* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

П'ЯТЕРО ОПОВІДАНЬ

20:19 01.07.2020

П'ЯТЕРО ОПОВІДАНЬ

 

НАЗДОГНАТИ ХМАРИНКУ

Чому завжди падає дощ, коли я повертаюся в це місто? Сотні разів – і завжди дощ. Ось і сьогодні важкі темно-сині хмари нависли над ним і розриваються тисячами крапель, які падають на мою голову. У прогнозі погоди не було ні слова про дощ, але це нічого не змінює. Я не люблю парасолю,  і ніколи їх не любив: простіше промокнути, ніж десь її забути і завдати незнайомим людям зайвих клопотів.

Я приїхав ненадовго – одна ніч, і знову додому або в те місце, яке принаймні схоже на дім. Оте відчуття дому після безлічі переїздів просто стерлося, і я навіть не пам'ятаю, що це таке.

Машинальні справи, кілька зустрічей, у яких ніхто не зацікавлений, семінар, на якому ніхто нікого не слухає – усе, вільний. Біжу від зупинки до тимчасового помешкання, але знову падає дощ, і я не бачу маршруту на своєму телефоні. Не часто буваю тут, а тому зовсім не орієнтуюся, і без навігатора, як без рук. Це могло б бути чергове місто, в якому мені важко орієнтуватись, чергове місто, в якому не живу, але я тут народився, перші три роки мого життя промайнули тут. Пам'ять  береже все, але щось вартісне пригадати важко.

В минулому я був доволі відомим журналістом, і мене знали на теренах нашої країни, але зараз кар'єра пішла на спад і довелось перекваліфіковуватися. Тепер проводжу тренінги для початківців (як там було у класика? – «Хто нічого не вміє, той вчить інших»).

Дощ заливає місто. Ця кам'яна чаша наповнилася по вінця, і треба поспішати на квартиру, поки з чаші не полилася вода через верх. Навігатор запевняє, що мені залишилось 400 метрів – це, звісно, підбадьорює мене, бо власник, в якого винаймаю житло, вже чекає. Масивні краплі падають на екран телефона і розмивають точку призначення, але я  вже на місці: ось масивні двері – дерев'яні і старі, як це місто, та такі ж міцні. Щоб їх відчинити, треба трішки докласти зусиль, на те вони і двері. Швидко проходжу невеличкий коридор, і ось внутрішній дворик. Тут дорога розходиться в дві сторони: невеличкі сходи ведуть на парапет, який буквально підпирає вхідні двері квартир, з одного боку дві квартири, і дві – з іншого. Власник моєї квартири йде назустріч.

– Доброго дня, вітаю вас у нашому місті! Мене звати Володимир, я до ваших послуг.

– Доброго дня. Мене – Сергій, – відповів я, і ми зайшли всередину.

Це було звичайне приміщення з охайним ремонтом, прохідна кухня і кімната, ліжко є, і це чудово – що ще треба на одну ніч? Мене мучило дивне відчуття, ніби я колись вже тут був. Володя приблизно мого віку, з зеленими очима, гострим носом і з довгим каштановим волоссям. Правда, в доволі дивакуватому одязі, але це питання смаку. Знімаючи з плечей рюкзак і мокру куртку, мене огорнула непритаманна впевненість і чітке розуміння того, що я тут був – і це дивно.

  Рушники в шафі, чай на кухні, виселення в….

Не чую нічого. Я тут був, але коли? Як таке взагалі можливо? Де мої цигарки? Коли я вже кину палити? Цей клятий кашель, особливо вранці, неначе вибльовую всі асфальтні заводи країни… Де мої цигарки?

  Виселення о … –  щось бурмоче Володя.

Виходжу на вулицю. Злива вщухла. Є цигарки, кілька машинальних рухів і дим піднімається над головою. Очі відвертаю в інший бік: спочатку вниз, а потім на подвір'я; з однієї сторони дві квартири і з іншої – дві; в дальньому куті двору величезна купа будівельного сміття, а там колись була…

  А я одразу вас впізнав – ви відомий журналіст.

– Був, – за звичкою буркнув я, але слово рикошетом від стіни пролетіло над головою.

– Я читав ваші статті і бачив сюжети, а потім цей скандал, і ви зникли…

– Як, ви казали, вас звати?

– Володимир, – невпевнено відповів він, поправляючи немите волосся, і я продовжив.

– Який скандал? Я просто звільнився. Ми всі працюємо, поки можемо терпіти колег. От і вичерпалось терпіння. Мене вже ніхто не міг терпіти.

– А що такого ви їм зробили?

– Сказав правду.

– Але ви завжди говорили правду…

– Просто цього разу вона їх не влаштовувала. Краще не будемо про це, – вираз мого обличчя явно натякав, що ця розмова мені не подобається, але Володимир на це не зважав.

– А тепер ви навчаєте нових журналістів говорити правду?

– А що таке правда у вашому розумінні?

Він не відповідав, думав. Над головою пропливала сіра хмаринка, вже не дощова, її сіро-блакитною стіною доганяли інші хмари, наздогнати не змогли, але всі залишилися зі своєю правдою.

– Ви тепер як Карнегі?

– Та не дай Бог! А що тут було раніше замість купи сміття? – чомусь трішки стривожено запитав я.

– Тут була клумба…

Точно! Клумба! Велика така, з гладіолусами та іншими квітами, яких дотепер не розрізняю, не знаю різновидів, але там точно були гладіолуси. Сусідка, здається, тітка Галя, кидала мені з вікна цукерки, вони падали в клумбу, і я, затоптуючи квіти, збирав ті цукерки…

Я знаю цей будинок, цей внутрішній дворик, це місто, адже тут з'явився на світ і прожив свої перші три роки. Був тут. Звісно ж був. Жив тут – це наша квартира. Як можна, отак зовсім не очікувано повернутися туди, де ти ріс? Чому саме зараз? Треба вичавити з себе хоч слово, як останню краплю води, треба щось сказати, але не можу – я зараз збираю цукерки на клумбі. Хмари не наздоженуть хмарку, бо в неї своя правда. Пауза затягнулася…

  А в крайній квартирі жила тітка Галя?

– Оксана, – нічого не розуміючи, відповів Володя.

Звісно Оксана! Як же я міг забути?...

– А її сусідами була пара глухонімих? Чорняві такі?

– Так, – отепер він точно нічого не розумів,– а звідки ви знаєте?

Тривога всередині мене душила, як шматок чорного  хліба, або цукерка, (так цукерка!), можливо барбарис. Хтось вміє робити прийом Геймліха? Треба відновити дихання…

– Думаю, краще на «ти», – це єдине, що вирвалося, проштовхуючи цукерку. Де мої цигарки? Плювати на кашель і всі асфальтні заводи.

– А вони приходили до нас в гості, наче запитувати, котра година. Не зовсім запитувати – вони ж глухонімі… Ти ж зрозумів? Але я ніколи не розумів, чому до нас? Хіба в них не було годинника? Думаю, що був… І билися вони часто, хоч чоловік та дружина, але стусанами не обділяли один одного… Дивився і не міг зрозуміти, що відбувається. А потім була перша кров, і вони спокійно розходилися, наче нічого й не було. Мені було три роки. А хіба може людина пам'ятати те, що було в три роки?

Мій монолог ввів Володю у ступор – він дивися на мене, як я колись дивився на глухонімих і нічого не розумів.

Хмаринка була в безпеці…

– Я тут жив перші три роки, – легені викинули такий клубок диму, що в сірій плямі могла б розчинитися купа будівельного сміття, але не розчинялася, – я народився в цьому місті. Моя сім'я жила тут, у цій квартирі, яку я винаймаю в тебе. Це мій рідний двір. Через деякі комунальні проблеми ми втратили це житло і переїхали. Я ніколи сюди не повертався до цього часу.

Тепер важко говорити йому, а мені б говорити вічність, доки місто не зникне у вечірньому мороку, не зникне, як гладіолуси…

– Оце так новина! – якось геть по-дурному усміхнувся Володя, – треба підняти ціну, адже колись тут жила знаменитість.

Який тупий жарт щойно пролетів мимо мого правого вуха…

– А ці квартири всі мої, – не змінюючи інтонації, продовжив Володя, – я їх здаю. Лише в сусідній зараз ремонт – і це сміття якраз звідти…

– Сусідня? – перепитав я, – там колись жили тітка і дядько. Правда, не пам'ятаю, як їх звали…

Він перебив мене – для людей цього міста це цілком звична річ. Та й я сам такий, хоч не живу тут з трьох років.

– Я купив її в знайомого ріелтора, –  явно нервово відповів Володя.

Перспективи подальшої розмови були такі ж  мізерні, як шанси на те, що я колись візьму з собою парасолю в дощ. Він чомусь нервував, а мені хотілося залишитися наодинці в цьому невеличкому дворику, бодай на десяток років, а може ще більше, доки квіти знову не зацвітуть, а небо не стане блакитним, як у найщасливіший день мого життя. Не знаю, якого кольору було небо тоді, і чи був цей день колись.

– Ось ключі, виселення о…

Не чую його слів, не чую нічого. Сусідня квартира… Там були жовті двері та білий телефон, старий такий – тоді у всіх вони були одинакові. Мама бігала до них, комусь телефонувала і хтось  телефонував їй, іноді слухавку давали мені, і я на своїй персональній мові комусь щось пояснював. Там жили Тітка і Дядько, як же їх звали? Він ходив в формі і кумедному кашкеті, який інколи приміряли на мою голову – це їм подобалося, всі посміхались.

Дядько завжди ніжно дивився на Тітку, а вона завжди посміхалася йому і всім. Він любив її, безмежно любив і вбив… Ясного і чистого ранку, як голос священика в церкві на Привокзальній, в якій мене хрестили.

Тоді дитина збирала цукерки в клумбі, тітка Оксана кричала, глухонімі бігали і махали руками. Можливо, вони хотіли дізнатися котра зараз година? З квартири вибігла мама, можливо, їй хтось телефонував? Приїхала машина, з неї вийшли люди у формі, як у Дядька, кашкети теж такі ж, але на мене вже ніхто їх не приміряв. На небі великі хмари наздогнали маленьку хмаринку…

Важко заснути у цій квартирі, особливо усвідомлюючи те, що колись ти тут надзвичайно солодко спав. Моя колиска стояла там, де зараз стоїть телевізор. Пам'ять зберегла дворик, та не вберегла квартиру, окрім, маленького ліжечка. Але кому воно зараз потрібне?

 З легень вириваються всі асфальтні заводи країни. Ранок… Ясний і чистий, як голос… Пишу повідомлення Володі, що ключі в поштовій скриньці; мене тут більше не буде, і сумніваюсь, що він телефонуватиме мені – нам немає про що говорити…

Кудись зникла купа сміття: там тепер гладіолуси і ще якісь квіти (я жалюгідний флорист), багато цукерок, тітка Оксана кидає їх без зупину, я показую пальцями, що зараз сьома. Мама вибігає з квартири, її кличе Тітка, до мами хтось телефонує...

Дворик далеко позаду. Я біжу з останніх сил, треба наздогнати хмаринку – раптом в неї моя правда.

*************************************************************

 

 

СМАК

Петре, вижени цю ворону, вона все насіння повизбирує. Чуєш мене, Петре? – голос тремтить, вони  вже декілька днів не встають з ліжка, – Петре!

Матері погано, він знає про це, а що зараз можна  зробити, коли навколо весна, а вони не встають, посадили город і лежать, як перший сніг на озимині. Мама і в минулі роки хворіли, від зими до весни, три місяці, як по графіку, а тут посадили город і лежать. Яка ворона? Тут немає ніяких ворон і городина вже давно зійшла.

Сонце жарило безбожно цілий день, коли вже буде дощ, його треба. Воно заходить над старим хлівом , навіть не заходить, а топиться в зелені, як в чаші, в листі груші, винограду і в траві цього травневого вечора. Петро вдивляється в цю зелень, можливо хоче допомогти сонцю, не так швидко втопитися.

Мама хворіють, лікарі сказали, що вік поважний, серце немолоде, наслідки важкої праці також являються важкими. Треба чекати і спокій. Він все це знає і знав завжди, колись воно йому боліло…

Сонце топиться в зелені, а матері сімдесят і вони не встають. Петру сорок вісім , рахуючи вже не сиві, а чорні волосини (їх простіше порахувати), відганяє від себе думки, всі думки.

Петре, вижени ворону…

Мамо, тут нема ніяких ворон, скоро буде вечеря, не хвилюйтесь, відпочиньте.

Вона все насіння повизбирує…

Лікарі вам заборонили хвилюватися, відпочивайте.

– Весна, а я лежу, такого ще не було. Напевно вмирати буду, старий мене до себе кличе, десять років там без мене. В шафі є великий пакунок там все на похорон, три тисячі гривень, одяг і сукно, щоб оббити труну, все є. Я сама купила, він мусив мене колись покликати. Труну хотіла купити, але хата маленька і стара, нема куди поставити, хіба що на горище, але ще не дай Бог провалиться стеля, вона мені треба посеред хати. В шафі три літри горілки, це даси хлопцям, які будуть копати яму, але коли вже засиплять, бо понапиваються і забудуть…Вмирати буду, весна, а я лежу.

–Мамо, що ви таке кажете, все буде добре…– Петро не знає, що говорити в такій ситуації і просто бурмоче щось собі під ніс, перемішуючи в кастрюлі суп.

– Та ти сам все знаєш. Та й яка тобі різниця? Забув геть про мене. Коли ще старий жив, то частіше приїздив, а потім…Внуків від тебе не дочекалася, а від  Павла аж троє. Як би не Павло вмерла б без внуків…

Вони останній раз тут були на похороні батька, –цього можна було й не говорити, мама не чули цих слів і не почули б ніколи.

Петро направду приїздив нечасто, постійнj зайнятий, робота, кар'єра, сім'я. Він спочатку гнався за першими двома пунктами, так що на залишилось шансів наздогнати третій. Змирився, шансів не залишилось, але хто зна…

Про смерть батька в сім'ї не говорили, залишився тільки виноград на згарищі літнього будиночка. Він справді більше любив батька, той все дозволяли, а мама ні. Батько вчили дітей, мама цього не вміли, хотіли і старалися, але не вміли. Навіть суп , який зараз кипить на старій газовій плиті, навчили готувати тато. Отак по чоловічому, цього стільки, того стільки, посолив, поперчив і на стіл. Петро вперше за багато років готує для мами. Не можна сказати, що мама були для нього чужі. Він любить маму, просто так склалося життя, або швидше за все не склалося. Коли йому було двадцять і на саме день народження всі бажали різні банальні речі, хтось побажав, щоб йому в цьому житті все легко давалося, але мама заперечили, щоб все вдавалося, але нелегко, бо тоді не відчуватиме смаку. З тих пір дружба і закінчилася, але причини по суті не було. Він відчував смак, знав його, в гіркоти особливий смак. І зараз Петро доглядає маму, нюхає і вдихає їх старість, наливає їм суп. Важко збагнути зв'язок, сенс зв'язку, який обірвався не вчора і не минулого місяця, а десятки років тому. Він знає, що його самого на старість ніхто доглядати не буде, з цим давно змирився і готовий до цього. Можливо люди доглядають старих батьків, лише, щоб показати  дітям приклад, мовляв, я хочу таку старість. І батьки просто на другому плані, як манекен на якому можна показати приклад, прикрити свій егоїзм, легенькою ілюзією любові. Петро точно не такий, в нього нема …

Коли я помру, спали мене, в селі вже такий великий цвинтар, наче ми на ньому живемо.

– Яке вмирати? Що ви таке кажете, мамо? І яке спалити? Священник не дозволить, не посповідає перед смертю.

Про смерть батька в сім'ї не говорять…

Всі гріхи заберу з собою, мені ще за них відповідати. Везіть труну на возі, колись мого діда так везли, а він кремезний був, віз зламався і всім селом несли його. Машиною не те, машині все одно кого і куди вести, а коні відчувають.

В селі вже не має коня, всюди трактори. Пилип після сівби гарячому коневі вівса дав  і нема вже в селі коня, дорізали.

Люди вмирають, коні вмирають і я помру. Скоро Петре, скоро.

Повечеряли мовчки, різко стемніло. За вікном висів місяць, як покинуте осине гніздо на горищі і нікому не було до нього діла. Годинник тікав на цілу хату, наче кричав, що тебе так безжально грабують, а ти спиш.

Літо проковтнуло свій перший місяць, як короп кукурудзяне зернятко, жадібно і з глибини. Сонце все безжально випалило, воно тепер заходить і сходить не з зеленої, а з золотої чаші. Золото йому більше до вподоби, бо воно раніше заходить і пізніше встає.

Петре, вижени ворону, вона все насіння повизбирує.

Та яка ворона, то сусіди сваряться.

Знову щось ділять, або діляться. Дощу немає, тому люди такі злі…

Мамі краще, вже встають з ліжка, виглядають набагато здоровіше, наче вже вмирати передумали, вчора казали,, що вмирати не будуть, бо в селі коня нема. Сьогодні взагалі хотіли втекти на город, але Петро зупинив. Сиділи цілий день на лавці і дивилися на город, доки сонце не опустилося в свою чашу, на кілька хвилин раніше, ніж вчора. Завтра воно запізниться …

Повечеряли без слів, вони мало говорять і це влаштовує обох. Годинник тікає, несе своє послання. Місяць висить за вікном і  нікому нема до нього діла.

А завтра перед сходом сонця,  огірки, великі і жовті, порепаються, як черепи, від сильного удару металевим прутом. Ворона збиратиме насіння,  вона довго чекала, це важко їй далося, але в цьому весь смак. В ньому, до речі, дуже багато гіркоти. Сонце додивлятиметься крайній сон, а в маминому вікні горітиме  світло… Дощу не буде, а люди залишаться злими, це їм смакує…

**********************************************************************************

Хода

На відкритті нового міні футбольного поля біля вокзалу, міський голова урочисто пообіцяв більше не обіцяти. Його заява спантеличила всіх і визвала сміх, такий несміливий, але він розганявся хвилями і просто затулити рот рукою було неможливо.

А щодо самої обіцянки, то йому ніхто не повірив, навіть небо йому не повірило і розпочалася злива. Справжній вселенський потоп, нове футбольне поле покрилося водою, урочисте відкриття відмінили. Депутати, спортсмени і вболівальники без бою відступили на вокзал, вивісили білий прапор (це міський голова накривав свою світлу голову білою футболкою з символічним номером шість) і зникли в старій австро-угорській будівлі. Краплі , як очне яблуко, падали з неба, з величезною силою вдарялися об землю, якщо бути точнішим бруківку і розбивалися на малі, які в свою чергу вистрибували на мене десь на рівні грудей та утворювали водяний  пил.

Вокзальна площа перетворилася на озеро, всього за три хвилини, а може й менше. В пошуках притулку, я забіг в непримітне кафе, яких тисячі на кожному вокзалі нашої країни. При чому майже всі з ідентичними назвами. не пам'ятаю назви, але точно не Зустріч, здається Експрес. Я завжди любив це кафе, тут  можна смачно поїсти , тут так класно готували печінку, багато хто б зі мною не погодився, але це було еталонне приготування, майже еталонне, вона іноді підгорала. Тут завжди можна було замовити найкращий коньяк цієї країни, холодний і невпинний, як води рік Тиса і Латориця.

Ось тут знайшли притулок залишки нашого футбольного гарнізону. Печінка, пюре і коньяк,  я вже вмостився біля вікна спостерігати, як злива ганяє людей по вокзальній площі і коли міський голова покине будівлю вокзалу і відправиться в нерівний бій зі стихією, але він вибіг  неймовірно швидко, стрибнув в таксі, загубивши білу футболку з символічним номером шість, за секунду машина зникла поміж маленьких вулиць.

Наш ковчег під зав'язку набивався людьми, вільних місць не залишилось . До мене підсів чоловік, вже доволі літнього віку, але цілком в формі, я не сильно розглядав його, раніше в мене не було звички прискіпливо розглядати людей.

– Доброго дня, – промовив він,- дозвольте присісти

– Будь ласка, –  відповів я, не відводячи погляду від телефона.

– Мене звати…

Катастрофічна пам'ять на імена, я страждаю від цього вже багато років. Якщо б випав шанс ще один раз прожити моє життя,  нічого б не змінював, лише б постарався запам'ятати імена.

Він продовжив, приємним і м'яким голосом, як водяний пил.

– Погода звісно займи і випий.

  Ага, кота з дому не виженеш, – не відриваючись від телефону, додав я. Але така манера спілкування була негідною,  заховавши телефон продовжив, –  сьогодні урочисто відкривали футбольне поле, але й так не встигли зіграти, там тепер можна запускати карасів. А ви як потрапили на цей ковчег?

– Чекаю електричку, – посміхнувся щиро і продовжив, –  захоплюєтесь футболом? А як давно?

– З дитинства, колись думав, займатися серйозно, але це лише хобі. А у вас є хобі?

Ось тут і розпочалося все цікаве, в маленькому ковчезі Експрес посеред вокзальної площі.

– Я люблю ходити, це моє хобі. Не зовсім звичне, як гадаєте?

– Безсумнівно.

– Але це моє хобі. Я вже п'ятнадцять років ходжу. Все життя пропрацював столяром, давав деревині нове життя, або забирав попереднє, я неймовірно люблю ліс, як зараз би це не звучало. Чого тільки не приходилось робити з деревини, але зараз не про це. Завжди на ногах і в мене почалися проблеми з ними, та взагалі запустив я своє здоров'я, випивав, якщо так культурно сказати, але все вже в минулому. Уяви, що тобі можливо завтра доведеться померти. Ти запитаєш, що далі, а якщо там нічого, ні величезних садів, підземних просторів, перероджень у восьминогів,  квітучих долин, казанів зі смолою, залів з бійками, дівками і холодним пивом. Якщо все, як лампочка, згорів і нічого… Закінчилося… Як тоді ти будеш відноситися до свого життя? Раптом все закінчилося і всі очікування не виправдали себе… Там нічого… А ти не те, що не встиг жити, ти й находитися не встиг, бо думав, що там буде достатньо часу. І я пішов, цього ж вечора мене знайшли за тридцять кілометрів від дому, змученого і задиханого. Сидів на лавці і не  міг зрушити з місця, але з посмішкою дитини, яка нарешті пішла. Мене ледь в божевільню не завезли, довго прийшлось пояснювати сім'ї, але вони зрозуміли. Отак я пішов…

Важко сказати хоч щось, за вікном все без змін, не тротуарі валяється біла футболка з символічним номером….Він продовжив

– Через тиждень я повторив маршрут, переночував у знайомих і наступного дня автобусом повернувся. Це вже було простіше, але не набагато. Через вихідні знову подорож, знову ночівля і автобус. Наступного разу ночувати вже було не зручно, я взяв з собою спальник і каремат, заночував на березі озера, а вранці вже не захотів на автобус і на своїх двох повернувся додому. З тих пір бажання піти кудись не зникало ніколи, ночую де мене застане ніч, спальник і каремат з собою, трохи харчів, вода, ніж і ще кілька речей першої необхідності. На початку я носив з собою набій для рушниці, щоб запах пороху відганяв диких звірів…

Мені бракує слів, дощ не вщухає, за вікном озеро…А раптом там нічого….Згорів і все…Як тоді ти дивитимешся на цей світ?

– Але без них сумно, коли навколо ні душі, ти відчуваєш, як вони тікають від тебе. Тому від цього швидко відмовився. І пішли олені, козулі, кабани, кого тільки не зустрічав. А ж доки не зустрів його, я назвав його Лобо, як в дитячій книжці, вони схожі, тільки мій одинак, він ходить зі мною. Ще в дитинстві, коли  вівці пас, мені довелось дуже близько зустріти вовка, я зумів відігнати його, він злякався, а цей не боїться, йому подобається. Тримається на відстані, але я відчуваю його ходу, легку, як ранковий туман на пасовищі, мені до такої, ще ходити і ходити. Хоча я вже немало пройшов, спочатку рахував, але зараз ці цифри не потрібні. Вибач мене, що  так багато говорю. Знаєш, де двоє говорять, принаймні одному завжди доводиться слухати…

– А як мисливці? Не було проблем?

– А ці придурки? Поки що ні. Специфічний народ

– Чому придурки?

– Та не всі там такі, але більшість. Це все відсутність культури, у професіоналів висока культура поводження зі зброєю, а в інших не те. Чоловіка стверджує культура, її відсутність робить з нього придурка. Чоловіка легка визначити, за тим, як він поводить себе з жінкою і зі зброєю. Все просто…Лобо їх не боїться , він вищий за них, правда одного разу думав, що вже пристрелили,  два місяця його не було, а потім з'явився, хода його була невпевнена, інша. Хворів мабуть. Я боюсь його втратити, бачив його три рази, але боюсь …Не знаю, як ходитиму без нього…Присутність Лобо дає мені впевненості, я вірю в нього…

– А звідки ви зараз йдете?

– З горів, там теж дощі, змок, як цуцик. Кілометрів під двісті пройшов. Цікаво було, грибів багато, та й взагалі, гарна в нас землю, люди ні, а земля гарна. Треба по  ній ходити…

– А додому пішки?

– Та ні, я ж казав електричку чекаю, поки що досить,- він посміхнувся так щиро, як дитина, яка навчилась ходити, – Мені вже треба бігти, дякую, що слухав, мені цього не вистачає…Щасти…

Він закинув на плечі невеликий туристичний рюкзак і покинув наш Ковчег під назвою Експрес, який самотньо стояв на березі озера, де колись була вокзальна площа. Я бачив його через вікно, яка ж в нього хода…

А раптом там справді нічого немає, як мені тепер дивитися на світ, коли я ще зовсім не ходив?

***************************************************************************

 

 

НАЙКРАЩИЙ ДРУГ РОБІНЗОНА

Коли день добігає свого логічного закінчення – найясніший цісар відпускає всіх на волю. І божевільний натовп вибігає зі своїх робочих приміщень, залишаючи все, що не встигли доробити. Люди радіють і танцюють, відчуття ейфорії відчутно висить у повітрі і не зникне аж до ранку. На адміністративних кордонах своїх мікрорайонів люди встановлюють пам'ятні хрести, під якими закопують батоги, плуги, серпи, молоти, оргтехніку, квартальні звіти та іншу документацію. Окремі перехожі не розуміють їх, бо їм ще треба чекати довгі тринадцять років— вони завтра працюють.

Мій звичний шлях пролягає широкою вулицею, яка сьогодні стоїть. Водії нервово тиснуть на клаксони і без упину матюкаються. Вони теж хочуть стати частиною свята, але їхні металеві коробки не дозволяють. Я йду повз телеграф на вокзал. Зазвичай я теж їду на великій металевій коробці, але в такий світлий день не гріх прогулятись.

Вокзал зустрічає мене шумом, який сьогодні особливо гучний. Люди  надзвичайно швидкі та впевнені. Мабуть так і справді потрібно. Я нікуди не поспішаю, а тому можу дозволити собі чашечку смачного американо з холодним молоком та цигаркою. Потім наберу дружину і додому.

Ця кава смачна, не така, як на роботі, хоча б здавалося зерна однакові. Можливо на роботі й кращі, бо шеф на каві не економить, але тут смачніше і все. Тут ніхто не підганяє… Диктор ковтаючи букви, а то й цілі слова, оголошує відправлення та посадку. Ось візьми та поїдь звідси, а куди? Чи є місце у цій країні де ти будеш щасливим? Чи є таке місце? І де?

На десятій колії розпочинається посадка на потяг номер… Сполученням… Голос диктора гуде в моїй голові, перемішуючись зі смачною кавою, цим світлим днем, місцем де я буду щасливим. Це мій потяг, я їду…Так буде краще. Так треба.

– Сонечко, сьогодні буду пізно, роботи багато, вечеряй та лягай без мене. Цілую.

Вона вже звикла, таке часто буває, особливо, на новій роботі. Але я користуюсь цим вперше і це не найкраще відчуття, вона не заслуговує на брехню.

Заховавши телефон у кишеню, біжу до каси. Розштовхуючи всіх на своєму шляху, вибачаюсь на ходу, бо поспішаю і все таке. Кричу в оте віконце, що мені до кінцевої, один. Тітка з неохайно пофарбованим волоссям  в колір від, якого можна прикурювати, простягає мені квиток і хрипить зі старого динаміка

– Вам неймовірно пощастило

– Я знаю, – без будь-яких емоцій відповідаю їй.

Все, побіг… Через сходи та переходи, всі з невдоволеними лицями дивляться на мене. Ох і важко, на пероні зупиняюсь, щоб перевести подих. Дихати важко, наче пів марафону пробіг, я не несу жодної звістки, чому так важко? Раз, два, три побігли. Восьмий, сьомий, не туди. Ось мій десятий. Поїхали.

Зручно вмостившись на своєму місці, розглядаю пасажирів через  вікно, там саме сутеніє. Невже я й справді знаю, що роблю?

Потяг покидає вокзал і суне через місто, як ніж крізь живе тіло. На адміністративних кордонах мікрорайонів стоять свіжі хрести, а під ними насипи і земля ще тепла. Швидкість збільшується прямопропорційно до темряви за вікном. Аж доки у повній темряві ми вириваємося на волю, покинувши всіх, але там про нас не думають.

Думай і люби, люби і думай, бо тобі нічого іншого не залишається. Чим більше бачила людина, тим ясніші у неї очі. Але в очі ми не дивимось… Люди готуються до сну.

Провідниця пропонує каву та чай, якось правда не хочеться. А мій сусід замовляє чай. Він, не на багато, але старший за мене. В окулярах, охайно підстрижений та причесаний, з невеличкою борідкою. Щось вичитує у своєму планшеті. Ось йому вже несуть чай., висипаючи туди цукор, він запитує мене.

– А ви далеко їдете?

–До кінцевої, – відповідаю і несподівано для себе додаю, – Додому.

– Мабуть з роботи?

– Так.

– А де працюєте?

– Це не суттєво, зараз лише входжу в курс справ, перший місяць.

  Часто змінюєте роботу?

– Регулярно, раз на два роки, – посміхаючись, відповідаю.

Не брешу, так і є. Не вживаюся, вигоряю, стає нудно, не вмію терпіти, не розумію навіщо це. Нове місце, нові емоції, гроші приблизно одинакові, але справа не в них. За останні кілька років я попрацював у всіх  своїх знайомих і тепер у мене нема знайомих.

– Це, на мою думку, недобре, – поправляючи окуляри, говорить він.

Я не питаю його імені, мені цього не треба.

– А що тут поганого?

– Людина повинна стабільно працювати, лише тоді можливий кар'єрний та особистісний ріст, лише при систематизації роботи та побуту можна отримати задоволення, я у цьому впевнений. Можливо вам не вистачає мотивації, подивіться відповідні фільми, почитайте книги, відвідайте відповідний семінар і це допоможе, я впевнений.

  Це ж чудово, впевненість та мотивація, це ж чудово. А ким працюєте ви?

– Заступник директора однієї аграрної фірми. Закордонні інвестиції і все таке. Директор наш – чудова людина. Вільям Робінсон, британець, приїхав сюди дванадцять років тому і своїми руками зробив прибутковий бізнес. Чудова людина. А місцеві робітники його по іншому, як Робінзоном, не називають. Його це дуже веселить. Він чудова людина. Я у нього вісім років працюю, спочатку перекладачем, а тепер заступником. Робінсон мені довіряє, вісім років співпраці. Зараз їду налагоджувати відносини з новими партнерами, думаємо розширятись. В четвер назад поїду. Пан Робінсон чудова людина, бізнес-геній. Моя вірність йому безмежна, ми прекрасно дружимо. Я вважаю себе найкращим другом Робінсона….

– А він так вважає?

Потяг незграбно гальмує, ми заїзджаємо на станцію. Вибігаю з вагону на свіже повітря. Люди обліплюють потяг, як бджоли. Одні хочуть вийти на свіже повітря, чи покурити, інші спішать на посадку. Місцеві жителі пропонують різні товари від води й пиріжків, до алкогольних напоїм різної міцності та в'яленої риби. Він вийшов на перекур і скоса дивиться на мене.

Все, далі не поїду, я залюбки їздив цим потягом, коли було треба і ще залюбки поїду, але в його компанії не поїду, я їду додому, до справжнього дому. Що я виробляю?

Усі поспішно заходять назад , продавці відступають на станцію. Я стою і курю, потяг вирушає за своїм маршрутом. А він в чомусь правий, я бачу його через вікно. Щасти тобі, друже Робінзона.  Потяга вже не видно. З півдня обходять станцію важкі хмари, десь буде дощ. Сонце вже давно зайшло. Мені треба квиток, я її додому.

На станції пусто, жіночка у віконці перебирає папірці.

– Мені  один квиток додому.

– Так, зараз гляну, але один не вийде, з пересадкою, треба два.

– Давайте два.

– Вам неймовірно пощастило, є.

– Вже вдруге сьогодні. Дякую

Квитки на руках, а чекати більше трьох годин і вони будуть довгими. Сідаю на крісло, через станцію проходять останні продавці. Телефон подає сигнал про своє існування, дружина пише, що лягає спати, що їжа в холодильнику і  з цією роботою треба щось робити . Любить… .

Виходжу до колії покурити, навпроти стоять цистерни, можливо повні, або пусті. Повз пролітає пустий товарняк, вагони стрибають на колії, а звук божевільний, як важко спати людям, які живуть недалеко. Думаю вони вже звикли і мені треба звикати до того, що я не знайду своє щастя. Бо мені не треба його шукати, воно вже в мене є, мені його подарували, привезли на цьому потязі, який зник. Не всі знайдуть своє щастя, бо не треба шукати те, що вже в тебе є. Не треба.

Пустий товарняк поїхав в мою сторону, я повертаюся на станцію. Треба було тепліше вдягатися, зараз холодно, та й вже їсти хочеться. Тітоньки з пиріжками вже розбіглися. Години тягнуться, небо всіяне зірками, станція пуста. У мене є квитки і це добре. Скоро буде мій потяг, прохолодно.

Провідник відкриває двері, простягаю йому квиток, телефон повністю розрядився, мені їхати півгодини,  стоятиму тут в тамбурі. За склом миготять вогні, в глухій темряві сплять поля і населені пункти моєї країни, країни в якій важко бути щасливим, але можна. І хай відсохне язик у того, хто посміє мені заперечити.

Виходжу на станції, чай з пиріжком додає бадьорості. Вже далеко за північ, всі хто може спішать додому.  Через дві години знову в дорогу. Сплю, але це важко назвати сном, сняться люди у степу, вони йдуть у білих полотняних сорочках і рвуть квіти, рвуть з коренем і складають біля дороги. Червоні квіти біля дороги, а по дорозі…

Недалеко від мене сідає мама з сином. Він ще дрібненький, років чотири. Йому хочеться спати, як я його розумію, Вона обіймає його і тулить до себе. Малий засинає, а в цей момент, я чітко розумію, що батьки схожі на своїх дітей.

Знову потяг, крісло, сон. Величезний натовп виривається з вокзалу і до сходу сонця, спішить проінспектувати громадський транспорт. Поодинокі автобуси розводять нас по наших мікрорайонах, на кордоні мого стоїть великий дубовий хрест, а під ним валяються пляшки з-під алкогольних напоїв. Сходить сонце і я заходжу в під'їзд, піднімаюсь до своєї квартири, ліфт важко суне мене нагору. Знімаю верхній одяг, роззуваюсь і вдягнений лягаю на ліжко, дружина солодко спить.

– Спи, сонечко. Сьогодні ми вдома.

***********************************************************************************

 

 

БАЗАР

Якщо ти помітив, що скачеш на мертвому коні – злазь.

Індіанська мудрість

Ще вчора падав дощ, а сьогодні дерева знову білі. Такий білосніжний ранок… Як так? Зима якась дивна. Сніг і дощ, дощ і сніг. Я йду на базар.

Невеликий стихійний ринок розмістився посеред трамвайних колій, на задвірках мого району. Оминаючи сірі будинки, зупиняюсь біля  новобудови, яку роками не можуть добудувати. Згорблені робітники не посміхаються мені. Якісь люди ходять довкола великої ями, де з сміття, пилу та попелу має постати їхній дім. Я бачу базар…

Здалеку видніються торгові ряди, прилавки, столи, але їх небагато. Сірі люди продають сірі речі. Дахи покриті снігом, білий сніг поверх ржавих листів бляхи та побитого шиферу. При вході стоять великі металеві ворота, петлі врослися у стовпи і будуть тут вічно, доки якийсь чоловічок не поріже це все і не здасть на брухт. Вони й так тут для краси, їх спокійно можна обійти через трамвайну колію. Тут ніколи не було базару, але зараз він є.

Біля воріт стоїть дівчина, дуже вродлива, з темним прямим волоссям і карими очима. Одяг у неї не сірий, вона дисонує з усім, що її оточує. Тут таких не буває… Цікаво, що вона тут робить? Дівчина заглядає кожному прямо в очі, погляд її неможливо витримати, сьогодні ще ніхто не витримав, ніколи ніхто не витримував, але… Вона впевнено та розмірено, дотримуючись темпу, витримуючи інтонацію дикторки вечірніх новин, говорить прекрасно поставленим голосом.

– Я колись збожеволію і ви всі про це дізнаєтесь.

Від її голосу ворони злітають з дерев, кружляють, а потім повертаються у свої гнізда, якими щедро обліплені всі навколишні дерева.

– Я колись збожеволію і ви всі про це дізнаєтесь.

Вуличні пси, великою зграєю перебігають колію і зникають у засніжених кущах, збиваючи з них сніг. А тим часом сонце виходить з-за хмар.

– … колись збожеволію і ви всі про це дізнаєтесь.

Така красива дівчина, цікаво, що вона тут робить? І що вона продає?

– … ви всі про це дізнаєтесь.

За воротами стоїть інша дівчина, прикриває лице рукою, точніше, закриває око. В неї під оком –величезний ячмінь і вона тремтячим голосом просить перехожих плюнути їй в око. Всі, хто проходять повз, охоче їй допомагають. І я  допоміг, плюнув у її неймовірно блакитне око.

За першим прилавком сидять четверо чоловіків та грають в карти. Насправді вони продають спирт, але просто так не купиш. Для цього необхідно знати кодове слово. А вже після першої купівлі, вони охоче приймуть тебе до себе і дадуть тобі в руки карти. Шукай слово.

Колія гуде і мов страшний звір, їде трамвай, старий і ржавий. Повільно похитуючись, завалюється на базар. Продавці відсувають свої столи, які зараз майже на колії. Вже знайомі чоловіки переносять свій стіл, карти падають на землю. І вони топчуть королів, вдавлюючи їх в землю, обличчям догори. Трамвай проїхав і всі речі повертаються на свої місця, королів піднімають та кладуть на стіл. Через сім хвилин трамвай повертатиметься і все повториться знову. Сім хвилин, як…

Стара жінка продає пошарпане розп'яття з могили батька, каже., що в неї більше нічого нема, але вона бреше. Вона ховає золотий ланцюжок під шарфом, а перстені на пальцях – під рукавицями. І каже, що в неї більше нічого нема, лише це пошарпане розп'яття. Сусідка , яка продає землю, попиваючи чай, радить їй.

– Ти б його сріблянкою  помалювала, так можна дорожче продати.

Один з картярів, випускаючи дим з легень, кидає карту на стіл і так само кидає слова.

– Краще б ти його пофарбувала і залишила на цвинтарі.

Але жінка його не чує, їй треба продати. В неї більше нічого нема.

Сусідка допила чай і викинула стакан під стіл. Вона продає землю, не просто землю, а землю з могили святого… Товар користується попитом, люди купують її, як лікарство. Втирають у свої гниючі рани, глибокі порізи, жадібно ковтають її при інших хворобах. Вдихають блаженність цієї землі, носять її в собі. Ця земля чудово продається, але домовину святого вже видно, текстура дерево виривається на світ. Монахи скоро залиють усе бетоном. Чи можна втирати у рани камінці? Що тоді будуть купувати?

Я не встиг роздивитися всі товари, бо довго дивився, як чоловіки грають у карти. Вони добре грають. Цікаво спостерігати, особливо, коли вони не підняли одного короля. Король і зараз лежить на землі. Брудний, хрестовий король. А без нього вже інша гра .

Потім я підійшов до старого діда, поглянути, що продає він. Старий стоїть за столом зі срібною бородою та з обличчям неприроднього кольору. Срібне волосся неохайно виглядає з-під шапки. На столі перед ним лежить велика рибина. Короп, дзеркальний короп. Десь під три кілограми. Риба мертва і несвіжа, покрита білим слизом. Риба з білими очима. Старий говорить до мене

– Хлопче, купи у мертвого чоловіка, хороша риба, свіжа, я її тільки вчора зловив. Купи рибу.

– Вона не свіжа. Мені не треба. Дякую.

– Купи, не пошкодуєш. Навіщо вона мені? Навіщо мертвому чоловіку риба, особливо, якщо у мене нема шлунку. Купи коропа. Недорого.

І я не знаю, що йому відповісти. Всі навколо нічого йому не говорять, наче він продає, щось звичне для них. Наче він продає хліб, або цю ж рибу, але живу і свіжу. Але навіщо мертвому чоловікові риба? Але навіщо мертвому чоловіку гроші? Що треба мертвому, щоб бути щасливим…

День скоро закінчиться, а я нічого не купив. І всі ці люди думають, що в мене можна взяти. Вони шепочуть, мовляв, у нього є кров, тільки кров. Давай продамо її. Я бачу, як вони розливають її в посудини різного об'єму. Спочатку обережно, цінуючи кожну краплю. А потім коли піде, коли все окупиться, коли буде прибуток, вони наливатимуть її незграбно. Вони розливатимуть її на столи, на землю. Топтатимуться по ній ногами, віддаватимуть за півціни. Вони продаватимуть мою кров, бо в мене більше нічого немає.

І я теж хочу щось, або когось продати. Я теж прагну стати суб'єктом торгівлі. Мені це необхідно, мені смертельно необхідно бути таким, як вони… Але нема базару, вони всі розійшлись, заховавши столи і свій крам у металеві будки. Їх вже не видно. Їде останній трамвай, на деревах розтанув сніг і вони стоять голі. Люди пішли по землі, як блукаючий струм.

Під ногами каша зі снігу, багнюки, недопалків, пластикових стаканів, поліетиленових пакетів, гральних карт. Не залишилось нікого, ні чоловіка з рибою, ні жінки з землею, ні жінки з розп'яттям, ні дівчат. Я надіюсь у неї пройшов ячмінь.

За металевою будкою лежить кінь. Туша коня. Собаки відгризли одну ногу і доїдають її в кущах. На коні сидить хлопець, в дуже брудній уніформі, з закривавленою головою. Його погляд направлений у мою сторону, але він не бачить мене, він дивиться крізь мене. А я, що духу, кричу до нього.

– Чого ти розсівся??? Злазь!!!

*******************************************************************************

 

 

 

 

 

Ігор МИСЯК