* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

«ВЕРВОЛЬФ» Пригодницький роман

13:23 30.07.2016

«ВЕРВОЛЬФ»
Пригодницький роман

ЗА СЛУЖБОВИМ щоденником генерал-полковника Франца Гальдера, начальника генерального штабу гітлерівського вермахту, це був сто сімдесят другий день війни…

 

ЧОТИРИМОТОРНИЙ «Фоке-Вульф» ФВ 200 Кон­дор К-4/В-1, особистий Гітлерів літак, пілотований сорокачотирирічним Гансом Бауером, котрий почав службу в німецькій авіації двадцять років тому лейтенантотм, а завершить сороковосьмирічним генерал-лейтенантом авіації і групенфюрером СС, одним з кращих європейських асів, приземлився на засніженому аеродромі Фельдафінг, на околиці Берхтесгадена – «Орлиного гнізда» – у Баварських Альпах, звідкіля було рукою подати до гір Оберзальцберг з Гітлеровою віллою «Бергхоф» на вершині та Кифхойзер, у глибокому підземеллі якої уже понад сім століть спав вічним сном Барбаросса.

Ульріх Граф, один з драбантів, недавній м’ясник і боксер-аматор, одчинив двері. Ад’ютант – генерал-майор Рудольф Шмундт і групенфюрер СС Юліус Шаубе, стоячи обабіч, легенько підтримали фюрера попід лікті.

Перед літаковим трапом, попереду його особистого «Мерседеса-бенца», малопримітного (так радила служба безпеки) поряд з розкішними «Хорьхами» берлінських достатків, без поріжка-сходинки під передніми дверцятами, на які міг би стрибнути терорист-убивця, Адольф Гітлер устиг закмітувати групенфюрера СС (цей есесівський чин відповідав армійському званню генерал-лейтенанта) сорокачотирирічного мюнхенця Ганса Йогана Раттенхубера, начальника фюрерової особистої охорони, а також керівника служб охорони найближчих фюрерових спільників Германа Вільгельма Герінга, Генріха Гіммлера, Йоахіма Ріббентропа, Йозефа Пауля Геббельса, – Раттенхубер прилетів сюди раніше двомоторним «Юнкерсом», пілотованим старшим лейтенантом, героєм-переможцем ста тридцяти повітряних боїв Германом Графом, і тепер гаряче пашів од щастя бачити улюбленого фюрера живим і здоровим, кожен живчик на його обличчі, здавалося, промовляв про готовність негайно, нехай тільки накаже, покласти за нього своє життя...

Жодна фюрерова піфія, до прикладу, Лені Ріфеншталь, не могла передбачити, що рівно через десять років, перебуваючи у радянському полоні, екс-групенфюрер СС Ганс Йоган Раттенхубер оповідатиме на Луб’янці співробітникам слідчого відділу Другого головного управління Міністерства Державної Безпеки СРСР  лейтенанту Семенку і старшому лейтенантові  Лисовцю про те, як наприкінці квітня 1945-го року він, булий начальник фюрерової особистої охорони, роздобуватиме у Еріха Кемпке, начальника імперського гаража, бензин, аби спалити в саду імперської канцелярії  трупи Адольфа Гітлера і Єви Браун, що відворотно смерділи чи не на весь Берлін, поки їх не  запорпали у снарядній вирві...

Укупі з Раттенхубером прилетів запрошений фюрером Вільгельм Монке, недавній командир лейбштандарта «Адольф Гітлер», який охороняв і фюрерову альпійську резиденцію, а нині командував Першою есесівською дивізією «Адольф Гітлер». Він стояв трохи позаду Раттенхубера, поряд з Францом Шедле, штурмбанфюрером СС, начальником есесівської команди супроводу, підпорядкованій охоронному з’єднанню  «Адольф Гітлер». До осени цю команду очолював друзяка Карл Даннер, нині Даннер служить в охороні об’єкту «Ейхейнгайм» – «Дубового дому», фюрерової ставки під Лубнами на Полтавщині, в Україні. Франц Шедле і сам не проти там послужити, хоча, каже Вільгельм Монке, Полтавщина кишить партизанами з оточенців – на тому терені оточено цілий радянський фронт – Південно-Західний, та не всіх «іванів» винищили...

Тієї самої миті, коли фюрер закмітував поряд з «Кондором», закамуфльованим по-зимовому, групу відданих йому есесівців, з гірської ущелини бурхнув шпаркий вітер, мало не зірвав з голови кашкета з куцим козирком і високим наголовачем, густо сипонув у твар крупчастим снігом, звіявши його з лисої вершини гори Кифхойзер, на яку м’яко лягали золотавими смугами сонячні відсвіти.

Фюрер сприйняв це за лихий знак, йому потемніло у вічу, як то сталося з ним після другого поранення у Фландрії, в ніч з тридцятого на чотирнадцяте жовтня (то була неділя), двадцять три роки тому, і він, отруєний газами, опинився у Померанії, де йому, уже єфрейторові й популярному фронтовому малярові, автору цілої серії етюдів під загальною назвою «Війна», начепили від імени улюбленого, хоча й каракатого кайзера Вільгельма Другого лицарський орден Залізного хреста.

Щоразу, повертаючись до альпійської резиденції після відвідин Східного, німецько-радянського, фронту, починаючи з першого ж тижня розгортання операції «Барбаросса», коли літав з генерал-фельдмаршалом Вільгельмом Кейтелем до Борисова, де група армій «Центр» генерал-фельдмаршала Федора фон Бока улаштувала сталіновим воякам перший «котел», і Сталін розстріляв командувача Білоруським військовим округом Дмитра Павлова та інших генералів, нездар і панікерів, він, Гітлер, окрилений небувалими звитягами вермахту, несамохіть згадував дорогою від аеродрому до «Бергхофу», як, віддавши наказ про планування операції «Барбаросса», й пізніше, незадовго до походу на Схід, возив сюди, на гору Кифхойзер, своїх бравих полководців і, прибравши відповідної постави, уже у військовому мундирі, й надавши своєму голосові містичного пришіптування, оповідав їм про Барбароссу, себто імператора Священної Римської імперії Фрідріха Першого на прозвисько Барбаросса – Рудобородий. Немало зробивши для примноження могутности і слави імперії, войовничий імператор загинув під час третього хрестового походу на Святу землю. Його поховали тут, в Альпах, у глибокому підземеллі гори Кифхойзер. Барбаросса не лежить у труні, він сидить на троні у глибокій задумі, готовий будь-якої миті підхопитися до походу. Перш, ніж відійти в інший світ, Фрідріх Перший заповів берегти, як зіницю ока, чистоту арійської раси, безпощадно боротися з жидівством, відроджувати могутність і славу імперії. Цей заповіт почув нині він, Адольф Гітлер, якому самим Провидінням Божим визначено стати вождем німецького народу, поведе своє хоробре й досконало вишколене військо у хрестовий похід проти більшовицько-жидівської Росії, як писав близько двадцяти років тому у «Майн кампф»: «Коли ми говоримо про завоювання нових земель у Європі, ми, звичайно, маємо на оці передовсім тільки Росію і ті окраїнні держави, що їй підлягають.

Сама доля показує нам перстом… Кінець жидівського панування у Росії буде також кінцем Росії, як держави. Доля визначила нам бути свідками такої катастрофи, яка краще, ніж будь-що, підтвердить безумовну слушність нашої расової теорії…»

Сьогоднішня ж згадка про гору Кифхойзер, вічне пристанище Барбаросси, улюбленого містичного героя, спричиняла Гітлерові зубний біль.

Чорною шкіряною рукавичкою Гітлер змів холодний сніг з твару на вилоги шкіряного пальта, і за якоюсь химерною асоціацією (може, під впливом переглянутої напередодні нової кінохроніки) уявилась йому шквальна заметіль у Підмосков’ї, густий лапастий сніг одбілював моторошну чорноту обгорілих гудеріанових танків, привіював закоцюблі трупи гепнерових гренадерів, сідав на очі тим, хто лежав горілиць, сідав і не танув… Фюрер відчув, як з носа, обох ніздрів, потекли на вуса шмарки, ліва щока нервово сіпнулася аж під око – нежить!.. доведеться, чорт забирай, після улюбленого пива, лікеру «Фернет Бранка» випити й чарчину коньяку «Рейнське золото».

Уже на землі, край трапу, Гітлер люто сплюнув, адресуючи цей плювок недоречному нежитю і всім отим «полководцям», котрі залишилися у «Вовчому лігві», посеред засніженого лісу під Растенбургом, у Східній Прусії, лайнувся крізь міцно зціплені зуби: «Бевзі!.. Нездари!.. Нікчеми!.. Боягузи!.. Стояти за двадцять сім кілометрів від Cталінової столиці, бачити її у біноклі, товктися під нею од вересня – і не здобути, не перетворити на купу каміння!.. Ні, це не військова еліта!.. Бюргери в лампасах!..

Птьху!.. І ще раз – птьху!.. Сам собі не ймеш віри… Мусиш йняти!.. Така вже вона, воєнна фортуна, – витребеньки її непередбачувані й незбагненні… Мав, либонь, рацію Наполеон, коли казав, що політика – це мотузка, яка лопається, коли її занадто натягнути… Та хто ж натягував?

Здається, тільки вчора… ну, не вчора – рік тому, наприкінці сорокового, отут, у Бергхофі, на віллі, у мисливській залі, з найширшого вікна якої відкривається пречудовий краєвид на Баварські Альпи, зібрав їх, своїх воєначальників, дванадцятьом з яких «дав генерал-фельдмаршала» за геройство у розгромі Польщі й Франції по той бік Західного валу, спорудженого військово – будівельною організацією Тодта… Пишався тоді своїм офіцерством, своїм вермахтом, найкращим у світі військом, де генерали – пліч-о-пліч з рядовими, де однакова польова кухня для всіх, де генерали на фронті– попереду… Сталін не мав такого війська. Сталін ненавидів офіцерів, тому й винищив вісімдесят відсотків командного складу Червоної Армії, звинувативши своїх воєначальників – од маршала до лейтенанта – в очолюваній маршалом Тухачевським і нібито організованій німецьким рейхсвером змові проти нього… Сталін боявся війни, боявся розбитої армії, так само боявся і тої, що перемогла б… Генерали, яких він призначив замість репресованих, у нас, німців, могли б командувати хіба що батареєю, не більше…

Отже, я зібрав тут, у Бергхофі, своє вище офіцерство, яким пишався, аби на цій нараді чітко визначити терміни нашого головного воєнного наступу. Підводячи підсумки наради, я сказав, що Росію треба знищити. На захід од Уралу ніхто, крім німців, не може носити зброї; ні про які російські збройні сили ніколи більше не може бути й мови, навіть якщо нам доведеться воювати за це цілих сто років. Ще раз наголошую: життєвим принципом повинно стати й залишитися на віки – вічні: нікому, крім німців, не дозволено носити зброю. Росію як державу треба знищити. Строк – весна сорок першого. Операція «Барбаросса» тільки тоді матиме сенс, якщо ми одним могутнім ударом розтрощимо Росію…

А сімнадцятого березня сорок першого я уточнив: ми нападемо на Росію відразу ж, тільки-но завершимо зосередження й розгортання вермахту уздовж німецько-радянського кордону. Це займе приблизно тиждень. Це буде масований наступ найвищого класу. Безумовно, найпотужніший зі всіх, що їх знає на сьогодні історія. Випадок з Наполеоном не повториться. Один-єдиний удар мусить знищити ворога. Повітряні атаки, нечувані за своєю масовістю, диверсії, терор, акти саботажу, замахи, убивства керівних осіб, нищівний удар по всіх слабких пунктах ворожої оборони – зненацька, в одну й ту ж секунду. Я не зупинюсь ні перед чим. Ніяке так зване міжнародне право не стримає мене від того, аби використати всі наявні переваги…

Воно не стримало, так зване міжнародне право, стримали генерали й генерал-фельдмаршали… Коли переглянув їхній список, виявилося: більшина – старі пердуни!.. Тупі, як їхні дупи, розжирілі настільки, що вже не втискуються у штани з лампасами!..

Гуманісти довбані!.. Мольтке ніколи не читали?.. Найгуманніше під час війни, писав граф Гельмут Мольтке, – якомога швидше добити ворога!.. Що безпощадніше ми воюємо, то раніше закінчиться війна!.. Що швидше доконаємо ворога, то менші його муки!.. Оце і є гуманізм!.. Отже, швидкість і натиск!..

Вадим ВІТКОВСЬКИЙ, Микола РЯБИЙ

прикріплено файл "vervolf.doc"скачати >>