* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Вєрка

14:46 10.07.2016

 Вєрка

                                                          

      Вєрка рихтувалася в дорогу.  Півночі  сновигала по  хатині, то вкладала , то  виймала  нехитрі  свої пожитки  з великої, картатої, пузатої, як рептух, сумки. Все  здавалося, начебто щось забулася. Вєрці  треба було б  радіти, бо ж не  куди-небудь їде , а до сина  на весілля, але якийсь хробачок  точив їй під серцем. І чого б його нервуватися?Син  з невісткою прислали запрошення, як  якійсь парусні, та таке вже ж гарне, золотом тиснене, підписане хоч і від руки, але таким каліграфічним кучерявим почерком, що мамо моя! Сикнулася було показати сусідці, але в останній мент передумала. Хай! Менше знає, лучче спить. Аби не наврочила  її дітям. Порати у неї нема кого. Курям сипне  три мірки зерна, та води наллє трохи більше,  а ще споришу вкришить до вареної картоплі. Перебудуть три дні замкнені, нічо  їм не зробиться. А сусідці  скаже, що до сина довідатися закортіло. Ось буде вдосвіта йти до автобуса  та й скаже. А потім поспішить, аби та не стала випитувати. Ото вже талант в людини до випитування!Кров зіп’
є і дірки не зоставить!
              Ще лише треті півні  закукурікали. Яка довга ніч, коли не спиться!  «Треба прилягти  - подумала  Вєрка. -Бо на весіллі буду куняти, як старий пес на прив’язі». Умостилася  скраєчку  ліжка, застеленого рядном з жар-птицею, що розіпнула крила наче ось  злетить. Повернулася  обличчям до  подушок, що стояли  в кутку ліжка, як вартові, виставивши накрохмалені гострі вугли . Очі  забігали по вишитих квітках, по лапатому листі і спинилися  на нижній із трьох подушок. Підсунулася всім тілом і втягнула в  ніздрі запах, який, як їй здавалося, жив у цій подушці вже  двадцять вісім літ. І нічим його  не  випрала, і крохмальом  не збавила, і вітром не витіпало, і дощем не змило!Хробачок ворухнувся від серцем. Притисла його долонею, поправила хусточку, що наповзала  на очі. Якось не зугляділася, коли стала спати у хустині. Покійна мама  казали:  «Не смійся ,Вєрко! Ось постарієшся, то теж будеш хустку напинати на ніч, аби останні мізки не висихали!».От  і постаріла. Мами вже десяте літо нема. І син вже десять літ, як з дому. Вєрка  все  сама та сама. З ранку  й до ночі на городі  та в подвір’ї длушпається. Зрідка  перекинеться словом  з сусідами, а більше мовчить. Ще до курей обізветься, бо, шалапутні, збитки роблять на кожному кроці. Світить мало, до смерку товчеться надворі,  а як ввійде до хати, то довго сидить  в напівтемряві. Їй так легше думається. А думок¸як павутиння в дальньому кутку.
        Пора вставати. Хробачок затих, хтозна, чи надовго. Вєрка ще раз  переглянула все, що було в сумці. Наготувала синові гостинців, хоча  він вже давненько нічого  не просить. Відколи зійшовся  з тією жінкою, то про матір згадував зрідка, на  великі свята. Привітає по телефону скупенько, швиденько, ніби в нього хто  за спиною стоїть та штовхає, аби довго не балакав. І в гості не їхав, все віднєкувався та знаходив якісь причини. Вєрка спочатку наполягала, запрошувала, жалувалася на негаразди, а потому стихла, згасла змирилась. Лише довше  сиділа в темній хаті, аби не бачили святі з образів на покуті, як  оловіють очі  і скрапують сльози. Втиралася кінчиком хустки   і все нижче й нижче  опускала голову. І ледве чутно молилася. Аби хто почув  її молитву, то подумав би , що вона  несповна  розуму: «Боже! Втримай мене  від ненависті до тієї жінки, що забрала в мене сина,мою кровиночку. Зроби,Боже, сам за мене  цю чорну справу, зведи її зі світу, нехай мій син повернеться до мене, нехай згадає, що я – єдина жінка, яка його любила, любить і любитиме  незрадливо і вірно. Боже! Ти мені його дав. Нащо дозволяєш забрати його у  мене?Хіба вона вища за тебе, Боже?»Молилася і дивилася в землю. Боялася підвести  погляд, щоб не зустрітися очима зі святими. Опісля ходила розбита і стомлена. Хробачок під серцем жваво  ворушився, змушував Вєрку  прилягти на той бік, де серце,аби трохи заспокоїтися.
               А позавчора листоноша погукала з вулиці. Вєрка  здивувалася, бо газет не виписує, листів ні від кого не жде, а до пенсії  ще далеко. «Танцюйте, тітко, бо не віддам листа» – галасувала листоноша, повиснувши на старенькому облізлому  велосипеді.  «Ось зараз бігом затанцюю, тільки костура  закину  в кущі». Підійшла до тину  і  листоноша вручила їй білесенького довгенького конвертика з  золотенькими квіточками і двома тисненими обручками  в куточку. Відщіпувала  краєчки конверта чорними порепаними пучками, обережно, неначе    свіжу гарячу паляницю і не знала, радіти чи плакати. Бо все чекала, що син, як людські  діти, привезе молоду дружину до матері, пройдеться вулицею, а потім спитає у матері, як вона живе. Кілька разів перечитувала запрошення, ніби хотіла побачити щось між рядків. Ось зібралася, вирішила поїхати. Подарунок синові( тепер уже й невістці), зв’язала у вузлик. Збирала довго з невеличкої своєї платні, бо радянські рублі  пішли за водою. Думалося тоді,хай дитині шось пристараюся, собі відмовляла, ще й потратити їх не було на що -  в магазинах голо й пусто!А тут таки держава обіцяла берегти. Ні держави, ні грошей.
          Надворі  розвиднялося. Сизий туман поволі підіймався над хатиною, над садком, коливалися ледь-ледь дерева, обтяжені вранішньою росою, пташки тьохкали все  завзятіше і завзятіше, вітаючи сонце  і новий день. Вєрка заперла хату, заглянула до курей, обізвалася:  «Я скоро буду. А дивіться тут мені!»  - і  вийшла на вулицю. «Боже, повстрічай!»- звично   помолилася в дорогу, якось крадькома перехрестилася і рушила йти .Ступала , як чапля, намагаючись не обросити ноги в новеньких лискучих туфлях. Сусідка  не забарилася, наче з вечора стовбичила у хвірточці: «Здоров, Вєрко!Це  куди так  рано?» . «Здоров, здоров!Не закудикуй мені дороги. Їду до сина, закортіло довідатися» -    і прискорила крок. «Піду, щоб не спізнитися.Теперечки ті гавтобуси, проворні, наче комахи». Сусідка тільки  було роззявила рота щось сказати, а  Вєрка, гойднувши спідницею, задріботіла  попід тином. Там нема роси, худоба позбивала  і протоптала стежку на пасовисько.
    В автобусі людей  було мало. Вєрка  сиділа одразу на двох сидіннях, вмостила біля себе свою  пузату сумку, трохи придрімала, аж хустка сповзла на потилицю. Прокинулася, бо почула шкірою голови протяг, швиденько  натягла хустку, оглянулась, чи ніхто не помітив її без хустини, так наче б вона лишилась без одягу. Місто ще додивлялося  сни вихідного дня, а Вєрка  вже  тербічила свою картату сумку на четвертий поверх. В ліфт не  сіла, побоялася, що не рушить, синові  не дала знати, що їде. Сама  добереться. Подзвонила у двері.Дзвіночок  засюрчав, як коник у траві. Але ніхто не відчиняв. Вєрка  постояла, подумала і ще раз натиснула кнопку дзвінка. Коник засюрчав на цей раз голосніше, наче вискочив з трави на стежку. За дверима  хтось завовтузився. Син відкрив двері, протираючи заспані очі: « А, це ти, мамо.Чого не подзвонила?Може б, зустріли були». І пішов по коридору, даючи Вєрці дорогу. Вєрка  переставила через поріг   свою рябу сумку, посунула її обережно ногою до стіни, а сама бочком протислася до хати. У квартирі пахло стравою. У Вєрки аж слини повен рот набрався. Вона ще з учора і ріски  в роті не мала. Вдача така- як хвилюється, то не їсть. Син накинув сорочку, вийшов до матері: « Ну, давай, обнімемося».Тицьнувся їй у шию, наче мале теля у вим’я, але руки у нього помітно тремтіли. «Здрастуй, синочку, я тут гостинців навезла». Вєрка вдихала запах сина, а він був якийсь чужий і незнайомий., незграбно обійняла його за спину. Рук не вистачило. Виріс синок, змужнів. Вони лиш хвильку пообнімалися, а тоді син обережно відсторонився від матері і обернувся на двері.У дверях стояла  висока,  темноволоса, пишногруда жінка  в малинового кольору халаті до п’
ят. Вона силувано посміхнулася: «Доброго ранку»  - «Здорова  будь, дитино». Вєрка не зрушила  з місця і жінка теж стояла в дверях, наче портрет у рамі, і не ступнула до Вєрки  ні кроку. Син став поміж ними: « Мамо, це Аліна. Моя Аліна». «То й добре  , сину.А де тут у вас  руки помити?»Потім  снідали. Потрохи розговорилися. Матір відвели до кімнати, аби відпочила з дороги,  а самі стали  збиратися до РАГСУ.
      Біля РАГСУ  людей було небагато. «Це – наше свято!» - гордо  сказала Аліна. «Будуть лише найрідніші». Вєрка  не знала, чи це й про неї сказано, але їх раптом  так захотілося побути найріднішою, як, напевно, ніколи й нічого не хотілося. Гукнули до зали. Вєрка  переступила поріг  і… остовпіла. Поряд з нареченими стояли батьки: огрядна жіночка у   строкатій рясній сукні до підлоги  і  високий, аж сутулий сивий чоловік  у затемнених окулярах. Вєрка поточилася до дверей, мало не впала. Але майбутні  свати байдуже кивнули головами і стали по праву руку від молодих. Щось говорилося, хтось голосно сміявся, Вєрку штовхали, а вона, як у тумані, не розрізняла голосів  і облич, а бачила лише одну сиву голову, що вивершувалася над усіма іншими. Голова незворушно стриміла над натовпом і тільки раз  коливнулася, коли розпорядниця назвала прізвища, імена  та по батькові  наречених: « Аліна  Вікторівна  та Андрій Георгійович».  Голова сюди-туди повернулася і знов застигла  над натовпом. Він її не пізнав!!!І сина не пізнав!!!А як би він його пізнав, адже ні разечку  не  бачилися!На листи Вєрці не відповів. А , може , і відповів, та листи   покійна мама  сховали, бо чого б то перед смертю просили у Вєрки пробачення, а не казали, за що?
            Церемонія закінчилася, а Вєрка  і не втямилася, коли. Натовп виніс її на вулицю, там всіх посадовили  до автобуса і в ресторан!А вже в ресторані свати мали сидіти за одним столом. Доки всі  вмощувалися, Вєрка сиділа, як тінь, мовчазна і розгублена. І раптом наче хто штурнув  у спину: «Аліна  Вікторівна!- не його дочка!Слава тобі, Господи!».  Вєрка розіпнула хустку, поправила зачіску. Гарна, густа, трохи посріблена коса, закладена   у тугий вузол, сиділа на голові, як корона у цариці. Гості загомоніли, пішли тости, жарти, музика глушила голоси і сміх. Встали свати привітати дітей. Сваха щось довго і рясно, наче її сукня, говорила, бажала, а сват стояв і схвально кивав головою, а коли  простягнув руку з бокалом до Вєрки, то їй здалося, що  з-під затемнених окулярів подивився  прямо в душу і пізнав її, Вєрку, тонесеньку дівчину з далекого села, де бозна-коли був у відрядженні. Вєрка підвелася з бокалом у руці. Вона не вміла виголошувати тости, стидалася своїх порепаних рук на бокалі, оцих поглядів, повернених до неї,  але  зібралася  з силами  і сказала:»Дай  вам, Боже, щастя, діти!Я за вас молитися буду.Андрійку, сину, я тепер спокійна, бо у тебе нарешті  є батько!»

Тетяна ІВАНЧУК