Літературний форум

* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ПРОЗА

Це було у місті N…

10:24 12.10.2017

2014 рік, червень.

«Зелені чоловічки» у військовій камуфляжній формі, з автоматами за плечима, з’явилися у місті несподівано, наче з неба звалилися. Побачила я їх вперше, повертаючись з роботи. Вони впевнено ходили по місту, вдаючи із себе хазяїв, а люди, запримітивши їх постаті, нажахано обходили десятою дорогою. Дивно, але побачивши це власними очима, не віриш в страшну реальність… Було таке враження, що це просто страшний сон, або зйомки якогось військового фільму і що ось-ось все скінчиться і буде все добре, як раніше, але, на жаль, – це було не кіно і не уві сні, а наяву...

Маленьке промислове місто N, що на Луганщині, гарне, затишне, що потопало в зелені і квітах, – жило своїм розміреним життям, поки до нього не докотилася війна… Місто окупували на початку червня 2014 року. Коли люди вперше почули обстріли, від яких здригалася земля, тряслися будинки, бряжчало скло у вікнах, вони, перелякані за своїх кровиночок, панічно бігли до дитячих садочків, щоб якнайшвидше дістатися додому й, похапцем зібравшись, вивезти дітей якнайдалі від війни. В осиротілому спустошеному місті майже не було чути дитячого гомону і сміху. Складалося враження, що це інша планета, де немає й ніколи не було дітей. Це моторошне почуття – відчуття таке, нібито закінчується життя … Далі було гірше. Десь зовсім близько чулися автоматні черги, гатили гради… Стріляли так, що було видно жахливі палаючі смертоносні снаряди, які летіли й летіли зі страшним гуркотом приземлюючись десь за містом, наводячи на людей страх … Зовсім близько багатостраждальні міста – Щастя, Луганськ, Первомайськ , Красний Луч, Дебальцеве, Іловайськ… Дорога-дамба – єдина, по якій треба було кожного дня ходити на роботу, знаходилася поміж двох ставків й нагадувала «полігон» для обстрілу снайперами, адже з обох сторін стояли дзоти, побудовані з величезних бетонних блоків з бійницями для автоматів. Розуміючи, що все на ній проглядається, як на долоні, хотілося щонайскоріше пробігти по ній, неначе швидка хода врятує від ймовірного обстрілу. Так було двічі на день – вранці і ввечері, тобто, на роботу і з роботи… А працювала я тоді в дитячій бібліотеці.

Спочатку, під час обстрілів, нам було дозволено покидати робочі місця й бігти додому, пізніше – бахкає чи не бахкає, працювали цілий день, а насправді, було для кого. Літні канікули у школярів співпали з окупацією. Більшість дітей вже вивезли з міста, а ті, що залишилися бігали в бібліотеку, як до себе додому.

Тут вони відволікалися від страшної реальності: читали, спілкувалися, гралися, перечікуючи небезпеку. А ми, прості працівники бібліотеки, розповідали їм, як треба поводитися під час обстрілів, як не потрапити в халепу на розтяжках, які тоді були масово розповсюджені, особливо в зелених зонах та посадках.

Відволікаючи дітей від гуркоту обстрілів ззовні, ми їм голосно читали, розповідали цікаві історії, пригощали чайком з сухариками, заплітали дівчаткам косички, допомагали шити одяг для їх улюблених ляльок, до речі, не отримуючи в цей час ні копійки зарплатні…

В один з таких днів зібралися наші друзі-завсідники в бібліотеці. Десь далеко за вікном гуркотіли гармати, діти тимчасом читали книжки, декламували вірші, аж раптом задзвонив телефон, я пішла до сусідньої зали відповісти на дзвінок, і розмовляючи по телефону, почула, як діти, мої діти, яким лише по 8 – 10 рочків, співають гімн… Так! Вони співали гімн України, – мої маленькі друзі, великі патріоти нашої Батьківщини!

Враз холодок пробіг по моїй спині … Через вікно бібліотеки було видно, як «зелені чоловічки» з автоматами в руках, прогулювалися по місту… І, якби вони почули гімн України, не знаю, чим би це все скінчилося…

Про цю подію я часто розповідаю друзям і цей день пам’ятатиму усе життя.

Ірина Соколова
Алчевськ-Київ

Всі статті розділу "ПРОЗА"