Стоять люди втомлені, зажурливі, ремствують:
- Ціни ростуть, знов підняли тарифи за комуналку, медицину зробили платною.
- Біда та й годі,- констатував Пилип.
- Доки ж ми будемо це терпіти? Треба брати за горло цих нуворишів!- гарячкував Степан.
- Та вже ж пробували, не одну революцію здійняли. Тільки гірше стало,- осаджував бунтаря Пилип.
- Бо жодна революція не вхопила тих панів за горло.
- Не треба розхитувати човна, бо всі перекинемося,- розважливо промовив Захар. - Зараз іде війна з Росією, тому треба поправляти становище обережно. Влада у нас нарешті своя, українська, і треба з нею вести діалог.
- Яка ж вона українська? Влада у нас антинародна, олігархічна. Пограбувала нас до нитки і ще нишпорить по кутках, щоб вимести все дочиста. Загребуща, ненажерлива!- Степан від обурення аж почервонів.
- Бувало й гірше,- зітхнув Пилип.
- Але ж хочеться кращого життя, європейського! А наша влада тільки базікає про Євросоюз. Насправді ми туди не йдемо. Ми взагалі нікуди не йдемо. Економі-ка розвалена, злочинність процвітає. В країні панує повний безлад.
- В усьому винна Росія. Вона почала проти нас війну,- визначив Захар.
- А президента, а парламент, а кабмін нам хіба Росія на голову посадила? Ні, наш народ їх обрав. Отже, самі винні,- вів свою політику Степан.
- Будуть вибори – оберемо кращих,- запевнив Захар.
- Ми до виборів можемо не дожити,- зауважив Степан.
- Дотягнемо,- запевнив його Захар.
- Хоч і погано, тяжко нам, але жити можна,- промовив Пилип, стоячи по горло у гімні, як і всі навколо.
Народ давно жив у цій чорній, смердючій ямі. Він знав, що десь є інше, краще життя. Навіть у їхній країні деякі люди живуть заможно і весело, але тільки ті, хто там – наверху, в кімнатах, а не в сортирі.
- Російський імперіалізм хоче поневолити нас, тому ми маємо всіляко підтри-мувати нашу владу. Скрізь серед нас стирчать руки Москви – хочуть задушити нашу демократію. Не піддавайтеся на провокації!- застеріг Захар.
- Тобто стійте по шию у гімні і мовчіть,- уточнив Степан.
- Ні, мовчати не можна вже. Тільки треба мирно, без лайки, домовлятися,- пропонував Захар.- Попросимо, щоб викачали гімно хоч трохи – щоб до грудей сягало і не вище.
У цей час на золотий унітаз вмостилася жирна дупа і почала срати людям на голову. Знявся лемент, прокльони, матюкання. Степан закликав вхопити серуна за яйця і навіть кілька рук піднялося.
- Стійте!- заволав Захар.- Це – російська провокація!
- Ні. Це – гімно,- заперечив йому Степан.
- Але ж наше, українське, гімно. Чи ти хочеш, щоб нас заліпило кацапське гімно?
- Я не хочу бобратися ні в якому гімні.
- Наше, українське, гімно солодше і не так смердить. Нічого, перетерпимо.
Захар виявив високу політичну свідомість, підняв національний стяг і заспівав гімн України. Жирна дупа на золотому унітазі підхопила гімн. Патріотич-на пісня вирвалася із сортиру і рознеслася кімнатами. Москва здригнулася від такої єдності.
Гімна в сортирі, однак, не поменшало. Народ стояв у чорній, смердючій ямі з невимовною надією в очах. Адже його там, наверху, почули. Може знайдеться якийсь добрий козак, прийде, витягне свій народ нагору, обмиє, одягне у чистий одяг. Стане народ господарем у своїй хаті і житиме у кімнатах весело і щасливо.