* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

КАМІНЬ

18:11 07.06.2021

КАМІНЬ

 

 

 

     Того ранку у корчмі стояв гомін; гомоніло й опівдні, й увечері гомоніло теж. Зрештою, на те були підстави: польовий сезон скінчився, люди зібрали врожай, частину з якого вигідно продали на ярмарку, а частину запасли на зиму. Багато хто здобувся грошей – чом би й не повеселитись на дозвіллі після важкої роботи? Плідно попрацювавши, можна було геть розслабитися, відпустити всі турботи, пити молоде вино та співати пісень. Але ці люди не могли дозволити собі того – і вдома, і на роботі, вони завше носили в собі непозбутній гнітючий клопіт, що кожне покоління передавався наступному. На гірському схилі край вулиці споконвіку височів здоровезний круглий камінь. Загалом у тому верховинному краю було повно каменюччя, але кожен камінчик якось сам собою мостився на належному місці, за винятком одного, може, найбільшого серед них. Цей на  своєму минулому землетрусному шляху затримався достоту на початку вулиці, наче застигнувши в роздумах – котитися далі або зачекати? Поки камінь розв’язував ту проблему, ніхто в хатах нижче не міг спокійно спати, бо морочило питання: лежить чи котиться? Жоден з тих, що жив загрожений каменем, не міг дати йому ради, і камінь лежав собі так, може, протягом сторічь, безмовно ховаючи загрозу людям.

     Поодинці ж люди не знали, як спекатися кам’яної загрози. Але це було доти, доки їх не охопила колективістська ідея, що, як усім відомо, инколи набуває матеріяльної сили. Особливо якщо та сила слушної миті підігріється бочкою молодого вина.

     Чоловіки ми чи гівнюки? — допитувався від громади хазяїн-корчмар, підвівшись з-за довгого дерев’яного столу. — Невже ж ми не набудем сили вгатити того здорованя? Ми — богатирі, що другу бочку вже допивають

     Зрозуміла річ, місцеві богатирі себе за тюхтіїв не вважали, а тому всі разом, наснажені промовою корчмаря, загуділи на згоду. Того корчмаря вони взагалі визнавали найрозумнішим, бо йнакше він корчмарем і не був би. Його слова тієї ж миті підтримав коваль, що держав свою ковальню над тополею – ближче за всі хати до каменя. Ну, а де вже коваль, там і його підмайстер – огрядний хлопець-безбатченко, щоправда, трохи не сповна розуму. У громаді підмайстер зазвичай був неухильним мовчуном, а оце зараз голосно щось пробелькотів. Усі зрозуміли, що той тягне руку за ковалем – не міг він тягнути за кимось иншим. Мабуть, відчувши, що вимальовується щось цікаве, тримаючи мідяний кухлик у руці, перемістився від ґанку до кутка місцевий пастух у довгому плащі. Його пастухівський сезон уже закінчився, і пастух запопав клопіт про роботу взимку.

     — Ну то як, мужики, згода? із суворим виразом на своєму чорнобородому обличчі запитав корчмар, обдивляючи затемнених вечірніми сутінками бородатих і безбородих, молодих і не дуже, по-всякому вбраних земляків.

     — Завтра, як розвидниться, усі — до здорованя! Оце ми вже перцю йому всиплемо, трясця його матері! Згода?

     — Згода! — не дуже злагоджено відповіли голоси корчмового хору.

     Сам лише вчитель, який стояв коло вікна, недоладно спробував щось завважити –  уточнити чи заперечити, та жоден його не послухав. Учитель був не з тутешніх, ще й молодий, майже не пив, либонь, беріг гроші, а це мало кому тут подобалось. У корчмі здійнявся ще більший галас, над столом замахали кухлями – за таке відчайдушне діло й хильнути було не гріх. Ота їхня крикнява тяглася геть по півночі.

     Наступного дня, коли над горами розхмарилося небо та стало ясніше бачити діл, першим до каменя прийшов учитель. Він обійшов його, помацав моховиті боки, подлубав ногою жорству насподі. Згодом учитель визначив розмір гранітного велетня, а заразом і кут нахилу гори; записав деякі розрахунки в нотатнику, який завжди мав з собою. Усе свідчило про те, що їм – хай навіть цілою громадою – навряд чи вдалося б викотити каменюку на схил і зметнути її потойбіч до прірви. Це було математично неможливо. Але як на ґрунті математики учителеві було переконати малограмотних селян? Чи дослухалися б до нього?

     Незабаром до каменя почав сходитися нарід – з палями, котками, лопатами. Над усіма весело й галасливо верховодив корчмар. Учитель був хотів йому щось пояснити, але не вельми тверезий після нічної гулянки корчмар навіть не спромігся його вислухати – після першого слова про закони механіки з огидою відмахнувся. Він завзято порядкував громадою, що лише й чекала на його рішучі накази.

     Люди щільно обступили камінь. Узялися до роботи одностайно, хоч вряди-годи метушилися, заважаючи одне одному.  Усім дуже кортіло вжити сили та, мабуть, показати старання, бо за довгі роки люд страшенно зненавидів той гаспидський камінь. Ті, хто мали лопати, почали підкопувати його знизу, аби підсунути важелі-лаги, инші ж підрівнювали камінчастий ґрунт, щоб мати змогу котити кругляк догори. Учитель, досі оповитий сумнівами, звернув увагу на цю активність і собі мимоволі долучився до спільного клопоту. Спочатку він разом з рештою навалився на жердину-лагу, якою близько п’яти людей розхитували камінь. Згодом уперся руками в жорсткий кам'яний бік і силкувався котити. Корчмар йому то допомагав, то відбігав і командував, а деколи робив і те, і те воднораз. Свого часу він був військовиком, а тому мав громовий начальницький голос, якого всі слухались.

     І от сталося перше диво – на команду корчмаря всі нараз уперлись, налягли, натужились, і камінь, хоч і дуже-дуже поволі, зрушився зі свого належаного сторіччями місця. Тоді вони напружилися ще раз і перевернули камінь на його другий круглий бік. Початковий успіх буцімто наснажив їх новими силами. Ватага залементувала, немов учора в корчмі, ще раз повпиралася ногами у рінистий ґрунт і перекотила камінь навіть вище. Ті, що держали палиці в руках, пускали їх у діло як важелі: задирали їхні довгі кінці вгору, потім налягали на них, і цим трохи підіймали брилу. Инші ж, упершись десятками рук у шорсткі боки каменя, пересували його з місця, а далі обертали його та відкочували дюймів на десять, але не більш.

     Так, так, так! — розлунювався по схилу бадьористий голос корчмаря, – Ще трішки! Ще…

     Учитель не мав жодного інструменту, і гуртом з иншими, зі скреготом упираючись у землю черевиками, штурхав руками кам’яну груду. Поруч і досі силкувався їхній пастух. Його обвітрене обличчя з миршавою рудуватою борідкою наливалося багрянцем, аж так старанно він докладав зусиль. Коваль обіч свого підмайстра спритно й рішуче порався з довгою жердиною-лагою, їм допомагали й инші. Наразі все відбувалося успішно, і вчитель почав сумніватися у власних сумнівах: могло трапитися так, що він помилявся. Він уже знав, що наука – навіть математика! – коли-не-коли давала осічку. Щоправда, міркування здорового глузду теж не були на їхньому боці, але, може, бракувало самого здорового глузду?

     Хай помаленьку, але досить наполегливо вони котили камінь догори; залежане його місце зісталося ген-ген унизу. Ще нижче в кінці вулиці біля ковальні – як стало видно зверху – зібралися жінки та діти, що не могли відвести поглядів од схилу гори, де сталося диво. Літні ж люди молилися Богові, щоб він допоміг чоловікам здійснити їхній святий подвиг заради щастя людей.

     Але на схилі вперше щось почало не вдаватися. Коли на команду корчмаря ватага зробила черговий ривок, камінь не зрушився. Корчмар тоді вчинив такого ґвалту, що навіть до лайки дійшло. Вони знову повпиралися ногами в камінь, напружували м’язи аж до рипіння, але той піднявся лише на п’ять дюймів, а потім опустився на попереднє місце. Учитель спантеличено подивився на схил і все збагнув: узгір’я стало крутішим. Узгір’я стало крутішим, а сила їхня зменшилась – ось у чому річ. Це було зрозуміло навіть без математики. І, мабуть, це усвідомлювала й решта.  

     — Відпочити б, — почувся чийсь нерішучий жалісний голос.

     — А то вже кишки... — почав був нерішуче говорити пастух.

     Корчмар аж заціпенів од тих скарг-прохань, але лиш на мить. Здавалося, у його голові відбувся якийсь блискавичний, геть не математичний розрахунок, і він звіролютим голосом заглушив нерішуче бідкання.  

     — Жодних відпочинків! Як зупинимося – нічого не зрушим! Ану взяли, взяли! 

     Вони напружилися ще раз, і їм справді вдалося трохи повернути каменюку на схилі. Але хтось її не втримав, і вона ніби похитнулася назад. Учитель визирнув з-під рукава й оторопів: під каменем обличчям додолу лежав підмайстер; з його рота текла цівка крови. Дуже дивно на перше око: не витримав найсильніший з них. Та, імовірно, він знемігся саме тому, що був найсильнішим. Мабуть, крім сили, потрібно ще мати здоровий глузд, а у підмайстра, як відомо, були з цим проблеми.

     Підмайстра витягнули з-під ніг, щоб не заважав. Поки двоє чоловіків давали йому води, инші всіма силами тримали камінь, що так і норовив скотитися на своє місце донизу.

    «Чому він так прагне туди? – думав учитель. – Чи це місце йому призначив Бог?»

     Але тут його математика вступила в суперечку з містикою, в якій учитель був цілковитим невігласом. Хоч якось простіше було разом з усіма пхати брилу на команди корчмаря, що вчитель і робив.    

     Нарешті, з плином десь п’яти годин вони подолали найбільш, як скидалося, круте місце на схилі, і покотили камінь ще вище. Однак позаду залишились троє – тих, що підірвали свої сили на цьому чортячому кам’яному шляху. Двоє з них відповзли назад, а третій де упав, там і зістався. Ніби передчуваючи біду, корчмар – і до того нестямно розлючений – заволав аж так, що зірвав собі голос, не дозволивши нікому полишити камінь, щоб допомогти змученим. Найгірше полягало в тім, що вони справді не могли зупинитися, бо тоді камінь треба було б утримувати, що здавалося аніяк не легшим, ніж штовхати. Тимчасом корчмар не затихав – то зламаним голосом щось наказував, то майже ласкаво вмовляв. А то й грозив розстріляти всіх на горі, якщо дрейфуватимуть. Загалом, люди розуміли його почуття та старалися з усієї сили. Тільки сила їхня катастрофічно зменшилась, а страхітливо крутий шлях став ще крутішим.    

     — Ну, ще трішечки! — наполягав корчмар. — Он до того кущика. Ану взяли! Як скотимо – бочка вина на всіх! Нумо, нумо!

     Як не дивно, але це майже подіяло на, здавалося б, геть-чисто виснажених людей. Їх клопіт, імовірно, зрозумів навіть камінь, що став рухатися жвавіше, наче добровільно перевернувшись на инший, пласкіший бік. Але потім став як раніше незрушимий, і корчмар знову вдався до свого лютого крику.

     — Дужче! Кажу ж — дужче, трясця вашій матері! Пастуше, старайся! Сили більше докладай, неробо!

     — Більше не можу, — тихо відповів пастух і впав на коліна.

     — Можеш! — озвірився корчмар. — Уб’ю!..

     — Убивай…

       Застрелю. Сьогодні ж…

     Стріляй!

     Заморений пастух відкотився з-під людських ніг і сів осторонь, похмуро опустивши голову. Його місце забрав коваль, чорнобороде обличчя якого було мокре від поту, а можливо, і від сліз – скидалося на те, що ковалів підмайстер загинув. Коваль уперто мовчав, але біля каменя його натужна сила відчувалася зразу: брила ніби спритніше заворушилась під руками людей. Але поволі відступало дедалі більше народу, і натиск коваля утрачав свою дієвість. Вони пхали та пхали, розпинались, старались. Корчмар безголосо хрипів, а результату не було. Всі їхні зусилля витрачалися лиш на те, щоб утримати камінь, не дати йому скотитися вниз.    

     — Та ні, мабуть, не вийде нічого, – сказав хтось зі штурхачів. Йому підтакнув инший:

     — Не треба було й затівати все це, не подумавши…

     Ці розбурхані невдачею голоси дощенту розсердили корчмаря, який підскочив до людей позаду.

     — Панікери! Тюхтії! Забирайтеся звідси! Я ввесь ваш рід перестріляю! — хрипло зашипів він. Але його ослаблий голос чомусь припинив наганяти страху.

     — Не застрелиш, — нерішуче заперечили йому.

     Опісля вони продовжили тужитися, пхати, штурхати руками і навіть підпирати камінь плечима, як це робив коваль. Та пожиток з цього був мізерний. Тимчасом до мети залишалося майже нічого – футів, може, зо-двадцять. Тільки ці кроки були найважчими, як було їх подужати? Тим паче, ще в одного чоловіка носом пішла кров, та й, здавалося, ротом теж. Один залишився позаду – скручений, на колінах, тримаючись за живіт... 

     — Допомоги треба, допомоги…

     — Нема як допомогти, братчики. Ну трохи ще, трохи, – захрипло вмовляв корчмар.

     Вони самі розуміли, що не мають иншого вибору, крім як з усіх останніх сил котити. Не могли зупинитися чи залишити камінь – це було б для них фатально. Не було часу кликати по допомогу – коли б вони дочекалися тієї допомоги? Це, мабуть, зрозумів і пастух, який, відпочивши трохи внизу, повернувся до каменя і, хай підупалий силою, але знову приєднався до решти.

     Коваль з охижілим виразом чорнобородого обличчя та зірваним з плеча рукавом мовчки силкувався, мабуть, найбільше за всіх. Колодами з довгими кінцями тепер опікувалися брати Кожум’яки, чий новий дімочок був розташований дуже близько до цього боку вулиці. Наймолодший з них одружився лише наприкінці літа і тому добре дбав про власний дім. І мало ж статися так, що цей здоровий хлопець упав у найвирішальніший момент, не стримавши ваги, – камінь раптом ковзнув боком на дерево. Хтось по той бік приглушено скрикнув, але було вже пізно. Важко перевалившись униз, камінь, більше ніким не стримуваний, перекинувся і щомиті швидше покотився по схилу. У крутому місці він наткнувся на кам’яний виступ, легко збив його, підскочив, знову вдарився та стрибнув ще вище. За ним насипом летіло відбите ним каміння, що своєю чергою збивало нові кругляки на схилі, і ввесь цей потік нісся на вулицю. Незабаром кам’яна лавина засипала всі крайні будівлі поселення, ковальню, зламала половину тополі і за мить покрила всю вулицю чорною пиловою хмарою.    

     Очунявши після хвилинної розгуби, люди на схилі покидали свої інструменти та чимдуж шугнули донизу – хто біг, хто котився, кожен гнаний передчуттям власного лиха. На місці, проте, залишилося кілька фігур. Корчмар упав, вчепившись за своє скуйовджене волосся, безглуздо повторюючи: «Що ж ми наробили… Що наробили…». Учитель поруч нерозбірно бурмотів собі щось під ніс: «А я ж говорив, говорив...». Блідолиций пастух нічого не сказав, тільки розпачливо звалився на щебінь. Він дивився на запорошену млу, котра підіймалася дедалі вище над поселенням, і думав: «Нехай би лежав там. Кому він заважав?»

  Трохи оговтавшись від раннього жаху, учитель подумав, що, таки мабуть, див у наш час не буває. «Стається те, що мусить статися – такий закон життя. Якби ж тільки до нього прислухались. Якби ж прислухались…»

     А тимчасом унизу вітер ніс глухий, невиразний крик лиха, який на віддалі зливався у суцільний протяжний стогін...

    

Василь Бикав

 

З білоруської мови переклав Діонисій ВИНОГРАДІВ