* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ГРА В ЖИТТЯ

10:36 22.11.2016

ГРА В ЖИТТЯ

 

Колись в дитинстві я ненавидів дівчат. Вважав їх нудними, психованими і зовсім невартими уваги. Дуже часто говорив батькам, що ніколи не буду цілуватись, не буде в мене ні дітей, ні дружини. Всі тільки, посміхаючись, повчали: «Ми такі ж нісенітниці казали у твоєму віці. Але потім цілувались, закохувались, а трохи пізніше тебе зробили». Від цих слів у мені прокидався праведний гнів, і доводилось яро доказувати зворотнє. Гості, які приходили до батьків, не упускали нагоди підколоти мене, сміючись з дитячої невинної точки зору. Сусіди, друзі й товариши – усі знали моє відношення до дівчат. Дорослі, згодом, втратили інтерес, інші (саме діти), відносились по різному. Хлопці, до пори до часу, підтримували, але дівчата завжди передражнювали, і питали «коли одружуватимусь?». Якось я сильно розізлився на усіх. Якщо бути точніше, то на свого кращого друга, а інших накрило вибуховою хвилею. Ми обіцяли один-одному, що товаришування з дівчатами табу, а він просто взяв і почав гуляти с Наташею, із сусіднього будинку. Обурений такою зрадою, я пішов на прогулянку до старої частини міста. Сховався на горищі старого будинку. Сидів, сидів там й заснув.

Хочу зробити невеличкий відступ. Моє дитинство пройшло у невеликому провінціальному містечку, що межує з лісом. Здебільшого, наше місто – це прямий спадкоємець СРСР. Усе як на іллюстаціях у підручниках історії: цегляні двоповерхівки, пам’ятники комуністичним діячам, велика кількість приватних будинків с городами, декілька старих заводів. Усюди класичні Жигулі, Запорожці, і навіть Волги. Ніби загублений у часі й просторі  населений пункт. І навіть сьогодні, там майже нічого не змінилось. Хіба що техніка в усіх нова, більш нові машини, але більшість усе ж на раритетах. Супермаркети, магазини и т.д. Прогрес не стоїть на місці.

Отож. На чому я спинився? А, так…

Я заснув на горищі в старому будинку. Сама домина знаходиться у покинутому приватному секторі. Там ніхто не оселяється, тому приїжджі не раз казали, що наша окраїна схоже на покинуте село. Більшість хатин й справді руїни, але одна із них вціліла. Фундамент трохи осів, болотиста місцевість… Але стан був відмінний! Навіть вікна не побиті, хоча багато хто відвідував це місце. Там молодь шукає усамітнення, бездомні місце нічлігу, діти дім с привидами.

Стосовно останнього. Ходять плітки, що дехто розбивав вікна, смітив і робив інші капості там, але усе просто зникало. Поверталось до первинного вигляду. Вікна, пил, дерев’яна підлога залишались незаймані людьми, мов вертаючи час назад.

Саме там я сховався. В ніяких привидів не вірив, до того ж, не раз тут бував. Сидів, бурмотів, злився, плакав, стомився. І чомусь здалось гарною думкою трохи подрімати. Уже не згадаю, що саме тоді снилось, але щось тривожне і неспокійне. Дуже лячно стало, коли ближче до вечора (а проспав я тоді, декілька годин), мене розбудив похмурий, сердитий дід.

Вважати його таким було вже заведено у місті. Це була відома кожному жителю особа. Усі його бачили, кожний мав свою власну версію хто він такий, але правду ніхто не знав. Декотрі казали, ніби він клієнт «жовтого будинку», інші - він п’яниця. Треті говорили - він нероба, і так далі. Жив відлюдником, десь поблизу цього покинутого району міста, чи навіть у лісі. Де саме, невідомо. Але навіть моя прабабуся пам’ятала його саме в такому вигляді, як я у своєму дитинстві.

Загадковий будинок, що ніколи не псується і невідомий дід – були нашими міськими «легендами», хоча другий, напевно, про це й не підозрював.

- Ти чого тут спиш? Шкоди якоїсь наробив? –  запитав він мене.

На превеликий подив його голос був м’який і спокійний, просочений мудрістю пережитих років. Не хрипів, не заїкався, не бурмотів, тобто повністю відрізнявся від людей, яких моя бабуся називала «алкоголіки зі стажем». Очі в діда були добрі й сумні. Не був він також схожий й на божевільного з психлікарні. Повністю довірившись, я переповів йому про зраду мого друга. Від самого початку і аж до того як вирішив подрімати.

 Дід весело засміявся. Від сміху по щоках покотились сльози. Його потішила ця історія. Він декілька хвилин дивився на моє обурене від такої реакції обличчя.

- Ох, синку, синку, ти ще такий молодий. Дівчата такі гарні, такі прекрасні, і ти скоро це зрозумієш. Нема чого дутись на усіх. Повір дідусю, самотність не принесе тобі щастя.

Все мало спрацювати за раніше опрацьованій схемі. Свої контраргументи я вже сотні разів використовував проти дорослих. Але тоді, чомусь, вирішив помовчати й дослухати.

- Для людини самотність, як та отрута. Навіть найдобріше серце закам’яніє від тривалої її дії, а найтвердіше перетвориться у пил. Хіба в книжках вас не вчать цьому? І від батьків не чув? І в школі навіть?

На всі питання я заперечливо хитав головою, хоча, насправді, подібні моральні цінності чи не на кожному уроці нам втовкали у голови. А скільки я це від рідних бабусі й дідуся чув, оооо… Обурений й роздратований, в ті часи, я вважав винуватим усіх, але не себе, тому збрехав.

- От бісовщина, - стомлено мовив дід – Ти чув коли-небудь історію про одиноке опудало? Ні? Не дивно, цієї розповіді майже ніхто не знає. Я бачу, що ти вже приготував гарні слова, щоб пояснити чому тобі краще буди одинаком, але вислухай.

Те що він мені розповів змінило…

А що саме воно змінило в середині й досі не знаю… То була казка. Я її пам’ятаю майже дослівно. Хоча, чи можна таку розповідь назвати казкою?

 

Темрява і самотність ніколи повністю не сховають людину від сторонніх поглядів. Якщо вас і не бачать, завжди залишається той, хто знає «хто ви», «де ви». Ця людина – ховається у темряві поряд. Неважливо наскільки сильно віддалитись від гулу цивілізації. Пожертвувати соціумом, ховаючись у порожнечі пітьми. Від цього переслідувача не втечеш. Він – це ми. Наші думки, від них, як і від самого себе, не втекти.

Пітьма – не друг, не супутниця. Вона не підтримає, й не зігріє. Усередині неї жахливі думи й кошмари, без перешкод, захлиснуть свідомість. Жодне розумне створіння не бажатиме залишитись у повній, глибокій самотності. Від самотності втікають, рятуються звірі, комахи, птахи. Усі крім людей. Невідому чому, але деяких відчуженість приваблює. Здається єдиним способом врятуватись від надокучливого світу. І коли навколишні відвернуться, а саме світло перестане кидати проміння на життя, у людині прокидається «воно». «Те», що спостерігає, пожираюче й спопеляюче нутро. З часом воно зведе одинака з розуму і назавжди підкорить собі тіло, стаючи повноправним хазяїном долі. Або ж, якщо зустріне гідний опір, змінить людину назавжди.

Колись давно, один чоловік пообіцяв навколишнім, а насамперед, самому собі, що буде жити один. Причиною цьому стало повне розчарування у собі, як у людині.  Але, не будемо забігати уперед.

Ця історія про хлопця Дамира, чиї мрії пішли у розріз із самим існуванням цього світу.

Початок його життя був безхмарним і радісним. Можна сміло сказати, в нього був ідеальний старт. Батьки вродливі й заможні, з високими моральними цінностями та культурно багаті. Вони ліпили характер своєї дитини згідно з переліком найкращих рис героїв пригодницьких романів. Хлопець унаслідував прекрасний зовнішніх вигляд, став хоробрим і чесним. Допитливим і розумним. Все у нього виходило. Не турбували молоде серце ні біди, ні тяжкі думи. Завдяки тугим гаманцям батьків, у нього були найкращі речі і всі дороги відкриті.

А що про нього думали навколишній люд? Як завжди буває, думки не збігаються. Хто вважав, що він майже ідеал, а хто, що він лиш розпещений долею буржуа. Заздрощі і захоплення із самого створення світу шли пліч о пліч. Коли люди перед тобою захоплюються і боготворять, значить позаду тебе гострять мечі заздрісники. Так було і з нашим героєм. Але йому було байдуже. Батько із малих років вчив: «Ті хто стоять позаду, живуть у минулому. А ми с тобою попереду, крокуємо у майбутнє».

Кожного дня він ставав все краще, розумніше і вродливіше, саме цим викликаючи заздрощів ще більше ніж захоплення. У способі виховання Дамира була серйозна вада. Він почав вважати себе своєрідно кращим за інших. Тих кого хлопець поважав, ставив собі за орієнтир. Ті хто до рівня орієнтиру хоча б трохи не дотягували вважались чимось недбалим і неповноцінним. Не подумайте, що він не поважав таких людей. Ні. Жалість. Ось що було на серці в Дамира стосовно їх.

Самовпевнений і самозакоханий. Його вирішили провчити. Не тільки однолітки, а немов сама доля. У школі на нього напали декілька хлопців. Усі ж інші лише мовчки спостерігали. Як не намагався відповісти на насилля Дамир, але нападників було більше. Побитий, весь у сльозах і розгніваний усереднені,  він побіг додому.

Саме тут уперше у своєму житті він відчув, подих того, що мало загубитись позаду. Десь у минулому. Насичена фарбами й успіхами дійсність настільки затуманила очі, що хлопець забув. За життям завжди слідує смерть. Від неї не втекти, як далеко і швидко не бігти.

Рідну домівку пестили язики полум’я. Покоївка, дворецький, батько згоріли. Вижити вдалось тільки матусі. Її направили до міської лікарні. Декілька днів, просидів хлопчина біля матері. Мов мумія, лежала вона за білими фіранками, ледь-ледь рухаючись. Пекельні страждання мучили її тіло й свідомість. Все нутро Дамира стискалось від цієї картини. Але він не міг допомогти.

- Я дізнаюсь як тебе врятувати!! Тільки дочекайся, - крізь сльози благав він матір.

Бібліотека. Саме туди Дамир побіг. Не було часу для чогось іншого. Потрібно було знайти будь-який спосіб порятунку. Нажаль, часу у мами не залишилось. Наступного дня вона померла. Ці жахливі спогади назавжди викарбувались у пам’яті. Більше того, немов рожева пелена розсіялась. Світ став жорстоким, сірим в очах. Дамир потерпів поразку. Найгіршу, найболючішу у житті.

- Смерть – це поразка над життям. Доки люди помирають, вони програють. Нічого! Настав час зіграти шахову партію з нею. Хоча я й замолодий, але завіряю тебе, душогубко, я гідний суперник.

Притулок Дамир отримав у дядька. Хоч йому і співчували там, і відносились як до рідного, він усе одно там почував себе одинаком.

Хлопець ріс, перетворився в юнака. З кожним роком його прагнення лише посилювались. Якщо була поставлена мета, її потрібно досягти. Вже на цьому етапі, ставлення до світу почалось змінюватись. Гіркота поразки і втрати зробили серце Дамира черствіше. Правда і честь, якими колись так дорожили батьки, стали пустими поняттями. Товариськість і повага для людей узагалі перетворились на прах. Живе спілкування із людьми, як і віра в них, безслідно зникли. Якщо можна обійтись мінімумом слів, то саме так потрібно виконати справу. Юнак замкнувся у власному світі, продовжуючи завзято йти до своєї мрії.

Він перерізав усі нитки долі, що зв’язують кожну людини із ближніми.

- Головне в житті – мої потреби і шлях, яким іду. Усі інші лиш ляльки в моєму театрі, - не раз повторював перед сном Дамир.

Йшли роки. Тепер він став молодим чоловіком. В голові зберігались знання із тисяч медицинських трактатів й університетських лекцій, досвід десятків проведених операцій. Натхнення, любов до свого діла, своєчасне прийняття рішень і унікальні алгоритми при використанні накопичених навичок зробили Дамира генієм. Досвідчені медики, новатори й вчені в області медицини були у захваті від молодого доктора. Він не просто вивчився в університеті, він пролетів увесь курс. Те для чого світила науки витрачали роки, молодик поглинав за кілька місяців. Ненаситна жага до знань.

Не було таких хвороб, які б не були розпізнані. Якщо юний геній не міг допомогти хворому вилікуватись, то неодмінно зробить все, щоб уповільнити вплив хвороби на організм, або і зовсім навчить з нею жити. Коли подібні знаходились, то Дамир з головою впадав у вивчення різних методів боротьби. У свою працю він ніколи нікого не посвячував, подробицями не ділився. На залишені батьками гроші він оточив себе усією необхідною апаратурою, а прибутки від професії лікаря сягали невиданих висот.

Результат вивчень завжди був однаковим. Дамир на декілька тижнів пропадав з очей. Про нього ніхто не чув, ні з ким він не зв’язувався. Через кілька тижнів, як ні в чому не бувало, з’являвся із ліками. Вдавалось витягти з того світу навіть тих, хто вже був майже на порозі смерті. Колеги не могли визначитись, як йому це вдається. А пацієнти та інші жителі міста записала молодого генія в чаклуни. Звучить мабуть безглуздо, але вони були недалеко від істини. В еру розквіту природознавчих наук, Дамир пізнав давно забуте людьми мистецтво. Старе сплетіння  чарів і знань про світ. Алхімія. На відміну від «бовдурів», що загубились у хитросплетіннях цієї «псевдонауки», Дамиру вдалось знайти вірні шляхи. Там де інші наробили помилок, він досяг успіху, й навчився застосовувати це.

Неймовірні успіхи принесли славу. Вся країна знала ім’я новоспеченого феномену. Із різних куточків до нього на прийом їхали чоловіки, жінки, бабусі й дідусі. Після кожного лікування галас лиш розростався. Сусідка переказувала сусіду, подруга другу, і таким способом слава перекинулася за кордон країни. Поштова скринька Дамира була набита листами і запрошеннями на обіди, на місце у клубах, або, навіть, запрошення на роботу в найближчі країни сусіди. Невеликий й тихий будинок на околиці міста, де геній шукав спокою для роботи, перетворився на символ здоров’я. Щодня десятки людей відвідували символ міста, порушуючи хід роботи.

Подарунки, запрошення, заманливі пропозиції приходили вже не влізали у скриньку. З’явився всенародній улюбленець. Прекрасний зовнішній вигляд та гострий розум зробили Дамира еталоном для жінок і прикладом наслідування у чоловіків.

З іншої сторони, на голову обрушилось ще більше ненависті й заздрості. Конкурувати з ним було дуже складно, тому багато кому не вдавалось зайняти бажаних місць в установах. Непогані праці, винаходи в області медицини залишались в тіні подвигів всенародного улюбленця. Деякі навіть втратили роботу. Тому поява на людях окрім захоплення, визивали також скрегіт зубів і спопеляючі погляди.

Все ніби складалось найкращим чином, але наш герой, так не вважав.  Всі ті роки, що він витратив на навчання, весь той час, що були виділено на досліди не дали результату, який був поставлений із самого початку. Дитяча мрія стати гарним лікарем здійснилась надто швидко, але справжня ціль так і залишилась нездійсненна. Залишалась хвороба, яку Дамир не міг здолати, скільки би не витрачав власних сил.

Смерть – хвороба, яка забрала в нього усе найдорожче серцю. Гонитва за панацеєю витіснила співчуття, жаль і повагу до людей. Всі живі істоти ввижались генію піддослідними організмами із вродженим недоліком.

Забув про щоденний клопіт, алхімік експериментував, створював нове, заглиблювався у терни древніх знань всесвіту. Роботу переривали лише сон, похід в місто за книгами й папером, та, коли вже сили залишали тіло, перерва на їжу. Чоловік схуд, через недосип став нервовим і розсіяним, від чого досліди застопорились на одному місці. Мов затуплений ніж не може виконати власне призначення, так і його стомлений розум не міг впоратись із новими формулами. Було неприємно визнавати, але тіло потребувало відпочинку. Пересилив тягу до праці, він вирішив скористатись запрошенням на бал-маскарад. У пам’яті ще залишились згадки про те як розмовляти з жінками і справляти на них велике враження. Слава мала зробити для нього сьогодні гарний вихідний.

У місті Дамир купив найдорожчих речей, парфумів і розкидався грошима, як тільки міг. Монети й купюри стали чимось безглуздим, непотрібним, після того, як він освоїв перетворення любого металу в золото.

Одна з дочок англійського лорда, зобов’язана життям Дамиру. Він провів їй операцію на серці. Після виздоровлення дівчини, його запросили на званий вечір. Там мова зайшла про досягнення.

- Безкінечний капітал – є мрією для більшої частини людей на цій планеті. Але якщо грошей однаково в усіх, то з них немає користі. Ось візьмемо, наприклад, двох графів, у яких статок абсолютно однаковий. Чи будуть вони цим вихвалятись? Аж ніяк. У діло підуть справи, здобутки, хобі, тобто все те, що до дзвону «грішного металу» не має відношення.

- Способи, якими людина досягає багатств – є великим досягненням. Ви літаєте у мріях. Світом правлять гроші, - широко усміхаючись сказав американський багатій.

- Саме тому до вас і відносяться, як до мішка з грошима. Фальшива цінність – фальшива цікавість, - самовдоволено посміхнувся Дамир.

Наразі, усі продавці товарів радувались щедрому покупцеві. Поважливо кивали, підтримували його, що б не казав, плазували.

«Ще б п’яти почали вилизувати, гидкі лицеміри», - з відразою у душі, подумав Дамир.

Від фальшивих усмішок і награного захвату в очах людей Дамира почало нудити. Настільки він відвик він цього всього. Це був тільки початок, але уже  пожалів, що вирішив прийняти запрошення.

- Невже ви готові кидатися в ноги будь-якому товстосуму, тільки він витягне гаманець? Потворне сучасне суспільство, не цінить нічого окрім монет і шелесту банкнот. У кого більше грошей, той для них правий. Кивають головами усупереч власним думкам, - уголос міркував алхімік, визиваючи дивні погляди оточуючих.

Своєю появою він викликав неймовірний ажіотаж. Велика кількість людей із різних сфер діяльності мріяли познайомитись із ним, аж ось випала така можливість. Кожна дама обдаровувала виснаженого роботою хлопця поглядом палаючим пристрастю і найяскравішими посмішками. Чоловіки протягували руки и висказували повагу. Посипалася знову велика кількість запрошень, пропозицій, навіть пропозиції про одруження із дуже вдалими партіями. Останнє пропонували багаті батьки, виставляючи дочок, мов на той аукціон.

Але, на превеликий жаль, усе це найменше цікавило Дамира. Він не приховував повну байдужість і апатію до навколишніх людей, а вони, робили такий вигляд мов цього не помічали. Із уст молодого генія сипались похвали і компліменти жінкам. Приголомшував присутніх новітніми знаннями із медицини, після вдало жартував. Справжня зірка на банкеті. Можна стверджувати, що усі були в захваті, але це не так. Зніяковілість нависла мов темна хмара над усіма. Скляні байдужі очі улюбленця натовпу, не виказували емоцій до всього свята. Ніхто не міг зрозуміти, що саме в Дамира на душі.

Насправді ж, алхімік був розлючений. Стільки часу було марно витрачено. Хотілось знайти відпочинок, замість цього, лицемірство і брехня все глибше й глибше затягували в трясовиння. Окрім тіла й розуму, стомилось тепер і нутро. Хотілось зачинитись десь у темряві у повній самотності. Штовханина у великій коробці, що носила назву «бал-маскарад» забирала усі сили. Жалюгідних людей переповнювали різні емоції, що викликали в них посмішки, гучний сміх, або навіть пристрасть, лише дратували. Складалось враження, що Дамир потрапив у театр бездарних акторів. Це взагалі не те, заради чого він сюди прийшов.

Міський годинник пробив північ. Усі гості затихли. На дванадцятому ударі люди дружньо підняли келихи шампанського і виголосили тост. Хто обнімався, хто цілувався, а хто дружньо із завзяттям пожимав знайомим руки. Саме через це, незадоволеному гостю довелось зустрітись із своїми старими знайомими. Із цими людьми пройшло дитинство, саме той час, коли батьки ще були живі. Знайомі, тільки побачили хлопчину із сусіднього будинку, в образі генія-медика, почали нестримно тороторити, хвалити, сміятись і згадувати минуле. Зачіпали теми пережитого, теперішнього, майбутнього.

Непомітно для самого себе, алхімік приєднався до давньої компанії. Довго тривала бесіда, до того довго, що усі знудились у приміщенні. Довелось вийти на балкон. Затягнуте чорними хмарами небо височіло на головами. Пронизуючий до кісток вітер приємно відгороджував похмурого медика від «хаоса», що відбувався у будинку. Єдине, що не давало повністю розслабитись, невмовкаючі знайомі. Їх теревені були такі ж саме цікаві і повчальні, як постійні плітки базарних бабусь. Розповідали про малі досягнення, які в сучасних реаліях не мали ніякого впливу на світ. Кожний, мов зобов’язаний, повідати про своє життя, смаки, про кохання і інші дрібниці. Складалось таке враження, ніби усі хто перебував під дахом цього будинку вважав, життя побудовано тільки навколо них. Кожний чоловік вважав себе Аполоном, кожна жінка Афродітою. Самовпевненість першого-ліпшого багатія була на голову вища попереднього, це викликало відразу у Дамира.

«Потрібно забиратись з цього гадючнику,» - ледь стримуючи накипаючий гнів, подумав Дамир.

На балкон зайшла жінка в розкішній сукні. Обличчя закривала карнавальна маска. Жінка мала білу, мов крейда, ідеальну шкіру. Коли вона зняла, приховуючий обличчя атрибут, усі ахнули. Молода дівчина, без сумніву, була чарівної вроди. Митець, який працював над її зовнішністю, написав свою найкращу картину. М’які риси обличчя, темно-сині очі, спадаючі на плечі, білосніжні кудрі. Пухкі рожеві губки. Ця миловидна дама, була дружиною одного з присутніх. Її поява в компанії викликала в середині Дамира відчуття бажання. Він жадав її, це було йому точно відомо, але усіма силами намагався придушити в собі цей тваринний інстинкт. Світлий розум, геній, людина з великої букви не могла йти на поводу у інстинктів.

Усе почалось с початку. Ті самі балачки, запитання й відповіді. Ніби щось змусило повторитись один момент двічі. Але тепер голову Дамира заповнювали зовсім інші думки. Тривала боротьба, яку він досі ніколи не відчував. Усі інші окрім дівчини його не хвилювали, були чимось розмитим на фоні королеви. На якийсь момент ця жінка стала єством усього світу. Проблемою із якою потрібно впоратись, висотою яку потрібно взяти. Розум намагався боротись із цим божевіллям, але серце, щосекунди, робило нові наступи на крижані стіни моральних норм, що будувались роками.

« Що зі мною відбувається? Вона така ж як усі інші! Десяток дівок у мене було, навіть гарніших! Чому вона мене зачепила. Мені заздрісно, що таке неміч як він володіє нею? Ні… Вона такий ж мішок із м’ясом. Кров і плоть. Звичайна жінка, але чому? Я просто забагато випив… То може це бажання? Хіба я не за цим сюди прийшов? Чому я маю мучитися, коли вони радіють? Я досяг висот, які їм не снилися! Так!», - божевільний голос не змовкав у голові юного генія.

Розмова зайшла саме про чарівну дівчину. Олексій, а саме так звали її чоловіка, переповідав, як йому всміхнулась доля, і він познайомився із Надією. Усе було мов у чарівному сні. Вона стала його натхненням, коли кар’єра винахідника, здавалась вже повною маячнею. Усі прилади і технології, що створював Олексій не знаходили зацікавлених вкладників. Надія, бідна шкільна вчителька, познайомилась із ним в одному із барів, де розчарований у собі науковець топив горе. Мов у романах, любов із першого погляду, все завертілось. Надія принесла вдачу і тепло у серце майбутнього чоловіка. Почалась світла полоса. І вже, як два роки він головний інженер на виробництві парасольок. Саме завдяки його винаходу, парасольки на ламаються при сильному вітрі. І ось уже як місяць, вони одружені.

Усі радісно аплодували та хвалили щасливу пару. Усі, окрім Дамира. Він єхидно хихотів та хитав головою.

- Оце і є ваші гучні досягнення? Клерк, банкір, актор і акторка малого театру. Інженер-дизайнер парасольок майбутнього, - останній слова змусили Дамира щиро посміхнутись. Він вважав це все жартом. – Непогані висоти, як для пагорбів у садочку. І що ви отримуєте для себе? Гроші? Чим же гроші змінять світ? Чи зігріють вони людство узимку? Чи дадуть ліки від усіх хвороб? Усі ваші історії закінчуються однаково! Ми щасливі, бо з грошима!

Непомітно для себе Дамир підвищив голос. Увага відвідувачів балу була повністю прикута до людей на балконі. Музики перестали грати. Настала незручна тиша, яку порушував голос однієї людини.

- Гроші, гроші, гроші! Заробляти, витрачати! Ось тримайте! Мені не потрібно! – Дамир повикидав усі багатства з кишень, не тільки знайомим, а й глядачам усередині будинку.

Як він і думав, деякі не встояли і повистрибували збирати купюри й монети. Двоє іноземців забирали золотий годинник, а декілька пишно вдягнених дам сварились через перстень з великим діамантом.

- Сім’я! Сім’ї вони будують. Ви просто розмножуєтесь, ось що ви робите. Ніхто із вас не може виховувати дітей, бо не хоче! Що ви їм скажете? Чому навчите? – Дамир трохи понизив голос. – Я відповім за вас. Нічому. Ви віддасте їх на піклування нянькам, і вчителям, а самі будете витати у своєму світі вистроєному із грошей, чекаючи поки діти доростуть, і лише потім відчините їм двері. Потім ви поділитесь своїм неймовірним досвідом рахувати й заробляти гроші. І все почнеться знову. Ціла династіє жадібних буржуа!

- Ви зазнались, сер. Вимагаю вибачень! – із залу до Дамира підскочив англієць.

Дамир, лише поглядом повним божевілля, змусив відступити сміливця.

- Ви вульгарні, однакові, жалюгідні грошові мішки. Споживачі, і лише деякі з вас, ще не втрачені для цього світу, але також бажають стати на схожими.

Погляди захвату і масового схвалення, які завжди проводжали молодого генія, змінились на ненависть і злість. Деякі робили такі гримаси, ніби нічого не розуміють, і дурнувато посміхались, чекаючи поки Дамир зведе цю зухвалість на жарт. Кожний чекав від нього вигоди, тому не наважувався щось сказати. Погляди однакові, емоції також. Але не в неї. В очах застигли діамантові сльози і жаль, обличчя виказувало смуток. Він цього погляду по тілу пройшовся холод.

- Ви усі не заслуговуєте витраченого на вас часу. Окрім тебе, - молодий алхімік підійшов до Надії. – Ти ще не зіпсована грошима, і можеш принести прогрес у цей світ. Нічого тобі сидіти з розпещеними чадами. Пішли зі мною і я тебе…

Пролунав гучний ляпас.

- Я сама дам собі раду, - голос Надії вібрував від обурення. – Знаєте, а мені подобаються діти. Сім’я для мене святе, і, як ви це назвали, розмноження. І я хочу подякувати вам за цю гарну промову. Я витрачу весь час, що відведено мені на життя, щоб навчити дітей не бути такими як ви. Божевільним, зарозумілим, самовпевненим невігласом. Закласти в них тільки благородні почуття. Може  ви й важливий для цього світу, але не для мого. Ви отруїли себе самотністю.

Дамир засміявся та швидким кроком направився до дверей. По дорозі взяв у офіціанта келих шампанського і біля виходу, одним ковтком, його випив.

- Матір в дитинстві також мене виховувала як благородного і шляхетного сина. Але я виріс таким. І це буде твоєю проблемою. Діти мають властивість виростати в божевільних, зарозумілих невігласів.

Порожній кришталевий келих розбився об мармурову підлогу.

Алхімік сміючись крокував додому. Кругом нікого не було, усі святкували початок Нового року. Можливо все пройшло не зовсім так як планувалось, але усе ж, організм і душа отримали свою розрядку. Щось на кшталт ейфорії поглинуло його. Нарешті, за всі роки лицемірства й брехні він висказався.

- Оооо… Вони ще побачать на що я здатний. Вони такі немічні і смішні. Це буде велике відкриття!

Дивне відчуття з’явилось в глибині душі. Але його вплив був такий незначний, що Дамиру було байдуже. Він не підозрював. В ньому прокинулось страшне чудовисько, від якого самому не втекти.

Прогрес в роботі досяг зовсім нового рівня. Жага до здобуття знань знову рухала алхіміка уперед, зовсім не так як раніше. Тепер була нова ціль, краще за стару. Ткнути усіх носом у нікчемність. Рішення, що не могли здолати науковці минулого тепер легко давалися Дамиру. Формули стали зрозумілішими, поєднання простішими, а непередбачених зупинок майже не було.

Йдучи по новому шляху, вдалось знайти відповідь на недолік, який на могилі матері Дамир обіцяв винищити. Еліксир вічного життя! І хто він тепер? Лікар-алхімік, геній і водночас Бог! Зрівнятись з ним не може ніхто.

- Мені не потрібна слава! Я не поділюсь тобою з натовпом. Через декілька десятків років, я прийду і подивлюся в їх старіючі обличчя, при цьому виглядаючи саме так як вони мене запам’ятали в останнє.

Пройшло двадцять років. До будинку алхіміка прийшов Олексій – чоловік дівчини, образ якої запав Дамиру у серце. Вона помирала від хвороби, чоловік молив на колінах врятувати її. Він благав лікаря, пропонував що завгодно, але Дамир мовчки сидів у кріслі, і так само мовчки після сотень слів встав.

- Веди куди потрібно, - без емоційно тільки й мовив.

Якщо це була б будь-яка інша жінка, або навіть дитина, Дамир б і не став слухати про допомогу. Але йому потрібно було дізнатись, як вирішити ще одну проблему, яка загасила в ньому жагу до життя. Ні робота, ні успіхи, ні нові знання не могли розпалити вогонь у серці. Жар яким воно годувало душу Дамира кудись пропав. Тепер життя нагадувало блукання по світу тіней. «Ви отруїли себе самотністю», - ці слова дзвінкою луною проносились в голові алхіміка кожної новорічної ночі.

- Я дам тобі будь-що, що тільки забажаєш. Тільки врятуй її, - не замовкав Олексій усю дорогу.

Цокіт кінських копит, мов ті стрілки на годиннику, рахували секунди. Свист вітру, холод, шум. Усе тільки дратувало, тому подорож здавалась вічністю.

Щойно карета прибула, лікаря привели до хворої. Надія постаріла. Колись її неймовірно красиве обличчя згубив час і хвороба. Струнке й гнучке тіло висохло, стало кістляве й слабке. Пишні губи потріскались. Легені хворої не витримували. Щоденну високу температуру супроводжував кашель із кров’ю. Вона була присмерті, Дамир це зрозумів із першого погляду. Звичайними ліками вже не зарадиш, але Дамир і не був тим, хто звичайними препаратами лікує. Незважаючи на свій стан, її обличчя було спокійне, іскри тепла і ніжності усе ж збереглися. Здається її не турбувало, що відбувається. Зі своєю долею вона змирилась.

Він сів біля неї у м’яке крісло. Олексій, напевне, у цьому кріслі сидів ночами із дружиною.

- Залиши нас. Я скажу тобі коли зайти, - монотонно мовив Дамир.

На обличчі люблячого чоловіка, була недовіра, але чого вона варта, коли близька людина чахне в тебе на очах.

«Ну то що, о це і є твоє щастя, що принесли діти й гроші», - захотілось запитати у приреченої на смерть жінки.

- Навіщо ти прийшов? – тихо-тихо запитала Надія.

- Мене привіз сюди твій чоловік. Він хоче тебе врятувати.

- Він тягав сюди безліч лікарів. Усі говорили одне й теж саме. Мені кінець. І я не жалкую, що…

- Я не безліч лікарів, - холодно перебив її Дамир. – Я – геній, яким і був. Подивись на моє обличчя. Воно не зістарілось, тіло не втратило сили.

- Але голос такий, ніби біля мене нещасливий дід сидить.

- Так, саме так і є. Пропоную угоду, я рятую тебе, даруючи життя на багато років. До того ж, ти перестанеш старіти. – Дамир узяв слабку руку жінки. – А ти, розповіси мені рецепт від моєї хвороби.

На обличчі Надіє з’явилась легенька посмішка.

- Диво. Хвора тілом жінка, але здорова душею, має лікувати здорового тілом диявола, із хворою душею.

- Диявола?

- Тільки диявол пропонує на смертельному одрі вічне життя і молодість.

Обоє всміхнулись. Надія щиро, Дамир вимушено.

- А що, твої досліди не дали результатів? Почитай книги, розпитай у професорів із звичайного світу. Тобі доведеться стати одним із нас. Таким же жалюгідним, простим, як усі ми.

- Я можу знайти і сам ці відповіді. Але мені потрібен час…

- Хіба в тебе його не вдосталь? Ти ж не старієш, отже у тебе весь час всесвіту. То в чому ж справа? Справа в тому, що ти вже мертвий. Мертвіше за мене. Привид у живому тілі. Ось ти хто. Ти хворий самотністю. Від неї є тільки одні ліки, але для тебе вже запізно. Друзі, кохання – не мають значення в твоєму житті. Тебе з’їв паразит, якого ти власноруч годував. Залишився лиш розум. Холодний. Так пройде і все твоє життя. У холоді самотності.

- Отже допомогти ти мені не зможеш? Ну тоді ніякої угоди не буде. Помреш, а я житиму далі…

- А я вже віджила своє. Я щасливо помру, а ти лише граєш в життя. Наука тобі не допоможе. Я тобі дам пораду. Знайди людей, що погодяться бути поряд,  хоча б за звичкою. Можливо тоді тебе не затягне трясовиння самотності по самі вуха. Але не можливо повернути того, хто помер…

Надія зімкнула очі, важко зітхаючи. Дамир мовчки вийшов з кімнати. Олексій с червоними від сліз очима дивився на останню свою надію, мов на ангела (чи все ж на диявола).

- Вона померла.

 

 

Наступні сто років алхімік шукав протиотруту від відчуття самотності, але марно. Спочатку розробляв різні формули й еліксири. Нажаль, можливості алхімії були обмежені. Усі люди з якими намагався створити зв’язок мов силуети й маріонетки ніяк не могли викликати справжніх почуттів, на цьому спілкування закінчилось назавжди. Існування стало дратуючим і нестерпним. Усі прийняті норми із часом стали забуватись. Доглядати за собою Дамир повністю перестав. Із будинку не виходив. Дійшло до того, що голод тамував алхімічними розчинами. Весь будинок, що в минулому був розкішними особняком нагадував покинуту лабораторію, обставлену пробірками, фоліантами, книгами. Всюди павутиння і пил. З часом будинок зовсім розвалився, а на тому місці з’явилась невелика хатка.

Сам житель цих місцин змінився назавжди. Гарний й вічно молодий геній медицини перетворився в жахливе створіння - опудало. М’язи та шкіру замінили синтетичні речовини, кінцівки залізні прутики й цвяхи, які все одно рухались мов змія. Від цього глухими ночами можна було почути дзенькіт в розваленій хатині. Голову прикрив звичайний мішок, із прорізами для очей. З-під мішочку, повсякчас, без сну і спокою, на місці очей горіли сині вогники. Згорблене чудовисько рухалось неприродно, зникаючі в одній місцині і з’являючись в іншій.

Ось так, велика в минулому людина, що могла змінити правила життя у самому всесвіті стала непотрібна нікому, навіть собі. Забутий часом, забутий смертю, він й досі, мов привид минулого існує десь у пітьмі.

 

Будучи ще наївним дитям, я не зрозумів істинного сенсу історії, але завдяки інтонації оповідача, міміки й емоціям, жестам, що передавали кожне переживання, подих і думку героїв, мені вдалось ніби побувати в самій історії. Мене змусили, коротко, пережити життя талановитого лікаря-алхіміка. Наповнили серце бажанням творити, а також чорною отрутою. Це важке відчуття у грудях мене злякало. Пам’ятаєте ті дні, коли в дитинстві навіть трава була для нас зеленіша? Коли дощ не просто природне явище, блискавка заворожувала, люди були цікавіші, кольори насиченішими. Після розповіді світ на декілька хвилин став інший. Кольорова гама змінилась, усе в очах стало «звичайним», сонним, мов оповите попелом часу. Від дідуся віяло пережитими роками. Я відчув старість і тягар життя на своїх плечах. Навіть його голос став важчим. Накотились відчуття витраченого часу, нещирості, й неповноцінно прожитого життя. Я злякався цієї темної сторони світу, і після цього відношення до людей у мене змінилось.

- Ну, пішли, шкіднику. Ми засиділись, вже темно, - прохрипів дід.

І правда. На вулиці стояла ніч. Розповідь зайняла багато часу. Пройшов він непомітно як для мене, так і для оповідача. Дід трохи провів мене, але відмовився вести аж додому, перед цим вибачившись. Дома мене зустріла мама, з червоними очима. Вона гордо підняла голову, коли побачила, що я непокоюсь за її сльозливі очі. Підбігла до мене, розцілувала, а потім всипала ременя. Поки батько із сусідами обшукували місто, я отримав стільки ударів ременем по м’якому місцю, що вже й не пригадаю. Та одне в мене відклалось в пам’яті навічно. Ніколи! Ніколи не пропадай безслідно із домівки, перед цим, не попередивши близьких. Навіть сусіду, із яким зустрінешся на сходах, скажи куди йдеш. Навіть сьогодні, завжди кажу друзям і дружині, якщо кудись їду. Ременем вже не отримаю, але звичка закарбувалась навічно.

Отримав я не тільки за шастання вночі. Сидячі в старому будинку я підчепив хворобу. Наступного дня лежав у ліжку із температурою ближче до сорока. Щоденні огляди лікарів, крики й сльози матінки перемішувались в голові із мареннями. Декілька днів поїдав пігулки. В тіло кололи шприцами. Стан погіршувався. Батьки вирішили везти у  лікарню. Напевне розум, змучений тривалою атакою хвороби, змалював сцену, яка…

Хоча краще розповім її… Самі все зрозумієте.

Коли обійми сну почали слабнути, я прокинувся не у чистій лікарняній палаті, а у підвалі. Лежав на якійсь подобі ліжка. Гниле старе сіно, замінювало матрац. Драна занавіска була замість ковдри. Під головою лежав круглий обтесаний камінь. Ослаблений тілом й розумом я не намагався кричати, чи бодай покликати на допомогу. Я був змучений настільки, що навіть відчуття страху й неспокою глибоко спали у душі. Хвороблива байдужість. Ось як найкраще описати мої переживання.

Мою увагу привернув дзвін скляних посудин. В тусклому освітленні чадного факелу, істота із дідусевої розповіді перемішувала рідини в склянках. Воно щось бурмотіло на невідомій мені мові. Стрибками, немов телепортуючись, опудало з’являлось біля мене. Гострі залізні цвяхи замість пальців, торкалось мого тіла. Воно похитало головою і перескочило знову до столу. До рота мені заливались безліч різнобарвних рідин, огидні мазі, які пахнули мов гниле м’ясо, намащувались на грудну клітину. Холодні доторки цих залізних лаписьк, викликали тремтіння в тілі, не від страху, а від холоду. Іноді істота рухалась «нормально»… Мов моряк хитаючись у штормі, воно врізалось у столи, стіни та інші предмети інтер’єру, при цьому, здавалось, лаючись.

Вся ця процесія зайняла вічність. Опудало бурмотіло, говорило, і чим більше усе затягувалось, тим зліше ставало. Щось його непокоїло. Сівши на стілець воно упилось в мене поглядом і сиділо так дуже довго. Усе як у розповіді. Все тіло нагадувало зроблене бабусею городнє опудало, тільки під мішкуватою одежею ховалась залишки старої плоті. Волосся, а точніше солома на голові частково закривала два сині вогники, мов крихітні зірки вони горіли у вічності. Опудало важко зітхнуло. Із глибин лабораторії воно принесло еліксир, що переливався усіма кольорами веселки.

Щойно рідина потрапила до моєї горлянки, як солодкий мамин спів і приємне тепло знову загорнули мене у теплу ковдру сну.

Хвороба швидко відступала. Лікарі не розуміли цього феномену. Судячи з облич деяких членів персоналу лікарні, особливо й не переймались. Однією проблемою менше. Матуся цілувала мене. Радість лилась із неї нестримним потоком. Від її тепла усіх на душі було гаряче. Я швидко поправився. Повернувся апетит, на щоках з’явився рум’янець, слабкість зникла, а тіло наповнювалось енергією.

Мій випадок охрестили дивом природи. Лікарі склали звіт про хворобу. Хтось запропонував відвезти мене на обслідування в столицю. Можливо у мене в організмі антитіла виробляють щось незвичне. Далі він розказував про великі відкриття, медицину майбутнього і знатно катався по вухах батьків. Матінка із захватом слухала. Батько ж, подивився на моє незадоволене обличчя і лагідно випроводив лікаря, даючи йому власне направлення.

На цьому історія закінчилась. Далі нічого настільки ж незвичного не було. Мені давались різні науки, здоров’я більше ніколи не турбувало. Узагалі, після цього я не хворів. Розповідь діда змінила моє відношення, я це вже згадував, знаю. Але зрозумійте мене. Коли, повний наївності і веселих кольорів, в світ маленького хлопчика проникає тягар дорослого життя і сірий колір жаху. Хто завгодно б злякався. Найбільше злякався самотності. Тому став дорожити усіма відносинами. Не важливо, довготривалі вони, чи ледь помітні знайомства. Серед друзів і колег став душею компанії. Цінним співробітником великої IT-фірми. Звичайно, тяжкі часи були. Не все йшло просто і легко. Та мене нічого вже не лякало, бо знав, що Дамиру було тяжче. Він сам погубив себе, відгородив себе від світу. Я читав й чув безліч історій. Кращих, складніших і навіть страшніших, але не одна з них, ні на мить, не могла викликати того жаху й тих переживань. Ось наскільки важливо, вміти правильно розповідати. Доноси до вух людей слова так, мов сам все пережив.

 

Згадав своє минуле. Мені закортіло повернутись додому. Хоча б на декілька днів. Захотілось відвідати місця дитинства, а особливо старий покинутий будинок, якщо він ще стоїть на своєму місці. Начальник на прохання виділити мені декілька вихідних днів, відповів згодою. Було приємно усвідомлювати, що мене дуже цінять, і готові виділити незаплановані вихідні. Батьки, зустріли мене зі сльозами на обличчі. Вони так завжди мене зустрічали, навіть коли бачили останнє декілька місяців тому. Дуже полюбляю їх щирі пориви. Два дні ми розмовляли про минуле, теперішнє й майбутнє. Матінка весь час теревенила з дружиною про одяг та любовні романи. Батько, мов хлопчак, грав за комп’ютером із двома внучатами у гонки.

Я вирішив нікого не турбувати і пройтись по старим місцинам, викликаючим ностальгію. Останнім направився до старого будинку. Зустріти діда, навіть не сподівався. Скільки б йому не приписували містичних рис, він усе ж людина. А люди помирають від старості. Будинок стояв на місці, як і раніше. У такому ж стані. Пил усюди з павутинням. Ціле не тріснуте скло у шибках. Холодний кам’яний пол. Старе горище. Тут нічого не змінилось. Можливо мешканці цього міста мають рацію. Це місце час обходить стороною.

- Я пам’ятаю вашу розповідь, діду. Дякую вам, - з неприхованим сумом звернувся я до силуету минулого.

По дорозі з будинку. Мені почулись голоси. Вони лунали із підвалу за будинком! От так новина! Кришка повністю покрита травою, тому ніколи й ніхто її не помічав. Переборов власний страх я повільно опустився туди.

- Сьогодні ти виглядаєш… Незвично, – знайомий хриплий голос викликав ностальгічні нотки.

- Сам винен. А як я маю виглядати? Закутана в чорний плащ з косою? Чи може бути схожим на монстра з фільмів жахів? – відповів другий голос, що належав чоловіку.

Тихо опустившись, я застав відголоски казкової розповіді у реальному житті. Посеред лабораторії стояв невеликий стіл і два стільці. Сумнозвісне опудало грало в шахи зі стариганем одягненим в костюм блазня. Костюм мов із шекспірівських творів.

- Ну хоча б. Невже ти мене не поважаєш? – опудало говорило голосом діда, таким ж монотонним, насиченим досвідом.

- А повинен? Хіба Смерть повинна поважати людину, що перетворила своє життя в дешеву гру, а саму Смерть пошила в блазні?

Декілька хвилин мовчання. Шахові фігури, мов маріонетки, маневрували по чорно-білому полю битви.

- Шах і мат, - грізно пролунало із горлянки блазня. – Це ти вперше програв. Не схоже на тебе. Це тому що він тут?

- Ні. Тому що я хочу закінчити свою гру. Я вивчив урок, і зрозумів помилки.

Костюм блазня перетворювався на попіл прямо на тілі чоловіка. Та й узагалі дивні метаморфози спіткали обох гравців. Опудало перетворилось на діда, який розповідав мені казку. Блазень на високу худу фігуру у рваному чорному плащі. Від останнього йшов дивний темний туман, від якого віяло могильним холодом.

Смерть підійшла до діда. Кістлявими пальцями вона торкнулась до його лоба, і він перетворився на купу попелу. Кістляві пальці забрали одну з шахових фігур. Проходячи через мене на сходах, Смерть поклала мені у долоню білого короля.

 Я слідуючи за нею, вийшов на подвір’я.

З кістлявої руки Смерті випурхнув чорний махаон з чиїх крил осипався попіл. Метелик радісно направився на зустріч небесам. Завернута в чорний плащ Господиня загибелі безслідно розтанула у повітрі.

Володимир ШТЕРНОВ