* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ТРОХИ ПРОЗИ

16:46 13.03.2020

ТРОХИ ПРОЗИ

* * *

 

Я задивилась – монгольський профіль був несподіваним у переповненім вагоні потягу метро. За вікном миготіли високі дерева Гідропарку. Профіль контрастував своєю нерухомістю і був ПРЕКРАСНИМ. Незнайомець поволі повернув очима на мій погляд і я ледь встигла опустити вії. Далі ми по черзі поглядали одне на одного.

Я побачила його лице – воно нагадало мені степ, такий неосяжний, де вітер здіймав хвилі піску, закриваючи небо.

Я побачила очі – вузькі й гарячі. Погляд, пильний і обережний, належав тому, хто любить супротивника, який ні в чому не є слабшим за нього. Це був і погляд митця, повільний і пронизливий.

Я побачила його постать – тонкий стан, легкий як вітер. Ми, два архетипи народів, що мали своїми степ і лісостеп, стежили одне за одним як два хижих звіра. В мені вже змагалась бранка, яка закохалася в завойовника, а він тремтів з ніг до голови, пронизаний незвичною вродою, і я відчула лагідність владної руки, що бігла і не могла добігти краю мого волосся, що так  нагадувало йому гриву випещеної лошиці...

 

Залунало: “Станція Хрещатик. Перехід на майдан Незалежності”. Вийшла. Навколо вирував натовп. Він затягував у глибини свого протоіснування. Я схопилася за це рятівне коло, кинуте мені із позачасся. Вітер дихав гарячим степом. Шелестіла ковила, її тонкий аромат повертав у Забуте. Відчувала на собі погляд, що невідступно стежив за мною. Заглиблюючись у безкінечність шляху, я, колишня бранка,  втікала у сьогодення...

* * *

Вітер вимітав місто. Вчора як оця посушлива погода прийшла думка, що все головне для мене (чи в моїм житті) зроблено: довга і натхненна праця, що не дала особисто мені видимого плоду, вже дорослий син, що торує свій власний шлях, спалахи почуттів як тривожні зірниці темної жаткої літньої ночі… І громовісна тиша спопелила мене, і от я – легкий серпанок над землею, ледь помітне світло у поземнім леті, тиха як сама Тиша, відсторонена, як прибулець, з відкритими і все всотуючими очима й душею. Усе відступило, згубилося, наче і не було, відчутнішим став тиск нескінченного простору, проявленого в мені й крізь мене.

Днями раніше був стан відчуття себе як вертикальної порожнечі – один край десь глибоко в землі, другий – у нескінченному просторі, а я  - той ненадійний у рівновазі згусток, що якщо зірветься до низу, то падатиме каменем, а якщо угору – то підніматиметься спокійним невидимим світлом.

І я все відпустила. Моя воля – лише сприйняти реальність і діяти як вона вимагає.

Я

павутинка що летить за вітром

листок що підхоплений його течією

радію рухові.

* * *

Надумала купити квіти. Одразу в око впали повні, жовті, відчайдушно жовті чорнобривці в руках селянки. Я ще обійшла ряд, який згортався колом біля  входу у перехід до станції метро „Лісова” і зупинилася біля тих чорнобривців. „Скільки?”- спитала.- „Купуйте, це справжні наші українські квіти. Одну гривню”. – „Дякую”,- сказала, беручи квіти і уважно подивилась на жінку. У старенької були витончені риси, шляхетні мовчазні губи. Все виказувало в ній звичку до спостереження, до незлостивого мислення. – „Аристократка”,- подумала і згадалися мені мої працьовиті горді тітки Параска, Оксана, Ївга, Лисавета, Мелашка. Згадалася мама, за чиїм голосом двічі приходили з хору Григорія Верьовки – да куди там – троє дівчат малих, а діди і баби не дочекалися онуків, повмирали в ті чорні голодні роки, задовго до того як побралися їхні діти, мої батько і матір...

Я йшла, злегка притискаючи до себе гарячу хистку хвилю чогось, що не піддавалося визначенню, а назагал – чорнобривців. Вони пахтіли сильно. Їхній дух ущільнювався і ставав моєю захисною оболонкою. Я йшла. Спокійна. Впевнена. Я теж сіятиму вас.

 

ВОНА

 

      Цієї весни вона одягла плащ старшої сестри, який висів у шафі вже чотири роки. Він був довгий (три сестри любили таке вбрання, у ньому вони  видавалися занесеними у цей час з минулого). В її душі відновилася рівновага всіх структур, зрушеними двома смертями - спочатку батька, а рівно за тиждень – старшої сестри. Зрушення було глибоке, воно відбувалося повільно, протягом кількох років перед тим холодним груднем.

      Тепер вона врівноважила свої плани. Вона   з н а л а.  Що знала?  В с е. Все, що треба, щоби жити  ч и с т о. Душа її була спокійна. Це не був штиль моря, коли й легкий вітерець може збрижити його поверхню – ні, це був спокій отої вселенської порожнечи, в якій незбагненно для людського розуму оберталися планети, зривалися зірки, пронизували  повітряний простір і падали не падаючи, планети рихтувалися в стрімкі лінії і загрожували Землі, але нічого не ставалося – бо то  в с е  був  п о р я д о к. Так і в її душі утворився Спокій, в якому шаленіло життя в усіх своїх відтінках – драматичних, веселих, смішних, та у потаємних глибинах душі  вона жила спокійним відчуттям безкінечності.

 

      Прокидаючись серед ночі вона лежала горілиць і розглядала небо, проглядала його крізь всі чотири шари залізобетонних перекриттів і зроблений нарешті такий логічний у цьому кліматі двосхилий дах дев’ятиповерхового будинку. Зорі сяяли так, як колись над зануреним у сон Копачевим. Тонкий місяць, мов те вітрильце на невидимому серед ночі човні, спокійно плив занурюючись у хмари і виринаючи.  Все було сповнене тишею і навіть цвіркуна не було чути. Під лампадкою у кутку тихо гомоніли два брати. Їхня розмова про те, як ліпше ставити церкву на три верхи, набрала рис Таємної Вечері з тим невловимим вселенським змістом. Час од часу розгойдувалися їхніми могутніми тінями стіни у рушниках – і тоді, здавалося, аж поскрипують жердки, на яких висіли рядна і одяг, зблискували очима грізних богів тьмяні ікони, скупчені у східному кутку; пахтіла теплом    велика піч, біля якої тихо стояли лискучі рогачі. Ці одвічні елементи створювали простір кожної хати – без них нема Х а т и, нема цього дивовижного скульптурного витвору рук, що вбирало тепло і віддавало його всім, хто жив і оберігав її. Хата була більше ніж просто житло, це був родинний Храм, що мав свої закони побудови і відтворював всесвіт людини так само,  як і все інше, що було створене її руками.

      Вона спостерігала, як увечері село ще довго засинає, жевріючи мов розсипане багаття  у темряві ночі. А якщо здійнятися над ним іще вгору, то можна побачити як пливуть уздовж битих чумацьких шляхів галактичними сузір’ями села. Кожне -  неповторне скупчення білих аж сяючих хаток з однією, а то й двома церковцями, що поміж хат як місяці посеред зірок.

      Вона знову засинала,  відчувши генетичний звязок зі своїми прапращурами - братами Шаровара, учнями старого Степана Ковніра. Уві сні буде прибувати  с и л а  генетичним каналом, встановленим її підсвідомою памяттю. Уранці вона прокинеться. Сила виповнить її тихістю.

 

      Вона вгорнулася у плащ. Дощ уперіщив такий густий, що здавалося, прорвалося само небо. Повз неї проїздили переповнені автобуси, тролейбуси. Дощ майже розмив будинки на протилежному боці, де рясніли свічками каштани, а з цього боку, праворуч, зеленів омитий ліс. Дерева, як і вона, не опиралися зливі. Вона йшла і спокійно спостерігала  як дощова вода просотує кожну її  клітинку. Це відчуття вже здавна було їй знайоме, щоразу воно наче переводило її в інший вимір самоусвідомлення і зараз, якщо не убоятися цього слова, то - причетності до цієї стихії, невід’ємності від її сили. Дощ спрагло пронизував її, землю, дерева. Це було більше, ніж бути омитим – дощ змінював хід думок, задавав їм новий маштаб. Непроглядна завіса дощу створювала незвичну перспективу надрозуміння всього і вона очікувала, коли цей стан досягне якоїсь їй невідомої межі  й тоді розмиє її на краплі...

      Незабаром за дощовою завісою вона побачить свій будинок і це одразу збере її, стисне, поверне майже із небуття. Вона відчинить двері на кодовому замку, що знедавна з’явився у їх жебрацькому під’їзді, і увійде – наче перетне рубіж, з високості - у світ обшарпаних, продряпаних сороміцькими графіті стін, порубаних між п’ятим і шостим поверхами сходинок (одна із сусідок працює на м’ясокомбінаті, а тому  й рубає час од часу, акуратно підклавши газетку, на бетонованих сходах м’ясисті кістки на холодець), пляшок і недопалків біля смітника... У цьому світі живуть і стають щасливими тихі жінки, бо вони мають  с и л у.

.

      Вона щільніше загорнулася у плащ. У водяній стихії дощу вже розчинилися будинки. Небо і земля злилися і втратилася межа між ними. Останньою зникала Вона. Плащ кольору плаща Богородиці, що його таким зображують на іконах, ще якийсь час згортався і розгортався, торкаючись повітря, підтримуючи одягнену через плече сумку, подібну до тайстри, пристосовану до мандрування. Вона любила саме таку сумку як постійне нагадування, що ми мандрівники Всесвіту і відповідаємо за те, як пройдемо цим Шляхом і яким залишимо Його по собі. Вона зникла у Дощі. Вона повернеться. Коли настане Вітер.

 

      За дощем настала неможлива спека. Жодного поруху. У блакитній глибочіні неба не з’являлося й найменшої хмарки,  бодай з цяточку. В повітрі загусали метелики, у спекотній тіні мліли пташки й ввижалося, що спинився і сам час. Та ось повітря напружилося. І от уже вітерець легким струмком нишпорить поміж листям, грається одягом перехожих, вирує, набирає міці, здіймає хвилі на Дніпрі, хитає верхів’я дерев і хмарочосів, притискує до землі птахів... Місто змінювало свої глибинні структури і Вона почала оживати. Всі її зображення, що були розкидані по світах, вже невидимо вібрували, висріблюючи повітря соталися до Києва, під склепіння Софії. Наближався великий Вітер. Вона встигне. Поки буде Час Вітру, огляне Землю, кожній жінці дасть іскру себе. Вони поспішатимуть. Ніхто не залишиться без Її дару. Вона не питатиме, як розпорядилися її попереднім дарунком. Вона знову і знову сіятиме в них вогонь.

 

      А поки, невидима, згорнута до часу Вона стоїть на хмарі позолоченного листя”*,  вражаючи незбагненою тихістю обличчя. Глибинний зблиск не Смутку, а Любови”* –  сила, болісна і млосна -  пронизує  Її. Вона чекає, чекає як земля, як зерно у землі дощу - сильного, невгамовного. Вона чекає Вітру. Вже чути запах далекого Степу і звідти наближається Вітер.

 

      * Цитати з поезії  Дмитра Павличка

 

     МІНІ-САҐА

Батькові присвячую

 

       Дуже рано, ще й не світало, коли коридорний розбудив Ілька, найменшого за віком серед в’язнів не тільки цієї камери, але й усієї Лук’янівської буцигарні, – приклав до губ палець й очима показав на вихід. Ілько тихенько пішов поперед нього. У коридорі той нахилився і прошепотів:

       – Іди, з братом попрощайся. Сьогодні за ним прийдуть…  

       Ілько знав, що це колись таки станеться, та і сам теж був готовий до страти. Як тінь нечутно зайшов до камери-одиночки. Дмитро його чекав. Високий, ставний, притис до грудей братову голову. Серце Ілька так гупало в грудях, що він аж стривожився, щоб того гупу бува хто не почув... А Мітя тільки й сказав:

       – Живи, малий, тебе випустять... тільки потримають ще трохи. А Варці скажи, люблю я її... дуже...і хай не плаче.

       Ілько так і не спромігся вимовити ні слова… він наче вріс у братове тіло, не міг розтулити руки, якими обхопив брата... коридорний показав на двері. Мітя поцілував його в буйну чуприну, погладив...

       – Іди, –  сказав, – іди, –  і акуратно, лагідно так розчепив братові пальці, – йди.

        Ніколи і ніхто потім  т а к  не цілував Ілька, не гладив... став він одразу дорослим. Від дверей обернувся. Сльози нестримно котилися з очей... Брат стояв, склавши руки на грудях.

       – Як у домовині, – подумав Ілько, якого коридорний потяг за рукав, – а гарний який, чисто намальований...

       А Дмитро дивився на брата, який  зримо для нього залишився стояти біля дверей і якому випадало тепер ставати за старшого в родині, – так дивляться на ікону, – дивився уже всевидющими очима і молився... час для нього зупинився… його величезні очі були схожі на очі Спаса з їхньої ікони, що стояла на покутті, на самому чільному місці. Дмитро молився,  молився за сім’ю, за побратимів, за отамана... ще побачив тим зором, що відкривається в найскладніші хвилини життя, свою Варку, сестричку Тетянку, якій пішов п’ятий рік, Миколку, що був на два роки молодший за Ілька, ще меншого Андрія... і, прозираючи тим зором рідне село, копачівські поля, заспокоївся… напруження спало… він ніби переступив той поріг...

 

        Ілько лежав горілиць у своїй камері. Він заплющив очі:

        – Хай думають, що сплю, – а сам молився, –  „Отче наш, іже єси на небесі”..., а далі збивався, починав знову й знову збивався... і тоді подумки проказував Тому, що на небі:

      –  Та що ж ти, Боже, не знаєш, що брат мій і муху не зобідить, випустить її на вулицю, а зимою, – то і зовсім не ганяє, сміється, каже, – Божа істота. Та він же захищав нас усіх! То що ж ти, Боже, робиш…  

       Почало розвиднюватися. Він одвернувся до стіни, щоб ніхто не помітив його сліз...  ще він заплаче, коли вертатиметься додому, а більше – ніколи…

       – Боже, прийми його душу, – раптово проказав і здригнувся усім своїм худеньким як зів’ялий листочок тілом – учувся йому постріл... Ілька заціпило, наче встрелили його. Такого скорцюбленого і розтурмосив коридорний, що перед тим дав йому попрощатися з братом, - дядько Микола.

        – Вставай, Ільчику, поїж трохи, – важка крапля впала на обличчя Ілька і як оживила його. Ніколи він ще не бачив, щоб коридорний-то плакав, та він і не плакав, це лише одна сльоза прохопилася, непрохана, – так плаче серце.

      –  Вставай, хлопче, – почув, –  мож’ скоро тебе випустять... проситиму за тебе...

       Не випустили, але дозволили на смертному тому коридорі допомагати їжу розносити арештантам, а ще, як прийшов новий начальник тюрми, то стали його направляти у різні майстерні, що були там, працювати – до лозової, палітурної, перукарської, ковальської, дзеркальної - вчився тим ремеслам… на все життя знадобилося… Дядько Микола, добра душа, чим міг підгодовував Ілька, стеріг його... Зміцнів хлопчина і назавжди закарбував собі, що  в с ю д и   є  люди.

       Десь за років півтора Ілька випустили. На цей час пішов йому вже чотирнадцятий рік. З Лук’янівської йшов додому якийсь час пішки. Поспішав. Дядько Микола на прощання втулив йому маленького вузлика – там був добрячий окраєць хліба, цибулина та ще кілька грудочок цукру.

       – Вони – Тетянці, – подумав, – а хліб поділю між усіма –  Тетянкою, Андрієм та Миколкою. Цибулину ж, здорову, соковиту, поки йшов, з’їв. Мабуть це від неї, такої міцної, і наверталися сльози..... він їх не витирав – ніхто не бачить, а й побачить – ніхто його не знає... ця жагуча їжа відволікала хлопця від пережитого, а ще за тими невільними слізьми спливала гіркота, і вже до слуху долітало тремке шурхотіння листя, очі примічали, як вітер біжить   травою,  як хмари громадяться в отари...

       Коли вийшов за Київ, повезло – спинилася якась підвода і дядько спитав, чи далеко йде. Почувши у відповідь, що у Копачів, сказав:

        – Сідай, якось довезу, їду ж до Обухова…

       Забилося серце в Ілька – в Обухові саме їх з Мітєю і арештували, й доправили спочатку до Василькова, а потім уже до Києва... хтось вказав на Мітю як на колишнього зеленівця, а Ілько був у нього якраз –  одежину та харч приніс братові... біг за конвоїром і колотив того щосили, то і його, „бандітськоє отродьє”, зв’язали та разом із братом і повезли...

 

        Першою, кого побачив, була Варка. Він закляк і як онімів. Вона підійшла і притулила його до себе. Ілько зрозумів, що говорити нічого не треба, – вона  з н а л а. Мовчки зайшли до хати. Варка метнулася до печі...

       – Як у себе вдома, – подумав, – ой, Дмитре, бачив би ти свою Варку...

       А вона і була таки  д о м а.  Як донеслася у село звістка, що Мітю розстріляли, прийшла Варка до них, вклонилася матері:

       –  Прийміть  Вашу невістку!

       – Ой, лишенько, доню! Та як же це так!

       – Та так, мамо, і буде. Збиралися ми побратися, просити Вашого благословення...

       – Та ти ж молода, ще полюбиш!

       – Ні, я вже вирішила... дозвольте, мамо, дочкою Вам бути.

       І опустилася мати на лавку, вдруге прибита горем... знала, що Варка не відступиться, та і за прапрадідівським звичаєм не мала права відмовити... Підвелася, обняла невістку.

       –  Заходь… донькою будеш… слухатимеш мене, – чи то спитала, чи то ствердила.

       –  Так, мамо. Але ж Ви не подумайте, незаймана я...

       Стислося материнське серце, заридало, – недарма Мітя Варку то уподобав...

       Так і повелося.  Перейшла Варка і жити до них… ніхто не дивувся цьому – матері разом дівували, майже разом і побралися, добрими сусідами були...

 

       А що гарна була Варка, то правда. Обидві матері казали їй:

       – Доню, Мітю не повернеш, а ми ще онуків хочемо дочекатися. Он сохне по тобі Мітін друг, вони ж разом були, як кревні брати, чудо, що живий... іди за Павла!

       Вмовили… віддалася Варка... первінця не змовляючись вирішили назвати Дмитром.

       Йшов 1928 рік.

 

      Попереду були розкуркулення і колективізація, два голодомори, Київ, Диміївка (і димів же було над тим київським передмістям…), що згодом стала називатися Сталінкою  і де зустрів синьооку, з пишною довгою косою майбутню матір своїх трьох доньок, кадрова служба в Червоній Армії,  полкова школа у Білій Церкві, Польща, Велика Вітчизняна війна, яка для нього почалася значно раніше, служба на залізниці під час евакуації державно важливих міських установ і підприємств, службовців, їхніх родин… свою дружину з донькою не  встиг евакуювати, не мав права поза чергою, і сам не встиг відійти з останніми червоноармійцями… спочатку разом із другом Миколою (та чи ж не Святий Микола посилав йому в скруті порядних людей з цим іменем…) переховувався в клубі, – там, на горищі зашалювала їх намертво між трубами  його Фрося (на селі казали – Приська, зменшене від Прискілла), кілька днів пролежали, поки йшли облави, а потім принесла вона одежину  і вдалося їм непримітно залишити місто й подалися вони кожен до своєї рідні у село, Ілько – до жінчиних родичів. Там, на краю закинутого далеко від курних шляхів села, прийшлося не раз ховатися у печі, а одного разу і в щойно випаленій – повезло, що не відкрили заслінку і що недовго, а так, для порядку, обшукали хату, понишпорили в хліву та й пішли... довго лікував ті опіки... а потім був штрафбат, де з двохсот чоловіків, таких як він, практично неозброєних,  вижило тільки троє, і він серед них... і досі перед очима фронтовий друг з розтрощеною головою, який поряд з ним ще довго, як тоді здалося, біг уперед на ворога... а потім були нагороди, орден Червоної Зірки, два поранення, шпиталь в Софії… і знову бої за Будапешт, Відень, Ямбол… і Перемога… і нарешті, повернення додому, спочатку пішки, з випадковими короткими перестрілками і втратами друзів ...

       Це все ще попереду...

 

 2013 р.

 

 

 

Марія ГОНЧАРЕНКО