* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СОВІТКА

12:15 10.04.2017

СОВІТКА

       

Судить не нам, хто винні, хто не винні.

Вже й винні, і невинні відійшли…

Роки спливають… А в моїй Вкраїні

і досі ще – ті «винні», ті «невинні».

А судді хто? Така сама людина.

Нема безгрішних. Та й коли були?

 

Судити важко. Та простити – важче.

Хоча Господь учив простити всім.

А хто сказав, мовляв, усе на краще?

На світі й досі – бідні та багатші,

війна, брехня і душі геть пропащі.

Де ж порятунок? Я не відповім…

 

Борис приїхав надвечір, залізницею. Поїзди ходили неподалік. Станції, зупинки не було, але машиніст завжди тут пригальмовував – саме в цей час, коли заробітчани поверталися з міста додому. Потяг зупинявся на якісь півхвилинки, кому треба, встигали зіскочити майже на ходу. Борис знав, де зійти, Надя написала йому в листі. Фронтовик, він пройшов велику і страшну війну, і здавалося, вже нічого не боявся. Проте готувався до неприємних несподіванок. Не мав цивільного костюма, тож ходив досі у військовій формі – кітель, чоботи, галіфе. Правда, вже без погонів. У шинелі… Мав сумнів, що викличе симпатію у місцевих, зустрівшись на сільській вулиці. Та ще й у сутінках. Але дійшов безпечно, дякувати Богу! Дочекалася Надійка… І жахливе, неподоланне відчуття страху та розпачу, яке безперестанку тримало молоду жінку в лещатах, почало потроху відпускати. Яке щастя – відчувати поряд рідну людину. Рятунок. Ще трохи, вона б, напевно, збожеволіла. І тільки сподіванням: скоро він приїде і забере її звідси, трималася за життя. Навіть усвідомлення, що носить під серцем дитину, не рятувало, а ще більше вганяло у відчай.

        Надя, Надія, Надія Костянтинівна… Вона майже забула, що називалася колись Настею – в дитинстві, у тому селі, де народилася, де поховали батька у тридцять третьому голодному році. Звідки забрала їх із сестрою мати, коли знайшла у місті роботу й притулок, а тим самим – порятунок від голодомору і дітям, і собі. Тож росло дівча спочатку Настунею, а як підросла, засоромилася свого «сільського» імені, не модне воно було тоді в го́роді. От і «перехрестилася» на Надю (так згодом і в паспорті записали). У рідне село й не навідувалася – там був колгосп, якого мати боялася, як страшного суду: сама не їздила і дівчат туди не пускала – як відрізала. Хто ж знав, що той клятий колгосп таки «наздожене» Надію, і не просто наздожене, але покалічить усе її життя…

        Не встигла родина, мати й доньки, обжитися на новому місці, від’їстися трохи, взутися-вдягнутися по-міському, а тут війна.

        Вітчима (мати зійшлася з ним у 39-му) німці забрали на примусові роботи. У Німеччину не вивезли, бо каліка – кульгав, нога в нього з дитинства була хвора. За містом тримали німці таку «робочу силу», використовували – щось копати, будувати задарма. Трохи підгодовували. Добре, що дозволяли туди харчі приносити, а то б зовсім охляли.

        Надя – ще мала, школярка. Правда, школу закрили. І Лєна, старша, у сьомому класі не довчилася. Пішла працювати. Ліпше тут, коло мами, інакше б у Німеччину забрали. А без роботи як? Їсти ж за щось треба… Сестра працювала на заготівлі – завозили у контору із сіл овочі, фрукти, яйця, курей. Дівчата їх сортували, пакували, квасили в діжках капусту, огірки, яблука. Патрали і смалили курей, а піря обдирали на пух і робили подушки. То все німці вивозили у свою Германію. Працювали там і військовополонені, теж дівчата – санітарки, зв’язківці. Одна з них, грузинка Тамара, таке вигадала: до квашеної капусти моркву не стругала, а нарізала п’ятикутними червоними зірочками, у бочку, наспід! Інші дівчата так само почали робити. Боялися, звісно, ану як піймають… Та обійшлося: згори було непомітно, а вглиб ніхто не заглядав.

        Німці щось платили, щось можна було нишком пожувати. Головне – видали Олені документ, що відправці у Німеччину не підлягає. А от Настю, чи то вже Надю доводилося переховувати. Був у них знайомий поліцай Микола – він попереджав, коли мала бути облава. Тоді Надю ховали у коморі або в льосі – пересидіти. Правда, довелося тому Миколі за це віддати майже нового велосипеда. Та Бог з ним, не шкода того ровера, аби з дому не завезли дитину у безвість…

        Чого тільки не передумала, не перезгадувала сьогодні Надя, сидячи безвилазно у хаті, очікуючи Бориса.

        Була вона змалку схильна до науки, гарно вчилася у школі, вчителі хвалили, що грамотно пише і російську мову добре вивчила. В окупації кілька років до школи не ходила, але читала постійно, навіть задачки сама собі з підручника задавала вирішувати. То ж коли школа відновилася, швидко надолужила пропущене. А після семирічки поступила в педучилище – і за два роки стала вчителькою російської мови і літератури. Боже, скільки щастя було: Надя – вчителька! Перша в родині. Мама геть зовсім неграмотна, замість підпису якусь закарлючку малює, ані читати, ані писати не вміє. Вітчим – дядюнчик Гаврило, як вони його кликали, – аж чотири класи закінчив, шевцював (німці, Богу дякувати, відпустили каліку). Сестра так і залишилася із незакінченою семирічкою – треба було комусь працювати . Влаштувалася прибиральницею у перукарню і навчалася потроху перукарській справі.

        Одна Надя вчена! Але безкоштовне навчання треба було відробляти, і відробляти не там, де ти схочеш, а куди тебе відправлять. І направили Надію вчителювати на Тернопільщину, яка до війни була під Польщею. Ніяких поляків там не було, такі самі жили українці, так само українською мовою розмовляли, тільки от радянськими бути ніяк не могли звикнути, а може й не хотіли.

        Молоденька, чарівна Настя, дочка Каленика Буймиструка, який помер від голоду у 33-му в селі Шарлаївці, що біля Шепетівки, стала вчителькою (Надією Костянтинівною – так гарніше звучить, правда ж?) і приїхала викладати російську мову та літературу в село на радянській вже Тернопільщині… Ніхто її там не чекав, ніхто її туди не кликав, ніхто там не хотів вивчати російську мову й літературу. Але ж і вона не по своїй волі приїхала туди – мусила. Наївне молоде дівча, відірване від рідного дому, сама-самісінька серед чужих, ворожих людей. А де подінешся?

        «Я ж не винна, я нічого поганого їм не зробила, я любитиму і вчитиму їхніх дітей», – думала Надя, зустрічаючи недоброзичливі погляди, а то й неголосну лайку селян у свій бік. Надіялася, що згодом минеться – звикнуть, побачать, що я хороша, і перестануть… Діти в школі були різні: одні з цікавістю слухали симпатичну вчительку, інші навпаки – влаштовували різні капості новенькій. То ж діти! У всіх школах таке буває. Саме від дітей почула Надя вперше, як її назвали совіткою. Спочатку не зрозуміла, що це означає, думала, що лайка якась. Потім пояснили їй: «ти ж з совіцького союзу приїхала, тому й совітка».

        – А ви ж тепер які? Ви теж «совіцькі», не тільки я, – Надя запитливо дивилася на Степана, молодого голову щойно організованого у селі колгоспу.

        – Не всі ми, Надю, радянські тут. Я от пристав до «совітів» – не бачу іншого шляху сьогодні. І ще хлопці є, переважно молоді, які у колгосп своєю охотою прийшли. А більшість селян, старших особливо, довелося насильно заганяти. Є такі, що через силу згодилися, а інші й досі пручаються, ще й шкоду роблять. Та дарма! Час мине, люди побачать, що й у колгоспі можна жити, гуртом багатіти будемо.

        Степан сподівався на краще. Він, молодий, хотів вірити новій владі – вона поставила його головою, старшим у селі. Він буде старатися, віддано і чесно працювати, то й люди повірять. Совіти таки сильні: он якого ворога Гітлера зламали. Панів нема, робота є – хіба погано? Наче сам себе переконував…

        – Ой, не знаю, Степане. Мої батьки теж відмовилися колись вступити до колгоспу у свому селі. Я тоді ще була маленька, так і не зрозуміла, що до чого. А потім у місті жила. Тобі краще знати.

        Наді подобався Степан – хлопець гарний, чесний, розумний. Не дарма ж головою призначили. А той не просто здружився з молодою вчителькою – відверто закохався. Дивився на неї захопленими очима: міська, грамотна, а ще й красуня – очі сірі, променисті, коса русява, кучерява, носик кирпатий, а на ньому зворушливі веснянки і ледь помітний шрамик. Так би й поцілував кожну весняночку, той маленький шрам. Але не наважувався.

        Та небагато часу минуло, Надя відповіла на Степанове почуття – і не дивно: обоє молоді, обоє перші серед сільчан, одне одного варті. Степан вже б і сватався, та батьки не хотіли совітки

        Надя переказувала свою історію Борисові – сестриному чоловікові. З дороги слід було б нагодувати зятя, а в неї не варено, і піч холодна. Добре, що той не з порожніми руками приїхав – як знав, узяв з собою харчів. Ще й Надю примусив поїсти.

        Борис… Вперше побачила його в маминій ще хаті, коли німці відступили і в місто увійшло радянське військо. Офіцера й солдата поселили до них на кілька днів. Борисів ординарець Василь, сільський хлопець, скучив, мабуть, за мирною справою: одразу взявся допомагати по господарству – напиляли з дядюнчиком Гаврилом дров, а тоді Вася сам порубав їх і поскладав. Полагодив ринву і діжку під нею – все шукав собі роботу. А Борис до мужицьких діл не брався – більше читав книжки, які мав з собою, та розпитував про їхнє життя маму, Лєну і навіть малу Надійку. А потім наша армія пішла далі воювати, ніхто й не думав, що зустрінуться з Борисом ще колись. А він, вже після перемоги, не просто повернувся, а й посватався до Лєни: виявляється, сподобалася йому дівчина, та не міг зразу освідчитися, не хотів її тривожити, бо не знав, чи зостанеться у боях живим до кінця війни.

        Для сестри то була велика несподіванка, не зразу й відповіла офіцерові – думала, зважувала, сумнівалася… Хотілося не просто заміж вийти, а покохати. Та кого? Хлопці поверталися з війни – їх мало, а дівчат багато, – то ж і перебирали. Більшість вояків одвикли від праці, ще й погуляти хотіли, женитися не спішили. А Бориса Олена навіть трохи побоювалася: старший за неї набагато, вчений, серйозний. Хіба вона йому пара? Але ж любить її – інакше б не приїхав. Чого ще чекати? Може, і вона його полюбить з часом. Дала Борисові згоду. А той – вже не офіцер, демобілізований – забрав свою молоду, доки не передумала, і завіз її аж у Закарпаття: там йому дали роботу. В тому далекому краю Борис вчителював, там у них нещодавно донечка народилася…

        Надя раділа за сестру, та й сама була щаслива – Степан її кохав, а вона його. І, незважаючи на незадоволення Степанових батьків, вони зійшлися і стали жити разом. А що родина? Степан усе ж таки голова колгоспу – начальство у селі, від батьків не залежить, життя своє будує по-новому. Ось народиться у них маля, то й батьки зглянуться – хіба ж відмовляться від онука? Рідна кров – не вода. А Надя старатиметься, годитиме свекрам, то вони і її полюблять. Не може бути інакше!

        Але помилилася Надя. Усе, усе сталося інакше. Наче страшний сон – Надія й досі не могла отямитися і повірити, що то з ними трапилося… Розповідала Борисові і ще раз переживала ту страшну подію, яка зруйнувала молоду родину, затьмарила майбутнє і Степанові, і їй, і не народженій ще дитині.

        – Борю, що зі мною буде? Що мені робити?

        Борис слухав, тримав Надині руки у своїх – ніби передавав їй свою силу й впевненість.

        – Все буде добре, Надійко. Все буде добре. Ти не сама, ми з тобою. Не бійся.

        Наді дуже хотілося в це вірити. Як добре, що приїхав Борис. Завтра вранці він забере її, вони сядуть на поїзд і покинуть назавжди це вороже село, цих недобрих людей, які не пожаліли не тільки її – чужу совітку, але й свого сільського Степана, який тут народився і був їм рідний. Не пожаліли, знищили…

        А було то так. Новоутворені колгоспи отримували від держави зерно на насіння, і Степан, молодий голова, сам поїхав у район кіньми, забрав мішки з посівним зерном, завантажив воза і повіз у село. Слід було те зерно скласти під замок у комору, де воно мало зберігатися до початку посівної. Приїхав, а комора зачинена, і комірник десь подівся – ніде не могли його знайти. Пізній вечір, комірника нема, Степан рознервувався: куди подіти зерно? Не приведи Господь, вкрадуть. А сидіти всю ніч, вартувати коло мішків – не витримає, сон зморить, втомився. Доручити комусь? Не наважувався, бо велика відповідальність. Та де ж той комірник, чорти б його забрали?!

– Чого ти переймаєшся, Степане? – заспокоювали чоловіки, що зібралися біля воза з зерном. – Заводь коней до себе на обійстя, складай мішки в свою комору, ми допоможемо згрузити. До ранку долежать, ніде не дінуться. А вранці комірник знайдеться, перевезеш усе добро в колгоспну комору, оформиш як слід, та й усе. Іди вже, відпочивай, ніч коротка.

Ніч і справді для Степана видалася короткою. Остання ніч у своїй хаті, біля коханої Надійки…

Оті, що радили (вони ж і комірника з ключами сховали) – як тільки Степан їх послухався і згрузив колгоспне зерно на свому подвір’ї – одразу ж послали гінця у район і донесли, що їхній голова – злочинець: навмисне завіз державний посівний матеріал до себе додому, перебрав його, переполовинив, велику шкоду заподіяв – і то, мовляв, не вперше…

Серед ночі приїхали з району озброєні міліціонери на чолі з «уполномоченим» – пов’язали Степана і повезли кудись. Переполохана Надя намагалася пояснити їм ситуацію, але ніхто її не слухав.

Разберёмся без вас, отримала відповідь.

Назавтра і комірник знайшовся, і зерно – ціле й непорушене – з двору забрали. А ще через два дні приїхали з району, скликали збори, призначили нового голову колгоспу – вже чужого, не з їхнього села. А про Степана сказали, що він ворог народу і «буде відповідати по всій строгості закону».

Надя не вірила. Не може бути! Повинні ж розібратися: Степан чесний, нічого ніколи не крав. Так сталося, випадково. Вона навіть допустити не могла, що чоловіка навмисне «підставили». Ходила на роботу, як і раніше. Ні з ким було порадитися, ніхто їй не співчував – сторонилися, обминали, дехто відверто зловтішався. Їй, чужій совітці, не так було прикро за себе, як за Степана. Що ж це за люди такі?..

Одного разу, повертаючись зі школи, побачила, що біла стіна її хати знадвору вся заляпана грязюкою. І надпис: «забирайся геть». Тоді зрозуміла, що далі жити в цьому селі їй не просто важко, але й небезпечно. Степана вона тут не дочекається, і підтримати її нікому. Усім вона чужа й ненависна – не хочуть її у селі, як не хочуть колгоспу, не хочуть нічого радянського. Але проти влади селяни безсилі, то хоч «совітці» помстяться…

Днів за десять після того, як забрали Степана, приїхав у село незнайомий чоловік, знайшов Надію і передав їй записку. Писав Степан: «Надієчко, люба моя, не чекай на мене, рятуйся сама і рятуй нашу дитину. Я не повернуся, мене засудять. Прости».

Аж тоді написала вона сестрі, що з нею сталося, і у відповідь прийшла телеграма: «Виїжджаю. Борис».

І ось він тут, Лєнин чоловік, рідна душа. Тримає Надійчині руки у своїх, зігріває холодні її долоні, зігріває згорьоване жіноче серце надією на порятунок. Сиділи у сутінках, мовчали. Вже можна було б і лампу запалити, але Надя боялася: вчора, як тільки запалила світло, хтось кинув у вікно грудку землі. Хоч скло не побили, але налякали. Не обжилися ще Надя зі Степаном як слід – на фіранки гроші відкладали, але не встигли купити. Степанові батьки нічого не дали молодим на господарство, а Надіна мати не мала з чого справити їй посаг. Сподівалися молодята, що потроху зароблятимуть, куплятимуть необхідне, господарюватимуть. А тепер – пропало усе…

Борис привіз чемодана – поскладала у нього свої речі. Наче й небагато тих речей, а все не влізло. Завязала решту у клунок. Зібралися. Спати лягли «валетом» на ліжку, заснули. Прокинулися серед ночі від пострілу: стріляли з дробовика у вікно. Надя сполохалась, заплакала. Борис заспокоював: «То лякають, не бійся. Не вб’ють». Але Надя тремтіла, не могла знайти собі місця, залізла під ліжко і жалібно скиглила, як поранене звірятко. Борис стягнув ковдру, закутав жінку, примостився коло неї. Пригорнув, шепотів на вухо заспокійливі слова, доки вона нарешті заснула. А він так до ранку і лежав, охороняючи її сон. Більше не стріляли.

Вранці, ледь розвиднилося, не снідаючи, покинули хату. Борис тільки води попив, а Надя й того не могла – трусило її, як у пропасниці. Спокійне, тихе село ще не світило вогнів, вулиці були безлюдні. Надя раділа, що нікого тут більше не побачить. Вони за нею теж не тужитимуть, хоча нічим вона не завинила: вчила їхніх дітей не потрібній тут мові, полюбила їхнього земляка, хотіла породичатися з ними. Не судилося.

Чекали поїзда. Надя сіла на чемодан, Борис стояв, курив цигарку. Була неділя, ніхто не їхав на роботу до міста, очікували біля колії самі. Здаля загуркотів потяг, призупинився, провідник у ближчому вагоні відкрив двері, простягнув руку Наді – Борис підсадив її на східці, закинув вузол і чемодан, заскочив сам. Слава Богу! Поїхали…

 

       

 

А що було далі? Далі було довге, нелегке, тривожне життя. Через кілька місяців Надя народила дівчинку, назвала Жанною. Борис тоді відвіз її до матері, і Олену з малою Світланкою туди привіз. Лєна якраз відняла доньку від цицьки, а натомість приклала до грудей племінницю: в Наді не було молока. Тітка вигодувала малу. Надія залишила донечку в матері, бо треба було знову ставати до роботи. І знову – така вже її доля – направили Надію Костянтинівну вчителювати… у ту ж саму Тернопільську область. Тільки вже в інше село. Хоче вона туди їхати, там жити, чи не хоче, хочуть її там прийняти чи ні – то нікого не обходило: звеліли – і все.

А в тому селі (і треба такому статися!) сподобав Надійку, знову ж таки, голова. Тільки цього разу не колгоспу, а сільської ради – молодий парубок, завзятий. І батьки його, так само, як Степанові, не хотіли у невістки совітку. І цей також батьків не послухав.

Полюбила його приїжджа вчителька чи ні, та від долі не втечеш. Яків наполегливо добивався від Наді взаємності, а тій вкрай потрібен був захист на чужині, відчуття чоловічого міцного плеча. То ж минув деякий час, і Надя з Яковом побралися.

Поступово звикали селяни до нового ладу, до нових обставин. Непримиримі гинули, решта пристосовувалась. Життя тривало. Народила Надя голові сільради двох донечок, а старшу, Степанову, він прийняв у родину, і вона його кликала татком. Відкрито проти совітки не наважувалися вже виступати, а згодом призвичаїлись. Роздивилися, що молодиця скромна, працьовита, до людей шаноблива, до учнів справедлива: хороша вчителька, старанна господиня, добра людина. Сільські дід з бабою тішилися онучками. Уживалися, дякувати Богу, мирно.

Жанна жила в місті, з бабусею. Щоліта приїздила в село. Молодші сестрички її обожнювали, бігали за нею хвостиком, слухалися – а характер Жанця мала командирський, бувало, й вітчимом командувала, а той годив їй в усьому – не так своїх балував, як падчерку. Жанну ніхто й не відважувався назвати совіткою, як, бувало, її маму. Хай би спробували! Горда була дівчина, впевнена у собі – батьківська порода.

А про Степана ніяких чуток довго не було. Ні Надія, ні Жанна ніколи з ним не зустрілися. Казали люди, начебто, навідувався він до своїх батьків років через десять по арешті. Та в селі свому не залишився, поїхав звідти назавжди.

Ось така історія. Знаю її з молоду, розповіла мені мама, а я переповідаю вам. Совітка Надя – то моя рідна тітка, а Жанна – двоюрідна і молочна сестра (це моя мама її своєю груддю вигодувала маленьку).

Всі любили Жанцю – бабуся, дід Гаврило, мої батьки, рідні сестри, вітчим. Надя за первістку свою, сирітку, життя була ладна віддати. Всі Жанну балували, у всьому їй потурали. А вона, хоч і свавільна, норовлива, мала натуру добру. Розумна була дівчина, здібна, наполеглива. Була…

Далися взнаки дитині мамині тривоги, страхи і сльози – та трагедія, що сталася, коли Надя вагітною була. Обернулася вона для донечки хворим серцем, передчасною (у двадцять пять літ…) смертю Жанни. Добра, вродлива – дитя любові. Але недовгим було те кохання, не довгим і Жаннине життя.

Невідомо, як склалася після ув’язнення Степанова доля – чи мав він ще дітей. Принаймні онуку – Жаннину доньку – і правнуків має.

Життя продовжується. Життя триває, попри все. Нещастя, лихоліття, трагедії, котрими така багата історія українська, мали б, здається, винищити усе живе на нашій землі. А все одно, крізь згарища і смітники, крізь нице й потворне проростають живі стеблинки – народжуються діти, які, на жаль, часто-густо не знають свого коріння-родоводу, але вперто зявляються на світ і називаються українцями.

Твориться історія, руйнуючи великі країни і маленькі долі. Людські долі. А люди ніяк не порозуміються між собою. Вже нема на землі ні Наді-совітки, ні тих сільчан, з якими звела її лиха доля, ні її дітей... Нема мого батька-фронтовика і мами, яка довгий час вважалася винною за те, що перебувала на окупованій німцями території. Хіба вона завинила, що червона армія покинула її напризволяще, бо відступила? Чи Надя… Чи ті, хто не хотіли радянської влади і спересердя скривдили наївне, недосвідчене дівча? Не судімо.

Усе минулося. І винні, і невинні відійшли у минуле. Хай Господь їм прощає. А нам, нинішнім і майбутнім, важливо: пам’ятаючи минуле, будувати майбутнє. Єднатися – у добрі й любові.

Світлана МАКАРЕВСЬКА