«Світ ловив…»

Мене?

Сковорода копав яму. Собі.

Думав про Михайла. Но а що про смерть мав думати?

Перебирав у мислях своїх, як у гуслях, усю оту усячину, що про них із Михайлом понаписувано.

Дурні. Нащо тоті бздури писати? «Не було би Сковороди, то хто би про Михайла того знав?»

А чи могло Михайла не бути? І чи був би тоді Сковорода?

Еге ж.

Роскаль дзьобав землю як довбохватний півень. Камінчики вибиралися вобіруч.

Ет.

Покинув роскаля у глину, сів на торбу і заграв на свирільку.

Сонце плило, спомини лилися у павутину, павутиця дерла себе на гарбуз, а павунка старої Мараморихи цвіла у кущищі калини – спала собі там п’яненько контетна. Квочка та й годі.

Михайло.

Треба купити човен, перерізати навпіл – сухого. Добре буде йомУ у йОму – і трунва, і віко. Цвиків зо шість – може, сім.

Ліпше, правда, аби спалили, геть спалили і розвіяли понад ланами у ліси. А ще – понад воду.  Говорив би з рибарями а рибами, листям, землею, бадиллям, птахами а зірками.

А так – закопають – та й  уже.

Ми зі світом два золоті коханці. Він  мене. Я його. Ловили. Губами. Очами. Душею.

ПонапридумОвували людиська усего – музеї, каміння, книжок, музики, енциклопедьок.

А я – дух, перевипалений іскрою Божою, Господи – словом твоєї істини, Ісусе мій несполитий. Дав мені, світе, світла ув очі а вітру у повні мої мрії а сни. Я його перелив у слово – лишити. Бо що я можу лишити опріч сорочки, сверільки, могили? Не мАючий Я.

Риби і листя гниють, вино прокисає, а людиська мруть.

Все у колообігу.

І тіло моє сухе зогниє ув човновій могилі. Душа сорок день понад трави походить чи політає, свічки повизбирує ув усі свої глибини, втамує голод тепла і, урешті упоєна ними, повандрує ув свій заслужений ирій.

Чи Михайло засвітить свічку як я умру?

Не відаю.

Лиш знаю одно – душа моя гола голодно буде стояти на брамі – чекатиме тіні і світла душі тої, без котрої не було би Сковороди.

Сверілька божеволіє – гасне мелодія світна.

Свіжий вітер зриває сухий листок – то сонце кидає у яму прозору грудку.

Першу?

Останню?

Навіки.

Роман КУХАРУК