* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПРО ПЕРЕЖИТЕ

10:50 24.01.2018

ПРО ПЕРЕЖИТЕ

Рік 1979. Селище поблизу Комсомольска- на - Амурі… Люта зима. Мені незабаром тридцять. Гормони грають на повну. Працюю у самому престижному ресторані «Бригантина» на березі Амура музикантом. Граю на барабанах, співаю… ми популярні, вільних місць завжди бракує. Дівчат і молодиць в місті - греблю гати. Бери голими руками… Після чергових нічних походеньок пора вертатись у своє лігвище. Слава Богу, гаряча вода завжди є, батареї працюють на повну… І чого мене занесло?… нині і не згадаю, мабуть була красива і зваблива. А може душа бажала чогось такого, що ніхто ще до цього неміг дати… одним словом: походеньки… Ніч пам’ятаю. Сліпуче зоряне небо, пар з-під носа, скрип ходи власної, і те, що був годен пішки йти до міста - пам’ятаю, а що, і кого полишив - ні. Так ось, стою вже на вулиці, мислю: дорогу наче бачу, логіка підсказує у якому напрямку йти… Вуличка одно і двоповерхових добротних дерев’яних бараків. Мене чомусь виставили на вулицю, не питаючи: як я доберусь до міста? На якому транспорті? Пішки не звикати. При тому, що Комсомольськ - місто роботяг, особливої інтелегенції, і просто доброзичливих, гостинних людей, воно ще й місто бомжа, по-місцевому - «біча», «зека» і «мєнта» усякої масті: ( КГБ, ОБХС, УГРО…) Навколо і поблизу міста зони і десятки гуртожитків «хіміків». Нечуваний привілей дожити до похилого віку і не зникнути безслідно, не бути підрізаним ножем, не стати об’єктом, якого вже програли в карти. Шукати ніхто не буде. Ти тут чужий. На завтра забудуть, хіба, що через довге мовчання, підіймуть тривогу рідні… А рідні надто далеко від Комсомольська. Якось колега Славко після 12-ої ночі повертався до свого гуртожитку, де чекала на нього дружина Ірина з Вовчиком - первістком… ми разом затримались після роботи в ресторані. Сіли перекусити, трішки хильнули, згадали усіх тернопільських друзів… перейшли на музику, на Америку і на себе. Мовляв, які ж ми талановиті, неповторні у всьому світі, - подібний десерт затвердженого меню як обов’язковий регламент, якого ми чітко дотримувались кожного разу при святкувані вдалого вечора. Парнос і платня разом сягала за тисячу радянських. І це наприкінці восьмидесятих. Банкети доволі часто в нашому ресторані. Пісня на замовлення - норма. Такса - мінімум «трояк-трьошка», максимум четвертак, тобіш - 25 рубликів… засиджувались інколи то з офіціянтами, то з хорошими знайомими… така традиція, а руйнувати традицію - довго не протримаєшся. Останім трамваєм добирались домівок. Так от, коли Славко проходив повз якихось бараків, на зустріч з підворотні вибіг середнього віку чолов’яга. Порівнявшись, прошепотів з хрипотцою: - Слушай, мужик, чеши отсюда скорєй… тєбя проігралі в карти! На нож сядєшь... Давай - давай!… Славка як вітром здуло. Ковбасило чувака до ранку…Моє зйомне помешканя знаходилось на Алеї Труда. Славко мав кімнату в профтехучилищі на вулиці Кірова, де вів художню самодіяльність і жив безкоштовно. Кожна копійка у записнику: куди, якого числа і на що… Після я теж взяв на озброєння його методику збагачення. Треба сказати, що Славко і в Тернополі підробляв худруком на комбайновому заводі, правда концерти на святта відпрацьовували ми, лабухи з «України». І якщо порівнювати колективи «Бригантини» і «України», то це земля і небо. В «Україні» перше і друге віддідення були концертні. До репертуара відносились дуже і дуже по-людскі… «знімали» «Піснярів», « Лед-Зепелін», «Юрай-Хіп» один в один. Платня в «Україні» була нікудишня, парнос блідий. Тернопіль місто надто красиве, і скільки б неводилось грошей - завжди мало, і було на кого тратити… В «Україну» мене запросив Славко після нашого знаймства. А познайомив нас Володя Прокопик. Вони родом обоє з Чорткова. Володя з абсолютним слухом і дуже з доброзичливим характером. Після Тернопільської філармонії Володю запросили в « Смерічку» до Назарія Яремчука, Павла Дворського. Скінчились чергові гастролі ВІА «Збруч», де я працював вокалістом. Дві неділі відпустки, репетиція і знову на терени СРСР. Наступна поїздка запланована була аж на довгих сім місяців. Спочатку було цікаво. Різні міста, повні зали слухачів, квіти, знайомства, дівчата… До цього я ще встиг попрацювати в місті корабелів - Миколаїв. І на судноудівному і в ресторанах, тому інстинкт самозбереження в потрібний момент натискав на гальма, я спинявся, оглядав територію, робив невеличку профілактику мислів своїх, а рани, якщо вже й були, то через день - другий самі загоювались. Саме так і мене доля закинула в Хабаровський край шукати щастя. А щастя я все таки знайшов. Та до цього ще було далеко… Отож і Славка при нагоді запросив на хлібне місце, в Тернополі йому було вже затісно…Та повернемось у морозну січневу далекосхідну ніч, що поступово переростала у ранок… На мені добрячий кожух, шерстяний светр під горло, і білий, скоріше для понту, шарф. На ногах фірмове зимове взуття. І шапка. А ось шапки такої як у мене, нівкого не видів. Вона нагадувала шлем танкіста, тільки з натуральної замши - м’яка шкіра, темнокоричневого кольору. І не запідозриш, що з ягняти… Кидалась в очі здалеку. Я вже з півгодини шурую… Ніч божественна… Весь світ належить мені. Дійду, віддісплюсь… А ввечері знову повна зала людей, дим… підсмажений лангет, шніцель, курка в «табака», і всього-навсього три відділення по сорок п’ять хвилин на сцені…і це вам не гастролі, де вічно голодний і злий, тут парноса вистачає і на таксі, і на шампанське… Ну й що, де наше не пролітало? Головне щоб дійти міста. Йду собі, згадую життя своє кромезне, провітрюю пам’ять спогадами… Одним словом - йду. Як було не почути тарабайкер? - і досі загадка. Воно зупинилась попереду за кілька кроків. Підбіг. Дверцята відкрив міліціянт. - Тьху, ще цього не хватало, - подумав і вже на ходу заскочив в середину облізлого, обдертого, промерзлого творіння - під назвою Раф (рафік).- Братци, до міста… як що по путі! - О, борода! І як тебе угоразділо оце на край світа? - вигукнув сержант. Дивлюсь на мента, десь бачив. І не раз. Де - де… в своїй «бригаді». Вони ж там через день чергують: то встєльку підвипивших, то драчунів… не всім мєнтам на потоку червоної та чорної ікри сидіти, для цього треба відповідне звання і посаду мати.- Ну… і як «контора»? - запитує вдогін… Чомусь у Комсомольську «контора» асоціірувалась з поняттям переспати з дівулюю… У кожному європейському місті свої афоризми. Свої приколи і почуття гумору… щільно заповнено, ні виправити, ні добавити.- Та… голяк, «дінамо», - (це значить: пролетів, як фанера над Парижем ) Посеред ночі хтось подзвонив по телефону. Сказала, що батьки повертаються, треба вимітатись. Я ноги в руки і з дому- а тут ви, мої спасителі…і в цей час на мене хтось хилиться, лівою рукою встигаю відштовхнути. Чолов’яга сидить собі… голова до грудей, кудлада собача шапка надвинута на очі, лиця не видно… Знаючи свій запальний характер - стримуюсь. І щоб якось підримати розмову, відсовуюсь на край сідушки, ближче до відкритих створок, що розділяють пасажирів від водія. Звертаюсь до міліціянта: - Будеш в «Бригаді» , з мене Шампанське, - в Комсомольську усі справи вирішувались магічним: « З мене шампанське!» Воно на вагу золота. Хронічна недостача. Десятки років, і це ще до перестройки. Пиво купують відрами, бідонами, горілку ящиками. Черги кілометрові, у чергах інколи і вбивали одне одного… Водій посмішки переглянувся з сержантом. Мене на мить насторожило. І щоб не казатись в незручному, становищі, пікантно атакую сержанта питаннями. Він тут головний: - А ти звідки родом? Акцент он… - сержант чухає потилицю, перебиває:- Звідки?… з-під Черкас. Служив, остався… Я витираю залишки інею, що відтаяв з вусів і бороди. Майже зігрівся. Рафік фантастичний, у таку морозяку їде. Поскрипує і їде… стогне і їде. Сержант ніби задумався. Можливо когось згадав. Водій крякнув, зирнув у мій бік. Перевів погляд на мого мовчазного сусіда, буркнув: - Нормальок. Мій «сусід» ледь помітно погойдувався в такт рисорам, на яких від дня свого народженя чи то салон, чи то кімнатка - курільня, словом будка… варена переварена, що звела нас до купи, бог його знає де… і бог його знає навіщо. І ні слова. Хочеш, бодай, щось дізнатись про людину - глянь, не полінуйся, на його мешти. Але так, щоб ніхто не запідозрив твоє не зовсім здорове: «зустрічають по одежі…». Це якщо ви не одні. В іншому разі зробіть незначний дотик пальцями своїх вусів, що прикрашають лице ваше і в самому кінці, коли вже дійшли до підборіддя, лінивим, томним, прихованим поглядом окиньте предмет інтересу: взуття там… а якщо «вона», то і на фігурну стать ноги і всього іншого… прикиду там, макіяжу… Що я й зробив. Нічого особливого я не побачив. Все простеньке. Людина далека від імпорту, від стилю. І добре що мовчазний. Почав би своїх п’ять копійок вставляти, в дружбу лізти… проситись, щоб провів повз швейцара, коли надумає в ресторан. Ой, як я не любив таких прохачів. Інша справа прохачки. А як ще прохачка з продуктового, чи з перукарні, з галантереї, з кожвендиспансера… з (КВД) - особливе знайомство. В місті серед молоді невтомно працює пара роботяг: трихомонада і трипер. Не відстає і свербіж… це останнє мурло особливо небезпечне - лізе до вас через купюри і через все-все, що торкалося вас вчора і сьогодні… Якщо перші двоє - з-за певних умов і середовища, то свербіж просто так, наче сміється з усіх санепідстацій світу: ні кордонів, ні шлагбаумів. Привітався з приятилем - отримуй своє! Заходиш в пристойний магазин, купуєш будь що, тобі продавець подає те, що ти просив… ну не сподобалось. Повертаєш. Торкався? Торкався, приміряв шкіряні рукавиці? Приміряв. Значить отримав порцію проблем…. Можливо і добре, що сьогоднішня ніч залишила при собі моє «беспамяство», з ким я там бажав провести кілька годин тілесної втіхи і чергові майбутні проблеми моїх походеньок… Ми сунемось у бік міста вже хвилин з двадцять п’ять. Дорога як дорога… По бокам снігу більше метра висоти. Навіяло ой-ой-ой. Треба віддати належне відповідним службам - чистять дороги що в місті, що поза ним, порядно.Далекосхідні зими легко переносяться і дуже небезпечні разом з тим. Оскільки все втихомирилось кілька неділь тому, всі звикли і до сліпучого снігу, і до тріскучих тридцятиградусних морозів… Господи мій!!! я згадую: сьогодні перший ранок Різдва Христового … я згодився на вилазку походеньок в надії побути бажаним гостем… об’їстись домашнього, побути в сімейному теплі… все це було… і довгий шлях замовленого таксі… і моє шампанське (без нього нікуди) і її гостинність… але ні слова про Різдво… Сержант ( щось відчув ) повернувся лицем до мене. Який же він добрий, наче свій… знаю, що він недавно вживав спиртне. Цікаво, яке саме? На горілку не схоже. У шампанського трохи кисліший… «самжене» при одрижці віддає дріжжами… питати не зручно. Він звертається до водія: - Спочатку повернеш на кілька хвилин до мене, поняв? Гляну, шо там… тре взяти…Мова сержанта змішана, відчувається просте сільське походження. Мені якось наш офіціянт Віктор зробив комплимент, мовляв з хохляндії, а говір чистий, їх. Вимова російської залежить від внутрішнього слуху і старань.Скоріш би до міста. Я зрозумів, що сержант живе в районі Дзьомог десь у приватному секторі. До пісенного конкурсу, де ми посіли друге почесне місце, першого взагалі ніхто не отримав, я встиг попрацювати в профтехучилищі майстром виробничої «обузи»: вів дві групи електрогазозварювальників з одним зварювальним трансформаторм на всіх…і в однойменному ресторані - « Дземги». Було зрозуміло, що «рафік» добиратиметься старого міста. Це краще, чим вийти у районі «Дзьомог», бо до площі Металургів, а від неї на вулицю Алею Труда, ще добрий шмат шляху… Ніщо так не зближує людей, як дорога. За якихось десять хвилин, що лишилось до сержантової оселі, якого звали Серьога, в якого теща з тестем поїхали на батьківщину провідати своїх двоюрідніх, а після до його батьків, і недалечо і давно пора… і що дружина - Соломія - найкраща, найрозумніша, і працює в комісійному магазині, і вже десь під Весну чекають на хлопчика, і дівчинка - непогано, і що тільки-но з чергування… і водія прислали, бо Серьога живе поруч, якихось двадцять з гаком, бо усі зайняті справами, а до самого ранку чекати нєльзя, дзвінок був - «негайно приїздіть, тут такі собачі зграї… буде пізно»… а в дома Соломія і насмажила, і напарила… а як до везе, то до обіду, поки здасть, оформить, те…се… Прорвало земляка. Мені то що, я прицепом?… Водій погодився. Якщо щось- зверне на колесо, карбюратор… але по-бистрячку. Звертаємо вправо. Ще один поворот. З другої спроби сусід ледве не завалив мене на підлогу…Толян, так звали водія- профі, дав газку, рафік випрямився і той гепнувся у свій кут, до задніх дверцят. О чувак, похрен всьо. Дрихне собі… що з нього візьмеш? Мені не зручно з пустими руками, та ще й під ранок, та ще й з-за подібних обставин… Гостювати я любив, любив і пригостити. Ніколи і ніде за чужий рахунок. Це в крові. Від тата з мамою. А тут таке… Дійсно, Соломія - чудо. В хаті чистенько. Коврові доріжки. Сергій запропонував нам без зайвих слів і неудобств присісти і трішечки - трішечки на один зуб… під заливне, під сальце «черкаське» на Новий рік від мами… правда, ковбаску вже оприходили, але ж пельмені з кети ще дихають. Сергія зірвали на поїздку раптово, не встиг переступити поріг - давай їдь, розберись хто там і що?… людей бракує, визови, дзвінки… у двох з водієм справитесь.Я звертаю увагу на відсутність мого сусіда - пасажира, якщо всі, то всі. Хай би присів з нами. Такий ранок, настрій, наче призовий… таке рідко трапляється: земляки з трьох областей України, а ще добавити батьків Соломії, і їх батьків - портрети, які споглядали на нас зі стніни прохідної кімнати, а ще поруч, трохи вище Тарас Григорович… огорнутий білим рушником з вишивкою квіт - О це так да! то нас тут пів України буде. Можливо ранішній різдв’яний ранок зібрав нас, щоб ми подивились одне одному в очі… призадумалисьСамогон без самогонного запаху. Під шістдесят. Вояж у грєлці на захмарній висоті приземлив нас на де-кілька хвилин у затишній, гостиній оселі… Сергій попросив Соломію зібрати тормозок в дорогу, бо повернеться по обіду, так думає. Звертаюсь, коли Соломія зникла в підсіннику, до Сергія, щоб покликати того, хто в рафіку.- Та нє, він зав’язав…- Надовго, - добавив Толян. Мені трохи ніяково, але шестидесятиградусна, вистояна на травах, зробила свою мутну справу: дуже хотілось щось піднести бідолазі з рафіка… Соломія подає Сергію чорний дипломат, в який нашвидкоруч зібрали смакот… «А дипломат мабуть з комісійного?! бо такі речі важко придбати в галантереї. Але хто зна, хто зна - бути продавцем комісійного, це значить відкривати ногою будь-які двері».- Микольцю, давай, тобі не зашкодить, - Сергій, вже як справжній дружбан - дружбану, відливає з пузатої пляшки в мій хрустальний шкалик ще кілька капель маминого шедевра. - За нас, українців! - За нас, українців, один дудлить розчинну каву, бо водій. Інший все підливає, тільки-но хрусталиком торкається рота - відразу ставить на стіл - Ось це спробуй, ти такого ніде…Соломія як дзига: то туди, то сюди… - О, груздя забула, - і грузді вже на столі. - О, огірочки, - і знову зникає. - Спробуй, осіннього посолу… Дивлюсь не безголову кету, сама проситься до рота. По пальцям скапує жир, був би сам - облизав би… якось не зручно. Але ж і пора честь знати. Скільки всього я запхав у себе, не здогадатись. І таке смачне. Наче з голодного краю. І що цікаво, Соломія і мені з собою в плетену сітку всього потрохи накидала. Ні, я як порядна людина, Толян вже порався біля рафіка, а Серьога цьомався з дружиною, плеснув останки з пузатої в кварту, хапнув зі стола закусь і поплентався на вулицю. Рафік шепоче, Толян хукає з середени на лобове шкло… Підхожу, кидаю на сніг сітку, відкриваю двері: - Агов, землячок, шо зміг… давай, - язик не слухається, і я повторюю вже іншими словами, більш агресивно: - І шо? сидимо, не поважаємо? Не викаблучуйся, я теж зав’язав, - і добавив: - Завтра… Ставлю кварту з боку, нахиляюсь в салон… той сидить у тому ж кутку, у тій самій позі. Обходжу рафік, смикаю задні - вивалюється. Летимо у сніг… Чую сміх і такий сміх… як в цирку. Над нами стоять Толян з Серьогою і регочуть. Хтось подає руку. Підвожусь. Чую: - Підсоби людину вернути на місце, - Може прив’язати, все таки по місту?!- це вже Толян, - шо-шо, а голос я можу відрізнити. Я тут, після такого неуваженія, не учасник. - А шо з ним?- питаю. І бачу, Боже, що це - замерзлий сидячий чоловік. Людина просто за-мер-зла! Його везуть у морг. По дорозі піддібрали й мене. Пригостили… зігріли душу... "На його місці міг бути будь-хто",- мороз по шкірі.. До площі Металургів їдемо мовчки. Під ногами в кварті хлюпається спиртне. Не пропадати ж добру? Дотягнувся рукою і в такт руху мекнув до краплі. Хлопці, мої земляки, довезли до під’їзду, довели ло дверей. Під вечір, коли проснувся, і пора було на роботу, мені здалося, що я побував на виставі…

Микола ДУДАР