пафосну музику, яка гратиме з Айпода, приклеєного до палітурки. Ой, про що-о-о це я взагалі, вертаюся!

 

Суцільний розділ, йоп-та!

Біоробот — тема важка. Здається, що однойменний засновник спільнотки, російський студент-біолог, на ймення Григорій (Георгій? Григір? Тютюнник?) Ковальчук уже мертвий. Бо вбив себе… Хоча… Якщо ви не бачили книги за авторством Біоробота Кейджі на мережевих просторах, значить…

Гад живий, і дихає, гад, свіжим пушкінським повітрям!

А я, у знак помсти, викладу його ідейки на свій лад.

Уявіть собі людину, що не спілкується з іншими. Уявіть людину, яка змалку зростала в ізоляції, та навчилася так обходитися по життю. Є експерименти у тваринному світі, зі щурами, які потверджують, що так воно, уявіть собі (3), і буває!

А тепер візьмемо сюди тебе, читачу. Хай ти… допустимо, дівчина-підліток.

(Ох, і гаряча, напевне ж?)

Так ось. Що б із тобою сталося, якби ти вирішила примусово не спілкуватися з однолітками, навіть із батьками, заради чудернацької А,С,О,Ц,І,А,Л,І,З,А,Ц,І,Ї? Ну, для початку запам’ятай це слово.

Суть: людина, незалежно від статі, якщо довший час (2-3 роки) у підлітковому віці не спілкуватиметься з однолітками та злобною мамунею — стане асоціалом! І зможе й надалі самотужки крокувати по життю, паралельно займаючись чимось воістину класним, на подобі наук, дизайну, чи створення крутих пабліків у Богом-забутому-ВКонтактику! При тому ніколи не повернеться до нормальних соціальних навичок, і зможе дивитися на світ з пафосом рівня вусів Ейнштейна!

Я ж — результат цього бісового експерименту. Я почав його в кінці 9 класу, коли ще активно дописував у рольовій грі, і закінчив аж… у 17 років.

За ідеєю, мав би вже бути соціопатом.

Гм, а в чому закаблучка, спитаєш?

Так, я продовжую спілкуватися, і маю близьких людей. Але ще відтоді, друзі, зрозумів — експеримент, на жаль, правдивий.

Я-то виділитися хотів, стати не таким, як усі.. новим Галілеєм та Дарвіном!

Й опинився на місті Тараса,

якому двадцять,

і котрий пише про життя невтішного хлопця,

щоби вберегти усіх слабких, усіх сумнівних, усіх травмованих, трагедійних, безнадійних та безглуздих людей, що хочуть,

як і я колись,

перерізати собі соціальне горло!

Стоп!

Друзі!

Стоп-кадр!

Я з вами.

Я вас…

Люблю!

А Біоробот не любив нікого. Хоча ближче до звертання проекту, і (факт приголомшливий!), майже повного видалення матеріалів вкупі зі сторінками лідера і його закритою соціальною мережею, куди мали доступ тільки наближені учасники (через поштовий зв’язок), я…

Дізнався справжню життєву історію нещасної, але водночас талановитої, виняткової людини.

Григорій Ковальчук хотів стати біологом. Одначе завалив іспити після школи. Тоді пішов на навчання до місцевого університету, у російській провінції, на геологічний факультет. Там почалася тяжка депресія та внутрішній конфлікт, що закінчився…

Лежанням у психлікарні, у стані "овоч", якого колють і напихають ліками, щоб і далі овочував. На щастя, мама хлопця, лікар за професією, змогла витягти щасливця.

У час нашого тісного зближення (щоденних переписок) він, судячи з усього, перебував у хорошому настрої. Багато що радив, пояснював, тлумачив, відкривав і закривав перед моїми почервонілими очима.

Став домашнім генієм, героєм по тій бік екрану, богом-із-машини, всезнайком, та подобою інтернет-друга!

Я ж іще люблю його! Хочу знайти в Пітері, вперіщити в пику за дурний вплив, і…

Подивитися, чи живий!

(Цікавий факт: Кейджі писав, що декотрі прибічники його теорій готові вбити творця у випадку… у випадку, коротше, якщо захочуть)

А вся а.с.о.ц.і.а.л.і.з.а.ц.і.я, на жаль, ой жаль, щезла з моїх щічок, як і зацікавлення неадекватом…

Як і все особливо хороше в нашому житті.

Візьмімо й цей розділ.

Щезай!

 

Подвійний Надрив

Опісля я жив як кусочок батончика, розплавленого на дивані:

«Моєю професією та улюбленим заняттям ознаменувалася прокрастинація.

Тисячі, мільйони, квадрильйони секунд, утрачених на Ніщо!

Але як же я полюбив бездію!

Тільки згадайте солодке відчуття, що нічого не треба робити. Забуття, тотожне кільком секундам смерті, тотожне оргазму. Приємний момент, коли ти здаєшся перед світом, і...

Кайфуєш!

Бо, направду, ти переміг.

Поки одиниці та десятки добиваються, тобто, так, буквально добиваються, із лопатою в руках, із потом на чолі, зі спермою на обличчі — успіху, ти!

Ти, я, та сотні Прометеїв — блаженствують тут і зараз.

Але є одне але...

За тим...

Ми не вчимося. Боїмося. І не вміємо жити»

:

Так варився мій мозковий котел, судячи зі щоденникової замітки. Я потопав на дні Океану Розпачу.

Став злочинцем, що по факту свого існування є злодієм, злодієм депресії та розгубленості.

Та що, що ще було в моєму дитинстві, у школі?

Компанія.

Натяки на дружбу.

Провінційні бездари й шукачі сенсу по під'їздах.

Я щиро фантазував, що ми зійшли зі сторінок найпалкішого роману про підліткові пригоди.

(Просто нерозлий-портвейн-брати!)

Я вірив їм...

Були й дівчата.

Але перша з них випередила всіх.

КА

-

ТЯ

...

Красива, із губами кольору редиски, задирака, душитель хлопців по туалетах, переможець по бігу за свіжими булочками, найбільші-банти-на-лінійці-у-школі.

Як же я її любив!

Мріяв про наше сплетіння під сонцем, і сонцесплетіння душі під осіннім віконцем!

Боявся навіть валентинку дарувати, та подарував, чорта з два!

Таку велику, як моя довбешка в 4 класі...

Але чому, я устократ і в тисячне запитую її, уже геть інакшу, геть не таку красиву, не таку-дослівно-першокласну, навіть не подругу, з якою ми потім дружили-(чому-б-це?).

Чому?

— Ні, і крапка — ні.

Відмовила.

Той безбожний день пам'ятаю!

Її хата, день народження, домашній дитині хочеться втекти світ за очі.

Рятівник-мобілка в руках, я вчуся спілкуватися, червонію та перетворююся в помаранч, а поруч сміються друзі.

І розказують їй про мої почуття, таємно, за спиною, чисто по-під...

(лихослово!)

І я їй зізнаюся.

Увечері, коли всі розходяться, коли ненароком потрапляю в туалет до неї з Лілею, коли їм стає кумедно, а мені — незручно, коли подруга Каті одразу йде геть...

І...

— Тарас, мені не подобаються такі хлопці, як ти. Я не люблю розумних.

 

Марудний і неозброєний

Я не знав, чого хочу, не відав, до кого йти, але відчував, що провінція — кепська діра і кратер у мозку планети Земля.

Не любив я свій Моршин: помийне відро, де всі на виду,

яму, на глибині котрої порожнеча нульових амбіцій,

прірву, з якої вилазять погані спогади,

пародію на місто, що колюче ріже очі автентичною українською печаллю!

Ви, друзі й подруги, ви-то чули під ребрами покусування бісової української журби?

Коли поруч злі та бідні виродки.

Коли невроз стає твоїм новим Ісусом Христом.

Коли ковтаєш наркотичні таблетки самообману й лохомізації свідомості.

Я ще бовтався, хвилиночку.. я борсався, гуркотливо бахався, змагався!

Репетитори, поїздки в сусідній райцентр, цілодобові сварки з батьками: чим не життя звичайнісінького підлітка?

І… я не буду ходити навколо та догори дриґом.

Я скажу, як є.

У чому, дідько, справа, про що

я, мудаковинне створіння,

товкмачу, до чого підступаємося разом

із благословенним читачем?!

Дещо сталося, і дехто винний у моїх земних потопах!

*Ой, не вдасться одразу розкрити карти, дискомфорт душить, я відступаю ще раз, о, жонглюю темами, допомагаю собі сам, зараджу й вам!

Так!

Так…

Пауза.

Реверанс!

Я розумію всіх слабких людей на цьому світі.

Я розумію знедолених, травмованих, збитих поїздом небуття.

Життя, врешті-решт, нечесна й підла річ, без жодних законів і щасливих кінців.

Учора ти звичайний розгублений малий, а в сю хвилину над твоєю головою пускає слину кровожерливий садист.

Білки його очей червоні.

У руках лом.

І ти розумієш, що він тебе ненавидить.

Трусишся зі страху, ковтаючи токсичне повітря і сльози із кров’ю.

І постфактум вилазить правда: ніщо не передвіщало трагедію, ланцюжок подій із поміткою «ТИ_СУКА_ВИНЕН»,

Ти ніхто,

звати Тебе ніяк,

і Тебе із легкістю розлупленої горіхової шкаралупи

уб’ють

(не можу описати докладніше, надто боляче)

 

Коротенький

Нещасний випадок мене зламав. Я… тріснув, як тростина!

І зараз, коли пишу ці стокляті рядки, я подумки волаю, щоби не повторився ще один монстр!

А…

А будучи кинутим напризволяще тривозі та поганим думкам,

   я

      тікав

                  у

                     книги

Я читав

Акутаґаву, я читав

Чехова, я читав

«Сповідь неповноцінної людини», я читав

«Підлітка», я читав

Уайльда, я читав

Керрола.

Я знав, що тільки там тече смаковитий сік життя!

Лише там закінчуються уколи в око душі, горіння в пеклі нестримного смутку, похвилинне повільне самознищення та крики, які ніхто не чує.

Я вірив книзі.

І досі вірю!

Як і вірю мистецтву!

Я не вірю Богу. Церкві. Родичам. Науці. Навіть філософії.

Але я вірю, наївніше за дитя,

:

художникам, скульпторам, перформерам, поетам, письменникам, драматургам, режисерам, сценаристам, операторам,

ет сетера…

ет сетера…

ет сетера…

І чому?

Та просто тому, що вигадка — завжди краще, ні-ж-ж-иття.

І, забув сказати…

Ця книга — також вигадка.

Тарас В. Ріль