* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

МРІЇ У ДОЛОНЯХ

14:23 28.02.2017

МРІЇ У ДОЛОНЯХ

Лялькове кохання

Чотирнадцяте лютого. День коли усі серця поєднуються в єдине. Коли руки тримають одна одну і закохані зізнаються у своїх почуттях.

Але чи так це? Це лише сценарій, по якому «має» проходити це свято. Але життя – це жива сцена, де постійно змінюється текст, дії, декорації. Акторам потрібно імпровізувати, для того щоб стабілізувати хід речей, і не виставити себе посміховиськом перед публікою обізнаних критиків. Тому не завжди емоції відповідають дійсності. А саме кохання? Що воно таке? Ви не дасте мені точної відповіді. Ніхто не дасть, бо у кожного кохання виражене по своєму. Від невинних проявів, до насправді шокуючих і лякаючих рішень.

Сьогодні, напередодні Дня усіх закоханих, наш ляльковий театр покаже вам виставу маріонеток! Тихше! Тихше, панове! Я вже чую несхвальні вигуки!

- Ми прийшли сюди побачити справжніх акторів, а не ляльок на нитках! Поверніть мені гроші! Що  це за маячня?!

Лялькар зістрибнув зі сцени. Його самовпевнена посмішка придавала виразу його обличчя божевільних нот. Своєю блискучою тростиною він тикнув в груди шумному глядачеві.

- Наші ляльки живі! Навіть живіше за такого невігласа як ви, - лялькар посміхався, виставляючи на показ свої білосніжні здорові зуби. – Якщо хочете, то можете забиратись. Вас ніхто не тримає.

Фиркаючи та кидаючи прокльони чоловік вийшов із зали.

- Усі інші заінтриговані? – Лялькар пильно вдивлявся у зал. Посмішка так і не зникала з його захопленого обличчя. – Тоді ми починаємо! Завіса!

 

Пластмасовий місяць освічував зелену поляну. Травинки колихались від подихів вітру, що дув із великого вентилятора за кулісами. На пагорбі устеленому великою кількістю різнокольорових квіток, сиділи дві ляльки, тримаючись за руки. Одягнена в рожеве платтячко дівчинка поклала хлопчику на плече свою голову. Біляве волосся падало їй аж до колін. Пластмасові очі неприродно блищали у світлі прожекторів. Хлопчик був одягнений в полосаті шорти та футболку. Зі спин обох нитки тягнулись угору і ховались десь високо. Нікого крім них на сцені не було, а таємничий лялькар і зовсім зник. Його навіть не було видно зверху. Невідомо хто керував ляльками.

- Ваню, а коли в тебе День Народження? – мрійливо запитала дівчинка.

Хлопець сидів із закритими очима.

- Ваню, ти що спиш? – легкий штурхан змусив хлопчика відкрити очі.

- Та не сплю я. Просто насолоджуюсь часом проведеним з тобою, Аню - мелодійно, немов наспівуючи Ваня відповів своїй подружці.

- То поговори зі мною… Сидимо мовчки, мов німі. Це нудьга називається.

- Ну навіщо щось говорити в таку ніч. Хіба слова мають значення в такі хвилини. Яким чудовим кольором світить місяць! Він перетворює твоє довге й пишне волосся у стрімку ріку. Відблиски від твоїх очей в цьому безкровному сяйві, мов глибокі колодязі, на дні яких палають зорі. Лише перебування поруч з тобою зовсім змінює мою реальність. Я не хочу говорити. Я не змозі передати все те, чим наповнене моє серце…

Ваня знову замовк. Легкими порухами він гладив волосся Ані. Дівчина задоволено посміхалась.

- Нуу… Продовжуй, - блиском своїх пластмасових очей вона сліпила душу Вані.

Хлопець мовчки сидів. Він утопив своє обличчя в пишному волоссі Ані.

- Ти мене не любиш… - Аня відштовхнула Ваню, різко підскочила.

- Ну, як це… Ну.. Куди ти?

- То скажи мені! Всього на всього три слова. Ти ніколи мені їх не говорив. Значить ти мене не кохаєш, - дівчини сіла на берег і занурила ноги у озерце. На обличчі відображалось награне невдоволення.

Ваня мовчки сидів, ніжно дивлячись на плечі дівчини. Він переводив погляд з волосся на плечі, потім на нитки, що тягнулись далеко нагору. Вираз обличчя хлопця із ніжного й мрійливо вмить став стурбованим, навіть трохи переляканим. Серед ниток Ані, що колихались на повітрі, одна обірвалась. Ледь-ледь тріпотіла від подихів вітру.

- Аня, як це сталось? Коли? З тобою все гаразд? – схвильовано запитав Ваня.

- Зі мною все добре. Чого зметушився? – бурмотіла Аня.

Ваня підбіг до дівчини і міцно її обійняв.

- Та відчепися ти! Ну то й що з того! Яка тобі різниця? Ти мене не любиш, - дівчини почала хнюпити носом.

Ваня приголубив її до себе. Нитка, яка гойдалась на повітрі, мала тягнутись він руки. Але ліва тоненька ручка просто висіла. Аня всіляко намагалась приховати це, закриваючі її здоровою рукою.

- Ну чому? Чому ти вирішила так?

- Ти ніколи мені не говорив їх… Цих блаженних слів.

- Я не казав цих слів з іншої причини, а не тому що…

Аня приклала пальця до вуст Вані й подивилась на нього заплаканими очима.

- Тоді чому? Чому? – шепотіла вона.

Ваня важко зітхнув. Зірвав шовкову квітку червоного кольору та вплів дівчині у волосся.

- Чому я ніколи не говорив, що кохаю тебе? Цьому є важлива причина, при найми для мене. Я не раз чув, як мені говорили, що кохання швидкоплинне. Воно ніколи не триває вічно. З часом, коли кохання плине, відносини погіршуються, а то й зовсім закінчуються. Це страшно… Страшно коли людина, яка була твоїм Сонцем, без якої ти не міг зустрічати пітьму стає для тебе нічим. Звичайною деталлю декору. Я не вірю, що таке можливо. Навіщо тоді кохати? Нехай ти просто будеш центром мого всесвіту. Моєю рушійною силою. Творцем, що смикає за нитки. Нехай я не буду говорити, що люблю тебе. Але я все віддам тобі, тільки попроси.

Ваня розірвав одну зі своїх ниток, і зв’язав обірвану нитку Ані із небом. Права рука хлопця зісковзнула з волосся дівчини. Натомість гладенька  крихітна долоня торкнулась щоки хлопця.

- Я боюсь сказати, що кохаю тебе. Щоб пісочний годинник, в якому виділений на наше кохання час, не почав відлік. Я подарую тобі мої почуття поглядом, доторком, справами. І коли творець пов’яже наші нитки долі, ми станемо одним цілим. Одним великим серцем.

Світло прожектора поступово віддалялось від лялькової пари, а тоді і зовсім зникло. Завіса опустилась.

Лялькар вийшов на сцену. Кланявся глядачам. Почулось страшенне скрипіння. Важкі нитки, що тягнулись від спини лялькаря розірвались і він впав, мов зламана лялька. Публіка вражено ахнула.

Того дня все місто шукало людину, яка мала відповідати за цей театр. Але ніхто не знав звідки вони прийшли, і хто керував усією процесією. Нікого знайдено не було.

Опівночі, під бій годинникових курантів, коли усі жителі спали, ляльки встали із запиленої сцени та пішли з міста. Гастролі «Театру живих ляльок» продовжиться, але вже не в цьому місті.


 

КНИГАРНЯ ЗАГУБЛЕНИХ МРІЙ

 

Був гарний літній день. Я і моя подруга Дашка гуляли вулицями мого рідного міста. Вона була тут уперше, тому їй усе здавалось неймовірно цікавим.  Ще б пак, місто багате на історичні місця, пам’ятники, музеї та багато всього іншого. Звичайно, на фоні величезних мегаполісів воно здавалось невеликим провінціальним містечком, але історичної важливістю, аж ніяк не поступалось.

- Ой, а що це за краса через дорогу? Ця будівля виглядає такою старою, - захоплено запитала Даша.

Зробивши поважний вигляд, я почала читати лекцію, таким самим тоном, як наш університетський викладач.

- Це аптека. Будівлі вже приблизно сто років. Спочатку це був театр, саме тому виглядає так гарно. Нажаль, Друга Світова Війна змінила призначення театру, перетворивши його у лікарню. Трохи згодом…

- Та я бачу аптеку. Я не про неї, а крамницю правіше.

- Хм, там має бути супермаркет.

- Олько, ти знущаєшся? – насупилась подруга. – Посередині, між аптекою і супермаркетом. Крихітна старенька будівля.

Я поставила під сумнів її слова. Витягши із сумочки окуляри, почала пильно вдивлятись куди подруга вказувала пальцем. Дивина! Там де має бути звичайна доріжка, яку роками протоптували жителі міста, щоб скоротити собі шлях, з’явилась дивна будівля. На її фоні навіть стара аптека виглядала чимось новим.

- Слухай, не знаю, вперше бачу, чесно. Напевно її збудували нещодавно.

Подруга підскочила, взяла мене під руку і потягла за собою.

- Як це так, нещодавно побудована, а виглядає мов руїна? Напевне, в неї вкладались дуже скупі люди, - важкий сарказм сочився зі слів подруги. – Ти ж тут із дитинства живеш, як це ти не бачила таку красу?

Невідома будівля була невисокою, хоча мала два поверхи. Крихкі жовті цеглини, тріскались під вагою одна-одної. Шиферний дах місцями був побитий. Вікна являли собою невеличкі дерев’яні рами, як у селянських хатинках із книжок української класики. Уся ця конструкція, мов перебувала за межею часу, що відділяла минуле від сучасного.

Поки Дашка ахкаючи бігала навколо, я спробувала через вікно заглянути до середини, але товсті різнокольорові штори надійно зберігали таємницю. На дверях висіла  дерев’яна табличка: «Книгарня загублених мрій».

- Давай зайдемо, - із маніакально-захопленим обличчям прошепотіла Даша.

- Та постривай ти, - але подруга вирішала за обох, і просто заштовхала мене у скрипучі двері.

Тихо, темно… До того тихо і темно, що навіть моторошно. Невідомо чому, але навіть шум автомобілів з вулиці не було чутно. Єдиними джерелами світла були сонячне проміння, що змінювало своє забарвлення, проходячи крізь різнобарвні штори. Усе навкруги було обставлено книжковими стелажами, що створювали лабіринт. Книжки, більше нічого. Навіть пилу не було. Кожний виток лабіринту був іншого кольору, залежно від світла. Червоний, зелений, жовтий. Минули всі кольори радуги, а сходів на другий поверх досі не з’явились. Це почало мене непокоїти. Будівля ззовні вважалась доволі невеликою, а зсередини, якийсь безкінечний лабіринт.

- На якусь бібліотеку звичайну більше схоже, ніж на книгарню. Ніякого стилю… Де увага до відвідувачів? Мряка одна, - хоч Даша і намагалась критикувати побачене своїм, тоном професіонального дизайнера, але її голос, чомусь, звучав невпевнено і боязко.

Я її розуміла. Потойбічна тиша, якісь нереалістичні розміри книгарні, змусили мене також трохи побоюватись. Щоб заспокоїти свою бурхливу фантазію, я дістала з полиці одну з книжок.

«Дмитренко О.В» більше на чорній палітурці нічого не було.  Звичайна біографія на перший погляд. Висвітлюються події із життя звичайної людини. Наступна книга виглядала так само. Чорна палітурка, ініціали й прізвище. Біографія. Яка б книга не опинилась у моїх руках, усі були біографіями.

«Андрієнко Г.В». В цій тоненькій книжечці розповідалась історія життя дівчини, якій не судилось дожити до старості. На останній сторінці тоненьким витягнутим почерком було написано: « 1992-2016. Я хотіла б бути геніальним хірургом. Але я не можу врятувати навіть себе».

Усі книжки закінчувались не на найкращій ноті. Наприкінці  розповідалось про нездійснені за життя мрії. На останній сторінці тоненьким витягнутим почерком писались слова, що були схожі на останні слова. Дата, народження, дата смерті, і лише кілька букв. Нічого більше, але вони були пронизані таким болем. Кожна книга зачіпала в моєму серці струни жалю.

- Якась дивна книгарня: так багато книжок перебрала і не знайшла жодного видатного прізвища.

- Ба? Знайшлись письменники яких наша розумниця не знає? – із посмішкою запитала Даша.

На цих поличках були хто завгодно, але ні про кого, я не чула раніше.

- Агов, я тебе питаю, знов ти десь літаєш? Пішли звідси, я знудилась, - обурилась Даша. – Це навіть якийсь архів, а не бібліотека. Нічого цікавого.

Почулись кроки. Дзвінкі каблуки вистукували по дерев’яній підлозі. До стелажу біля нас підійшла молода жінка в білому легкому сарафані. Вона поставила книгу, що виглядала новою, на полицю.

- Сюди не часто заходять відвідувачі, - здивованим, м’яким і добрим голосом зауважила вона.

- Ще б пак, якщо все і надалі тут буде нагадувати склеп, то ми останні хто сюди зайде, -  я штурхнула подругу за такі слова.

Жінка всміхнулась.

- Вибачте її. У вас дуже цікава книгарня. Я ще ніколи не бачила подібних книжок, і прізвища людей не знайомі. Це все власна продукція?– запитала я господиню.

- Можна і так сказати, - лагідно відповіла жінка. – Я така собі письменниця, переповідаю історії людей, які вже не зможуть їх розповісти нікому.

Її відповідь здалась дуже дивною, я не в повній мірі зрозуміла, що вона мала на увазі, але перепитати засоромилась.

- «Книгарня загублених мрій» - не надто позитивна назва для книжкового магазину, - втрутилась подруга. – Так ви не продасте жодної книги.

Усмішка стала сумною, легкий смуток торкнувся обличчя жінки.

- Назва дуже влучна… Нажаль, не всім за життя вдалось поділитись своїми мріями і талантами зі світом. Кого загубив страх провалу. Комусь не виділено було достатньо часу в цьому світі. Тому я вирішала поділитись зі світом їх мріями. Ці книжки не на продаж, лише для ознайомлення.

Жінка акуратне провела рукою по маленьким книжечкам і одиноким листкам на полицях. Холод  зжав нутро. Якщо усі книжки були біографіями, то ці листки мали також бути ними. Чим довше і насиченіше життя, тим має бути більшою книга. Мені було боляче від думки, якою має бути життєва дорога, що описана лише однією сторінкою.

- Ви напевно змерзли? Тут прохолодненько, навіть влітку. Запрошую на чай.

За вікном спека. Коли ми виходили зранку, термометр в тіні показував двадцять два градуси тепла. В цій книгарні, із завжди зачиненими вікнами було по осінньому холодно. Не знаю як Дашка, але я змерзла. Тому із вдячністю прийняла пропозицію. Знову ми блукали в різнобарвних книжкових лабіринтах. Куди б ми не повертали, Сонце завжди із щирістю заливало вікна. Я зупинилась. Зліва червоні проміння перетворювали виток лабіринту у вогняне королівство. Справа зелені барви утворювали свій власний книжковий сад. Сонце світило одразу з двох сторін.

- Олю, чому ви зупинились? Щось трапилось? – запитала жінка.

Так. Відбувалось щось дивне. Чи з цим місцем, чи зі мною. Але сказати це в голос було соромно. Подумають, що збожеволіла. Дашка трималась біля мене. Але її увага повністю була приділена виписування безкінечних повідомлень у телефоні.

 Драбина. На другий поверх вела невеличка драбина.

- Що? А сходів у вас немає? Ви пропонуєте лізти нагору ось так? – для Дашки, яка прожила все дитинство в мегаполісі, лазання про драбині мало стати  таким собі випробуванням.

- Авжеж. Будівля невелика, де ж їм тут бути, - жінка дзвінко засміялась.

Невелика? Вона назвала ці безкінечні лабіринти невеликою будівлею? Чи це такий жарт, чи я схожу с розуму?

Другий поверх являв собою одну кімнату. Декілька стелажів із книжками, крихітне віконечко, стіл та два крісла біля нього. На столі стояла печатна машинка, чорнила і перо. В одному з крісел сидів молодий чоловік приємної зовнішності. Одягнений стильно, зі смаком. Навіть подруга його побачивши миттю сховала свій телефон.

- Доброго дня, - привітався він з нами.

Дашка засяяла. Вона знову стала жвавою і енергійною.

- Це Федір Леонідович. Молодий журналіст. Наразі ми закінчуємо писати з ним книгу, - господиня розливала ароматний чай по чашках.

- Нічого собі! Молодий та гарний журналіст, та ще й книжки пишете? Розкажіть щось про себе, - Даша просто пожирала очима молодика.

Мене некопоїла думка. Усі книжки в книгарні були закінчені. Біографії писались про людей с нездійсненними мріями. Хто ця людина? Він співавтор, чи редактор? До того ж, він здавався мені дуже знайомим. Десь я його бачила.

- Олю, тебе щось непокоїть, - запитала власниця.

- Ні, нічого. Просто я весь час гадаю, як я не помічала це місце раніше? Ця книгарня справжнє диво, і сама ідея цих книжок.

- Так, дійсно диво, що ви знайшли це місце. Зазвичай відвідувачі, не в змозі побачити книгарню. Тільки ті, хто має намір поділитись загубленими мріями зі світом.

Далі я мовчки чаювала. Дашка тріскотіла із Федором, а я поринула у роздуми. Господарка сумно спостерігала за подругою та парубком. Зустрівшись поглядом зі мною, вона всміхнулась. Але якось, із болем…

- Вибачте дівчата, але ми продовжимо з Федором Андрієвичем працювати над книгою, як тільки закінчимо чаювання.

Стало навіть трохи  ніяково. Стільки версій, щодо книгарні крутились в моїй голові. Навіть такі, що в фантастичних фільмах не побачиш. Мені закортіло засипати жінку запитаннями, але подруга штурхнула у бік, зрозумівши мій намір.

- Я до тебе приїхала в гості не для того, щоб в цьому бюро ритуальних послуг сидіти. Якщо нам знову доведеться ходити цими лабіринтами нудьги, і чекати поки Федір звільниться, то краще одразу застрель, і поклади мене йому на руки, - шепотіла вона на вуха. – А далі хоч книгу із нею пиши.

Тож довелося піти. Коли ми підійшли до дверей на вулицю, я повернулась до господині книгарні, і пообіцяла, що зайду взавтра. На це вона лагідно всміхнулась, а кутики її очей наповнились прощальними сльозами.

Наступного дня я посадила подругу на потяг додому, а сама чимдуж побігла до таємничої книгарні.

Між аптекою і театром не було нічого. Лише невеличка стежка, яку жителі міста протоптували роками. Мов яскрава кінострічка в голові мелькотіли вчорашні спогади. Це не було маренням, чи сном. Не могли ними бути. Я подзвонила Даші. Розповіла, що відбувається.

- Оце жартівниця. Ти думала я поведусь на такий аматорський розіграш? Ти краще збирайся і приїжджай до мене. Я тобі такі місця покажу…

Подруго безупинно бубніло щось у слухавку, але мені було байдуже. Я сиділа на лавці, і дивилась у пустий простір де мала бути зникла книгарня.

Через кілька хвилин на це місце прийшов старенький дідусь. Він просто прийшов і стояв, дивлячись у порожній простір. В руках тримав букет жовтих тюльпанів та невеличку книжку. З вікна аптеки якась жінка уважно за ним слідкувала. Похитала головою і пішла займатись своїми справами.  Дідусь підійшов ближче, поклав букет із книгою у покриту ранковою росою траву, тяжко при цьому зітхаючи.

- Вибачте, а кому ці квіти? – з обережністю запитала я.

Дідусь мовчав, а по його щоці котилась скупа сльоза.

- Моїй дружині. Моєму янголу. Моїй Зої. Вона вселяла надію у серця. Навіть ті, котрі вже надію втратили.

Дідусь розказав мені історію, після чого пішов. Я ж роззявивши рота, ще приблизно з годину стояла на одному місці до глибини душі вражена.

Під час Другої світової війни, лікарня була не в будівлі театру, а в побудованому колись двоповерховому будинку поруч. Там працювала Зоя Михайлівна. Вона була справжнім янголом-рятівником, матір’ю для усіх пацієнтів. Нікого ця чарівна жінка не залишала без уваги, навіть в останні миті їх життя. Коли серця приречених піти з цього світу відбивали останні секунди, Зоя Михайлівна була поряд з ними. Для того, щоб навічно зберегти у своєму серці мрії тих, хто через мить їх втратить. Вона вела записник, де занотовувала останні слова помираючих.

Після закінчення війни у неї планах було створити невелику книжкову крамницю. Написати свою, власну книгу про страхи, жахіття минулого. Про мрії, які так і не втілились у реальність тоді. Донести мрії минулого до нащадків.  Нажаль, цьому не судилось статись. Під час бомбардування міста, бомба потрапила у будівлю невеликої лікарні, перетворивши її в попіл та уламки. Єдине, що вціліло, була невеликий, чорний записник.

Перед тим як піти, я підійшла до букета тюльпанів, залишеному у траві. Серед квіток лежав обгорілий записник, на останній сторінці якого було написано:

1913-1943

Зоя Михайлівна.

 Кохана, зарано отримала ти крила.

Серце твоє дарувало людям цілий світ.

Але, сповнена надіями, твоя життєва книга,

перетворилась на прощальний заповіт.

 


 

СНІГОВІ СПОГАДИ

 

Ще один рік майже закінчився. Зима застала мене зненацька, хоча не було б і дня, щоб я не дивився на настінний календар. Усі минулі місяці я провів безтурботно. Працював, веселився з друзями, марнував на різні безглузді речі власний час. Коли ж осінні сторінки календаря, поступилися місцем святковому грудню, у серці з’явилось неприємне відчуття, яке сидить там і нині. Щодня воно наростало і ставало сильнішим. Краяло серце і душу водночас, аж поки не вибило мене із звичного життєвого плину. Притаманна мені байдужість кудись зникла. Світ навколо змінився, здавалось, назавжди.

Новорічним настроєм мене не пройняло, не дивлячись на те, що насичена ним була кожна оточуюча дрібниця. Уся квартира була прикрашена трохи по-дитячому і нагадувала святкування Нового Року у дитячому садку. Одягнена в різнокольорові одежини і блискучі прикраси, у формі героїв мультфільмів, ялинка, наповнювала кімнату своїм пестливим ароматом.  Акуратно вирізані з паперу сніжинки, звірятка та інші дивні фігури звисали зі стелі, прикрашали вікна. Господиня домівки навіть звичайні серветки перетворила у художні паперові шедеври. Юля, а саме так її звали, оволоділа мистецтвом орігамі доволі швидко. Ще декілька місяців тому, ми всі сміялись із недозвірів і кривих лебедів, аж ось чарівні метелики, створені тими самими руками, мов скульптури тонкої роботи, змусили вдивлятись у себе майже з годину.

До новорічної ночі залишалось менше години. Юля, маленького зросту, енергійна і червона від біготні роздавала усім накази. Жінки були зайняті сервіруванням столу, чоловіки їм допомагали, налаштовували техніку, та робили вигляд ніби вони зайняті чимось дуже важливим. Я ж, сидів із пригніченим виглядом. Тяжке відчуття порожнечі не давало насолоджуватись нічим, і витягувало, без того, майже відсутні сили. Святковий стіл, на якому стояло безліч салатів, страв, напоїв ніяк не вабив до себе. «Ніби звичайні посиденьки у друзів», - промайнуло в голові.

Стало важко всидітись. Усі бігали, метушились, сміялись, про щось сперечались. А мені було усе байдуже, і ставало дедалі гірше. Сергій підійшов до мене і щось запитав, але його слова здались зовсім незрозумілими.

- Ні. Вибач. Мені потрібно пройтись.

- Що? Куди це ти зібрався? Новий Рік менше ніж за годину! – запротестував товариш.

- Я повернусь вчасно, - поспішив я його заспокоїти.

- Ну дивись! Не отримай по голові. Декотрі вже відсвяткували, і тільки й шукаюсь пригоди на свої, ну ти зрозумів, - очі Сергія видавали хмільний блиск.

Я одягнуся неймовірно швидко, порушивши свою традиційну звичку перевіряти кожну річ, яку можна залишити.

- З тобою точно все гаразд? Ти зазвичай проводиш цілий ритуал коли одягаєшся.

Видавивши із себе посмішку і кивнув головою, я пішов до дверей. Проходячи повз кухню, зустрівся поглядами із дружиною. Вона тримала келих із вином і говорила з подругою.

- То він сам винен! Найшов час сваритись, перед  святом! Чому ти маєш… - дружина кинула на неї різкий погляд.

Подруга повернула голову до мене, після приклала палець до своїх вуст і видала шиплячий звук, при цьому зробивши дурну гримасу. Дійсно, свято для декотрих почалось раніше.

 Я навіть не помітив, як за собою зачинив важкі залізні двері.

Холодно, але чудово. Зимні пейзажі із дитинства заворожували мене. В них є щось магічне. Свіжий морозець, сніг і світлі ночі, немов створюють зовсім інший світ. Щось на кшталт мрій, чи снів. Перед моїми очима постав світ снів. Так, саме так. Сніжинки, сліпучими діамантами падали на землю, переливаючись безліччю кольорів при світлі гірлянд, що висіли всюди. Голі дерева покачували гілками, мов диригували під новорічні мелодії, які долинали із центру міста. Яка прикрість. Мій акомпанемент із хрускоту снігу і переривчастих подихів, заважав цим задерев’янілим маестро. Повз мене проходили люди. Усі стягувались до центральної новорічної ялинки. Вони несли гарний настрій, усмішки, закохані погляди та інші скарби людського серця, щоб розділити їх з усіма охочими.

Я ж йшов у протилежний бік. Мені немає чим ділитись. Темний смуток і плутаниця у власних думках нікому не потрібні у цю казкову ніч. Нікому, тим паче мені. Але викинути їх не вдавалось. Із кожним кроком причини ставали дедалі зрозумілішими. На порозі свято. Минув ще один рік. Такий самий як усі минулі, де нічого не змінилось. Вже декілька років поспіль нічого не відбувається. Це мене пригнічувало. Життя, немов у льодяній глибі. Усе навкруги піддається течії часу, але тільки не я. Мов заточений у величезний айсберг, приречений бути в вічному анабіозі. Хіба це мене не влаштовувало у минулому? Чому тільки тепер моє нутро протестує від звичного способу життя?

- Чи влаштовує мене неспішне життя, мов уві сні? – запитав я світ.

Відповідь була добре відома. Ні.  Хоча останнім часом я показував усім, що мені узагалі байдуже до всього. Холодне ставлення до дружини. Відсутня цікавість до подій у світі. Пусте життя сьогоднішнім днем, без цільового орієнтиру на майбутнє. Можливо, саме від цієї вдаваної апатії усередині утворився справжній смуток, що до останнього приховувався не тільки від близьких людей, але й від мене самого.

Гучний дзвін центрального годинника розітнув повітря. «Один!», - гучно заревів натовп. «Два!» - підтримали люди наступний удар.

- Ні! Ні! Зачекайте! Дайте мені ще трохи часу! – мене охопила паніка. Відчуття, немов щось дуже важливе залишилось невиконаним, налякало мене. – Будь ласка, Боже!

На одинадцятому ударі все навкруги затріщало, мов річковий лід. Чорне небо над головою, цегляні будинки, асфальт під ногами, навіть світло, пустило тріщини. Люди навкруги перетворились на льодяні скульптури.  Легкі сніжинки застигли у повітрі, услід за ними, замерз і сам час.

Отже, мені надано час на роздуми. Але ким? Богом? Дияволом? Чи чимось могутнішим? Може це просто сон? Це не має значення. Я розвернувся і повільно пішов до центральної ялинки. Все більше застиглих фігур зустрічалось на шляху. Їхні обличчя передавали безліч емоцій: гнів, хмільне щастя, кохання, радість, байдужість, але тільки не страх, чи паніку. Вони навіть не здогадувались, що перетворились на лід.

Мою увагу привернув силует, який, на відміну від усього іншого, рухався. Біля магазину музичних інструментів, на гранітній плиті, сидів підліток. Його тіло складалось зі сніжинок, що ледь-ледь рухались. На фоні замерзлого світу хлопець здавався маренням. Тільки б подув вітер, як він розсіється. Хлопчина грав на гітарі. Його білі вуста склались у радісну усмішку. Гітару він тримав жадібно і міцно, мов цінний скарб, не так, як вподобає знавцям. Пальці лівої руки невміло затискали найпростіші акорди, пальці правої сильно прикладались до струн. Хоч ніяких звуків снігова гітара не видавала, але я уявляв наскільки фальшиво звучить мелодія знайомої мені пісні. Здавалось, музику це ніяк не турбувало. Він підняв голову до неба і беззвучно засміявся. Та я знаю хто це! Це ж я сам! В день купівлі першої гітари! Саме на цих сходах я взявся на ній грати! Як же я одразу не згадав. Це було таке щастя в ті далекі часи.

Тишу розітнув гуркіт. Позаду мене розбився, мов скло, льодяний уламок, що відколовся із намертво застиглих стрілок великого годинника. Біля «білого дому» було багато застиглих фігур. Вони тягнулись руками до гучних курантів. Це просто щастя, що ніхто не постраждав. Я повернув голову до снігового музики, але на сходах вже нікого не було.

Легенький морозець торкнувся моєї руки.

Ще одна жива хмара сніжинок. Тепер це був хлопчик років п’яти. Він тягнув мене до ялинки, де знаходилась невелика ковзанка, створена небайдужими до зимніх забав жителями міста. Так само колись я тягнув туди свого батька, щоб він розділив мої враження від веселощів. Сяйво гірлянд, величезні іграшки на ялинці, усі навкруги божеволіють і сміються. Перед очима промайнули спогади того дня.

Якась дівчина образилась на свого хлопця. Він щось прошепотів їй на вухо. Дівчина голосно засміялась, і вже не могла знову надути губи. Два ворогуючі форти закидували один-одного сніговими ядрами. Коли в одного з бійців потрапила сніжка, відбувалася сцена смерті, яка сміло могла змагатись за голлівудський Оскар.

- Сашок, куди тобі поцілили? Не відлітай друже, - молив хлопчина, закутаний у товстий шарф.

- Вибачай, скажи дружині, що я її кохав, - прошепотів Сашок і замовк.

- Ніііі! – Товстий Шарф побіг на зустріч ворожим кулькам мститись за «втраченого» товариша.

Це було так давно. Між сьогоднішнім днем і цими спогадами промайнула майже вічність. Тоді я справді почувався щасливим. Іноді здається, що для щастя потрібно надто багато. То чому ж колись, щоб бути щасливим достатньо було лише багато снігу і друзі? Дивно. Зараз все так ускладнилось. Що мені заважає насолоджуватись кожною дрібницею, хвилиною, моментом?

Я заглибився у роздуми. Чим більше намагався знайти відповідь, тим далі спускався у глибини душі.

Холодний поцілунок у щоку повернув мене до реальності. Сніговий силует моєї дружини пильно дивився на мене. Саме так вона виглядала у день нашої першої зустрічі. Тоді ми усією кампанією веселились у зимову ніч. Був сніг, багато снігу. Нас познайомила сестра мого найкращого друга. Дев’ятнадцятирічна Наталка, вдягнена у червоне пальто, тоді причарувала мене. Увесь час я тільки й думав про неї. Її легкий і тоненький голос, дотепний гумор, вогняні руді коси, і темні сині очі. Ох цей погляд. Від її погляду я переставав дихати, а по спині бігали приємні мурахи. Вона здалась мені чаруючою зимньою квіткою, закутаною у язики полум’я.

 Хлопці почали кидатись у дівчат сніжками, ті ж, не відступали і прийняли бій. Наталка взяла в руки замерзлу бурульку і кинула її, напевне, зовсім не цілячись. Лід потрапив мені в обличчя. Наталка зойкнула, підбігла і поцілувала у щоку, зі словами: «Рятівницю викликали?».

Який блаженний спогад. Сніговий силует дружини повільно віддалявся від мене, зазиваючи за собою. Вона повільно зникала вдалині, а я не міг поворухнутись.

Я примерз! Одежа, руки, усе тіло покрилось тоненьким шаром льоду. Кожний рук викликав тріскучі звуки. Щойно я звільнився від цих льодяних кайданів, пішов у слід за силуетом.

Небо знову затріщало. Здавалось, воно зараз посиплеться важкими уламками мені на голову. Цегляні будинки навколо гриміли.  Мене охопила паніка, але усе стихло так само несподівано як і почалось, мов хтось накрив покровом тиші земну колю.

Холодна долоня торкнулась щоки. Снігова примара Наталки стурбовано дивилась на мене. Хоч я і знав, що силует несправжній, але навіть ці холодні очі сяяли ніжністю, яка колись мене взяла в полон. Тримаючись за руки ми пішли до паркових гойдалок. Крок за кроком ми наближались до місця, де я зробив їй пропозицію. Я загубив цей спогад десь у минулому. Так само, як і інші щасливі моменти свого життя. Сховав їх у потаємну скриню й закопав її десь у глибокому озері смутку, глибоко-глибоко у душі.

Вуста снігової примари наближались до моїх. Серце наповнилось любов’ю і теплом. Рука, за яку тримався милий мені привид, змерзла. Саме зараз, вона повинна сказати «так» і…

Важкий удар мітли розсіяв сніговий силует.

- Скільки ж можна!? Все валить, валить цей сніг! В мене і без того справ безліч.

Старигань, одягнений у порваний пуховик, чимдуж працював мітлою. Він ніби намагався не просто змести сніг з дороги, а взагалі його знищити. За декілька кроків від нього з’явились ще декілька снігових хмаринок, які тільки-тільки почали формувати силуети.

- А щоб вам усім! – кричав дід, махаючи мітлою мов вітряк.

Хмарини зникли, так і не встигнув утворити нічого.

- Хух! Набридливі, ге? – мовив дід. – Чого мовчиш? Тебе ж питаю!

Плин часу не змінився, а люди все ще нагадували скульптури. Я не очікував зустріти у цьому маренні живої людини. Навіть не знав яку відповідь дати. Це ніби ти прийшов у будинок де нікого не має бути, аж невідомо звідки узявся хтось.

- Я… Ааа.. – тільки й зміг вичавити із себе.

Дід мовчки сів на гойдалку біля мене. Коли він йшов, я не почув звуків. Від його рухів не здіймався вітерець, а сніг не хрустів під ногами. Якщо заплющити очі, може здатись, що поруч узагалі нікого немає.

- Будеш? – дід простягнув тонку цигарку.

Мовчи я потягнувся до цигарки.

- А я не дам, - злорадно засміявся дід. – Що це ти тут забув?

Очами повними здивування, я прямо дивився на несподіваного гостя.

- Уууу… Нічого собі, як тебе перекосило. Мов привида побачив, - знову захихотів дід. Він поклав цигарку до карману, і дістав звідти два пластикові стаканчики і невеличку пляшечку. Прозора рідина швидко наповнила пластиковий посуд.

- Будеш? – він протягнув стаканчик.

Щойно я підняв руку, як він засміявся.

- А я не дам, хе-хе-хе, - він залпом випив спочатку один, потім другий стакан.

- Хух! Погане в нас життя, друже! Все погано, у всіх погано. Для щастя потрібно УХ! – підскочив дід і витягнув руку до неба, - а в нас тільки «улю-лю». Чи не так?

Я мовчав. Роздумував над словами. Його ставлення до життя було аналогічне моєму. Ніби він цитує мене самого. Якщо б вся ця бесіда відбулась до цих дивних подій, то, навіть, сумнівів у його словах не було б. Але тепер не було впевненості, що наше життя настільки похмуре.

- Я теж так вважав. Але, хіба для щастя потрібно багато? Чи насправді хтось винен у наших бідах, окрім нас самих? Можна ж звичайно перекинути  вину на інших, але… Чи змінить це щось? Я весь час живу в похмурому й злому світі, коли біля попереду мене стільки гарного, а позаду цілий скарб із щасливих спогадів.

- Що ти мелеш? Це ти наслухався цих купок снігу, чи що? – обурився дід.

Недалеко від нас невелика хмарина знову почала утворювати силует. «Хлоп» - важка мітла розсіяла зимові чари.

- Які настирливі! – забуркотів старигань.

- Я ігнорую милі коротенькі миті. Приношу людям не сонячне тепло, а антарктичні холоди. Моїм виправданням було те, що усередині мене є лише маленька іскра, якої навіть недостатньо для себе, - я  зробив невеличку паузу, щоб запевнити самого себе, чи справді я говорю від чистого серця. – Але, якщо вона мене навіть не гріє, то чому не спробувати віддати її комусь? Можливо саме цієї іскри не вистачає для розпалення цілого полум’я.

Дід закотив очі і розчаровано посміхнувся.

- О, Боже. Тьху, ненавиджу оптимістів! Увесь час десь літають у мріях, і завжди відмовляються приймати правду життя! А тут мені потравив на очі оптиміст-філософ! Усе, що ти побачив, чи почув від цих купок снігу не-пра-вда. Бачиш ці тріщини! Небо падає! Твій світ вмирає! А вбивають його усі інші! Саме вони зробили тебе байдужим до всього. Вони ніколи не були до тебе добрими, тільки обманювали. Змушували страждати.

- Звідки ви взяли ці слова? – я злякався, бо колись давно висказував їх своєму батьку. - Це не правда. Скільки було гарних моментів, спогадів.

- Спогади лише холодний сніг, а світ усе інше. Він тріщить по швам, - голос діда ставав все веселіше, і більше походив на знущання.

- Тому що, я його знищую сам. Ламаю своїми ж діями, думками, словами.

Саме тут я побачив, куди тягнуться усі тріщини світу. Звідки доноситься цей хрускіт и грім. Тріщини на небі, і на землі йшли від мене. Я був епіцентром розвалу. Я провалився у власні думки. Декілька хвилин ми двоє мовчали. Дід засміявся, але не зловісно. Сміх був теплий і щирий.

- О, допетрав. Швидко впорався, - дід налив трохи рідини у стаканчик. – На, пий.

Трохи з недовірою я віднісся до цієї пропозиції.

- Ха-ха-ха, бери вже. Все гаразд, - його очі сяяли добром.

Вода! Це буда звичайна тепла вода.

- Якщо зрозумів усе, тоді не ламай світ. І не сиди тут, біжи до дружини й друзів. У мене ще багато справ, - після останніх слів дід посміхнувся, взяв свою мітлу і почав мести.

З кожним помахом, здіймався сильний вітер. Почалась хуртовина. В центрі міста знову затріщав годинник. Стрілка, яка затрималась на одній поділці від нового року намагалась відновити плин часу. Заморожені фігури почали ворушитись.

- Хто ви такий? – я намагався перекричати гучний вітер, але був впевнений, мене не чутно. Сніг набивався до рота. – Ви Бог?

Вітер був настільки сильним, що зрушував мене з місця. Дід посміхався і все сильніше мів мітлою. Він відповів, але слів було не чутно. Читаючи по губам, ледь-ледь вдалось зрозуміти слово «Можливо».

Я чимдуж побіг. Тріщини часу зникали і світ знову оживав. Завірюха настільки була сильною, що я боявся злетіти у повітря.

- Ще трохи! Ще трохи!

Ось з’явився будинок перед очима. Одним сильним рухом я відчинив важкі двері. Переляканий, по вуха у снігу я заскочив у квартиру й гучно гупнув дверима. Останній удар годинника пролунав на все місто.

- З Новим Роком! – писклявим голос, з перекошеним обличчям мовив я.

Ця картина дуже насмішила Сергія. Він, не приховуючи емоцій, розреготівся на всю кімнату.

- З Новим Роком! – піднявши келихи шампанського радісно мовили всі друзі.

Дружина протягувала мені келих. В неї був винуватий і водночас злий вираз обличчя.

- Ти вибач. Я не хоті…

Я міцно її обійняв, не даючи договорити.

- Ти чого? – здивовано запитала вона.

Її очі були настільки ж чудові, як і раніше. Я поцілував її у щоку, зі словами:

- Рятівника викликали?

Наталка замислилась, і недовірливо поглядала на мене.

Та через мить, усе змінилось. Здивування, радість, сльози, щастя – усе це можна було прочитати на обличчі Наталки. В її очах я побачив вогонь, який колись загубився. Лише одна маленька іскра розпалила ледь жевріюче багаття. Я грівся, грівся біля багаття душі Наталки. Хвороба самотності потруху витікала із серця. Кольори почали повертатись у мій світ.

Дійсно, цілісність нашого внутрішнього світу залежить лише від нас.


 

ГРА В ЖИТТЯ

 

Колись в дитинстві я ненавидів дівчат. Вважав їх нудними, психованими і зовсім невартими уваги. Дуже часто говорив батькам, що ніколи не буду цілуватись, не буде в мене ні дітей, ні дружини. Всі тільки, посміхаючись, повчали: «Ми такі ж нісенітниці казали у твоєму віці. Але потім цілувались, закохувались, а трохи пізніше тебе зробили». Від цих слів у мені прокидався праведний гнів, і доводилось яро доказувати зворотнє. Гості, які приходили до батьків, не упускали нагоди підколоти мене, сміючись з дитячої невинної точки зору. Сусіди, друзі й товариши – усі знали моє відношення до дівчат. Дорослі, згодом, втратили інтерес, інші (саме діти), відносились по різному. Хлопці, до пори до часу, підтримували, але дівчата завжди передражнювали, і питали «коли одружуватимусь?». Якось я сильно розізлився на усіх. Якщо бути точніше, то на свого кращого друга, а інших накрило вибуховою хвилею. Ми обіцяли один-одному, що товаришування з дівчатами табу, а він просто взяв і почав гуляти с Наташею, із сусіднього будинку. Обурений такою зрадою, я пішов на прогулянку до старої частини міста. Сховався на горищі старого будинку. Сидів, сидів там й заснув.

Хочу зробити невеличкий відступ. Моє дитинство пройшло у невеликому провінціальному містечку, що межує з лісом. Здебільшого, наше місто – це прямий спадкоємець СРСР. Усе як на іллюстаціях у підручниках історії: цегляні двоповерхівки, пам’ятники комуністичним діячам, велика кількість приватних будинків с городами, декілька старих заводів. Усюди класичні Жигулі, Запорожці, і навіть Волги. Ніби загублений у часі й просторі  населений пункт. І навіть сьогодні, там майже нічого не змінилось. Хіба що техніка в усіх нова, більш нові машини, але більшість усе ж на раритетах. Супермаркети, магазини и т.д. Прогрес не стоїть на місці.

Отож. На чому я спинився? А, так…

Я заснув на горищі в старому будинку. Сама домина знаходиться у покинутому приватному секторі. Там ніхто не оселяється, тому приїжджі не раз казали, що наша окраїна схоже на покинуте село. Більшість хатин й справді руїни, але одна із них вціліла. Фундамент трохи осів, болотиста місцевість… Але стан був відмінний! Навіть вікна не побиті, хоча багато хто відвідував це місце. Там молодь шукає усамітнення, бездомні місце нічлігу, діти дім с привидами.

Стосовно останнього. Ходять плітки, що дехто розбивав вікна, смітив і робив інші капості там, але усе просто зникало. Поверталось до первинного вигляду. Вікна, пил, дерев’яна підлога залишались незаймані людьми, мов вертаючи час назад.

Саме там я сховався. В ніяких привидів не вірив, до того ж, не раз тут бував. Сидів, бурмотів, злився, плакав, стомився. І чомусь здалось гарною думкою трохи подрімати. Уже не згадаю, що саме тоді снилось, але щось тривожне і неспокійне. Дуже лячно стало, коли ближче до вечора (а проспав я тоді, декілька годин), мене розбудив похмурий, сердитий дід.

Вважати його таким було вже заведено у місті. Це була відома кожному жителю особа. Усі його бачили, кожний мав свою власну версію хто він такий, але правду ніхто не знав. Декотрі казали, ніби він клієнт «жовтого будинку», інші - він п’яниця. Треті говорили - він нероба, і так далі. Жив відлюдником, десь поблизу цього покинутого району міста, чи навіть у лісі. Де саме, невідомо. Але навіть моя прабабуся пам’ятала його саме в такому вигляді, як я у своєму дитинстві.

Загадковий будинок, що ніколи не псується і невідомий дід – були нашими міськими «легендами», хоча другий, напевно, про це й не підозрював.

- Ти чого тут спиш? Шкоди якоїсь наробив? –  запитав він мене.

На превеликий подив його голос був м’який і спокійний, просочений мудрістю пережитих років. Не хрипів, не заїкався, не бурмотів, тобто повністю відрізнявся від людей, яких моя бабуся називала «алкоголіки зі стажем». Очі в діда були добрі й сумні. Не був він також схожий й на божевільного з психлікарні. Повністю довірившись, я переповів йому про зраду мого друга. Від самого початку і аж до того як вирішив подрімати.

 Дід весело засміявся. Від сміху по щоках покотились сльози. Його потішила ця історія. Він декілька хвилин дивився на моє обурене від такої реакції обличчя.

- Ох, синку, синку, ти ще такий молодий. Дівчата такі гарні, такі прекрасні, і ти скоро це зрозумієш. Нема чого дутись на усіх. Повір дідусю, самотність не принесе тобі щастя.

Все мало спрацювати за раніше опрацьованій схемі. Свої контраргументи я вже сотні разів використовував проти дорослих. Але тоді, чомусь, вирішив помовчати й дослухати.

- Для людини самотність, як та отрута. Навіть найдобріше серце закам’яніє від тривалої її дії, а найтвердіше перетвориться у пил. Хіба в книжках вас не вчать цьому? І від батьків не чув? І в школі навіть?

На всі питання я заперечливо хитав головою, хоча, насправді, подібні моральні цінності чи не на кожному уроці нам втовкали у голови. А скільки я це від рідних бабусі й дідуся чув, оооо… Обурений й роздратований, в ті часи, я вважав винуватим усіх, але не себе, тому збрехав.

- От бісовщина, - стомлено мовив дід – Ти чув коли-небудь історію про одиноке опудало? Ні? Не дивно, цієї розповіді майже ніхто не знає. Я бачу, що ти вже приготував гарні слова, щоб пояснити чому тобі краще буди одинаком, але вислухай.

Те що він мені розповів змінило…

А що саме воно змінило в середині й досі не знаю… То була казка. Я її пам’ятаю майже дослівно. Хоча, чи можна таку розповідь назвати казкою?

 

Темрява і самотність ніколи повністю не сховають людину від сторонніх поглядів. Якщо вас і не бачать, завжди залишається той, хто знає «хто ви», «де ви». Ця людина – ховається у темряві поряд. Неважливо наскільки сильно віддалитись від гулу цивілізації. Пожертвувати соціумом, ховаючись у порожнечі пітьми. Від цього переслідувача не втечеш. Він – це ми. Наші думки, від них, як і від самого себе, не втекти.

Пітьма – не друг, не супутниця. Вона не підтримає, й не зігріє. Усередині неї жахливі думи й кошмари, без перешкод, захлиснуть свідомість. Жодне розумне створіння не бажатиме залишитись у повній, глибокій самотності. Від самотності втікають, рятуються звірі, комахи, птахи. Усі крім людей. Невідому чому, але деяких відчуженість приваблює. Здається єдиним способом врятуватись від надокучливого світу. І коли навколишні відвернуться, а саме світло перестане кидати проміння на життя, у людині прокидається «воно». «Те», що спостерігає, пожираюче й спопеляюче нутро. З часом воно зведе одинака з розуму і назавжди підкорить собі тіло, стаючи повноправним хазяїном долі. Або ж, якщо зустріне гідний опір, змінить людину назавжди.

Колись давно, один чоловік пообіцяв навколишнім, а насамперед, самому собі, що буде жити один. Причиною цьому стало повне розчарування у собі, як у людині.  Але, не будемо забігати уперед.

Ця історія про хлопця Дамира, чиї мрії пішли у розріз із самим існуванням цього світу.

Початок його життя був безхмарним і радісним. Можна сміло сказати, в нього був ідеальний старт. Батьки вродливі й заможні, з високими моральними цінностями та культурно багаті. Вони ліпили характер своєї дитини згідно з переліком найкращих рис героїв пригодницьких романів. Хлопець унаслідував прекрасний зовнішніх вигляд, став хоробрим і чесним. Допитливим і розумним. Все у нього виходило. Не турбували молоде серце ні біди, ні тяжкі думи. Завдяки тугим гаманцям батьків, у нього були найкращі речі і всі дороги відкриті.

А що про нього думали навколишній люд? Як завжди буває, думки не збігаються. Хто вважав, що він майже ідеал, а хто, що він лиш розпещений долею буржуа. Заздрощі і захоплення із самого створення світу шли пліч о пліч. Коли люди перед тобою захоплюються і боготворять, значить позаду тебе гострять мечі заздрісники. Так було і з нашим героєм. Але йому було байдуже. Батько із малих років вчив: «Ті хто стоять позаду, живуть у минулому. А ми с тобою попереду, крокуємо у майбутнє».

Кожного дня він ставав все краще, розумніше і вродливіше, саме цим викликаючи заздрощів ще більше ніж захоплення. У способі виховання Дамира була серйозна вада. Він почав вважати себе своєрідно кращим за інших. Тих кого хлопець поважав, ставив собі за орієнтир. Ті хто до рівня орієнтиру хоча б трохи не дотягували вважались чимось недбалим і неповноцінним. Не подумайте, що він не поважав таких людей. Ні. Жалість. Ось що було на серці в Дамира стосовно їх.

Самовпевнений і самозакоханий. Його вирішили провчити. Не тільки однолітки, а немов сама доля. У школі на нього напали декілька хлопців. Усі ж інші лише мовчки спостерігали. Як не намагався відповісти на насилля Дамир, але нападників було більше. Побитий, весь у сльозах і розгніваний усереднені,  він побіг додому.

Саме тут уперше у своєму житті він відчув, подих того, що мало загубитись позаду. Десь у минулому. Насичена фарбами й успіхами дійсність настільки затуманила очі, що хлопець забув. За життям завжди слідує смерть. Від неї не втекти, як далеко і швидко не бігти.

Рідну домівку пестили язики полум’я. Покоївка, дворецький, батько згоріли. Вижити вдалось тільки матусі. Її направили до міської лікарні. Декілька днів, просидів хлопчина біля матері. Мов мумія, лежала вона за білими фіранками, ледь-ледь рухаючись. Пекельні страждання мучили її тіло й свідомість. Все нутро Дамира стискалось від цієї картини. Але він не міг допомогти.

- Я дізнаюсь як тебе врятувати!! Тільки дочекайся, - крізь сльози благав він матір.

Бібліотека. Саме туди Дамир побіг. Не було часу для чогось іншого. Потрібно було знайти будь-який спосіб порятунку. Нажаль, часу у мами не залишилось. Наступного дня вона померла. Ці жахливі спогади назавжди викарбувались у пам’яті. Більше того, немов рожева пелена розсіялась. Світ став жорстоким, сірим в очах. Дамир потерпів поразку. Найгіршу, найболючішу у житті.

- Смерть – це поразка над життям. Доки люди помирають, вони програють. Нічого! Настав час зіграти шахову партію з нею. Хоча я й замолодий, але завіряю тебе, душогубко, я гідний суперник.

Притулок Дамир отримав у дядька. Хоч йому і співчували там, і відносились як до рідного, він усе одно там почував себе одинаком.

Хлопець ріс, перетворився в юнака. З кожним роком його прагнення лише посилювались. Якщо була поставлена мета, її потрібно досягти. Вже на цьому етапі, ставлення до світу почалось змінюватись. Гіркота поразки і втрати зробили серце Дамира черствіше. Правда і честь, якими колись так дорожили батьки, стали пустими поняттями. Товариськість і повага для людей узагалі перетворились на прах. Живе спілкування із людьми, як і віра в них, безслідно зникли. Якщо можна обійтись мінімумом слів, то саме так потрібно виконати справу. Юнак замкнувся у власному світі, продовжуючи завзято йти до своєї мрії.

Він перерізав усі нитки долі, що зв’язують кожну людини із ближніми.

- Головне в житті – мої потреби і шлях, яким іду. Усі інші лиш ляльки в моєму театрі, - не раз повторював перед сном Дамир.

Йшли роки. Тепер він став молодим чоловіком. В голові зберігались знання із тисяч медицинських трактатів й університетських лекцій, досвід десятків проведених операцій. Натхнення, любов до свого діла, своєчасне прийняття рішень і унікальні алгоритми при використанні накопичених навичок зробили Дамира генієм. Досвідчені медики, новатори й вчені в області медицини були у захваті від молодого доктора. Він не просто вивчився в університеті, він пролетів увесь курс. Те для чого світила науки витрачали роки, молодик поглинав за кілька місяців. Ненаситна жага до знань.

Не було таких хвороб, які б не були розпізнані. Якщо юний геній не міг допомогти хворому вилікуватись, то неодмінно зробить все, щоб уповільнити вплив хвороби на організм, або і зовсім навчить з нею жити. Коли подібні знаходились, то Дамир з головою впадав у вивчення різних методів боротьби. У свою працю він ніколи нікого не посвячував, подробицями не ділився. На залишені батьками гроші він оточив себе усією необхідною апаратурою, а прибутки від професії лікаря сягали невиданих висот.

Результат вивчень завжди був однаковим. Дамир на декілька тижнів пропадав з очей. Про нього ніхто не чув, ні з ким він не зв’язувався. Через кілька тижнів, як ні в чому не бувало, з’являвся із ліками. Вдавалось витягти з того світу навіть тих, хто вже був майже на порозі смерті. Колеги не могли визначитись, як йому це вдається. А пацієнти та інші жителі міста записала молодого генія в чаклуни. Звучить мабуть безглуздо, але вони були недалеко від істини. В еру розквіту природознавчих наук, Дамир пізнав давно забуте людьми мистецтво. Старе сплетіння  чарів і знань про світ. Алхімія. На відміну від «бовдурів», що загубились у хитросплетіннях цієї «псевдонауки», Дамиру вдалось знайти вірні шляхи. Там де інші наробили помилок, він досяг успіху, й навчився застосовувати це.

Неймовірні успіхи принесли славу. Вся країна знала ім’я новоспеченого феномену. Із різних куточків до нього на прийом їхали чоловіки, жінки, бабусі й дідусі. Після кожного лікування галас лиш розростався. Сусідка переказувала сусіду, подруга другу, і таким способом слава перекинулася за кордон країни. Поштова скринька Дамира була набита листами і запрошеннями на обіди, на місце у клубах, або, навіть, запрошення на роботу в найближчі країни сусіди. Невеликий й тихий будинок на околиці міста, де геній шукав спокою для роботи, перетворився на символ здоров’я. Щодня десятки людей відвідували символ міста, порушуючи хід роботи.

Подарунки, запрошення, заманливі пропозиції приходили вже не влізали у скриньку. З’явився всенародній улюбленець. Прекрасний зовнішній вигляд та гострий розум зробили Дамира еталоном для жінок і прикладом наслідування у чоловіків.

З іншої сторони, на голову обрушилось ще більше ненависті й заздрості. Конкурувати з ним було дуже складно, тому багато кому не вдавалось зайняти бажаних місць в установах. Непогані праці, винаходи в області медицини залишались в тіні подвигів всенародного улюбленця. Деякі навіть втратили роботу. Тому поява на людях окрім захоплення, визивали також скрегіт зубів і спопеляючі погляди.

Все ніби складалось найкращим чином, але наш герой, так не вважав.  Всі ті роки, що він витратив на навчання, весь той час, що були виділено на досліди не дали результату, який був поставлений із самого початку. Дитяча мрія стати гарним лікарем здійснилась надто швидко, але справжня ціль так і залишилась нездійсненна. Залишалась хвороба, яку Дамир не міг здолати, скільки би не витрачав власних сил.

Смерть – хвороба, яка забрала в нього усе найдорожче серцю. Гонитва за панацеєю витіснила співчуття, жаль і повагу до людей. Всі живі істоти ввижались генію піддослідними організмами із вродженим недоліком.

Забув про щоденний клопіт, алхімік експериментував, створював нове, заглиблювався у терни древніх знань всесвіту. Роботу переривали лише сон, похід в місто за книгами й папером, та, коли вже сили залишали тіло, перерва на їжу. Чоловік схуд, через недосип став нервовим і розсіяним, від чого досліди застопорились на одному місці. Мов затуплений ніж не може виконати власне призначення, так і його стомлений розум не міг впоратись із новими формулами. Було неприємно визнавати, але тіло потребувало відпочинку. Пересилив тягу до праці, він вирішив скористатись запрошенням на бал-маскарад. У пам’яті ще залишились згадки про те як розмовляти з жінками і справляти на них велике враження. Слава мала зробити для нього сьогодні гарний вихідний.

У місті Дамир купив найдорожчих речей, парфумів і розкидався грошима, як тільки міг. Монети й купюри стали чимось безглуздим, непотрібним, після того, як він освоїв перетворення любого металу в золото.

Одна з дочок англійського лорда, зобов’язана життям Дамиру. Він провів їй операцію на серці. Після виздоровлення дівчини, його запросили на званий вечір. Там мова зайшла про досягнення.

- Безкінечний капітал – є мрією для більшої частини людей на цій планеті. Але якщо грошей однаково в усіх, то з них немає користі. Ось візьмемо, наприклад, двох графів, у яких статок абсолютно однаковий. Чи будуть вони цим вихвалятись? Аж ніяк. У діло підуть справи, здобутки, хобі, тобто все те, що до дзвону «грішного металу» не має відношення.

- Способи, якими людина досягає багатств – є великим досягненням. Ви літаєте у мріях. Світом правлять гроші, - широко усміхаючись сказав американський багатій.

- Саме тому до вас і відносяться, як до мішка з грошима. Фальшива цінність – фальшива цікавість, - самовдоволено посміхнувся Дамир.

Наразі, усі продавці товарів радувались щедрому покупцеві. Поважливо кивали, підтримували його, що б не казав, плазували.

«Ще б п’яти почали вилизувати, гидкі лицеміри», - з відразою у душі, подумав Дамир.

Від фальшивих усмішок і награного захвату в очах людей Дамира почало нудити. Настільки він відвик він цього всього. Це був тільки початок, але уже  пожалів, що вирішив прийняти запрошення.

- Невже ви готові кидатися в ноги будь-якому товстосуму, тільки він витягне гаманець? Потворне сучасне суспільство, не цінить нічого окрім монет і шелесту банкнот. У кого більше грошей, той для них правий. Кивають головами усупереч власним думкам, - уголос міркував алхімік, визиваючи дивні погляди оточуючих.

Своєю появою він викликав неймовірний ажіотаж. Велика кількість людей із різних сфер діяльності мріяли познайомитись із ним, аж ось випала така можливість. Кожна дама обдаровувала виснаженого роботою хлопця поглядом палаючим пристрастю і найяскравішими посмішками. Чоловіки протягували руки и висказували повагу. Посипалася знову велика кількість запрошень, пропозицій, навіть пропозиції про одруження із дуже вдалими партіями. Останнє пропонували багаті батьки, виставляючи дочок, мов на той аукціон.

Але, на превеликий жаль, усе це найменше цікавило Дамира. Він не приховував повну байдужість і апатію до навколишніх людей, а вони, робили такий вигляд мов цього не помічали. Із уст молодого генія сипались похвали і компліменти жінкам. Приголомшував присутніх новітніми знаннями із медицини, після вдало жартував. Справжня зірка на банкеті. Можна стверджувати, що усі були в захваті, але це не так. Зніяковілість нависла мов темна хмара над усіма. Скляні байдужі очі улюбленця натовпу, не виказували емоцій до всього свята. Ніхто не міг зрозуміти, що саме в Дамира на душі.

Насправді ж, алхімік був розлючений. Стільки часу було марно витрачено. Хотілось знайти відпочинок, замість цього, лицемірство і брехня все глибше й глибше затягували в трясовиння. Окрім тіла й розуму, стомилось тепер і нутро. Хотілось зачинитись десь у темряві у повній самотності. Штовханина у великій коробці, що носила назву «бал-маскарад» забирала усі сили. Жалюгідних людей переповнювали різні емоції, що викликали в них посмішки, гучний сміх, або навіть пристрасть, лише дратували. Складалось враження, що Дамир потрапив у театр бездарних акторів. Це взагалі не те, заради чого він сюди прийшов.

Міський годинник пробив північ. Усі гості затихли. На дванадцятому ударі люди дружньо підняли келихи шампанського і виголосили тост. Хто обнімався, хто цілувався, а хто дружньо із завзяттям пожимав знайомим руки. Саме через це, незадоволеному гостю довелось зустрітись із своїми старими знайомими. Із цими людьми пройшло дитинство, саме той час, коли батьки ще були живі. Знайомі, тільки побачили хлопчину із сусіднього будинку, в образі генія-медика, почали нестримно тороторити, хвалити, сміятись і згадувати минуле. Зачіпали теми пережитого, теперішнього, майбутнього.

Непомітно для самого себе, алхімік приєднався до давньої компанії. Довго тривала бесіда, до того довго, що усі знудились у приміщенні. Довелось вийти на балкон. Затягнуте чорними хмарами небо височіло на головами. Пронизуючий до кісток вітер приємно відгороджував похмурого медика від «хаоса», що відбувався у будинку. Єдине, що не давало повністю розслабитись, невмовкаючі знайомі. Їх теревені були такі ж саме цікаві і повчальні, як постійні плітки базарних бабусь. Розповідали про малі досягнення, які в сучасних реаліях не мали ніякого впливу на світ. Кожний, мов зобов’язаний, повідати про своє життя, смаки, про кохання і інші дрібниці. Складалось таке враження, ніби усі хто перебував під дахом цього будинку вважав, життя побудовано тільки навколо них. Кожний чоловік вважав себе Аполоном, кожна жінка Афродітою. Самовпевненість першого-ліпшого багатія була на голову вища попереднього, це викликало відразу у Дамира.

«Потрібно забиратись з цього гадючнику,» - ледь стримуючи накипаючий гнів, подумав Дамир.

На балкон зайшла жінка в розкішній сукні. Обличчя закривала карнавальна маска. Жінка мала білу, мов крейда, ідеальну шкіру. Коли вона зняла, приховуючий обличчя атрибут, усі ахнули. Молода дівчина, без сумніву, була чарівної вроди. Митець, який працював над її зовнішністю, написав свою найкращу картину. М’які риси обличчя, темно-сині очі, спадаючі на плечі, білосніжні кудрі. Пухкі рожеві губки. Ця миловидна дама, була дружиною одного з присутніх. Її поява в компанії викликала в середині Дамира відчуття бажання. Він жадав її, це було йому точно відомо, але усіма силами намагався придушити в собі цей тваринний інстинкт. Світлий розум, геній, людина з великої букви не могла йти на поводу у інстинктів.

Усе почалось с початку. Ті самі балачки, запитання й відповіді. Ніби щось змусило повторитись один момент двічі. Але тепер голову Дамира заповнювали зовсім інші думки. Тривала боротьба, яку він досі ніколи не відчував. Усі інші окрім дівчини його не хвилювали, були чимось розмитим на фоні королеви. На якийсь момент ця жінка стала єством усього світу. Проблемою із якою потрібно впоратись, висотою яку потрібно взяти. Розум намагався боротись із цим божевіллям, але серце, щосекунди, робило нові наступи на крижані стіни моральних норм, що будувались роками.

« Що зі мною відбувається? Вона така ж як усі інші! Десяток дівок у мене було, навіть гарніших! Чому вона мене зачепила. Мені заздрісно, що таке неміч як він володіє нею? Ні… Вона такий ж мішок із м’ясом. Кров і плоть. Звичайна жінка, але чому? Я просто забагато випив… То може це бажання? Хіба я не за цим сюди прийшов? Чому я маю мучитися, коли вони радіють? Я досяг висот, які їм не снилися! Так!», - божевільний голос не змовкав у голові юного генія.

Розмова зайшла саме про чарівну дівчину. Олексій, а саме так звали її чоловіка, переповідав, як йому всміхнулась доля, і він познайомився із Надією. Усе було мов у чарівному сні. Вона стала його натхненням, коли кар’єра винахідника, здавалась вже повною маячнею. Усі прилади і технології, що створював Олексій не знаходили зацікавлених вкладників. Надія, бідна шкільна вчителька, познайомилась із ним в одному із барів, де розчарований у собі науковець топив горе. Мов у романах, любов із першого погляду, все завертілось. Надія принесла вдачу і тепло у серце майбутнього чоловіка. Почалась світла полоса. І вже, як два роки він головний інженер на виробництві парасольок. Саме завдяки його винаходу, парасольки на ламаються при сильному вітрі. І ось уже як місяць, вони одружені.

Усі радісно аплодували та хвалили щасливу пару. Усі, окрім Дамира. Він єхидно хихотів та хитав головою.

- Оце і є ваші гучні досягнення? Клерк, банкір, актор і акторка малого театру. Інженер-дизайнер парасольок майбутнього, - останній слова змусили Дамира щиро посміхнутись. Він вважав це все жартом. – Непогані висоти, як для пагорбів у садочку. І що ви отримуєте для себе? Гроші? Чим же гроші змінять світ? Чи зігріють вони людство узимку? Чи дадуть ліки від усіх хвороб? Усі ваші історії закінчуються однаково! Ми щасливі, бо з грошима!

Непомітно для себе Дамир підвищив голос. Увага відвідувачів балу була повністю прикута до людей на балконі. Музики перестали грати. Настала незручна тиша, яку порушував голос однієї людини.

- Гроші, гроші, гроші! Заробляти, витрачати! Ось тримайте! Мені не потрібно! – Дамир повикидав усі багатства з кишень, не тільки знайомим, а й глядачам усередині будинку.

Як він і думав, деякі не встояли і повистрибували збирати купюри й монети. Двоє іноземців забирали золотий годинник, а декілька пишно вдягнених дам сварились через перстень з великим діамантом.

- Сім’я! Сім’ї вони будують. Ви просто розмножуєтесь, ось що ви робите. Ніхто із вас не може виховувати дітей, бо не хоче! Що ви їм скажете? Чому навчите? – Дамир трохи понизив голос. – Я відповім за вас. Нічому. Ви віддасте їх на піклування нянькам, і вчителям, а самі будете витати у своєму світі вистроєному із грошей, чекаючи поки діти доростуть, і лише потім відчините їм двері. Потім ви поділитесь своїм неймовірним досвідом рахувати й заробляти гроші. І все почнеться знову. Ціла династіє жадібних буржуа!

- Ви зазнались, сер. Вимагаю вибачень! – із залу до Дамира підскочив англієць.

Дамир, лише поглядом повним божевілля, змусив відступити сміливця.

- Ви вульгарні, однакові, жалюгідні грошові мішки. Споживачі, і лише деякі з вас, ще не втрачені для цього світу, але також бажають стати на схожими.

Погляди захвату і масового схвалення, які завжди проводжали молодого генія, змінились на ненависть і злість. Деякі робили такі гримаси, ніби нічого не розуміють, і дурнувато посміхались, чекаючи поки Дамир зведе цю зухвалість на жарт. Кожний чекав від нього вигоди, тому не наважувався щось сказати. Погляди однакові, емоції також. Але не в неї. В очах застигли діамантові сльози і жаль, обличчя виказувало смуток. Він цього погляду по тілу пройшовся холод.

- Ви усі не заслуговуєте витраченого на вас часу. Окрім тебе, - молодий алхімік підійшов до Надії. – Ти ще не зіпсована грошима, і можеш принести прогрес у цей світ. Нічого тобі сидіти з розпещеними чадами. Пішли зі мною і я тебе…

Пролунав гучний ляпас.

- Я сама дам собі раду, - голос Надії вібрував від обурення. – Знаєте, а мені подобаються діти. Сім’я для мене святе, і, як ви це назвали, розмноження. І я хочу подякувати вам за цю гарну промову. Я витрачу весь час, що відведено мені на життя, щоб навчити дітей не бути такими як ви. Божевільним, зарозумілим, самовпевненим невігласом. Закласти в них тільки благородні почуття. Може  ви й важливий для цього світу, але не для мого. Ви отруїли себе самотністю.

Дамир засміявся та швидким кроком направився до дверей. По дорозі взяв у офіціанта келих шампанського і біля виходу, одним ковтком, його випив.

- Матір в дитинстві також мене виховувала як благородного і шляхетного сина. Але я виріс таким. І це буде твоєю проблемою. Діти мають властивість виростати в божевільних, зарозумілих невігласів.

Порожній кришталевий келих розбився об мармурову підлогу.

Алхімік сміючись крокував додому. Кругом нікого не було, усі святкували початок Нового року. Можливо все пройшло не зовсім так як планувалось, але усе ж, організм і душа отримали свою розрядку. Щось на кшталт ейфорії поглинуло його. Нарешті, за всі роки лицемірства й брехні він висказався.

- Оооо… Вони ще побачать на що я здатний. Вони такі немічні і смішні. Це буде велике відкриття!

Дивне відчуття з’явилось в глибині душі. Але його вплив був такий незначний, що Дамиру було байдуже. Він не підозрював. В ньому прокинулось страшне чудовисько, від якого самому не втекти.

Прогрес в роботі досяг зовсім нового рівня. Жага до здобуття знань знову рухала алхіміка уперед, зовсім не так як раніше. Тепер була нова ціль, краще за стару. Ткнути усіх носом у нікчемність. Рішення, що не могли здолати науковці минулого тепер легко давалися Дамиру. Формули стали зрозумілішими, поєднання простішими, а непередбачених зупинок майже не було.

Йдучи по новому шляху, вдалось знайти відповідь на недолік, який на могилі матері Дамир обіцяв винищити. Еліксир вічного життя! І хто він тепер? Лікар-алхімік, геній і водночас Бог! Зрівнятись з ним не може ніхто.

- Мені не потрібна слава! Я не поділюсь тобою з натовпом. Через декілька десятків років, я прийду і подивлюся в їх старіючі обличчя, при цьому виглядаючи саме так як вони мене запам’ятали в останнє.

Пройшло двадцять років. До будинку алхіміка прийшов Олексій – чоловік дівчини, образ якої запав Дамиру у серце. Вона помирала від хвороби, чоловік молив на колінах врятувати її. Він благав лікаря, пропонував що завгодно, але Дамир мовчки сидів у кріслі, і так само мовчки після сотень слів встав.

- Веди куди потрібно, - без емоційно тільки й мовив.

Якщо це була б будь-яка інша жінка, або навіть дитина, Дамир б і не став слухати про допомогу. Але йому потрібно було дізнатись, як вирішити ще одну проблему, яка загасила в ньому жагу до життя. Ні робота, ні успіхи, ні нові знання не могли розпалити вогонь у серці. Жар яким воно годувало душу Дамира кудись пропав. Тепер життя нагадувало блукання по світу тіней. «Ви отруїли себе самотністю», - ці слова дзвінкою луною проносились в голові алхіміка кожної новорічної ночі.

- Я дам тобі будь-що, що тільки забажаєш. Тільки врятуй її, - не замовкав Олексій усю дорогу.

Цокіт кінських копит, мов ті стрілки на годиннику, рахували секунди. Свист вітру, холод, шум. Усе тільки дратувало, тому подорож здавалась вічністю.

Щойно карета прибула, лікаря привели до хворої. Надія постаріла. Колись її неймовірно красиве обличчя згубив час і хвороба. Струнке й гнучке тіло висохло, стало кістляве й слабке. Пишні губи потріскались. Легені хворої не витримували. Щоденну високу температуру супроводжував кашель із кров’ю. Вона була присмерті, Дамир це зрозумів із першого погляду. Звичайними ліками вже не зарадиш, але Дамир і не був тим, хто звичайними препаратами лікує. Незважаючи на свій стан, її обличчя було спокійне, іскри тепла і ніжності усе ж збереглися. Здається її не турбувало, що відбувається. Зі своєю долею вона змирилась.

Він сів біля неї у м’яке крісло. Олексій, напевне, у цьому кріслі сидів ночами із дружиною.

- Залиши нас. Я скажу тобі коли зайти, - монотонно мовив Дамир.

На обличчі люблячого чоловіка, була недовіра, але чого вона варта, коли близька людина чахне в тебе на очах.

«Ну то що, о це і є твоє щастя, що принесли діти й гроші», - захотілось запитати у приреченої на смерть жінки.

- Навіщо ти прийшов? – тихо-тихо запитала Надія.

- Мене привіз сюди твій чоловік. Він хоче тебе врятувати.

- Він тягав сюди безліч лікарів. Усі говорили одне й теж саме. Мені кінець. І я не жалкую, що…

- Я не безліч лікарів, - холодно перебив її Дамир. – Я – геній, яким і був. Подивись на моє обличчя. Воно не зістарілось, тіло не втратило сили.

- Але голос такий, ніби біля мене нещасливий дід сидить.

- Так, саме так і є. Пропоную угоду, я рятую тебе, даруючи життя на багато років. До того ж, ти перестанеш старіти. – Дамир узяв слабку руку жінки. – А ти, розповіси мені рецепт від моєї хвороби.

На обличчі Надіє з’явилась легенька посмішка.

- Диво. Хвора тілом жінка, але здорова душею, має лікувати здорового тілом диявола, із хворою душею.

- Диявола?

- Тільки диявол пропонує на смертельному одрі вічне життя і молодість.

Обоє всміхнулись. Надія щиро, Дамир вимушено.

- А що, твої досліди не дали результатів? Почитай книги, розпитай у професорів із звичайного світу. Тобі доведеться стати одним із нас. Таким же жалюгідним, простим, як усі ми.

- Я можу знайти і сам ці відповіді. Але мені потрібен час…

- Хіба в тебе його не вдосталь? Ти ж не старієш, отже у тебе весь час всесвіту. То в чому ж справа? Справа в тому, що ти вже мертвий. Мертвіше за мене. Привид у живому тілі. Ось ти хто. Ти хворий самотністю. Від неї є тільки одні ліки, але для тебе вже запізно. Друзі, кохання – не мають значення в твоєму житті. Тебе з’їв паразит, якого ти власноруч годував. Залишився лиш розум. Холодний. Так пройде і все твоє життя. У холоді самотності.

- Отже допомогти ти мені не зможеш? Ну тоді ніякої угоди не буде. Помреш, а я житиму далі…

- А я вже віджила своє. Я щасливо помру, а ти лише граєш в життя. Наука тобі не допоможе. Я тобі дам пораду. Знайди людей, що погодяться бути поряд,  хоча б за звичкою. Можливо тоді тебе не затягне трясовиння самотності по самі вуха. Але не можливо повернути того, хто помер…

Надія зімкнула очі, важко зітхаючи. Дамир мовчки вийшов з кімнати. Олексій с червоними від сліз очима дивився на останню свою надію, мов на ангела (чи все ж на диявола).

- Вона померла.

 

 

Наступні сто років алхімік шукав протиотруту від відчуття самотності, але марно. Спочатку розробляв різні формули й еліксири. Нажаль, можливості алхімії були обмежені. Усі люди з якими намагався створити зв’язок мов силуети й маріонетки ніяк не могли викликати справжніх почуттів, на цьому спілкування закінчилось назавжди. Існування стало дратуючим і нестерпним. Усі прийняті норми із часом стали забуватись. Доглядати за собою Дамир повністю перестав. Із будинку не виходив. Дійшло до того, що голод тамував алхімічними розчинами. Весь будинок, що в минулому був розкішними особняком нагадував покинуту лабораторію, обставлену пробірками, фоліантами, книгами. Всюди павутиння і пил. З часом будинок зовсім розвалився, а на тому місці з’явилась невелика хатка.

Сам житель цих місцин змінився назавжди. Гарний й вічно молодий геній медицини перетворився в жахливе створіння - опудало. М’язи та шкіру замінили синтетичні речовини, кінцівки залізні прутики й цвяхи, які все одно рухались мов змія. Від цього глухими ночами можна було почути дзенькіт в розваленій хатині. Голову прикрив звичайний мішок, із прорізами для очей. З-під мішочку, повсякчас, без сну і спокою, на місці очей горіли сині вогники. Згорблене чудовисько рухалось неприродно, зникаючі в одній місцині і з’являючись в іншій.

Ось так, велика в минулому людина, що могла змінити правила життя у самому всесвіті стала непотрібна нікому, навіть собі. Забутий часом, забутий смертю, він й досі, мов привид минулого існує десь у пітьмі.

Будучи ще наївним дитям, я не зрозумів істинного сенсу історії, але завдяки інтонації оповідача, міміки й емоціям, жестам, що передавали кожне переживання, подих і думку героїв, мені вдалось ніби побувати в самій історії. Мене змусили, коротко, пережити життя талановитого лікаря-алхіміка. Наповнили серце бажанням творити, а також чорною отрутою. Це важке відчуття у грудях мене злякало. Пам’ятаєте ті дні, коли в дитинстві навіть трава була для нас зеленіша? Коли дощ не просто природне явище, блискавка заворожувала, люди були цікавіші, кольори насиченішими. Після розповіді світ на декілька хвилин став інший. Кольорова гама змінилась, усе в очах стало «звичайним», сонним, мов оповите попелом часу. Від дідуся віяло пережитими роками. Я відчув старість і тягар життя на своїх плечах. Навіть його голос став важчим. Накотились відчуття витраченого часу, нещирості, й неповноцінно прожитого життя. Я злякався цієї темної сторони світу, і після цього відношення до людей у мене змінилось.

- Ну, пішли, шкіднику. Ми засиділись, вже темно, - прохрипів дід.

І правда. На вулиці стояла ніч. Розповідь зайняла багато часу. Пройшов він непомітно як для мене, так і для оповідача. Дід трохи провів мене, але відмовився вести аж додому, перед цим вибачившись. Дома мене зустріла мама, з червоними очима. Вона гордо підняла голову, коли побачила, що я непокоюсь за її сльозливі очі. Підбігла до мене, розцілувала, а потім всипала ременя. Поки батько із сусідами обшукували місто, я отримав стільки ударів ременем по м’якому місцю, що вже й не пригадаю. Та одне в мене відклалось в пам’яті навічно. Ніколи! Ніколи не пропадай безслідно із домівки, перед цим, не попередивши близьких. Навіть сусіду, із яким зустрінешся на сходах, скажи куди йдеш. Навіть сьогодні, завжди кажу друзям і дружині, якщо кудись їду. Ременем вже не отримаю, але звичка закарбувалась навічно.

Отримав я не тільки за шастання вночі. Сидячі в старому будинку я підчепив хворобу. Наступного дня лежав у ліжку із температурою ближче до сорока. Щоденні огляди лікарів, крики й сльози матінки перемішувались в голові із мареннями. Декілька днів поїдав пігулки. В тіло кололи шприцами. Стан погіршувався. Батьки вирішили везти у  лікарню. Напевне розум, змучений тривалою атакою хвороби, змалював сцену, яка…

Хоча краще розповім її… Самі все зрозумієте.

Коли обійми сну почали слабнути, я прокинувся не у чистій лікарняній палаті, а у підвалі. Лежав на якійсь подобі ліжка. Гниле старе сіно, замінювало матрац. Драна занавіска була замість ковдри. Під головою лежав круглий обтесаний камінь. Ослаблений тілом й розумом я не намагався кричати, чи бодай покликати на допомогу. Я був змучений настільки, що навіть відчуття страху й неспокою глибоко спали у душі. Хвороблива байдужість. Ось як найкраще описати мої переживання.

Мою увагу привернув дзвін скляних посудин. В тусклому освітленні чадного факелу, істота із дідусевої розповіді перемішувала рідини в склянках. Воно щось бурмотіло на невідомій мені мові. Стрибками, немов телепортуючись, опудало з’являлось біля мене. Гострі залізні цвяхи замість пальців, торкалось мого тіла. Воно похитало головою і перескочило знову до столу. До рота мені заливались безліч різнобарвних рідин, огидні мазі, які пахнули мов гниле м’ясо, намащувались на грудну клітину. Холодні доторки цих залізних лаписьк, викликали тремтіння в тілі, не від страху, а від холоду. Іноді істота рухалась «нормально»… Мов моряк хитаючись у штормі, воно врізалось у столи, стіни та інші предмети інтер’єру, при цьому, здавалось, лаючись.

Вся ця процесія зайняла вічність. Опудало бурмотіло, говорило, і чим більше усе затягувалось, тим зліше ставало. Щось його непокоїло. Сівши на стілець воно упилось в мене поглядом і сиділо так дуже довго. Усе як у розповіді. Все тіло нагадувало зроблене бабусею городнє опудало, тільки під мішкуватою одежею ховалась залишки старої плоті. Волосся, а точніше солома на голові частково закривала два сині вогники, мов крихітні зірки вони горіли у вічності. Опудало важко зітхнуло. Із глибин лабораторії воно принесло еліксир, що переливався усіма кольорами веселки.

Щойно рідина потрапила до моєї горлянки, як солодкий мамин спів і приємне тепло знову загорнули мене у теплу ковдру сну.

Хвороба швидко відступала. Лікарі не розуміли цього феномену. Судячи з облич деяких членів персоналу лікарні, особливо й не переймались. Однією проблемою менше. Матуся цілувала мене. Радість лилась із неї нестримним потоком. Від її тепла усіх на душі було гаряче. Я швидко поправився. Повернувся апетит, на щоках з’явився рум’янець, слабкість зникла, а тіло наповнювалось енергією.

Мій випадок охрестили дивом природи. Лікарі склали звіт про хворобу. Хтось запропонував відвезти мене на обслідування в столицю. Можливо у мене в організмі антитіла виробляють щось незвичне. Далі він розказував про великі відкриття, медицину майбутнього і знатно катався по вухах батьків. Матінка із захватом слухала. Батько ж, подивився на моє незадоволене обличчя і лагідно випроводив лікаря, даючи йому власне направлення.

На цьому історія закінчилась. Далі нічого настільки ж незвичного не було. Мені давались різні науки, здоров’я більше ніколи не турбувало. Узагалі, після цього я не хворів. Розповідь діда змінила моє відношення, я це вже згадував, знаю. Але зрозумійте мене. Коли, повний наївності і веселих кольорів, в світ маленького хлопчика проникає тягар дорослого життя і сірий колір жаху. Хто завгодно б злякався. Найбільше злякався самотності. Тому став дорожити усіма відносинами. Не важливо, довготривалі вони, чи ледь помітні знайомства. Серед друзів і колег став душею компанії. Цінним співробітником великої IT-фірми. Звичайно, тяжкі часи були. Не все йшло просто і легко. Та мене нічого вже не лякало, бо знав, що Дамиру було тяжче. Він сам погубив себе, відгородив себе від світу. Я читав й чув безліч історій. Кращих, складніших і навіть страшніших, але не одна з них, ні на мить, не могла викликати того жаху й тих переживань. Ось наскільки важливо, вміти правильно розповідати. Доноси до вух людей слова так, мов сам все пережив.

Згадав своє минуле. Мені закортіло повернутись додому. Хоча б на декілька днів. Захотілось відвідати місця дитинства, а особливо старий покинутий будинок, якщо він ще стоїть на своєму місці. Начальник на прохання виділити мені декілька вихідних днів, відповів згодою. Було приємно усвідомлювати, що мене дуже цінять, і готові виділити незаплановані вихідні. Батьки, зустріли мене зі сльозами на обличчі. Вони так завжди мене зустрічали, навіть коли бачили останнє декілька місяців тому. Дуже полюбляю їх щирі пориви. Два дні ми розмовляли про минуле, теперішнє й майбутнє. Матінка весь час теревенила з дружиною про одяг та любовні романи. Батько, мов хлопчак, грав за комп’ютером із двома внучатами у гонки.

Я вирішив нікого не турбувати і пройтись по старим місцинам, викликаючим ностальгію. Останнім направився до старого будинку. Зустріти діда, навіть не сподівався. Скільки б йому не приписували містичних рис, він усе ж людина. А люди помирають від старості. Будинок стояв на місці, як і раніше. У такому ж стані. Пил усюди з павутинням. Ціле не тріснуте скло у шибках. Холодний кам’яний пол. Старе горище. Тут нічого не змінилось. Можливо мешканці цього міста мають рацію. Це місце час обходить стороною.

- Я пам’ятаю вашу розповідь, діду. Дякую вам, - з неприхованим сумом звернувся я до силуету минулого.

По дорозі з будинку. Мені почулись голоси. Вони лунали із підвалу за будинком! От так новина! Кришка повністю покрита травою, тому ніколи й ніхто її не помічав. Переборов власний страх я повільно опустився туди.

- Сьогодні ти виглядаєш… Незвично, – знайомий хриплий голос викликав ностальгічні нотки.

- Сам винен. А як я маю виглядати? Закутана в чорний плащ з косою? Чи може бути схожим на монстра з фільмів жахів? – відповів другий голос, що належав чоловіку.

Тихо опустившись, я застав відголоски казкової розповіді у реальному житті. Посеред лабораторії стояв невеликий стіл і два стільці. Сумнозвісне опудало грало в шахи зі стариганем одягненим в костюм блазня. Костюм мов із шекспірівських творів.

- Ну хоча б. Невже ти мене не поважаєш? – опудало говорило голосом діда, таким ж монотонним, насиченим досвідом.

- А повинен? Хіба Смерть повинна поважати людину, що перетворила своє життя в дешеву гру, а саму Смерть пошила в блазні?

Декілька хвилин мовчання. Шахові фігури, мов маріонетки, маневрували по чорно-білому полю битви.

- Шах і мат, - грізно пролунало із горлянки блазня. – Це ти вперше програв. Не схоже на тебе. Це тому що він тут?

- Ні. Тому що я хочу закінчити свою гру. Я вивчив урок, і зрозумів помилки.

Костюм блазня перетворювався на попіл прямо на тілі чоловіка. Та й узагалі дивні метаморфози спіткали обох гравців. Опудало перетворилось на діда, який розповідав мені казку. Блазень на високу худу фігуру у рваному чорному плащі. Від останнього йшов дивний темний туман, від якого віяло могильним холодом.

Смерть підійшла до діда. Кістлявими пальцями вона торкнулась до його лоба, і він перетворився на купу попелу. Кістляві пальці забрали одну з шахових фігур. Проходячи через мене на сходах, Смерть поклала мені у долоню білого короля.

 Я слідуючи за нею, вийшов на подвір’я.

З кістлявої руки Смерті випурхнув чорний махаон з чиїх крил осипався попіл. Метелик радісно направився на зустріч небесам. Завернута в чорний плащ Господиня загибелі безслідно розтанула у повітрі.

Зустріч під покровом Місяця

По правді сказати, я не люблю знаходитись у компанії людей.

Ні…

Не так…

Іноді, мені страшно бути поряд з іншими. Можу просидіти декілька годин поруч із близькими друзями, при цьому, щиро насолоджуючись життям. Клопоти, страхи відходять далеко за обрій, ніби їх зовсім немає.

Аж раптом… Все змінюється, і вся насолода відходить на другий план. Почуття близькості, довіри і спокою, якими щойно було сповнене серце, розсіюються. Весь світ змінюється. Стає іншим, ворожим до мене. Тепла атмосфера тьмяніє, наповнюючись журбою і дискомфортом.

Стає важко усидіти поруч з будь-ким. Мені задушливо, місця обмаль, не знаю куди себе подіти, навіть у безмежному просторі. «Навіщо я тут? Чому?». З’являється необхідність «подихати свіжим повітрям», чи піти готувати чай, або плентатись по квартирі. У цю мить, всередині, душа так і проситься, стрімголов, вирватись звідти, геть світ за очі.

Ось так, майже весь свій час, я і блукаю по вулиці. У суцільній самотності. Не буває такого дня, щоб не пройтись по старому парку, або ж по темним провулкам міста. Під час таких медитаційних подорожей, я намагаюсь уникати зустрічних людей. Тут вже кидаються у бій мої власні комплекси і острахи. Чи не у всіх  бувало відчуття,  що тебе не люблять? За спиною ображають, сміються, тицяючи пальцем.

Певен у багатьох точно…

Але у мене, комплекс неповноцінності переріс у цілу параною. Знаю, що проходячи повз мене, усіх турбують лише власні проблеми. У того чоловіка,  у цієї жінки,  у цього школяра є власні думки, проблеми і бажання. Нікому немає діла до тих незнайомців, яких, можливо, ти лише один раз  у житті й зустрінеш. З якого це дива, їхні голови повинні  бути забиті лише поганими думками про мене?

І я це знаю! Але голос, десь у середі, нашіптує розуму, різну гидоту, підлість та всіляке інше. «Погано одягнений! Ба, страховидло! Та дівки, тікаючи від нього, п’ятами по вухах лупити собі будуть! Це обличчя… Потвора».

Важко… Дуже важко протистояти власним ж тарганам. Цей ураган хаотично літаючих, отруйних осколків, впиваються у мою самооцінку…

З цієї причини, я намагаюсь змінювати сторони тротуарів, якщо чийсь, ледь помітний, силует, з’явиться вдалині. Якщо хтось йде позаду на однаковій зі мною швидкості, то негайно піддаю кроку, іноді здається, зовсім переходжу на біг. Ходжу лише там, де менше світла ліхтарів.

Або де зовсім його нема…

Є в нас у місті дорога, де практично немає людей. Вона доволі розбита. Пішохідні тротуари нагадують грязьові ванни, особливо у вологу і дощову погоду. До того ж, там частенько прориває каналізацію, і тоді вже й проїжджа частина перетворюється на болото. Ясна річ, водії не шанують такі умови для їзди. Сама дорога веде до старого заводу, майже на окраїні міста. Замість звичного асфальтного тротуару, там викладено шлях з бетонних плит. О, Боже, мій… Тоненька стежечка серед зелених трав і березок. У ночі, освітлення лягає тільки з одної сторони, зі сторони заводу. Світло прожекторів, направлених на виробництво, ледь-ледь торкається стежини. Та й берези укривають її, немов дірявим плащем.

Депресивні нотки неокласики  або ж пост-рока, граючи з навушників, додають прогулянкам по такій місцині відчуття відчуженості від нашого мерзенного і безрадісного світу. Чим далі йдеш по дорозі, тим похмурішим і спустошенішим усе стає. Наполовину висохле озеро, поряд с котрим давно зачинене підприємство, будівля якого здається ідеальним об’єктом вивчення для сталкер-готів. А далі апофеоз усієї прогулянки! Кладовище.

Ось такий незвичайних шлях. Із набридливого метушливого центра міста, чимчикуючи весь час прямо по одній дорозі, можна прийти на кладовище. Іронічно, хіба ні?

Ця риса мого характеру – мій камінь спотикання. Ії можна визначити як депресію, і скоріш всього, лікарі би знайшли причини це лікувати. Але навіщо? Хіба це має велике значення? Так, воно заважає мені жити, але ковтати антидепресанти і ходити по людяним місцям із фальшивою посмішкою краще?

Тоді вбийте одразу…

Одягати на обличчя штучні маски настільки ж мерзенно, як і сама сутність лицемірства.

Отже, до чого я це все розказую, спитаєте ви? А біс його знає…

Можливо, для того, щоб виплакатись паперу. Такі нехитрі маніпуляції допомагають розрядитись.

Хочу розповісти вам про один випадок, що змінив моє відношення до світу, і до себе. Я не знаю, чи сталось це насправді, чи мою голову запаморочила спека. А може усе це було  від такого мрякотливого  життя.

Літо. Найогидніша пора року для мого організму. Весь час знижений тиск. Розпалене спекотливе повітря і пряме сонячне проміння, створюють образ пекла у земному світі. Принаймні для мене. Дихати нема чим, шкіра пітніє, блаженного спасіння немає навіть у тіні. Спекотно усюди. Різні пахощі природи – квітів, річки, трав затьмарює собою сморід розпеченого асфальту і пилу. У найкращому випадку, бридкий запах горілої трави нагадує про існування у місті й інших запахів. Від яскравого сонячного світла голова болить весь час. Проще кажучи, вихід у самий розпал дня, що не похід до резиденції Сатани.

Ночі огидні. Знову пітна шкіра, спека, важко заснути, а писк від літаючих москітів, зводить з розуму. Так і хочеться істерично вскочити з ліжка і прибити усіх.

Зазвичай, в таку пору, я намагаюсь займатись справами, майже не виходячи на вулицю, а на прогулянки вилажу ближче до по нічного часу, коли темно і менш задушливо.

Отож… Була огидна, й до жахіття типова літня ніч. Я намагався заснути під звуки пискучого аеродрому. Зону посадки, не важко здогадатись, комарі відмітили на мені. Удень було градусів під сорок тож повітря запеклося, як куріпка у печі. Відчиняй вікно, не відчиняй різниці не було. Не допомагали від спеки ні холодне простирадло із морозильнику, ні обприскування кімнати холодною водою, ні холодний душ.

Сон не йшов. Кожні декілька хвилин я злісно підскакував, крутився, ричав, мугикав, і вів себе, немов одержимий чортом. Спасіння не було, і очікувати його не було звідки. Стогнучи й пускаючи сльози від роздратування, я перекотився на підлогу. Декілька хвилин, напевне, мені вдалось сховатись під крилами Морфея.

І тут… Прийшло дивне відчуття.

Чи бувало коли-небудь у вас таке, що точно певен, це доля! Ось саме вибір цього шляху, або навіть  цієї людини є доленосно важливим рішенням. Скоріш за все було, та й не один раз. Але в мене уперше! Як грім серед блакитного неба, мені закортіло піти у парк. В старий міський парк, за чистотою і станом якого вже ніхто не слідкує.

Вмить підірвався. Сонного настрою як і не було. Вдягнувся, кофта та легкі джинси, літня ніч, все ж таки. Вулиці майже без освітлення, в моєму районі  не так багато вуличних ліхтарів…

Хоча, ні…

Їх більш ніж достатньо, але їх обслуговування, змушує бажати кращого. Чому так? Бо через один стовп є робочий! Достатньо світла, чи не так? Дурість…

Дещо мене занепокоїло. Одна деталь, від самого виходу з квартири. Не було людей. Зовсім. Так, я розумію що глуха ніч надворі, але ж, багато хто дорослий, і розуміє, що ніч саме та пора, коли кричать п’яні гуляки, закоханим парам не потрібно ховатись від допитливих очей. Де всі ті робітники чиї зміни скінчилось пізно. Де таксисти? Машини? Де усі?

Хоча... Зізнаюсь… Мене порадували такі обставини, але й насторожили. Моє місто не найбезпечніше. Воно славиться поганою репутацією майже по всій країні, за недалеке минуле. Але, живемо, якось… Довелось міцно зжати у руках зв’язку ключів, для заспокоєння нервів, бо нічого іншого із собою не взяв.

Ось і він. Перед очима з’являвся заповітний парк. Вхід охороняв усіма відомий письменник. Великий пам’ятник височів над землею. В легкій темряві його очі зловісно дивили на мене. «Не роби дурниць!» - якби міг, сказав би він мені. Цей письменник і поет водночас, вклав свою кров и душу в розвиток літератури нашої країни. Його вірші, проза, та й сама біографія варті уваги. Велика людина.

На відміну від пам’ятника, де світло хоч десь проблискувало, парк здавався абсолютно чорним. Я часто бував тут затемна, але ніколи він не нагадував настільки похмуру печеру. Навіть більше ніж на кілька кроків уже нічого не видно, немов темний туман поглинає тунель зсередини. Стало якось не по собі. Та ну його.

На мить у грудях з’явилось непереборне бажання йти далі.

І згасло…

Знову загорілось…

І так з десяток разів. Немов паралізоване, тіло не наважувалось ступити й кроку. Між холодною логікою й палким серцем йшла війна. «Якщо не наважишся, усе життя будеш шкодувати.» - пролунав голос. Голос був не мій, і декілька секунд, трохи наляканий, я шукав джерело цих слів, хоча був певен, що все відбувалось у власній голові.

Зібрав сили у кулак, я дозволив темряві парка накрити мене. Вдалині залізнодорожні прожектори кидали невеличкий шар світла. Це було єдине, що освітлювало зловіщі та, водночас, заворожуючи дерева. Так здалося спочатку. Іноді небесне світило, якому вдавалося услизнути від полону густих хмар, кидало на стежини безкровне світло, що просочувалось крізь листя. Коли ж грубі охоронці наздоганяли Місяць, важка чорна імла невідомості знову закривала мій шлях. Я йшов орієнтуючись на пам’ять.

Тихий шелест вітру. Скрип старих зсохлих гілок. Ледь чутний стукіт коліс потягів по коліям. Легесенький холодочок, те й діло проходить по спині. Одягнувся, все ж, занадто легко…

Блукав я, блукав, але прийти у найважливіше місце так і не наважувався. Ходив, пошарпаним часом баскетбольним майданчиком. Трава та квітки розбили твердий асфальт, тягнучись за промінням Сонця. Щити кілець розсипались на друзки. Не вистачало уже й декількох дощок, а зігнуті кільця, журливо дивились униз. Посидів на лавочці, я відправився до старого танцполу. Це місце раніше використовували для дискотек, різних подій та виступів. Викладене камінням коло, на межах якого височів залізний паркан. Величезні грати слугували входом усередину. До вирізьблених під радянську тематику залізних стін кріпилися лавки для відпочинку. Через немалий масштаб споруди крони дерев не закривають центр майданчику ні від Сонця, ні від Місяця.

Тіло уповив невідомий мені страх. Ноги несли мене всередину.

Здійнявся сильний вітер. Місяць, вирвавшись із полону хмар, освітив усе навкруги білосніжним світлом.

І пішов дощ…

Дрібненький, приємний, милозвучний. Краплини ніжними трелями розбивались об листя дерев. Мелодійно тріпотіли по металу паркана. Райське блаженство… Мені ніколи раніше не було так добре. Я, немов, увійшов у нірвану. На мить очі заплющились.

Коли розплющив, то помітив, що вже тут не сам. И як я досі не помітив, сидячу в іншому кінці кола дівчину? Хоча, пояснення просте. Бо не намагався розгледіти. Кому окрім психів спаде на думку швендяти по таким місцям глухої ночі?

Бліда шкіра, м’які риси обличчя, білосніжне, ледь не сиве, волосся. Вдягнена в бузковий сарафан. На ногах красувалися туфельки з невеликими каблучками. Дівчина зацікавлено спостерігала за мною.

"Весь цей час вона дивилась на мене? Чи тільки щойно помітила? Невже вона бачила, як я утупивсь на декілька хвилин у небо? Можливо я її налякав. Одягнений у все чорне, та ще й у капюшоні. Як маніяк, а тепер ще й спопеляю очами" 
   Огидна зніяковілість розвернула мене на сто вісімдесят градусів, і предметом спостереження стало «ніщо».

За спиною почувся ангельський чистий сміх. Коли б наді мною посміялись за будь-яких інших обставин, сором гнав би мене у найпотаємніші схованки міста, тільки би залишитись наодинці.  Але не зараз. У її сміху не було глузування. Кришталево чистий, добрий. Серце ніжно затріпотіло, навіть самому стало смішно й легко на душі.

- І частенько ти так гуляєш? – ледь не на вухо прошепотів дівочий голос.

Я різко обернувся. Незнайомка стояла поруч, аж занадто. Я не чув звуку кроків й  шарудіння. Тай взагалі, як вона так швидко подолала десять метрів відстані? Відповідь на її запитання вже була готова в голові, але не могла зірватись із вуст. Наші очі зустрілись.

Найблакитніші сапфіри, що існували у світі. Неземна врода. В них віддзеркалюється доброта і невинність. Очі безгрішного ангела. На мить, мені захотілось потонути в цих очах.

- Дякую. - сором’язливо посміхаючись, сказала дівчина.

Невже вимовив у голос? « Ну що за дурень! Провалитись крізь землю мені». Саме такі думки лунають в голові, коли трапляється подібне.

Але… Не зараз…

Чомусь тепер було байдуже до усіх тарганів, хвилюючих повсякдень. Я не шкодував за сказане. І не хотілось шкодувати.

- Ти змокнеш, якщо ось так будеш стояти під дощем. Чи не занадто легко вдяглась під таку погоду? Ось, надінь.

Стягнув із себе кофту, я дав її незнайомці.

Що взагалі відбувається?! Не можу у це повірити!

Стільки років я боявся навіть заговорити віч-на-віч із представницями протилежної статі, а тепер? Так просто? Де хвилювання, дратуюче розум? Де зніяковілість, розвриваюча усі слова й речення? Де тремтячий голос і мугикання? Мені так добре і спокійно на душі, немов я цією дівчиною знайомий із самого початку віків.

Мовчки вона прийняла теплу кофту. Моя рука доторкнулась до її. Така ніжна шкіра, немов шовк. Хто ти така? Не те щоб я часто торкався жінок… Або обнімав… Але це досить дивно… Чи є у когось ще така шкіра?

Незнайомка мило посміхнулась, від чого я швидко забрав руку. Яка посмішка. Аж зачаровує.

- Як люб’язно с твого боку. – Вона накинула кофту собі на спину і зав’язала рукава на шиї, як шарф. – Я полюбляю дощі. Вони заспокоюють. Виводять усі погані думки із свідомості. Мені здається, що природа оплакує небесними сльозами, сповнений нещастями світ. Розділяє біль і смуток добрих людей, - мрійливо сказала незнайомка.

- Доволі цікава теорія, - всміхнувся я. – Мені також подобається така погода. Аналогічна ситуація із зимою. Люблю сніг.

- Сніг чистий. Йому нема чого приховувати. Нема про що шкодувати. Саме тому він так сяє. І коли, падаючи, сніжинки утворять цілий замет, навіть у непроглядному мороці, вони вкажуть дорогу.

Я засміявся. Не від небилиці. Ні… Навіть думки не було, що все сказане неправдиве і наївне. Навпаки. Із її вуст, усе здавалось істинним.

- Ти часом не письменниця? Доволі добре в тебе виходить орудувати звичайними словами, підносячи їх так, що хоч цитату бери й роби. Складається враження, що десь я це все читав.

Знову посмішка. Здалось, що в блакитних очах засяяв містичний вогник.

- А сама ти частенько гуляєш одна серед ночі? Не страшно?

Її обличчя накрила тяжка втома. Погляд наповнився сумом. Декілька секунд стояла мовчки, чи то думаючи над відповіддю, чи вирішувала відповідати на моє запитання, чи ні.

- Вночі добре. Особливо в цьому місті, в цій місцині. Тут дуже рідко зустрінеш людей. Немає шуму голосів. Гучного гулу машин. Під світлом поодиноких ліхтарів і Місяця, усе здається таким мирним. Проблеми стають не суттєвими. Цей день скоро закінчиться і те що сталось сьогодні, як привид, відійде у минуле. Хороше, погане, усе стане минулим і більше не матиме впливу на майбутнє.

Вона зробила паузу. Дивилась на Місяць у небі.

- Так. Я гуляю тут завжди. Щоночі. А ти? Що ти тут забув?

- Нуу… Вечорами я теж полюбляю походити по цьому парку, але вночі віддаю перевагу книжкам, або здорову сну. Але сьогодні… - це важко пояснити.

Мені було неймовірно складно віднайти розумне пояснення нічній вилазці. Можна було б вигадати щось, так і так. Або просто сказати правду. « Мені голос в голові наказав сюди прийти,» - щось занадто божевільно звучить правда. Вона не зрозуміє. Вважатиме мене схибленим. Ото вже точно налякаю, а мені, ой як не хотілось цього робити. Ця короткочасна зустріч, незвичним чином, змінило мене. Я це відчував. Ніяких дурниць… Не хочу, щоб ця бесіда закінчилась.

Мені добре і спокійно… Заздрощі друзям, вічні переживання з приводу самотності, комплекси, жалість до себе, зараз зовсім не тривожили. Серце мирно б’ється, і ніякої «болі» у грудях.

Блаженство…

Я не буду брехати.

- Голос серця підказав прийти. В цей час. В це місце. – рум’янець почав покривати моє обличчя. – Сама доля проклала шлях у парк.

Гнітюче полум’я розлилось по тілу.

«Що я мелю? Ну на біса я це сказав. Який голос? Що за маячня? В такий момент таке бовкнути. Люди праві. Повний йолоп».

Замість здивування, остраху, насмішок та інших очікуваних реакцій, обличчя дівчини показувало щиру радість. Вона подарувала мені найпрекраснішу посмішку з усіх, що мені коли-небудь доводилось бачити. Тепла долоня торкнулась моєї щоки.

- Як гарно сказано, - прошепотіла дівчина. – Ти часом не письменник? Доволі добре в тебе виходить орудувати звичайними словами.

Це ж… Я тобі задавав це питання кілька хвилин тому.

- Склади вірша, а потім продекламуй його мені, - із радістю в очах попросила вона.

- Але я не писав ніколи їх, - засміявся я.

- А ти спробуй. Тобі вдасться. Ти талановитіший, ніж тобі здається.

Дівчина, злегка вальсуючи, відійшла від мене, її усмішка кидала виклик.

Тепер не відступишся. Не міг же я просто відказати їй… А що я взагалі втрачаю? Що, що… Власну самооцінку... Вона й так нижче плінтуса, і не просто так. Нема чого безталанному телепню завищувати собі планку.

- Про що писати? – насуплено спитав.

Дівчина ходила по колу. Торкалась мокрого листя, холодного заліза паркану.

- Про ніч. Місяць. Тишу. – відповіла вона мені із блиском в очах.

Не знаю скільки часу в мене забрало написання вірша, можливо хвилин двадцять, а може й цілу годину. Замовниця все дивилась на мене, майже не кліпаючи очима, притиснувши руки до грудей. Там склав, там зарифмував… Здається так це робиться… До чого гидотно вийшло.

Настала найдовша хвилина мовчання із усіх.

- Ну, вибачай… Я віршів не складаю, тому й вийшло кепсько.

Дівчина переривчасто дихала. По щоках котились сльози. Закрив долонями обличчя, вона заплакала. Я злякався. Підійшов до неї і обійняв, не залишати ж її просто так в сльозах? Це повне фіаско! Довести когось до сліз лише кепськими рядками, це щось нове. Сама напросилась. Говорив, що не вмію, ніколи не писав.

Раз у раз оправдовувався я у власних думках.

- Чому ти так до себе ставишся? – ображено запитала вона. – Обманюєш усіх, що погано у тебе все виходить. Гидкі вірші, негарні оповідання, нічого не виходить, і не вийде ніколи. Ти вкладаєш душу в усе що робиш. Ти допомагаєш друзям за спасибі, і радієш цьому, розуміючи, що тебе цінують. Ти кажеш, ніби нема нічого гарного в цьому похмурому, сірому світі, але годинам можеш дивитись на самотнє зимне дерево, вкрите снігом. Падкий до цвіту бузку. Що з тобою не так? Чому ти сумуєш?

Ось тут я здивувався. Звідки їй так багато про мене відомо.

Я ні з ким не говорив про красу дерев взимку, або про сидіння в бузкових кущах. Останнє то й взагалі з далекого дитинства. Нікого поруч тоді не було…

Біль і гіркота накотились хвилею, змиваючи недовіру і підозри до незнайомки десь глибоко в безодню. Смертельна слабкість поглинула мене, і тіло впало на лавку. Повністю знесилений… Навіть голову тримати невзмозі. Дівчина сіла поруч и поклала важку від дум голову собі на коліна.

- Навіщо ти робиш себе вигнанцем? Ти не любиш повної самотності. Ти біжиш від неї. Нічні прогулянки під музику… Це втеча від чотирьох стін, котрі просочені відчуттям страху, невизначеності і невпевненості. Вони немов чудовиська пожирають тебе. Музика викликає мрії, світи в яких ти хочеш жити по справжньому. Буди поруч із тими, хто тобі не байдужий. Знайти ту, із якою зустрінеш майбутнє. Нескінченно крокуючи вперед, ти втікаєш від минуло. Від теперішнього… Рятуючись від трясовиння смутку, ти почав писати. Писати історії, у яких ти ховаєшся від самого себе. У віршах ти ховаєш сльози, які соромишся показати в житті.

- Мені… Я. – солоні краплі залили моє обличчя.

«Звідки тобі відомо? Я нікому не казав про це?». Вона, немов виривала мертві шматки із хворого серця. І від кожного доторку ставало все тяжче, болючіше, соромніше. Змилуйся… М’які й легкі вуста торкнулись мого вуха.

- Я завжди буду поруч. Я – твоя Маргарита, а ти мій Майстер. Тобі не потрібно шукати натхнення у смутку. Ось… Воно тут, твоя голова у натхнення на колінках, - як легкий вітерець вона шепотіла. – Якщо не хочеш писати для себе, якщо нема кому присвятити вірші… Твори для мене. Розповідай історії моїм вухам. Бо в твоїх творах я живу.

Незнайомка підняла мою голову та поцілувала вуста. Теплота заповнила чорну діру у грудях. Важкий тягар на серці, кудись щез. Я закрив очі і заснув.

Прокинувся вранці у ліжку, вдома.

Отже, це був сон…

Неймовірно прекрасний і реалістичний. Але всього-на-всього сон.

Хоч там як, але ця ніч на мене вплинула. Ні… Життя різко не перефарбувалось у веселкові кольори. Гроші не сипались із неба, а люди здавались саме такими, якими завжди були. Усі похмурі кольори залишились улюбленим. Самотні прогулянки – необхідність. Депресивна музика - акомпанемент по життю.

Це був сон… Її не існує в реальному житті. Плід моєї уяви. Це все через комплекси і постійну самотність. Все це схиблена фантазія…

Я – безумець… Безумець, що гуляє по самотніми стежками із посмішкою на вустах.

Володимир ШТЕРНОВ