* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

СТАНЕТЬСЯ ЛІТО

10:23 05.12.2021

СТАНЕТЬСЯ ЛІТО

У середині серпня брати їхали на море й залишали мені біле розпечене сонце, спогади їхнього сміху у вітальні й запах скошеної трави.
Валізи, з обліпленою марками шкірою, лягали на заднє сидіння автівки, як екзотичні пузаті тварини, нашіптувані зі східних казок. Діл, мій задерикуватий старший брат, умощував їх у два хиткі стоси, і ледве причинивши дверцята, пістрявий хмарочос із гуркотом гримав додолу. Туга лінія брів прокреслювала на братовому обличчі суцільну смугу невдоволення. Із дратівливим підстрибом він повертався до машини і вкотре складав валізи одне на одну, як щільну колоду карт.
Тим часом я сидів принишклий на яблуні, над самим лискучим тілом автівки, позираючи крізь мереживо листя, просвітлене рентгеном сонця наскрізь, із усіма жилками й венами, на те, як Діл утретє склав валізи, а їхні тужаві черевця грюкнули донизу.
Бабуся, мовби чаклунка серпня, сходила на веранду, тримаючи у плетивах рушників ще теплу, закутану посудину. Вона розкладала на столі тарілки, подарований кимось порцеляновий сервіз, який простоював пів літа музейною оздобою, чималу тарелю пругких слив і диню-репанку.
Так було завжди.
Із поквапливих голосів, серед калейдоскопу поспішних рухів з’явиться бабуся. Вона розчинятиме скрипливі дверцята, дістане круглясту, глибоку миску й сипатиме пухкі сніжинки борошна. Вона промовлятиме до себе знані їй слова, шелестітиме сторінками губ несказану літню мову, рецепти пирогів, формули пампушок із полуничною підливою й покроплених медом хрумких коржиків. Цієї алхімії не віднайти в жодному пожовклому нотатнику, засмальцьованому цератовому зошиті із затертими обкладинками – алхімія була вмережана в її руки. Бабуся спече яблучний чи малиновий пиріг, і хлюпне з дзвінкої карафи у прозорі склянки темнорожевого вишневого компоту, цього трунку з артерій дерев і просвітленого листя.
За бабусею можна писати літописи літа, книгу безтурботних вакацій, бо кожне літо лишає на ній зморшку, легкий сонячний жест.
- Злазь! Чуєш, злазь, малий! – з веранди вигулькує чорнява голова Діла, гукаючи мене з розбишакуватою, суто хлоп’ячою смішинкою в голосі.
Я стаю на вузлуваті гілки, відгортаючи шатро листя, втискуючи руки у тверді основи дереви́ни. На руках залишаються химерні відбитки, татуювання кори й липких пухирців глею, і зелене яблуко, туге, як колінце, задовго до лункого приземлення, в польоті з піднебесної гілки черкає мою литку.
«Добре, що не на голову», - думається мені.
Крізь просвіти пронизаного сонцем листя, яблуко зі скибочкою хмари м’яко гупає об темне волосся трави й заплітається в зеленястому моріжку.
«Як добре, що я не яблуко й ніколи не впаду», - думається мені.
На веранді, в золотому розтопленому світлі, шурхотять тріпотливими серветками, парує пахучий пиріг і всі жваво гомонять, мов на чиєсь день народження.
Мама, схилившись до середини столу, в миготливих відсвітах порцеляни, м’яко крає пухкий вишневий пиріг, розкладаючи кожному в тарілку великий жовтавий кусень ще теплої випічки із хрусткою скориною.
Веранда, наповнена високим сміхом братів, викличним і гучним, аж під самою стелею, по самі вінця, не втримує того задерикуватого, хлоп’ячого сміху й він струмує на підстрижений газон, просотується в сухе серпневе повітря, і наповнює подвір’я з віддихом м’яти, й невзаємне перешіптування саду, доки відчутними на дотик струминами розливається розпеченою полудневою вулицею.
Я заливаюся сміхом, як і вони, не знаючи з чого вони сміються. Я несамовито регочу й від їхнього сміху хочеться жити. Це нікому непоясненне відчуття, навіть самому собі. Від цього реготу, від білих намистин братових зубів і пирога, що духмяніє вишнями й теплим тістом хочеться жити.
- Чого ти хочеш, дурнику? От чого ти хочеш? – крізь непогамовне відлуння сміху, аж хапаючись за живіт озивається Вейн, мій ще один брат.
Він страшенно сміхотливий і щоразу, приїжджаючи з міста, ще не витрусивши камінців із запилених кросівок, віддалік, від самої вулиці, підморгуючи до мене метеликами вій, поспіхом длубається в наплічнику й витягає паперовий згорток. Він дещо схиляється тулубом і вкладає пакунок мені в руку: «На! Дивись, малий!» Я похапцем розриваю папір і різнокольорові мерехтливі цукерки блискають проти сонця. Вейн закидає назад біляву голову, сміється до сонця, до неба, відтак підхоплює мене на дужі, пропахлі затхлістю лабораторії руки й ми сміємося синхронно й ритмічно.
У малиновому надвечір’ї, коли вляжеться курява й вікна пломенітимуть присмерковими відблисками, всі сидітимуть на веранді, дзеленькаючи чайними ложками об денце чашок, я розмотуватиму мерехтливі обгортки цукерок, а на язиці розм’якне солодкаве шоколадне тільце й нестримний сміх Вейна лунко розкришиться на зубах.
- Чого я хочу? Хотів би побачити Лондон, Прованс, Небраску, Мюнхен. Хотів би на день на безлюдний острів, бо без такого пришелепкуватого, як ти й дня не проживеш, - Діл жартома штовхає Вейна у плече братерським штурханцем, жестом, який вибуває з пам’яті, коли дорослішають. – Хотів би втрапити у страшенну бійку, у нічному передмісті, на вулиці без живої душі й ліхтарів. Зустріти новий рік у автівці, в засніженій дорозі, десь біля кордону, а опівночі почути голос диктора, що вийшов із радіо. Побороти немейського лева. Позбивати довбнею головешки ларнейської гідри. Опісля всього вижити, написати роман і гайнути з усіма вами в навколосвітню подорож. А на старість, закутаний у картатий плед, коли буде мені вісімдесят, набридати цими історіями своїм надокучливим онукам, похитуючись у кріслі.
Після гостросюжетного мрієва, Діл і Вейн заходяться реготом, як підлітки на великій перерві, ляскаючи одне одного по спині. Їхній високий сміх, викличний і гучний, розплескує мовчання полудня по розімлілій від спеки вулиці.
Діл укотре складає стоси пузатих валіз. Він робить це так поквапно, його руки миготять, як у чарівника, мовбито їх тисяча, швидких, як джмелі на осонні. Хитлява споруда хилиться додолу, м’яко порипуючи тужавою шкірою, перехняблюється набік і розповзається по всьому салону, як тале тришарове морозиво, допоки з веранди не зійшов тато. Він перетнув зеленаву густизну газону, що пружинно хрускотить під ногами і, мружачи очі від сонця, наче їх позаливано медом, уклав клавіші валіз так міцно й рівненько, мов по шнурочку.
Я зійшов із веранди в купіль суботнього полудня. Після притлумленого світла жовтогарячі мідяки жару незримо розсипалися по руках, розтанули на обличчі смаглявим серпанком.
Брати вже їхали. Мама, пригортала обох білими квітами рук, цілувала, залишаючи теплі відбитки на щоках. Діл і Вейн, залляті сонцем, присмаглими, мов намащеними лаком, руками обіймали батьків, схилялися всім тулубом до бабусі, що стояла в ореолі сивини, пронизаної сонцем, мов лілейно-білий дух.
Брати схилилися до мене.
- Я привезу тобі запах моря, - запевняв Діл, куйовдячи шорсткою долонею мій чуб. – Привезу в банці. Коли взимку всі бродитимуть по снігу й залишатимуть грузький слід, коли наш сонний сад повернеться на другий бік до самого березня, ти розкрутиш банку і всотаєш три літра моря.
- А зі мною нічого не станеться?
- Станеться літо, - Діл куйовдить солому мого чуба й усміхається круглястими западинками на щоках.
- А як захочеш буйної зелені нашого саду, я тобі намалюю його. Сад, де падають яблука з теплими скибками хмари, - білими намистинами всміхнувся Вейн.
Я стою з батьками й бабусею у прямокутнику сонячного блиску. Діл заводить машину й вони обоє махають нам білими птахами долонь, автівка тане за рогом, як зникає літо.
Білі тротуари, ледь брижуваті в серпневому надвечір’ї, веранди, що у присмерках виповнюють вулицю вином і пахощами бісквітів, блідо-рожеве листя, пронизане призахідним сонцем.
Піняві хмаринки, жовтуваті по краях, куйовдяться на горішніх гілках яблуні, ладні от-от упасти з тугими, як колінця яблуками. За декілька днів вони повзтимуть синім димком на захід і пахнутиме гіркуватим листям, мов чорним чаєм.
Сад обернеться вві сні на другий бік. Сонце догоратиме на стінах.
Три літра моря випурхне з банки. На білому прямокутнику зошита довго-довго падатимуть яблука з теплими скибками хмар.
«Як добре, що я не яблуко й ніколи не впаду», - думається мені.
Біле розпечене сонце. Спогади їхнього сміху у вітальні. Запах скошеної трави.

Максим БРИЧКА