* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

НЕНЬКА-УКРАЇНА У НАС ОДНА!

19:21 01.02.2016

НЕНЬКА-УКРАЇНА У НАС ОДНА!


Новела

Присвячується Юрію Шкрумеляку

Весняний погожий день дев`ятого травня поволі згасав. У сільському садку, під старою грушею дулею двоє старих дядьків грають у доміно.

Один з них – з покаліченою рукою, в картатій байковій сорочці. Геть сивий, як лунь. З хижуватим носом і  рябим обличчям. Трохи вирячкуватими очима.

Інший, лисий, стискує лівицею саморобний костур з вишні. У сорочці з війсь-кового однострою. Голова його схожа на великий жовтий гарбуз. Мав чоло-вік таке ж воскове й обличчя, яке прикрашали справжні козацькі попелясто-сиві вуса. Прищурені очі його пильно вдивляються в партнера.

– Степане, ти не мізкуй багато, все одно риба намічається, – їдкувато і твердо зазначає він, пришпилюючи до столу чергову кістяшку.

– Ні, Михайле, нічого в тебе не вийде, моя візьме, я ж недаремно писарчуком партизанив, – розважливо парирує рябий.

– То ти хочеш сказати, що я дурніший від тебе…

– Та ні… Просто заявляю про факт твоєї поразки.

– Нічого не вийде… Риба ж намічається, а ти про якусь поразку тут торо-чиш…

– Розумний, розумний… але ж ти, Михайле, не від розуму облисів…

– На що це ти натякаєш, писарчуче партизанський? – скипів вусань.

– А просто… ми вас завжди товкли. Чи вже забув?..

– Це ти про той останній бій? – Михайлові вуса нервово смикнулися.

– А хоча б і про нього, дякуй Богові, що залишився живим, Михайле.

– Я й дякую, що ти тоді… схибив, Степане, от і все…

– Якби дуже хотів, то не схибив…

– Та краще б ти не схибив, сусіде, ти мій дорогий. Це ж саме дякуючи тобі, я й облисів в омських таборах.

– Що посієш, те й пожнеш, Мих-х… Нечаю. Треба було воювати за Україну.
– А ти і позивний мій не забув… Тож я й воював за неї, неньку нашу Ук
-раїну.
– Таке не забувається, – підвів покалічену руку догори Степан. – Так, за Ук
-раїну… але треба було за радянську, а не з фашистами якшатися…

Михайло враз напружився і заніс над головою Степана свій вишневий костур:
– Тріснуть би тобі межи очі цією палицею! Ти ж нічого не знаєш, засліпило тобі отими комуняцькими лозунгами. З якими фашистами?.. Били ми їх. Правда, і ваших ковпаківців товкли. Бо нічого доброго ні від німчури, ні відчервоних не очікували. А я з тринадцяти літ у просвіті, де вчили зразковій поведінці і шани до знедоленої поляками й вами України.

– А я й знати ніколи нічого не хотів, бо ж ми й звільнили вас від поляків, – спробував Степан вставити в Михайлів монолог, але від щільності гарячих слів його буркотіння ніби потонуло у хвилях обурення. Михайло, набираючи сили, продовжував:

– Так, біда прийшла саме від вас. Пригадую, як червоні звезли до купи вчи-телів – і більше ніхто їх не бачив. А потім узялися за куркулів. Не пош-кодували і мого батька, який з матусею, крім мене, ще семеро ротів годував. Не дивлячись на це, жили ми заможно, бо обробляли ще й дідівський гектар. Потім прикупили ще одинадцять. Але ж і працювали всі поголівно, чесно і до кров`яного поту на тій землі. Які ж ми куркулі…

– А ми з голоду пухли тоді, – вставив сердито Степан.

– І не дивно, бо працювати треба було, а не бігати по коморах і винишпо-рувати останні зернинки, щоб їх до Москви відправити, – парирував Ми-хайло. – Це ж ваші продзагони вигрібали все до останнього. І не перебивай мене, Степане…

– А я й не перебиваю, слід правду казати.

– Яку? Про те, коли стали зникати люди, і в селі вже ніхто не міг спокійно спати? Сільчани заходилися нуртувати, збиралися в групи. Хто мав здорові руки й ноги, майстрував рушницю. І ми подалися в повстанці. А коли прийшли гітлеряки, хто перший почав бити їх? Я тебе питаю!..

Степан промовчав. Правою рукою згріб докупи доміно і німо втупився в гірку чорно-білих кістяшок.

– А як прогнали їх, до села занадилися поляки, а потім і комуняки, то й нас покликали до лісу, в боївки.

– І ви без розбору чесали всіх під одну гребінку, українська повстанська армія… Яка там армія, бандюки, – ніби прокинувся від страшного сну Сте-пан.
– О-о! Ти не зачіпай, писарчуче, пам'ять моїх побратимів! Я пишаюсь тим, що став зв’язковим за прізвиськом «Нечай». Вишкіл такий пройшов, що тобі й не снилося. Тренувалися ми за будь-якої погоди.

І де ж ви тих тренерів набрали? уїдливо запитав Степан.

А скрізь… То літуна чи танкіста радянського відшукають наші команди-ри… Використовували найменший досвід… Допомагали й фольксдойче.

Здебільшого молоді. Дуже толкові хлопці.

– Ото ж і виходить, що ви не гребували фашистською підмогою і знищували наших бійців, – підскочив як ужалений Степан.

– Та май терпіння, Степане, сядь і охолонь… вислухай, що скажу далі, – тро-хи різкувато заспокоїв його Михайло. – Як прийшли ковпаківці до лісу, всі ми повилазили з боївок, завантажили фірманки і зібралися в далеку дорогу. Я відпросився додому з матусею попрощатися. Аж тут на варту наскочили чер-воні. Повбивали всіх. І стали палити хати, де розквартирувалася сотня. Хто вспів вискочити, той і втік. Проте на одній з вулиць повстанці дали належну відсіч, але довелося все таки відступити. Я поспішив на хутір, а ковпаківці – вже там. Зібрали всіх до купи і влаштували допит. Розклали вогнище. Розпікли до білого шомполи і проштрикували ними через вуха хлопців. Ще й били нещадно прикладами. Замордованих складали у стодолі. Правда, пізні-ше залишки нашої сотні відомстили за ці знущання і трохи побили парти-занів Ковпака.

– То все ж таки били наших товаришів, – вщипнув Степан.

– Ні… ми повинні були підставляти свої понівечені груди під комуняцькі ку-лі й багнети червоних. А хто б тоді громив фашистів? Думаєш, ми їх шко-дували… Чимало кривавих сутичок було й з ними. Вони, гади, теж безжа-лісно палили хати і людей… Коли ж наблизився фронт, ми пішли в підпілля. Зачаїлися в криївках. Вели службу Божу. Сім разів доля рятувала мене від наглої смерті.

– Чого ж тоді ховалися в лісах?

– Чого, чого… За рік до перемоги я разом з іншими вояками Української пов-станської армії прийшов до совітів з повинною. Та це не врятувало від страш-них побоїв. Енкаведисти били так, що хлопці з розуму сходили. Довелося скуштувати радянської «ласки» і мені. Совіти заперли в яму з водою, а на спину поклали дубові дошки. На них ставали кілька чоловік і, регочучи топталися… Познущалися на совість й відправили на фронт. Дорогою ми з хлопцями розбіглися. Нас знову половили. Катували ще гірше. Ти знаєш, Степане, мордували, було, й гітлерівці, але так як комуністи, ніхто не знущався…
– І що далі було? – сумирно запитав Степан.

– Ми заново загін організували поблизу нашого села, а потім… твоя куля наздогнала мене, і я лише через сімнадцять літ повернувся додому. Худю-щий, як холєра, лисий, як бубон, із сухотами.

– Дісталося й мені від тебе, Михайле… я ж відстрілювався до останнього патрона. Ти, якщо можеш, вибач мені…

– Ти мені теж, Степане. Добре, що живі залишилися, – підвівся з-за столу Михайло. – Пішли до хати, вип`ємо за вільну Україну.

– Ні, Михайле, за твою… не буду пити.

То й добре, посидимо просто так. Проте  ти, Степане, хочеш пий, а хочеш не пий, але запам`ятай: ненька-Україна в нас одна, вільна й незалежна!

 

 

Віктор ВАСИЛЬЧУК