* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

М А Л А П Р О З А

17:54 21.01.2016

М А Л А    П Р О З А

 

 

                                                                                             Народе мій, прокинься на хвилинку.

                                                                                                                       Пантелеймон Куліш.            

 

 

 

                                                   Х Р Е Щ Е Н А   К Р И Ї В К А

     Оповідання                                                              

 

     Та осінь 1953-го була вітряною. Вітер гуляв угорі над польовою криївкою і вигравав мелодії на дротах, як кобзар на кобзі. Мажорно-мінорні ораторії линули до глиняних і цегляних хат над річками Тайна і Нічлава, які служать джерельницями галицьких поселень Копичинці і Хоростків. Між ними пролягла польова дорога, хвиляста, як гадюка, порізана колесами возів, що звозили в людські двори пашницю і городину.

     То був час вітровалів. На вітряках історії піднімалися й опускалися долі народів. Не паперові купюри королювали в краю, а хліб,бараболя, сіль і сірники. Нелегко було у переднівок прогодувати свою сімю, хлопців із тризубами і червоними зірками на кашкетах. Політики-вітрогони вже вкотре примусили народ випити гірку чашу…

 … Молодий з кучмою волосся на голові електрик Йосип сходив цією польовою дорогою босяком і в черевиках, стоптавши не одну пару підметок. Бувало, приходив до хати в одежі мокрій, як хлющ. Вістун УПА знав усі прилеглі до тієї дороги стежки і межі. Суспільна вітряниця виробила в нього орлиний зір і заячий слух. У полотняній торбі сусідами були інструменти монтера, кілька скибок житнього хліба, варена бульба, молоко і яблука…

    З-за колійної лісосмуги на сході сходило сонце. Бабине літо відривалося від землі і летіло з вітром до посадки.

 - Стій ! – якось зупинили юнака на дорозі заблудші вівці в червоних кашкетах. – Куди йдеш?

 - На роботу. Обслуговую цю трасу,- показав рукою на  дроти і подав капітанові-енкаведисту документи.

Солдат взяв у руки його сумку.

-          Товаришу офіцер, - там мої інструменти і полуденок,- миттєво звернувся до совєцького командира, бо з власного досвіду знав: у такій ситуації старші чини грають першу скрипку, а солдати заробляють нагороди і відпустки додому.

-          Остав, Максімов! Пусть проходіт!

 Як сич, надувшись, москаль кинув сумку на землю.

 Засмаглий на сонці, обцілований літеплим вітерцем не з лякливого десятка галичанин добре знав причину ходіння по п’ятах червонопагонників. Днями бандерівці, що для зайд були більмом в оці, дощенту розгромили полуторку з військовими, яка рухалася з райцентру Копичинці в містечко Хоростків.

    Радіотелеграфна лінія з далини нагадувала ескадру вітрильників у морі. З-під зарослого пирієм, осотом, маками земляного ромба коло однієї деревяної опори, котрої вже давно не торкався леміш селянського плуга, під вартою місяця і зір вечорами розмовляли люди. Спритний монтер знав: тут вояки УПА з його поради викопали повстанський схрон із замаскованими лазами для поступлення повітря. Щоби не попасти в руки вітровалові, ожила порада древніх філософів: приховуй своє життя.

    Над долиною і верболозом хтось утворив біле плесо туману, в якому купався місяць.

-          Марійко,- звернувся чорнявий із густою чорною бородою середнього росту вояк Ярославчук до своєї русявої милої дружини в тому тайнику, - ти,серденько, чогось нині невесела, сумна? Ми їх, озброєних  Сталіним до зубів, не просили до себе. А як прийшли, то най би поводилися, як люди, а не як монголи. Кожен народ має на планеті свою, подаровану Господом землю. Хіба їм своєї мало? Захотілося ще й нашого чорного золота? Повстанський провід звернувся до москалів і поляків їхніми рідними мовами: «Не стріляйте в українців, відпускайте їх і переходіть зі зброєю на нашу сторону». У час окупації краю ворогом, який нас знищує, мусимо так само відповідати, мусимо чинити згідно Декалогу. Це повстанські заповіді воєнного часу.

-          Славчику, не сум і страх, а любов керує мною зараз. Я тебе люблю, боюся за тебе і не забувай… я – вагітна.

-          Розумію тебе як жінку. Страшно переживала під час бою з енкаведистами. Чекала, чекала, а мене нема і нема… Вичікував момент. Під горбком кулемет розправився із зайдами.

-          Коні стривожилися, на грудях – автомат, в кишені – граната. А тебе довго не було. У животі маля ноженятами стук-стук, стук-стук. Кажу:»Сонечко, тато зараз повернеться. Господи, порятуй нас».

-          Другого виходу не було. Налічив брюхачовців більше двадцяти зі зброєю на авті. Взяв їх на мушку. В голові – роєм думки:» Вислідили наших вояків… А може, повстанську лікарню в Верхівцях? Поранені там… Останній час від енкаведистів нема спасу. Облава за облавою, вдень і вночі». Стало видно полуторку, як на долоні. Натиснув гашетку. Ніби ніхто не підвівся…

-          Дочекалася тебе. Коні галопом женуться кукурудзою. Опустила повід. Листки ріжуть руки, рани кровоточать…

 Ярослав поцілував забинтовані жінчині руки.

-          Світлячок передав: в околиці скаженіють чужинці. Пішла писать губернія. Прийдеться довго ще жити в криївці.

-          Ніч темна. Привідкрий трохи вхід. Нам вже треба багато свіженького повітрячка,- торкнулася рукою живота.

Було вітряно не тільки надворі, але і в людських душах. Чоловік пригасив ліхтарню. У небі йому всміхалася розписана талановитим художником зоряна Галактика. А ось і Чумацький Шлях. «Скоро в його володіннях засвітить нова зірочка – зірочка нашого малюка», - подумав. Осінь призупинила гру жаб’ячого оркестру в ставковому царстві коло села Рудки. Його літнє кум-кум, кум-кум і крум-крум, крум-крум… теплими ночами звучало чарівною музикою природи в криївці. Раптом над головою вояка щось затріпотіло крилами. Зиркнув із схову вгору – молоденька гусочка відстала від стаї. Мабуть, вперше летіла у ключі в теплі краї…

   Марійка полинула на крилах спогадів. Вона якось познайомилася з Ярославом у старенькій хатині вуйка Івана на околиці села. Того вечора молодь приймала присягу на вірність Україні. Він прибув як представник проводу ОУН. Читав праці діячів ОУН-УПА Бандери, Стецька, Полтави, Донцова. Коли знайомив побратимів із текстом Декалогу, Марійка їла хлопця своїми голубими очима. З часом у них були теплі, солодкі зустрічі у вечірньому сяйві молодика серед бузково-вишнево-яблуневого цвіту. Були також і довгі розлуки, коли він із побратимами,озброєні, супроводжували обози з хлібом і амуніцією у бойові сотні та стрілецьку школу в Карпати. Ще в березні 1944-го хлопці станичного Орлика з Сухоставу прибрали з покинутих німцями при відступі машин і підвід різну зброю, тол, військові обмундирування кількох армій і заскладували в тайнику на околиці села. Тоді люди часто говорили: « Є хліб і вода – нема голода» або  «в селі й стіни мають вуха».

     Одного вечора, коли місяць, як соняшник, заховався за лісом в урочищі Заріжжя, після Покрови, отець Володимир обвінчав їх на приходстві в колі озброєних вояків. За весільним столом у лісовій хатині, де молодим запахло пахучим домашнім борщем, станична Мавка сказала:

 - Ми радіємо за вас, Марійко й Ярославе, радіємо, що повстанський шлюб скріплено небесами. Ви обмінялися перстенями в грізний час, але серцю не прикажеш. Життя людське на місці не стоїть… Свистять кулі, рвуться гранати, падають люди, а селянин сіє пшеницю і жито, садить картоплю, годує корову чи козу і колише дитину. Чи довго так триватиме? Мій дід співав мені повстанську пісню двадцятих-тридцятих років, коли українці боролися за волю з панською Польщею «…Гей, гей піде по світу добра слава, як скінчиться з врагами забава».

     Проворний, як в’юн, Ярослав прикрив вхід у криївку, наблизився до своєї, як ягода, жінки і перервав її спогади.

-          Пробач за клопоти…Я вас, кохана, обох люблю сильно, сильно…

-          Славчику, дитина – плід нашого з тобою кохання. Я - щаслива. А хіба буває щастя без клопотів? Розумію, що здобуття волі народом – найважча справа. Часу треба, щоби народ став дружним, як пальці в руці, об’єднаним і сильним, як кулак. Та й бідність робить наших співвітчизників страхітливими, залежними від колонізатора. Століттями народ мусить під когось підлаштовуватися. Вороги вбивають наших патріотів- провідників, а нових доля щодня не посилає.

-          Не всі стають хрунями, яничарами, перевертнями або хамелеонами. Нас багато стало зі зброєю на прю з ворогами нації. У всіх народів є кукіль, що нагинається перед владою, як та баба Секлета. Вони не розуміють: Москва нам не мама… Вояки не визнають себе ні малоросами, ні хохлами… Не принижуються перед зайдами і наші симпатики.

-          Памятаєш, Йосип передав: у млині на віжках вночі повісили двох комсомолок. Їх вожак на другий день пустив бульку: « Лісових робота. Дівчат попереджували, щоби вони не робили в піст у клубі танці». Хіба наші хлопці могли таке зробити?

-          Ні ! Дівчата чимось не вгодили московитам. Мабуть, не схотіли бути їхніми сексотами. Москалі свої очі і вуха заслали в наш край ще за часів Польщі. Повстанська служба безпеки днями зловила агента Москви по кличці Макс. Він у нашій околиці винюхував сліди вояків, як собака. Допитали його, а потім заслали туди, де козам роги правлять. Знаємо, що вороги у нашій бойовій формі грабують селян. Створюють видимість серед народу, що нібито ми не є їхніми захисниками, а грабіжниками. Тільки з часом народ розв’яже гордіїв вузол. Чому вони вибрали яблунівський млин? Тут селяни мелять зерно на муку з цілого куща, що прилягає до лісу…Зливають кулю.

-          А що нас з тобою, чоловіче, чекає завтра?

-          Життя або смерть… Мусиш зберегти себе, дитину, наш козацький рід і рідну мову. Боротьба за свободу не одного дня справа. Я свідомо вибрав такий шлях…Можу впасти в бою. Скільки поколінь вже несуть фану волі? Наша боротьба закінчиться тоді, коли загине останній загарбник. Розкажеш дитині колись про нашу боротьбу, навчиш співати бандерівських пісень, бо в них наша дума і кредо. Думаю, що почату нами справу продовжать діти й онуки…

-          Не ховай себе, любий, заживо… Я ще тобою не натішилася. Перемагають тільки глибоковірці.

 Ярослав відповів словами пісні:

                                                             Йшли полем і лісом

                                                             Із знайденим крісом,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

                                                             Блукали по ріднім краю.

                                                            Гуляли орлята,

                                                            І били ми ката,

                                                            Здобували Вкраїну свою.

                                                            Не знали, де  згинем,

                                                            Де друзів  покинем,

                                                            А йшли і сміялись

                                                            В кривавім танку.

                                                            Змагали повстанці,

                                                            Будували Вкраїну свою.

-          Славчику, скоро день прийде приймати варту в ночі. Лягаймо спати…

 І Марійка придавила комарика. Ярослав повік не прикрив: почистив зброю, взуття, підшив при ліхтарі одежину, зварив на примусі мандибурку і компот із сушені. Коли ранком сонце вмивалося на сході, жінці приснився страшний сон. Чоловікові про нього не сказала – не схотіла ятрити душу…

 … Одного ранку вагітна жінка прокинулася від страшного болю в животі. Попросила чоловіка скоро засвітити ліхтарню, нагріти води, припекти на вогні ніж. Розповіла, як він має прийняти в неї роди…Сміливців долі, що були не ликом шиті, Господь нагородив хлопчиком…Вояк годинами не відходив від дружини, пригортав до грудей спелененого синочка і радів, радів, що став батьком. Наспівував малюку пісеньку, яку йому в дитинстві співала рідна ненька:

                                                             Сонечко,сонечко,

                                                             Виглянь у віконечко,

                                                             Я маленький хлопчик  

                                                             Виліз на стовпчик,

                                                             На сопілці граю,

                                                             Христа забавляю.

    …У молодої мами зарум’янилися щоки, повернулося здоровя. Обоє вирішили охрестити своє Сонечко. Вночі Ярослав провідав отця Володимира і побратима-вістуна Йосипа. Домовилися про день і годину хрещення.

     Була свята неділя. Удосвіток зв’язковий розбудив станичну і пароха. Його фірою, загруженою мукою, ріпою, гречкою і садовиною, під покровом темноти виїхали на базар у Хоростків. За селом Мавка заспівала:

                                                              Нічка була темна,

                                                              В селі було тихо,

                                                              До села стихенька

                                                              Підступало лихо.

                                                              Кати позлітались,

                                                              Йдуть під кожну хату,

                                                              Арештують друзів

                                                              За підпільну працю…

   Ярославчуки у вишиванках, як нові копійки, вже чекали священика і хресних…

-          Слава Ісусу Христу ! Мир схрону цьому ! – промовив високий чорнявий широкоплечий у білій сорочці, що виглядала з-під піджака, отець Володимир, переступивши останню сходинку схрону.

-          Навіки слава Богу ! – відповіли батьки новонародженого. Вони обоє хрестилися і цілували хрест у руках священика.

  … Хресна мама, як маків цвіт, чорнява з хвилястим волоссям на чолі взяла на руки хлопчика, який заворушився в пеленці, ніби хотів вирватися на волю. Дотримуючись традиції, рідні батьки малюка покинули схрон. Хресна зняла з голівки шапочку. Вона пахла польовими квітами. Священнослужитель полив хрестовидно свяченою водичкою по тім’ячку малюка, проголосивши радісну новину небесам і землянам:

 - Хрещений раб Божий Ярослав. В імя Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь. Тіштеся, брати і сестри, що ймення хрещеного записано в небі. Коли святий первісток, то й діло святе, а коли святий корінь, то й віття святе. Де Господній Дух, там в о л я. Обовязок хресних батьків допомогти рідним виростити і виховати Ярослава. Батьки вибрали йому  таке імя, бо хочуть, щоби воно принесло синові більшу славу, аніж мають вони. Це славне імя мали і мають князь Ярослав Мудрий, борці за волю України Ярослав Стецько, Ярослав Старух та інші. Українці живучі, як жито, і нинішню скруту в краю переживуть. Христос терпів і нам велів!

 Обличчя Мавки ніби засвітилося і вона сказала:

 - Заходьте у схрон, Марійко та Ярославе, вітаємо вас. У нас буде майбутнє, бо ми маємо таких красивих синьооких хлопчиків як провісників неба, - піднесла на руках вгору свого хрещеника, підтримуючи голівку. – А яким воно буде? Це вже залежить від кожного з нас. Національної ідеї нікому не вбити. Слава Україні !

 - Героям слава ! – полинуло з повстанської криївки у Всесвіт.

 - Наша нація житиме до тих пір, поки планету не покине останній українець. Повстанському роду нема переводу,- промовив Йосип.

 - Ми – не одні, - в розмову вступила Марійка. – Були мазепинці, петлюрівці, а нині – бандерівці. Мабуть, провідник Степан знає про це.

 - Так, дорогі брати і сестри, у кожного з нас є Господнє призначення. Справу самостійності не можна відкладати до грецьких календ. Хто вибереться з московського пекла, той продовжить з родиною боротьбу за свободу, - промовив греко-католицький парох.

 - Дякуємо, побратими. Нашому синові долею судилося народитися і бути охрещеним разом із  криївкою.З таких землянок у давнину Людина вийшла до Сонця. Вірю: прийде день і ми всі з вами вийдемо зі схронів. Станемо справжніми господарями своєї материзни. Якщо не ми, то наші діти, - показав рукою на сина.

    Біля фіри, яку повстанці залишили на пасовищі недалеко верболозу, бо береженого Бог береже, стриножені коні скубали траву. Юнаки раптово розвязали на ногах карого і гнідого мотузки, наділи шлеї. Почепили на гачки воза орчики і зєднали віжки з кантарами. Ці селянські легені, підміняючи на полях своїх батьків і дідів, самі ходили недавно за плугом, волочили, грасували буряки, городину, підгортали картоплю або ріпу. Нині, як колись козаки, стали зі зброєю пліч-о-пліч на боротьбу з загарбниками.

 Ярослав промовив:

 - Дякуємо всім за допомогу. А ти, Йосипе, - мудрець. Твій обігрів схрону врятував нас…Подякуйте матерям, сестрам за хліб-сіль, харчі, полотно, одяг…Бувайте здорові! Не гріх би на базарі погрітися – підняти грамульку за здоровя майбутнього джури. Наші щоденні втрати бурлять кровю у жилах.

  - Зівка не дай ! Доглядай обох! Тримайся ! – мовив Йосип, взявши у руки віжки і батіг.

   Після богоугодної справи гості хрещеної польової криївки поїхали в місто над річкою Тайна, щоби не видати себе з головою. Переїхавши підводою лісосмугу і залізничний насип, виїхавши в чистім полі на дорогу, заспівали:

                                                    Ой там у лузі, там при долині                                                                                                                                                                                                                                                                               

                                                    Червоні маки розцвіли.

                                                    Ой там три браття з Прикарпаття                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               

                                                    Життя за волю віддали.                                                       

                                                    Їх було троє, всього лиш троє,                                            

                                                    Мали гранати й мавзери,                                                     

                                                    Вони не знали, що друг їх зрадив                                       

                                                    Катам червоної Москви.                                                      

                                                   Як їх боївку окружили,                                                         

                                                    Кричать:» Бандери, руки вверх !»

                                                    Хтось крикнув:»Слава Україні!

                                                    Ми не здамося, краще смерть!»

                                                    І три брати поцілувались,

                                                    Ніхто пощади не просив,

                                                    І більш не рвалися гранати,

                                                    І кулемет не цокотів.

                                                    І ми боротися будемо

                                                    Проти проклятих ворогів

                                                    І вічну память зберігати

                                                    Про славних друзів трьох братів.

    … Перед наближенням морозів Йосип перевіз Марійку з хрещеником у сусіднє село, а щасливий батько-вояк пішов зі зброєю у лісовий бойовий курінь. Кілька разів новини про життя його сімї передавала знайомими вістунками повстанська медсестра, що їх провідувала.

    Дні скапували, як весною бурульки зі стріх. Осінь запросила з часом у танець зиму. Вовки зимоньки не зїли, бо люди їй заплатили, і вона своє відтанцювала хурделицею-гарканом.

   Якось вістунка доставила гриф, пошту. Йосип читав і очам своїм не вірив: «Яр впав у нерівному бою. Смерть прийняв по-геройськи…Бої… облави… бої… Нас, як звірів, шукають по слідах. Коли падає сніг, ми не можемо переходити навіть вночі. Голодуємо, мерзнемо. Майже не розкладаємо ватри, бо за нами стежать літаки. Ми спимо навіть у тріскучі морози під смереками, вкриваючись смерековими гілками, але не хворіємо. Нас рятує бойовий дух. Шлемо співчуття жінці Яра...Слава Україні ! Героям слава ! Ч о р н о т а».

   Звязковий чув про героїзм курінного Чорноти від вояків. Чорний ліс…Зимовий бій 1945-го в Тудорові. Обміркувавши ситуацію, юнак подумав:« Треба сказати Марійці правду. Кожен християнин має право на панахиду, на поминання. Життя людське скапує, як свічка».

   …Люди з появою місяця вечорами закривали вікна фіранками, а вістун чимчикував у те надвечіря знайомими стежками в урочище За греблею.Нічний гість, добившись до входу криївки, присів і назвав гасло «Серет». Відзиву «Дністер» не було. «Криївка вільна»,- подумав. Йосип зійшов сходами всередину вимощеного грабчиками тайника. Під стінами стояли вербові ліжники і лавки. У заглибленню в стіні лежали недоторканими сухарі і крумплі, яких мороз не досягнув. У криївці на нових жильців чекали примус, посудина з бензином, радіо, саморобний обігрів, обріз, набої і гранати. Помянув побратима…Повітря в схованці пахло деревом і притухлою соломою. Гість схрону привідкрив вхідні дверцята. На стовпі, як струни бандури, освічені місяцем дроти бриніли славу с и н а м  В о л і. У повітрі запахло відлигою…

     Йосип поспішав санною дорогою, щоби люди не встигли розібрати ночі, до садиби, в якій мешкала Марійка з хрещеником. Раніше, провідуючи їх, бадьорився, жартував, а тієї ночі скинув кашкет і мовчав. Мовчав, ніби його Перун тріснув. Було чути гудки поїзда, що наближався до станції Хоростків. Тук-тук, тук-тук … вибивали колеса вагонів, під якими двиготіла земля. У вікні виблискував ріжок молодого місяця.

 - Кажи ! Не муч ! Невже…?! – першою обізвалася Марійка.

 - На, сестро, - простягнув вишиту нею в криївці хустинку Ярославу, яку передала вістунка разом із поштою. – Пішов наш герой на Голгофу…

    Молодичка вибігла у другу кімнату-покій. Наплакавшись у волю, пришкандибала на чотири ока до візитера і мовила:

 - Тоді, у схроні, мені приснився поганий сон. Купаємо обоє маля,- подивилася на синочка, котрий спав на ліжку і смоктав у ротику пальчик. – Раптом почалася горобина ніч… і забрала його.

  - Їм дзвони не грають, коли вони вмирають. Треба відправити панахиду. Курінний Чорнота у листі надіслав тобі співчуття…

   … У пятдесятих роках неврожаїло на добрі новини. У Сибіру, в рудному карєрі, під вагонеткою вбито лицаря без догани і страху отця Володимира Чорного. Не простили того, що не перейшов на службу до російської церкви, ні того, що хрестив, вінчав і хоронив бандерівців. Це він у Тудорові за християнським обрядом таємно похоронив перших полеглих в бою вояків УПА.

    Дуже худою повернулася з сибірського заслання до рідного Яблунова станична Настя Ясінська, яку вояки знали під псевдом Мавка. Того вечора на рідному подвір’ї патріотку привітав сріблястий серп місяця і в його сяйві червоні калинові грона.

    Виконавши заповіт чоловіка Ярослава, у вісімдесятих пішла до нього у засвіти небесними стежками Марія. Вона молитвами і бандерівськими піснями випросила у Всевишнього козацьку силу синові Ярославу. ЇЇ  «грізна сила» ( код імені Ярослав) одружився. З дружиною подарували бабці Марусі онуків.

    Одного разу на дні старої скрині він побачив татову світлину і Декалог. З того часу сина бандерівця не покидають слова: «Я – Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити н о в е   ж и т т я». Розповів у колі побратимів:

- Дух предків кличе! Прийшов зоряний час народжених і хрещених у криївках, у більшовицьких тюрмах, у сибірському засланні. Український Мойсей піднімає народ на боротьбу з чортополохом. Настав час стати в ряди борців за остаточну свободу України. Всі мусимо стати героями і бійцями, бо нелегко жити в країні, якою править рука московського ведмедя.

   Не доживши до нового тисячоліття, незадовго до смерті, на Різдво Христове, зібрав вістун Йосип за святковим столом своїх дітей, онуків і сказав:

  - Наш козацький рід Залізняків ніколи не ховався в комині, коли від ран і російського лукавства стогнала Україна-Мати. Свободу нації принесе тільки постійна боротьба за волю кожним поколінням. Народ України має стати вільним, як птиця. Вивчіть наші прорахунки. Почистіть Авгійові стайні. Тільки не опустіть шанс…Провідників, які при вашій допомозі вийдуть на Владний Олімп і зрадять вас, судіть, як зрадників народу. Відберіть награбоване майно у них, їхніх братів і синів. Вороги знову піймалися на гарячому. Правди від вільнолюбного народу ніхто не заховає…

    Над полем, де колись стояла польова криївка, весною курличуть, танцюючи, журавлі з журавками. Може, земні герої вдруге повертаються на землю птахами?

                                                         *  *  *

       Де воля процвітає, там поступ краще життя і дух правди засіває…

                                                             

   14 лютого 2013 року

                                                      *   *   * 

 

                                               В І Р Н І   П Р И С Я З І

 

  Бувальщина

 

    Степан помітив Марійку ще вчора, коли голова сільради привів дівчину на квартиру до  вдови Анастасії. «Приїжджа, - подумав, - певно вчителька чи медсестра». Нетерпляче перечекав, коли той пішов з подвіря. І тут же, наче прикро спотребилося, зайшов до сусідки. З порога мав би щось промовити господині, привітатися, але замовк, втопившись у синяві, що ніби вихлюпнула на нього з-під темних дівочих брів.

   Удова приязно обізвалася до хлопця, але він так і не спромігся згадати, за чим прийшов. Пробурмотів щось про «завтра» і зник за дверима.

-          Добрий парубок, от тільки бідний дуже, - співчутливо промовила йому вслід Анастасія.

    А Марійка, промовчавши, лише подумки заперечила їй: «Не біда, що бідний… Нас таких багато…Зате гарний який!»

    Невдовзі Степан і Марійка почали зустріяатись. Тепер він уже знав, що вона – медсестра. Недавно закінчила медичне училище і за скеруванням приїхала в Галичину зі Східної України, з Кіровоградщини. А дівчина дізналася, що Степан – напівсирота, живе з батьком і старшим братом, працює листоношею на пошті. Якось одразу довірливо потягнулася до хлопця, може, тому що почувалася на новому місці дуже самотньою. А ще постійно мучив страх. Перед відїздом на Західну Україну наслухалася по «брехунцю» чимало про бандерівців…

    … Минав день за днем. Марійка поволі звикала до свого нового життя. У медпункті роботи щоднини вистачало. Привітна дівчина старалася допомогти кожному, хто звертався. У снах приходив до неї з грецького острова Кос лікар Гіппократ з своїми медичними порадами. Дедалі глибше пізнавала тутешніх людей, їхні звичаї і традиції. Вони були привітними, добрими. Хтось парного молока принесе на роботу, хтось – миску черешень чи вишень. А хтось з вусанів пообіцяє за невістку взяти. І душевний неспокій почав пригасати.

    Якось у сільському клубі під час танців розчервоніла Марійка (любила потанцювати, зазвичай скромна і сором’язлива, у танцях немов розцвітала, притягуючи до себе парубоцькі погляди) зашепотіла на вухо Степанові: «Покажи, покажи мені бандерівця…» Хлопець приклав палець до уст: «Ти з ним щойно танцювала…»

    Невдовзі дівчині вже самій довелося зустрітися з лісовими хлопцями. Напередодні селом пролетіла звістка: неподалік бандерівці зіткнулися в рукопашному бою з енкаведистами… Вночі до господині її квартири постукали у вікно. Дівчина чула уривчасті схвильовані фрази нічної візитерки, та зрозуміти, в чому річ, не змогла. Раптом до її кімнати зайшла хазяйка.

-          Дочко, треба пораненим допомогти. За тобою прийшла дівчина. Тільки не бійся, тобі лихого не заподіють.

    Марійка похолола, але почала швидко збиратися. Здогадувалася, куди її вночі зовуть. Намагалася видаватися спокійною, але ніяк не могла здолати внутрішнього тремтіння.

    Супутниця привіталася, рукою торкнулася плеча медсестри. За селом дівчині завязали очі й повели до підводи. Коля зняли повязку, то зрозуміла, що перебуває в криївці. З земельної заглибини на неї дивилися очі Богородиці з дитятком на руках. Старший чоловік попросив перевязати поранених. Мовчки вийняла бинти, ліки й взялася за діло. Бачила перед собою людей, яким потрібна її допомога. А лежало їх, заціпивши від болю зуби, трьох партизанів: молоді, вродливі, тільки бліді-бліді від втрати крові. «Може, вони мене зараз убють, щоб не видала криївки»,- причепилася гостра, як ніж, думка. А тут , наче у відповідь, слова:

  - Дякуємо, сестричко! Життя хлопцям врятувала.Ці соколи кров за волю України пролили. Може, знову вальсуватимуть з тобою. Додому відвезуть…

    Хлопці провели Марійку під вартою до самої хатини. Після того випадку вона ще кілька разів ночами допомагала пораненим. І сама не знала, чому їй так довіряли. А вона ж і словом ніде й нікому не прохопилася, навіть Степанові. Мовчала, боялася накликати небезпеку на господиню та свого коханого.Через деякий час він сам назвав псевдо врятованого нею бійця і подякував від його імені. Про все знав, виявляється.

   … Тільки через багато літ дізналася, що її Степан, уже чоловік і батько трьох її діточок, недаремно працював на пошті, був у повстанців зв’язковим… Їм обом пережити, звичайно, довелося чимало.

    Не дожив Степан до тих днів, коли про борців за волю України заговорили на повен голос. Пішов із життя, забравши з собою таїну повстанських добрих справ у вічність.

    Недавно покинула земний світ і Марійка. Та люди досі у спогадах-незабудках називають її «сестричкою», бо хто був вірний присязі, живе вічно у народній памяті.

          2014 р.

 

                                                            *   *   *

                                               

 

 

 

 

                                   Г Р І Х   Н А Р О Д Ж Е Н О Ї  Л Ю Б И Т И

 

    Моралетка

 

                                                                                         «У помилці будь-якої жінки є вина

                                                                                           чоловіка».

                                                                                                                      Й. Гердер, філософ

 

      Одного восьмого березня Олексій з букетом квітів переступив поріг багатоповерхового будинку, в якому знімала квартиру його пасія Людмила. Після служби в Афганістані він шоферував на одній із київських продовольчих баз, де вона працювала експедитором. Правда, в нього була своя сімя (дружина і син), а в коханки, котра втекла від мужа пияка і бабника, - дочка Марина.

      Гість натиснув кнопку дверного дзвінка – на порозі показалася дванадцятирічна дочка Людмили, котру вона леліяла, як бутон розквітлої троянди в кімнатному вазоні. Двоє діточок до народження Марини померли маленькими…

-          С празником!

-          Спасібо. Ви когось шукаєте?

-          Людмілу  Івановну.

-          Зараз покличу.

      Людмила ніколи не говорила з дочкою про своїх коханців. Марина обожнювала свою маму. Вона могла будь-кому перегризти горло, хто б лише посмів сказати про її неньку щось погане, і жартів не розуміла. «Моя мама не така!» - відбивалася від кожної людини-оси…

      У короткому кольоровому халатикові вийшла тридцятипятирічна жіночка з талією русалки і пишними грудьми.

  - Доця, а в нас – гості. Знайомтеся. Мій співробітник Олексій, а це – моє сонечко Маринка.

  - Очень пріятно.

  - Заходь – гостем будеш…

      Дорослі пішли у вітальню. Марина повернула в свою кімнату – її відірвали від ранкової телепередачі. Олексієві у цій кімнаті вже все було знайоме. Він частенько ночував тут, коли Маринка гостювала у бабусі в селі.

      Гість із мамою влаштували святкове застілля. Обоє добряче пригостилися. Не забарилася і суперечка. У дитячу кімнату долітали лише окремі фрази: « я тебе не верю…», « я оставляю тебя». Дівчина сама не наважувалася зайти у вітальню, бо вона вже щось подібне чула колись від пяного рідного батька. Прибігла сюди тільки тоді, коли почула звук битої посуди. Матір стояла схвильована, почервоніла, як помідорка, а її коротенька спідничка була в залишках їжі.

-          Що ви собі дозволяєте?! – кричала на гостя дівчина. – Мамо, знову… алкоголік. Покиньте мерщій квартиру! – смикала Олексія за руку.

-          Т…і …ш   е,  к…р…о…ш…е…чка, - пробелькотав пяним голосом. – Ти такая самая Мегера, как твоя мать.

      Розлючена від почутих слів, Марина вчепилася зубами в руку Олексія. Він, недавній служивий з перебитим сухожиллям, сильно затиснув горло дитини пораненою на війні рукою.

-          М…,м…,- ледь чутно проривалися з уст дитини поодинокі звуки. Від сильного прийому тіло дівчини затріпотіло в повітрі.

-          Відпусти дитину, козел. Вона вже посиніла!

-          Счас послє нєйо і тебя урою!

Людмилу ніби вдарило током. Вона схопила зі стола ніж і нанесла ним удар любовникові

 Той опустився на підлогу. Але тіло Маринки не відпускав. Та мама якось вирвала дочку і обидві втекли з квартири, несамовито галасуючи.

       … Переляканих прибульців вислухали в міліції – на місце трагедії виїхала патрульна

машина з правоохоронцями. Олексій помер в кареті «Швидкої допомоги» по дорозі в лікарню...

      Людмилу затримали, а дочку Маринку відпустили додому. Поки матір була під слідством, дитина щоднини недоїдала, ділилася з любимим Мурчиком «Віскасом», економлячи гроші на передачі для неньки. А по телефону ще й син Олексія залякував:» Ти – мертвец!». І якась жінка повчала: «Хто з відпущеною побереться, той чинить перелюб… Із серця виходять лихі думки, душогубство, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневага. Не йди материною дорогою».

      Людмилині адвокати довели в суді, що це був вимушений самозахист. Сусіди чули погрози потерпілого. Спрацював материнський інстинкт.

      Та жінка свого тяжкого поступку не оправдувала. Совість не переставала гризти. Якби вона була ангелом, то чи зустріли б її чоловіки на землі? У яке місто закидала її доля, там ставила свічку у храмах за душу Олексія. Залицяльників у красуні було багато. Приставали. Як мухи в Спасівку. Тепер жінка вже почала відмовляти чоловікам навіть у дружбі. Правда, могла посидіти у компанії лише з чиновниками, від котрих залежав її успіх у бізнесі – збирала гроші на нову квартиру, бо садибу в селі залишила колишньому чоловікові. Згадувала слова батька: «Донечко, незароблених грошей багато».

      Якось у відрядженні на Прикарпатті розповіла в монастирі старому монахові про свій земний гріх. Сказала тоді в стінах святої обителі усю правду: «Розумієте, я… рятувала від смерті свою донечку-кровинку. ЇЇ чуть-чуть не задушив мій колишній любовник… Вбила в стані високого потрясіння… Боялася втратити ще й Маринку… Вона – моя єдина надія, моє майбутнє…»

      У монаха ще не було сповідальників із таким тяжким гріхом. Та він своєї внутрішньої розгубленості не видав. Пригадав слова Аврелія: «Якщо можеш, виправ того, хто помиляється. Якщо не можеш, пригадай, що для такого випадку тобі дано поблажливість», а тоді промовив:

  - Ми – люди, істоти свідомі. Маємо природне спонукання до захисту своїх дітей. Навіть птиці і тварини захищають своїх малюків… Квочка – курчат, коза – козенят, вовчиця – вовченят, ведмедиця – ведмежат. Правда, людина сама створює собі фатальні ситуації. Потім сильно страждає і примушує мучитися інших. Людську душу і руки треба завжди тримати чистими, бо від наших гріхів можуть терпіти нащадки. Та й батькам своїм вкорочуємо життя… Подалі від гріха! Коли дочекаєтеся онука, виховуйте його так, щоби він ні квітам, ні тваринам, ні людям не чинив ніякого зла. Ми народжені для любові та взаємодопомоги. Не уникайте святих писань, мудрих книг. Людський досвід, накопичення розуму віками направлятиме вас до праведного земного життя. Очистіть себе від раніше набутих звичок, від усякої нечисті душі і тіла. Час підлікує ваші рани…

      Що робилося у ці хвилини в душі Людмили, знає тільки Господь. Пригадала, як побивався за нею батько… Розуміючи стан душі жінки, монах покинув її наодинці з монастирською аурою.»Підлікує, але не вилікує, - ніби заговорив якийсь внутрішній голос. – Уже двадцять літ ходжу з гріхом, а того дня забути не можу. Восьме березня для мене не свято… Та я таки очищу себе від поганих звичок. Кривдникам своїм прощаю. Як кожна жінка, я народилася любити, а не … вбивати. Господи, чи простиш ти мені цей гріх? Чи піду я з ним у домовину? Життя ж продовжується…».

      Жінка помолилася, поставила чергову свічку…

      Коли прочанка у чорній хустині покинула стіни монастиря, монах Іван пригадав одну пригоду зі свого минулого життя. Нелегка доля відвідувачки монастиря не виходила з його голови.

      Молодим збирав із земляками-горянами живицю у сибірських соснових лісах, у тайзі. Підсочував стиглі сосни-старожили, котрі через кілька літ спилювали. Той живичний запах з кари чує й досі. Одного дня запросили його побратими на рибалку. Рибюи у тих краях, хоч греблю гати. По дорозі на лісове озеро зійшов зі стежки скубнути лісових ягід і відстав від гурту. Глянув – на тонкій молодій сосні ведмежатко міцно обхопило стовбур дерева. За збиранням пахучих ягід не встиг і добре роздивитися по боках – надлетіла мама-ведмедиця, розкидаючи в усі боки сухе гілля. Приліг обличчям до землі… Ведмедиця зупинилася, подивилася на своє ведмежа. Мабуть, переконалася, що йому ніхто не загрожує. Наблизилася до лісового гостя, обнюхала його завмерле тіло, двічі повільно поклала свою важку лапу на плече лежачого і… попленталася до дерева, з котрого з риком сповзало на землю її ведмежа.

      Освіжився юнак від запаху соснових шишок… А в лісовому мурашнику вирувало життя. Велика мурашка тягнула на собі вгору виснажену подругу…

      Поки монах згадував свою бувальщину, паломниця зникла за високою горою, яку підковою обвивала дорога. Саме нею до самоочищення йшла Людмила. Вона шептала слова Євангелії: «Не дивися на суд людини, бо лоюдина – це порох, дивися на суд Божий, бо перед Богом тобі держати одвіт…».

         27 червня 2013 р.

                                                                     *   *   *

 

                                           С  Т  А  В  К  О  В  Е      Ц  А  Р  С  Т  В  О

          Легенда

     

      У літні дні сонечко прокидалося рано-раненько. Діти з росою пасли корів на Ставиську. Худоба розсівалася по долині, малеча згуртовувалася коло діда Максима. Той літами подорожував, розпитуючи людей про минуле і навколишній світ. Оповідав усім про мандри і сушею, і морем. Казав, що якось ледве живим вибрався з пащі кита…

      Верткий Михайлик запитував сільського мудреця-мандрівника:

-          Діду, а чому цю місцевість називають Стависька?

      Було це, мої дорогенькі, мільйон років тому. Можливо, у крейдовий період, коли на Землі появилися на світ риби. Там, де нині купаються у травах урочища Перша, Друга та Третя Шийки, колись процвітало с т а в к о в е  ц а р с т в о. Джерела, які вміли розмовляти з землею, травами, птаством і деревами, часті зливи наповнювали заглибину водою. Повиростали водорості, завелася риба, водоплавна птиця. До сонця у ставку усміхалися жовті й білі лелії. Народ зве їх купавками чи лататтям. Закохані парубки з роками пірнали у воду, діставали ці чудо-квіти та дарували своїм коханим. Розцвітала дівоча врода.Чиста ставкова вода красуням ростила довгі коси.

      Дивись із часом ставок розлився ген-ген. Обріс вербами, всякими кущами, де ховалося птаство. Так і народилося тут два володіння – підводне (рибне), котре очолювала вертка Щука і наземне (пташине), де владарював красень Лебідь. Щука королювала над Коропами, Карасями, Линками… Лебідь царював над Гусьми, Качками, Чайками…

      Майже щоднини у тому казковому царстві, що красувалося на окраїні поселення, проходили рибні та пташині базари. Виблискували до сонця сріблясті й золотисті Карасі. Журавлиним ключем пливли, ловлячи ряску, Качки з Каченятами. Лебеді, ніби люди на водяних лижах, розкинувши пишно крила, летіли поверхнею ставка у срібних водяних краплях. Чайки пірнали і витягували дзьобами маленькі сріблясті рибини, якими в очереті годували свою малечу. Наставали такі хвилини, що риби з рибами, а птахи з птахами чубилися між собою, що аж ряска вкривала плямами ставок, а піря коловоротом крутилося у повітрі.

      Спостерігали за цим ставковим царством боги Род, Перун, Мокош, Велес, Лада, що каталися на колісницях. Якось промовив Перун Родові:

 - Нема, очільнику наш, серед риб і птахів ніякої згоди. Одні чвари…

 - Думають, що взяли Всесвіт за бороду. Нагадай їм їхню земну місію!- вигукнув Род.

      Розгнівався на людей бог Перун. Вдарив громовицями. Пішли на землю бурі-зливи. Вода вийшла з берегів, забрала з собою і риб, і птицю, і дерева.Зруйнувала с т а в к о в е  ц а р с т в о.

      Тоді і вкрило оцю долину ставковим намулом. Довго пробивалися до сонця стокротки, ромашки. З часом вона місцями засіялася кропивою і будяками.

      З покоління у покоління люди переказували один одному про той чорний день, про ту страхітливу нічну водяну лаву, що по дорозі зїдала хати-землянки, корів, коней, кіз… Запливало людське добро аж у величезну річку Тірас, або як ще її називали Дністро. Врятувалися від лиха лише сильні люди і собаки, що вміли плавати, а також кмітливі коти, які разом із щурами першими почули наближення повені.

      Дід Максим поглянув на небо, де літаки робили білі борозни, а тоді промовив:

 - Це село, - рукою показав на північ, - згодом старожили нарекли Сухостав, потік – Нічлава, а місцину, де колись у давнину був ставок, Стависька. Сова, що облюбувала собі он той верболіз, розповідає в місячні ночі подорожнім про ті далекі-далекі часи. Вчіться, любі нащадки дулібів, слухати мову природи і не дратуйте Всесвіт. Завжди памятайте, що ми в гостях на землі, котру, як материзну, завжди треба оберігати від усякої масті завойовників.

     Як мишенята, що почули кота, затихали пастушки надовго. А потім бігли до корів, бо наступала пора гнати їх на обід додому. Там матері з бабусями за пастушування вгощали своїх дітей і онуків парним молоком.

     9 серпня 2013 р.

                                                                        *   *   *

 

                                                    КАРА   І   ОБОВЯЗОК          

        Моралетка

 

 -Людоньки-и-и! Гнат Хоптовий зарубав за межу сокирою бабу Настю! Гр-ріх великий узяв на душ-ш-шу антихрист!- голосила Вербівкою родичка покійної.

      Душогубця разом із сокирою забрав «воронок». За тяжкий злочин – кара. Рубці від раптової втрати бабці Насті розтривожили душу її онука Степана.

 - Мамо, скажіть, чому люди роблять зло? Чому не бояться гріхів? Чому не виконують заповідь Ісуса Христа: « Люби ближнього свого, як самого себе»?

 - Cинку, знай: сусідів ніхто не вибирає. А принесене комусь горе не зникає безслідно – з літами повертається у родину кривдника до сьомого покоління.

 - Бачив, мамо, що отець Петро дуже тяжко переніс похорон бабці. У памяті його слова: «Життя чоловіка не залежить від його достатку та маєтку».

  - Людей – тисячі, а отець – один. Комуна перекриває дорогу до Христового виноградника, забороняє молодим вчитися на священнослужителів.

 - Мамо, а я… стану духівником. Вчення Христа сильніше усіх темних сил. «А куди я йду – дорогу знаєте», - сказав Господь.

      Що могла сказати на ці слова щира християнка своїй кровиночці? Пригорнула до серця, тричі перехрестила, промовила у небо : «Амінь… Хай збудеться!»

     … Час драконівськими зубами гриз життєву стежину юнака.Поступити у Галичині в духовну семінарію не вдалося. Товариші, що нині стоять у церквах у перших рядах, цькували маму, сина й родину. Жаль, що не всі в родині схвалювали його вибір. Та Степан ішов дорогою Христа – отримав священицький сан аж у глибинці Росії, а серцем завжди був із материзною.

      Неньчині листи жовтіли з роками, а синові скроні біліли. « Слава Ісусу Христу! Дорогий сину, я рада за тебе… Дуже мені нині важко – сусід наш повернувся з тюрми… Барабольки вечорами солю рясними слізьми…»

      Отця Степана перевели на парафію у мамине село. Днями дяк промовив на порозі приходства:

 - Родичі Гната Хоптового просять захоронити прах – впав з подрів на сокиру… Кара за гріх – нечувана смерть…

Кілок у горлі не пропускав відповіді парохові, а з голови полетіли на підлогу волосинки, як пелюстки вишневого цвіту. Волосинкопад вибухнув зненацька, як вулкан, і породив мовчання.

-          Це – мій обовязок. «Віддайте кесареві – кесареве, а Богові – Боже»,- промовив тихо по хвилі.

      У церкві голці не було де впасти. Кому ж була ця людська повага? Коли духівник сказав слова «кожен, хто чинить гріх, той раб гріха, і не останеться раб у домі повік…», то вся родина Хоптових клякнула на коліна.

 - Чи простить Господь родичам убивці? – думали парафіяни. – Онуків жаль…

          12 вересня 2007 р.

                                                                     *   *   *

                           

                                               Н Е П І Д К О В А Н А    Д О Л Я

        Оповідання

 

      У Другу світову війну  німці розгромили мою роту в Білорусії. У бою мене поранило осколком у руку. Та вибрався живим… Лісами ночами добрався до одного тамтешнього хутора. Знесилений, раптово заснув біля старої стодоли.

      Вранці почув, як хтось торкнувся мого тіла і промовив:

 - Йон жив…

     Відкриваю очі – біля мене стоять перелякані дві білоруски – десь років сорока і двадцяти.

- Німців поблизу немає?

- Дзядзька українєц? – запитала старша, побачивши, мабуть, мою зарослу бороду. А мені днями лише тридцять пять стукнуло.

- Так,- відповів.

       Старша розповіла, що чула, як вночі військова частина проїжджала по польовій дорозі неподалік їхнього хутора. «Фріци пішли вперед»,- подумав. Жінка стояла переді мноюу сяйві ранкового сонячного проміння. ЇЇ волосся світилося, ніби світлячки у нічному лісі. Вона вдихнула повітря, а повні груди колихнули платтям. Ноги у краплях роси блистіли, як білокорі берізки.

      Поки я милувався красою старшої, молодша мерщій принесла з хатини, яка стояла спиною до лісу, шмат пирога і горня свіжого молока. Зголоднілий, швидко справився з їжею. Зрозумів – мама й дочка.

      Рятівниці запросили у дім, перевязали полотном рану і миттєво переодягнули в якусь чоловічу одежу. Жінкам я в ці хвилини нагадав білоруського мужика, бо молодша сказала:

 - Я – мужик-бєларус, - пан сахі і каси, цьомен сам, бєли вус, падзі дзьве валаси.

      Познайомилися. Мати – Павлінка, а дочка – Мальвінка.

-          Іван, - кажу.

-          Ясь, - засміялася Мальвінка.

       Жінки заховали мене на горищі свого будинку. Зробив таємний вихід у деревяній покрівлі в бік лісу. Гранату заховав у пшениці, розстеленій по горищі, а трофейний автомат – у збіжжі під головою.

       Вночі якось швидко прокинувся від стукоту по драбині – хтось ліз до мене. Проте швидко заспокоївся, почувши запах любистку. Колись у дитбудинку вихователька мила мені ним голову. Заросле волосся спричиняло біль, а вона приповідала: «Терпи, красунчику, дівчата любитимуть!»

-          Ясь, я табє пірог пшанічни прінєсла, - показалася Павлінка.

-          Спасибі, красуне.

-          Гармонік грає,- повеселіла гостя.

Подаючи гостинця, ненароком торкнулася моєї руки.

 - Та я тебе, жіночко, давно вже чекаю,- подумалося. Поклав їжу, а здоровою рукою сильно пригорнув до своїх грудей, обціловуючи Павлінку. Вона щось шепотіла – тіло затремтіло чи то від щастя, чи то від страху. В окопах, вчора, зарившись у купу лісового моху, мене не покидала думка:»Застрілять німаки… А що ж ти, сержанте, залишиш після себе? Невже тобі так і не судилося стати батьком?

    Після солодкої близькості, котрої хотіли обоє, жінка мене запитала:

-          Ясь, у табє є жонка?

-          Нема.

-          А дзявчіна?

-          Була колись…Загинула при невідомих обставинах. Красива була, як ти, Павлінко… А в тебе є мужик?

-          Няма…Бив. Займався земляробствам. Працавалі всє – малая і дарослия – ад цямна і да цямна. Земля вельмі камяністая…

Сказала ще, що ні в неї, ні в дочки немає щастя з чоловіками. Мальвінка кілька літ прожила з чоловіком Міхалем, але дітей не народила. Красуня просила залишитися, бо нині їм дуже важко без чоловічої чили.

-          Не можу, - сказав. – Війна…Розстріляють або фашисти, або свої. Мушу пробиратися до лінії фронту чи в партизани.

Показав знайдену недавно листівку на околиці хутора.

      Одного дня прокинувся від дзвону бляхи. Через дірку в даху горища побачив – господиня пішла доїти корову, поратися по господарству. Зліз із вишки, добрався до кімнати Мальвінки. Вона стояла сонна навпроти вікна у нічній сорочці. Сонце просвічувало її струнку фігуру. Білорусочка була, як Марія на акварелі Шевченка. Тільки чорний перчик на обличчі ще більше прикрашав її.

-          Гета наша доля… Прийдуць лєпшия часи… Ти ніби цудовная квєтка, - провела своєю теплою рукою по моєму обличчі. – Да і што гавариць, - засміялася.

Поцілував її руку, шию, тверді жіночі груди, досі ще чую теплоту її плоті, бачу гладеньке-гладеньке тіло, що в’юном тріпотіло на ліжку…

По хвилі швиденько замахала руками, щоб я покинув її кімнату.

-          Ідзє маці! Жицця табє, сябре!

Плачучи, шепотіла, що дуже боїться потрапити в лапи німецьким солдатам…

      …Однієї ночі залишив жінок, їх дім і хутір.

      Пережив таки ту воєнну бойню. Живим вибрався з пазурів смерті. Так як із рідні у мене нікого не було, то після війни залишився служити в армії старшиною роти. Службу закінчив у місті над Серетом. Чи була в мене пізніше любов, сімя? Жив із фронтовою медсестрою Наташею. Війна залишила відбиток на її здоровї. Життям їй завдячую – у ті смертоносні роки вона витягнула мене пораненого з бою…А таких, як я, були сотні…Покинула рано цей світ…

       Людина пливе в човні Всесвіту на хвилях мажору й мінору. Все частіше й частіше почали приходити  у самоті в спогадах Павлінка і Мальвінка.

 - Чи живі? А може, Павлінка народила дитину? Чи маю я нині право побачити їх? Що сказати при зустрічі?.. Як дивитися обом жінкам в очі? – боролися одна з одною думки. Плоди кохання тільки спочатку солодкі, а потім – гіркі…

      Однієї днини переміг розум.

-          Поїду, - думаю.- Побачу їх. Сьогодні вже один прожитий день багато важить у моєму житті.

Приїхав якось у їхній районний центр. На серці неспокій. Розпитую на базарі, чи нема когось із хутора Березівка. Знайшов стареньку бабусю, котра продавала гриби. У війну вони мене рятували від голоду. Спромігся на слово:

 -  Чи не знаєте кого-небудь із родини Лаговських? – питаю.

 - Знаю Павлінку і Мальвінку. Дзяцєй Яся і Данілку. У войну нарадзілісь…

     Коли почув з уст старенької, що обидва хлопці народилися одного дня, то зник у людському натовпі.

- У мене є два сини! Намучилися жінки, поки поставили їх на ноги,- роїлися в голові думки.-  Доля ламала їм гілки на дереві життя, але добре, що вони у них вербові.

      Усамітнився на околиці містечка. Присів над прірвою та кажу сам до собі:

- Чия вина? Що робити? Чи мав я право (сам ж сирота) осиротити ще дві долі? Чи знайду оправдання в Березівці? А що, коли мама з дочкою подруги і розказали одна одній правду? Тільки ворона приносить до гнізда різні гілки, жінка обожнює лише гілку вірності…

 - Пройшли роки, та вони мене не шукали…Може, матері вирішили взяти тайну батьківства із собою в могилу? Дітям сказали: «Ваші батьки не повернулися з війни!»

      Добу блукав, як вовк, білоруською землею. Та коли народилася думка: «Що звичне, чоловіче, в тваринному світі, то в людському називається гріхом», сів у поїзд і повернувся додому. Нехай судить мене незалежний і вищий суддя – Бог. Він усе бачив…

     … Долю свою ще ніхто не підкував, бо немає такої підкови. З нею не змагаються…

       26 березня 2010 р.

                                                                          *   *   *

 

                                                    Г  Н  І  З  Д  Е  Ч  К  О

 

    Оповідання         

                                                                  «Туга, як осіння імла, окутала мене.Туга за Крогульцем,

                                                                     за тамошнім ставом, за бресквами, що під вікнами

                                                                     росли, за всім…»

                                                                                                       (Б.Лепкий,«Казка мойого життя»)

      Польовою дорогою, порослою споришем, їхала селянська підвода. На ній тільки місцями виблискували на світлих порохових озерцях дві лінії від кованих коліс.

      Греко-католицький священик села Крогульці Сильвестр Лепкий, недавній випускник Львівського університету, котрий після його закінчення отримав сан священика, з ємостю Домною поверталися з гостин у сусіднього пароха. Вже було пополудні, але сонце ще було високою Молода пара (обоє походили з давнього священницького роду) сиділа на возі на сидіннях із пахучого сіна. Застеленого грубими домотканими килимами. Отець побачив, як дружина миттєво змінилася на обличчі, коли вони проїжджали Вовковою долиною, потім почала раз по раз здригатися від болю в животі. Лепкі чекали немовля.

 - Газдо Миколо,- звернувся парох до візника. – Поганяйте до першої хати хутора Ріжок-Кривенького – у попаді почалися роди.

Хутір розкинувся серед селянських нив із південної сторони села Крогульці. Їх лише розділяло лісове пасмо, колія і поле.

     Побачивши отця і ємость на підводі, що наближалася до двору, хуторянка Марія Зайшла покинула годувати птицю і прибігла до воріт.

-          Слава Ісусу Христу, дорогая Маріє (хутірські ходили до храму в Крогульцях), - схвильованим голосом промовив отець Сильвестр.

-          Слава навіки Богові, - відповіла господиня.

-          Сестро Маріє, допомагай. Пані Домна ось-ось стане мамою, - промовив їздовий.

      Селяни поважали сімю свого пароха. Отець здобув добру славу своїми милосердними справами, високо освіченістю, палкими проповідями. Він був, як в Ялинкуватому на Прикарпатті, так і нині в Крогульцях, захисником прав сільської бідноти, відомим літератором.   Жінка хутко відкрила гостям ворота, покликала на допомогу ємості свою старшу дочку, а сама побігла скликати подруг. Хуторяни були добрими знавцями пологової справи. Кожна жінка вже знала свої обовязки в цій ситуації.

      Двох парубків, чиї пуповини закопано на хуторі, відправили возом у Копичинці за лікарем. Береженого Бог береже…

      Того прохолодного надвечіря падолиста 1872 року Божого у Ріжку-Кривенькому ніхто вже не спав: у хатах всюди блимали ліхтарі, дітлахи продавали витрішки у шибках вікон, з ланцюгів рвалися собаки, чоловіки диміли самосадом, обступивши колом свого пароха. При дверях хати, в якій чекали новонародженого, горіла ліхтарня. Звідси жінки мали принести новину.

-          Отче, кого чекаєте – хлопчика чи дівчинку? – запитав хтось із гурту.

-          Що Божа сила пошле…Що Господь нам подарує, - промовив, хвилюючись.

      З поля потягнуло осінньою прохолодою. У минулу ніч появився перший приморозок. Зоране на зиму поле своєю темінню накликало сум. Озимина добре вкорінилася. Місяць-залицяльник підсвічував місцину. Він залишав відблиски на вітті вишень. Черешень, калини, молоденьких струнких ялинок, якими був обсаджений двір від вітругана. Чоловікам довелося ховати обличчя від танцю жовтого листя.

      Українець – це птах. Де йому добре, там він і вє своє гніздечко. Сіє у землю зернятка життя і правди. На старості вони проглядаються твердими мозолястими горошинами на його порепаних долонях, а на голові – сивиною-колоссям.

     … Лікар Копистинський крики новонародженого почув на порозі дому, куди його привезли парубки. Швиденько оглянув породіллю та її первістка. Показав мамі близенько її малятко, котре криком вітало світ і своїх рятівників. Побачивши свою кровинку, матір промовила:

-          Дякую, Господи… Отець… зрадіє…малюку, як кожен… чоловік.

      Медик поглянув на дитячу голівочку і засміявся. По хвилі сказав:

 - Ця Богом дана дитина ще й великим розумником буде. Голівочка в нього величенька…Це вже доведено лікарською практикою. Прийміть, пані Домно, ці порошки. Мама має скоро стати на ноги, - оглянувся на скрип вхідних дверей, побачив отця Сильвестра.

-          Гратулюю вас,отче, з козаком!

-          Дякую. Щиро дякую…

- Нехай росте здоровим і дужим на втіху батькам і всій родині. На парафію нині борони Боже. Може, завтра аж заберете маму і малюка.

      Лікар кивнув парохові на двері – обоє вийшли у сусідню кімнату. Тут пахло жареним мясом – готувалася вечеря…

-          Почув, що пологи почалися у Вовковій долині. Чи цікавився письменник Марко Мурава, чому її так називають?

- Так, пане Копистинський. Тут розгулює старий вовчище з своєю зграєю То загризуть вночі одинокого пішого перехожого, то задушать на пасовищі телицю чи козу з козенятами. І серед білого дня їздовим коні полошать. Влітку вони ще сякий-такий харч у полі здобувають, а взимку й у людські двори залітають…А як, лікарю, у завію несамовито виють…Треба у влади просити допомоги – велику шкоду роблять сіроманці громаді.Життя нинішнє й без них несолодке.

      Наступного дня Марія на дорогу у сусдні Кргульці пере пеленала малятко у кольорову пеленочку з узорами пташиних гніздечок. Проводжали Лепких на приходство усім поселенням. Жінки очепурили, підрумянювали ємость, а чоловіки розпитували священика про політику Австро-Угорщини, про ціни на зерно.

      Отець Сильвестр виніс до воза на руках свою дружину, а господиня двору – новонародженого.

      У Крогульцях уже знали про цю радісну новину. ЇЇ ще вчора принесли хуторяни, котрі відвозили лікаря  в Копичинці. Вони заїхали у село Воронівкою на роздоріжжя трьох доріг, що веде до Копичинців, Нижбірка і Васильківців. Хлопці зупинили коней біля крогулецької дерев’яної церкви, зняли шапки, перехрестилися, а тоді парубки сповістили на приходстві куховарці Лепких, що пані Домна подарувала світові хлопчика-богатиря. Зі ставка віяло холодом, а з корчми селом летіла пісня «Ой, за гаєм, гаєм…»  

     … Через п’ять днів після народження поповича, дев’ятого листопада, його охрестили у Крогулецькій церкві святої Параскеви, котру, як оповідають старожили, колись відвідав сам гетьман Богдан Хмельницький і подарував віруючим срібний хрест. Назвали малого Лепкого подвійним імям Теодор – Нестор по церковному календареві. А Теодор перекладається як Богдан.

      На хрестинах дід Богданчика по материній лінії отець Михайло Глібовицький, що славився у краю своїми просвітницькими ділами, підморгнув своєму зятеві отцю Сильвестрові і промовив:

- Не бійся рано встати і молодому батькам онука подарувати. Крогульці та Бережани мають славитися добрими іменами і справами нашого роду. Не жалію, що віддав тобі, Сильвестре, свою парафію у Крогульцях. Мурава – трава зелена, але ти, отче, в своїх книгах сієш добірні зерна християнської моралі. Теологія і філологія у твоїй творчості повязані міцною косою любові до материнства.

      Богданчик  ріс допитливим. Якось за одну зиму-зимоньку навчився читати, писати і рахувати. Батько гордився ним перед гостями дому, розповідав малому про життя Ісуса Христа, навколишній світ (фауну та флору), про відомих письменників і художників, чиї портрети ( усміхнені та зажурено-задумливі) прикрашали крогулецьке приходство. А що творилося в душі хлопчини, коли батько брав у свої руки чарівну скрипку. Вона розмовляла з ним то веселою, то журливою мовою людською. Бувало, витьохкувала соловейком, то вила совою. А соловей у неволі не співає…

      Одна ємость Домна частенько бідкалася:

 - Чи правду колись лікар сказав: « Величенька голівочка – на розум»? Не дай, Боже, хоч би у ній водиці, часом, не було.

Дитина почула ті материні слова. Підбігла, приклала до голови свої рученята, підскочила на порозі, прислухаючись, чи не хлюпає в голівці. А тоді:

 - Мамцю люба, грайте собі на фортепіано того свого Баха або співайте пісню про чайку під гітару, а за мене не переживайте, - промовив, як дорослий, і побіг гратися з сусідськими дітьми на околицю двірського парку.

      У дитинстві попович любив сидіти з книгами під місцевими старезними дубами, спостерігати у хаті за мольбертом мандрівного маляра, німця Швугера. Той заходив зимами до отця Сильвестра малювати ікони. Незабаром Богданчик сам почав копіювати картини, які висіли на стінах приходства. А влітку не вилазив із ставка. Якось, купаючись, заплутався у жабуринні, мало не втопився. Люди почули крик – витягнули…

     Пятирічним хлопець їхав із батьками на підводі через Вовкову долину у село Гадинківці. Мама побачила, як він постійно оглядається по сторонах.

-          Любий, що тебе турбує ? – запитала.

-          Дивлюся, чи не женуться за нами вовки. Хлопці оповідали: вони тут нападають на все живе.

-          Звірі не зачіпають дітей, коли вони поруч зі своїми батьками.

-          А я їх не боюся! – показав саморобну деревяну шаблю. – Жаль, що я сам – братик меншенький помер…Та у мене сильний тато!

І розумника батько, що сидів у задумі, втрутився у розмову:

- Скоро, козаче, підеш до школи у Бережанах. Дідусь Михайло вже давно чекає тебе не дочекається. Ох, а скільки він знає багато цікавого про наших українських гетьманів, Запорозьку Січ. Чого вартує гра та пісні тітки Дарії, котра годинами не покидає гітари чи фортепіано. Шопен… Шуман… А як вони разом із твоєю мамою співають!

      Візник-крогульчанин потягнув віжки на себе, щоби воронії стишили хід. Хлопчина милувався навколишньою природою в околиці Гадинківців. Побачивши це, їздовий усміхнувся собі у вус і звернувся до Богданчика:

-          Прочитай мені щось Шевченкове. Челяді читаєш…

Хлопчина в обіймах матері декламував поезії Шевченка. Побачивши на гадинковецькому ставку виводок каченят, у світ полинули рядки:

                                        Тече вода із-за гаю

                                        Та попід горою.

                                        Хлюпочуться качаточка

                                        Поміж осокою.

                                        А качечка випливає

                                        З качуром за ними,

                                        Ловить ряску, розмовляє

                                        З дітками своїми…

      … Шестирічного Богдана відразу віддали до другого класу бережанської школи з польською мовою навчання. Він полинув у науку, не розлучався з пензлем. Змалював портрети Тараса Шевченка і коханої бабусі.

       Батьки з Крогульця переселилися до Поручина, де тато отримав нову парафію, щоби ближче бути до сина та родини. Та в Бережанах рука хлопчини все частіше тягнулася до пера. Його також заманював до себе  краснопущанський монастир у маєві сіро-синіх хмар. Крізь дірку замка в дверях храму милувався перлиною барокового мистецтва іконостасом, який йому уособлював дух християнства, вирізьблений у дереві.

      Був зачарований грою на скрипці сліпого на одне око музиканта Семена з села Жукова. У домі діда-священика постійно линули бувальщини, народні пісні та музика.                         

      Юний поет, як пташина, у думках постійно летів до рідного г н і з д е ч к а. Його сповідальні слова трепетним пташеням лягали на папір:

                                        Така ніч сірих наших піль

                                        Мене на світ родила.

                                        І весь мій смуток, весь мій біль

                                        На серце положила.

      Линув у спогадах у Крогульці, бо тут з уст його опікунки, степовички Марії Яницької «пісня, як вітер, летіла». Марив казкою свого дитинства і в зрілості:

                                        Колисав мою колиску

                                        Вітер рідного Поділля

                                        І зливав на сонні вії

                                        Степового запах зілля…

      … Цвітуть верби над ставом у Крогульцях. Митцеве надзбручанське барвінкове г н і з д е ч к о ніколи не покидає самотній журавель, крила котрого обвівали заморські вітри. Досі сидить він у вербовому гнізді та вечорами дивиться на зорі. Зоря Лепкого світить нам у високості та в душах наших. ЇЇ не в силі заступити ні чудернацько розмальовані невідомим художником хмари, ні людські словесні катаклізми.

      Хто несе людству пером і пензлем правду, світло, красу земну і людської душі, той має право на оберігання позаземними силами свого життя до самого погребу, а після смерті – духу.

            14 жовтня  2012.

Іван БАНДУРКА