* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДІД МОРОЗ

13:36 04.02.2019

ДІД МОРОЗ

 

У свої 4 роки Таня ні разу не бачила своїх батьків і не мала ні найменшої уяви про них. Одразу з пологового будинку її відправили в дитячий дім, де вона й жила. Поруч з нею підростали такі ж безбатченки, як і вона. Це був особливий світ, світ без материнської любові, без ніжності, без ласки, без домашнього тепла. Однак діти сприймали його як належне, бо іншого життя вони не знали.

У їхньому світі жило зовсім мало дорослих – лише обслуговуючий персонал дитячого дому. Обов’язки батьків виконували виховательки, тому діти їх інстинктивно любили. Танею опікувалися: Ірина Степанівна і Настасія Дмитрівна. Обидві приблизно одного віку – мали під 50. Таня більше любила Ірину Степанівну, бо та була добрішою. Настасію Дмитрівну побоювалася, бо та була крикливою, часто била дітей. Однак наказувала вона їх справедливо – за капості, за непослух, - тому на неї ніхто не ображався.

Серед обслуговуючого персоналу був лише один чоловік – завгосп Борис Володимирович. Якщо треба було щось важке перенести чи відремонтувати, то кликали його. Він приходив у своєму синьому робочому халаті і виконував чоловічу роботу. Таким чином, діти усвідомили змалку, навіщо потрібні чоловіки.

У дитячому домі був розклад дня, якого неухильно дотримувалися. Тому всі дні були схожі між собою, але інколи приходили свята, коли відмічали чийсь день народження. Іменинників з самого ранку вітали, дарували їм подарунки. В обід приносили торт і цукерки і вся група ласувала ними. Однак існувало ще одне велике загальне свято – Новий рік. В залі встановлювали ялинку, прикрашали її, приходив Дід Мороз і приносив дітям подарунки.

От у такому світі, зі своїми радощами і неприємностями, виростала дівчинка Таня. Однак існував інший світ – світ дорослих, звідки приходили вранці працівни-ки дитячого дому і куди вони йшли ввечері. Той світ вирував поруч і його можна було побачити у вікно. Вулицею ходили люди, їздили автомобілі. Там стояли інші будинки. До одних люди прямували вранці і зникали там на цілий день; до інших приходили ввечері. І так щодня снували дорослі з одних будинків в інші, крім свят-кових і вихідних днів. Святкових днів не так уже й багато – десь із десяток набере-ться у рік. Тоді вулиця порожніла, затихала. Але одне свято виділялося не тільки в дитячому домі, але й у дорослому світі – Новий рік. Люди несли додому ялинки, купували до них прикраси. Вулиці розцвітали різнокольоровими електричними гірляндами, які весело горіли вечорами майже місяць. Дід Мороз приходив в усі будинки – і до дітей, і до дорослих ,- бо він дуже добрий і щедро обдаровував усіх подарунками. У новорічну ніч стаються чудеса, тому дорослі не сплять, щоб не проспати чудесну мить. Вони веселяться, гуляють, співають, галасують; у небі бахкають салюти і різнокольоровими іскрами розмальовують цю дивовижну ніч. Навіть у дитячому домі ламається залізний розклад дня. Ніхто не лягає спати о 9-ій вечора. До самої ночі дітей розважають мультфільмами. Їм дозволяють дивитися телевізор аж до півночі. Після 12-и годинникових ударів усіх вітають з настанням Нового року.

Новий рік приходить на зміну старому. Святкові дні минають, ялинку роздяга-ють і виносять надвір. Життя повертається у звичне русло і все знов підкоряється розкладу дня.

Таня підростала. Життя її було чітко розписане: від вранішнього підйому до відбою на ніч. З молодшої групи вона перейшла в середню, із середньої – в старшу. Потім на неї чекає підготовча група, де її навчать читати і писати. У 6 років Таня піде в школу і буде вчитися там довго, доки не виросте. Її дитинство було розплановане дорослими і вона впевнено крокувала вимощеною дорогою. Таня жила у звичайному дитячому домі, яких тисячі в Україні. І доля її нічим не відріз-нялася б від інших безбатченків, якби не знаходився її дитбудинок у Донецькій області і якби не надійшов 2014 рік. Тоді дорослий світ змінився. На вулицях з’явилися озброєні люди. Працівники дитячого дому, хоч і намагалися приховува-ти свою тривогу, але вона світилася в їхніх очах і бентежила дітей. Та й телевізор вносив сум’яття. Він повідомляв новини, і, таким чином, діти дізналися, що в Києві сталася революція, президент Янукович втік з країни, а Росія захопила Крим. Однак для дітей це були абстрактні поняття, бо їх розклад дня від цього не змінився. Змінився тільки настрій дорослих, хоч вони і намагалися це приховати. У повітрі зростала загальна напруга, як перед грозою, і діти це відчували.

Влітку в їхнє містечко увірвалася війна. В небі з’явилися бомбардувальники, військові вертольоти. Бомби, снаряди, міни, зі свистом носилися в повітрі, а потім вибухали зі страшною силою. Від цих жахливих вибухів жалібно тремтіло скло. Перелякані діти ховалися під ліжками, бо більше ніде було їм сховатися. Бомбо-сховища не облаштували ні в дитячому домі, ні поруч. Дорослі виглядали розгуб-леними і наляканими. Під час обстрілів виховательки так само, як і діти, падали на підлогу і закривали вуха руками.

- Як же так? Путін обіцяв, що ми мирно перейдемо під Росію,- лепетала роз-пачливо Настасія Дмитрівна.

- Погано тобі жилося? Революції захотілося? От тепер маєш,- сичала на неї Ірина Степанівна.

- А чому в Києві можна революції робити? Ми що, гірші?

- На київському Майдані сотню людей вбили. Тепер будуть убивати нас.

- Чому ж Крим мирно відійшов до Росії, а у нас почалася війна?

- Краще б ти не ходила на ті мітинги, дурепо!

Війна лише налякала те донбаське містечко. Його безпосередньо не обстрі-лювали і не бомбили. Бойові дії обійшли його стороною. Якось одного дня вулиці містечка наповнили нові звуки: гул важкої техніки і лязкіт гусениць. Хоч і лячно було дітям, але допитливість перемогла. Вони обережно підібралися до вікон і визирнули. Вулицею повзли танки – важкі і грізні. За ними рухалася інша броне-техніка. Нічого подібного діти у своєму житті не бачили. Видовище було вражаю-чим: водночас і лякало, і захоплювало.

Канонада віддалялася в бік Донецька і туди кілька днів рухалася армія. На вулицях знов з’явилися українські прапори і життя потроху відновилося. Дорослі повилазили зі своїх квартир і снували містом: ходили на роботу, в магазини, у різних справах. Містечко ожило, однак обличчя його змінилося. В кожному русі, в кожному подиху відчувався неспокій. Адже війна не скінчилася. Зі сторони Донецька весь час доносилася канонада, лише притишена відстанню. Жителі міс-течка чули її і вдень, і вночі. В результаті звикли, але тривога не полишала їх. Ніхто не знав, що буде завтра, тому жили сьогоднішнім днем. А жили нужденно, у дитя-чому будинку не вистачало навіть їжі. Про гарячу воду забули взагалі, бо й холод-на вода не завжди текла з крана. Перебої з електрикою стали звичними. Проте нарікати було ні на кого, бо йшла війна.

Проминуло літо, настала зима, а війна продовжувала гуркотіти. Жителі містечка призвичаїлися жити у прифронтовій зоні. Втішалися вже від того, що їх не обстрілюють, не руйнують будинки, їхніми вулицями не тече кров. Канонада на далекому обрії стала менш інтенсивною, інколи взагалі затихала на кілька днів. Восени у містечку налагодили нарешті нормальне водопостачання і вмикнули опалення на зиму. Отже, жити можна.

Наближався Новий рік. У дитячому будинку, однак, не запанував передсвят-ковий настрій, як бувало. Дорослі говорили, що ялинки не буде і Дід Мороз не прийде, бо триває війна. Дітей це дуже засмутило. У них тепер взагалі не відміча-ли ніяких свят, навіть дні народження. Про торт і цукерки могли лише згадувати. Війна відмінила усі свята.

У грудні посилилися бої за донецький аеропорт. Обрій гуркотів потужною канонадою і спалахував яскравими зірницями. Цей страхітливий гуркіт не стихав ні вдень, ні вночі, і діти призвичаїлися засинати під нього. Тут і дурню зрозуміло, що Дід Мороз не прийде до них, доки триватиме війна. Дітям стало зовсім безрадісно. Цей Новий рік їм доведеться зустріти без ялинки, без Діда Мороза, без Снігуроньки, без подарунків. Тим не менш, вони все одно готувалися до свята: вчили віршики, пісеньки, танці. Керівництво дитячого дому все-таки вирішило провести новорічний ранок всупереч лихій годині, щоб у дітей з’явився хоч якийсь святковий настрій.

І сталося диво! Таке буває тільки в казці. Але ж Новий рік – це казкове свято! Його відмічають не тільки люди, а й звірята в лісі. Якщо усі діти, усі дорослі і звіря-та – усі разом, дуже сильно будуть просити у Бога якесь одне спільне бажання, то воно обов’язково збудеться. Так сталося і в тому дитячому будинку.

30 грудня їм привезли ялинку і Борис Володимирович встановив її у залі, як це бувало завжди. Вихователі прикрасили лісову красуню іграшками, гірляндами. У приміщенні запахло хвоєю, радістю. Дитячий дім наповнився веселим гамором, дзвінким сміхом. Дітям повідомили, що до них все-таки прийде Дід Мороз зі Снігуронькою. Адже Дід Мороз дуже любить дітей і не залишить їх без подарун-ків! Щоб вони зі Снігуронькою не постраждали від війни, їх охоронятимуть кібор-ги. Це такі непереможні воїни, які тримають донецький аеропорт.

Наступного дня діти зустрілися з ними. Вони прийшли у дитячий дім одягнені у військову форму, але без зброї. Дорослі дивилися на них з великою повагою і навіть острахом. Їх з’явилося троє, як три богатирі з казки. Вони були кремезні, сильні і веселі – зовсім не страшні. Діти дивилися на них зачудовано, стримуючи подих. Обережно обступили. Кіборги привітали їх зі святом, побажали щасливого дитинства і запевнили, що воно у них неодмінно буде, бо вони, воїни світла, розі-б’ють темну силу. Війна скоро закінчиться і всі українці житимуть у чудовій соняч-ній країні. Діти вірили кожному їхньому слову, бо від них віяло силою, відвагою. Кіборги тепло посміхалися дітям і ті посміливішали. Таня, як найхоробріша, обережно взяла одного за руку. Їй дуже кортіло доторкнутися до легендарного кіборга. У нього виявилася тепла, міцна долоня. Він приязно стис довірливу руку, посміхнувся і запитав: «Як тебе звати?» Таня назвалася. Він відкрив їй своє ім’я навзаєм: Перун. Його побратими теж мали чудернацькі імена: Гиря і Натрій. Хоча, що тут дивного? У кіборгів мають бути чудернацькі імена, адже це не прості люди.

Потім вийшли Дід Мороз і Снігуронька: обоє веселі, жваві. Снігуронька весь час пританцьовувала. Дід Мороз, хоч і з довгою білою бородою, хоч і говорив повагом, але рухався легко, сипав жартами. Дитячий сміх так і дзвенів навколо ялинки. Дід Мороз організовував веселі ігри та конкурси, під час яких діти демон-стрували свою спритність, моторність, кмітливість. Показали вони також Діду Морозу, як гарно вміють танцювати, співати – не даремно ж готувалися. Потім кожен підходив до нього, називав своє ім’я і читав віршика. Дійшла черга і до Тані. Вона добре виступила і Дід Мороз похвалив її:

- Молодець! Яка ти гарна дівчинка! А букви ти вже знаєш?

- Знаю.

- А яка це буква, скажи мені, Танюшо?- в руках у Діда Мороза з’явився кубик з літерами.

- Це українська буква «і»,- чітко відповіла дівчинка. Вона, як і всі жителі цього донбаського містечка, розмовляла російською мовою, але вже вивчила українсь-кий алфавіт.

- Правильно,- похвалив її Дід Мороз.- Ти справжня україночка!

Дід Мороз посміхнувся їй і між вусами та бородою весело блиснули молоді зуби. Таню неначе сяйвом огорнуло. Дід Мороз ніжно погладив її по голівці. Від нього приємно пахло одеколоном і добротою. Чомусь хотілося пригорнутися до нього, але дівчинка не посміла.

У кінці новорічної вистави Дід Мороз виволік свого великого, червоного лантуха і це викликало велике збудження серед дітей. Вони засовалися на своїх стільцях, найнетерпеливіші забарабанили ніжками по підлозі. Очі усіх загострили-ся на лантуху. У передчутті щастя діти затамували подих. Невже там цукерки? Дід Мороз урочисто розв’язав лантуха і почав діставати звідти подарунки, а Снігуронь-ка вручала їх дітям. Таня отримала і свій подарунок – новорічну коробочку з цукерками, зі справжніми цукерками. Діти вже й забули їхній смак і не сподівали-ся побачити. Вони міцно пригортали кожен свою коробочку цупкими пальцями, щоб вона не щезла, не розтала, як сон. Справжня радість іскрилася в дитячих очах. Все відбувалося, як у новорічній казці, і діти почувалися героями цієї казки. Адже добро завжди перемагає зло. Незважаючи на війну, Дід Мороз все-таки дістався їхнього містечка, прийшов зробити свято, справжнє свято. І йому це вдалося: і ялинка сяяла різнокольоровими вогнями, і пісні, і танці, і веселі ігри, і, звичайно, подарунки з чарівного лантуха. Всі атрибути Нового року приніс їм Дід Мороз. Крім цукерок, діти ще й отримали від нього по українському прапорцю. Прапорців ще жодного разу Дід Мороз не дарував дітям. Ті радо прийняли подарунки. Ново-річна вистава пройшла чудово. Діти сяяли від щастя і радісно махали прапорцями, прощаючись із Дідом Морозом.

Новорічні свята мають таку казкову силу, що здатна навіть війну призупинити. На тиждень вщухла канонада біля донецького аеропорту і встановилося переми-р’я. Адже всі люди колись були дітьми, отримували подарунки від Діда Мороза і вірили в казки. Потім перестали вірити і перетворилися на дорослих.

Після свят бої за донецький аеропорт відновилися зі скаженою силою. Кано-нада не стихала ні вдень, ні вночі. Там, за обрієм, рвалося небо, стугоніла земля. Йшли жорстокі бої. Війна грюкала у двері, скаженіла. Тривога повернулася у мале-ньке прифронтове містечко, у дитячий будинок. Люди не могли спокійно спати, їсти, працювати. Повітря тремтіло від страху. Дітей відволікали від війни іграми, казками, мультфільмами. Та коли вони поверталися у реальність, їм передавався неспокій дорослих. Якось ввечері, коли вже діти лягли спати, до виховательок Таніної групи зазирнув Борис Володимирович і схвильовано повідомив:

- Ви чули? Росіяни все-таки захопили аеропорт.

- Що ж тепер буде? На нас посунуть?- злякалася Ірина Степанівна.

- Хто його зна…- здвигнув розгублено плечима завгосп.

- Не втримали таки кіборги аеропорт,- розчаровано мовила Настасія Дмитрів-на.

- Не втримали, як бач,- констатував Борис Володимирович.- Кажуть, билися мужньо і полягли там. Хоробрі воїни. Шкода їх. І ті, що приходили до нас на Новий рік, усі загинули.

- І Снігуронька?- вжахнулася Ірина Степанівна.

- І Діда Мороза вбили, і Снігуроньку,- сумно підтвердив Борис Володимиро-вич.

- Мати Божа!- перехрестилася Настасія Дмитрівна.

- Хай буде їм земля пухом,- промовила Ірина Степанівна.

Таня не спала і чула ту всю розмову. Коли донеслася до неї звістка про смерть Діда Мороза, Снігуроньки і тих трьох добрих богатирів, одного з яких вона тримала за руку, у неї в грудях все похололо, неначе крижана брила провалилася туди. Така розпука розірвала її серце і здавила горло, що з очей бризнули гарячі сльози. Вона голосно заридала і стурбовані виховательки кинулися до неї. Вони намагалися заспокоїти дівчинку, але в них нічого не виходило. Таня аж захлинала-ся від гірких ридань і її маленьке тільце здригалося від конвульсій. Вона так ще ніколи не плакала, ніколи ні за ким не тужила. Але ж тут таке горе! У неї відібрали Діда Мороза! Таня не знала ні мами своєї, ні батька, ні дідуся, ні бабусі, ніякої рідні. Діда Мороза зі Снігуронькою дівчинка полюбила всім серцем. Вона чекала їх, як пташка чекає вранішнє сонце. Вони з’являлися лише раз на рік і приносили їй величезне щастя. Її огортав салют з ніжних зірок. Світ тоді дивовижно змінював-ся, ставав іскристо-казковим. Всі навкруги посміхалися, веселилися, блимали різнокольорові вогники. Блаженство! І раптом такий удар. Чорні чорти вбили Діда Мороза і Таня його більше ніколи не побачить. Ніколи-ніколи  він вже не прийде до неї зі своєю Снігуронькою, не загоряться на ялинці різнокольорові вогники. Не буде більше світлого веселого свята. За ніччю не настане ранок. Сонце упало в прірву.

Своїм голосним плачем Таня розбудила інших дітей. Ті спросоння теж почали плакати. Ірина Степанівна підхопила Таню і винесла її зі спальні. Борис Володими-рович приніс склянку води. З великими труднощами їм вдалося напоїти, заспоко-їти дівчинку і та нарешті перестала плакати. Пригорнулася усім своїм тільцем до виховательки, як до мами. Ірина Степанівна обійняла бідолаху, притисла до себе і стала лагідно колисати:

- Все буде добре, все буде добре…

Таня затихла ненадовго, аж раптом підняла голову і промовила:

- Не буде добре, адже Діда Мороза вбили.

І сльози знов потекли по згорьованому обличчю. Тільки тепер Ірина Степанів-на збагнула причину дитячого горя.

- Не плач, Танюшо! Дід Мороз воскресне і знов прийде до тебе на Новий рік.

- Не прийде, ой не прийде!

- Це ж казковий Дід Мороз! Його не можна вбити. Ти ж сама знаєш, що добро непереможне. Дід Мороз всесильний. Він літає на своїх санях по всьому світу і вітає дітей з Новим роком. Хіба можна вбити вітер? Дід Мороз обов’язково оживе і прийде до тебе 31 грудня. Інакше не може бути.

Такий довід заспокоїв Таню. Адже у всіх казках добро завжди торжествує. Ірина Степанівна вклала дівчинку у ліжечко і та одразу заснула. Приснився їй Дід Мороз. Він летів разом зі Снігуронькою через снігопад, а за ними вервечкою леті-ли три добрих богатиря. Всі вони посміхалися Тані і махали їй прапорцями.

 

 

 

Олексій Ващенко