«І кар»

Маленький хлопчик задивлявся на великих чорних воронів і аж шалів од бажання злетіти з ними, коли вони, каркнувши розправляли крила і cпираючись ними о повітря, злітали. Він дивився на свої руки – вони теж могли  складатися і розправлятися як крила. Одного разу він наважився –  став на пагорбі, склав руки, дочекавсь коли ворони розгорнули крила, каркнули і злетіли, й собі різко розправив руки і, підбадьорюючи себе, гучно сказав: «і Кар», стрибнув з пагорбу. Злетіти не злетів, але маленьку мить хлопчик таки був у повітрі й відчув насолоду. З того часу він щодня виходив на пагорб, казав, підбадьоруючи себе, ”І”, а потім  голосно – “кар” і літав. Люди це бачили і посміхалися вигадці маленького хлопчика, та з того часу стали його прозивати Ікар. Хлопчик виріс і таки змайстрував крила. Злетів до самого Сонця – вище ніж його давні крилаті друзі Ворони.

Пан + Дора

Жив-був не дуже приємний, а може і неприємний дуже чоловік, бо всі забули як його звати, а просто, згадуючи цю історію, казали: Жив-був Пан. І от той Пан закохався. Звали її Дора. Вони одружилися і стали жити в його домі.

Та оскільки Пан був не дуже приємною, а правду кажучи, дуже неприємною людиною, то не мав друзів і не дозволяв й дружині приятелювати. Її весела вдача не змінила Пана, тож вона все частіше сумувала і перестала з’являтися на людях. Дора швидко змарніла, її краса відцвіла швидше за зрізану квітку, що забули поставить у воду. Тільки й світу їй було, що у віконці. Два вікна виходили на вулицю. Найбільшою розвагою для неї було – дивитись у вікно. Якщо не працювала у їхньому розкішному саду і не сварилась зі своїм паном, то дивилась у вікно, сумна посмішка лише на мить повертала їй красу, бо тут же з’являвся Пан у другому вікні й перехожі, що милувалися  Дорою, поспішали обминути будинок, вони зиркали швидко на нього і тихенько казали – он Пан Дори, Пан Дори, а виходило –  Пандори. Жінка надалі ще більше засумувала і зовсім перестала з’являтися у вікні. А він навпаки, знайшов собі розвагу в тому, що чув теє “Пандори”. Так було довгі роки. Всі забули про Дору, а ім’я її назавжди долучилось до імені Пан і злилося з ним, означаючи тільки його. І будинок став називатися пандориним. Здалеку він нагадував сумну казкову скриню, вечорами яскраво світився, але Пан і Дора дітей не мали, тож ніколи не було чутно дзвінких дитячих голосів.

Вже давно на світі немає і Пана, і Дори, а будинок стоїть… він був би дуже красивий, якби не той смуток, жалі, що його оповивали й через які ніхто більше в ньому не жив. З часом сад розрісся і заховав в собі пандорин будинок і навіть місце, де він колись стояв, забулося. Та десь же є цей будинок, ця скриня Пандори, де стільки назбиралося жалю і сліз, що навіть якщо він і знайдеться – краще не відкривати, бо старий сум як і старе вино стало міцнішим і чи витримає серце чиєсь ті невідомі нам жалі Пана і Дори... Сумна історія.

ТОЙ-ОТА

Занесла доля одного нашого розумника аж у Японію. А сталося це з його власної волі, бо був начитаним мрійником і дуже хотів побачити країну, в якій сходить сонце. Тож попросив він у батьків благословення на мандри, взяв у хустинку дрібку рідної землі, вклонився на чотири сторони світу і подався у нелегку й незнану дорогу. Шлях був довгий, багато чого він побачив і багато чому навчився, а коли дістався Японії – тільки й було у нього скарбу, що одіж на ньому – вибілені дощами й вітрами материна вишиванка і полотняні штани та свитка, що від дощу та холоду вкривала. Сподобалася йому країна, її привітні люди, які завжди, за любих обставин були спокійними, лагідними. Захотілося йому побути серед них якийсь час,  повчитися. А так як він мав розумну голову і багато чого вмів робити своїми руками, то пішов працювати на завод, де робили машини. Японської не знав, взагалі окрім своєї, він не знав жодної іншої мови, так, хіба що окремі найуживаніші слова, тому тільки жести і були мовою його спілкування. З нього виявився добрий механік, і вже за деякий час, розібравшись, почав удосконалювати  спочатку всілякі технічні дрібнички, а потім і сам механізм машин, їх форму. Хазяїн фірми поважав хлопця за працьовитість, кмітливість, й одного разу намалював на папері тільки чотири колеса і віддав його хлопцеві – мовляв, бери й роби все інше далі сам. Хлопець, нагадаю, був не просто кмітливий і відповідальний, а був ще і великим мрійником. Ніхто того не знав, що він уже здавна вимріював свою модель машини, хіба що хазяїн міг здогадуватися... І закипіла робота – вдумливо, без поспіху. Мало-помалу, та й дійшло вже і до збирання моделі. Помічники все робили по його команді, а він, ще так мало знаючи мову, для вірності просто вказував пальцем на потрібний елемент і відповідно казав лише – “той”, а на потрібну деталь казав “ота”. І так цілий день –“Той” – “Ота”, “Той” – “Ота”, “Той” – “Ота”, а коли зібрали модель, його першу машину, й засяяла вона вся одразу своїми несподіваними формами, робітники-японці, показуючи на машину, схвально посміхалися і згадували: той-ота, той-ота, а виходило – тойота. Тут і хазяїн прийшов, почув те радісне і бадьоре слово “тойота” і сподобалось воно йому, а що зберігало воно в собі ще й історію створення цієї моделі, то і машині надав ім’я – “Тойота”, а нашого парубка зробив своїм першим помічником. 

Тойота – за звуком абсолютно японське слово і на чистісіньку правду схожа ця оповідка.