Яріло сонце, пахтилася свіжоскошена люцерна в перемішку з пирієм. Жваво сушився деревій на мокрій землі. Миготіла ще нічна роса. Легкий вітерець доносив з поля то щебіт раннього солов’я , то терпкий запах лободи, що злився з пахощами старої груші. І так щедро вдарив квітень цвітом яблунь у старому, пошерхлому саду. Містичні чорні, подекуди коричнюваті дерева в намисті із лишайників гордовито вдягли пишну білу корону суцвіття, забувши про свою вчорашню бідноту.
Раз у два роки садок перетворювався на біло-рожеву феєрію, манячи до себе чи не всі види пташок, різнобарвних метеликів, які ширяли просторами розлогих терас, заплутуючись у павутинні.
Тераси — саме так називали садок на околиці Жашкова. Дивне місце мого дитинства! Там я і досі подекуди чую, як реве моя череда, повертаючись із паші додому. Як на тому березі під городами в очереті витягує грубим голосом пташка, бугає своє "бу-гу". А в осоці сірий чубатий журавель шукає жабеня, яке вдало сховалося в відбитку коров'ячого копита в масному болоті.
Та й туди дотягнулася тяжка рука цивілізації, розділивши трасою "Київ-Одеса" садок на дві частини. Протягнули крізь нього високовольтні лінії і тепер яблуні, які б хотіли випнутися ще подай трішки до неба, вимушені розростатися в сторони, сплітаючись віттям одна з одною. Лиш бо молода черешня, не боячись нічого, витягнулася на метрів з десять до неба. Дивуюся їй— сильна! Не раз трощила її блискавиця, і гнув майже до землі вусатий вітер, а вона все вставала, все боролася, все хотіла жити. Можливо через своїх рижих мурах, котрі так чекають її солодко-чорних плодів, вона знову цвіла. Хтозна.
Я все далі заходив у садок, і він ласкаво ковтав мене в свою зелень.
Підійшов до п’яти дерев, стоячих в ряд.
— Так саме тут, — вигукнув я в безмежжя саду. І приємні спогади
огорнули мене. Сюди ми приходили на відпочинок в середині дня з двацятьма, а потім із десятьма коровами. Жваві жінки на велосипедах крутили педалі вузькою стежкою, дзенькаючи алюмінієвими відрами об раму. На багажнику висіли дерев’яні стільчики, і тріпався на вітрові цідилок із марлі. Пов’яжуть голову хустиною, присядуть на стілець при самі землі і почнуть вибивати молоком по дні відра якусь незвичайну мелодію, і в кожної вона різна. Закінчать, процідять мені в білу залізну кружку молочної піни, сяду під яблунею, дістану кусок білого хліба і банку з яблуневим варенням, і почну свою вже власну церемонію. Відпочивши годинку другу, протру сонні очі, піду вмиюся до ставка та й жену світ за очі, вже й так наморених корів…
Отямившись від спогадів, поплентав далі між густими споришами та розлогою конюшиною. Чи щось знайти хотів, чи щось пригадати, і сам не знаю. Ішов куди очі бачили, і куди ноги несли. Дійшов до мосту і знову спогад, як я розкопував гирло цього струмка, котрий знову затягнувся мулом, а там далі криничка згадалася, і я поволік свої ватні ноги вже до неї, щоб напитися прохолодної води.
На майже стертій крізь час мотузці, примотаній до дерева, висів дерев’яний кухлик. Заросла криниця осокою, збилася мулом, та не втратила свій смак, смак — дитинства.
І ще трошки блукаючи, я вирвався з того ковша спогадів. І вже привітно мене зустріло зеленою усмішкою поле пшениці…