* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

«Я ПРИЇЖДЖАТИМУ, БАБУСЮ…»

18:50 28.01.2016

«Я  ПРИЇЖДЖАТИМУ,  БАБУСЮ…»

 

                                            Оповідання

     Споглядає серпнева ніч  на людський мурашник у Бориспільському терміналі й не може зрозуміти: прийшла на землю дати людям відпочити від робіт-клопотів денних, а вони, небораки, кудись відлітають, звідкись прилітають; одні стоять у черзі до кас, інші реєструються.., а до цього відстояли в черзі до… «пакувальників»  багажу, котрі віртуозно його перетворюють …  у «кокон», перевивши безліч разів скотчем. «Учись», Європа! Це вам не «Код да Ві́нчі», а наше -- «ноу-хау»! Ось вона «справжня» перепона від загадкових «пошуковців» аеропорту. Для вас -- це диковина?!  Ще б пак! У ваших же терміналах, якщо поклажа й «заблукає» при пересадці,  що трапляється дуже рідко, то її акуратно  притарабанять господареві як дипломатичну пошту -- цілу-цілісіньку й чемно вибачаться. І ніякого тобі «екстриму». Ніякого «детективу». Одне слово, цивілізація! Ота третя сходинка  розвою культури землян після доби дикунства і доби варварства. А нам, власне, нікуди «спішить». З однієї доби вийшли,  до другої ще не додибали. Поки що посередині: між варварством і цивілізацією. Отак по нас потоптались трикляті імперії.

Гуде зала. Велика, розкішна, а лавок… не густо.  Вільних місць катма. Навіть у кафе -- там теж не поспішають позбутися місця за кавою, заради чого здебільшого й пришвартувались. І туляться пасажири, проводжаючий люд хто-де: на своїй поклажі, на «кравчучках», на  багажних візках …

     На одному з таких візків, згорнувшись калачиком, лежить скраєчку, притулившись спиною до «коконів», поклавши голову на рюкзак, чотирнадцятирічний Ростик. На ньому  новенький темно-синій  спортивний  костюм,  підтоптані біленькі кросівки, на голові --  темна в’язана шапочка. Ніч над ним владарює. Ямочка на лівій щоці легенько ворушиться – певно, щось солодке сниться.

Поряд сидять на лавчині Ростикові бабуся й дідусь (онук заснув був у них на колінах, а, прокинувшись,  забажав перебратися на візок). Стиха перемовляються й пасуть поглядом свою відраду, котра  скоро полишить… і їх,  і рідну землю й відлетить... аж за океан. І здаленіє слід онука, мов журавлиний легіт восени у вечоровому небі.  Тільки птахи ж навесні з вирію повертаються, а тут… Тому й не хоче душа нізащо миритися з отаким фіналом їхньої опіки.

Чорні очі бабусі Таміли в очікуванні невідворотної розлуки… видаються ще темнішими й дитинно беззахисними. Коли б то її воля, – мовлять очі промовисто, -- далі серця нікуди  його       не відпустила б! Та хіба ж не віддаси… дитину батькам? Навіть, коли це дитя виросло на її руках з малої крихітки.

Прихиливши голову до чоловіка,  тихо промовила:

-- Лежить, як сирота… без роду й племені. Не можу спокійно дивитися… на отаке його «спання».

Михайло  здивовано подивився на дружину, ніби підслухала його думки. Але в очах побачив інше: з них от-от як не бризнуть сльози.

Поспішно взяв її за руку, злегка стиснув і спробував перевести на жарт:

-- Не драматизуй, мамуля… Може, він себе готує до «виживання»…у спартанських умовах.

-- Хай Бог милує таке «виживання»! Ти ліпше так не жартуй.

-- Гаразд… Тоді я оцього «спартанця» сфотографую і буде йому пам’ять… про свій перший «привал» у столичному аеропорту.

Він дістав з барсетки  цифровий фотоапарат «Sony» (подарунок доньки і зятя під час минулорічного приїзду в гості) і, намагаючись не привертати до своєї затії уваги,  сфотографував  внучка в різних ракурсах та й присів біля дружини. Однак зробити це непомітно не вийшло: відчув на собі, дружині,  внукові зацікавлені погляди із сусідніх лавок. Від лавчини навпроти йому розуміюче посміхалася сваха. Вона також приїхала провести внука.

  Михайлова і Тамілина сваха, колишній педіатр, з категорії жінок, котрі дають по зубах… житейським проблемам.  Розбився в неї глек  з чоловіком… після третьої дитини, проте… не зламалась. От роки й обходять  жінку стороною. Уже й на пенсії, а талія, як  у Мерилін Монро. Не відмовляє вона собі від «нової порції» адреналіну в туристичних мандрах (не маринуватися у трикімнатній «шпаківні», з якої діти розлетілись).

                                                                ІІ

Ворухлива ямочка на лівій щоці внука, ніби підморгує Тамілі, і вкотре повертає її подумки в ту незабутню літню днину.

… Того суботнього ранку за сімейним сніданком вона з чоловіком, дочкою і зятем вирішили «висадитись десантом» на дачу й обірвати черешні. Пішов Михайло  до гаража по машину, а Таміла з донькою заходилися готували тормозок, відра на черешні.  Зять вийшов на балкон. Перекурює. І  раптом в Лесі вирвався… розпачливий зойк.

Руки й ноги в Таміли потерпли … Глянула на дочку.

Леся ж облишила наливати в термос чай, схопилася за круглий живіт і…  поволі опустилася на стілець. Дрібненьке вродливе личко напружилося, а очі-тернинки розпачливо дивляться на матір, шукаючи поради.

-- Що-о?.. Позиви починаються? -- схвильовано запитала  Таміла.. І тут же спохватилася:  звідки ж їй це знати, коли все… уперше.

Замість дачі примчалися машиною до пологового відділення. Вчотирьох. На тлі сусідніх  неприглядних будівель міської лікарні, огородженої високим металевим парканом, двоповерхове пологове приміщення стояло осібно і всміхалося побіленими стінами, обрамленими по краях   блідо-жовтою вохрою, в оточенні розлогих осокорів. А на вході… не до веселощів. На броньованих темно-червоного кольору дверях з кодовим замком трафаретний напис вимогливо попереджав:  «Стороннім вхід суворо заборонено. Виклик – по дзвінку».  

 

Пригладив Михайло пятірнею ріденького темного чубчика на голові й натиснув на кнопку електродзвінка. Клацнув замок. Важкі металеві двері тихо відчинились. На порозі появилася молоденька медсестра в білосніжному халаті й  накрохмаленому чепчику.

Дізнавшись у чому річ, без зайвих запитань запросила Лесю зайти, а «трійці» веліла зачекати --  винесе їм список, що треба принести…

Отримали вони той «список» і Таміла подалася до аптеки (по пять метрів марлі, стерильні рукавички, медикаменти..), а Михайло покотив машиною до господарського магазину, купляти електричні лампочки, туалетне мило, пляшку «Білизни», гумові побутові рукавички… Добре, що в тому «переліку» не було… дизельного двигуна з генератором на випадок знеструмлення відділення.

Повернулися з покупками. Тепер до них вийшла услід за медсестрою і лікар-акушер. В такому ж білосніжному халаті і високому чепчику на голові вона чемно привіталась.

-- Не хвилюйтеся… Я обстежила  вашу породіллю. Вона хто вам: дочка, невістка?

-- Дочка! – в один голос відповіли Михайло й Таміла.

-- Усе буде добре. Завтра матимете онука або внучку.

Від почутого всі троє зацвіли посмішками, навперебій стали дякували лікарю.

-- А сьогодні можете спокійно повертатися додому, -- запевнила їх.

…У неділю зранку всі троє були вже під заштореними вікнами пологового залу першого поверху. Чекати довелося  до сімнадцятої години, доки врешті не почули спочатку декілька приглушених криків доньки, від яких мороз пішов поза спиною,  а  невдовзі… і крик маляти.

Страх і тривога їх не відпускав з міцних обіймів, коли це штора в одному з вікон підстрибнула вгору й відчинилася половина вікна. Появилося знайоме, усміхнене обличчя лікарки-акушера.

-- У кого з вас на щоці ямка? – раптом запитала.

На таке питання вони не очікували. На мить розгубились. А збагнувши, швидко подивилися на зятя.

-- Он у  батька… На лівій щоці, -- першою відказала Таміла.

-- Радій батьку: маєш сина! – повідала лікар-акушер – І теж з  ямочкою  на лівій щоці!

У розчуленого зятя, як і в батьків, навернулися на очі сльози щастя.

 

                                                                ІІІ

Не помічає і Михайло безкінечної метушні в терміналі. Його теж не відпускає минуле.

… Ось він їде з дружиною і чотирирічним Ростиком в село до матері в гості. На своєму «Хрущі» -- так «охрестила» їхнього «Запорожця» перша в селі солістка й витівниця  Дашунька.

А було все так. Отримав  Михайло під дачу п’ять соток землів часи горбачовської «перестройки». Узяв у Ощадбанку кредит. І спорудив «сімейним підрядом» дачний будинок -- чотири на п’ять метрів невибагливу мансарду. А замість штукатурки стін вирішили помазати глиною: прохолодніше буде у спеку. За мазальницями примчався  в село «Запорожцем» у неділю спозаранку. Узяв «на борт» рідну і двоюрідну сестру, їхню подругу, а кум запріг «Волгу» і взяв Михайлову матір і її ровесницю Дашуньку. А поки вони вмощувались, Михайло рушив.

 Виїхали на трасу. Натиснув кум на газ, бо нібито не гоже плентатись «Волгою»… позаду «Запорожця». Добігла стрілка спідометра до ста, перевалила за сто, і до ста сорока  вже добирається, а відстань не скорочується…   

І тут Дашунька вдарила в долоні:

-- Ну ви ж тільки подивіться на  отакего  диво! Якогось «хруща»  «Волга» не може догнать!

Кум розсміявся, потер п’ятірнею широку лисину й добавив:

-- То в кума не «Запорожець», а якась -- торпеда!

…І ось уже  цим «Хрущем» внук «кермує» -- тільки-но вїхали в село, як Михайло звично посадив Ростика до себе на коліна, аби він порулював.

Підїхали до двору.  А баба Єлисавета вже чекає біля воріт -- у білій косинці, вузликом завязаній на потилиці, в легенькому ситцевому платті без рукавів і в тапцях на босу ногу. Оголені руки й ноги міцні, засмаглі.  Побачивши правнучка за кермом,  артистично плеснула в долоні:

-- О боже!.. То це ти вже сам дідуся й бабусю до мене привіз?

Ростик – на сьомому небі! Більшої похвали йому й не треба.

А дорогою  Михайло з Тамілою наущали внучка, щоб до прабаби Єлисавети звертався тільки на «ви». «Як це? -- не міг зрозуміти Ростик. -- Я ж на тебе, дідусю, і на тебе, бабусю, не кажу «ви»?»  «Бо в селі так прийнято, -- пояснили йому. -- Підростеш -- узнаєш».

По обіді Таміла затіяла велике прання (свекруха ще не вміє «Ґірувати» пральною машиною з центрифугою, яку ще весною їй привезли аби не трудила руки пранням у балії); Михайло ж заходився ремонтувати літню загороду для поросяти;  а Ростик з прабабою погнав пасти гусенят на бережок біля городу. Коли це перегодя біжить,  виляпуючи сандаликами, і на ходу вимогливо гукає:

-- Діду-у-сю, швиденько наливай воду гусенятам!

Михайло напустив і на себе серйозний вигляд і до Ростика:

-- Це хто ж таке приказав?

-- Баба «Ви»! – випалив онук.

Де й поділася в Михайла  напускна серйозність. Розгонисто зареготався, підхопив Ростика на руки й  став підкидати вище голови, примовляючи:

-- Ось я тобі покажу «баба «Ви»!

А сам розчулений:  «наука» їхня, виходить,  у ліс не пішла.

 

                                                                ІУ

До Таміли ж підступати спогади болючі.

…Ось Ростику виповнилося вісім місяців. І просить донька, аби вона взяла тижні на два непланову відпустку та побула з онуком вдома, доки вона зїздить за  «батечком».  (Поїхав зять на заробітки в Москву та так «багато заробив», що ні за що тепер… додому повернутись. Ще й з документами якась  придибенція --  ніяк  тепер йому і гроші переказати.   Бранець.., та й годі!).

«Осиротила» Таміла свій відділ кадрів і секретарство учбової частини навчального закладу… Впряглася у роль матері. А за вікном  весна ніяк ще зиму не здолає: удень сонце  на все небо, шпаки нагукують інше птаство з вирію, а вночі – знову мороз.

А третього дня, після від’їзду дочки, Ростик раптом… захворів. Чому?.. Звідки?.. У   квартирі ж тепло, ніде не переохолоджувався, і -- на тобі! -- застудився. Температура до тридцяти восьми і кашель.  

Таміла й ноги йому парила , і теплим молоком поїла, і гірчичники прикладала …  Нічого не допомогло.

Викликали лікаря.

Прийшла дільничний педіатр віку бальзаківського.  Серйозна.

Спочатку уважно вислухала Тамілу, а тоді попросила чайну ложку й зазирнула Ростикові в  горло.

-- Угу…Червоне, -- зазначила вголос.

Дістала з сумки стетоскоп, обслухала Ростикові груди, спину.

-- Зліва прослуховуються хрипи, -- повідала Тамілі. -- Коли останній раз міряли температуру?

-- Близько годину тому.

-- І яка була?..

-- Тридцять сім і пять, а вранці – тридцять вісім.

-- Чим понижували?..

-- Розводила теплою водою оцет і натирала руки, ноги, голову… Як не допомагало – давала парацетамол.   

-- Угу-у, -- а сама щось розмірковує. --. Ну, ви все правильно робили, але того вже замало. Доведеться… госпіталізовувати.  Схоже –  гостра форма бронхіту.

Таміла  й  готувалася до отакої розв’язки, проте…  розгубилась.

-- Вибачте,  як вас звати?

-- Тамара Борисівна.

-- Дуже приємно! Тамара Борисівна, а як же нам бути: онук зараз без матері?..

-- Нічого. Ви будете з ним. А де ж мати?

-- Поїхала забирати зятя із «заробітків» -- будь вони неладні!..

-- Ну.., це  таке… Зараз випишу  вам направлення…

… У просторій, на чотири ліжка, палаті дитячої лікарні, на другому поверсі, окрім Таміли були ще дві мамки з дітьми: одна з однорічним хлопчиком,  друга -- з трирічним. Лікування в них уже завершувалося і їхні діти, а з ними й  матері,  спали в ночі міцно, тоді як  Ростикові і Тамілі -- медперсонал і мамки в палаті, за її юний вигляд, приймали  за матір хворої дитини, -- було не до сну. А він так часто  заходився кашлем. А в горлі… аж клекоче!  І покривала вона марлею чи хустинкою палець і  вигортала  прямо з  горла… мокротиння,  та страшенно боялася,  що він може… задихнутись.

Сусідки по палаті хутко виписались, щоб, чого доброго, їхні діти знову не захворіли… Й залишилася Таміла з внуком і тривожними думками наодинці. Та справжною каторгою було --  носити Ростика в процедурний кабінет. Там його обвивали простирадлом, залишаючи вільними лише голову і одну руку, а її просили почекати за дверима. А одного разу оте «проце» (процедурний)  кудись ніби «зникло», бо якась бездарна медсестра сколола Ростикові  і руку, і ногу в пошуках вени. А він кричав! А він лящав!.. І той крик так шматував її серце, що ледве трималася на ногах.

Схилившись на стіну, мовчки плакала. Медсестри, лікарі -- мимо не проходили -- заспокоювали, як могли, і щиро дивувалися, що не всі мамки отак побиваються за своїми хворими дітьми, як оця «бабуся»  (інформація, хто вона доводиться хворій дитини, розлетілася швидко).   

…Черговий обхід хворих. Лікар-педіатр, висока, пофарбована шатенка років під п’ятдесят, з порога поцікавилася:

-- Как наші дєла?

 «Звідки мені знати про твої «дєла», -- подумала з гіркотою Таміла. --  Мені досить моїх «дєл».

-- Знаєте, ми вже четвертий день тут.., -- почала мовить про наболіле, -- а зрушень на краще чомусь… нема.

-- А што же ви хателі?! Ета болезнь бистро нє праходіт, -- невдоволено відповіла лікарка.

-- А, може, щось поміняти в лікуванні? -- висловила Таміла своє думане-передумане.

 Таке вільнодумство педіатр сприйняла як посягання на її репутацію.

-- Нє видумивайте!.. Нічєво нє надо менять! Пройдьот курс леченія – і виздоровеєт вас мальчік!

Пішла «Как наші дєла», а Тамілу огорнув ще більший відчай. Хоч вовком вий!    Щей думка добиває, що в сусідній палаті хворій дитині… геть стало погано  і тепер до неї викликали з обласної лікарні якогось відомого педіатра.

…Відомий педіатр прийшов до тієї хворої дитини в супроводі головного лікаря дитячої лікарні і гонорового педіатра «Как наші дєла?». І довгенько там були: чи то проводили обстеження, чи влаштували консиліум?.. А Таміла, доки Ростик трохи заснув,  украй виморений кашлем, чатувала… в коридорі: вона вирішали йти ва-банк, подумки переступивши через усі умовності... І на її щастя чергова медсестра викликала головного лікаря до телефону – мер міста його розшукував.

Повертається головний лікар назад ще більше заклопотаний! А Тамілі вже нікуди було відступати. Пересилюючи незручність, стала йому прямо на дорозі й зі сльозами на очах звернулася до нього… і «від імені» чоловіка:

-- Вибачте, я дружина такого-то й такого, лежу з нашим восьмимісячним внуком… Уже скоро буде тиждень, а дитині – погано й погано. Я вас дуже прошу: подивіться й на нього разом з обласним педіатром.

Головний лікар -- віку середнього з посрібленими вже скронями,  підтягнутий, -- уважно вислухав Тамілу. Сірі очі дивляться проникливо, як рентгенівське проміння:  такий погляд відразу неправду розпізнає.

-- Ви – дружина Михайла Миколайовича? А ми з ним вчора бачились на сесії міської ради, і він мені нічого не казав…

-- Він усього цього й не знає… Та й незручно йому... – привик воювати за інших…

-- Дивно!.. Ну ви не тривожтеся… Зайдемо обовязково. Ви в якій палаті?

-- А ось… у сусідній.

-- Гаразд. Зайдемо. Трохи зачекайте..

-- Спасибі вам!..

-- Та ні за що!

…Вони зайшли  вдвох -- чомусь без педіатра «Как наші дєла?».

Молодому, а вже відомому педіатру обласної лікарні, було не більше сорока --високий, стрункий, з великими залисинами на русявій голові.

Чемно привітавшись, присіли обидва на приготовані стільці й попрохали Тамілу детально розповісти про перебіг хвороби дитини. Слухали уважно.

-- Є всі підозри на коклюш, властивий для дітей такого віку, -- зазначив відомий педіатр. І Тамілі пояснив: -- Перебіг захворювання на цю хворобу схожий, як і при захворюванні на гостру форму бронхіту. Але його характерна відмінність -- нападоподібний спазматичний кашель з виділенням  мокротиння, про яке ви говорите. Тому треба буде знову здати всі аналізи.

…Діагноз підтвердився. Коклюш. Змінили курс лікування. І порекомендували:  якомога більше бути з дитиною на свіжому повітрі.

Замінили й лікаря. І пішов гуляти поголос: одні казали, що її послали на курси вдосконалення; другі – пішла у відпустку; треті – перевели в інше відділення… Та  здебільшого повторювали почуте від гострослова: «Послали її на  «переатестацію»,  бо має «сертифікат»  лікаря… «третьої категорії», тоді як лікар першої категорії –лікар від Бога! другої – ну, з Богом!; а третьої --  не дай Бог!»

…На радість Таміли Ростик помітно видужував. Ночами  ще зрідка кашляв, а під ранок міцно засинав.

Так було й того ранку. Близько шостої Таміла вернулася з умивальні -- в довгому бордовому  бавовняному халаті, через плече – жовтогарячий банний рушник, в руках – мильниця з милом, зубна щітка і тюбик зубної пасти «Colgate». Коли це вслід за нею широко відчинилися двері і до палати… ввалилася намурмосена з підстаркуватим лицем прибиральниця в пожмаканому темно-синьому халаті й чепчику на голові. На порозі зачепилася шваброю об одвірок і швабра так бахнула об відро в її руках, що з нього вихлюпнулась сива рідина.

Не проронивши ні слова, поставила посеред палати  відро,  скупала в тій  «сироватці» шмат байкового одіяла, закріпленого на швабрі, і заходилася шаркати... Та з такою злостю гепала шваброю об плінтуси, ніжки тумбочок і ліжок,  ніби хотіла тому, хто її, певно, роздраконив, потрощити ноги.

  Таміла ще мирилася б з отаким…  «прибирання», коли б не удушливий різкий запах хлору, від якого перехопило дух і стало нестерпно дерти в  носі,  горлі.

  Ростик пробудився.  Зайшовся кашлем. 

Це Тамілу  «завело»:

-- Що оце ви робите!?.

Прибиральниця,  не розгинаючись,  зиркнула на Тамілу, й невдоволено відповіла:

-- Те, шо бачите!

Таміла відчула, ніби її в душу попудили каменюкою.

-- Ви навіщо хворих дітей душите хлоркою!?

-- Бо шампуні для миття не дають!.. – насмішкувато відповіла  й далі гепає.

Такого зухвальства  Таміла стерпіти не могла. Шаснула кров у голову й пробудила в ній… справжню левицю:

-- Ви-и-йдіть! Вийдіть з палати, бо оте відро.., куди ви набухали стільки «хлорки», виверну вам на голову! – «заговорила» у ній прямо-таки Мотря Кайдашиха. -- Вриваєтеся, а не входите.., і не після сьомої, а за годину до прибирання, шваброю ліжка готові порозбивать,  ще й дотепи тут розводите! Совість у вас є!?

На таку рішучу відсіч технічка не очікувала. Очі в неї заокруглилися від почутого і   загрозливого  вигляду Таміли.

Не домивши підлогу, мовчки взяла відро й вийшла, а вже за дверима невдоволено буркнула:

-- Тю-ю, навіже-е-на! -- і почовпала не в сусідню палату, а в умивальню, де вилила з відра  в раковину  свою «шампунь», залишивши трохи на дні, і той  залишок розбавила чистою водою.

Таміла відчинила кватирку, закутала Ростика  в байкове одіяло, взяла  на руки й вийшла в коридор. Кашель став потроху вщухати. Він знову заснув у неї на руках. А вона не могла відійти від вулкану емоцій. І не на жарт дивувалась, що в ній може пробуджуватись отака… скіфянка войовнича. Виходить, заради внука… вона готова на все. А тоді думка перекинулась на «подразника» вулкану. «Господи, скільки ж  ходить і ходитиме ще по землі отаких… людиноподібних, біомаси, в яких «душа ще з дерева не злізла»?!. А ми  хочемо миру, ладу в світі…»

 

                                                        У

Брак сусідів по палаті став браком елементарного спілкування. (Зараз важко це уявити, бо з мобільним телефон ходять навіть  діти…  «у підгузку»). Та й не було  на кого залишити Ростика, доки сходить на перший поверх,  у  кінець довгого коридору, до віконечка в дверях кімнати для відвідувачів, де на неї чекав Михайло. А там -- завше гармидер, стовпотворіння. І всім ніколи,  всі нетерплячі… І замість спілкування -- обривки фраз через голови відвідувачів та обмін цидулкою з вказівкою, які медикаменти підкупити, що малому приготувати…

«Перекваліфікувався» Михайло…  на кухаря. Відтепер дзиґар грав побудку не о  шостій, як завше, а о четвертій.  І замість «класичної» яєчні чи смаженої картоплі, на що чоловіки – великі мастаки ще зі студентської лави,  Михайло готував «на замовлення» домашні супи, каші.  І навіть  смажив  котлети, намоловши звечора   фарш. Добре, що «навчителі» --  «Кулінарна книга для всієї родини», «Кулінарні секрети від баби Секлети», інші «радники» -- завше поряд.  Тільки: бери – читай – «хіміч»!

 Його «хімія» не могла  конкурувати  з тамілиними стравами  -- не та «вагова категорія» -- проте… була поза конкуренцією з казенною. Тому Таміла й нахвалювала  у своїх цидулках.

 На десерт Михайло варив з вишень компоти, кисіль. Ростику  кип’ятив молоко.  Банани й цитрусові купляв по дорозі з роботи на «хитряку» (імпровізованому ринку посеред міста); набори ж дитячого харчування і всілякі  соки -- у крамниці.  В аптеках докуповував  нові ліки. І вранці, по дорозі на роботу, заносив Тамілі тормозок  і нову «порцією» медикаментів.

…На девятий день звичний михайловий ритм… увірвався. Під кінець робочого дня в його кабінеті міської установи -- очей, вух і рупора міста -- пролунав телефонний дзвінок.

-- Слухаю вас! – відказав звично.

-- Папа, привіт! Це – я!..

-- Приві-і-іт, доця! – зрадів щиро. – Ти звідки дзвониш?

-- З дому. Папа, а де Ростик і мама?

Михайло замявся, прикидаючи, як то їй  подати...

-- Вони… у дитячій лікарні. Але днями вже будуть дома.

-- Що значить: днями? Ростик що, захворів?! – почув її стривожений голос.

-- Не хвилюйся, трохи був він занедужав… Усе  вже  позаду. 

-- Де їх там шукать? – швидко запитала в батька.

-- Доця, я вже виїжджаю… Зачекай… Разом до них покотимо.

… «Амбразура» у дверях кімнати для відвідувачів, на їхню прикрість,  була вже закрита. І до ранку. Дрібненьке лице Лесине за час  мандрів помітно змарніло, як у тої маківки під пекучим сонцем. А тепер і геть погасло.

-- І шо тепер? – запитала тремтливим голосом, ледве стримуючи сльози.

-- А зараз підемо під вікно і з ними побачимось.

Михайло добре запамятав вікно палати на другому поверсі, з якого Таміла разом з Ростиком на руках завше помахом руки його проводжала. А він у відповідь піднімав кулак правиці, мовляв, borimosya gravámenes (борімося -- поборимо)! Але  душі було все важче й важче йти від них, як не хоче йти весняне сонце за гору, а ніби хапається пурпуровими променями за хмаринки. І той  помах – рука Ростика в руці бабусі – країв серце, як той помах крил журавлиний в осінньому небі  вечоровому…

Двоповерхове приміщення дитячої лікарні дивилося  верхнім поверхом на вечеровий  сутінок ще не заштореними  широкими вікнами палат, освітлених яскравими люмінесцентними лампами, тоді як унизу вікна  службових кабінетів уже сліпували.

-- Он їхнє вікно, -- показав Михайло й зупинився напроти.

-- А як же ти їх погукаєш?

-- Зараз щось придумаємо.

Він озирнувся довкола.  Не знайшовши нічого підходящого, узяв сиру грудку землі, зліпив кульки й заходився «обстрілювати»... Після недольоту-перельоту врешті двічі вцілив по шибці. І за другим попаданням Таміла підійшла до вікна. Затінивши долонею світло, подивилася вниз: хто це там помилився «координатами»?..

Михайло з Лесею дружно замахали  руками.

Таміла затінила світло й другою долонею -- не повіривши своїм очам. Та таки ж донька з Михайлом!

Розпливлася радісною усмішкою. Енергійно привітала обома  руками. Потім жестом показала, що зараз  повернеться… І зникла. А невдовзі появилася з Ростиком на руках.

            -- Ростику, он там -- ма-а-ма! Ма-а-ма! – каже внукові й прихилила його до шибки. – Бачиш: маму-у-ля твоя приїхала!

А він бачив лише… своє віддзеркалення, котре й став плескати долонями обох рук.

На таку зустріч Леся… ніяк не очікувала. Її це вкрай уразило. Гостре відчуття провини, що без неї Ростик… захворів і потрапив до лікарні, і зараз навіть … не бачить її, як не бачив і в попередні дні.., здушило горло.

Закрила вона лице руками й гірко заплакала, примовляючи:

-- Боже, яка я глупа!.. Яка я глупа!.. Поїхала виручати непутьового, а дитину… залишила.

Сльози й гірка сповідь доньки полоснули Михайла по серцю. Підійшов до неї. Пригорнув. 

-- Не убивайся, доцю. Не картай себе. Усе гірше –  позаду. До того ж… хто спроможний себе отак … картати – не глупа людина! Глупі – тому й глупі, що самі себе  «за вуха не деруть». Та й хто ж знав... Врешті… один Бог не помиляється.   

Леся утнулася лицем батькові в груди і мовчки плакала. Це були сльози спокути  перед дитиною і собою.

                                                        У

Одна мудрість запевняє: любов людей зводить, інша --  небо. От тільки хто  їх… розводить?

Після того потрясіння Леся стала на горло… своєму сліпому коханню.  

-- Все!.. – сказала одного вечора рішуче батькам. – Я з ним розлучатимусь.

Михайло сидів на дивані й дивився телевізійні новини, а зачувши таку розмову, вимкнув телевізор. Таміла тільки-но зайла до кімнати, помивши посуд після вечері, розгублено запитала:

-- Ти добре подумала?

-- Добре! Ви ж бачите, він не готовий  ні до сімейного життя, ні утримувати  сім’ю. Він і зараз микається то в батьків, то в діда-баби.

-- Та ми це добре бачимо, -- погодилася з дочкою. – Тільки дитину жалко… сиротити. Ростиме ж без батька, -- і взяла внука на руки, який гацав на чотирьох по килимовій підлозі за гумовим мячем, присіла з ним у крісло.

-- Ніякий він -- не батько! – заперечила Леся. -- Не готовий він  до  батьківських обов’язків. Він сам -- ще  дитина, та й  тільки! Гральні автомати в голові, а не сімя.

-- М-м-да! – обізвався й Михайло. --  А ми тебе, доця,  застерігали не квапитись…

-- Так, я була глупа, що тоді не прислухалася до ваших з мамою порад, -- продовжила батькову думку. --  То чому я зараз мушу плекати порожні надії?!

Запанувало важке мовчання. Михайло підпер пятірнею висове чоло, пошкріб його в задумі.

-- Дивись, доцю, -- продовжив услух свої міркування. – Тебе життя вже підучило, ти вже роздивилася: хто є хто, і жити з ним чи ні? Ти ж його собі, а не нам обирала, -- тобі й приймати рішення…

 -- Обрала на свою голову! – з іронією зазначила Леся.

 

…Невдовзі вона розлучилася із своїм «попутником». А він цьому, як дитя,  не дуже й перечив. Не пробудився в нього навіть природний інстинк самозбереження, збереження прихильності долі.

…Виповнилось Ростикові два роки І якось за вечерею Леся повідала батькам:

-- Я влаштувалася на роботу.

-- Куди?! – здивувався батько,  нічого ж про роботу  до цього не говорила.

-- В одну фірму.

-- Ким? – не менше здивувалася й Таміла.

-- Менеджером з реклами і укладання  контрактів.

-- І що ж це за фірма? – запитав Михайло -- Купи-продай?

-- Ні, папа, не іронізуй. Це нова фірма з виготовлення невеликих сучасних машин. І не «купи-продай», а продає свої машини  в Україні,  Білорусі і навіть у Прибалтиці.

-- Ну-ну!.. Це поки якийсь магнат не зазіхнеться…

-- А до цього недовго! -- підтримала Михайла Таміла.

-- А хіба у нас хтось може щось гарантувати? – філософськи заперечила Леся. – Час покаже… А зараз фірма на підйомі.

-- По чому ж це видно?  

-- А ти, папа, як думаєш, якщо замовлення зростають,  фірма не має боргів, зарплату платить щотижня?..

-- Щотижня?! На кшталт як « за бугром»?

-- Щотижня!

-- Можливо, можливо.., -- погодився Михайло. – А як же бухгалтерія?.. Диплом твій пригодиться… для шухляди, як і диплом педагога?

-- Не мені тобі, папа, розказувать, що платять вчителям початкових класів. Та й досвіду в мене ніякого… А щодо бухгалтерії, то її в нас «нема».

-- Як це… нема? – подивувалася Таміла.-- А куди ж вона «поділась»?!

Михайло теж з цікавістю дивився на Лесю, очікуючи на її відповідь.

-- Ви ніби не знаєте, що наші бухгалтерії давно перетворилися в суцільний «кре-е»!.. Тобто кре-е-дит. Бухгалтерії ходять  по «мінному полю», бо як не рекетири приходят… у погонах, то свої робочі беруть за горло: давай заборговану платню!

Михайло задоволено хмикнув від такої крутої характеристики «дикого капіталізму».

-- А що ж там за колектив?.. – перевела Таміла розмову на інше.

-- Невеликий,  чоловік до ста. І здебільшого – випускники вузів.

-- То де ж у них той досвід?.. – здивувалася Таміла.

-- По ходу набувають… А ви знаєте, скільки туди приходить бажаючих?!. А беруть… тільки після проходження тестів.

-- Ти теж проходила?! – здивувався Михайло.

-- Аякже!

-- Ну що ж… вітаємо! Бо це як не як, а – перемога! Утверджуйся!..                                    

…Пристойна зарплата заохотила Лесю стати зовсім «незалежною», і  вона найняла в центрі міста однокімнатну квартиру -- на правах господарки,  й попри відговори батьків, перебралася туди з Ростиком. Влаштувала його в дитсадок.

А через півроку дитсадок… закрився. Влаштувала в інший, поряд з помешканням батьків. Тепер їй геть було не з руки ні водити.., ні забирати малого з дитсадка. Довелося-таки  віддати Ростика батькам -- забирала його до себе лише… на вихідні. І така роздвоєність змусила її прислухалася до поради батьків. Повернулася жити до них.

УІ

 

… Перегорнув нестримний час астрономічний рік, рік повний перетурбацій, а Лесі, схоже, відкрив… нову сторінку. Після роботи  частенько поверталася додому… з розкішною трояндою. Ставила у високу вазу і королева квітів загадково посміхалася Тамілі і Михайлові.

Пройшов місяць, другий, третій.., а Леся не квапиться розповідати: що це за утаємничений «принц»…  у неї завівся. Михайла ж і Тамілу, особливо Тамілу, все більше розпалювала цікавість. І холодного осіннього вечора, на свій день народження, отримавши квіти і подарунки від Михайла і Лесі, а від Ростика – віршика-вітання,  за святковим столом наважилася запитати:

-- Доця, а ти не хочеш нам з батьком повідать, хто це тебе так щедро обдаровує трояндами?

Леся щиро розсміялася.

-- Я бачу, як вам не терпиться довідатись… Нехай покортить!..

-- Ти ба!.. – закопилила губу Таміла. – Прийдеться, батьку, мабуть, наймати якогось «детектива»…

-- Та то та-а-ак, як кажуть галичани! – пожартував Михайло. – Ліпше, Лесю, сама розповідай, щоб ми «не розкошелювалися»… на шерлока холмса.

-- Є такий… Колега по роботі, -- і Леся взялася розрізати торт. Розповідати далі, схоже, не збиралася.

У Михайла і Таміли ввірвався терпець і вони майже в один голос запитали:

-- І все-е? 

Леся знову розсміялась.

-- Ні, кіно ще буде! А ви хотіли що більше почути?..

-- Як що? – щиро здивувалася Таміла. – Хочемо знати: хто він такий?.. І з якої сімї?.. І що закінчив? І чи був одружений, чи ні?

-- Мамо, ти ніби досьє на нього хочеш завести.

-- А то ж як?!. -- втрутився Михайло.—Хто володіє інформацією, той володіє ситуацією.

-- Ага, а то й  -- світом, -- добавила Леся.

-- Світом володіти забагато, а знати людину варто.

У цю хвилину всі троє, певне, подумали про її першого.., бо, як по команді, стали серйозними. Запанувала негарна тиша. І Леся вирішила вернути батькам добрий настрій.

-- Одружений він не був. Закінчив політехнічний… Працює на фірмі інженером. З простої сімї. На всі, мамо, я відповіла твої запитання?

Михайло і Таміла переварювали почуте.

-- То це він – учорашній студент? – не то запитав, не то констатував Михайло. – Такі ще літають на крилах романтики, доки життя їх трохи не общипає.

І тут у Лесі пробудився «адвокат»:

-- Ніякий він не «вчорашній»… Він уже три роки працював у Англії.

-- О-о! А що ж його змусило назад повернутися? – здивувалася Таміла.

-- Каже: вирішив одружитися на україночці, перш ніж десь укоренятися…

-- А, може, він -- великий фантазер? – скептично зауважив Михало. – Істинний критерій суті людини – її справи.

-- Знаєш, папа, на диво він не по роках – мудра людина. Робить все продумано, з умом. На фірмі ним дорожать як спеціалістом. Він і нові мишини розробляє, і вдосконалює.., і їздить у відрядження й налагоджує наші машини та інструктує тих, хто їх обслуговує. Керівник фірми хвалить і зловжива… --  завалює його роботою.

-- А живе з батьками? – допитується Таміла: ця тема їй ближче до душі.

-- Ні! Він купив двокімнатну квартиру і живе сам. Але неподалік від матері, за квартал.

-- А за які шиші купив?..

-- То я ж кажу: працював у Англії.

Михайло знову пошкріб чоло:

-- Ну-ну… Звісно, тут він таку суму… не скоро накопичив би. Виходить, самостійний… і націлений… на результат.

-- Я ж кажу: він усе робить з умом.

-- Як же його звати?

-- У нього рідкісне імя – Орест.

-- Дійсно, рідкісне. Як сказав Максим Тадейович: «Хай Вас люди стрічають незнані щодня, -- І все ж то, Оресте, рідня!»

-- Батьку,  зачекай із своїм Рильським, -- втрутилась Таміла. – Леся, а коли ж ти нас з ним познайомиш?

-- Всьому, мамо, свій час, -- відказала Леся.

Така виважена відповідь дочки батькам сподобалась.  

 

                                                        УІІ

…Не одна весна фату розкішну одягала, не одна зима віхолою відтанцювала. А для Таміли і Михайла, ніби це вчора було: серед зими  діти… побрались.

Делікатний скромний Орест був проти… скромного одруження. Наполіг і переконав Лесю,  і її  батьків: весілля має бути по-людськи. На таке свято душі… коштів йому не шкода.

І організував. Два дні  півсотні гостей гуляли, бенкетували у затишному ресторані.І

А через півроку опинився… за океаном. Справдились-таки михайлові слова: фірмою стало… лихоманить. Не допомогла їй жодна «вакцинація»: ні прозора бухгалтерія, ні справні податки… Ніщо! Отак пандемія «чуми» в Україні  зарозкошувала. І не видно було її ні кінця ні краю.

Плюнув Орест на цей бедлам тай подався… за океан – там у нього більше друзів, однокурсників. А через рік забрав і Лесю…

Легко сказать: «подався», «забрав»… Коли б то не так! «Загниваючий капіталізм» -- ідеологічне пугало колишньої радянської імпереї – влаштував густе «сито»…  Їм, бач, не потрібно, щоб через океан «припливали»  наркомани, пройдисвіти чи, прости Боже, тріска. А оте «сито» розмістили прямо… у Києві – в одній з поліклінік.  І тільки після «резюме» цієї установи  відбирали молодих, дужих тілом і душею синів наших і дочок.

Ростик залишився, за  наполяганням  Михайла і Таїсі, доучуватися, доки закінчить бодай сьомий клас та ліпше опанує англійську мову.

…Майже щоліта прилітали діти в гості. А цього літа… не склалося. Хоч готувалися приїхати й забрати Ростика… Тому й довелося всі документи, оформлені на Ростика, довірити товаришеві – він  летів у гості до  батьків на Дніпропетровщину.  Михайлові ж і Тамілі все повідали і дали номер телефона Дениса, що буде «опікуном».

…З коренастим, вогнеликим, із щирою усмішкою Денисом вони зустрілися й познайомилися, а заодно і з його  проводжаючими батьками, у вагоні швидкого поїзда. І вже разом їхали до Києва. Разом добиралися автобусом і до аеропорту.  

У терміналі Денис всі клопоти узяв на себе --  благо, квиток мав в обидва кінці; і Ростикові квиток батьки взяли заздалегідь.

… Було вже близько четвертої години, коли це з динамиків пролунало: «Розпочинається реєстрація пасажирів на рейс номер… «Київ -- …».

Від почутого в Таміли і Михайла у грудях…  похолонуло. Виходить, душа ні в одного з них не готова… до розлучення з онуком.

А Денис уже прямував до них  -- забирати Ростика...

… Притис Михайло внука міцно до грудей, ніби хотів наостанок поділитися з ним…  теплом своєї душі. Розцілував і ледве стримував клубок, що давив, обпікав горло.

Розцілувала Ростика сваха зі сльозами на очах.

Дійшла черга до Таміли.  Обхопила вона внука, а обличчя сховала… у нього на грудях.

 Він  помітно зніяковів, але, як дорослий, став гладити рукою її по спині, що дрібно, дрібно здригалася, й  довірливим тоном почав утішати:

-- Бабусю, не плач… Не треба… Я приїжджатиму, бабусю…

А оте «я приїжджатиму» ще більше додавало серцю болю, підкреслюючи: відтепер він не житиме… ні біля них, ні на цій землі  . А буде приїжджати…тільки в гості.

 

…Минуло пять років. Приїжджав Ростик з батьками  в гості  двічі. Тоді й організували діти Михайлові і Тамілі поїздку на два тижні до Криму. І збулася давня тамілина кумедна мрія: їздила -- верхи на коні! -- разом з дітьми, на самій вершині Ай-Петрі. І хоч організатори прогулянок вели своїх смирних коней з наїзниками за вуздечку, навіть коли змушували бігти їх риссю, враження – незабутнє! Заодно й пізнала на собі: що то таке найбільш вітряне місце в Україні вершина гори Ай-Петрі --  доки дочекалися черги спуску по канатній дорозі, ледве не задубли. А нині… дубне, дубне Крим, окупований москалями.

 

…Закінчив Ростик дванадцятий клас англійської школи. Й залишив за традицією для шкільної галереї своє,  найсокровенніше. Душа сама пензлем намалювала: мчиться стрімко степом козацький загін, а над ним все небо у загравах. Та небовид і степ вистиляє їм шлях  до перемоги… жовтоблакитними кольорами. І напис: лівору вгорі по-англійськи -- імя автора і дата, праворуч -- рідною мовою: «Життя – Україні, душу – Богу, а честь – для себе».

Побачили Михайло і Таміла внуковий малюнок і з гордістю подумали: «Дай-то Боже, щоб козацька кров передалася і його сестричці, і братикові, які появилися на світ… уже в іншій державі!»

                                                                                Кузьма ПОВЕЛЬКО.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.