Оповідання

                                                                       Пам’яті товариша Олексія Котляра присвячую.

                                                                          І

Того недільного дня травень-розмай бенкетував у короні ніжно-блакитного неба під лагідним сонцем.

Бенкетувало й серце Дані. Він -- одружується! І біля двору на нього вже очікує «весільний поїзд» --  новенький ПАЗик, уквітчаний штучними квітами й барвистими хустинами, пов’язаними  до двох бокових дзеркал. Це зараз валка «інолегковиків», буває, тягнеться через все село, а в місті -- голова кортежу вже біля загсу, а хвіст ще губиться в нетрях вулиць, і допоки доплуганиться, то, дивись, молоді вже подадуть заяву… на розлучення. У сімдесяті роки минулого століття такий розмах ще не водився.

І дорога молодого -- зовнішності аполлонівської, механіка-початківця місцевого АТП -- лежить не до загсу. З дружком, старшим боярином  і бояринами, свашками, світилками й музиками він вирушить за обраницею серця в сусідній райцентр.

От тільки з від’їздом вийшов трохи… конфуз. Ледь вийшов молодий з двору до автобуса слідом за «весільним генералом» -- статечним дружком  Кирилом Буциком,  у супроводі повірників, як раптом хтось скрикнув:

-- О Го-о-споди!.. Покійника везуть!

 -- Діда Кирика хоронять…

Увірвалася музика й весільний галас, немов комета над землею пролетіла. Нараз усі  побачили, як  з-за рогу показалася похоронна процесія.  Попереду дрібненький мужичок ніс церковний дерев’яний хрест,  перев’язаний хустинкою і рушничком, слідом за возом з небіжчиком йшла жменька підстаркуватих людей.

Угледівши попереду проводи молодого, похоронна процесія призупинилася.

-- Давайте мерщій від’їжджати! – наполохалися свашки.

-- Та чого ви?!. – хотів хтось заспокоїти.

-- Чого, чого!.. – заткнула рот усім тітка Олянка, родичка молодого. Її чоловіче обличчя, низький голос переконливо говорили: вона  не потерпить  ніяких заперечень. -- Так треба!.. Сідайте швидше й рушайте!

… Рвонув автобус з місця, мов схарапуджений кінь. Пірнув сільською бруківкою у видолинок і невтішна картина зникла. От тільки в салоні  завладарював… алярм. Ніхто не порушував  гулу мотора. Зараз якийсь аллан чумак чи інший дойд окультних течій сказав би: то «завітав» егрегор. А тоді про подібні премудрості ще не відали.

                                                           2

Свашки перші охмолоскалися. Тихо загомоніли:

-- Це ж треба такому нагодитися…

-- Та хай Бог милує!..

-- Довго вибиралися. Треба було б раніше…

Барабанщик Микола Шибка – йому вже під п’ятдесят, низенький, худенький, а завзяття має, як у парубка, -- невдоволено крякнув:  

-- Та шо ви такі нажа-а-хані?! Наче не знаєте:  півсвіта плаче, а півсвіта скаче, -- і легенько штовхнув ліктем Володьку-гармоніста, з яким сидів поруч на задку.– Ану давай!.. Утни нашу!

Володька, двадцятип’ятирічний стрункий брюнет,  по весіллях грати не ходить. Це він у Дані, свого друзяки, «відтанцьовує» -- Даня ж бо три місяці тому був у нього  за старшого боярина.

Побачене і його спантеличило. Новоспеченому мужу чомусь подумалось: нікого ж не полишив  дід Кирик по собі… після гостин на цьому світі. Жив тихо, непомітним  самітником --  бабця давненько пішла від нього на той лобний прихисток, що споглядає  на село безмовною зажурою. А тепер і він… до неї вирушив.

Поштовх  ворохобника Миколи  прогнав думки гармоністу, що закружляли були гайворонням.  Зітхнув він навздогін невеселим роздумам та й примусив довгі музикальні  пальці робити свою справу. Пішли вони спочатку нехотя, ніби з осторогою, мов козаки на вивідки, по білосніжних ґудзиках ладів перламутної гармонії, а далі все прудкіше, прудкіше…

Зачувши перші звуки «Барині» -- Володька саме її відправив на редути алярму --  Микола задоволено прорік:

-- На-а-ша! – й достав з потертого шкіряного чохла, прилаштованого до опецькуватого барабана з вищербленою «стаціонарною» тарілкою,  відполіроване (бозна скільки йому вже служить) калатало, звично всунув великий палець лівої руки в шкіряну петельку начищеної до блиску латунної тарілки, і-і… «пішов слідом» за «Баринею».

Й одразу до салону, ніби шибайголова вітер увірвався. Дивна сила -- сила музики! Одні  в ній убачають крила, що відразу виростають.., інші – млосний спів  ангела в душі… Та понад усе музика для всіх -- дарувальниця чарів і веселощів життя.

Данька озирнувся, широко усміхнувся й заохочувально підморгнув музикантам.

І «Бариня» пішла салоном! Почала спереду, де поважно «воссідав» на кондукторському  місці статечний дружко. Затанцювала  в нього кругла голова з розкішною лисиною, а тоді --  ліве плече, наче хотіло скинути білосніжний рушник, далі –  праве; потім пішла вгору з вихилясом ліва рука з кухликом і шишкою поверх кухлика – атрибут дружка, а за нею й права, залишивши біля крісла «поводиря» -- весільну палицю,

                                                                       3

пов’язану хусткою.  Далі «судариня» взялася за решту весільної братії: щедро  «причастила»  хмелем-веселухою уже кожного.

 Найпрудкіші бояри й свашки, як і не сиділи, заходилися витинати посеред салону такі па, такі кренделя під запальні оплески «публіки», що тепер уже й ПАЗик  їхав… з «вихилясами».

Миколу Шибку отакий «розігрів» не на жарт окрилив. Відтепер він не давав гармоністу довго розслаблятись: відразу й підштовхував аби той  розпочинав  чергову «нашу». І Володька  грав і грав --  польки й кадрилі, краков’як і карапет, частівки й вальси, що під кінець дороги шкіра на лівій руці врешті…  «затанцювала». Довелося перебинтовувати… Та всіх, схоже, тішило: музика-таки  начисто прогнала думки про грізні прикмети, передвістя...

…Повертався ПАЗик з молодою теж із «вихилясами», змушуючи перехожих зупинятися й щиро усміхатись «весільному поїзду» услід. Хоч попервах був тайм-аут. Відсапувались від гарячих торгів за «ворітну». Ледь не скінчилося бійкою…  Драму відвернула світилка, двоюрідна сестра молодого Наїна, вогнелика, задириста. Це юне створіння явило … карколомне «соло».

У наших краях «ворітну» беруть на в’їзді до молодої, а в тих – на виїзді.  Як і годиться, поставили парубки посеред воріт стіл, накритий  непоказною скатертиною, й «водрузили»  -- демонстративно -- оцинковане десятилітрове відро. І зажадали, небагато-немало, наповнювати горілкою вщерть.

Дружко з бояринами, як і тамтешнє цікаве велелюддя, сприйняли це за жарт.

Налили «митникам» у відро спочатку літру спотикача.  Потім ще із трилітрової скляної  банки...

-- За таку молоду чотирма літрами не відбудетесь! -- заявили парубки.

Далі зав’язались уже гарячі торги. Налили їм ще дві літри… Зрештою й «командирський резерв» -- останню літру... А у відповідь почули:

-- Гоніть повне відро – і крапка!..

--  Ви шо-о!? – обурилася вже й світилка, як і тамтешні люди… --  Горілка не з крана тече...

-- А цівочкою або капає, -- доповнили свашки.

-- А нам нікуди спішить! Погуляємо, доки ще бутильок  «накапає»! Правда братва?! – запитав їхній головний «митник».

-- Зако-о-но! – і всі шість дружно реготнули.

-- Ну-у, хай буде по-вашому! – випалила  Ная і вихопила з рук боярина порожню трилітрову скляну банку й подалася до хати. Притьма повернулася з повною й прожогом вилила у відро горілку.

                                                           4

-- От-та-а-к! – загула «варта».

-- Ну це ж другий табак!.. – прорік червонощокий парубок  і на правах ватажка простягнув дружкові м’ясисту долоню.

«Митники» задово-о-лені. Вийшло -- по-їхньому!  

 Та ледь від’їхав «весільний поїзд» від двору молодої, як свашки заходилися брати світилку … «на абордаж»:

-- А де ти горілку взяла?

-- Ще й  так швидко?..

-- А ви як думаєте?.. – і з вузьких сіро-зелених очей  Наї бризнули іскринки-хитринки.

-- Та аби знали, то не питали б.

-- Кажи швидше!.. -- підганяли нетерплячі.

-- Із котла під ринвою,-- крізь сміх відказала Ная.

-- Із якого ще котла?!..

--  З обикновенного!  За хатою. Дощової води набрала…

-- Дощово-о-ої?!

-- Ти шо-о, глумися над нами?

-- Чого це я глумлюся?  Кажу те, що є, -- і ще дужче розсміялася.

-- Та брешеш!

-- Ану перехрестись!..

-- Осьо!.. – і Ная крізь сміх невміло перехрестилася.

Якусь мить свашки переварювали почуте, а тоді як заходилися реготати. А за ними й решта...

-- Ну ти даєш!..

-- Оце-е дівка!..

-- Усе правильно! Жадність фраєрів погубила!.. -- підсумував цю придебенцію дружко. -- Не захотіли  по-людськи..,  нехай  п’ють  «розбавлену»…

 

                                                           5                                            

ІІ

Дивна річ -- пам’ять! Випадковий асоціативний сигнал – і…ураз  оживає минуле, постає перед очима всеохоплюючим відеорядом до  найменших дрібниць, в усій розмаїтості  барв, звуків, ароматів, емоцій… Не очікувано навідалося недалеке минуле  до Данила Леонідовича того літнього суботнього дня в  дорозі до міста на Дніпрі.

…Колишній автомеханік уже не перший рік директорствує в тому самому АТП. Тільки зараз керівне крісло стало для нього прямо-таки пекельним: «розвинутий соціалізм»  загуркотів, а «дикий ринок» ніяк не розправить плечі – не може впоратися із шаленим дефіцитом  на пальне. От і доводиться  директору їздити з позичками до багатших колег особисто -- «жебракування» його заступників закінчувалося здебільше невдачами.

Ось і сьогодні спішить Данило Леонідович до свого приятеля-колеги по бензин. Зранку зателефонував, домовився… А нагальні справи ніяк не відпускали. Врешті виїхав, та,  як на гріх, в одному селі дорогу перегородила… похоронна процесія: на пошарпаній вантажівці з відкритими бортами й трьома віночками біля кабіни  везли покійника. Небіжчика проводжала жменька підстаркуватих людей.  Рухалася процесія повільно.

-- Ставай… -- сказав Данило Леонідович шоферу бензовоза.--  Не будемо людям за спинами чадити. Швидше вже не буде, як є.

 «Така ж ріденька, як і тоді.., коли хоронили діда Кирика», -- подумалось йому. І все постало перед очима, ніби вчора то було... Він добре пам’ятає, скільки опісля ще гомоніло «місцеве радіо», що не довго молодим у парі жити, бо здибалися з покійником…  Намарне! Розміняли вони із Зориною вже і рожеве, і сталеве весілля. І будинок  звели, і садок посадили, і колодязь викопали, як наущає прадавня заповідь. А головне – мають сина!   Уже – шестикласник,  батьковий помічник!

… Зустрів директор автопідприємства, що  в місті на Дніпрі, Данила Леонідовича приязно. Прямо біля воріт АТП, а не в своєму кабінеті. Приятелі! Разом колись науку гризли в автодорожньому інституті…

-- Ну й довго ж ти їхав! Я вже подумав:  «заблукав» чи шо?.. – мовив він з широкою посмішкою, направляючись назустріч колезі.

-- Та «компас» вийшов з ладу…

Вони міцно потисли один одному руки. І хоч нестримні літа обох уже потихеньку підрихтували -- заокруглили,  ліс чуприн  перетворили в переліскок з галявинами  (високими залисинами), проте тілом обидва були ще міцні. І навдивовижу…  над літами й солідністю в обох  брав гору -- юначий запал! У народі про таких кажуть: широкі натури.

-- Ситуація, друже, така: через годину-другу мають  прибути дві автоцистерни з бензином. Поділимося й з тобою… Розпорядження я зробив…  А поки суд та діло, пропоную «ущільнити» час, -- і взяв Данила Леонідовича під руку, направляючись до новенької чорної «Волги», що стояла вже напоготові біля воріт.

-- Тобто?..

6

-- Зараз двинемо на нашу турбазу… Остограмимося, ошашличимося, покупаємося… Ти коли останній раз купався?

-- «Дорогою»... Бачиш: теніска на спині мокра.

-- От і добре! Біля Дніпра й «висушимо»...

-- Тоді зачекай, я прихоплю і свій «ущільнювач». Володя! – погукав він водієві бензовоза. – Принеси сидора.

…Турбаза  автопідприємства містилась осторонь велелюддя й гармидеру, на березі мальовничого рукава – старого русла Дніпра. Тут, у затінку хвойних вартових, в обіймах  пахощів цілющого озону -- озонотерапії, гарно дихалося і відпочивалось: як у «княжих теремках», так і в дерев’яних будиночках, розрахованих на сім’ю.

Біля одного з таких  «теремків» нечутно «Волга» й зупинилася.

-- О-о! Наре-е-шті!.. Валерію Павловичу, ми вже зачекалися! – загомоніли весело засмаглі бідові жіночки. Четверо співробітниць планового відділу облишили  накривати в бесідці стіл і з цікавістю дивилися: хто це з їхнім шефом до них прибув?  А осторонь, у тіньочку, біля мангалу, звідки розходився апетитний запах, чаклував над шашликами вилицюватий рижий чолов'яга -- права рука Валерія Павловича, головний інженер.

…Після третьої чарки розігріта компанія подалася купатись.

-- Як там у Гоголя: «Дивний Дніпро при тихій погоді …», -- промовив Данило Леонідович, й швидким рухом спекався теніски й штанів, кинув одяг на піщаний берег, й, поправивши плавки, зайшов у воду.

-- Між іншим, це – старе русло,-- зазначив Валерій Павлович, теж роздягаючись. -- І  «Рідкісний птах долетить до середини Дніпра…».

-- Цю «страшилку» Гоголь написав для «рятувальників», щоб купальники далеко не запливали,  -- відказав Данило Леонідович і спритно пірнув під воду, й довгенько не появлявся, доки не винирнув далеченько від берега.

-- Ого-о! – подивувалися жіночки, спостерігаючи за його нирянням. – Прямо тобі --  амфібія! Гайда і ми...

Зайшли по коліна у воду й довго обмочували розігріте тіло, налаштовуючись на купання, доки Валерій Павлович їм не «допоміг»: попхав на глибину і сам плюхнувся й поплив. Жінки відразу повернулися на мілину (там почували себе в безпеці),  а два директори, головний інженер і водій «Волги» плавали вдалині. «Опочивала»  на  піщаному березі лише металева плоскодонка. Ліворуч, метрів за сто, біля сусідньої турбази, купальники стояли колом на мілководді й азартно, з вигуками  й гучним  жіночим вереском, грали у волейбол. Зовсім інша картина  була навпроти, на другому  березі,  крутому,  зарослому чагарями. Там – тиша і безлюддя.  Ніде-нікого… Лишень виднівся, як гриб на галявині, одинокий риболов у солом’яному брилі.

 

7

…Відсапуючись після купання на простеленому брезенті, чоловіки, окрім водія «Волги»,  потягнулися до пляшок з пивом, яке прихопили з собою до річки в габаритному  відрі з холодною водою, а купальниці – до сухої тарані в торбинці.

-- Цікаво, а Гоголь у Дніпрі купався?.. – поцікавилася грайливо вродлива блондинка, зубами «роздягаючи» тараньку..

 – І чи пробував перепливати до другого берега? – добавила її подруга, жагуча чорнявка, відверто розглядаючи міцне тіло Данила Леонідовича.

-- Аякже! – швидко відказав Валерій Павлович. – На човні, -- та й продовжив смакувати пивом.

Жіночки розсміялись. А головний інженер серйозним тоном добавив:

-- І то – лише в тиху погоду. Бо сам застерігав, що навіть козаків, які насмілювалися гуляти в човні у негоду, Дніпро ковтав як мух.

-- Жарти-жартами, а я  не пам’ятаю, щоб хтось, бодай ось тут, перепливав на той бік, -- зазначив  Валерій Павлович, відірвавшись від пляшки.

Данило Леонідович уважно подивився на відстань до другого берега й усміхнувся до колеги:

-- Та перестань!.. Не лякай дам. Ми, сільські пацани, заради азарту, перепливали  свій ставок із вершини до греблі. І то було не ближче, аніж тут… То ти, мабуть, просто не бачив, хто тут перепливав.

Жіночки перезирнулись, недовірливо посміхнулись. Данило Леонідович, як і решта чоловіків, їх посмішку помітив.

-- Дами, як бачиш,  схильні вірити… більше  Гоголю, -- зауважив Валерій Павлович.

Це зачепило його за живе. Як в юначі роки Данила Леонідовича  охопило нестримне бажання: утерти носа скептикам.

-- Гаразд, я готовий перепливти на парі, але хто.., окрім Гоголя, буде «розраховуватись»?.. – відказав він у жартівливій формі,  приховуючи  войовниче збудження.

Жінки розгублено перевели погляд на Валерія Павловича: а яка його буде відповідь? Цього чекали й чоловіки.

-- Я, думаю, Гоголь на  ящик коньячка не поскупився б, -- сказав Валерій Павлович. – Не будемо і ми скупитись…

-- Годиться! – погодився  Данило Леонідович  і швидко звівся на ноги. 

 

8

Компанія зрозуміли: це вже не жарт... Грайливість в очах жінок змінилася на розгубленість, а в чоловіків – на зацікавленість.

--Леонідович, ти це серйозно?.. – вихопилося у Валерія Павловича.

-- Ну треба ж комусь Гоголю заперечити, -- відказав Данило Леонідович на ходу, направляючись до річки.

-- Та облиш!.. Чуєш?! – і добавив геть непереконливий аргумент. -- А то і нам доведеться пливти в човні слідом за тобою.

-- Навіщо?!.  Ви залишайтеся у «глядацькій залі».

…І він поплив. Спочатку кролем, легко і неквапливо розрізаючи води Дніпра дужими руками, а від середини річки плив то на спині, то знову кролем.

На березі мовчки спостерігала за цим поєдинком людини з Дніпром. Врешті чорнявка стиха промовила:

-- Негарно якось вийшло… Гість, як-не-як.., а ми його призвели… хекати бозна яку відстань… Я б ніколи не поплила б.

-- Ну, я його відмовляв.., -- відказав Валерій Павлович, немовбито виправдовуючись. – Нічого… Він -- молодчина!..  Доказав нам усім  свою правоту.

А по паузі звернувся  до свого водія:

-- Давай, Ігорьок, двинемо за ним, перевеземо назад. Весла там хоч цілі?

-- Зараз перевірю.

Вони направилися до човна, а за ними й огрядний рижоголовий головний інженер.

-- Переплив!.. – вихопилось у жінок. – Переплив!

 За декілька метрів від берега  Данило Леонідович,  відчувши під ногами дно, став, зігнав двома руками воду з голови,  помахав компанії рукою й пішов до крутосхилу, де трохи осторонь, на галявинці, сидів риболов.

 -- Я вам рибу не розігнав? – отак своєрідно вибачаючись, запитав Данило Леонідович.

Дідуган відірвав суворий погляд від поплавків, зиркнув з під кошлатих сивих брів на невідомого плавця й невдоволено буркнув:

-- Табун цілий пригнав.., --  та й знову втупився в поплавки.

                                                           ІІІ

 

9

Рукав Дніпра славився не лише турбазами, але й легендами -- серед рибаків -- про велетенських  сомів, котрі нібито водилися тут. Одні запевняли,  що бачили сома… триметрового,  інші – навіть більшого, який ледве  їх не затягнув у воду разом з вудкою. «Звідки їм тут взятись?! –не йняли віри скептики. --  Такий сом мав би жити років  п’ятдесят, а то й більше. Та й чи  міг він уціліти від бракон’єрів?».

І чули у відповідь крутий аргумент: «Вони мешкають у недоступних лігвах – глибоких ямах». Та й зі знанням справи  просвіщали чергового Хому невіруючого, як завдяки щупальцям -- двом вусам на верхній щелепі і чотирьом на нижній -- сом легко шукає собі їжу навіть у суцільній темряві; і що це – одна з найбільших прісноводних риб не лише в Україні, але на всій планеті, бо у віці від вісімдесяти до ста років може сягати ваги від ста й більше кілограмів. А  насамкінець підсилювали аргумент страшними відомостями, що буцімто в чужих краях траплялися  соми-гіганти – до триста кілограмів та завдовжки до п’яти метрів, -- справжнісінькі  хижаки, яким ліпше не потрапляти в «гарячі обійми».

… Валерій Павлович з водієм і головним інженером цуприкували плоскодонку до води, коли раптом пролунав жіночий вереск, від якого кров у жилах захолола.

Вони, мов по команді, озирнулись на жінок.

Налякані жінки схопилися з брезенту й стояли в напруженій позі, затискаючи долонями рот, а перелякані очі прощупували другий берег.

-- Він утонув!..– прорвалося у них як страшний вирок. -- Він утонув!..

Чоловіки не могли втямити: хто утонув? На власні ж очі бачили:  Данило Леонідович переплив і попрямував до крутосхилу. Але тепер…  його ніде не видно. Видно було тільки риболова, що квапливо змотував вудки.

…Вони гребли у шість рук, не втрачаючи надію: а, може, він далеко нирнув і тепер з берега спостерігає за їхнім  переляком?

 До берега залишалося рукою подати. Дідуган-риболов витягнув з води густу авоську з уловом й попхався на крутосхил з вудками.

-- Ді-і-ду! – гукнув Валерій Павлович, аби не втратити єдиного свідка. -- Ви не бачили, куди подівся наш товариш?

-- Ото  там де ви…  пішов під воду, --  відказав дідуган через плече й невдовзі зник за крутосхилом.

Усі троє стрибнули у воду.

Вони виринали й  знову пірнавали, виринали  й пірнавали… Намарне…

-- Нічого не розумію! – безпорадно промовив Валерій Павлович до головного інженера, який стояв по плечі у воді й відхекувався від довгого ниряння.

Останнім винирнув трохи осторонь водій. Підплив до них. Очі напружені.

10

-- Там якісь три ями.., -- важко прохекав.

-- І шо? – запитав Валерій Павлович, ураз пригадавши легенди про лігва сома.

-- Не знаю… --  розгублено відказав. -- Без ліхтарика й акваланга туди не забратися. Дуже зарослі...

 Після гнітючої довгої паузи Валерій Павлович видавив із себе:

-- Залазте в човен… Будемо викликати водолазів.

… Через годину прибула на катері бригада рятувальників з двома дайверами. Взяли на борт Валерія Павловича і його водія, щоб вони вказали місце зникнення утопленика.

-- Та який він утопленик?! – розсердився Валерій Павлович, -- Він легко переплив… і вже йшов, а не плив, до берега.  І раптом… зник.

Тривалі пошуки не дали ніяких результатів.

-- Чортівня якась! –  промовив недоволено бригадир рятувальників на німе запитання Валерія Павловича. – Ще такого не було, щоб мої хлопці не могли знайти утопленика.

-- А ями ви обстежували? – запитав у дайверів водій Валерія Павловича.

-- Одну обстежили, а дві дуже зарослі, туди не забратися.

-- І шо  будемо робити?.. – запитав у рятувальників і в себе подавленим голосом Валерій Павлович.

Після довгої паузи опецкуватий червонощокий бригадир не твердо відповів:

-- Доведеться ждать… доки тіло саме випливе.

Від почутого дужа постать Валерія Павловича ніби згорбилася. Він довго дивився на воду невидющими очима.

-- І скільки ж це ждать? – ледь чутно поспитав.

-- Дня зо три.

І, дійсно, третього дня тіло виявили біля берега, де  й шукали.

Почорнівша від горя дружина ледве розпізнала – по родимій плямі на спині – свого судженого, що так нагально… залишив її.  

…Для медекспертизи наявність води в легенях… стала достатнім доказом  причини загибелі: утопився. Проте ніхто цьому не повірив.  І залишилася непосильною загадкою істина причина  смерті чоловіка в розквіті сил.

11

Воістину ніхто не відає, не знає, що наша доля замишляє...

                                                                       с. Іванівка.