* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ТРІЙКО ОПОВІДАНЬ З КОРОСТЕНЯ

11:18 30.11.2015

ТРІЙКО ОПОВІДАНЬ З КОРОСТЕНЯ

Терпкий мед…

Терпкий присмак меду паралізував мої вуста, вони у напіввідкритому вигляді, наче у риби, хапали повітря, яке не здавалося свіжим і приємним. Свідомість не відразу відтворила усю картинку, того що відбувається. Тіло пекло і боліло, ноги набрякли і здавалося мені не належали. Я чітко зрозуміла, що лежу, але чому і де, відповіді не знаходила. Потрібно відкрити очі, говорив мій мозок, але як, мої повіки наче налиті свинцем не бажали відкривати свої завіси, а може я просто боялася їх відкрити, я не знала, що маю побачити.

Страх був сильнішим і тому я так і не змогла подивитися йому в очі.

Я була знесилена, від сильної болі в серці знепритомніла, впала у несвідоме. У той момент мені здалося, моє грішне тіло залишило цей світ. Навколо його, моя душа танцювала дивний танець, наче лебідка змахувала пораненими крилами над вмираючим лебедем. Почуття втрати і безнадії прибивало до землі, наче кайдани впивалися в плоть і через усе яство привело мене до тями. Біль і відчай по-троху відходили на їх місце стали спокій і забуття...

Із довготривалого сну чи то безтями, мене вивів спів чи просто звук, я вічність не чула музики і співів. Мої очі відкрилися і голова піднялася в бік звуків, я нічого не бачила моя увага уся була прикута до маленької пташки, то був соловейко, він сидів на зламаному дереві і виспівував дивну мелодію. Мені хотілося бігти до нього, але навіть встати на ноги я не змогла, я повзла як солдат в окопах, повільно, але впевнено просуваючись до цілі. Тіло так само боліло, але думати про рани і біль вже набридло, хотілося втіхи, але втіху дарувала ця маленька птаха. Щоб не сполохати це диво, зупинилася і обнявши коліна я присіла за кілька метрів. Малий співак так солодко виводив свою пісню, закривала очі, але як раніше мріяти не могла, страшні картини лиха, відчаю і болів ставали перед очима, я вже не чула співу птаха, страх знову скував мою душу, сльози котилися по обличчю, наче водяною стіною закриваючи від мене світ...

 

* * *

Оживали страшні картинки, які я воліла забути, але спогади неспинно поверталися до мене. Навколо усе в огні, будівлі напівзруйновані, неба не видно, чути як стогне земля під ногами, полум’я наче батіг підганяє людей, які біжать, як мурахи у невідоме.

Я бігла неспинно вперед, мої думки були прикуті до приміщення, яке ледь  нагадувало дитячий садок. Серце билося так сильно, наче прагнуло вирватися на волю. Моя Софійка була у цьому садочку, зв’язку між ним не було. Чоловіка я не бачила три тижні, він з усіма пішов ще до початку цього лиха...

Людей було багато усі щось кричали, прислухавшись, я зрозуміла, що це імена. Це були страшні кадри фільмів, які я бачила в дитинстві. Я тихо, але впевнено проходила повз натовп, повз каміння, шукаючи рідні оченята. Для мене не існувало, ані криків, ані цих людей, лише вона. ЇЇ ніде не було, але я відчувала що вона поряд й я їй потрібна. Повз мене щось пробігло, я опустила погляд і побачила кота, який злякано шукав прихисток, він терся об мене, я не люблю котів, але їх дуже любить моя Софійка. Нагнулася – взяла котеня на руки  і продовжила пошуки. Глянула вправо, тут ще зранку був центральний вхід до адміністрації садка. На груді каміння блиснуло щось  знайоме – це був гудзик від Софійчиного платтячка. Серце забилося ще швидше, впавши на коліна я почала розбирати завали, але їх ніде не було. Нарешті я згадала, що можу говорити і почала вигукувати її ім’я, але в гулі і плачі мої слова втрачали свій сенс. Кіт під кофтинкою боязко нявкав, його серце билося в унісон з моїм.

- Мама, мама – почула знайомий голосок, - покинувши каміння, очима почала шукати звідки він лунав.

- Чей ребенок? – мовив кремезний чоловік у формі пожежного. Цілий натовп линув у його бік, мені здавалося, що я не біжу, а ледь повзу. Насилу я дійшла до нього. Він тримав мою налякану і замурзану, а головне живу Софію!

- Мо-я – ледь чути промовила я, вона моя – без сил сказала я.

- Ваша? Тогда заберайте и бегите! – протягнувши мені доню сказав чоловік.

- Куди? – запитала я пригорнувши русяве волоссячко до щоки.

- Вперед, - здесь еще дети – продовжив пошуки він.

- Доню я поруч – тихенько їй на вушко мовила я.

Мала не плакала, лишень міцно обіймала мою шию і сховала голову. Ми почали вибиратися із завалів.

 Я розуміла, що треба бігти, ой тільки куди незнала, думки одна за одною роїлися в голові і лише тихий голос Софії привів мене до тями.

- Це кіт? – запитала вона.

- Так, - відказала я, - він буде з нами.

- Я назву його Нявчиком – весело сказала доня.

Я нічого не відповіла, лише відчула, як котяче серце перестало шалено битися і воно замуркотіло у Софійчиних обіймах.

* * *

Ми довго бігли, коли вийшли за межі міста, я навіть не оберталася, не хотіла бачити зруйноване щастя. Я люблю своє місто, тут було усе найдорожче у моєму житті, а бачити його знищеним я не могла. Куди далі? Єдине питання стояло у мене. Зліва був ліс, а по праву сторону невеликий місток через річку, за ним були дачі, але чи є там хто живий чи лишень каміння та полум’я?

Вирішено йдемо до лісу, там далі були поля, дійдемо туди і передихнемо. Ми часто сім’єю гуляли лісом, це завжди було приємно, повітря чистим, а природа казково-чарівною.

 Ліс зараз змінив свою чарівність на ворожість, а повітря було брудним і пахло злом. Ми йшли, пробираючись крізь хащі, ожина дряпала ноги, я зняла кофту і вкрила Софійку. Вона мовчала і я не мала слів, усі сили  були направлені на рух уперед. Мої ноги часто спіткалися об дерева, я ледь не падала, але потрібно було йти. День, який тягнувся вічність, починав говорити, що скоро буде вечір. Вечір у лісі не манив, моїм завданням було дійти до поля. Там безпечніше, там спокійніше!!!

 За деревами з’явився пролісок, напевно сосновий ліс закінчується, промайнуло у моїй голові. Сили мене покидали, а побачивши кукурудзяне поле я зупинилася. Вечір неспішно приближався і я присіла біля великої старої сосни, спиною вперлася об її стовбур, відкрила кофту і побачила, що Софія мирно спить, а Нявчик сопе у її міцних дружніх обіймах. Я заснула, обійнявши доню, треба відпочити. Завтра слід рухатися вперед.

* * *

Що було далі я не пам’ятала новою картиною було це: біль, страх, скалічена душа і прекрасний спів соловейка. І лише зараз, я зрозуміла, що зі мною немає Софії.

- Де я? – ледь чути прошепотіла я.

- Софійко – вирвався стогін, який лякав мене.

„Потрібно піднятися – наказала я собі”. Усі сили, які були в мені прийшли на поміч, я встала і почала дивитися, що навколо.

Сірим здавалася природа, без каплі кольору, поламані дерева, наче люди лежали на землі. Що сталося було важко згадати, а моїм пошукам не було кінця. Що ж це таке? Чому я знову сама? Де моє дитя? Коли це зупиниться? Мільйон питань билися в голові, але жодної відповіді не приходило.

Я глянула на свої руки, вони нагадували знівечені квіти, які безжально було потоптано і викинуто, запекла кров нагадувала про важкий шлях, ноги збиті, а штани порізані та пошматовані – це результат втечі, але куди?

Позаду мене щось поворушилося, швидко обернувшись я побачила Нявчка, який мирно потягував лапи і гріб в листі. Я так зраділа тому котові, що забула про біль і і побігла до нього. Присівши, щоб взяти його на руки помітила русяву купку волосся, яке ледь помітне було під листям.

Я злякалася, страх не давав моїй руці руху. Чи жива? Чи спить?

- Доню – тихенько гукнула я. Відповіді не було. Так на відстані витягнутої руки я присіла і гірко заплакала уткнувши обличчя в коліна. Все!!! Все!!! Світу для мене не було!!! Все марно!!! Для чого жити? Як жити?

Говорила я собі.

- Матусю – почулося наче з минулого, - я дуже хочу їсти.

- Доню – розплакалася на взрив – моя ти радість – схлипуючи промовила я.

- Мамо, Нявчик теж хоче їсти – ти нас погодуєш? – веселим тоном гомоніло моє дитя, а моє серце народжувалося знову. Мені здалося, що світ набрав барв, кольори почали оживати, мрії та надія повернулися у мою душу, майбутнє почало набирати гори, воскресаючи з пітьми.

Поки я мріяла, Софія вилізла мені на руки, зручненько вмостилася, взяла на руки Нявчика і зачаровано вдивлялася у простір. Я спробувала прослідкувати куди вона дивилася і здивувалася. Софійка посміхалася і дивилася на невгамовного соловейка, який не переставав співати.

У цю мить я зрозуміла, що все у нас буде добре, на зміну суму і сльозам прийде радість і перемога. Перемога добра і краси! Якщо в такі часи маленька пташка змогла втішити зболене серце, значить і серце зможе загоїти багатостраждальні і кровоточачи рани людства...

 

 23 вересня 2014.року

 

Німа війна…

Двері відчинилися наче запрошуючи зазирнути до палати. Я та, яка ніколи не суну носа в чужі тайни піддалася запропонованому видовищу. Ледь відхилившись в бік, мій погляд проник у прочинені двері.  Не знаю, що я хотіла там побачити, та й чи хотіла? Скорше це була спроба відволіктися від тих думок, які вихором проносилися у моїй голові. Лікарняна палата не уявляла собою нічого особливого, але якась  таємна сила тягла мене розгледіти усе до деталей. Лише я налаштувалася до аналізу «інтер’єру», як мене призвав погляд. Цей погляд. Він був настільки пронизливий і сильний, що я не одразу усвідомила, хто власне на мене дивиться.

В ньому було щось містично-сильне. Мої очі вдивлялися в ці бездонні озера, які мали відтінок вицвітшого льону. Вони пильно дивилися на мене і наче намагалися щось сказати. Дивно, але я чула їх мову, більше того, я її розуміла.

Моя свідомість дала сигнал мозку, який наче відключився і я почала аналізувати. В палаті на лікарняному ліжку лежав молодий хлопець років 20-22-х, але очі говорили, що йому вже за тридцять. Його статура була звичайною та і зовнішність також була типовою. Він напевно блондин, промайнуло в думках, так, точно блондин. Тут спрацювала інтуїція. Так як його голова була побрита під «0». Поки я для себе складала його характеристику, цей юнак вперто вдивлявся в мої очі і я відновила наше німе спілкування.

-         Чому ти тут? – «запитала» я.

Його очі посміхнулися і він пожав плечима.

-  Гаразд – подумала напевно проходить обстеження.

-  А ти що тут робиш? – рішуче «запитав» він очима.

І тут я згадала, що я тут роблю. Моя мама проходить діагностику в онкодиспансері, а я нервово чекаю її в коридорі. В цьому самому клятому місці, де 6 років тому проходив лікування мій хворий на рак батько. Думки хаотично відновлювати картини минулого та відтворювати мій емоційний стан тоді. А що тоді?  Я учениця 9-го класу сприймала поїздки до Житомира, як можливість цікаво провести час. Хіба мій мозок підлітка усвідомлював усю серйозність ситуації. Я нізащо не хотіла думати, що найдорожчий чоловік в моєму житті може покинути мене. Ні! Він борець! Все минеться, він же в лікарні, все під контролем…

Все, досить! Надто гірко згадувати та й ці спогади не додають теперішній ситуації оптимізму. Я вже не підліток, я студентка і моє сприймання значно прогматичніше.

Мій зовнішній вигляд нічим не видавав стурбованості, я чітко і злагоджено знайшла потрібного лікаря і домовилася про огляд. Мама приїхала і ми пішли на прийом, вона пішла, а я залишилася чекати. Чекати і боротися зі своїми думками.

-         Все ясно – відчула його голос і згадала, що ми «спілкуємося».

Він все зрозумів, усі мої думки, все без слів…

-         Все буде гаразд – підбадьорив мій новий знайомий.

-         Це однозначно – підхопила його оптимістичність.

Щось трапилося, я його «не чую», зрозуміла, він закрив очі. І я нарешті подивилася на його обличчя. Обличчя вже дорослого чоловіка,  якому лишень за 20-ть. Його мучив біль, настільки нестерпний і відчайдушний, що він не міг проти нього встояти. Відчутно,що ця боротьба триває вже давно, про це свідчать і винці під очима, і втомлений виглід…

-         Не переймайся – відновив наше спілкування – все минуло.

-         Ти, це, тримайся – з меншою впевненістю відповіла я.

-         Я тримаюся. Мені подобаються зорі – раптом перевів розмову.

-         А я люблю сонце, люблю ніжність його промінчиків – підхопила я.

-         А я мало бачу сонце, здебільшого насолоджуюся вечорами.

Я відчула спокій. Мені подобалася ця німа розмова, спокійна і невимушена. Ми без слів відволікалися від думок і реалій.

-  Галя, ти чому не закриваєш дверей – почувся пронизливо тонкий голос медсестри – все я мушу контролювати – продовжувала бідкатись тітка в білому халаті.

Так, а що це вона хоче зробити? Ні, ні, ні! Не закривай! Я підвелася , ми не можемо отак закінчити свою розмову. Йому потрібна підтримка, мені відволіктися від негативу.

Рішучими кроками я направилася до дверей.

-         Доню – почула рідний голос.

-  Що там? – абсолютно забувши про двері, про розмову, про юнака, залишилася лише вона.

-  Лікар просить нас зайти разом. Я напружилася, але стійко переступила поріг кабінету.

Моє сприймання не вірило, що почуте є реальністю. Ноги віднімало, розмова з мамою на автоматі. Вона виснажена і скритна. Я знесилена і рада. Ідемо до автобусу, квитки, маршрутка, цілуємося, вона їде додому.

І тут відкрилися шлюзи, очі просто виливають рідину. Все минулося, стільки нервів. Він був правий, все буде добре. Стоп. Він. Я за нього зовсім забула.

Дорога до лікарні пролетіла, темпу, який керував мною позаздрив би спортсмен республіканського рівня.

Ось ці двері обласного онкодиспансеру, я швидко смикнула за ручку, мої вуста готові до справжньої розмови і прикриті теплою посмішкою. Увійшовши до палати я побачила ,що ліжко мого «знайомого» пусте, а сусіднє займала молода жінка. Вона здивовано подивилася на мене, а я наче оніміла.

-  Що ви шукаєте? – почула голос із-за спини, то була та сама тітка в білому халаті.

-  Я? Я шукаю юнака, він годину назад лежав на цьому ліжку. Його, що виписали чи він пішов на процедури?

-  Це палата денного стаціонару для хворих , які проходять опромінення. Скажіть прізвище і я можливо вам чимось допоможу.

Прізвище? Я навіть не знаю його імені, я взагалі про нього нічого не знаю.

-         Ні,  дякую – сухо відповіла я і пішла з кімнати денного стаціонару.

Мій стан був схожий на транс, в моїй голові роїлися думки, а перед очима були два бездонні озера кольору вицвівшого льону.

 18.05.12.

Тінь щастя

Ранок завжди починався одноманітно, випив зеленого чаю (іншого вона не купує), душ і стрімголов на роботу. Денний режим так само незмінно-нецікавий, в той час, як колеги і колежанки топчуть  бутерброди та запивають їх запашною кавою з автоматів, насолоджуючись цигарками, я чекаю на неї в місцевому кафе. Бо бач мені не можна кави, вона впливає на серце, а в моєму віці слід про нього турбуватися (В моєму віці! Мені 33 роки!!!!) і найкраще – це раціональне харчування. Тому щодня вона незмінно в обід приїздить під мій офіс, до кафе «СмакуйНО» і годує мене смачним, а головне теплим обідом, сама ж, як завжди п’є зелений чай з жасмином…

Моє життя з самого його початку залежало від жінок.

Мама міцно взялася за мій світогляд, виховання і власне життя. Єдиний син, надія батьків, а точніше матері, яка нав’язувала своє бачення на життя не лише мені, але й батькові.

Так от, моя мама, ця велика жінка, вирішила зробити з мене справжнього чоловіка. Її впевненість та залізний характер відкривав усі двері, навіть ті, що не воліли відкриватися. У часи перебудови вона легко зорієнтувалася і зі звичайної завідуючої магазином, організувала власну справу. На разі вона тримає мережу магазинів одягу великих розмірів.

Що до мене у неї були дещо інші плани, вона збагнула, що майбутнє за дипломатією, тому з 5-ти років я став відвідувати курси англійської,  а вже з 7-ми до неї приєдналася німецька. Не можу сказати, що я був у захваті від іноземних мов, але підводити маму не хотів, тому старанно виконував усі завдання. А потомки мріяв про кар’єру журналіста та вільного поета. З шести років я ховався у своїй кімнаті під ковдрою з ліхтариком і писав вірші, які звісно нікому і ніколи не показував. Уявляю, що на це б сказала б мама.

І ось моє шкільне життя швидко промайнуло, мій випускний клас і такий конфуз. В моєму атестаті захотіла оселитися четвірка по фізрі. Так, я не вирізнявся мускулистістю, та  і взагалі я завжди віддав перевагу читанню, аніж віджиматися на спір з однокласниками. Моя люба ненька в планах котрої була золота медаль, прийшла в бойовий стан. Кличку «маменький сынок» я отримав в початковій школі, в старшій я її твердо закріпив. Зрозуміло, що школу я закінчив з золотою медаллю.

Далі вступ до ВУЗУ Шевченка на міжнародний факультет, профіль – дипломатичні зв’язки.

Університет відкрив для мене можливість реалізації, як письменника, я  і псевдонім собі придумав – Святозар Подольський (так, як жив на Подолі, смішно б було, якби я жив на Оболоні, вважався б любителем пива…)

У нас був літературно-драматичний клас, де такі як  я мали можливість самореалізації або принаймні бути почутим. Мені подобалися ці вечори, щовівторка і у четвер. За час навчання в університеті я нишком, за заощаджені гроші (і не без підтримки викладача літератури Остапа Васильовича) випустив власну збірку під назвою «Тінь щастя». Про існування якої ніхто із рідних і близьких  мені людей не знав і навіть не здогадувався.

Для мене це чи не єдине, що було зроблено за моєї ініціативи і мого бажання.

Тож із отриманням червоного диплома з відзнакою (а в моїй родині інакше не могло б і бути) я отримав навики самореалізації, а головне задоволення від зробленого для душі і для себе самого, самим собою. А це траплялося не часто.

 

***************

Як може людина задовольнятися і робити те, що їй не до душі, легко, тому що так простіше та й зміни рідко несуть за собою спокій та рівновагу. Мій зовнішній спокій і бажання злагодженості завжди перемагали мого внутрішнього бунтаря, який прагнув свободи та волі.

Тому мої стосунки з нею можливо й були для мене дещо неприйнятними, але вже краще так, ніж сперечатися, адже цей спір виграє вона. Так повелося, що  суперечки і я були несумісними, тому їх і обминав.

А її роль у моєму житті була вагомою, адже вона ледь не єдина могла перечити моїй матусі, за що викликала повагу мого батька. Хоча він мені і співчував відносно нашого з нею майбутнього.

А воно швидко наближалося. У суботній ранок вона прокинулася і сказала, що на цьому тижні ми йдемо подавати заяву.

Ця новина засмутила батька і не аби як обурила маму, у кожного з них були свої причини. Що до мене, то я розумів, що це мало відбутися, так як 3 роки спільного проживання мали логічно перейти на інший рівень, яка різниця зараз це трапилося чи пізніше.

А паралельно від всім відомого мого життя, таємно почав писати книжку, почуття старту надала моя збірка віршів, якій прогнозували хороші перспективи і яка непогано продавалася. А от випустити власну книжку оце подія, оце мета. І я старанно писав, коли вона раптово підходила і питала, що роблю, завжди говорив, що це тексти для перекладів, звіти тощо. Їй в мить ставало не цікаво.

 

*****************

І вже коли все було сплановано для весілля до якого залишилося 3 тижні, сталося дещо непередбачуване.     

В обідній час я як завжди чекав на неї в кафе, але вона запізнювалася, що було зовсім не в її стилі, мобільний вимкнений, я почав нервувати. Я поїхав додому, паркуючи авто зрозумів, що її міс це на стоянці порожнє. Влетів в квартиру, її там не було, вирішив чекати на неї вдома.

В мені боролися якісь дивні почуття: одні були переживанням та страхами в очікуванні чогось невідомого, а от інші дивували мене самого, це було якесь полегшення, відчуття змін і довгоочікуваної свободи.

Не знаю скільки пройшло часу мого сидіння в кріслі, але день добігав кінця. Тут я збагнув, що день нічого не їв, на автоматі пішов на кухню, там окрім зеленого чаю нічого не було, а так хотілося міцної чорної кави…

На холодильнику мелькнуло щось, що не мало  б там бути, це була записка:

«Ти напевно вже дома, вірю в твоє розуміння та здоровий глузд. Мені запропонували очолити філію нашої фірми в Чікаго, я все обдумала і прийняла цю щедру пропозицію.

Такого шансу в мене не буде, а що до весілля, то його слід відмінити. Тобі ж раджу продовжувати працювати і все владнається.

Про моє повернення не може бути й мови, так як це рішення я обдумала серйозно і незворотньо.

Щасти тобі. З повагою Лідія.»

Папірець випав з моїх рук, сівши за ноут я почав щось писати.  Отямився о 4-тій годині ночі, за цей час я додрукував свою книгу, сил перечитувати не було, тому я впав і заснув важким, сильним сном.

 

********************

 

-  Романе Анатолійовичу, - голос в тунелі, - Романе Анатолійовичу – більш чітко і наполегливіше прозвучав.

Хто це, та й кого кличе?

-         Мені б автограф – наполягав на своєму все то й же голос.

І тут, зрозумів, що це звертаються до мене, але я чомусь не відповідаю. О! Жах! Заснув!!! Це сором!

Так, слід зібратися, що я тут роблю, що від мене хоче цей юнак, і до речі звідки він знає моє ім’я?

-  Перепрошую – не смілим голосом був перепросив я, сподіваючись, хоч трохи збагнути те, що тут відбувається.

-  Романе Анатолійовичу, з Вами все добре? – зі щирим переживанням перепитав юнак.

-  Так, дякую. Щось голова запаморочилася, але вже все добре – викрутився я. – Ви щось хотіли?

-  Так. Звичайно! Ще б пак. Моя мрія здійснилася, я маю нагоду побачити Вас, поспілкуватися, та ще й взяти такого бажаного автографа – юнак так захопився, що й не звернув увагу на мій бігаючий погляд.

Я нарешті прийшов до тями й почав розглядати все довкола. Це було велике приміщення, щось схоже на бібліотеку, так як скрізь було багато книжок, але вони не були на поличках, вони лежали на столах біля людей, які щось активно в них записували і видавали черзі людей, як в маркеті. Багато книжок були в руках у людей, вони їх гортали і спілкувалися.

Все це було приємно спостерігати, я дуже люблю книжки. Так, а що ж я тут роблю, раптом згадав про настирного юнака, який знав моє ім’я.

Мої очі зафіксували книжку, яку він підсунув мені в  руки і мав при цьому радісний вигляд. Я закрив її, щоб подивитися назву, і побачене мене шокувало.

Книжка мала назву «Тінь щастя або виклик долі», автор: Роман Шевчук. Це вже цікаво, бо автором судячи з написаного був я (!), а назва ця, це омріяна мною книга. Дивно!

-  Ви хочете автограф? – починаючи з’єднуватися з реальністю звернувся до хлопця, той кивнув.

-  Як звати?

-  Мене звати Сергій, я палкий Ваш шанувальник, мрію стати письменником, а також потрапити у Вашу студію, звичайно, якщо вступлю до ВУЗУ, а я вступлю, занадто сильно цього хочу.

-  Обов’язково твої мрії здійсняться – підтримав я хлопця, а сам наче щойно почав прокидатися від довгого, дивного і важкого сну. Підписав книгу і вклав власну візитівку, віддав хлопцеві. Він посміхнувся пішов по залі далі. Я зрозумів, що це щось схоже на форум видавців і читачів, або ж згадав. А моя присутність на ньому є закономірною, так як я і є автор і видавець, викладач в університеті, письменник, а головне мрійник, який реалізував себе і отримав щастя.

Згадався закинутий рукопис тієї ночі, яка перевернула світогляд і в якій я знайшов себе, відкрив, збагнув і вирішив змінитися.

Дивно, але враження, наче від того часу я лише зараз нарешті усвідомив що відбулося і що я маю зараз.

А розбудив мене від довгого сну той самий юнак – Сергій, який мовою про свої мрії і про своє захоплення літературою вдихнув у моє автоматичне сприйняття світу: життя, радість і захоплення.

Так це чудово і нова ідея для цікавої історії в наступній книзі від Романа Шевчука…

 

жовтень 2013р.

 

 

 

 

Тетяна Кереселідзе