* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

В’язень Христа

23:43 03.09.2013

В’язень Христа


або

Per aspera ad astra[1]

 

Роман-есей

(Поема про Патріярха)

 

"Тому прошу я вас:

не падайте духом з приводу

мого горя, що його теплю

за вас, бо воно - ваша слава."

Св.Павло "Послання до Ефесян", 3.13

 

"Чи через води йтимеш

Я буду при тобі, чи крізь ріки,-

тебе не затоплять, чи

підеш крізь вогонь,- не

попечешся, і полум’я

тебе не обпалить."

Книга пророка Ісаії, 43.2

 

 

На руїнах Вавилонських

1939 рік

 

1 вересня, п’ятниця

 

За шостим ударом дзиґара душа пружѝсто випірнула зі сну,- твердого, здорового; одначе... тут же зниділа від жури,- бо з першим проблиском свідомости впірнула в світ непевности й тривоги. Відразу ж бо спливло лиховісне: вчора оголошено мобілізацію! - а се за всялякого воєнного крутіжу засвідчує: ненаситний Молох невзабарі захлинеться гарячою кровію молодечого цвіту.

Ба-а-ам-м-м! - басовито-мелодійне з органним бельканто звільна розпливається завмираючими хвилями від килима до портьєр, під ліпниною стелі. Та хоть чоловік вже призвичаєний роками до голосистих бамкань,- відколи сей класичний дзиґар завис на стіні під образом св.Марії із Магдали,- проте чогось видалося, ніби вони таять у собі нині якісь-то свіжі - додаткові тони,- що й насторожило...

Можна думати: причулося... у тривожному настрої. Альбо - річ натуральна: зі скінченням літа воздух з нічною студеністю очистився - і в ньому звуки набувають і свіжої випуклості. А її вчути годне лище вухо, яке десятками літ вигострює слух... коли й щоднини... через гласи й хори церковних богослужб.

Гей, та коли б то душа не мліла в страсі Божім!?

Нема мови, метроном ось зрана - першого вересня 1939 року!- вибиває для тебе, митрате Йосифе, час цілком нової обарви, незалежно від пори року, в світі вже абсолютно інакшому - в світі таки "непевному й тривожному"... єсли вчора жидівки ридали й заводѝли вгорі за Цитаделею, ніби їх гнали у вавілонське полонення... не дали ока склепити й поза північ.

Гей, страхи, страхи! Та  г о л о с н і! Аж чути їх здалека... чей аж з Відня чи з Богемії,- де на квітчастих галявах замість Пана й веселих пастушків зі сопілками розгосподарився ненаситний смок; страхи накочуються і через верхи білоголових Альп чи зелених Карпат... ніби грозові бовдури зі святим Іллею на колісниці. Та г о л о с н і, на жаль, не громами небесними, а скрежетом залізним тевтонських човґів[2] у бойовій лаві.

Ой, недармо Адольф тішиться, як той цьвачком, стародавньою зброєю кривавих войовників - списом Оттона!? Як видиться - надармо! Руки-бо в запеклого сверблять встромити смертну "бронь" ще не одному з "царів" у саме серце - во славу відродженої "Священної імперії" - тевтонсько-арійського рейху (слава Богу, не іменем Христа, лиш арійських божків Одіна, Тота, поганської релігії скандинавів). Самозванному фюрерові не доста Австрії, Чехословаччини... чи тої ж нещасної, замордованої хортистами, Карпатської України...

 

***

 

Щойно вдягнувся - тут же секретар... як тінь чи дух до покою...

Може, завчасу?..

... позіває онде аж на весь рот!- бо молодому таки годилося б ще часину примкнути вічі,- по тих допівнічних лементах, плачах.

Та, видко, що позівання не через те... а радше реакція на щось вельми денервуюче; отець Рижак явно квапиться звістити якісь дуже-а-дуже важні відомості з радієвих авдицій... Адже останніми днями лиш на радієві й сидить, іноді навіть на шкоду годині молитви,- що ієрею - недавно по свяченях - гріховно. Порушення порядку - то зле! Треба якось повчити...

Аж очі... ті вирлаті очиська... блищать гарячкою наглого жадання... наглу би вість...

- Що... що, брате?! Вόйна?! - Хіба нині тяжко в тім здогадатися? А серце тим часом - бух-бух-бух! - мало не вискочить... Боже-Господи! Господи милосердний, подай, аби’м помилився!

... і не дивниця! У послідні місяці чи не щоднини очікувалося прикрої невідворотної новини, а як вість уже, можливо,- ось! - то виглядає наглою раптовістю,- що від неї аж в голові дзвони... ніби цегла впала на маківку чи в мізках - кров... Щоправда, "аншлюс" Австрії сприйнялося ніби спокійно... ніби - як щось належне: що німець, що австріяк - одного поля ягоди... з’єдналися, то й з Богом! А що президент фон Міклос проспав ранішнє вторгнення німецьких армад,- се лище на його сумлінню... (Хотя вже тоді світ мав почухатися о своє сумління на потилиці...). "Мюнхенська змова" Чемберлена теж не вельми сколихнула політичні уми. От інцидент з Чехословаччиною таки виразно дався взнаки,- що й покотилося... "покатильце"... державами... "правдомовні" писарчуки в газетах почали щось там і шкрябати... застережне. Адже держава, що мала найкраще озброєну армію в Європі, піднесла "hende hoch" без єдиного вистрілу. Аж як знюхалися двоє дияволів: один - хвостатий із Заходу, другий - рогатий зі Сходу,- тоді й стиснуло біля серця не одного Божого чоловіка. Не треба було мати великий політичний розум, щоб не вийти в сему разі на істину: сли Гітлер і Сталін подали собі руки, то ясно, що се насамперед - проти Польщі! На гибель нещасної!

- Що - війна?! - вихопилося ще раз - аж ніби із самого завмерлого нутра.- Адже всі великі війни зачиналися вдосвіта...

Отчик - на ті слова - аж ніби зашпортався... викруглив очиська - з дива: відки ексцеленції знати?! - єсли то лиш хвилю, як з радія?.. Тут же - до тями, опускає рамена, як би скидає долі страшенний тягар, і глухо видихає-стогне:

-  Вόйна! - А по тривалій паузі: - О пів на шосту... зачалося "досвіта"! З Варшави, однак, ще музика... а з Берліна - весь час: заява Рібентропа,- що Велика Німеччина довго терпіла польські провокації, і врешті змушена... І звернення Гітлєра до армії: "Минулої ночі польські солдати вперше підняли стрільбу по нашій території. До 5.45 ранку ми відповідали вогенм, тепер бомбам ми протиставимо бомби!" Німці великими силами прорвали границю моцарства на кількох керунках... на Данціг, на Варшаву і з полудня... Але не через Карпатську Україну - як то наші сподівалися...

- О, казав’єм, казав! Єсли сей тевтонський стричок оволодів "списом", то не зупиниться... як не зупинився Ісус Навин у землі обітованій... по смерті Мойсея... не континувався одним Ієрихоном... поки не звоював усі тридцять одно царство. Але се було - з Божої милости, з любови Бога Єгови до свого вибраного народу. Адольф же розігнався прихоплювати "царства" - та, очевидно, не з позволення Божого... - полилося з гарячки не вельми суттєве за такої поважної історичної хвилі свогочасної світової біди (та хіба чоловік уповні володіє собою, коли приходить якраз велика біда?!).

Чому ж і легенька іронійка в голосі Рижака, коли він озивається:

- Що за "спис" на мисли вашої ексцеленції?..

- О, "спис"! Якщо вже зайшло про се знаряддя могучої влади, то в "Книзі Ісуса Навина"... може, й не пригадуєте; ви ще молоді й усієї "Біблії" не осилили... докладно... таке написано... рецитую з переводу Панька Куліша, з його київсько-полтавським наріччям: "І промовив тоді Господь до Йозея (Ісус Навин по-старожидівськи: Йозуа, син Нуна): Простягни списа, що в руці в тебе, проти Гаю, бо подам його тобі в руки. І простяг Йозей списа, що був в руці його проти міста." Відтак ще - в тій же восьмій главі: "Йозуа же не опускав руки своєї, що держав у ній списа, докіль не передав прокляттю всіх осадників Гайських." "Тільки скотину та здобутий в місті луп позабирали Ізраїльтяне собі по наказу Господньому, що дав Господь Йозейові." "Йозей же пустив Гай на пожежу і зробив з нього могилу на вічні часи, пустку по чей день." Правда Адольф не обійшовся аж таким жорстоким чином ні з Австрією, ні з Чехословаччиною...

- Та не знати, як він поведе себе з Польщею,- вставляє кмітливий Рижак.

- Рація! Для німця поляк - то не австрієць, не словак і не чех... може, й гірше жида. Бо німці не мали "Грюнвальду" з жидами, а з поляками - чи не раз... Є за що мститися. Ну, та й "списові" ще не було коли загрітися в руці...

- А-а-а... спис Оттона?! - О, таки, бач, молодий-молодий, а дещо в мізках уже застрягло.- Щось я одним вухом... Ніби - хто ним володіє, той завоює цілий світ?.. Магія-містика!

- Я ж - не "одним вухом"... а й очима видів’го в Габсбургському палаці у Відні ще за Франца Йосифа... в палаці Гофбург... де, чи не найбільший історичний музей у Європі. Щоби се лихо - великий раритус?!- не скажу... Металевий наконечник, трохи пошкоджений,- хоть і не настільки, як би то могло постраждати залізо, що йому приписують кілька тисячоліть...

- А чи знали люди так давно залізо? Бронза ж...

- У початках "Книги Ісуса Навина" й пишеться: "Того часу повелів Господь Йозефові: Пороби собі кам’яні ножі та й почни обрізувати Синів Ізраїлевих!" Кам’яні!.. Чи ті ж крем’яні? Але в подальшій - шостій главі є таке: "Здобувши Єрихон жиди місто і все, що було в ньому, пустили пожаром, тільки срібло та золото, та мідяний і залізний посуд віддали в скарбівню Господнього дому." Суперечність? Та коби час - у жидівському "Талмуді", може, якісь тлумачення і значилися б... Але де взяти часу,- коли на рідну "Догматику" ніяк не викроїти... достатньо. А щодо "списа"... Може, він зі сплаву,- що й іржа’го не їсть... Коло него в Музеї - шмат дерева; як написано збоку: з ратища... Ідентичного! Властиво, писали... Адольф, вступивши у Відень, найперше хόпив "спис" і замкнув у Нюрнбергській церкві Святої Катерини,- яко найдорожчу воєнну здобич чи, як у Писáнні,- "луп"!

Знадвору - галас, гуркіт авт... щось там непевне... вийти б і подивитися. Такі бо часи настали, що містом потрясають усе новіші зрухи. Але Рижак настільки загорівся інтересом до "списа", що й шкода позбавляти’го приємности,- нехай чоловік і сю байку знає достеменно; може й придасться,- єсли Адальф схоче підкорити "списом" і "царство" Львівське.

- Кажучи стисло, "спис" відтак був успадкований Давидом... заволодів ним Ірод Великий... відтак дістався Риму,- імператор Костянтин Великий тримав у руках яко завойовник... і король остготів Теодорікс, що погромив непереможного Аттилу... імператор Юстиніан потішився... франкський воєвода Карл Мартелл, очевидно, лиш завдяки цій зброї спинив арабів, які дерлися у Західну Європу... і засновник саксонської королівської династіїх Генріх І Птахолов і його наступник - імператор Священної римської імперії Оттон І Великий... Тепер ось пробує щастя і наступний "великий"... Щоправда, за легендою, "спис" викуваний згідно наказу третього первосвященника Юдеї Фінеєса - для потреб юдеїв як вибраного народу. Невже Адольф цього не відає,- вельми суттєвого як на переконаного ще й войовничого антисеміта?..

- Якби’му підказати, він і втратив би запал до окупацій,- жартує собі отець Рижак. (Ба, йому - жарти, коли там - на кону театру воєнних дій - кров уже, очевидно, ріками!)

- Що ж... нема чого морочити собі голову байками,- коли страшна реальність б’є по голові обухом.

- Вόйна!- згоджується Рижак новим тоном, у якомусь чей несамовитті.

- Гейби давно очікувалося... а коли ось... то чоловік не годен зібрати себе докупи, щоби якось приймити се... чи розумом, чи душею. Ще невідомо, як та "вόйна" піде далі, але чомусь... що дивно!.. проситься на розмисли мовлення Владики ще минулого року... чень 25 червня... І що дивно! - було се ще до "пакту Рібентропа-Молотова". У напутньому слові по свяченях молодих священиків Кир Андрей висказував, що висвяченим, свідомим своєї місії,- "проповідувати Христову Правду і служити Богові, ближньому і народові своєму",- належиться "бути готовим принести і найбільшу жертву..." "... бо хто знає, чи Гітлер не схоче Сталінові зробити презенту з Галичини..." Не дай Боже, як ті слова стануть пророчими! Але, як бачиться, пророчий дар не зраджує Владиці... Тепер дещо прояснюється...

Рижак:

- По "пакті" - то так! До "пакту" - було інакше... І прозорливість Митрополича воістину дивовижна. Адже до змови диктаторів... як пригадуєте... Гітлер у політиці з Польщею розігрував "українську карту" - і українці вже явно марили самостійною державою... хотя й під милостивим протекторатом Фюрера - ідейного творця "Нової Європи". Німець і заглаїв біль по знищеній Закарпатській Україні; Рібентроп обіцяв Реваєві та Волошину, що мадяри нададуть закарпатчикам не формальну, а правдиву автономію. Лиш готуйтеся, галичани, волиняки до повстання проти Польщі, а це нам розв’яже руки - вдарити... на неї! Бо ніяк ось... зачіпки не знайдемо. Стефан Шухевич, знаний вам, наш славний адвокат, доктор права, якось з поворотом із Волині,- має там розправу,- досить докладно в одному товаристві оповів: "Загал молоді приготований виступити з повстанням проти Польщі в будь-яку хвилю. Терпець урвався, нарід більше не може зносити знущань польської влади. Молодь переконана, що певної означеної ночі численні літаки привезуть з Німеччини для неї дуже багато оружжя і муніції. Вже навіть оголошено приблизно ніч... Хлопці висиджують безсонно надворі й наслухують, чи не чути гуркоту німецьких аеропланів. Клич до повстання, отже, мав дати Гітлєр, який рівночасно затакує зі сіоєю залізною армадою Польщу."

- Що ж... сумко, сумно, що ми, українці, брати-слов’яни, в трагічний день для Польської держави бесідуємо про таке... Чи не гріховне?! Але в сьому винен польській уряд... з його алярмовою асиміляційною політикою щодо українців. Не досить було "пацифікацій", погромів українського культурно-господарського життя,- що аж ніяк не вкладається в голові...

І тут Рижак, ніби виривається з рук і підвищеним голосом,- забув чень, що то, може, нетактично перебивати свого "патрона",- розвалковує:

- О, "пацифікації"! О, погроми! Се легко мовлено!- А нема таких разючих слів, щоби передати весь жах "пацифікаційного" бандитства, що в тридцятому затопило Тернопілля шкадронами уланів і загонами п’яної жандармерії...

- Ну, поляки вияснюють, що то було вимушеною реакцією на палення українцями стирт збіжжя і сіна осадників...

- Нічого не доказано. А є факти, що здебільшого осадники палили самі, аби взяти сикурацію... Вигідніше було мати відразу готовий гріш, ніж цілу зиму молотити, віяти, і морочитися відтак зі збутом. А так - і сикурацію взяв - і обмовив русіна-хлопа-гайдамаку, аби не дуже пікав... Зрештою, при підпалі нікого не злапали, не судили... Поліція мала займатися пошуком злочинця. І судити конкретного... А то налітає на село шкадрон озброєних до зубів лютих вояк, кілька десятків жандармів, підпилих і... Боже милосердний! Бога для них не було!.. Мордували назагал - кого вхопили, про кого їм нашептали осадники... незалежно чи хлоп, чи навчитель, чи священик... О, не прощу!.. Дев’ять років минуло, а з пам’яті не... не... страшна картина замордованого вуя, священика Лопатинського... що був опікуном цілої нашої родини, мені сприяв о гімназію. Святий чоловік! Але, що свідомий українець, то... Поліціянти, їх з вісімдесятеро, як повідалось потім... перше повикидали всі речі з шаф, потоптали ногами, понищили парафіяльні книги, дипльоми, бібліотеку. Розбили церковну касу, поламали фортепян, все в покоях потрощили на ґруз, повибивали вікна з рамами, зірвали підлогу в канцелярії, зі стайні зірвали всю стріху, стіжки збіжжя порозкидали... Відтак вуя били нагайками і кольбами карабінів по плечах, а коли він зімлів, то відлили водою і били по животі. Поліціянт став’му на груди і топтав, і коли вуй зімлів знову, лили на нього молоко і посипали суницями з глека. Врешті кинули на нього два столи й лишили вмирати. Вскорості й помер... І то - християни?! Європейської цивілізованої держави?! Ніколи не прощу... Ніколи! Такого звірства...

... що ж, біль великий, гріх збуїв непрощенний! Нехай бідачисько виговориться. Хотя згадувати полякам теє... коли німець вдарив залізними армадами, теж не...

- Чей, думаєте мані не болить моя Теребовля?! Там було в корінь знищено товариство "Надія",- де моя родина мала інтерес... Споживчі товари й мануфактуру звалили на купу, облили нафтою, медом і олією. От - і прийде таке до голови?! Якою то підлою людиною тра бути?! Страти винесли сотку тисяч злотих! За що?! За то, що мирна, християнська "Надія" робила добро українцям. Але там і поляки могли обслужитися - і з вигодою... А скільки було змордовано селян, жінок, дітей?! І то всілякими диявольськими способами! Без суду, без дослідства... А найприкріше, що це діялося в той час, коли на Великій Україні більшовики в свою чергу люто знущалися над заможними українськими селянами... прозивали їх куркулями й виганяли з домів голими-босими на погибель у голоді й холоді... цілими родинами, розстрілювали українську інтелігенцію - з найталановитіших представителів! О, Боже! Нещасний ти наш, український народе! Вродливий, співучий - а в сусідів такий ненависний! Пожерли б тебе! А що буде тепер - з новою війною?! Чи не нова, ще страшніша масакра - нас у повну загладу?!

- Мало сего,- розохочений отець продовжує "суд і кару",- а що з церквою виробляли?!

- О, з церквами... ще більшого страхіття наробили "браття" поляки з церквами!.. З яких чотириста церков на Холмщині й Підляшші колись, нині є лише п’ятдесят... Півтори сотні переведено на костели, а коло двох соток сплюндровано чи спалено. Гей та ось торік... далеко не треба йти... в містечку Щербишині Холмщини знесено муровану церкву, яка була пам’яткою княжої доби - з 1184 року! Історичний раритет - на вагу золота! А в Холмському соборі порозбивано гробниці не тільки православних, а й уніатських епископів. І ніхто з польських головачів - ані пальцем!.. Ба, аристократи, нащадки "богорівних сарматів"!.. Лише Владика підніс голос осуду в Посланії... осуду жахливого варварства в ніби-то цивілізованій державі!.. На цілий світ підніс голос проти нищення старинних пам’яток церковної архітектури!- незалежно чи то православних, чи греко-католицьких епархій. Навіть не збоявся заторкнути у сій справі Апостольський Престол! По-правді! З Посланія запало в пам’яті слово в слово: "В очах кількаміліонового населення Польщі Апостольська столиця представлена співвинною діла знищення. Кому ж приписувати ті матеріальні і моральні руїни? Хто посмів у католицькій державі на очах представника Апостольського Престолу - Нунція, на очах многочисельних католицьких єпископів завдати Вселенській Церкві такий страшний удар?!" "Мусимо запротестувати проти того, щоби холмські події та політичну боротьбу з Українським народом оправдувати інтересами Католицької Церкви." При тім - яка висока дипломатія!

Рижак:

- З вашого дозволу, хотів би дадати політичний аспект сеї справи. Тоді було, що й совіцький уряд звертався з протестом до польського... І Польща спам’яталася... дещо вернула назад... але запізно... рокова помилка зроблена! Бо й Гітлєрові й світові стало ясно, що в разі біди з Польщею Росія тепер має моральне право взяти під захист українське православне населення. І Гітлєр за цим не пошкодує... Так що Владиці, з його могучим аналітичним розумом... і теє... що в Фюрера на гадці.

... о, пташку, в тебе теж он розум явно суне з анналів аналітичний! Як бачиться, людина по-справжньому розкривається лиш під час екстрему. Бо все то отчик лагідненько собі, тихонько, а як загриміло громами над цілою Європою - вόйна!- з нього, глядь, і мислитель! У будень він скритий... ніколи не каже, куди часом надовго зникає... з дозволу, звичайно, але... очевидно, в тих "товариствах", де Стефан Шухевич "докладно" звітує про свої виїзди на розправи... З огляду на меценасову натуру, на політичне лице, можна здогадатися, що то за "товариства"... А що отець Рижак ще не послідував за отцем Кладочним у "Березу Картузьку", то безперечно, що вміє повестися оглядно й розумно. Гей, тепер ось і  дається видіти, що він скінчив Львівську Богословську Академію! Чоловік - вишколений всебічно! Такий - як то мріялося в бесідах-плянах із Владикою - пускати в сей мерзенний, хижий світ... водночас і Господній, і світлий мир... глибоко мислячих абсольвентів,- "одиниць,- за словами Владики,- опанованих ідеєю, що обіймає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум". Щастя, що він згодився послужити секретарем.

- Похвально, брате... похвально! Лиш би не виглядало, що ми стали в позу найвищих суддів - і виправдовуємо "вόйну".

- Один Господь - суддя найвищий, не мені казати Вашій Ексцеленції. Цуе політична гра - без моралі й правил! Гітлєр то крутив так, то сяк... аж пішов на "пакт" - і перевернув усе догори дном. Бо так’му вигідно. Що зрадив україців -  байдуже! Бо "подруживши" зі Сталіном, обезпечив собі нейтралітет Росії і можливість "вдарити" без "українського повстання",- з яким йому було більше мороки, ніж користи.

- Ну... ще не знати, як зреагують союзники Польщі... їхні війська - під німецькою границею - і в потужній силі!

- Але Чемберлен і Деладьє, звісні "миротворці", поки при владі, то не рушать тоту "потугу",- на цім стоять наші знавці... як Стефан Шухевич, Кость Левицький, і...

... і щό можна заперечити Рижакові, коли він соь відсилає’тя до найвищих, на його гадку, авторитетів? А окрім того він гарячковито вистрілює знову ж інтересне... що поляки робили й роблять ще одну дуже гидку помилку в політиці з українцями: приймають до своєї нації з "русінуф" усілякий занепалий елемент - і тішаться ним, як найбільшим політичним здобутком. "Перекинчики" їм ніякого хісна не принесуть. Бо то - шмельц! Бо то Іудині накоренки, що втратили все святе. На службі в поліції, як знаємо, є запеклими мордерцами, знущаються над в’язнями-українцями жорстокіше, ніж правдиві польські патріоти - і тим шкодять Польщі... настроюють проти неї навіть тих, що стаивлися лояльно до держави. "Перекинчик" зрадивши раз, зрадить і десятий раз! Досить згадати,- як то повідав Стефан Шухевич,- роль Барановського, поліційного конфідента, в розправі Данилишина і Біласа... І не треба длеко йти, поліційним комісаром і донині є Міхал Кáйдан; той самий що замордував Басарабову ще в двадцять четвертому. Зі слів Шухевича, сей кат "що п’яний, що тверезий, а страшенно брутальний". І в нього, кажуть, якісь руські корені... На ці слова приходить на думку:

- Про катування в’язнів через Кайдана згадав навіть писатель Жеромський у своїй "Пржедвйоснє". Але прийде кара і на ката,- як то в псальмі...

Рижак не вгамовується,- чей демонструє рвіння секретаря мітрата, отця-ректора Академії Йосифа Сліпого, що є "правою рукою" Кир Андрея Шептицького:

- Як мене вчив професор Академії історик Іван Крип’якевич на останньому році, окупаційні власті усіх імперій, як правило, на тім і жиють і тримаються, що формують урядові сили для "чорної роботи" насамперед із усякого такого місцевого сміття... Нехай Бог простить,- се не зневага ближнього, а потрактування гріха морального відступника, як ви нас учили на "Догматиці". Тим-то імперії на окупованих землях хутко загнивають... аморальні власті, свобідні в своїх зброднярських діях, жадібні легкого набутку, наживи, скорі до підкупства, збурюють підкорений нарід до опору, а відтак - і кровавих повстань, що розхитують основи імперій до основ.

... дуже важна і слушна гадка!- могла народитися лише в чесній душі патріота, де триває невпинний самоконтроль, свідоме настановлення себе на пильність і осторогу, щоби де випадково не зійти з путі праведного. Вибір, отже, отця Рижака в секретарі вдалий,- ось бо ще одне переконання. Варто мудреця й похвалити:

- Хвально, брате! Тішуся, що ви й серцем сприймали лекції славного історика. При тім хочу нагадати вам про ті ухвали Ради Міністрів на чолі з маршалком Ридз-Сміглом 25-28 січня, відтак на основі ружних подань усіх міністрів,- від міністра справ унутрішніх, до заграничного, військового... пошти й телєграфу в марцю сего року, де докладно випрацьовано плани тотального затакування українства в усіх керунках життя політичного, господарського, культурального з тим, щоби всюди поляки здобули перевагу в людях, в "перекинчиках" чи так званих, як то на Поліссю, "тутешніх"... і врешті з українством скінчити нагло й вирішально. Чи не стала ся ухвала якраз і "вирішальною" помилкою поляків перед народом німців. Знадто багато енергії пішло в уряду на це затакування... відбулися чисельні арешти, що й "Береза Картузька" не вміщала всіх "гайдамаків"... і не тільки хлопців з ОУН, але священиків... там є і наш отець Кладочний... Гітлєр, очевидно, ці обставини врахував перед нападом. Ось як справа стоїть! За гріхи, за гординю Бог суворо карає! А щодо Крип’якевича... Тепер і сам переконуюся, що ми зробили велику справу, залучивши до Академії і світських професорів. До речі,, маємо на думці запросити сего року й професора Возняка і...

З вулиці знову якісь шуми - непоранкові,- бо занадто голосисті, з трагічними зойками, далекими стрілами з карабінів...

Рижак схоплюється вийти... і, як певний себе помічник, зараз о всім доповісти "патронові" й заспокоїти.

... але - який тепер спокій?! Щохвилі треба сподіватися вуличних вибухів на полі революційних зрушень... Чей же пора для відповідних акцій Організації... Українських націоналістів... Кому-кому, а воєнна заваруха якраз сим загорільцям на руку.

- Прошу не квапитися. Бо час воєнний - час такий, що на кожен стріл не варта вибігати на вулицю... Ліпше розкажіть, що знаєте... з почутого в товаристві Шухевича, де соь чи не щовечора буваєте... Я вам не бороню... ви мені не слуга, жиєте своїми консеквенціями... лиш можу вас застерігати об осторожности як особу духовну, приналежну до святоюрського кліру,- щоби де не стягнути на Юр урядового ока, що за воєнного часу прибирає особливої пильности... То де ж там на нинішній день обертається наш великий провідник ОУН полковник Мельник? Чи вже обстав за самостійну Україну перед Муссоліні, чи... ще не здобувся на авдієнцію у його високости Дуче?

Іронія, однак, заскочила Рижака,- тема бо з найповажніших для українця... а ще, може, члена "Організації". Він опустив голову та хвилю чей би переживає якусь душевну боротьбу,- очевидно, шукає способу теж поіронізувати - в тон "ексцеленції"... Але підвівши голову, каже стримано:

- А полковник якраз ниніка в Римі. Там триває з 23 серпня Другий Конгрес Українських Націоналістів. Там його проголошено "вождем ОУН". Звідтам хоче в’їхати в ЗУЗ на білому коні. Навіть оговорено вже уряд "Самостійної України": вождь - головою, Сеник - заступником, а міністром внутрішніх справ - Барановський... окличені й такі головачі, як генерал Курманович - міністр військових справ, Олег Кандиба - міністр освіти, полковник Роман Сушко - командир українського легіону, що формується у Відні, а генерал-хорунжий Микола Капустянський - шеф генерального штабу...

- О, як так, то - не жарти! Мельник виходить на першу особу в революційному русі на правдивого вождя народу! Лиш якось то...

- От уся й біда в тім, що дуже’му кортить тоте вождівство. Конгрес - нелеґітимний, на поспіх... бо лише з еміграційних діячів. Бандера - в тюрмі... Донцов у тюрмі... І багато таких... А найголовніше... ходить така думка... що всі ті його "вождівські" засяги - вилами по воді писане, бо він молиться на Гітлєра... которий зі Сталіним... подали собі руки, й Україна Гітлєрові - в носі,- як то кажеться в народі.

- Ще не все так ясно, як здається молодикам із групи Бандери. Чи варто Мельника не сприймати? Він пережив Першу війну, прославився у січових стрільцях, відбув полон у Московщині... отже, битий... вовк... досвідчений. Владика був задоволений з нього, коли полковник господарив у Пелегінську, в Підлютому й... Але - ще дасться видіти... Та ми загаялися. Пора нам поквапитися на Юр. Може, у Владики якісь конкретні звістки? Прецінь, як же нам бути? Чи не загорнуть поляки наше свідоме українське духовенство в "Березу Картузьку" до решти? Альбо чи не візьмуться конфінувати нас у закриту від світу "резервацію"? Може, й не концентрак на кшталт сумнозвісного з Австрії "Палерґофа", однак - у подальшу від людей закутину... Ви там наше радіо якось примасковуйте,- не дай Боже, коби де поліція не занюхала!..

Рижак, проте, має ще одну наглу вість:

- Досвіта прибув з Буковини Іван Ткачук... ваш любимий академік. З перших... Ще би якось зарано?..

... о, вже й ревнощі!? "Любимий"!.. А що - Йосиф Сліпий яко ректор Богословської Академії не має права на якусь пильнішу уважність до обдарованої дитини?! Здається, давно... ще питомці за семінарії... переконалися, що отець-ректор Йосиф Сліпий - строгий, не позволить нікому гайнувати час, але любить усіх... однаково, як батько синів. Недармо жартівники знайшли’му псевдо - "Татуньо". В житті ж розмаїто: одні старанніші... від натури, а другі - не дуже... От і важно: не проґавити здібнішого, а таки виділити, заохотити, аби розкрився уповні... аби серед однакових тонких пагонів той, що має від Бога більше, виривався на швидші гони - во славу Академії і Церкви. "Церква бо потребує не тільки святих, але й учених священиків",- як звучить девіза Владики, як і записано в Статутах.

- Добре, покличте’го на хвильку. Але чого - і направду - так завчасу? Та ще в день, коли в світі не знати до чого йде...

 

***

 

... а що Йосиф Сліпий вступає в ролю Його Маґніфіценції, то слід і вестися по-ректорськи: сісти до бюра, вчитатися у папери... напустити на себе серйозности ментора.

Жалько, одначе, сего гідного хлопицю...

Він бо й направду, переступив поріг і заник: зіщулився, вгнув голову, з ноги на ногу переминається... ніби в авлі божища. Чи то в чомусь провинився? Чи й відвик за літо від "Татунця"?

Та "хлопиця", як видиться, зрілий,- чень за ферії вигнався... на "курячих росоликах" в отця Ткачука під Сегетом, на свіжому воздусі. Плечак, високий, із замашними кулачиськами, з різбленим гірськими вітрами лицем, з очима глибоко сидячими,- як то в мислячого чоловіка. І вбраний чисто-ладно, як належиться: чорний крисатий капелюх у руці, чорна ряса з поясом,- все вилискує, як єдвабне.

... ну! Дві краплі води!- як виглядав Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський із Заздрості Теребовлянського повіту з Тернопілля тої щасливої хвилі, коли Митрополит Андрей оглядав’тя по щирій бесіді й відразу оголосив рішенець: "Сину мій, поїдеш в Інсбрук, до Католицького університету,- бо в семінарії тобі буде затісно... такому славному молодцеві..." - та обігрів’тя голубим-ласкавим теплом усмішки голубих-мудрих очей. Тепер має найдовіренішу особу... Чи не повторити й з Іваном Ткачуком ту гісторію?! Нехай би пішов наш слічний Івась твоїми стопами науки й святости?

- Івасю, підійди, сину... не стидайся. Люблю’тя за твої старання. Сядь собі ось коло мене... повідай...

Хлопець жвавіє, скромно сідає на край стільця коло столу - і вже дивиться з надією.

- Ще нічого нема, а вже’сь прибув?..

- Нудно мені, Ваша Еміненціє, вдома... без бібліотеки. А я задумав реферат з богословія в царині праці Кир Андрея "Дар П’ятдесятниці". Кир Андрей мене благословили на се... і заохотили... обіцяли підказати деякі ідеї...

- Що ж, з Богом! Похвально! - А що серце при тім дуже м’якне, то, здається цих слів замало. Ще би чимось потішити гідну дитину...- Міркую собі, чи не послати’тя в Європи, чей до Риму, в який папський університет?..

- А мені хіба мало того, що дає Академія?

- Не мало... може, й більше... Але важно потертися у світі, межи чужими людьми, в незнаних обставинах, порівняти себе з "європейцями", набути смілости... От я,- мало того, що молодиком вигризав граніт науки в Інсбруку, в Римі,- то й пізніше із задоволенням відвідав Святу Землю, об’їздив Італію, засягнувши такого екзота для мене, як Сицилія... В Англії був у 1937 році навіть тривалий час. Та не задля розваги, а докладно винюхав усе, що мене цікавило в британських університетах. На спогад навіть вида дорожні нариси... можеш з ними познайомитися у вільний час у нашій бібліотеці, єсли дотепер не читав...

Івась скромно потуплює очі,- ясно, що хотів би теж "нанюхатися" цікавинок за границями,- але каже:

- Та не тепер... коли в Європі кипить... і не знати...

- Не будь чорним пророком. Сподіваюся, що Франція і Англія вкоротять Гітлєрові руки. Він лиш навчить поляків скромности... може, вони після того до русинів поставляться м’якше... і ми щось виграємо... принаймні, автономію...

- Ой, з вашої ласки, чи не стане наоборіт?..

... ба, він і не боїться зі своєю думкою до ректора! Славно!

- Як Бог закерує... То що ’меш робити?

- Посиджу в бібліотеці.

- І дуже добре! Лиш замкнися,-  щобо де поліціянти не надибали. Чужих, здалека, зараз чіпають... чи до войска, чи до цюпи - на переслухання. Такий час!

 

***

 

Отець Рижак чи не вбігає... з новими вістями, видать... іще грізнішими,- як то на його зблідлому лиці...

- З Берліна!.. Німецькі армії не стрічають вагомого опору й наступають залізними лавами на всіх керунках. Лише на Віслі пригальмували, бо поляки вспіли підірвати біля Діршау міст. А так - для поляків правдивий Армаґеддон!

- О, а вихвалялися - в разі чого "нє дадзіме ґудзіка"!

Скорий до бесіди, на нинішній день, Рижак тут же вставляє чуток у "товаристві":

- Той же Шухевич Степан... прибувши з Луцька, обурювався... На Волині якраз відбувалися "великі маневри", що їх сам Ридз Смігли провадив яко маршалок і дуже пишався... І за такої славної нагоди "польської броні" обіцяв, що по закінченні маневрів "торжественно анексує для римо-католицького обряду православний собор у Луцьку"...

- О, розперезався!.. І без "списа Оттона"... О, возгордився!- у гріхопадінні... глупому...

- А крім того "відбере у монахів монастир у Почаєві й передасть польським ксьондзам". Отоді й стривожилася молодь Волині... Нехай би був ліпше дбав про вишкіл "жолнєжув".

- Гей, церкви, церкви! Божі храми! Який же то гріх тяжкий зазіхати на вас! Не дивно, якби йшлося про большевиків... а се глава європейської християнської держави! Глава - без голови, одначе... У засліпленні від гордині не принимає до уваги, що Сталін давно рихтує в Сибірі бараки - як для поляків, так і для русинів. І нема там ні церков, ні костелів. Що ж, а нам би - до молитви, сини мої!  Молімся! Ходім до каплиці й змовимо ту молитву про Божу Мудрість, , що її уклав наш Владика. Бо лише слідуючи Божій Мудрості спасемося за нацистсько-большевицького Армаґеддону.

 

***

 

У каплиці - тиша,- також ніби, як на нинішній історичний день, особлива... Очевидно, тому й  з особливою пильністю приглядається чоловік до творінь безперечного українського генія у мистецтві Петра Холодного,- бо таке чуття в’ялить серце, що не залишаються і вони осторонь, коли - Армаґеддон... Мистецтво завше, за суспільних катаклізмів, займає якусь позицію... і може зазнати не менших втрат, ніж та спільнота людська, з якою - воно... яка терпить поразку. А українцям лиш поразки й світять, як правило... От і що ж їх, сі величні творіння, чекає тепер?! Чи всесвітня слава,- як оздобу Ватиканських святилищ; чи руїна і забуття,- з волі диявольського атеїзму? А дуже можливе на розпуттях воєнного лихоліття - і те, і се.Залежить - від єдиного: який чобіт вступить на окуповану землю? Надіятися, що по воєнній веремії обніме сей скарб вольний громадянин вольної Української держави, сумнівно... у мраках майбутнього ще й тіні не маячать... Хотя... усе в руках Божих! А в оптимізмі - Божа ласка!

Адже лиш з Божої ласки,- так треба розуміти,- Петро Холодний по війні знайшов притулок у Львові. Міг же заблукати емігрантськими товпами українців чей в Америках, міг загинути від голоду в польському таборі інтернованих у Тарнові. Одначе - ось! Ще й натрафила, як мовиться, коса на камінь... йому стрівся отець-ректор Духовної семінарії Йосиф Сліпий,- що не був лише звичайним кліриком, а доволі слідно освіченою людиною в мистецтві,- не минули ж марно студії в Інсбруку, звідки до мистецього Відня рукою подати... у Ватиканських університетах,- де під руками вічні скарби Вічного Міста; зрештою, ще з села природна тяга до високої Божої естетики - натуральної.

... недармо Владика все прихвалює свого улюбленця, що той не шкодує часу, праці - розбудовує Музей мистецьких цінностей при Академії, сам їздить по парафіях, збирає старі ікони, рятує від спалення невігласами після перебудови церков; навчає ієреїв розуміти естетичну вартість образів пензля народних іконописців. (Добре, що зараз при Академії знаменитий Ілларіон Свєнціцький!..) Аж отець Гавриїл Костельник - чи не заздрить?.. ревнує, бо хоче бути єдиним серед священицтва знавцем прекрасного - яко поет, літературознавець та збирач образів, на яких з’являється Матір Божа... Але ж ніхто не забирає в нього його дивацтв,- залюблености в телепатії, телекінезі, в стигматичках, в духах, що страхають людей о дванадцятій ночі в старих замках і по цвинтарях; Владика навіть схвалює його вміле поєднання Біблії з новітньою наукою еволюції при катехизації учнів у гімназії... Нехай ж буде Господь над ним із благістю!

Безперечно покійний Холодний був щасливий, що в особі замовника-ректора мав людину вирозумілу,- з ким і мож’ було порадитися як у проблематах богословських, так і естетичних, інакше навряд чи посітило б його те творче натхнення, що вилилося у шедевральні образи. Ось - іконостас! Адже - перл! Неповторний! На всю Галичину! Правда, тута причетний ще один вмілий майстер скульптури Андрій Коверко, що виконав архітектурну й різьбярську роботу з... найдорожчого... кедрового дерева. Незабутнього двадцять сьомого року, в грудні... Блаженніший посвячував працю обидвох митців як раритет виняткової вартости!- а що промовляв найвищими словами, то не формально; Владика бо теж добре розуміється на творіннях такого роду,- сам же володіє пензлем. Не з меншим пієтетом благословляв у лютому двадцять дев’ятого й слічний стінопис праці Петра Холодного... що теж на все життя врізалося в пам’яті. "Нива" того часу недармо пером її редактора Хомина виписала щирі дифірамби: "Ціла каплиця - так іконостас, як і стінопис - представляє таке велике багатство мистецьких цінностей, стільки глибокої символіки і ніжних артистичних нюансів, що про неї треба писати цілу студію". Та чи одною "студією" мож обійтися!?

... гей, та як приємно згадати ті благословенні кілька літ, поки артисти поралися в каплиці,- яка радість обіймала чоловіка приходити сюди та спілкуватися з ними, з геніями! Як тонко Петро Холодний вдумувався в тайни святого Письма і догм, щоби якнайвиразніше представити їх у мистецьких образах! Мудрий Петро, збагнувши, що має справу зі знаючим ректором, сприймав близько до серця усі поради-ідеї,- з огляду на хосенність мистецького новоявленого світу для виховання зрілих, національно свідомих питомців, які небавком підуть у хащі життя, щоби вести паству до світла, яко провідники народу в "пустині", в юдолі неволі та знущань окупаційного режиму. Кожен малюнок, кожен образ, кожен штрих, кожна барвна пляма повинні були промовляти до юних душ з максимальною енергією та емоцією. Тим то й кольористика ось - дивовижно насичена й вигострена,- як музика в операх Вагнера, водночас - із ліризмом героїчної козацької пісні. Взяти хоть би онде той величний обрах Христа-Пантократора, який хапає за душу й підносить до відчуття потуги тої ненргетичности, що струменіє з гармонійних, водночас і сміливих форм. Ніби - все знане, візантійське, догматичне, проте українець Холодний зумів і в традиційну візантійщину вдихнути доволі натуральної українськости. На се - таланту й таланту! (Богу дякувати, немало прислужилася і збірка старих ікон Національного музею... дітища Владики!)

От і стискається серце від гнітючих страхів - лихий-бо простирає свої чорні крила над райським кутиком українського мистецтва,- то з хвилі на хвилю чекай погромників з польських "ендеків", що можуть увірватися з ножами, з молотками й у помсту за українську нескореність потрощити все під корінь,- як то, пригадується, у листопаді минулого року, "в часі агітації проти Карпатської України", польська юрба, підюджена "ендеками", бушувала в цілому Львові - демонстраційно-люто нападала з камінням і киями на українські інституції, не оминувши і мирної бурси імени кардинала Сембратовича, трощила вікна з криками "Бій кабануф-українуф!" - а кінна поліція, замість втихомирювати "збуїв", сама вривалася у приміщення... зокрема бурси, лякаючи хлопчаків до гикавки, ніби то хтось з них стріляв з пістоля з вікна по юрбі, й чинила повнісінький розгром з обшуком, мішаючи книжки й зошити з соломою із сінників... (Слава гуманності славної поліції маршалка Ридз-Смігли!) - то прийде тевтон - і скаже перелицювати арійським стилем; то вдеруться большевики - і своїх комуністичних божків нав’яжуть. Єдине світить Божою надією - чудо відновлення Української держави. Гей-гей! "Господи, пред Тобою все желаніє моє, і воздиханіє моє од Тебе не утаїться".

Звиш десяти років - уже чоловік міг би звикнутися з творіннями Петра Холодного, але, як тілько якась урочиста чи тривожна хвиля, до них звертаєш пильні взори й вони "промовляють"! Голосно, ніби щойно - з-під руки майстра-артиста. І переконуєшся, що якраз такі богомнатхненні малюнки, стінописи й виносять людський дух наверх - на вершину мудрости,- на те й витворені могучим талантом, щоби служити людям нації у хвилі всіляких "армаґедднонів", аби тримати героїв на дусі - супроти підлостей Лукавого. Онде Георгій Змієборець, що грає кольорами живого закутого в лати лицаря-бійця,- чи ж не промовляє до кождого нерва, коли зараз тевтон стискає "спис Оттона", обагрений кровію мільйонів за тисячоліття?..

В одну мить те все проноситься вихором у розбудженій уяві й найкраще приготовляє до молитви.

Отцеві-ректору належить прихилити коліна перед вівтарем, на місці своєму; секретар з питомцем клякають перед образом святого Миколая. І лине молитва ввись уголос, в унісон:

"Великий і всемогутній Боже! Зішли на мене з високих і святих Твоїх небес і від Престола Твоєї Слави Твою святу мудрість пердсідящу Тобі; дай мені мудрість Твого уподобання, щоб я у житті зумів те, що Тобі миле,- гаряче бажати, мудро шукати, з правдою узнавати й досконало виповнити на славу й честь Твого святого ймени, "на хвалу слави Твоєї ласки". Дай мені, Боже, мудрість мого стану, щоб я усе сповняв, чого жадаєш... дай мені мудрість моїх обов’язків..."- Лине, лине - трохи монотонно... одначе, в тих місцях, що стосуються сегочасної хвилі, підноситься на тоні - з підкресленою щирістю: "Дай мені мудрість Твоїх доріг... щоб я зумів не виноситися в одних, не упадати в других; дай мені мудрість радости й мудрість смутку. Дай мені мудрість всього, що переминає й усього, що триває; дай мені мудрість щирого й простого наміру, мудрість простоти, мудрість щирости; дай мені мудрість убожества... дай мені мудрість терпеливости, мудрість покори; мудрість веселости й поваги; мудрість Господнього страху; мудрість правдомовлення й добрих діл... дай мені, Боже, мудрість будувати словом і ділом без лицемир’я; дай мені мудрість чуйности, уваги й осторожности; дай мені мудрість благородности... мужества і сили, хай мене не звалить ніяка бур’я; дай мені мудрість свободи... Дай мені мудрість богословських чеснот і моральних чеснот: віри, надії, любови... дай мені, Боже, мудрість Апостолів, мудрість мучеників... дай мені мудрість Євхаристійну і містичну... дай мені мудрість пізнавання себе у моїй немочі й злобі; дай мені мудрість відречення й пожертвування себе; дай мені мудрість жертви, мудрість хреста, мудрість крови... мудрість щастя! Амінь!"

Молитва довга, а, здавалося, тривала одну хвилю... До того ж, не тихим бурмотінням, а величавим хоралом... Наче тута не троє молилося, а повна каплиця розмаїтого й славного люду,- молилися царі, князі, королі, архангели зі стінопису, сотки питомців, що перейшли через авлю за роки... професори... бо якраз на часі сердечна молитва до Бога - на часі!- щоби бути всім разом перед образом Ісуса Христа пантократора.

Перехрестилися, вклонилися та вийшли...

На виході, біля дзеркала... як би не квапили події, а все кортить окинути себе оком, чи нема якої вади, що пошпетить чоловікові на вулиці перед людьми,- тим паче, що люди дуже звертають увагу на духовних осіб... навіть скритих цивільним одягом (видає кольоратка!). Порушувати, отже, регулямін не варто... І що ж ми бачимо?! Ну, "ваша ексцеленціє", попри гризоти цера вашого лиця нормальна, "габік" на голові пристойний; борода звисає двома хвостиками ще по-молодечому чорна! Зрештою, і статура - нівроку! Лиш би чепіги та широкий лан, орати, сіяти... Що ж, сли Господь накерував сюди, то всю енергію треба прямувати на Католицький університет. Сили б то доста, лиш би не забракло заслуг перед Божою ласкою?!

Біля скульптурної фігурки Митрополита Андрея,- знову ж вдало пописався Коверко яко майстер пластики: річ - метрової висоти, а не уступає враженню велета прототипа - двометрового!- рушили до церкви... до утрені... Церкви Святого Духа!

... чому церкві надано такого могучого патрона? - і в старих актах нині не відшукати. Але в сей ціховий у польській... може, вийде, що й у світовій!- історії день, коли весь час проривається з підсвідомости в думки в думки щось нагло-несподіване, особливе... хочеться вірити, що назва щаслива,- як на ті переверзії, що їх пережив сей храм. Душі домініканок, що молилися тута півтора століття в латинському обряді, очевидно, прокляли той цісарський примус, коли латинську фару було перемінено на греко-католицьку церкву. Святий Дух і оберігає храм від проклять... відводить гнів покривджених законниць у безгрішний простір вічности. До того ж греко-католики не знівечили колишньої храмової величі, а навіть - значно збагатили,- якщо глянути хоть би на іконостас, до якого приклався своїм талантом славний Сосенко. А то, що сей необхідний елемент східної обрядовости довелося вживлювати в готичне середовище, він і виграв... набувши таким чином виняткової величавости,- таких іконостасів у правдивих церквах нема ніде... Бог дасть, і за століття буде він намолений достатньо,- що й законниці простять... Аби лиш Молох не розгулявся під музику тевтонського рога...

 

***

 

По відправі розійшлися. Івась - до бібліотеки. А...

- А ми - до Юра. Владиці вже, очевидно, знудилося нас чекати. Рада ж термінова-нагла...

Рушили попри пошту до Єзуїтського городу. Поквапилися - бо запахло дощем... Біля пам’ятника гонорового графа Агенора Голуховського, що що живописно сяє державною величністю на тлі ніжної зелені розлогого осокора, купа поліцаїв... а було як завше, по двоє,- щоби українська молодь не пошкодила фігуру достойника, що був добре в’ївся у шкіру нещасних галичан свого часу, коли розбувався-панував тут і губернатором і намісником.

Напрти Сейму товпи вбраних у фраки панів, як зграя чорних круків; доноситься невиразний гомін,- очевидно, панство-депутати щойно збираються на обговорення політичної хвилі. Чи не запізно?

 

***

 

Ноги самі несуть стежкою догори, бо в голові нараз бурливо накочує повінь гадок - та чи не злостивих! Радіти чужій біді, розуміється, гріховно,- але куди діватися від реальности?! От і вскочили ви, брати-ляхи, в халепу! А то гонорувалися, що рогромили "банду-кабануф" Галицької Армії на віки-вічні - і вічне вам тута пановання - в Галичині! Але ж Бог насамперед карає за гординю - лихо вам! "Возсмердіша і согниша рани моя от лица безумія моєго..." - як то в Псальмі. Бог карає за неправду, за фарисейство, за... Чи ж можна забути то лицемірне крутійство Романа Домовського, чолового "ендека" з "Польського національного комітету" в Парижі, що в двадцятому році брехнею видурив з Вільсона й мирової конференції згоду на окупацію Польщею Галичини?!. - бо, мовляв, галичани не мають інтелігенції для державного будівництва, а ми, коли візьмем під свою опіку, навчимо... І навчили - відразу поскасовувавши всілякі "братерські" обіцянки... про елементи автономії для "русінуф"... Гей, чи не нашими молитвами тепер кара Господня... Десять мільйонів галичан - і від кожного хоч слово прокляття окупантам - яка ж це могуча енергетична сила! Не може вона не розвалити стіни "Ієрихону"! Розуміється, ми ніколи не молимося, щоби накликати біду на ваші голови. Наша Церква - Христова! І вона взиває іменем Христа до "міру" серед нашого "миру". Але ваші брутальні діла не вгасити "міром". Вони розпалюють у наших душах вогонь ненависти помимо нашої волі. Ваші "пацифікації", нищення церков, шаленство у винародовленні "русінуф", ваші заборони вчитися нашим дітям рідною мовою - обпікають наші душа пекельним жаром, випікають невгоєні рани...

Рижак дрібоче поряд - і ніби прислухається, що там у ректора закипає в казані?.. Та чує... Бо що ж іншого зараз може займати ректорову голову, як не одне й те ж?.. Тому отець розпочинає, ніби продовжуючи перерваний діалог:

- З дозволу Вашої Ексцеленції, у час "Армаґеддону"... в мене... Шевченко напрошується... якраз із його "Гайдамаками"... Чи не доречні ось такі слова:

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних, і сила

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час

Молітесь, братія!

За українців, як завше, єдиний заступник у "кари час" - Архистратиг Михаїл! Українцям - лиш молитися і "свяченого" за халяву встромляти.

А диякон:

"Нехай ворог гине!

Беріть ножі! освятим!"

 

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні.

Великі держави нам, як завше, залишають лиш "гайдамаччину" - вже котрий раз! За гітлєрового крутійства знову мусимо покладатися лише на свої "свячені".

... чей, чи не перевчили ми в Академії молодих, запальних Рижаків - і вони задалеко зайшли в політику? Напевно ж знаються з "Організацією..." і взяли більше науки з вулиці, ніж богословської...

... ну, але нехай знає, що в ректоровій пам’яті теж дещо колотиться з Шевченка. Ромко, навчаючи грамоти п’ятилітнього братика, відразу вчив і деклямувати перед гістьми в свята: "Тихесеньковітер віє, Степи, лани мріють..." - аби присутні пелскали в долоні й казали: "Яке ж мудре волосічко" - сей ваш Йосифцьо!"

- Єсли - про Шевченкові пророцтва, чи не спониться незабаром ще грізніше,- як то в "Подражанії Осії":

... не втечете

І не сховаєтеся; всьоди

Вас найде правда-мета; а люде

Підстережуть вас на тоте ж...

 

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розіпнуть, розірвуть, рознесуть

І вашій кровію собаки...

Ой, доволі! Бо й правда... безпардонна відкритість словес - аж до краю! І знову ж та сама "гайдамаччина". Щоправда, Шевченко засудив її, осуджуючи Богдана Хмельницького... що не позволив собі рости аж до "Вашінгтона"... Отримавши перемогу над крульом під Зборовом, то на переговорах впав перед ним на коліна, замість вимагати самостійності для України... а, прийнявши унію і маючи вільну державу, мав би від Папи і корону. Так само програв Виговський з москалями,- розгромивши царську армію під Конотопом, не поквапився... поки цар опам’ятається... взяти царя за бороду й вирвати "розлучення". А так - триста років московського гноблення, нищення нашої культури, церкви - забезпечили нам наші видатні козацькі полководці!

Рижак все то знає, розуміє,- недармо наслухався лекцій професора Крип’якевича; але видно по його очах, що таки’му прикро за "полководців"; загалом то - наша святиня - із їхніми похибками.

... тоді здивувати б Рижака обізнаністю в Шевченкові - містичному... Навряд отець читав "Збірник математично-природописно-лікарської секції НТШ" за двадцять п’ятий рік. На той час ще під стіл пішки ходив... тай богословам нема що там шукати для свого інтелєктуального забгачення.

- Раз ми зачепили Шевченка, то позволю собі, при сій нагоді, згадати таке, що вам і не снилося... хоть маю вас за найбільш очитаного на вашому річнику.

Сміється отець... втішений, що бесіда зайшла в "мірне" русло. Каже:

- Еміненція розплодили так бібліотеку Богословського Товариства, що не перечитати всього, якби чоловік прожив хоть би роки Ісаака...

- Ви буваєте серед вчених. Чи не чували про такого професора варшавського університету, як Стефан Балей? Не чували... Бо він - не політик, а психоаналітик! Свого часу був українським професором у Львові... навіть Таємного університету... От у році двадцять п’ятому опублікував у збірнику "ентеша" статтю... психоаналітичну... "Трійця в творчості Шевченка". Але - не "Свята"... А число - "три", яке в поета в творах подибується до сотки разів - у розмаїтих формах,- "ще  т р е т і  півні..." "Три літа..." "Три шляхи широкії..." і так далі... що аж враження - закомплексованости... Проте вчений не йде по вершках... а копає глибше,- як то правдивий учений - і якраз, що знає з ким йому зайшло... Аналізуючи всі випадки вживання числа "три", він робить висновок: "... стає фактом, що "трійця" є для поета чимсь бальше, як артистичним засобом..." І таке: "... з мертвого числа "трійця" робиться конструкційним чинником, внутрішнім темпом процесу творення". А хіба Таїнство Святої Тройці не ховає в собі конструкційного чинника: "Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий"?.. І конструкція, і єдність, у взаємозв’язку, взаємоперетіканні - в чім і велика Таїна!? Отже, божественна довершеність! "... поет також містерію власного життя значѝть спорідненим із трійкою числом". Мовляв, Шевченко демонструє,- свідомо чи підсвідомо,- що ідея "трійці" закладена й у повсякденному житті, тим і перетікання її в божественне набуває космічного, натурального характеру. Божественне проявляється у творіннях генія не конче завдяки його розуму,- є ще натхнення з Небес... Зрозуміло, Тарас Григорович ішов не відбогословія, а продовжував народну традицію... "Був собі чоловік, а в нього три сини: двоє розумних, а третій - дурник..." У піснях такого - на кожному кроці! Шевченко ж - геній! Іде далі... але до кінця не доходить,- як істинно віруючий чоловік не переступає межі... Своєю "трійцею" лише дає напритики: ось - я близько, близько, але Божим таїнством не зловживатиму. Власне, його "трійця" йде поряд із "Святою", майже впритул, але... У місцях максимального зближення Белеєві ввижається щось містичне чи й патологічне... І лише через те, що він допустився суттєвої помилки,- взяв лише слово Шевченкове, а знехтував малюванням. Я ж проаналізував усі полотна, в яких композиції завершені, й побачив явно: художник Шевченко полюбляє назагал найпростіше, а при тім найдовершеніше, композиційне вирішення - із трьох елементів! Лище трьох! У центрі образ-домінанта, з обидвох сторін - допоміжні образи-елементи. Троє - водночас сюжетна єдність. Ось де абсолютна дефініція довершеності трійця! Тарас, до речі... по-моєму, насамперед був художником, а вже потім поетом... як се видно з того, що підсвідомо переніс "трійцю" поетичну. Се відкрилося мені ще тоді... весь час хотілося побесідувати в сій темі з професором, але й дотепер не випала нагода... хотя він і буває у Львові. Може, б нам відкрилася ще якась наукова мудрість стосовно Шевченкового генія. Йому би цікаво послухати й богослова, що у вченні про Святу Трійцю отримав ступінь Magister Agregatus. Одначе, я заговорився... З війною навряд він вирветься з Варшави для наукових диспутів. Зрештою, Белей, очевидно, сказав би, що в мене теж на "Тройці" виробився "комплекс",- пора на лікування до Фройда.

Рижак - з лагідною іронійкою:

- Це засвідчує, що Вашій Еміненції властиве надзвичайно глибоке всебічне захоплення предметом, який суть об’єктом ваших наукових студій. У колі академіків, як пригадую, завше про це говорилося схвально.

- Але нині нам - не до свобідних бесід. Якщо про момент... то зарано думати про "свячені", про "гайдамаччину". Бо німці можуть і дістати по зубах. У поляків таки якась-то збройна потуга є. Хотя у Гітлєра, якби що до чого, ми теж - хіба "гайдамаччиною" щось здобудемо... У "Mein Kampf"’і він висловив свою життєву мету відверто: німецька імперія має зростати не за рахунок якихось заморських територій, де лиш джунглі та малпи, а по близьких, властиво, порубіжних, де - Україна...

Уважний секретар, тим часом, кидає на небеса тривожний позір і каже - застережним тоном:

- Знявся вітер, погнав хмари, небо очищається. Сонце... та не на радість. Бо є небеспека, що налетять аеропляни... Таке місто, як Львів, у німця певно, що на оці.

- О, так хутко?! О, де-де ще той фронт?!

 

***

 

На подвір’ї, одначе, рух, що пахне розпачально... камінням бруку голосно торохтять колеса фіакрів і зміїно шиплять гумові - таксівок,- очевидно, є багато охочих нагло поспілкуватися з Митрополитом; кожному-бо, навіть з високих достойників, прагнеться у трудні часи почути мислі Чоловіка, який вміє висловлюватися з істинною патріаршою мудрістю, виважено й зі всіх сторін продумано, щоби підтримати увірено йому Богом, паству при надіях.

От і напливає доречна згадка про записи відомого журналіста з паризького щоденника "Мартен"... шестирічної давнини, але в пам’яті - слово в слово! Мовляв, на авдієнції під час інтерв’: "... найбільш помірковані та найрозумніші слова" "я чув у Львові" "... ці слова були висловом мудрости найвеличнішого старця, якого я бачив у своєму житті". Альбо таке... "Я тільки трошечки перебільшив у газеті: залишене ним перше враження, заявляючи йому, що він нагадує мені Бога-Отця: "Велика шкода,- відповів Митрополит з усміхом,- що се тальки схожість. Бог у Своїй доброті напевно дав би нам інтерв’ю, про яке й боюся знати..."

З Божої ласки тоді весь франкомовний світ зобачив істинний і величавий образ нашого Митрополита, виписаний пером безстроннього журналіста, тому приємно воскрешати собі його зараз перед мисленним зором, у хвилю найбільшої потреби в мудрості пророка. "Граф Андрій Шептицький, Львівський Архиєпископ і Галицький Митрополит, має два метри заввишки, і я чув... Він має потрійний докторат, говорить плавно чи не дванадцятьма живими мовами, грецькою, єврейською та латинською. Той 73-літній велетень не покидає свого шкіряного фотелю, зробленого на його міру... Скромна електрична лампа на стелі у великій залі, де він сидить, як на престолі, освічує згори обличчя з чудовими рисами серед лавини сивого волосся. Уже при вході стаєш, як укопаний; щось думаєш про Мікеладжелевого "Мойсея". Чорна ряса охоплює це величаве тіло і спадає до землі широкими фалдами, що робить вражіння статуйної краси..."

... за шість років дуже видимих змін в сему образі не сталося, але ось нині - чи не згнітилися тоті благородні риси від новочасних вістей?!

Ноги самі несуть коридорами Палат - бо знову ж на ум опис газетяра, що розбуджує прикрі асоціації... Опис: "Коли я виходив пізно ввечері з кабінету того визнаного й такого цікавого Духовника, я кинув мимохіть оком на ловецькі трофеї, які поряд зі святими образами прикрашають сходи митрополичої палати, бо Митрополит Шептицький, кажуть, був колись славним мисливцем. Усі великі європейські ловці знають його простори в Карпатах, де живуть ведмеді, олені та рисі".

Ось вони - голови, напхані трачинням: ведмедів, оленів - з розлогими рогами, дика - з гострими іклами, вовка - із зубатою пащекою, рисі - з лагідністюкота й з лукавством кровопивці. Як живі! Ведуть холодним зором очей-гудзичків за прохожими... До них давно звиклося, іноді чоловік у заклопотанні проходить мимо, ніби їх нема... Але нині, хоть клопоту щонайбільше, а мимоволі на них звертається увага - й звірі, ніби оживають, і виразисто німо промовляють до збуреного розуму: ви, пани-ловці, важили життям нашим для забави, для мистецької оздоби ваших коридорів, а чому, для чого, ви сьогодні важите життям один одного!?

Добре... нехай... розуміймо так: ми вам не родичі, Бог сотворив нас для того, щоб ми вам служили,- як то - у "Біблії". У писанні, отже, чорним по білому: "І сотворив Бог звірє земне по родові їх, і скотину по родові й усе повзуче по родові їх. І бачив Бог, що добре. І рече Бог: Сотворимо чоловіка в наш образ і в подобу, і нехай панує над рибою морською, і над птаством небесним... і над усяким диким звірєм...". Отже, ми - для чоловікових потреб - і він має право, яко Божий лісничий, вбивати нас свобідно й тішитися нашими пудлами (до речі, чи не найтрудніше місце для нинішніх трактувань у "Догматиці",- о, ще тут роботи й роботи!) Ви ж вбивати один одного не маєте Божого права! А вбиваєте у війнах - без числа! І то молодих, найздоровіших особин! До того ж, цілитеся не в що-небудь, а в "образ і подобу Єгови" - на самого Бога заміряєтеся. Як се розуміти?! Вбивши, відразу закопуєте...

... правда, большевики "Біблію" відкинули і звільнилися од відповідальности. Натомість у них - образ Маркса. А Маркс - більше на малпу схожий. Тому Розенберг, прибічник Гітлєра, нацист, ніби має право сказати: "Всі люди походять від малп, а німці - ні,- німці - від арійського племені атлантів". А малпи - що?! - "звірє"...

Та шкода, що француз догледів у палатах лише пудла впольованих звірят. Адже тута на стінах є і слічні ікони, а крім ікон - і преслічні образи пензля славного Олекси Новаківського,- що за силою енергетичного живопису не поступався Холодному. Лиш манерами, стилістикоюЮ вродженим чуттям малярства, школою пошуковців на європейських овидах вони різні,- а тим і вартість їхнього набутку незмірно висока... не йшов один з аодним слідом, а поруч ішли, кожен своєю, Господом освітленою стежкою ішов... стежкою Владики!

... яке щастя, що Митрополит володіє не тільки месіанським пастирським даром, але має і витончене розуміння прекрасного, вміє виділити з певного загалу воістину Божий талант, вгледіти серед сірого каміння правдивий золотий самородок. Се істинно королівська звичка! - вибрати собі живописця, який залишить нащадкам твою подобизну щонайздібнішого малярства!

... одна біда: чи збережеться се багатство для нащадків - не згорить у тиглі воєнних пожеж?! Господи, спаси і сохрани!

 

***

 

У передпокої - чи не вся Капітула з мітратами, каноніками! Навіть старушок митрат Базюк - скулився в кутику, тяжко з хрипами дихає (у нього, видать, уже по "вόйні"). Важко походжають молодики - доктор Лаба, канонік Каштанюк, канцлєр Голянт... А де єпископ Никита Будка, там - гурток, на лицях стримувані, з огляду на серйозність хвилі, усмішки, бо він без анекдота не обійдеться й на дорозі до Йосафатової долини,- як то в народі кажуть... Ану ж - до Никити,- що він там "микитить"? Єпископ, зауваживши, що наближається сліпий, правдивий цінитель гумору, засвічується новою веселою мислію,- приходить в рух, чорні очі вистрілюють спокусливими іскрами,- мовляв, ось слухайте:

- Недавно’м чув... випадково... від голови Товариства помочі бідним і хворим жидам у Львові такий білійний віц: "Цареві Соломонові почитають за найвищу мудрість усталення мамки спірної дитини. О, теж мені штука?! Якщо би усталив у спірних випадках особу батька - була би допіру мудрість!"- Не дуже смішно... І, видно, слухачі сприймають анекдот як тонкий натяк на "безженного", а вродливого отця-ректора...

Будка квапиться виправити ситуацію:

- А ще ось біблійний... і від жида... про Совіцький Союз... Раніше жиди оминали в своїх віцах цю тему, але відколи Сталін не дав їм "обітованої" землі на полудневому степу Великої України, а відіслав їх аж у Біробіджани... то знатурилися... "Звідки родом Адам і Єва? З есесер! Бо голі, босі, одне яблуко на двох, а кажуть, що жиють у Раю".- О, що іншого! Трошки веселіше... Тема давно - ще тридцять третього! - вельми актуальна...

Єпископ, однак, не вгамовується,- на своєму конику!

- Ще таке... спеціально для отця-ректора... що був одним з головних організаторів збору збіжжя для голодаючих... "Сталін скаржиться Калінинові: у мене в креденсі завелися миші. Нічим не можу вигубити. Що дєлать? А ти напиши і поклади в креденс "колєктивна господарка системи Сталіна" - і з них половина вмре з голоду, а половина вивтікає".

Ба, розговорився Преподобний!

- Не радив би Преподобному - неґативно про Сталіна... Якщо сповниться пророцтво Блаженнішого, чи не "схоче Гітлєр подарувати Сталіну Галичину", то...

- Хіба хтось донесе?.. - І послав єпископ лукавий позирк на отця Семчишина, що звіддалеки примостився коло дверей канцелярії,- готовий на перший виклик Владики.

... проте Семчишин "прославився" як "донощик" Владиці про всякі таємні рухи в мурах Юра, про охочих до творення "Української народної церкви",- хотя серед них був і Климентій... крім запеклого антипапіста Костельника... може, більшовикам не стане служити... Хотя звичка - друга натура!

- Щось Ваші Емінеції задужо впадають у веселість, коли...

- А що діяти? - енергічно відповідає Будка.- Все одно вόйна...

- І правда! Нікому нині не до сміху...

... а вся тота веселість - видима, роблена, з нервового напруження.

Єпископ Будка, проте, вміє бути й поважним,- що мож’ почути від нього багато розумного:

- Якщо би Адольф був щедрий на дарунки... а він таким не є, коли йдеться про території... Правда, Карпатську Україну "дарував" Хорті... зато більше в політиці виграв,- ніж там той клаптик... А Галичина - за цілу європейську державу!- шкода... навіть для такого близького приятеля, як Сталін... Я спокійний... А втім, хіба за анекдоти карають?! Кого комуністам карати, то, гадаю, найперве - Карела Чапека. Він торік помер, але стаття "Чому я не комуніст" - безсмертна, буде читана й після загибелі комунізму й у формі доктрини. Ні один з європейських письменників так правдиво не написав про комунізм, як блаженної пам’яті Карел Чапек. І достовірно, і вирозуміло, і відкрито, і вбивчо... для комунізму. Якщо б сей геніальний твір проголосити по всіх державах як одкровення Іоана Богослова, то "комунізм" впав би на другий день і Сталін скінчив би на ешафоті.

Приявні, заінтриговані ораторсько-місіонерським хистом єпископа, втихли і поховалися - кожен у свою мушлю,- бо хто би там з архієреїв зачитувався Карелом Чапеком... якого критики зарахували до лівого крила. Єпископ же вміє викопати щось сенсаційного навіть в Маркса, Енгельса... правда, більше в інтерпретації "Комара"...

Єпископ тим і заохочений:

- Послухайте!.. Дотепніше від найліпшого анекдота! Хоть би такий пасаж... "Я бачив нужду... Цю завошивлену людську нужду не піднімає на щит ні одна партія; до тих страшних леговищ, де нема ні гвоздя, щоби повіситися... комунізм звертається з безпечної відстані: у всьому винен лад, а як замає фана революції, о тоді... Буржуазія мені чужа, але й чужий комунізм, який пропонує замість допомоги фану революції. Мета комунізму владарювати, а зовсім - не спасати... Я не можу бути комуністом тому, що комуніст не знає моралі допомоги і співчуття страждущим..." "Порядна людина не може піддержувати тих, хто погрожує... закликає розстрілів і повішань... порушує звичайні і природні моральні закони". І - щоб вас не заморочити: "Я співчуваю ідеалам комунізму... Але, коли комуністи вважають, що за певних обставин вішати й розстрілювати людей не більш поважне діло, ніж душити блощиць, то я цього ніяк не..." Овшім, що не фраза - то перл, за якийСталін або розстріляв би Карела Чапека, або повісив.

Та ліпше нині Будку лишити... А то взявся до політики, як монахи в монастирі за рекреацій. Proba delle donne[3].

Онде окремо - теньґа постать прелата Леонтія Куницького,- як би позує в скульптора на образ велета мислі. На лиці якраз і глибока задума,- тому, очевидно, ніхто’го не збиває з так важного в часі воєн заняття.

Безумовно, що замислився над чимсь для всієї Капітули болючим, екстремальним. Адже він персона в Капітулі не рядова. Вміє промовити! Цицерон! Недармо був депутатом сейму, є заступником предсідника УНДО. Та важніше є то, що тепер він очолює допомоговий комітет українським політичним в’язням. Патріот. Не квасний. За що сам понюхав гарешту й кілька місяців цюпи. Чому ж і молодь його поціновує як однодумця,- особливо - оуновці... Варт би порушити самоту героя хоть із тої причини, щоби довідатися чи ще багато місця на "Бригідках" чи на Лонцького для священиків за нинішньої пори?

Він і радо вступає у бесіду о сеє та демонструє широку обізнаність. За якусь хвилю - з нього цілий ораторський компендіум... хоть відразу все те записуй - і в ґазету!

Мовляв, страшні, пекельні умовини в "Бригідках" "спецільно для політичних українців". Харчів украй обмежено, з передач ніщо не доходить,- усе потопає у "в’язничнім заряді". Тепер буде ще гірше...

... а от таким в’язням, як власнику "Паньства Броди", що сів за обмани "на шкоду державного скарбу", панόваня: "щодня рано приносять’му карту страв ресторану Ценбута", він вибирає смаколики й кельнер все доставляє "остентаційно". Або таке: польські студенти якось напали на студентів-жидів і добряче їх збили,- одного жида навіть забили... Тих громил було заарештовано - і в "Бригідки". "Так, очевидно, з семінарії виділи’сте, як щодня коло дванадцятої ішли студенти на Лозинського... відтак Словацького... і в кожного в руках - по два ґарнітури менажок, де були теплі страви: зупа, котлєти, біфштики, ґуляш..." - коли наші лиш облизувалися та мліли з голоду й доходѝли від туберкульози.

- І чоловік нічого не годен зробити,- як не старайся! Спитайте хоть би нашого меценаса Стефана Шухевича. Він вам повість, що єдине йому вдається: супроводжувати караван з померлим нашим патріотом - від хвороби й виснаження - для похорону на Янівському кладовищі. Тож місце в тюрмі хутко звільняється для свіжих в’язнів-українців - non problem!

І ніякої ради! Хіба, в надії на Божу ласку, пожуритися:

- Так вигибає наша патріотична молодіж в лабах окупаційної влади, так замордували Босарабову - і ніхто не писнув! Так з війною піде ще гірше! Поляки не простять деяким українцям симпатію до нацистів - і їхньої "Нової Європи". Аби де чого злого не сталося з тим юним загорільцем Бандерою? Чи не в "Бригідках" він - догибає?!

 

***

 

Та якраз виходить від Владики прелат Ковальський - і Гаврилюк запрошує:

- Ваша Уксцеленціє!..- І низько кланяється. А всі зводять очима: як се розуміти? Сліпий щойно прийшов, а його - скоріше від нас?!

Що ж, Владика ліпше знає, з ким передше трактувати в сей, стиснений, як пружина, час. Нині - не до церемоній! А після візити Ковальського, розуміється, про новини вже мови не буде,- прелат, очевидно, наніс їх доста - як від духовенства, з міста, з поза міських рогачок, так і зі світа... разом з міхом пліток і вигадок. Треба готуватися хіба до бесіди вельми довірчої... прощоінші з Капітули ще не повинні відати.

У Владики кінчики пальців паралізованої правиці дрібонько тремтять,- як то завше, коли він у тривалому неспокої, а мізки пересилені клопотами над ще якимсь гордієвим вузлом, що його не розв’язати, ні розрубати... Навіть таке, що й секретаря відсилає до почекальні.

... отець-секретар теж особа довірена,- чому ж він і багатозначно озирається, виходить неохоче... волів би послухати принципáлів,- у часі історичному (він не менше ніж Рижак бавиться радіом), коли долі людей ставляться на карб "великими" войовниками. Тим паче, що знає: коментарі "подій" у Йосифа Сліпого іноді мають пророчі консеквенції... як і Кир Андрея.

Владика, у своєму візку, в пишній митрополичій рясі, в "лавині" сивого волосся, виглядає ніби як завсігди... одначе, сли уважніше придивиться, і лице посіріло, і борода ще більше побіліла, й очі запали в потемнілу зморшкувату глибінь. Уже й таке... повідають... деколи старенький втрачає пам’ять, а з новими клопотами ось - і піднепадає. Менше б йому докучали прелати й усякі прохачі... що самі не можуть собі порадити.

- Хочу вашої думки, сину мій,- стиха, втомлено озивається Владика.- Гадаю, знаєте з радієвих авдицій усе...

- Знаю, Ваша Еміненціє,- вихоплюється слухняне.- Спис Оттона - в руці агресора! І се, очевидно, надовго - одною Польщею не обійдеться... Чи не гряде щось і страшніше, ніж було за Першої війни?- як зважити на залізні армади Гітлєра.

У Владики на ті слова сіпнулися рамена, він враз пригорбатів, подав голову вперед - сяйнули холодним сріблом волосяні зарості, уважно-пильний взір гостро вперся у співбесідника.

- Сину мій... якраз я дуже боявся то почути. Але від гіркої правди - де подітися?! Мушу визнати: маєте слушність! Треба чекати великої-великої масакри,- єсли і Франція, і Англія виповість Німеччині війну, а при тім не лишиться в стороні Росія... а далі... Не нам знати, якого ще лиха наробить "спис Оттона". Лиш упованіє на Господа Ісуса Христа нашого!

- Хотілось би, з ласки Вашої Еміненції, висловити... з огляду на можливі події... застереження... Не забувайми того, як урядові кола останніми часами сушили собі голову, щоби позбутися "Кир Андрея з митрополичої катедри". Навіть Ридз якось обмовився, що їм потрібний цілком іншого стану руський Митрополит. Пригадуєте, весною минулого року, польські круги широко обговорювали справу евентуального вашого наслідника,- аби знайти кандидата, байдужого до української національної роботи? Як слідує з писань звісного вам німецького журналіста, в листі за 6 травня 1939 року краківський воєвода, в порозумінню з мінстерством внутрішніх справ, просив своїх старост - просив порадити кандидата, який мусить мати "прихильне полякам наставлення", "належати до латинського напрямку, виголошувати польські проповіді для "греко-католицьких поляків". Сей клопіт, розуміється, стоїть у них гостро й тепер. Може, й гостріше!? Чи не скористаються із заварухи, аби конфіскувати Вашу Еміненцію - без повороту?! Якби не чогось і...

... а нараз, як продовження думки про гірше, мов електричним струмом,- припущення: у часи війни лиходії не церемоняться, а знаходять скорий спосіб фізичного усунення... чи не заклопотані тайні урядові чинники реалізацією вже такого "способу"? - якщо ідея "усунення" визріла давно...

- Сину мій, боїтеся... маю здогад... боїтеся щоби зі мною не скінчили так, як се водилося при королівських дворах?.. За короля Данського, скажімо... Не бійтеся, доктор Панчишин, ескулап - пильніший цербера, нікого не пустить до мене з трутизною. Чує небезпеку здалека... навіть кухню часом ревізує. Він же й "витягнув" позаторішньої кризи - чи не з тамтого світа... Поки сей добрий і мудрий доктор поруч - я безпечний!

- Береженого Бог береже - стара істина. Проте нинішній світ став якийсь дуже фальшивий... Навіть про мене щось зміїне доносилося... ніби в нас розходження... ніби Ваша Еміненція, ви збайдужіли до Риму, а я о теє доношу нунцію.

- Зміїне, як ви кажете, і мене сягало. І я то, здається, розвалкував по-правді, якраз тепер. Бо, скажім, у такі дні, історичних зрухів, як ми перебуваємо, всі проблєми оголюються до непристойної наготи. У "зміїному шипінні" колотилося два найголовніші назвиська: отець-ректор Сліпий і єпископ-помічник Бучко...

- Схиляюся уклінно перед Вашою Еміненцією за щиру відвертість. Я давно чекав такої нагоди...

Владика, видно, що втомлений, тяжко дихає, але повний рішимості довести почате до скутку,- як відчувається...

- Єсли ми витримали тридцять сьомий, нагле загострення інтриг польонії в Римі проти мене, коли приїздив нунцій, кардинал... вже’м і призабув назвисько... і зрушив мені нерви, що я вже прощався... то чого тепер загортати факти в папірці. Нині польонії і не до мене... Ридз нехай дбає о долю нації, о свою честь,- коли німці мало не під Варшавою...

- Щоправда, з вашої ласки, клопоти з Академією завше мені затуляють усе інше - і воно, як би крізь туман... А про Бучка щось крутилося...

- Було... нині можна дещо відслонити, се вже вам обидвом і Капітулі не пошкодить, шипіння не зревалізує... Коли Рим не схвалив помічником Климентія,- бо рідний брат,- а на Бучка погодився, то й відтоді зачалось... Ви, й правда, якраз поєднували семінарію з Академією - і я в усім покладався на вас,- вам було не до інтриг. Та й причин ніяких... Бо ректор собі - ректор! У тісноті обов’язків. Тільки ж має ставлення до вас - багатьох іритувало та насторожувало... А Бучко невзабарі не сподобався польонії,- за надто гнівні та діяльні інвективи з приводу "пацифікації", за організацією "Молодь України Христові", за "Католицьку Акцію"... Звичайно, пішло на Рим: Шептицький допускає схизму... чи не прагне - віддалитися од Ватикану?.. Аж направляють нунція... що став мені закидати про моє чи не єретичне трактування Холмщини... Волині... та за Бучка, що вносить роздор між націями, порушує спокій у католицькому світі. Щось треба з ним робити!.. А від прибічників єпископа: ш-ш-ш... се робота Сліпого яко амбітного, жадібного кар’єри... Але мовчіть... ще не час! Я ж нунцію відкриваю очі на "пацифікацію", про моє "паломництво" до Варшави, в урядові хороми для християнської бесіди, а "вождь" мене й на поріг не пустив... Кажу, перше спитайте їх - чи не від  н и х  розладналися міжнаціональні стосунки?.. Та чоловік, далекий від наших історичних "стосунків" несприйнятливий до наших менталітетів... і йому - як горохом до стіни! Аж мені слабо зробилосмя. Криза! Бучка ж таки довелося назначити візитатором - і якнайдалі... на край світа, де лиш дикі прерії та непрохідна Бразилійська сельва. Але гадаю, що такий енергійний, мудрий єпископ там не пропаде - а ще покаже себе достойно, і ми будемо тішитися з його славних діянь. Як то було зі святим Павлом, коли він трапив у в’язницю... і звідти не переставав приносити дари Церкві. Звичайно, Бучко яко єпископ-помічник мій у поквапі до митрополичого жезла щось замислювати... але передовсім се ще чоловік чесний, роботящи, гідний себе, слави на дурничку не шукає. Бучка виїли - шкода, він був достойним помічником, я його працю схвалював, до діянь заохочував,- бо то йшло лишень на користь нашої Церкви й пастви, міг би стати й коадютером, але я маю - не гіршу кандидатуру...- Та з веселим лукавством скошує очі на свого "улюбленця"; проте надалі мовчить...

А "улюбленець" гамує прискорене серцебиття. Добре то, чи зле?!

- Щиро вдячний Еміненції за сердечність і розуміння. Мушу нагадати: мій тато був мудрим селянином і сю мудрість селянську прагнув передати мені: пам’ятай, сину, добрá можна скільки хоч’ надбати, а витрачену честь вже ніколи не надбаєш - і Бог тебе забуде!

Владика, син графський, похитує головою,- мовляв, селянська... не селянська мудрість... але Христова - то так!

- Проти Бучка я, хоть би й хотів, не міг розводити інтриганство, бо наші дороги не перетиналися, оскільки всім єством належу науці й Академії. І то є цілком об’єктивний факт! Мій девіз: ora et liabora![4] Наука - богословія, а нині конкретно - "Догматика", і Український Католицький Університет - ось мета мого життя! Мета вже довершено сформована,- як на мої літа, на мій досвід, на моє щоденне прямування. Здається, нікому не є на заваді; своєю працею, можу думати, я настільки утвердився у своєму покликанні, що нині не бачу претендентів на моє місце... кажуть, "то Сліпого парафія"!.. Шмат уже здійснено... а далі - важко переступити через воєнні загрози... Якщо й великий філософ Костельник змириться, то...

Лицем, хоч і змученим, а пробігає та лагідна усмішка, що завше ховає щось батьківське, й Владика підносить лівицю:

- Не зарікайтеся mon amiae[5]... Академія - так: ваша! - але ми розглядаємо її насамперед як пробний камінь вашої сили духа, твердости в поступі, в переконаннях, у вірі. Вона, гадаю, не вичерпує всіх запасів... що даровані вам Богом.- І знову промовисто скошує очі... але в них цього разу набагато більше якихось тайних відтінків, що відбивають думно-душевну роботу мізку й серця; зараз у його взорі - щось таке, як у Бога-Отця на стінописі Капели святого Сікста в Римі живопису Мікельанджело, де відображено перетікання божественного Об’явлення від перста Творця до пальця новоствореного Адама, найдосконалішого творіння Божого. Аж зморозило з цією гадкою... Явно в яскравості взору натяк: ти мудрий - здогадайся, сину мій, сам... я хочу творити з тебе щось більше, ніж ректора... не буду ж я відразу все казати, коли процес "творення" ще триває.

... не конче й здогади висловлювати відразу... Ану ж вони помилкові?! То - як перед лукавим екзаменатором питомець, який надіється високої нути, дуже хоче її, але могучий екзаменатор -єдиний тримає в руках кінцевий вислід... то ж не метушись з відгадками, а показуй себе перед професором гідно - і в нього вистане правдомовства оцінити’тя по заслугах. Найкраще - змінити тему, чей вернутися до початку:

- Отжеж раджу... як мені спадає на мисль, входячи зі ситуації... чи не добре було би виїхати Еміненції на коротко... скажімо, до Унева... чи в Перегінську пущу? Перечекати... поліція не ризикне туди попхатися,- там є кому вбезпечити Владику від непроханих...

- Не поїду! Не лишу паству в непевну годину.- В зіницях розлилася прикрість, як то властиво Блаженнішому, коли мова заходить про загрозу з боку держави.- За мною ж відразу - і деякі ієреї... в кущі... А зараз не можна лишати нарід без опіки, без поради. І не вірю, що "моцарство" простягне руки й до мене. Вже був я у них в руках у двадцять третьому... Очевидно, пам’ятають про мою недоторкáність,- з огляду на ставлення до мене Престолу. Овшім, якби мали конфінувати Капітулу, то вже б готувалися..,- як то збираються робити з меценасом Шухевичем Стефаном чи... Ковальський довідався у старостві... як то він уміє... там готова ліста кандидатів... Але з Капітули - нікого, можемо бути спокійні. Зрештою, бідним братам-полякам тепер, коли, як ви згадали, Гітлєр взяв до рук "спис Оттона", щоби очистити собі "землю обітовану"... (лиш невідомо ким йому обіцяну?!.) - треба насамперед подбати про себе - й "Ойчизну". Сли магія "списа" дасться знати на повну силу, то... чи не жде народність польську та ж доля, що... як у "Біблії"... дісталася "городам земель Хеттіїв, Аморіїв, Канаяніїв, Ферезіїв, Гевіїв, Евузіїв..." На тих землях Ісус Навин списом від Єгови побідив,- як пам’ятаєте з Писання,- царя Гайського, царя Македського, царя Асорського... тридцять і одного царя! "І всю здобич тих городів і царств, усю скотину... позабирали сини Ізраїля собі, усіх же людей побили і повикоренювали, не лишаючи нікого в живих"...- У Владики мовлення і сумне, і з образою, але й насичене металом,- ніби він комусь за щось гнівно дорікає.- Правда, не по-жристиянськи се... Але ж не було ще тоді Христа... А нині Гітлєр відмовляється від Христової науки, бере найку язичницького войовничого Одіна. Хотя, кажуть, на куплях вояків "вермахту" витиснено напис "Gott mit uns"[6]. І все ж Адольфові то не завадить і пограбувати поляків до нитки, й винищити,- сли виграє війну, сли позволять’му Франція і Англія.

У цю хвилю знадвору доноситься гудіння аероплянів - з якимсь то моторошним завиванням... Чиїх це "голос" - польських чи німецьких?..

Невзабарі спішно входить секретар і заспокоює: кажуть польскі літуни вправляються...

- Запрошуйте,- каже Владика до секретаря,- прелатів на раду.

Із запануванням тиші в канцелярії на кивок владичої руки секретар гучно, чітко доповідає:

- Сьогодні о п’ятій сорок п’ять, як передало "Бі-бі-сі", німецькі армади вдарили на Польщу з Померанії, з полудня і на Варшаву... ніби то у відповідь на обстріл польським підрозділом німецької радіостанції на границі в Глейвіце. В коментарі - думка, що се явна провокація,- сли армади вже стояли на границях, приготовлені до обширної війни. У перші години німецькі летунські сили збомбардували всі пограничні польські льотніска - знищили звиш п’яти сотень аероплянів,- чи й усе, що в поляків було на озброєнні.

На цьому слові всі враз перезирнулися, ніби питаючи один в одного, як апостоли на Тайній Вечері: хтозрадить? то чиї ж аеропляни гурчать над Львовом?! Чути, при тім, що гуркіт і грізно наростає...

І мов у відповідь... вибухи... громові!- аж здрижали стіни, під стелею жарівка хитнулася. І ще! І знов - ба-ба-бах! ба-ба-а-бах! Гур-р-р! Гур! Йов-йов-йов! Туди - як головний дверець...

Прелати зірвалися з місць, панічно заходили, змішалися,- гей би шукаючи один в одного захисту... Зараз-бо й на голови... Кудись би ховатися?!- у кожного в розширених від жаху очах.

Владика ж незворушно сидить у візку, як на троні,- воістину володар,- кивком лівиці стримує секретаря, що приступає до візка й вже би тручав - спасати... й каже:

- Не лякайтеся. Бомби не падають на храми. Німці - нарід вирахуваний, для них у місті найперші цілі: двірець, банки, касарні, фабрики зброї. А церковні бані навіть спецально виминаються,- задля влучності прицілювання.

... о, і в сій справі обізнаність Владики - дивугідна!

А нараз - то вже й пекло! Цілком близенько, чи не в околиці "Політехніки", земля тяжко-тяженько застогнала-зітхнула-здрижала й з гуркотом сотень громів упала-обвалилася. Ще би таких кілька "експльозій", та ближче, то й "храми" самі розтрясуться... як Єрихон...

- Гос-с-сподоньку, де ж то?!

І знов для мудрого нема таємниці:

- Очевидно збомбардували пошту.

... а там же ж - упритул Академія!..

Відразу місто заграло тривожно-алярмовою музикою оркестри з протяжних гудків паровозних, фабричних, стійкових, пожежних авт, зі стрілів зеніток, якихось неперервних дзвінків і дзвіночків (чи то в голові?!), бамкань дзвонів Ельжбети... галасу-криків...

Аж вбігає Рижак, блідий, як стіна, і в розпачі звістує:

- Ваші еміненції, страх Божий! Бомба впала на церкву Святого Духа! Кажуть, лиш величезна вирва!

... от не виминуло й храму! Щоправда, він - поряд з поштою... А що при тім з Академії лишилося?!

Як безумний - до виходу... може, що й спасти з пожару!

Розважний голос Блаженнішого - твердо:

- Не позволю! Поки не скінчиться бомбардація.

... що ж, і вправду нема чого метушитися. Бо се - знак! І серце, і збурений дух підказують - знак! Пора розплати! Бог оберігав’тя від усякого лиха впродовж цілих сорок сім років - од самого народження в добрі! Чи не задовго?! Ти жив-панував у щасливих діяннях в улюбленій справі... Та чи не допустився вкінці-кінців де в чому гордині й зарозумілости?.. От і настав час проби стражданням! Запам’ятай: першого вересня 1939 року об одинадцятій годині знищено бомбою твій час "розкидання каменів", а призначено тепер новий - "збирання каменів",- готуйся до будуччини мук і святости!

У трансі не лишається нічого іншого як вдатися до молитви:

"Господи, воздвигни силу Твою і прийди єжи спасти ни. Да воскреснет Бог і расточатся врази Єго, і да біжат от лица Єго невидящії Єго. Яко ізчезаєт дим, да ізчезнут..."

 

***

Синій димок ще вився у понуре небо й пахло часником...

... Боже милосердний, триста років середньовічні мури пильнували святий спокій - ще від домініканок до нинішніх питомців, щоби за одну хвильку перемінитися в подобу римського Колізею, ’кий занепадав у руїну тисячами літ занехаяння; ще врано під розписами Богом благословенного Сосенка прагнули до небес п’ятничні псальми і полієлеї, водночасі небеса заглядали сонячними променями в кольорові квадратики й ромбики вікон, аби скрасити Чаром повен святого таїнства храмовий сутінок, а зараз - крізь порожні пройми змертвілих вікон-очниць назалишках стін здивовано глядить у зловорожий простір мертва душа храму,- здивована з дивовижного дива людської дурноти й жорстокости!

Поки чоловік сюди... несвоїми ногами... то поліція і військовики окружили "вирву" біло-червоною лентою,- щоби не пхалися цивілі-споглядачі.

Капітан інфантерії співчутливо розтлумачує, що зараз у німців на озброєнні в летунстві є бомби такого калібру, проти яких не встоїть ні камінь, ані желізобетон,- се "прошем пана, фуґаси!"

Ось такий диявольський "фуґас", вагою з тонну, і поцілив якраз у центральну часть,- що й рознесло в прах усю споруду - до нижніх вікон... чи й до пивниць... Очевидно, за прокляттям кармеліток... Але "... бодріться, стійте в вірі, будьте мужні..."- за словами Святого Павла.

Добре, що львівські питомці, деякі учні української академічної гімназії, хутко збіглися,- попри небезпеку нового нальоту,- й виносять з бібліотечного приміщення поруйнованого залишки, недопалені, та зносять у коридори Академії. Хоть що-небудь...

Аж знов отець Рижак - зі стражденним лицем... з лицем брудним і мокрим від поту... й глухо, трагічним голосом... ніби в чомусь винуватий:

- Ой, біда... біда... біда!- Мало не плаче, у страшному розпачі.- Івась наш... наш Івась Ткачук... Біда!

... яка ще може бути більша "біда", ніж ось руїна історично-харизматичного храму?!

- Івась наш... Ткачук там... загинув! Щойно’смо витягли’го з-під плити... неживого...

- Гей, ще мало клопоту! ще мало біди нам! ще мало горя тяжкого! Як не одно, то друге!..

... ой, Івасю, дитинко моя злота! Мій ти образе, моя ти подобу! Але не дав тобі Господь моєї щасливої долі! Не дав так жаданих тобою університетів,- як то мені було дано щедро! Чому? Моєму щастю стелилися дороги в роки - і не менш небезпечні для життя, ніж тепер. Не одна жалізобетонна плита військового бункеру, не одне стрільно Першої світової... чи українсько-польської війни, не одна сліпа куля чигала на моє здоровлє, але я в благодаті Божій оминав їх... серед страхітливих воєн знаходив простір, обмежений заборолом Провидіння, де не літали смертоносні кулі, не рвалися шрапнелі, не вибухали стрільна-бомби над головою, не вмирали поряд постріляні ровесники на бойовищах... а лише щоднини ласкавили мій слух інтенції та премудрощі філософій, богословія визначних європейських професорів у теплí й затишку авдиторій чи то університету в Інсбруку, чи в Григоріянумі в Римі... Неісповідимі путі Твої...

- О, горе мені! Що я скажу тепер його батькові - чому не забрав з собою до Юра, а лишив погибати в бібліотеці?!

Рижак витирає долонею піт і бруд з лиця і дивиться застрашено... що се з еміненцією? чи не сходить з розуму?..

Мус брати себе в руки. Хоть би для приміру тим чесним юнакам, що не остерігаються нового нальоту - рятують з руїни книжки, добро бібліотечне, музейне, листи єпископа Луцького Йосифа Боцяна...

 

***

 

О дванадцятій Рижак вдарив теліґраму, а вечором о восьмій отець Василь Ткачук вкляк при маєстаті свого сина й застиг у розпачі.

Тут же поклав правицю на схрещені руки покійного й поринув у молитву, тиху, безконечну, безмовну... лиш час від часу здригалися його широкі рамена в чорній рясі й надовго застигали.

Воскові свічі горіли рясним полум’ям, потріскували, наче кудись квапилися, наче прагнули тримати в напрузі якогось очікування усіх, хто нині знаходѝвся коло небіжчика.

... нині!- коли заборонено навіть засвічувати сірничок; навіть люди розмовляють між собою упівголос чи й тихцем,- ніби зараз німецький летун почує - і скине бомби... не дай Боже "фуґаси"!..

Але свічки при померлому - се божий вогонь - і ніхто не сміє погасити їх. Доста одної жертви.

Що ж, з вулиці не видно, а патрулі  до приміщень не заходять.

Нарешті батько випростовується, стає з колін, надовго прихиляється до синових рук. Він такий же високий чорноволосий, густі волохаті чорні брови низько нависають над глибокими очима, чей ховають їх; лиш постать отця значно кремезніша,- бо на ній виразні познаки багатолітнього служіння та поживного харчування без витрати енергії косаря чи хлібороба.

Він підступає і кланяється.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки!

- Я порозумів, що бачу Преподобного отця-ректора Йосифа Сліпого?.. Сидите бо коло мого сина як родак.

- Так, всечесний!

- Він говорив: такіж вас питомці називають "Татуньом"...

- Так, для них я хочу бути "Татом". Але Івась - був мені більше, ніж "родаком" чи навіть "сином". Праглося видіти в ньому свого наступника.  Промине яких з десять літ - і він стане "отцем-ректором" та піднесе наш стяг з моїх одряхлілих рук до новітньої слави Академії... до слави Католицького університету!

- Як же то... що постраждав лише єдиний - мій син?

- Бо хто - далеко, той найскоріше  прибуває до науки. Нікого з поблизьких ще не було. Хотів начитатися в бібліотеці. Мав свої пляни... наукові. Я позволив - і велів, аби замкнувся,- щоб де поліція не захопила’го до постерунку чи на переслухання. Чоловік гадає о добро, а Лихий - на своє копито... Та ніхто не сподівався нальоту... так хутко; ніякі урядові чинники не застерігали о можливість... Міг і я бути з ним - задля консультації,- якби Владика не скликáв Капітулу для термінової ради. Однак я чую за собою вину... Ніколи не прощу собі, що не взяв’го до Юра... для консультації із Владикою,- Митрополит, до вашого відома, теж поширював на сина своє милостиве благословення. Кажуть, маю пророчий дар... Але чому сей дар у даному разі не поділáв?! Ніякого дару, отже... Який там пророк з простого смертного?! Лиш гординя і самолюбство!

- Йо, йо! - мовить отець Ткачук, опуска. на груди голову, тяжко зітхає.- Де-де  у члека цес Божий дар!? Так самісько, гей ви, можу й себе винуватити. Чо’ відпустив зарані? Та ж видів, же світ неспокійний, і мав би стримати: не квапся... у видимо, що - далі? А втім, чого взагалі позволив ’му Львів?! Зі самого начала не хтів’єм Львова - ані раз! Відень м’ні ближчий,- там родина, там кардинал Інніцер,- плекав’єм надію, же він посприяв би з "Августинсумом",- звідки мали’смо  славних владик, як то Яхимович альбо... Та мало’м не вирікся впертюха за непослух! Він піддався намові львів’яків, же Вашу Еміненцію дуже вихваляли, науку, професорів... ніби в’ни вчать ліпше, ніж у Ватикані в Анджелікумі. А як повчився рік, то й - ані мови! Не нарадувався Львовом... і вами. Отець-ректор нам, як тато... навіть на прогульках чи в домашньому театрі,- на "Вечорі гумору", коли ми собі позволяємо пожартувати з "Татуня"... і він сміється з того... веселого водевільства. Не натішився і професорами, які в науках вельми вицикльовані,- що Володимир Залозецький, що Тит Галущинський, що Діонізій Дорожинський... чи Іван Крип’якевич... Були’му яко правдиві золотоусти! Такіж ’кась гриза не давала м’ні вповні годитися з ним. Як би хтос на него ману напустив,- не може наука ві Львові стати вище, ніж коло самого Папи, в Римі! Мо’ в цесему було щось пророче... видав, передчувство біди,- як то трафляється у родичів, які аж дуже цюцькают своїх дітей. Тутка й моя вина! Чув же щось... а не повірив до кінцє - і втратив! А тра було на коліні переломити мити...

... говори, говори, бідний батеньку, виговорися, може, й трошки лекше’ті стане! Але...

- Отче дорогий, а чи певні ми, що його не чекало щось подібне і вдома? Єсли мав таке призначення...

- Йо...- Покірно хитає великою чорною головою Ткачук.- На все Господня воля! Але ж прикро, прикро! Біль м’ні роздирає груди... бо ж кровинка моя! А легінь же який, а яка мудра дитина, до всілякої науки здібна!

З притвору тим часом насуваються чорні тіні, купчаться темною громадою,- в очікуванні панахиди. Нині треба спішно відправити, щоб отець міг зрання забрати тіло додому,- де все приготовлене для похорону.

 

***

 

Загинув Івась - а виглядає, що загинуло й місто... Сли ось обсервувати зі Святоюрської гори Львів, то й направду: ще ніколи він так мертво не чорнів у полтв’янській ямі! Завше, й глухої ночі, над ним розсівалося сяйво нічних ліхтарів, святла з помешкань і реставрацій, розносився гуркіт трамваїв, фіакрів, цокіт кінських підків. А зараз - мертвіший-мертвого! Нараз усе місто провалилося у безодню... "Фуґас", отже, впав не йно на церкву, але в його пожерливу, ще дотепер не знану в світі, пащу загриміли й околиці - аж до рогачок! А ще й небеса заволокло суцільною пінявою хмарою... як би димами від вибухів... Очевидно, над ранок розсипеться дрібним дощиком. І ще не кінець тому всьому... густа, як смола, тиша дзвенить у вухах, ніби дзвонить на áлярм... Ось як вимальовується "вόйна"!- де Івановій душі нема притулку... бо  заблукала на "вόйну" за Молохової байдужости до юначих душ і життів.

Що ж, отцю-ректору, "Татуньові", розуміється, треба остатися й для нічного бдіння коло небіжчика. За компанію з отцем,- не лишати ж’го наодинці з нестерпним болем, з розпукою, з покійним улюбленим сином на маєстаті. Та бесідувати, бесідувати... у тихій щирій бесіді, як у молитві за покійником, скоріше й ніч мине - та перша!..

У головах маєстату горять воскові свічі - ледь розганяють темряву. Але то не вносить і тіні розради... бо темрява пахне "вόйною" і далеко не відступає, рада своїй жертві. Зі запаленими свічами навіть ще тяжче на серці... бо вони ваблять зір - і тут же нагадують, що засвічені не для спокійного сну лежачого, а щоб освітити путь його душі... "В путь узкий хождишії прискорбний..." Під серцем і молитва за померлого сама рождається і проситься на уста: "Пом’яни, Господи, Боже наш, у вірі й надії на життя вічне..."

Безфоремним горбом чорніє на лаві отець... Чей задрімав,- а, може, й правда? Чоловік - здорожений.

Проте, вчувши тихі кроки, ворушиться і каже:

- Ваша Еміненціє, ви б собі йшли відпочивати. А я вже сам посиджу з сином...

- Посиджу і я з вами. Бо чуюся не лише зобов’язаним... чую поклик серця... зраненого - у перший же день війни. Бо втратив я ще й церкву... Музей і бібліотеку Богословського Наукового Товариства... мого ж дітища... та листування єпископа Луцького Йосифа Боцяна,- тим особливо цінного, що всі листи були Владики, коли він був на засланні. О, якби ви увиділи, що то за страхітне видовище, скільки там пропало нашого церковного й національного скарбу!?.

- Мій скарб - там само... найдорожчий!

- О, спаси, помилуй, заступи і сохрани нас, Боже, Твоєю благодатію!

- Цес ота сама храмина, же памнєтає будителя отця Шашкевича?

- Де загинув Івась, там і мешкав колись, питомцем, Шашкевич. Під вежею церкви були доволі просторні приміщення, що й пригодилися для бурси - поки не збудували новий дім у 1890 році... А в тих сутеринах ми й розташували бібліотеку,- на тепер, порівняно, доволі багату... Чей оповім вам усю гісторію?

- Вашої ласки...

- Ще триста літ тому, сливе 1627 року, на той час - за містом... хотя й недалеко... заклали поляки жіночий Домініканський монастир. З приходом Австрії цісар зліквідував’го. Правда, ще перед тим, чи не 1723 року, сестра польського короля Лещинського така Теофіля Вишневецька фондувала перебудову монастиря та костелу Св.Катерини Сієнської і зведення побіч розкішної барокової вежі-дзвінниці. Коли ж з ласки цісарéви Відень офірував русинам греко-католицьку семінарію, то все монастирське добро перейшло до семінарії... у 1783 році,- сли конкретно. Костел перемінили на церкву Святого Духа. Славний сницар того часу Іван Щуровський зладив іконостас,- що простояв до сьогоднішнього дня. Малював не менш знаний - Лука Долинський. Правда, в 1910 році, з поновленням інтер’єру, наш знаменитий мистець Модест Сосенко розписав церкву по-своєму - і на славу!

- Йо... стіни то ж - старі. Чи не розсипалися б самі від себе?

- У тім річ, що могли стояти вічно. Дзвіниця - при самій експльозії - нігде навіть не трісла. Але ось... доля моя, чую трісла... глибоко трісла!.. Чую... пророчо-не-пророчо... що на тім нещасті в моєму житті не скінчиться... Церква була великим-великим куснем мого серця, мого щасливого буття в Академії, мого душевного дому. Зі знищенням церкви обрушилася гармонія, що єднала всі ті елементи - втрата непоправна! Сли на щирість, то скажу вам: дотепер мені дуже а дуже добре велося. Аж сам собі тайно не вірив. Нехай Бог простить! Хотів я такого ж благоліпства й Івасеві, а...

- Не кажіть... Не від нашого хотіння!

- То ж оповім і свою гісторію... бо мушу перед вами, як не трутити камінь з душі, то хотяй зрушити...

- Повідайте... Промéне!- якось чи збайдужіло, чи й холодно він... що розпалило хіть аж до чогось сповідального, аби пробитися крізь плиту його біди до миротворного відгуку душі, аби він згодився розділити своє горе з чужою людиною - і відчути полегшу, відтак спрагнув би жити далі - задля пам’яті свого "найдорожчого".

- Вродився’м у добрі, на Тернопіллі, де земля, як масло. Такої землиці тато мали звиш п’ятдесятки морґів. Було коло чого походити, і з чого жити. П’ятирічним бахором уже вмів’єм читати,- від Ромка, старшого брата... відразу взявся за книжки,- то не для дитячої забави... Тато й журилися: з тебе, синашу, ґосподара не буде,- сли ти все в тотих пѝсьмах; а будеш альбо святий, альбовеликий грішник, що вдає зі себе мудрішого за самого Бога. Скінчив у селі школу - і до Тернопільської ґімназії... української, імени Франца Йосифа І. І вже наперед із намислом,- як на татові слова,- щоби поєднати і праведність чесного учня, і мудрість учня старанного, Гімназійка, одначе, провінційна, була ще без глибоких традицій,- адже основана лиш у 1899 році... за клопотання нашого славного земляка посла Олександра Барвінського перед цісарем. Директором за мене був такий собі Ємільян Савицький, з москвофільським душком,- друкувався у "Ґазєтє Школьной". Зі мною держався дуже строго, бо ж учень - з селян... Москвофільські достойники в нас там не любили, коли в інтелігенцію пхалися діти селянські чи ремісників... а ще - як то, не дай Боже, якого шевця чи кравця. З таким учнем до танцю на бали не пішла би жодна панночка з родини "твердого". То би - шкáндаль!.. Мені се не дуже шпетило,- бо мої тато, за культурою і гідністю могли переважити всякого там шмаркатого панка зі шляхти заґрудової чи... були за панібрата з дідичем... жидівські купці їх високо ставили, бо діставали найкращий товар,- не гірший ніж у німців-колоністів. То не була гординя, не був пустий гонор, се була господарська гідність,- що її прищеплювалося з маленького й мені. Коли ж я нині працюю з раннього ранку до пізньої ночі в Академії - і сим пишаюся, то дехто х моїх "приятелів" ширить зміїне сичання, що Йосиф Сліпий - гордий і честолюбний, егоїст, самовпевнений. Гей, та як не будеш певний у своїй справі, у своїй господарці, то не станеш господарем. Тож у ґімназії я не потребував ніяких послаблень,- усе мав найвище нуту з усіх предметів. А Найбільше тягнуло до мов,- перфектно засвоїв латину, німецьку... І то лише завдяки власній охоті. Бо професори з нами не панькалися... що дуже нервувало... Вони не зближувалися з учнями яко вправні педагоги,- як то ми тепер стараємося - і я на тім твердо стою.

- Йо, Івасьо якраз усе наголошував...- добувається сумний голос із теміні - як дорікання... (От і будь мудрий! - сторонитися учня - зле для вчителя; люби учня всім серцем - і теж може вийти на зло...)

- Мої професори носили себе гонорово і штивно. Як у вас, у Чернівцях, не знаю...  Може, було й шось подібного. От являється перед вами статура. На голові чорний альбо сивий циліндр потворної висоти... пізніше - з початком століття - "ґабік", альбо на мові учнів "банєчок". Лице підпудроване, як би то якась... не знати хто! Вуса - а la Kaizer Wilhelm ІІ, підкручені, шпичасті, а були особини з бачками під Франца Йосифа І. Далі: високий стоячий комірець, крáват-мотиль зі шпилькою, на якій кровавиться рубін; біла, з твердо накрохмаленим передом, сорочка; так само тверді манжети,- лиш прикріплені до рукавів; чорний "шлюсрук", ніби з бляхи; чорні вузенькі штани; чорні черевики чи штиблети. І все то - як улите на постаті. Нігде не сміє порошинка впасти. Все то мусить бути в нерухомости, як на манекені. Професор у такім "мундурі" не мав права ні схилятися, ні приступити до учня по-людськи. А ще на носі - цвікер, що за кожного необережного руху спадав на груди, звисав на шовковому шнурку. Я тим сливе занадто переймався. Гнітило’мя... Привчений жити свобідно, в гідности свого покликання до науки,- вічно страждав... І що - як вивчуся, буду такий самий?! Нічого доброго не вбачав і в адвокаті чи якому урядовцеві. За тими панками не стояло ліпшого,- аби лиш здерти з біднішого, похизуватися в ресторації, на балах, вдома приймати "дорогих" гостей... Такий то з мене... прибув до Львова і вписався в Університет на теологію... але не з тим, щоби вийти священиком... приходив до семінарії - і увидів, що мало... мало там науки... всюди - забагато польщизни. Тато казали: ти з порядної робучої родини, то нащо тобі чин?! дивись - ти хлопиця йно до праці, а не до "служіння". А всюди пахло лише "служінням". От, як на тодішній університет чи семінарію... то й направду вашому синові не було б що ві Львові робити; йому, як на ваш розсуд, тре би було тільки в Рим чи Відень... Фрайбург. От і мене гнітило... я не знав, як порадити собі... Аж випадок... чей від Бога! І порадив мені наш Митрополит! На реколекціях покликав кількох, заговорив з нами - приязно... от мені й розв’язався у щирости язик: чи служіння Богові суперечить науці? Владика сказав, що ні... наоборіт!- і зацікавився мною дуже. Через короткий час я вже був в Інсбруку, в Університеті!

- Йо, цес ваше щистє! Я х’тів там видіти й свого сина.

- Відтоді Кир Андрей став моїм Ангелом-хранителем, що в часи воєн оберігав мене від усякої напасті. Таким я хотів бути для Івася. Але, очевидно, заслаба моя емінеційна сила...

- Не кажіть! Не нам судити...

- І от... у 1917 році, зі скінченням високих філософічних і теологічних студій. вертаюся до Львова - та - що далі?- не знаю... Але якраз тоді прибув і наш Владика після московської неволі... коли було істинно "люд в кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть..." Я зголосився до нього, подякував за добро. Він по-батьківськи мене обняв, сплакнув, поблагословив, дуже втішений моїм "звітом". "Та - каже,- сего мало, треба й докторат". А ще ж війна, Керенський провадить велику офензиву. "Боюся, мій сину, за тебе... Їдь до Унева, до мого брата в монастир Студитів і готуйся до свячень. У неділю". От і 30 вересня під час богослужіння у монастирській церкві мій "духовний батько" уділив мені святу Тайну Священства. Відтак увечері провів з молодим ієреєм воістину батьківську довірчу розмову, в якій визначив основні ціхи подальшого руху на путі науки... бо час покликує підготовлених... аби світові доказати: "хоч ми в усьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та не розпачливі, гонені, та не покинуті, повалені та не загиблі," - як то в Другому Посланні Святого Павла до Каринтян. Отоді й утвердивсь я кінцево, так би сказати "добровільним в’язнем Ісуса Христа" - "служити Христові в духовному стані" все життя та якраз в науці Божого Об’явлення. Відтак опреділився у царині богословських досліджень об’явленого Таїнства Троїчного Божого Життя й, зокрéма, Духа Святого... як то в молитві "Духа Істини, Утішителя і Жизні подателя, що все сповняє, що в нас і в Христовій Церкві невидимо перебуває".

 

***

 

... але ж дай собі на стримання! Чи варто відкривати душу випадковій людині, як перед Богом? "Благословен єси, Господи, научи’мя оправданієм Твоїм". Нехай лише в душі сяє собі неторканною та радісна-шаслива хвиля тайного поєднання "отця і сина"! Того осіннього холодного вечора. Ліси на високих горбах круг монастиря лиш на вершках багряніли, проте листу ще не скидали, тому вітер тяжко пробивався крізь зелену хащу, крізь розлоге віття старезних дубів. У потужному шумі, здавалось, чутно з далеких бойовищ гарматні стріли, іржання бойових комонів, що губили верхзівців, крики вмираючих і поранених, але й... ніби мажорні звуки побідних пісень Українських січових стрільців, Гуцульської сотні, з-над Збруча, що вже кінцево проганяли москалів з Галичини... А в келії пахло застиглою вічністю, глухою відстороненістю від зовнішнього світу, кіптявою гнотика в нечищеній оливі. Зате гріла душу щира, сповідальна розповідь Блаженнішого про московський полон,- де лише Боже провидіння врятувало від загину. І було враження, що врятований в’язень лише щойно висловлює у докладності всю "хрестну дорогу",- бо нарешті знайшов найдовіренішу людину, найщирішого, душевно чистого, непорочного слухача. Адже Кир Андрей не схильний ділитися, навіть з найближчими, пережитою бідоюЮ- що засвідчує люті підступи Лукавого. Так само, як і не пишається здобутками... щоби не спокушати сили тьми до шкодництва... заздрого... та не грішити перед Богом гординею. Але з неприхованим болем потекла мова про нелюдську "синодальну" жорстокість московських ієрархів, які, коли уряд не визнав Митрополита Галицького "політичним в’язнем", визнали "релігійним в’язнем",- із страшнішими наслідками... Бо помістили в Спасо-Євфимієвському Суздальському монастирі, що є монастирською тюрмою, де були ув’язнені всякі "главарі сектанства і релігійні злочинці", та суть у віданні "Святейшего Синода". І за що? Тільки за те, що Владика не зрадив, коли "світська влада чекала від нього (застрашеного арештом) зради держави, а Синод та єпископ Євлогій - зради церкви". Професор Володимир Грабар в часописі "Слово Істини" в березні 1917 року писав: "... перед російським народом на сумлінні графа Шептицького нема гріхів, нема вини. Нема вини в тім, що він, вірний син і глава греко-уніатської Церкви, не пожелав відмовитися від неї і підкоритися Синоду й єпископу Євлогію". Одначе православні християни "синодальних верхів" ув’язнили невинного в "центрі й майже символі нетерпимості російської Церкви" в "арестанській келії", без будь-яких зв’язків із зовнішнім світом, "без можливості здійснювати богослужіння і читання книг, без переписки, побачень і права виходу за огорожу монастиря". (Висотою п’ятнадцять метрів!) У глибокій тайні - серед глухих мурів! У келії, з якої,- наскільки пам’ятали монахи,- ніхто з ув’язнених не виходив живим. Владика вийшов... з Божої ласки та завдяки революції в Росії. Проте, засуджений по-суті на смерть, Митрополит жив лиш думою про своє основне зобов’язання перед Апостольським Престолом. Він писав у зверненні до Святійшого Отця: "З Божою ласкою та Вашим благословенням, Святійший Отче, Суздаль може стати осередком унії. Якщо Ваша Святість не відмовлять мені в благословенні, посилаючи на смерть, і якщо з Божої ласки я дістану змогу пролити свою кров за навернення схизматиків, то в глибині душі вірю, що Бог прислухається й до моєї другої молитви "Domine trade eam (Russiam) in manus nostram"[7] як підстави у високому сенсі понад всякою політикою, і Ваша Святість побачить Російську імперію біля своїх ніг". Віра святого! За три роки поневірянь у неволі Владика не змарнів, не ослаб, а ніби набув гарту змужніння,- не постарів, хоть і срібла споро додалося волоссю на голові, збільшеній бороді, а затвердів тілом сформованого мужа, здатного витримувати й потужніші удари долі, як фізично, так і духовно. Тим більше росла віра в нього, як у скалу. Дух зносився, коли він говорив: "Наша Церква надто важна в справі об’єднання Сходу й Заходу,- "щоби один пастир, одне стадо!"- то всім зрозуміло... Тому кожен учений, свідомий, мудрий греко-католицький священик - то велика духовна цінність для Вселенської Церкви. От і... війна небавком скінчиться, на те вже є всі признаки зі становищ на фронтах... народи втомилися воювати... тріщать імперії... треба тобі, сину, вертатися в Інсбрук - здобувати докторат! Відтак дасться видіти... може, доведеться і в Римі "попастися"  в університетах Ватикану". "Готов усім серцем прийняти пораду Вашої Еміненції і слідувати Вашій волі покірно!" То ж, зрозуміло, все це розповідати отцеві Ткачуку - і не гоже... Скаже, хоч ректор і хвалений, та скромності’му бракує... занадто вже пишається прихильністю Митрополита! Гріх... нестримність!

 

***

 

... от і до молитви звернутися - пора... замість "гоноруватися" своїми науковими набутками - з ласки Владики. А кортить... ой, кортить! викласти чужій людині - особі, що вислухає і забуде... бо їй байдуже до чужих благ,- кортить і про університет Канізіанум в тихому далекому від "театру воєнних дій" Інсбруці. Де вскорості, по напружених трудах... і безсонними ночами... з великого почуття обов’язку... була готова докторська праця "Поняття про вічне життя в Євангелії Св.Йоана". Та в юначому горінні новоспечений "доктор богословія" вже не обмежеється достигнутим; воно лиш розбудило правдивий смак до наукових досліджень. Поринає у спеціальні студії з богословія і філософії, подає ще труднішу працю на суд - Божий і людський! "Тринітарна наука візантійського патріарха Фотія",- того Фотія, що при ньому заколотився був перший розкол. Праця - на часі! - коли в світі панує лихий і люди настроєні взагалі понівечити релігію, зійти на дикунський атеїзм... Книгу друкують в Інсбруці коштом Університету - з похвальними оцінками знавців. Славно! Є з чим стати перед Владикою. Мало того... Хочеться і здивувати "отця"! Докладно вивчив діалектику Св.Томи, що помогло віднайти основну помилку в каверзних Фотієвих трактуваннях Пресвятої Трійці... Писали знавці, що авторові вдалося... завдяки засвоєнню і візантійських тонкощів, і чару Августинового красномовства. А Владика в нагороду допоміг поїхати до Риму на продовження студій в Папському Східному інституті, в Університеті Анжелікум і в Папському Григоріанумі. Ось! Чому ж і з’явилася нова праця з триєдиного богословія "Про принцип спірації у Пресвятої Трійці",- за що авторові було надано титул "magister aggregatus"[8]. У Римі Владика, перед тим як пуститися у подорож світами, в обороні Української держави, благословив цей успіх, знайомив з видатними людьми, відкривав двері знатних резиденцій, заохочував до глибшого вивчення мистецтва, мов, філософії, новітніх європейських пошукувань у науці... Бо видів, що "син" - спроможний!

... ба, кортить оте все повісти отцеві - нехай знає, хто опікувався його Івасем. Але ж - чи не подумає з глумом: от знайшов коли вихвалятися!? Самолюб! Тута - плакати, а не танцювати.

 

***

 

Краще обійтися риторикою:

- О, золоті часи юначих мрій, захоплень, трудів! Праця зраненька до пізньої ночі, а чоловік не змучувався, ніби на крилах літав... аби якнайбільше, максимально зібрати меду з квіток пахучої науки та золотої перги радощів життя... гей! Повний багатого взятку приїхав у 1922 році до Львова, аби посісти професором катедру догматики у Львівській духовній семінарії. А через чотири роки, з благословеньства Владики, став ректором... аби все те добро, яким збагатився у європейських університетах, повносило передати питомцям. Ось відколи запанувала в семінарії і правдива наука, що нею міг похвалитися Львів. Принципи європейських унірситетів лягли в основу Львівської Богословської Академії... Але то окрема історія, що...

Входить Рижак, тихо підступає і каже, що Владика просить Ексцеленцію до себе... щось пильне...

 

***

 

Нема дивниці, що Владика все хоче мати коло себе свого "довіреного" в часі історичного зруху на земному ґльобі, коли варто довіряти тільки найближчим людям,- а тим паче, що Митрополит яко глава своєрідної "держави" в державі чуєся відповідальним за немалі дόбра, котрі їй належать і дають "державницьку" силу протягом довгих-многих літ; кожна війна конче спричиняє певні, часами й катастрофічні, порушення в структурі та обсягах тих дібр, але ще неясно, які ж конкретні загрози вишкіряють хижі зуби в незабарній будущині... А найгірше в сю непорадну годину, що підступила старість, недуга, накликала немощів тіла. Здалась би молодеча енергія, щоби мож’ було нею споро підпертися.

У Владики - мітрати, прелати... ті, як бачиться, хто мешкає на Святоюрській горі... з огляду, звичайно, на геть сліпу ніч перед агрозою бомбардувань.

Владика киває пальцями лівиці - секретар встає з паперами в руці й каже:

- З "Бі-бі-сі" повідомили...

І докладно рецитує всі перипетії подій театру війни кінця дня. А найголовніше з того всього, що енергійну миротворчу місію продемонстрував Муссоліні. Цілий день його міністр Чіано й посол у Німеччині трудилися у поті чола звести за один стіл Німеччину, Англію, Францію, Польщу на мирну конференцію. Але Франція і Англія погоджувалися "сісти" лише за тої умови, що Німеччина припинить вогонь і виведе свої війська на вихідні позиції. Німеччині ж не хотілося втрачати  досягнутого успішним просуванням Польщею своїх армій. На тім мирна місія дуче спустила дух,- Молох війни гамкнув її ласо. Тим паче, що й Бек, польський міністр, на пропозицію дуче відповів гордо: "Ми ведем війну в результаті неспровокованого нападу. Тепер справа йде не про конференцію, а про спільні з союзниками дії, щоби протистояти нападові". Тим часом "союзники" обійшлися лише ультиматумом,- у ноті Великобританії було: якщо Німеччина не припинить воєнних дій і не виведе свої війська, то "уряд його величності, без вагань, виконає свої зобов’язання перед Польщею". Пізніше подібне прийшло й з Парижа.

... зрозуміло, що хитрий дуче зробив демарш не стільки для порятунку Польщі, як з тим, щоби відвести від себе перші удари Франції, яко союзник Гітлєра.

А Гітлєр мовчки продовжує грати з вогнем, його армії в темпі залізною лавиною долають усі перешкоди,- а там дасться видіти... може, Деладьє і Чемберлен не підуть далі ультиматуму, а "по-мюнхенськи" подарують йому й Польщу.

Владика, однак, сприйняв повідомлення в стані тривалої мовчанки, глибокого замислення. Отже, все то серйозніше, ніж здається. Відтак заговорив твердим голосом зі сталевим відтінком,- як то завше, коли йде про справи непересічної ваги.

- Боляк тріс - боляк, що наростав на очах цілого світу; тепер - виверження мертвої матерії не спинити. Пізно! Треба було шукати дохторів раніше, коли щойно - заказувалося... Німці, очевидно, таки дуже успішні... і втрачати здобуте ні за якої умови не схочуть. Треба готуватися до найгіршого. Не забуваймо про "союзника" німців... на Сході! Щойно він вздрить, як далеко "вермахт" зайшов, негайно кинеться за своєю здобиччю.

... отже, нема кому "вкоротити руки Гітлєрові". Як то в пророка Осії: "Спустошена буде Самарія, за те, що проти Бога свого встала: од меча поляжуть вони...".

 

***

 

Отець Рижак змінив залишки згорілих свіч, поставив нові свічі, а йно сів на лаву - і здрімався. Нехай таки йде собі спати,- бо він мусить "тримати руку на пульсі історії" через радіо,- його найперший нині обов’язок.

"Чорний пагорб" не ворушиться, але - безперечно - в ньому сну нема й нині не чекати. О, ще довго-довго серед ночей Івась буде приходити до вітця з тривалим безсонням!

Пізня година. Самому б - до ліжка... завтра прийде, очевидно, ще тяжче,- сли за доброї погоди налетять диявольські птиці з чорними хрестами на черевах, ніби готові деревища для загиблих від бомб. Нині - лиш початок... як би стежа... а зі затягом війни бомбардування чи не щодня повториться,- щоби таке місто, важне для Польщі, зрівняти зі землею... як то було з Гернікою, Богом забутою.

З тим якась нестримна енергія розпирає груди,- немов би й направду якраз то сеї ночі, з трагічним настановленням, прийшла та ціхова хвиля, коли нагло втямилося, що треба конче клякнути на сповіді - і не за содіяні гріхи тепер чи недавно, а - протягом багатьох-багатьох літ, які визначили льос,- і до скончанія віку! Lusida intervalla[9]!

Аж голову здавило тісним обручем від навали раптовно скупчених у великий жмут гарячих слів. Не схоче слухати Ткачук, можна й перед самим собою... і Богом!

- Всесвітлий отче, як ваша ласка, можу повідати свою скромну гісторію далі. На чім я скінчив?.. А... на прибутті до Львова,- до улія! - з поважним взятком, щоби віддати його до спільного збору-набутку з користю для нашого греко-католицького кліру,- який уже потребував підмоги, бо із навалою москалів у п’ятнадцятому році, відтак із запануванням у Галичині польської влади, відчував на собі гострі уколи окупаційного жезла... чей панської нагайки...- Ось так і повідай... повідай без упину, з мудрістю Цицерона, красномовством святого Августина, щоби наповнити панотцеву душу по вінця речами, які принесуть стражденному розуміння... як то в Книзі пророка Ісаії: "Устань, устань і в Силу Твою одягнись, Сіоне, і струси з себе порох; устань, поневолений Єрусалиме!" - Прийшов я, можна сказати, зі свята, з величавого храму, в понурий будень, в брудну печеру зі зграями лиликів і страхопудних привидів. І лише з помочі Владики,- запліднений могучим його духом,- взявся за справу - на повну силу. Польська влада, в ейфорії побідниці, не церемонилася... заборонила в 1919 році виклади в Університеті на Богословії українською мовоюЮ- властиво, зліквідувала нам Богословський факультет. Отже, довелося, з волі Митрополита Кир Андрея, відкрити Богословію у нашій семінарії. Сюди урядова заборона не мала ходу. Скажіть-но, отче, а Буковині під румунами чей легше? Хотя чутки - невтішні... доходять...

- Айє!- такий звук - з тяжким зітханням.- Де, кажім, нині русинам добре? Румунія у двадцятім... усе назагал, що мали’смо свого за Австрії, знищила,- всі руські школи позакривала. Про щось українське - та навіть згадувати - боронь Боже! Ще й знущання над священиками... Цес Івась мій говорив розпачально: українцьом приходит до скрайної згуби,- в нас - румунізація, у вас - полонізація, в Закарпатті - мадяризація, на Великій Україні - москалізація... а вздовж - окупація! Але є ще одно місце, де вкраїнцям любо-мило - се у Львівській Богословській Академії, під опікою отця-ректора Йосифа Сліпого. Та, відай, і сему приходит конец... конец та з моїм сином-небощиком.

... о, видать, оживає бідачисько! І трохи ближче присувається - і се вже не холодний "чорний пагорб", а живий чоловік. Тепер видно, не простий се отчик,- що - аби лиш як-небудь прогугнявити літонії, а правдивий пастир, що дбає і про "національну" душу мирян... недарма виховав таку гідну дитину, як Івась... пам’ятає, отже, й про свою, загарбану Румунами, Буковину, знать, й про Україну загалом,- очевидно, є сформований патріот.

- Гей, а скільки то труду пішло, аби до сего "місця" потяглися-полинули серцями діти з патріотичних родин, із священичих гнізд! Аби заробити від славного історика Володимира Дорошенка в листі з Берліна слова: "Дай, Боже, щоб нове українське огнище науки стало несокрушимою твердинею християнської культури, поза якою нема для нашого народу спасіння, а єсть тільки одна загибель".

- Йо-йо! Заглада нам, заглада! А сего року, то дійшло аж до лютої жорстокости... властиво, поляки вам тиж рихтують файне трумно... Івась квапився до вас, бо праг скріпитися духом...

- Гей, не повірите, а зачинав я чи не з ложки, виделки, миски для питомців,- коли Владика доручив мені корінно зреформувати заведення, щоби стало воно істинним храмом науки... високої! Перед тим, за умовою, Семінарія була в опіці василіян; а як умова скінчилася у двадцять шостім році, Владика запорядив передати заклад у руки світських... священиків, з ширшим кругозором... з огляду на на поклик часу та скрайньо тяжкі обставини для нації. Аби рівнятися зі світом... А в світі - як?! Найпеше - дисципліна, усталений порядок! От і зладив’єм передовсім "Том Аскетичної Бібліотеки Духовної Семінарії", де виклав основні Правила строгого розпорядку життя - як у викладовій залі, так і поза викладовою залою.

- О, строгого - то так! Івась повідав... Але не нарікав. Бо строгість зиждилася на правді, на справедливости й доброті.

- Мало того, а щоби питомці вірили, що я не виссав нічого з пальця, що я не диктатор, видав їм і "Наслідування Христа" Томи Кемпійського в перекладі Йосифа Боцяна. Далі... згідно тої ж світової практики - немало сили-енергії потратив, щоби зорґанізувати загал питомців у систему... де кождий мав би і максимально проявити свої здібності-нахили, і набути повної можливости розвиватися у жаданому, найбільш прийнятному для такої чи такої індивідуальности, керунку. Себто: нате вам "Братство входу в Храм", у якому збагатитися у вірі; нате вам товариство "Читальня імені Маркіяна Шашкевича", де є секції на всякий смак: Догматично-Богословська, Літературна, Мистецька, Музична, Культурно-Освітня... не заперечую, сли видумаєте й самі ще яку-хосенну... Отже, у секціях, у вільний час, і здобувайте науку для свого, як то англійці кажуть, "хобі", виявляйте і вишколюйте в собі чи поета, чи музику, чи лицедія, чи пропагатора-золотоуста... щоби кождий відтак на парафії не лише "служив", але й був тим умілим "садівником у Христовому винограднику", що прищеплював би молоді пагінці культури-думки...

- Йо, Івась, ще в гімназії компонував преслічн новелетки на взір нашого буковинського соловія Юри Федьковича. І тішився, що має у Львові кого спитати, де напечатати...

- Мало того, за поради Владики, ми давали й деякі практичні знання,- здадуться парохові в селі... скажімо, бджільництво... дуже тонка, а хосенна праця-наука... чи розуміння деяких правних відносин: земля-банк, торговля-банк... Запрошували фахівців для сего навчання. Нате, діти, лиш беріть обома пригорщами!

- Йо, Івась аж змарнів був, жона ледве відгодовувала’го на вакаціях.

- Не голодували питомці й у нас, але вичерпували сили та не давали їм ні хвилі дармувати і хор, і театральні вистави з розмаїтими веселощами, коли дозволялося і над ректором злегенька, по-мудрому, жартувати... А тим часом поляки в гонорі, що здобули по півторастолітній неволі державу, й узяли русинів Галичини під ноги, крім заборони української мови в Університеті ім.Казімежа Великого, ще й відмовили українцям взагалі у праві на здобуття освіти на власній мові, стали закривати школи, скасували Український приватний, а відтак - і "таємний" Університет... Тогди ми, за клопотання Кир Андрея, перенесли Богословський факультет з Університету до семінарії, і надумали реформувати семінарію в скорому часі у Греко-Католицьку Богословську Академію... з надією, що колись вона стане й правдивим Університетом українським... європейського рівня... правда,  Католицького статусу. Будемо нескорені у своїй вірі! Як у посланні св.Павла до Коринтян: "Бо якщо ж намножуються страдання Христові в нас, так Христом намножується і утішеннє наше".

- Йо, "утішеннє наше" - та не скоре...

- А за п’ять літ Владика й декретував створення Академії і Статут,- 22 лютого 1928 року! За того ж ректора... вашого покірного слуги... який і уклав Статут божого закладу на взір статутів західних університетів,- чи то Міляно, чи Фрайбурга чи... разом з отцем-доктором Миколою Чубатим, які відтак і стали провідними професорами... От хочу підчеркнути: сли йдеться про Академію, то в ній - щό найголовніше?! Професура! Лиш великими мріями не навчите!

- Айє! Все нам тих мудрих професорів бракувало... бо гідно вичитися ’кий у високих школах Європи, то не конче вертається під свою стріху, туж присохне чи у Відни, чи в Берліні... чи в й’кусь єрись подасться... в москвофіли тоті... проклєті!

- Академія і мала метою готувати свій питомий науковий корпус. Але...

 

***

 

Глупа ніч була, як далеко десь дався чути літак... гудіння то наростало, то віддалялося - ненадовго,- аби лиш за тривогою на хвильку вносити полекшу... зрадливу.

Якась тінь швидким ходом виступила з притвору й погасила пальцями свічки, тут же нечуйно зникла.

Темрява вхопила за очі, ніби чоловіка посітила нараз абсолютна незрячість. І глухота... бо й тиша задзвеніла лише єдиною музикою - в басовитому виконання аеропляна. Сей "інструмент" з війною "трембітáв" як не прибуття смерті з косою, то відбуття ненадовго... а йно на інші терени.

Минуло з квадранс... замовкла музика війни... Ткачук заворушився і в руці у нього закалатали сірники. Бризнуло світло - і знов затанцювало на свічках, оживлене. Без нього душа Івасева дуже би страждала...

І втома, що вже покрадьки підступала, десь ділася, натомість видалося що й отець Ткачук набрав ще більшої охоти докладно зазнайомитися з Академією,- бо якраз тепер він зможе до кінця зрозуміти сина; син і оживе йому в новій, духовній, надприродній іпостасі,- вернеться із небуття - нехай і безтілесно...

- І що хочу сказати вам насамперед: поїздив я світами, багацько всього навчився у університетах - чужих! - здобув високі вчені звання, але мало набрав там знань про свою рідну Церкву, про свій нарід, свою стражденну, политу кровію дідів і прадідів землю, про наші духовні потреби й клопоти в історичних аспіраціях. Освіта, почерпнута в Європі, яка б висока не була, але се ще не ціла освіта для українця. Ми ж прагнули й прагнемо в своїй, рідній Академії дати повну освіту,- і таку, як на Заході, силами професорів, там вихованих; і таку як на Сході, що їй сповідували й виробляли отці Церкви, духівники -вчені, пращури наші, приязну нашому народові. От і виходимо на основну клавзулу: нáщо й пόщо було закладати зі семінарією і нинішню Академію?

- Цесе не до мислі! Мушу вам щиро визнати, ваше Преподобіє! Під румунами, то би - і шкода гадки!..

- Богу дякувати, маємо отцем нашої Церкви Блаженнішого Андрея Шептицького, з опінією світовою, і поляки, хотяй скреготали зубами... шляхта звинувачує його за "зраду національно-державницьких інтересів великого польського народу"... але не мали смілости грубо чи різко противитися благородному задумові. А передбачень, плянів, потреб, завдань, що випливали з конкретики як духовного, так і політичного життя було много-премного! "Без Академії - аж ніяк!"- надавав нам до розуміння Кир Андрей,- хоть і мало хто вірив... як то наші люди - в постійних страхах і застереженнях під чоботом чужої влади. Час, проте, нестерпно наглив з огляду на ту загрозу, як ви кажете, повної заглади.

- Йо! Хоть Галичина не впала цáлком. Бо має пастора від Бога. Свойого Мойсея!

- Абсолютна рація! Мойсей для українців у ХХ столітті! Повім при цій нагоді, знамениту подію, де Владика виступає воістину і святим і страждальцем, і провідником народу, і пастирем від Бога! Торік, у червні Товариство святого Андрія,- організація українських католицьких священиків у Галичині,- зібрало своїх членів на реколекції, а проповідником запросило Митрополита. З’їхалися 172 священики на духовні вправи у стінах нашої Академії. Кожен приїхав з певними жалями, наріканнями на грубі надуживання властей... суди, арешти, знущання... а й з прокляттям властям на устах. Усіх до сліз зворушив образ "старенького Патріарха на візку",- як писав у спогаді один з учасників,- "руки й ноги немічні, голова похилилася вділ, але в очах повно життя та й сили". Придавлений недугою, придавлений жорстокістю шовіністичних урядовців, він могучим сталевим голосом сказав: "Переживаємо переслідування, наша Церква видає мучеників, але я вірю, що видасть їх внедовзі тисячі. Моліться і уповайте на Бога. Від січня досі 150 священиків нашої дієцезії, оскаржених прокуратором і засуджених на в’язницю, сотки священиків позбавлені права навчання у школі. Я не можу вам помогти, треба терпіти з Христом. Щоденно приносить пошта нові оскарження на священиків... Щовосьмий священик дієцезії оскаржений, щоп’ятий не вчить у школі, страшні числа, одначе правдиві. Одинокий рятунок - глибока і щира молитва до Бога, щоб змінив відносини". Але всі почули в тоні цих слів слів набагато більше: опам’ятайтеся, колонізатори! Бо лихо вам буде! Українці довго терплять, але відтак і кара нападникові - і довга, і страшна! Божа кара! - руками знедолених...

... а що зараз тобі серце стискається від скрухи, то є та правда, що мучеництво святого розкрилося перед твоїм духовним зором якраз у цю хвилю, коли ти біля покійника, який був і для тебе "улюбленим сином".

Отець підносить голову й подає голос:

- Надіюся, що Владика мене завтра прийме, я хотів би мати його благословення...

- Безперечно! Він скорбить разом з нами.

- А ще... Йо!.. Ви все про надуживання польського уряду... А, би’сте знали, Івась тиж, як приїздив, то дуже... аж дуже нарікав... та з болем серця... на поляків у Львові. Дещо повідав з історії... але я з того мало... Я більше знаю свою - про українців-буковинців під румунами. От цілости не відаю... Як се так поляки запанували, що й ради ніякої?..

Що ж, може, й історія трохи відволіче отця... Хоче "цілости", то спробую:

Не буду в глибоку історію... А лиш трохи недавньої - від Першої войни... щоби вам було ясніше, чом Івась нарікав так...

- Йо... Се було, як ото румуни захопили Буковину?

- Так. А поляки - Галичину... Щоправда, польська шляхта ще за Австрії, сама бувши в підлеглости, мала русинів за своїх підлеглих... Але з розпадом... коли русини встали за свою державу, поляки всіма силами сей рух придушували, гасили і перед світом обмовляли... і на Мирорвій паризькій конференції, і перед вільзоном, президентом З’єднганих держав Америки, що був за головного в тих поділах повоєнних... Такий Роман Дмовський, поляк, чоловий діятель їхньої національно-демократичної партії... ми кажемо "ендеків"... ще в час війни зорганізував у Парижі "Польський національний комітет" яко осередок уряду майбутньої відродженої держави. І прив’язав поляків у прямуванню до державности з Антантою. Галичани сподівалися в ту хвилю на піддержку центральних держав... Австрії, Німеччини. Коли Антанта виграла війну, поляки й з Дмовським вийшли у виграші,- сподіваючись у своїх змаганнях на повну піддержку Антанти. Ну, добре поляки змагали за звільнення з-під Російської імперії... де вони бідували чей 123 роки... добре!- похвально,- бо Україна змагала до того ж самого. Але не похвально, що Польща, звільняючись, відразу згадала, що колись і вона була імперією, Річпосполитою першою, коли в її складі була Литва й Русь, та повелася з Україною по-імперськи. Замість того, щоби виборювати свою державність по-братськи, підтримуючися взаємно, Роман Дмовський виробив ідеологію повернення до "старої Польщі" й зажадав від Антанти й Вільзона визнання Польської держави не лише в межах єтнографічних земель, але й з прилученням до них Східної Галичини, губерній Мінської, Вілленської, Волинської, Київської та Поділля. Військовий вождь Пільсудський, що проповідував тезу "в домі народів щось важить лише меч", став той план здійснювати на практиці. За помочі армії Галлєра, сформованої в Франції для війни з большевиками, витіснив Українську Галицьку Армію за Збруч, відтак надурив Петлюру на союз проти большевиків, тим часом на думці маючи лиш ідею Польщі "од можа до можа", а не передбачаючи ніякої самостійної України. Дмовський же надурив Антанту, що Галичина ніякою державою не може бути, бо не має інтелігенції, а є тута лише "хлоп і поп"... Конференція у двадцятому році й визнала віддати Галичину під польський протекторат як певну автономію. Але поляки, щойно державно утвердившись, забули про всі обіцянки, поламали автономні засяги українців, та по-імперськи жорстоко взялися винародовлювати "русинів" до ноги. А при тім по мирній угоді з большевиками в Ризі у 1923 році армію Петлюри інтернували в "таборах смерті", де вигинуло від голоду й хвороб до тридцяти тисяч добірного українського війська...

- Йо... Боже, Боже, милостивий! Що румуни, що поляки... аби лиш захопити землю українську, а нарід вигубити. Івась тим дуже... аж дуже мучився. Бо лагідна... ой лагідна була дитина... хтів любити всіх по-християнськи... мав приятелів і межи румунами... такими, як він. Але - що ж...- Та опускає отець голову низько-низько. Страждалець! Западає тривала гнітюча пауза.

 

***

 

Якось би нещасного вивести зі сеї скрайньої згорйованости.

Але отець таки озивається перший:

- Йо... Івась через теє велику надію покладав на Академію,- казав: тута є і світ український, і держава українська, і Бог з Україною...

- А нас те й кріпко змобілізувало, коли ми усвідомили, що в хвилю повного запанування Польщі в Галичині, з явними замірами проти українців, Митрополит Кир Андрей поклав наріжним каменем своєї пастирської діяльности конечне творення Академії. На взір європейського католицького університету. Задля виховання високоосвічених духовників, які сформують новітню еліту нації, фундамент державництва,- поки нарід перетриває се лихо... Тепер є Польска,- поляки вже були тут,- і тут вони не вічні!

- Йо... будемо в надії, що румуни на Буковині теж не на все. О, добре, же маємо такого мудрого Митрополита!

- Аякже! Пророка! Якраз він врятував нас і від большевиків за українсько-польської війни... Було, як "галлєрчики" тиснули на галицьку армію, деякі мудрагелі радили диктаторові Петрушевичу піти на союз з Овсєєнком, командиром большевицького війська, й таким чином відперти поляків. Але Кир Андрей гостро став проти сего. Правда, відтак знайшлися "квасні патріоти", що казали, ніби Митрополит був проти через те, що не желав полякам програшу, бо при поляках був генералом його брат Станіслав. Але подумаймо, як би Європа подивилася на галичан в такім разі?!. А большевики, помігши галичанам, лишилися б тута дотепер... то була би сто раз гірша окупація, ніж польська... Повна заглада! - О... о... йо!.. Боженьку, як тото все тяжко!?. Якої то голови треба на...

- Отже, про Академію - далі... Які ж важніші виклади були на мисли? Розуміється, у повній силі - Моральне та Пасторальне Богословіє, Літургіка,- як основа українського духовного світобачення, а відтак - аскетика, апологетика, канонічне право, містика, історія церкви, необхідні біблійні дисципліни, разом з тим - мови, докладно,- само собою! На п’ять років навчання. За той час бакалявр мав би виблискувати всіма досконалими гранями завершеної особистости, готової жертовно стати до змагу і за віру, і за народ. Але жертва - у скрайньому случаї, насамперед - звитяга,- з огляду на всеозброєність ума і гартованість духа.

- Ото-то й ворохобило мого Івася - цесе слічне бесідування!

- Не в красоті слів, а в сутности справи. Професори! Назву вам лиш видатніших, що, може, їх знають і на Буковині. Володимир Залозецький...

- Йо! Чо’б і не знати цесего пресвітлого мужа?! Він робить нам усю українську політику в краї!.. Мав Українську національну партію, але...

- Лишень-то ваш Залозецький, а в нас - є свій. Ваш - політик, а наш - визначний знавець мистецтва. Правда, обидва вони з одного священичого гнізда, шляхетного, гербу "Сас". (Аби не штрикали нам поляки, що "русіни" се лиш "хлоп і поп".)

- Але торік... шкода-шкода!- уряд з намови "Залізної гвардії" розпустив ту партію...

- Поляки теж чи не щодня в Галичині щось українське "розпускають". Тільки до греко-католицької церкви в них руки закороткі. А церква й узяла на себе, в таких умовинах, усю відповідальність за долю нації. Першого жовтня 1928 року Кир Андрей номінував звичайними професорами Академії отця-доктора Тита Галущинського, теолога, ще в 1919 році габілітованого в Львівському Університеті; отця-доктора Мишковського, старенького... та мене, габілітованого в Інсбруцькому Університеті та Ґрегоріанумі в Римі, що зложило основу професорської Колегії. Відтак доручено було викладати пастирське богословіє отцю-доктору Ігнатію Цегельському, отцю Степану Рудю - літургіку, канонічне право - отцю-доктору Діонісію Дорожинському, церковно-слов’янську мову - отцю-доктору Спиридону Кархуту, катехитику і педагогику - отцю-доктору Юліану Дзеровичу, християнську філософію - отцю-доктору Іванові Бучку, інтродукцію до св.Письма Нового Завіту - отцю-доктору Василеві Лабі... догматика випала мені, яко авторові першого тому новітнього вчення... поряд із догматикою нез’єдиненого Сходу в опіці отця-доктора Андрія Іщака та частною догматикою - отця-доктора Степана Сампари... доктору Миколі Чубатому - історію Унії... Зі світських учених доктор Іларіон Свенціцький мав археологію та історію церковного мистецтва,- з ним археологію вів знаменитий на цілий світ галицький археолог Ярослав Пастернак... Овшім протягом десяти років у Академії учений світ складали: вісім звичайних, шість доцентів, вісімнадцять заступників. Недавно Владика номінував професором і учня Михайла Грушевського вже славного історика Івана Крип’якевича на історію України, з веденням відповідного семінару... А Семінарів є в нас аж одинадцять на всі основні дисципліни,- догматичний (сам веду), біблійний, катехітичний, правничий, гомілетичний, мистецтва, соціології, церковно-слов’янської мови... з публікаціями окремих праць в журналі "Слово" чи... в "Богословії", "Меті", в "Дзвонах", у газетах... Вийшло навіть одне число журналу "Мистецтво і Культура" в наших стінах,- що засвідчило високу увагу Колегії щодо естетичного виховання... Івась уподобав собі мій і гомілетичний... Для наукової роботи зорганізував’єм окрему "Робітню", де зацікавлений у якійсь науці студент може відпрацьовувати свою тему, користаючи з багатства і нашої бібліотеки, і бібліотек Богословського Наукового Товариства, і Наукового Товариства ім.Шевченка, Львівського Університету, Оссолінеуму, з архівних матеріалів Національного музею... створеного, до речі, Митрополитом... Досить замовити потрібну книгу, як такий славний бібліотечний працівник Ярослав Чума відразу вам приносить.

- Івась, було, таке якесь... "Чума"... згадував... ще ми жартували...

- Тож повідаю вам докладно. Може, про декого з учених, з професорів чули в Чернівцях, а про декого - від Івася, але важно, щоби ви збагнули, що наука в Академії ведеться на рівні достойному. Недармо ваш син і тягнувся до Львова.

-Та не на добро собі...- Горе отцеве, однак, сильніше від усяких доказів розуму.

- А якби не випадок?!

- А чи випадок?! Адже повідаєте, же поляки вам забороняли... Могло й не бути вашої Академії.

- Могло й не бути! Поляки з самого початку чинили страшні перешкоди. Львівська влада все апелювала до Варшави, що тут засновується гніздовище "інтегрального націоналізму". Закрити - й фертіґ! Тож в обороні ми скликали у Львові З’їзд усіх єпископів Української Греко-Католицької Церкви - і всі як один схвалили реорганізаційний чин Митрополита Андрея; Блаженніший і звернувся від імени Синоду до Апостольського Престолу з проханням визнати канонічний статус Академії, і надати право на присвоєння ліцензіатських та докторських ступенів. Польські владці відразу вмішалися і лукаво запевнили Рим, що українці мають у Львові Університет... (Куди українцям дуже й дуже обмежено було вписуватись!) Рим і відмовив,- аби не робити Варшаві нових ускладнень з галичанами.

- Але ж Академія існує.

- Бо в нас є Митрополитом - Кир Андрей граф Шептицький! Ніхто не насмілюється переступити через його волю. Властиво ми плянуємо розпочати сей навчальний рік таки в статусі правдивого Університету,- для сего відкриваємо правничий факультет. До речі, Владика готується номінувати на професора сего факультету доктора права, визначного захисника на судах українських патріотів Володимира Старосольського... про нього мала чути добрі вісті й Буковина... дивовижної чистоти душевної чоловік, високо вчений, для студентів - правдивий приклад для наслідування.

- Що ж, моєму синові вже не послужить. Боженьку-Боже! Прости мене, грішного...

... ба, одне на думці в нещасного батька.

- А присвоювати нашим випускникам відповідні академічні ступені, як се в університетах Європи, присвоюємо - і без клопоту... Адже Рим глибоко усвідомлює, що в Польщі лише Академія у Львові ставить найпереднішою ціллю ведення систематичної наукової праці в справі богословської науки якраз на полі довершення потреб богословської думки Сходу - в справі "з’єдинення"! За що і взяв на себе зобов’язання перед Апостольським Престолом Кир Андрей з самих начал свого апостольського служіння. А що Академія ставить собі ще й завдання досягнути братання українського народу в єдиному національному тілі, то се не суперечить основній цілі,- церковній єдності... обгрунтуванню "правди і положення" католицького світобачення "на основі найпередовіших досягнень сучасної науки". На те ж Церква - Українська! Випускник сего вищого закладу повинен бути зразковим провідником насамперед народу, з якого він вийшов, народу, який нуждається за окупаційного режиму в пастирі, що вміє принести хоч дрібку розради своїм вірним, стати в обороні їхніх душ... всеозброєний!

Отець Ткачук на те лиш мрукає щось незрозуміле, й ніби знову замикається в собі, згортаючись "чорним горбом".

Гей, та отче, дорогий, всесвітлійший, невже всього наговореного мало? Може, ще ось?..

- Повірте, ми маємо ще й пресу, значно-значно багатшу, як у світських організацій чи партій. Церкву не так тисне цензура... і в церковних пресових органах можна багато більше вмістити всякого патріотичного матеріалу. В нас є журнали "Богословія", "Праці Богословського наукового товариства", "Робота Богословської Академії", "Католицька акція", "Юнацтво"... помимо обширних "Єпархіальних відомостей"... є газети "Нова зоря", "Добрий пастир", "Бескид", альманахи,- де мож’ друкувати й "новелетки".

- Який же у вас розпорядок днє - з тим усім - професорами, бібліотеками, товариствами, часописьмами? Ци не перемучуєте питомців?

- Розпорядок усталений ще з семінарії,- за багато літ устоявся. О пів на шосту - дзвінок! Вставати. По туалеті всі - до каплиці, на медитації, благочестиві розмисли, вислухати вранішню молитву; по молитві - читана обідня,- коли дехто приступає до святого Причастя; сніданок у їдальні, звідти відразу - на лекції... О другій - обід, по обіді - на коротко до церкви... звідти - в свої помешкання для наукових занять, а хто в бібліотеку. О дев’ятій - спати. Дуже вигідно, необтяжливо. У понеділок і четвер - спільна прогулька містом, разом з ректором. У неділю - літургія... співана... де всі академіки - при ділі, на розмаїті гласи й хори. То як - на ваше розуміння?

- Все - по-божому.

- Але насамкінець мушу наголосити. Які б гризоти й труднощі на переслідували мене, я не нарікаю, а кажу: Господь дарував мені тута сімнадцять років щастя! Безмежного щастя і християнської любови! сімнадцять років яко вірний служитель Христа, яко "науковець-богослов, дослідник найбільшого об’явленого Таїнства, Троїчного Божого екзистування", служу за дорученням нашого Митрополита Кир Андрея своїй Церкві яко професор і ректор Академії і хочу так само в тій же ревності перебувати й далі. Але... вчора - знак! Зруйновано мою Церкву на землі - і за тим, очевидно, послідують якісь випробування від Бога... чи достойний я благодаті Святого Духа, що зливалася на мене тих кільканадцять літ. От і клянуся перед вами, всесвітліший отче, що ту Церкву, яка збудована й існує в моїй душі ніяка зла сила не розрушить, поки я живий.

Від отця, однак, лиш маловиразне приглушене бурмотіння: "Твоя смерть... смерть твоя, сину... твоя смерть - як чорна виспа в окіяні світла. І нема човна... нема... жеби доїхати до тебе... сину дорогий. Треба вчитися ходити по воді. Навчи, Господи наш Ісусе Христе!"- Звідки й що воно?.. А в кінци - таки досить внятно: - І ніхто... ніхто... ніхто не забере в мене сина!- І з віч - сльози, у сяйві свічок зблискують діамантами.

... о Боже! Що з ним? Чи, може причулося? Не йметься віри, що стільки ото виговорилося - і ніц у висліді. Аж страх! Сей "чорний горб", незворушний у своєму горі, чи не віщує чогось такого ж невблаганного й для тебе?! От і серце щемить-щемить... Майбутнє у димах, у полум’ї експльозій летунських бомб мариться лише апокаліптично...

Чим же помогти нещасному?

Лише молитвою!- як то утверджує завше Владика. "Царю небесний, Утішителю, Душе істини, іже везді сий і вся ісполняй, Сокровище благих і Жизні Подателю, приіди і вселися в ни..."

... бо в іншому разі, що ж би чоловік значив без Академії?!- коли вже віддав би найщасливіші молоді роки, при тім надбав цінних досвідчень - і міг би ще більшого щастя зазнати в любимій праці.

Нараз зламав сон - і приснилися тато. Ніби серед якогось поламаного хабаззя, розкиданого каміння і кажуть... чути й не чути... чи намагаються донести, лиш вуста ворушаться: "Казав’єм ті, Йосифцю, жи господара з тебе не буде, а чекає’тя альбо святий, альбо великий грішник". Підправили пальцями свої пишні автрійські вуса, вдарили палицею об землю - потвердили свої слова,- нема ради! Грішником... грішником... як то можна стати в клірі грішником, та ще й "великим"?! Блаженнійший не допустить... Блаженніший прокляне! Нє, грішником - нє, як би не склалося життя! Адже твій другий "отець", Кир Андрей в урочисту хвилю інтронізації поклявся, що буде вірно служити своїй українській пастві, а як виникне потреба, то й пожертвує життям. Готуйся і ти, небоже, до сеї жертви,- якщо ставиш собі метою не зійти зі стежки праведного згідно надхнення Святого Духа.

 

1 вересня, п’ятниця

 

Душа пружѝсто випірнула з твердого сну без сновидінь, як риба з темряви дна морського. Рівно о шостій... як показує наручний дзигарок, що покоївся ніч на чужому накаслику. Сего разу, як на то, без мелодійного бамкання старого австрійського дзигара на стіні під образом святої Марії із Магдали. Бой "стіна" вже не та...

Сон, і направду, був навдивовижу твердий,- по вчорашній недоспаній ночі, по суботі, переповненій трудами, гризотами й завертами голови... Найперше то, що Івася Ткачука було мус’ поховати на Янівському... нехай і до якогось часу. Бо з перевезенням трумни на Буковину потягом і не складалося ніяким чином. Вόйна ще далеко, а вже хаос і вавилонське стовпотворіння! Потяги прибувають із запізненням годин... і на дванадцять. Та все евакуаційні, якими вивожено поляків з-під вогню... а насамперед дітей і родини залізничників... з Бєльська, з Кракова, з Катовіц, з... на "всходні креси". Немало потягів, що аж тріщать від маси мобілізованих... переважно молодих українців... а є навіть вагони, в яких стогнуть українці-патріоти, що для них приготовано казні за дротами "Берези Картузької". Але коло всіх - і крику, і сміху, і плачу, й заводження без меж. Матері, сестри, наречені не досить, що застрашені можливим бомбардуванням двірця німецькими аероплянами, то ще й зигрижені втратою може й назавжди синів, братів, і наречених у пеклі воєнної масакри. Ой, як гірко на то дивитися!..

Вόйна... вόйна! Для кого вона ще далеко, а для ректора Богословської Академії - вже тутка. Зіяє і заводить до небес розверзлим руйновищем Церкви Святого Духа.

А бодай не пробуджуватися!- ніж чоловік має відразу, з розплющенням віч, впадати в страдні муки,- бо на свідомість невідворотно навалюється мертвим ґрузом розгромлений храм. Нема... нема... ой, Боже-Боженьку, нема Церкви Святого Духа! А є лиш глибока вирва, останки стін - як останки далекойдучих, благородних, передвоєнних надій.

Аякже, скажуть, Сліпий зійшов з розуму через свою Церкву...

Але ж, Господоньку, чи годен чоловік вичеркнути з душі храм, де душа відпочивала,- коли в медитаціях, коли в щирих молитвах, коли в Службі Божій?.. Де любі студенти щоранку виповнювали його молодечою енергією в молитовному екстазі, в спілкуванні з Богом. А неділями і в свята тут розносився на ангельських крилах їхній мелодичний спів. О, які ж то слічні хори з відточених голосів добірного юнацтва! Адже приймаються до науки абітурієнти, що володіють не в останню чергу відмінним слухом і співочим хистом.

 

***

 

По утрені, як на те, ще й Костельник - зі своїм співчуттям... припізнілим.

... щоправда, не стрінутися з ним у вузькому місці було неприпустимо,- бо, очевидно, він шукав, так би сказати, "випадкової" зустрічі ще відучора. Відслуживши утреню в Соборі, знайшов причину задуритися у митрополичі палати, й у тому місці коридора, де, минаючись з духовною особою, не пасує не сказати одне одному чемного слова ведлуґ етикету, виріс на весь свій могучий зріст. Очі в очі,- обидва ж одного "могучого зросту". (Не міг же не знати, що Владика заборонив Сліпому перебувати в Академії поки війна, виділив тут йому (з секретарем) і помешкання,- адже на Юрі чутки ширяться блискавично, сягаючи далеко й поза Юр). І перший поквапився на "чемне слово":

- Кланяюся Вашій Еміненції - і користаю з нагоди... хочу висловити сердечне співчуття - і вам, і всій Академії, і вірним... з приводу тяжкої духовної втрати... з руйнацією нашої милої церковці.- У нього й так голосок доволі хрипкуватий, а зараз ще більш охрип, демонструючи тим "непідробне" розчулення чи слізний жаль.

- Дякую! Прийміть рівно ж і від мене... Втрата - наша спільна. І не лише єпархії... Бо то є історичний, духовний і мистецький раритус усієї української нації. Усі ми збідніли водночас. Гадаю, отець-доктор яко вчений богослов і гуманітарій то розуміють докладно.

- Розумію... глибоко розумію! І скорблю через те разом з вами й усіма тими, для кого Церква була особливо дорога.

... що ж, скорби... Мабуть, досить любезностей? Якось би протиснутися попри стіну й хутчіш розійтися з тим, з яким якнайменше хочеться бесідувати про втрату дорогого національного "раритусу". Але раптові вогники в його очиськах свідчать, що йому "не досить"... А якраз прийшло на ум щось живе-інтересне, з чим би варто поділитися з митратом-ректором тут же. На Бога!

- Гризе мене - що?! Прокляття... вигнаних свого часу з монастиря законниць. Прокляття! Воно висіло над церквою - і чекало свого часу. Кажуть, духи їхні там блудили... не один чоловік повідав. Ще здавна межи питомцями ходили чутки... коли в сутеринах церкви була бурса.

... от і сів доктор Костельник на свого коника - з духами. Ще мало наївся кпин за "духи" від своїх учеників яко катехит...

- Не фантазуйте, отце-докторе, там, де - не до фантазій,- де жорстока і трагічна реальність. Двісті років греко-католицьких богослужб і молитов зведуть вам нáніц найтяжчі прокляття.

- Не скажіть! Прокляття така ж реальність... Ніде не діваються. Лише чекають свого часу, коли їм відкриється приступ до пімсти з волі Лихого.

- І що б вам - на то?! Хіба слова з Євангелії від Святого Йоана: "Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!.."

Одначе, підчеркнутий холодок у голосі з глузами не зіритував його,- твердий горішок! Вдав, що йому не дійшло втямки й не відступив з дороги. А всміхнувся гідний себе яко не менший знавець Писання і продовжив євангельську фразу:

- Віруйте... "... і в мене!"- сказав Христос. Вірую! Плачучи... Бо я дуже любив нашу церковцю! А як був професором семінарії, то не раз відчував у ній сходження на мене Святого Духа. Очевидно, Лихий і спрямував на неї бомбу... як на правдиве обиталище... А, може, удар був намірений не так на неї, як на вашого студента... що там загинув,- по-всякому треба думати. Злі духи пильнували за ним... кажуть, був якийсь дуже здібний і ревний католик. От і знайшли спосіб недопустити...

- Не шукайте тут містики. Летун ціляв на пошту, а бомба не долетіла - та й фертіґ!

- Ну, не кажіть! То зверхнє...

На щастя надійшов перлат Ковальський, потребуючи широкого проходу,- як на його статуру. Інакше "глибокомислячий", містично настроєний Костельник тримав би ще не знати як довго.

 

***

 

Отець Рижак підхихикнув - і знов про те ж саме:

- Хочу сказати, з ласки Вашої Ексцеленції, як по-правді, то я відколи ві Львові мав часто стичність із ґімназистами, ще ні разу не чув якихось нарікань на доктора Костельника яко професора-катехита ні від кого. Всілякі жарти - то так! Але не злісні... радше добродушні. Найбільше, хочу підчеркнути, якраз про "духи". Повідали, як тільки хотілося учням повеселитися, відпічнути, то з початку години хтось відважніший подавав голос: "Прошу отця-професора, прошу оповісти нам про духів. А хіба то правда, що вони можуть з’являтися ніби живі?.." Відтак і ціла година йшла на розмаїті містичні оповідки... замість лекції про якийсь біблійний текст. Розуміється, учням запирало віддих, слухаючи дивовижні гісторії,- от за то й полюбили "отця-професора"... шубравці.

- Крім "духів" доктор тратить час на інші паранормальні штуки... не оминає ні одної,- що телекінез, що телепатія, що... овшім, чоловік інтересів обширних; та навряд чи хоть в одній цариніосягнув кореня. Правда я чув, що недавно він придбав книжку... чи не Сенишину вихвалявся... доволі поважну, як на видавничу справу... "Окультизм і Маґія в світлі парапсихології", зладжену звісним... очевидно, й вам... у Львові, в Кракові майстром світлини, вчителем фотографічної штуки, але й автором книг про паранормальні явища, виданих у бібліотеці "Лотосу", Йозефом Світковським,- мабуть, ви, молоді, ліпше від мене знайомі з тим, на сьогодні, модним видавництвом... Про зміст книги вам говорить сама назва. От і отець-митрат, професор-катехит - у цьому любується.

- Хочу сказати,- загорівся Рижак,- і про його "наукові" трактування "Біблії" перед ґімназистами... як то мені Роман Крип’якевич...

- Добре. Але вже по сніданню. Не забудьте свого... хотя бесідувати про Костельника - це набувати гріха,- мені якнайменше хочеться. Лиш згадка його імені наковирує мене на гріх,- гніваюся і втрачаю "любов до ближнього"... відразу требá йти сповідатися.

 

***

 

Отже, перше снідання - у Владики! Разом з Владикою - за одним столом. Приємно! Лиш прикро, що спричинився до цього трагічний випадок із Церквою.

... така честь для ректора Йосифа Сліпого роздрочить заздрощі не в одного з духовних осіб, мешканців Святоюрської гори - спровокує на гріх, але ж Йосиф Сліпий не просився - його запрошено. Чи з жалості й співчуття? Невідомо. Владика трактує жалість як щось образливе для чоловіка,- а тим паче для такого як гідний себе отець-ректор. Єсли можеш помогти людині в біді - помагай, але не ятри рану жалісними зойками і йойками, що за ними здебільшого порожнеча й фальш. Владика сказав спокійно-просто: будете моїм гостем, поки є загроза свіжих бомбардувань пошти й ще не приведено до ладу приміщення Академії; маєте тута помешкання і вікт; ну й мені відрадніше буде із зичливим чоловіком у дні нової воєнної апокáліпси... коли троє вершників у диявольських обладунках вже гримлять копитами львівським бруком.

На сніданні - хто? Очевидно, усталені їдці. Отець Леонтій Дяків, яко особистий секретар Владики й мешканець Юра. Диякон Атаназій і монах-студит Філотей, з обслуги Блаженнішого й брата Климентія,- що тепер більше тута, ніж в Уневі... А вже є Ждан і Ярослав Новаківські... спортовці... з Підлютівського пластунського табору-коша.

... так, Ждан, здається, перед матурою, а Ярослав - після "Політехніки" - інженер. Обидва хлопці засмаглі, зчерствілі в горах. Молодці! Владика ними любується - з-під густих волохатих брів... Очевидно, пишався б ними безмірно й славний Олекса Новаківський, якби... Безперечно, що пишається і з того світу та дякує своєму меценатові Кир Андрею, що взяв сиріт на виховання. Хоть мешкають у місті, але сніданок, обід, вечерю мають у митрополичих палатах, в їдальні, поруч з Владикою.

За столом - лише подзенькування ножів і виделок об тарілки. Ніхто не насмілюється порушити мовчанку, якщо Владика поринув у розмисли...

Аж сам він похоплюється, що напруження під час трапези нездорово вплине на травлення; лицем, що сіріє поміж "лавиною" срібного волосся, пробігає ласкава усмішка й звучить добродушне:

- Жданку, а повіж-но, ведмеді вам не наступали на вуха в Підлютім,- що не подаєте голосу? Я звик до ваших "дзвіночків"...

- Наші "дзвіночки", Ваша Еміненціє, втратили глас, щойно ми - до Львова... й увиділи всю страховину, що діється... з війною. А з ведмедями було нам безпечніше.

- Не така-то й "страховина"... єсли уряд нині намірений відкрити "Всходні тарґи" з великою помпою,- аби приглушувати панікерство.

- От ми на " тарґи" й скочимо - зі Славком. Там, очевидно, мож’ буде гарно попастися на реклямній даровизнині.

- Не раджу. Великий рух і скупчення народу можуть притягти увагу німецьких летунів... і щоби де якої біди не напитати попри дармові смаколики. А Славкові треба остерігатися асептерункових команд. Ліпше відпочиньте з дороги в домашньому затишку.- В Славка лице світле, відкрите, по-ньому видно, що він послухає Владику; Ждан - циганкуватий, з його втемнілого зору тяжко вгадати, як він себе поведе... хотя відомо, що хлопці вельми послушні. Що ж, магія "Бога-Отця" - його біблійного вигляду...

Ну, й правда: зараз - не до жартів. Владика звертається до отця Леонтія:

- Що там - з радієвих авдицій?..

- Гітлєр пишно й гостинно приймає нового посла з Росії Алєксандра Шварцева... чей демонстративно. Та ніяк не журиться, що кінчѝться термін ультиматуму Англії, відтак - Франції. На Вільгельмштрассе тріумфальний настрій...

- Ультиматум... ультиматум...- каже Владика журно й похитує головою поволі та промовисто. Що ж, Гітлєр "не журиться", бо в нього залізні армади; Владиці єдиним опертям є Слово Боже; у пророчій своїй іпостасі він вже не раз покликує до розуміння, що вислід "ультиматумів" має стати переломовим не лише для Німеччини чи Англії, Франції, альбо, найперше, збомбардованої Польщі, але й в усій історії людства,- по висліді альбо спокій, альбо від "гримоту" копит трьох вершників здрижить уся Куля земська... як не розколеться...

 

***

 

По сніданні знову ж тягне до "руїни". "То ж буде земля ваша опустошена, міста ваші огнем спалені... все опустіє - опустошене чужинцями",- як то в пророка Ісаії.

Від купин ґрузу ще потягує кіптявою,- хоч диму вже нема... та їдко смердить часником... Всезнайка Рижак повідає, що запах часнику фальшивий; так попахують вибухові заряди в бомбах після експльозії. От що! У світі Сатани - все чуже, все фальшиве. Не для людини.

У каплиці теж доволі руйнацій од вибухової хвилі. Треба би нагло братися за поправу... а руки чомусь опадають,- чорна невідомість розхолоджує; не видно ні промінчика світла. Єдине втримує од розпуки - пам’ять про євангельські об’явлення. "Я світло світу; хто за Мною йде, не ходить у темряві, але матиме світло життя",- як то в Євангелії від Йоана. Але ж в мороці майбутнього глибока темрява,- що їдко смердить кіптявою і фальшивим часником... Так знову ж напливають слова - і переконливіші: "Ще короткий час світло між вами (Ісус - про себе): ходіть, доки маєте світло, щоб вас тьма не захопила (а вона ж онде - густа й глибока, як повенева вода...); а хто ходить у тьмі, не знає, кудою йде (от і не хочеться ступати туди, де тьма... у ній чоловік заблудить і...). Доки маєте світло, вірте в світло, щоб ви стали синами світла" (от і не треба дивитися "туди, де тьма"... бо сли задивитися, вона’тя поглине - і загинеш; тримайся того променя, що сяє в тобі з іменем Христа; він, Дух Святий, і покаже дорогу й навчить, коли прийде час, вічна рятівна істина). Трак сили й стояти,- хотя і сісти нема де: всюди порохи, відламки теньку зі стелі.

Але нáй там! Хустинкою витерти місце на стільці й спочити - і трохи відійти душею.

- То що там у вас - про Костельника, наукового фільозофа?

Рижак і собі прогрібає місце:

- Якось професор Крип’якевич запросив на конзультацію до помешкання, і там я з сином його... з Романом... Такий собі добрий і розмовний хлопична. Знаєте ж?.. То він зі мною яко теологом - і про Костельника... про катехита Головної ґімназії... що, мовляв, до учнів Філії, доходять від "ґлувняжів" дивні чутки... і він мріє мати в себе катехитом отця-доктора, бо вже ним аж гет зачудований.

- Аж зачудування?!

- Так, так... як Академія привчила мене до щирости, то й щиро повідаю... властиво, докладно.

- І добре робите! Вірно!  Я не схвалюю, коли чоловік кривить душею, аби комусь догодити. Це зрада самого себе, це й насильство над собою. То ж не остерігайтеся.

- Отже, одне з найчудніших чуд - ось яке! Про творіння Боже... На першій же лекції катехит питає: хто, по-вашому має рацію - Біблія чи біолог професор Росткович? У Біблії "людина створена Богом з глини відразу в готовому вигляді"; з професорової лекції - "люди розвинулися шляхом еволюції". Звісно, ніхто на це - ні "бе", ні "ме"! Він і тлумачить: Росткович - правий,- але людина - не від мавпи... "а від спільного для усього живого предків - одноклітинних організмів"...

- Щось подібного й до мене приносили... натякали на атеїзм оного...

- Але отець Костельник, мовляв, лишається панотцем, коли стверджує: і в Біблії - рація! "Бог - творець усього видимого й невидимого на Землі й у Космосі. він же Творець і саморганізації всього живого"... тобто, еволюційного процесу... "Так чому ж у Святому Письмі - про створення Адама з глини?"- питає катехит.- А відтак: "А ви подумайте! Що таке Святе Письмо?" Мовляв, "це книги, написані святими та людьми, натхненними Святим Духом, де викладено об’явлення Боже". І хто ж вони - ті автори? Каже: а "дуже розумні хлопці". "Вони зхнали практично все",- бо "інформацію отримували безпосередньо від Святого Духа". Знали, отже, і "про еволюцію взагалі". "І що ж, мали це викласти буквально в Святому Письмі? Було б помилково! Тамтешні люди,- для кого тоді писалося, їх не зрозуміли б,- яко примітивні, зі звичаями не так далеко від тваринних; треба ж було тих людей переконати, що вони - щось вище від тварин, і призначення їхнє - небо! У той час оповідь про безпосередню участь Бога в творенні Адама - було єдиним правильним виходом".

- Усе то наївно-гіпотетичне. Навряд варто би учням вкладати в уми сумнівні гіпотези,- хоть дотепні. Це робота для умів учених-дослідників,- сивочолих, світових. А приватні роздибенди - не для гімназистів, які з цим відтак у вищих школах можуть мати клопіт. Чей неприємності.

- А Костельник ніби й забезпечує учнів од клопотів ось ще яким пасажем... "Одначе потім знайшлися люди - заканонізували Святі Книги, заборонили їх чим-небудь доповнювати, запропонували вірити в усе дослівно. Звідси всякі інсинуації про буцім-то протиріччя між наукою і Біблією. Але вони виникають у головах тих, хто ні Біблії по-справжньому не знає, ні в науці глибоко не розуміється. Справжні вчені, такі як Галілео Галілей, Йоґан Кеплер, Міколай Копернік, Ісак Ньютон, Макс Планк, Нільс Бор і багато інших - були глибоко релігійними людьми". Ромцьо казав, що якраз тоті розмисли й укріпили його в вірі,- яко науковий фундамент.

- Чи не залегкомисно Костельник - про тих, що "заканонізували"? Йдеться ж про Отців Церкви, про Собори. Церкви... яка є одним з найголовніших Учителів у пізнанні Божого об’явлення. По-моєму, катехит-"вільнодумець" скочується до тих, про кого - в Євангелії від Йоана: "Бо полюбили більше славу людську, ніж славу Божу". Для душпастира це - шлях ризикований... А ви... скінчивши Академію... що... теж "зачудовані" його "вченням"?!

Рижак, на щастя, не вступає в дискусію, не виправдовується, а з виразом світлої "щирости" на лиці тлумачить:

- Я приймаю трактування Владики. Коли ж готувався до свячень, то якраз у "Архієпархіяльних Відомостях" за серпень була стаття "Надзвичайні прояви в Християнському житті", де Кир Андрей вирозуміло й логічно розграничує, згідно науки Церкви, християнські чесноти та світ понад природоюю Проявами того світу, пише, "бувають видіння, екстази, захоплення та стигмації"... і розмаїті, як на те, "духи" Костельника. Де правда? А правда єдина,- "що Бог об’явив і свята Церква до вірування подає". Ось - буквально: "Те Боже об’явлення дане через Пророків, через Христа, через Апостолів і на них закінчилося". Все решта - "приватне об’явлення",- яким би святим чи небесним не видавалося! Ось слова зі статті: "... в приватних об’явленнях... людина навіть найсвятіша, дістаючи з неба якісь видіння чи якісь пізнання, не може бути певна, що не помилилася". Бо "до правди завше домішується робота людської уяви"... Вашій ексцеленції стаття відома, то, гадаю, ви мене зрозуміли.

- Славно! У вас чудова пам’ять і вірне мислення. Владика, за своєї доброти, прощає Костельникови... а Костельник - невдячний... міг би теж так глибоко, як ви, простудіювати статтю... а тим паче, що вона й написана спеціально для таких ліберальних катехитів, як він.

Рижак:

- А щодо науки... у праці "Дар П’ятдесятниці" в главі сьомій "Закони людського пізнання і Богословія" Владика теж вирозуміло розграничує науку й релігію, але без будь-яких гіпотез і спекуляцій. Очевидно, пригадаєте, коли процитую... "Наука - це безмірна напруга інтелекту цілого людства", що "промощує собі дорогу в невідомі простори досліджуваної правди". А Богословія - це "наука про Боже об’явлення, а тому її наука є пророча, надхненна, віща, яку цілу св.Апостол Петро приписує просто Святому Духові". А не, як то Костельник... що колись люди були дурніші, ніж тепер... А про "духів", до речі, знали більше, ніж він...

- Славно! Тепер виджу, що ви недармо, як то в народі кажуть, протирали штани п’ять років в нашій Академії. З діалектикою і логікою Томи Кампійського у вас - дуже красно! Чую, засвоїли найбільшу мудрість Владики Андрея близько до серця,- як то він її подає: "... релігія - це для всіх обов’язкова школа...  навіть для тих, що мають учительський уряд або посланництво... в якій усі маємо вчитися від дитинства до пізньої старости..."

Рижак, хитрунчик, ласкаво всміхається і каже:

- Слідую цьому постулатові - і не шкодую. Вчитися - і приємно, і цікаво, і корисно,- тим паче, коли мене за руку веде до сеї Школи такий вмілий Учитель, як Ваша Ексцеленція.

- Не мастіть, я цього не...

- Від душі!

- Лиш не лукавте зо мною. Нині такий день, що хочеться воістину правдивої людської душевности,- аби стати до сповіді безпосередньо перед людьми й перед Всевишнім... бо моя церковна сповідальниця розрушена бомбою.

І справді, Рижак з виразом доброї людської сердечности на лиці хилить голову й скорбить. То ж варто би сказать йому, при цій нагоді, й таке:

- Костельник всюди шукає чуда, проявів чогось надприродного,- що є породженням здебільшого через хворобливу людську фантазію-уяву... як пише Кир Андрей. А я - прагматик, не відступаю від науки про Боже об’явлення - ніколи! Для глибокої правдивої віри мусить бути в душі чоловіка твердий, як скала... гранітна... фундамент. Інакше - згубна невизначеність... з якої користає Лукавий і рихтує чоловікові пастку. Отже, й чуюся, що моя правда зверху. Не вдаюся до фантазій в Релігії, бо вони в цій делікатній царині не сумісні з істиною; річ сумнівна,- що веде до руйнації душі - а й до катастрофи. От і хотів би нині, поки маю, як мовиться, відкрите серце, дещо розказати про себе... чого ніколи ви не чули від мене яко ректора... бо тогди було ще зарано.

... а чого ж?! Нехай і знає, якщо він пошановує свого "Учителя" насправжки. Може, що й стане ’му в пригоді - в часи смут, хаосу й розгулу сатанинських сил межи збаламученим народом.

- Я б радо вислухав... Завше в мене на думці, що в Ексцеленції безперечно є чимало цінного, важного, а й повчального, що дотепер було в тайні.

- От і послухайте. У п’ять рочків я навчився читати. І що? На нинішній день, по тривалих розмислах, маю певність, що... насамперед... з Божого благословення. Чому мене, хлопюка з далекого села, було обрано Небесами серед багатьох- багатьох? Не знаю... Але добре знаю, що брат Роман, мій домашній навчитель, дуже тішився моєю... не простою, як він казав... сприйнятливістю до науки... а занадто - до релігійности... в такому віці! - що ніяк не в’язалося зі свідомістю звичайного дітвака. І відразу підсунув "Молитвослов". На, читай і вчися напам’ять! Тому малим я вчився молитов не з маминої підказки, а безпосередньо з "Молитвослова",- побожно склавши ручки... і "Отченаш", і "Богородице Діво", і "Вірую"... А як вчитався у "Символ віри", то й зачав деметувати своїм куцим розумом: хто ж це такий могучий, грізний - "Бог Отець, Вседержитель, Творець неба і землі, видимий же всім і невидимий", де він перебуває, а коли мож’го увидіти? - що йому всі мої рідні й наймити однаково ревно молилися врано та ввечері, а неділями й у свята вбиралися у святочне та йшли молитися до "Божого храму". І були все якісь не такі, як то за дня будного,- коли хто й гнівається, хто плаче, кого сварять, або й батогом по крижах... і всі тяжко, в поті чола трудяться-креперують. А коли - з думками про Бога, то якісь інакші... поважні, мирні, просвітлені, до ніякої роботи не беруться,- хіба би в косовицю чи в жнива - хмара з громом, зливою... то хапають сіно чи зжате в жменях жито... в такому разі - Бог простить. Ромко мені й тлумачив... як умів... не священик же... а відкрив... як на нинішні мої поняття... відкрив мені дорогу до науки Святого Духа,- маю певність! Бо зерно його падало на родючий ґрунт. Моя натура!.. З маленького я до всього ставився вимогливо, з твердою націленістю осягнути то чи то... довершено. Як повірив у щось - то вже навіки. Як заприятелював з ким - то до гробової дошки. Ніколи ні в чому не знав половинки. Тому, хоть Романова наука була проста, зато в душі моїй укріпляла віру глибоко,- а ще - як на дитячу незіпсутість. Ромко мені тлумачив: Творець - видимий і невидимий... Видимий - у своїх творіннях... ось - людина - "за його образом і подобієм"... і в усьому живому й неживому, що навколо нас - його промисел. А разом з тим і невидимий,- Творця не можна вздріти, як би комусь хотілося... Ніби на образі. Але сли будеш вірити в нього, молитися о його благодать, щохвилі пам’ятати про нього, овшім, желати завше мати’го в собі, то Він зійде на тебе Святим Духом... а Святий Дух стане вчити правди, накеровувати на справедливість, на християнські чесноти,- "християнську покору", "послух для Церкви", "здержливість". З тебе виросте праведник, за що й люди пошанують яко "чоловіка слави". Ба, кому в юному віці не хочеться стати "чоловіком слави"?! Мало що розумів... а лише єдине запало: як буду покірно, щиро молитися, пильнувати Церкви, а вести себе здержливо, то Святий Дух візьме під свою опіку - і завше підкаже, як чинити по-Божому,- щоби тато з мамою і священик в церкві похваляли, що я без принуки чемний і... Відтоді покинув "вулицю", де панував закон сили й гордині. Хоть серед ровесників Юзько Дичковський на вулиці був чи не наймоцніший. Добрий, багацький харч, здорова родовитість... Міг сміло верховодити в селі на всіляких збиточництвах. Отже, відтак щораз, коли приводилося вибирати... мучило: чи вибрав я вірний рішенець, як би то за указкою Святого Духа, чи лиш так здається?.. Мучило, мучило... мучився іноді й тяжкими сумнівами. І розв’язував їх тільки тим, що прагнув іти від правди, від засвоєних чеснот, від катехизу,- як це вичитував у молитвах. Таким чином з малого контролював себе... і кріпився у вірі. Тягнуло до книжки, до церковного благочестя,- хоть вистояти в церкві без руху півтори години Служби Божої - було мукою нестерпною для повного енергії хлопчища. Терпів - у певності, що це мій вибір з волі Святого Духа. А якби хто позволив собі покпити з "святенького", то міг побачити коло свого носа мій п’ястук, не менший за ковальський молот. Правда, не зловживав... Ось таким і школу скінчив, і до ґімназії вступив, а по матурі - на Богословіє... Тож і можу вповні стверджувати, що мою долю з дитинства надихнув і првадив Святий Дух,- і це засвідчують усі сорок сім років мого життя - на нинішній день! І не може то бути вигадкою, міфом, фантазією чи самохвальством, бо що не візьму з подій тих літ, то все йшло від правди... виважено... за сприяння Владики,- що в навчанні, що в університетських студіях, що в наукових дослідженнях, що в праці на посаді професора чи ректора Семінарії, відтак - Академії. Тепер, як оглядаюся назад, аж самому дивно, що якось усе мені йшло гладко... ні разу не вдалося Лукавому збити мене з путі праведного... чи підставити мені ногу. За винятком хіба тридцятого року, коли поклало мене до ліжка запалення легенів з плевритом... Одно те, що піднепав у праці,- якраз бо ставив на ноги Академію, дописував при тім "Догматику",- а тема чи не найтрудніша в богословській науці... а ще згризся проклятою "пацифікацією",- від сего диявольського дійства окупаційної влади дуже натерпілися мої кревняки в Заздрості,- їздив’єм де-кого порятувати, застудився. Але навіть цей драматичний випадок лиш підтвердив правило. Доктор медицини Мар’ян Панчишин,- що вже роками опікується здоров’ям Владики, й мені допоміг. Владика-бо вміє розумно і передбачливо підбирати для праці в консисторії лише найкращих, високо достойних фахівців,- так було з художниками Сосенком, Новаківським, Петром Холодним, так було з управителями дібр Мельником чи Титом Войнаровським. О, в святійшого чуття на людей безумовно, що - надхненне.

 

***

 

І тут же завзяття - де взялося! Чоловік зривається на ноги - та й ну ходити сюди-туди твердим кроком, розмаїто надумуючи з чого перше братися до наведення порядку... чищення, прибирання, лагодження понищень. Якби не день недільний, то й сам би показував би примір молодіжі чи майстрам.

- Ходім на Сліжбу Божу, нині править прелат Ковальський - без пишноти й услуження,- щоби влада не марикувала собі, що ми молимося во славу німецької зброї. Велика-бо підозра на українців...

Проте сповідальний зрух не вгасає - бо кортить висказати ще ось яке - на думці:

- Але від сумнівів і вагань - нема рятунку, сли чоловік одинокий, не має надійного опертя на патрона. Та, на щастя, у мене був могучий "патрон" - Митрополит Кир Андрей! То він щасливо провів мою скромну... однак, послушну лодію між всіма Сціллами й Гарибдами - поміж диявольськими сильцями, що на мене чатували. Скажімо, сімнадцятий рік! Революція в Росії, Центральна Рада закладає основи Української держави... автономної, правда,- Грушевський довірився лібералові Керенському... А Керенський, одначе, продовжує війну... і теж чудним способом - українізованими  полками... Українські стрільці у складі австрійської армії, таким чином, воюють проти українців... Не знаю, що думати... В душі - неспокій,- що ж скажуть родичі, що скажуть селяне в Заздрості... чому то славний син славного Коберницького - збоку, в той час, коли вся Україна пробуджується? Каждого ж українця тогди, хоть трохи усвідомленого, пекли Франкові слова: "Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу..." Каждий і замислювався... Владика й сказав: такому, як ви, не треба мучитися сумлінням, такий... що став на благородну й трудну стезю богословської науки, посвятного служіння Богові та Українській греко-католицькій церкві, повинен сміло йти далі. На воїнів і партійних діятелів знайдеться багато людей, а до високих наук, до "посвятного служіння", здатні лише вибрані... що володіють талантами від Бога й твердістю духа. Сказати б, такого чоловіка він бачить у мені, й радить продовжувати студії, бо Церква тепер дуже потребує вчених і відданих справі мужів. Адже за війну зазнала страшної руїни.

- О, пригадую... з лекцій.

- Лекції - то одне, а на власні очі... Тож і хочу підчеркнути зараз, щоби ви яко зрілий і підготовлений... на службі... пам’ятали, а тим і були готові до нових можливих катаклізмів... Бо греко-католицька церква завше під якимись загрозами... завше змушена боротися за виживання... як і наш нарід... тому вона й усі муки терпить разом зі своїм народом - українським!

- О, пригадую лекції доктора Чубатого про історію Унії...

- Так, історію треба знати, але й завше тримати в пам’яті пережиті вашим попереднім поколінням трагедії щоби... щоби дивуватися з людської підлості й гордині,- коли людина має в руках меч або владний кий і чує себе моцнішою від ближнього... Отже, протягом кілької літ - дві страшні руїни нашої Церкви від рук двої наших "братерських", сусідніх, ближніх народів. Перша руїна. У вересні чотирнадцятого року російська армія окуповує Львів і Галичину та починає своє окупаційне урядування з погрому Церкви... яко осередку "мазепинства",- прикриваючись ревністю о православіє. Всі священики-уніяти - "зрадники держави" яко симпатики Австрійської монархії,- негайно їх судити й висилати на "білі ведмеді"! Попри то, до речі, що й гонведи... коли мадярські полки рухалися територією Галичини, то хапали священиків-москвофілів і без суду вішали на будь-якій сухій гілляці,- яко "московських шпигунів". І так було знищено сотні невинних ієреїв! А на кого не стало гілляки, того інтернували в Талєрґоф - табір смерті! Москаль же граф Бобринський, Галицький губернатор, настільки старанно сповняв "визвольну місію" "братерського" московського царя, що за короткий час позбавив "братів русинів" шкіл українською мовою, греко-католицької семінарії, української преси, роботи... своєї вченої еліти... і свого отця Митрополита Кир Андрея,- виславши його в Суздальський монастир погибати. Бо своя рука... з мечем і з батогом... владика! От і з поверненням із заслання Кир Андрей зостає цілковитий погром. Одних священиків заслано, інших повішано, треті вивтікали... митрополичі палати розграбовані, церкви поруйновані. Та минає лиш кілька літ, ще багато чого не відновлено, ще Церква ледве дихає, а тута "братерський нарід" із Заходу, "ближні" поляки, захопивши Львів після витіснення військ Західно-Української Народної Республіки, знов розганяють щойно повсталу з руїни семінарію, а в каплиці, в святому залі, демонструють кінофільми... і знову - проти всього українського з мечем... з шомполами, киями, нагайками, заборонами. А, Господи, спаси й помилуй! За що ця кара небесна бідному галицько-українському народові?! От Владика й каже: Бог карає, і Бог милує! Треба, сину мій, негайно осягати докторату в Інсбруці, відтак подумаємо і про Рим... Тому що, з Божої ласки, невдовзі мусить повстати час милості... й треба буде вчених і свідомих керманичів,- тих, що готові на самопожертву для святого діла - відродження Церкви і Нації. Я й покірно сповнив пораду - і вийшло на добре. Хіба не так?

... і що отець може - на те? Він - "лизун", але, знаючи, що "патрон" цього не любить, в нерішучости мнеться: відповісти треба, проте - належно,- і варто таки похвалити - і не перехвалити... Нараз - звеселілий блиск в очах,- видко, знайшовся! - і каже:

- Як було - вгризався’м у латину, в Ціцерона, то послуговувася Сковородою - і запало в пам’ять цікаве місце... з його листа... про римлян,- що вони "могли бути прості, але поважні; грубі, та приязні; запальні, та не злобиві; ласкаві, та не лукаві; сильні, але справедливі; переможні, але милосердні; владні, та не користолюбні; розумні, але не підступні; пишні та щедрі; хвальки, але не брехуни; честолюбці, але не малпи; не християни, але любителі безсмертя". Хіба не такими ви прагнули викувати й нас, питомців Академії, здобувши освіту в Римі? За винятком того, що ми християни.

- З українців не викувати римлян часів Цицерона, бо то були люди імперські, виховані на традиціях переможних легіонів. Але те, що в нас від козаків лишилося, спорідненого з тими римлянами, малося на увазі... й не суперечило програмовим засадам,- як знаєте по собі. Хочеться, однак, і більшого, нині - й римлян переважити. Нині маємо Академію, що стоїть на приступі Католицького Університету. Лиш не знати, що чекає нас за димами й часниковим смородом від еспльозій тевтонських бомб... Тому єдиний рятунок наш у молитві: "Упованіє моє Отец, прибіжище має Син, покров мой Дух Святий; Тройце Святая, слава Тобі!"

Ієрей Рижак, проте, замість скласти руки й продовжити молитву разом, усміхається сам до себе, яей до якогось раптового напливу думок, і мовить таке:

- З вашої ласки... на цей мал пригадується... з світської літератури, що дуже близько перекликається з викладом Ексцеленції. Дмитро Донцов! У нього є: "Дух - це та сила, що з’являється з Божої ласки; це сила, що докінчує формування людини". А ще: "Він удосконалює, присвічує, осяває нашу думку, і сильною робить волю, неспівмірно сильною - до слабкости людської натури, створює героїв". Або: "Символ духа вогонь освічує і запалює нашу мисль вірою, дає велетенський імпульс нашій волі, проганяє страх, робить з людських створінь тих надлюдей, про яких - про перших християн - писала Леся Українка: "Ті люди робляться мов одержимі, Бери їх на тортури - перемовчать... Загрожуй смертю... мов безсмертні!"

Приємно чути! Перетікання ідей з Богословія у літературу, публіцистику наших письменників - свідчення нашої спільноти з інтелектом нації. Але не забувайте і Франка...

... аж тепер і кінцево вияснюється, у якому "товаристві" Рижак, перебравшись у цивільне, висиджує вечорами,- де є жадання і Стефан Шухевич... зі своїми вістями з Волині...

Треба свому секретареві ще раз напімнути:

- Але - вважайте! Донцов і наш отець Кладочний - у "Березі Картузькій". Владика інтервеніював перед владою за Кладочного... та ще яких священиків, ув’язнених за політику, але ніякої реакції... Бо йдеться про "організацію"... що для поляків є найстрашнішим державним злочинством. Дивіться! - аби поліція не зацікавилася вами. Бо то ляже й на мене, й на Академію. А тепер, коли ми з інавгурації наступного учбового року хочемо розширитися до Університету, не варта мати дочиніння із владою.

Спохмурнів - на таке гостре напімнення й, очевидно, затявся,- бо, треба думати, заражений маренням про "героя" і "надлюдину", а не...

 

***

 

По службі Божій обід у Владики. А за обідом, про що б не говорилося, то все бесіда заверне про єдине:

- Чи маємо щось нового з "театру воєнних дій",- як то в лексиці військовиків і політиків?..- Звертається Владика до секретаря. При тім з гіркотою доказує:- Гай, гай, "театр"... як мовиться... Для кого "театр", драматична вистава... а для кого - пекло, катівня, Голгофа!

Отець Леонтій обережно, аби не дзенькати, кладе на порожню тарілку ніж, видельця, витирає серветкою уста й озивається продумано,- ніби зваживши, що пора... що висказане вже не зіпсує апетиту. Богу дякувати, трапеза скінчилася сумирно,- можна й вернутися до неперетравного:

- Вість і нова, й очікувана. Інакше й не могло бути. Бі-бі-сі передало, що в одинадцятій скінчився термін ультиматуму - Англія й Німеччина знаходяться у стані війни.

Тут Ждан вихоплюється зі своїм голосистим "дзвіночком":

- Ага! Ага! Тепер до мого черепка дійшло! Чому поляки... як не всі - по вулицях машерують-підскакують, радісно-веселі, вимахують червоно-білими фанками, цілуються?!. А стрів’єм знакомого Франца з Костюшка... і той здалека крикнув: "Кохани Жданку, ми жиєми!" Ага! Бо вже мають Англію в...- Та примовкає, коли бачить, що присутні камінно посмучені. Легковажна ентузіастичність, отже, недоречна.

- О п’ятій - то саме і Франція...- продовжує отець Леонтій тим же тоном суворого інформатора. Миротворець Невілл Чемберлен цього разу змушений був заявити в палаті общин: "Це сумний день для всіх нас, для мене він печальніший за будь-кого іншого. Все, в ім’я чого, я працював, усе в що вірив протягом свого життя в політиці, все пропало. Одначе, він, мовляв, переконаний, що доживе того дня, коли гітлеризм буде знищений, а звільнена Європа буде відновлена.

- Ой, чи доживе... при його слабкім здоровію...- так Владика пророчо.- Тепер бо показується весілля з поправинами не на день, не на два... Гітлеризм щойно стає на ноги... твердо. А поки зачне піднепадати - минуть роки... роки" Єсли минає щойно третій день війни з Польщею, а з Берліна - лиш бравурні марші й "Хорст Вессель"... дух тріумфу... невідворотня загроза Кракову, де в історичній святині Речі Посполітої Вавелі покояться останки крулів... де кіпець Тадеуша Костюшки на згір’ї Броніслави, звідки весь Краків - як на долоні!- де кіпець Маршалка Юзефа Пільсудскеґо серед пралісу на Совіньцу; кіпці Ванди, Кракуса... а на пляцу Яна Матейки височить розкішний, фундації Іґнація Падеревскоґо, монумент слави польської зброї під Грюнвальдем. Не дай Господи, як на те все польське історичне шляхетство загрохочуть залізними траками німецькі "човґи"!

... о, було над чим замислитися кождому з камінно-печальним лицем! Бо врешті троє вершників загриміли копитами доявольських коней на цілу Європу, на всю Земну Кулю; Архангел Михаїл вихоплює з піхов меч, і той спалахує разящим вогнем, що має спопелити повсталого з пекельних розсталищ Змія зла. "Ублажи, Господи, благоволенієм Твоїм Сіона, і да созиждуться стіни Єрусалимскія".

 

 

17 вересня, неділя

 

Уста лиш зашепотіли: "От сна востав, благодарю Тя, Святая Тройце, яко многія ради Твоєя благості і долготерпінія..." - аж рипнув дверима отець Рижак. А вздрівши, що "Ексцеленція" за ранішньою молитвою, за недільною молитвою, пристав, і вже - вертатися... Але - чекай! Очевидно, так нагло влітав... без стуку... що квапився з чимось екстренним.

- Попрошу отця! Слухаю.

... от і не що інше в нього, як те саме, що всі чотирнадцять днів то стискає, то розтискає серце трагічним очікуванням,- треба думати! В останні дні "розтискало",- сіріла надія. Але, видать, тепер Господь не сповняє надій, а насилає нові проби на міцність віри. Терпіння! Адже на лиці Рижака такий же трагічно-зіритований вираз, як то було першого вересня.

- Що?! Сталін дав наказ Красній Армії сповняти союзницькі зобов’язання?

... усі чотирнадцять днів од третього вересня,- офіційного початку великої війни в Європі,- були повні розмаїтими чутками, що штрихували єдиний образ блискавичного розгрому Польської держави. Але попри це чекалося чогось... що таїло в собі надію: може... а може!.. Сталін таки не вступить... Душа тремтіла - чи не максимально?- п’ятого-шостого, коли армада наближалася до Кракова, коли Краків упав... якраз би й нагода... Але, Богу дякувати, Москва обійшлася,- як передавало Бі-бі-сі,- лише подачею позивних із Мінська в поміч летунам бомбардувальників "Люфтваффе" в нічний час. Був ще страх восьмого, коли "четверта танкова дивізія досягла околиць Варшави", а "збоку Сілезії і Словаччини рухалася десята армія Рейхенау, що захопила Кельце"... навколо стлиці, отже, замикався смертельний зашморг, а уряд тікав на Люблін. Здавалося, "товариш" зі Сходу не промине можливости поживитися, мов шакал... А вже, коли другого тижня "дев’ятнадцятий корпус Гудеріана підійшов до Брест-Литовська" зі заходу, а "чотирнадцята армія Ліста з півдня", й таким чином зімкнулися кліщі вколо останньої польської твердині, то зажевріло... що Сталінові вже й незручно - в такому разі. Адольф обійшовся власними силами. Але ж в політиці звичайної логіки нема, як бачиться... і чується.

Отець Рижак винувато,- ніби то лише з його, бідного, вини не справдилася надія,- видихує:

- Так. О п’ятій тридцять совіти перейшли Збруч... перше танки, далі - кіннота, відтак і піхотні війська. Щойно передали з Лондона. Яка зачіпка? Мовляв, "Польща розвалилася і Совіцький Союз чуєся зобов’язаним прийти на поміч українцям і білорусам... єдинокровним братам... взяти їх під захист у час хаосу... й дати можливість цим нещасним людям жити в мирі".

- О, певно! Тепер ми в "мирі" й заживем! Ще під німцями було б нам якось... інакше... Адже в Апостольського Престолу є певні домовленості з Паппеном. А з Москвою, безбожною, а не менш агресивною і лукавою, ніж Берлін, нема. От і сповняється пророцтво Владики: Гітлєе ось і дарує Сталінові Галичину! От вам, волиняки, й німецька поміч в повстанні за свою державу! З одного рабства в друге, з-під одного окупанта під другого, з-під одного "визволителя" під... не питаючи згоди в багатомільйонового народу. Нема Польщі, то за Божим законом повинна відновитися прецінь Західно-Українська Народна Республіка - законний господар цього краю. Але ж... кому в голові Божі закони чей елементарна справдливість?! Московська імперія ніколи в Галичині не була правною, але як є сила, є самоволя, то лізе - і бреше... і загарбує! І де тепер знайде тепер наш славний полковник Мельник зі своїм урядом?

Рижак:

- Кланявся Гітлєрові... нехай же поклониться і Сталінові...

- Очевидно, набутий досвід боротьби прислужився’му слабо. З роками чоловік не укріпився, а, втративши молодечий запал, зм’як... розтопився, потік... Не криця - а віск! Не чуєся на своїй силі, а покладається на силу велетів чей покровителів. А сли політик губить крицеву рішучість, то пора такому на пасіку бджілок пасти... хоть і не безпомічний старець.

Рижак:

- На се конто... може, Вашій Ексцеленції і далося чути... крилатий вислів Степана Бандери... як мотто до революційного змагу: "Хто нас освободить той і поневолить". Тому в нього клич - покладатися лише на власні сили. До німців не йти в підлеглість, а вважати їх лише союзниками. Покищо...

- Крайній радикалізм також небезпечний. Бо збагатить нас ворогами безмірно... що пірвуть Україну, як ту овечку - вовки з тічні.

Рижак:

- Звична справа: "багато ворогів" для українців не новина. Тим-то ми й близькі до перших християн...

 

***

 

За обіднім столом у Владики Ждан і Славко навперебій "роздзвонюють", що в місті - рух! Поляків, правда, ніде не видно, всі бюра і склепи позамикані, на вікнах домів - фіранки. А як де вкажеться хто із старших... то заплакані чи сумні, ховають очі перед українцями,- зі встиду, розуміється, за такий скорий програш. Подекуди, однак, видно військові групи чи відділи... з крісами й скорострілами. Попри те всюди повно жидів і українців. Чутка, що жиди з "Сельробом" збираються будувати коло "Опери" тріумфальну браму для стрічі Красної Армії яко визволительки з-під панів.

За обіднім столом, як на то, й отець Кладочний... з Божої ласки. Вчора прибув до Львова, визволений німцями з "Берези Картузької". А виголоднілий, а вимарнілий - шкіра та кости!- хоть і недовго привелося’му споживати тюремну пісну зупу,- чей з початку серпня, ще нема двох місяців. Очевидно, в "Березі" польські тюремники не ліпше "милували" українських патріотів, ніж у Львові на Бриґідках.

Ось і жива картина зустрічі патріархом "блудного сина",- як на полотні Рембрандта чи деревориті Юліуса фон Карольсфельда.

Отець Кладочний і поправляє хлопців... Таки, понад усе, його жилка політика-розвідника, який має багато знати, в усім орієнтуватися,- прецінь, в конкретних обставинах часу,- дає про себе знати; він, хоч недомучений, але не годен втриматися і каже, що брами готують дві... Жиди і "Сельроб" для стрічі совєтів, а українці сподіваються на "вермахт" - вітати вояків "першої гірсько-стрілецької дивізії генерала Людвіга Кюблера", що вже недалко головного двірця. А от польський "генерал Владислав Лянґер стоїть перед вибором: перед ким капітулювати - німцями чи красними"? Розуміється, хотів би - під "красних"... прецінь, "братів-слов’ян". Німці, однак призупинились,- і він, очевидно, врятує своє військо від німецьких концентраків... у совєтских... Боже спаси!

У Кладочного лиш ніс витягнувся луком, як в орла, й очі світяться несамовиттям пережитого. Він навіть забув о правилах поведінки при столі - та їсть-запихається, і при тім говорить із затинками без перерви, аж крихти вилітають з рота.

Говорить... І про свої митарства... арештантські. Як то вони, в’язні, арештанти, щойно охорона концентрака вивтікала перед приходом німців, гурмою рушили на Кобринь, перед тим геть збомбардований. У групі були такі в’язні зі славних наших, як Дмитро Донцов, Мирослав Рак, Михайло Вербицький, Рудакевич, доктор Олекса Яворський, адвокат з Підгаєць, доктор Сайкевич... Усі радо прийняли до компанії Стефана Шухевича біля кобринської тюрми, що вже "машерував" на Брестя,- щоб відти - до Львова... "Казали нам у Бресті, в тюрмі, що тепер служила пристановищем утікачів-українців, ніби до послідньої хвилини там сидів Стефан Бандера, але десь раптом зник..." Та з Брестя не всі рушили на Львів. Лиш отець Кладочний і ще дехто з духовних осіб. А решта - на Краків... не ризикували-бо йти під більшовиків.

Владика, обсервуючи зі співчуттям відданого йому по-синівськи отця, каже:

- Добре ви зробили, що’сте вернулися... Я вас нікому не дам, не позволю волосу з вашої глави впасти. Маєте коло мене притулок і вікт. Будемо видіти... чи вернетеся на парафію Клепарова, чи... Овшім, покищо ми вас відхарчуємо, щоби якнайскорше ви забули "березівську" любезність "братів-слов’ян" і стали на силі, бо часи грядуть дуже відповідальні й таким, як ви... буде багато "відповідальної" роботи... Ще онде совєтська армада не пройшла через тріумфальну браму, як уже не один слабкий духом ієрей покинув свою парафію і відходить з німцями за Сян. Що ж, можна мати претензії, але й треба розважно поміркувати. Адже ті українські патріоти... як, скажімо, Донцов чи Шухевич... під большевиками відразу повандрували б у "кандалах" на Соловки. Вони ж бо грішні тим самим гріхом: що перед владою польською, що перед совєтською. Не знати мені чи й німці простять їм сепаратне "мазепинство"... "петлюрівство"... а тим паче приналежність котрого з них до "Організації". Може, покищо стерплять... допоки їм теж не стане поперек горла... імперського.

 

***

 

Зрештою, уся наша Церква "грішна" перед совєтами. А тим же "гріхом",- що суто українська! Та мало того...

... от і сходить на ум Пастирське Послання Владики "Осторога перед загрозою комунізму". У тридцять шостому, на Іллі, писане... Де про комунізм висказано з граничною відвертістю, прямотою, сміливістю, не числячись із виразами "ярого" антикомуніста. Ну, а, як для совєтів, такий критично-гострий погром їхньої марксівсько-ленінської релігії є рівнозначний демонстраційному виступові супроти основ державної влади. За що і невмолима кара: чи розстріл... як то в москалів, "к стєнкє"... чи "білі ведмеді" - концентрак у дебрах сибірської тайги, на загибель. Проте Владиці можна було того року не остерігатися розправи від Сталіна... за те безапеляційне поганьблення перед світом і викриття істинного сатанинського лиця комуністично-большевицької владної камарильї в Росії. Сталін-бо тогди більше був затурбований світськими ворогами... "українськими буржуазними націоналістами", що набирали в силі під орудою Євгена Коновальця,- треба було тонко підготувати його вбивцю - Судоплатова... Нині ж він, комунізм-більшовизм, безпардонно, непрошено, по-хамськи суне вже просто в двері... що ніяким чином не оборонені... окрім уповання на Божу волю, на Божу ласку. Через день-два нові владці... у будьонівках з червоними зірками містичного змісту, з крісами (вінтовками), що увінчані смертоносними  трьохгранними "штикамі"... звернуться із "законною" претензією: ану ж, отці-владики, ставайте перед державним судом, і, будьте добрі, розтлумачте нам слова з "Послання" такі-то й такі...

От і негайно - до бібліотеки! Підняти "Архиєпатрихальні Відомости" за... І ще раз уважно вчитатися,- з огляду на реальну ось смертельну загрозу від торжествуючих диявольських наїників.

... щоправда, папа Пій ХІ видав енцикліпу "Про безбожницький комунізм" - близього ж змісту. Але видав у тридцять сьомому - й укладачі безумовно не могли не знати. "Послання", сотвореного у Львові, не могли втриматись, щоби де чим і не скористатися з тексту... Та  все одно большевики спитають з першого - з Митрополита Кир Андрея та його консисторії, з...

Нікому, одначе, ні слова... покищо... навіть Рижакові. Не вселяти ж людям жаху в душі - завчасу!

 

***

 

То ж із перших фраз ось... "Хто помагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує Церкву". "Від початку християнства не було на світі ніякої секти, ані релігії, ані політичної партії, яка б у такій мірі була ворожою для Божого Об’явлення... для релігії Ісуса Христа і Його святої Церкви. Больщевики мають найголовнішу засаду - знищення Церкви. До тої цілі стремлять викликанням революції, серед якої удається їм церкви палити, священиків і вірних християн убивати і нищити в людських душах віру в Бога і Його святого Об’явлення". "Ціла система большевиків опирається на засадничій, всесторонній і безнастанній брехні. Большевизм перетворюється в якусь матеріялістичну, поганську релігію, що Лєніна і йому подібних уважає півбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родин, знищення селянства й доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування, прикриваючись противними назвами з брехні". "... большевики говорили про свободу - розуміли неволю, коли говорили про добробут, розуміли - голод, коли говорили про ради - тим називали систему, в якій невольно висказувати свої думки, коли говорили про владу селян - розуміли систему, в якій селянин змушений до бзплатної роботи... коли говорили про владу пролетарську, то пролетаріатом називали касту. що кров з народу витискає..." "В однім лише большевики є щирі, коли виказують ненависть проти Бога... проти Церкви в поневоленій радянській Україні". "Хто помагає большевикам... той зраджує не тільки Церкву й Батьківщину, але зраджує справу вбогих, терплячих і кривджених". "Якщо б селянина з Великої України, а навіть і з Росії запитати чим є комунізм чи большевизм, то відповів би, що большевики є п’явками, що ссуть до останньої краплі крови з бідного нашого народу". "Большевики боряться з капіталізмом у користь свого... державного... капіталізму, значить - своєї кишені". "Вони беруть монополь продукції у свої руки в цілій Росії, Україні й інших всіх тих республіках, що ніби на папері свобідні, а в дійсности стогнуть у тяжкім ярмі кривавої Москви". І так про всі сторони життя під большевизмом - докладно, научно доказово... а гостро! Найгостріше - за всіляких світових публіцистів антикомуністів. Навіть - самого Карла Чапека! Бо у Владики були конкретні приклади большевицьких антилюдських діянь... скажімо, з тридцять третього... з часу одного з найбільших їхніх державних бандитизмів, коли вони спричинили на Великій Україхні голодомор... з канібалізмом. Владика підносить голос на цілий світ - у Посланні в день св.Ольги 24 липня 1933 року. Де - "Україна в передсмертних судорогах..." "Населення вимираэ голодною смертю. Оперта на несправедливости, обманы, безбожництві та деправації, людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни".

Руки мимоволі стискають голову в розпачі: що... що, Господи милосердний, з нами буде?!

Безперечно, що "Послання" є давно на столі совєтських ідеологів... очевидно, ними інтересувався сам Сталін... бо ж "документи" не від кого-небудь, а від знаного в цілому світі глави славної Греко-католицької... "мазепинської"!.. Церкви Кир Андрея графа Шептицького. А Сталін, нині насильством і брехнею воздвигнутий на "п’єдестал" "вождя світового комунізму", диктатор із безмежною амбіційністю і гординею, розуміється, сприйняв істинний, Богом надхненний, крик душі праведного Владики не з каяттям... не з мисленним аналізом большевицьких "діянь" протягом двадцяти років панування ведлуґ звинувачень святого чоловіка, який відповідає перед світом, перед Апостольським Престолом, перед своїм загроженим всілякими окупантами народом за кожне своє публічне слово, а з лютою злобою ображеного за свою партію, свій уряд, свою владу й, зрештою, самого себе яко "геніального вождя", "безпомильного глави" Совєтської імперії. О, такий - не подарує!..

Безперечно, що в перших лавах армій, котрі просуваються територією Галичини, є загони комісарів, на кшталт німецьких "ейнзацкоманд" з есесівців, які в першу чергу загортають на окупованій землі можливих ворогів режиму в ув’язнення чи відразу під розстріл. О-о-о! "Слово, що надійшло до Єремії від Господа: Втікайте... бо з півночі грозить біда й страшна погибель".

Очі мимоволі блукають високими шафами, з яких розмаїттям кольорів озиваються корінці множества книг, у яких світова мудрість світових цивілізацій, Боже об’явлення в біблійних текстах, в інтерпретації - тлумаченні Отців Церкви, найбільших богословських умів за всю історію. І все то багатство людського розуму, інтелекту, накопиченого віками для науки й виховання праведників, завтра чи... може піти в кострище большевицького "Аутодафе", бо воно не суголосне "найпередовішому вченню Маркса-Леніна-Сталіна", що є підвалиною большевизму в Росії. "Тими часами, говорить Господь, повикидають із гробів кістяки царів Юдиних і кістяки князів їх, кістяки священиків і кістяки пророків і кістяки осадників Єрусалимських". (Книга пророка Єремії).

 

***

 

Борзо - до Блаженнішого! На пильну бесіду! Бо навряд чи хто з прелатів уже дійшов своїм розумом о надвигающійся "з півночі біді", що грозить "страшною погибеллю".

Одначе, в канцелярії - повний Синодальний збір! Єпископи, прелати, каноніки, священики з поблизьких деканатів, службовий люд Святоюрської гори... і доктор Костельник,- хоть і не вірний (в душі) Апостольському Престолові, але й "комунізму" не приймає яко переконаний критик-філософ марксового "вчення". Єпископ Будка цього разу не настроєний гумористично - не повідає віців про Сталіна,- як то у "вождя" миші завелися в шафі... Не той час, не то місце, щоби ризикнути на кпини з тирана... кривавого... ще злопам’ятнішого й жорстокішого, ніж сам бл.п.Торквемада. Зараз у авлі панує напічнєвіла смутком тиша,- окрім голосу секретаря у нейтральному інформативному тоні. Він звістує, що надійшло від наших людей з Москви, з Києва доволі переконане запевнення, ніби "каральні органи" совєтів не мають вказівок ув’язнювати духовних осіб... і взагалі не торкатися релігії, у них нагальніша "робота" - в першу чергу хапати знаних урядовців, політичних, генштабістів, офіцерів, дідичів зі шляхти, промисловців... так би мовити елітну верхівку, що не вспіла вивтікати з урядом до Румунії. Абсолютно так само, як чинили передові загони Вермахту, хіба з тою різницею, що "есеси" насамперед зачищали жидівську сметанку... а совєтам галицькі жиди мають бути в поміч.

По тім казанню Владика зводить руку - просить уваги; із перших слів у голосі його звучить сталева твердість,- як то завше, коли він говорить не лише для присутніх.

- Мої щирі приятелі, брати, жиємо в переломову епоху. Через кілька днів нашим краєм опанує нова влада. Красна Армія рухається скорим маршем - Польські війська не чинять їй ніякого опору, піддаються в надії на милість сусідньої держави, з якою недавно ще Польша підписувала пакт про ненапад... Не будемо вмішуватися в політичні справи, а ревно сповняти свої пастирські обов’язки перед вірними, пильнувати спокою і вирозумілости в нашій єпархії. Бо нині, як ніколи, нарід наш потребує духовної опіки, мудрої поради, з упованням на Божу благодать. Каждий священик має проявити себе як істинний душпастир, що пробуває зі своєю паствою і в радості, і в горі; у спасенних молитвах віддається під Христову опіку з надією о безконечну доброту й милосердя Ісуса Христа, на Божу славу й наше добро.

Відтак - тривала пауза! Ніби всі чекали ще якогось важного продовження...

А таки чекали! Бо у взорах кождого, здавалось, яріла згадка про "Послання" та невзабарні наслідки їх - з приходом большевиків. Чекали дозволу... Але ніхто не насмілювався попросити вголос: благословіть, Ваша Еміненціє, виїхати за Сян, бо...- знаючи, з яким болем Божий Угодник, Митрополит Андрей чує вість, коли той чи той ієрей покинув паству, покинув парафію без дозволу, а люди лишаються самі,- незахищені та позбавлені богослужби.

Не дочекалися... Розходились ніби й покірні долі, але з явними ознаками затаєного розчарування.

Владика лиш покивав на прощання рукою, ніби благословляючи, але нікому не глянув у вічі. Тихо попросив:

- Останьтеся, мій сину. Хотів би’м почути дещо від вас.

 

***

 

І старечий, мудрий смуток, і гірка іронія на посірілому лиці Владики. Бо дуже добре він збагнув реакцію кліру... А як вчинив - так вчинив, інакше - не міг. Церква повинна зустрічати будь-які загрози в покорі - в готовності на всілякі жертви. На то є Христова наука, на то ми - її служителі! Тепер би розслабитися у довірчій розмові з найдовіренішою особою - в одкровенні Господнім.

- Чи пригадуєте мої слова на реколекціях... що не хотів би я дожити того часу, коли енкаведисти схочуть познущатися наді мною... чей "поколоти старого, немічного штиками"? Тогди тайно гадалося: от собі чорний гумор... ніколи большевикам до нас не дійти! Нині ж ось - не жарт! Уже фатально нависла над нами трагічна реальність - з Азії Чінгізхана. Орда "... с расскосыми и чорными очами", Александер Блок.

- Чому ж не пригадую!? Тепер і на думці... Ось і просив би’м Вашу Еміненцію під милу душу: не ризикувати цього разу життям! З польською поліцією ще мож’ було якось домовитися... Сталінські ж накази, як відомо, виконуються ордою із звірячою жорстокістю. Як у вовка нема ніякого милосердя до жертви, так і в большевицьких катів. Згадаймо, а що ж вони натворили з Українською автокефальною Церквою?! У двадцятих... Священицтво винищили поголовно! Не проявлять "гуманізму" й до нашої... Хіба - "пролетарський" чи пак "соціалістичний"... з яким вимордували міліони українських селян голодомором. Раджу таки підмиленно вибиратися Вашій Еміненції на Закерзоння,- поки є ще яких пару днів... відтак - і до Риму. Там у молитвах й перебути джуму большевицьку. Адже пригадую і таке пророцтво Вашого Блаженства: "Не бійтеся, большевики не вічні, вони хоть і думають, що скажуть останнє слово історії, але цього не буде".

- Із того змислу, мій сину, я і покликав свого многонадійного брата... Мені, древньому, хворому, вже нема чого тратити кошти на дорогу, мотружити людей-помічників, надокучати Святійшому... Дáрма робота! Може , старця і не "поколять" аж дуже... А вам, сину, брате, найближчий приятелю мій, якраз би й з берегти себе в Римі,- щоби із переміною продовжити нашу справу - з такою ж, Богом надхненною, енергією і працелюбністю, як ви вмієте-можете, як вам Господь уділив.

- Низько схиляюся перед добротою і турботою о мені Вашої Ексцеленції, але я вас не лишу! Зрештою, комісари не знайдуть проти мене ніякого компромату. Як ректор проводив’єм навчальний процес обоянтно щодо політичних бур, нічим не гнівив сталінізму.

У Владики пробігає світла усмішка лицем, яке нараз ніби й оживає, веселіє... ніби Владиці ось і стало легше на душі. Отже, пропозиція "зберегти себе" була радше пробою: ану ж чи не вхопиться "мій син" тут же за рятівні слова й вигукне: радо виконую!- і хутко відбуде в "райські кýщі" Ватикану "перебути в молитвах" тутешню нову "монгольську навалу", покинувши "древнього й немічного старця" напризволяще? На щастя, "син мій" не став "блудним", рішуче відмовився. От і славно! Наполягати не треба,- щоб аж тричі, коли вже ясно, що прохання щире!.. як у селян, коли припрошують до столу гоститися... нехай розуміє!

... еге, нині - не сімнадцятий рік! Тогди йшлося о практичну-хосенну річ для всієї Церкви - о високий вишкіл потрібного чоловіка... а не то, що нині - лиш відсиджування у запічку для збереження бренного тіла від московського "штика". (Христос не беріг свого!)

Проте Блаженніший таки не обходить стороною аргументацію; він похитує докірливо головою "Бога-Отця" і каже по-батьківськи:

- Не надійтеся, що совєти дурніші, ніж ми гадаємо. Від своєї аґентури вони дуже докладно відають о результатах Вашої "невтральної" праці... Ну й, самі кажете, попри те, що не збираються нищити наше духовенство відразу, однак цілком логічно, що невзабарі теж вдадуться до тотальної ліквідації... Лиш - коли то настане?

- А настане, міркую, тогди, як розправляться з польською елетою - продемонструють перед "бідними українцями і білорусами" свою "визвольну" місійність... прихопивши водночас верхівку й української патріотично свідомої верстви... всіляких там "куркулів", "капіталістів",- а то є доволі потужна верства як на нинішній день. Все таки, побіч жидів і поляків, українці теж доволі зарухалися у підприємництві: даймо нá то, хоть би найвідоміші фірми, як - "Алое", "Елеґант", "Фортуна нова", "Луна", "Декоро", "Еко", чи "Маслосоюз", "Центросоюз" і "Нардна торгівля"... "Карпатія", "Мімі", "Атом"... і не один десяток дрібніших... зрештою, Ваша Ексцеленція самі знають багатьох, бо ж помагали кредитами. З тим усім у "енкаведистів" буде багато-багато роботи... Аж відтак...

- От і не покидає мене гриза о долю тої нашої "патріотично свідомої верстви",- що безперечно була під надзором влади. Очевидно, на багатьох заведено досьє... багато осіб є у списках яко підозрілих, що приналежні до "Організації" чи... Страх мене бере, єсли ті досьє і списки втрафлять до рук совєтських каральних органів. Адже й мови нема, що "енкаведисти" з приходом до Львова кинуться найперв захоплювати поліційні архіви... аби відразу мати відомості про "українських буржуазних націоналістів" з перших джерел,- наголощує Владика й прискалюється з лукавим гуморком, ніби попитує: сину мій, а чи не опускаєш ти за своїм "стратегічним мисленням" необхідного "тактичного ходу" тепер, поки ще є кілька вільних днів до "навали", а влада вже слабка чи й ніяка?

... і що ж відповісти? А нема що. Бо єсли у Владики об чімсь "гриза", то відразу йде за тим чин. Напевно такі люди, як канонік Ковальський, що мав доступ до потрібних урядовців і за нормальної влади; як Леонід Куницький, що опікувався ув’язненими патріотами й знає, що де лежить у поліційних комісаріатах; як отець Кладочний зі своїми тайними приятелями з "Організації"... вже отримали відповідні доручення... То ліпше так:

- У Вашої Ексцеленції, як завше, основне - на перший плян! Якщо потрібна якась участь і мого секретаря, то...

- Прийде час і на вашого секретаря. Тішуся, що ви розумієтеся на річах... що нам усім треба тепер пильно відслідковувати нагло мінливі політичні ситуації, обставини; ретельно виважувати свої кроки в цих трудних, заплутаних, тяжко розгадуваних скоках подій, часових, навіть епохальних змінах, несподіванках... для блага Церкви... щоби не дати найменшої підстави приходящій владі, новому "кесареві", застати нас "врасплох"... чей звинувачувати нашу Церкву в порушеннях Христового вчення про стосунки Церкви з владою.- Сталевою дзвінкотою і твердістю в голосі Куир Андрей дає збагнути, що все, о чім йому йшлося у цій бесіді тет-а-тет, ним ось і з’ясовано, пролонговано, акцентовано, розмова скінчена.

... мовляв, знай, "сину мій", і пам’ятай о тім, яким чином ти маєш непомильно діяти в ці, спадаючі на голови наші, тяготи в переломові часи новітньої гітлерівсько-сталінської епохи, щоби: "Се аз посилаю вас яко овци посреді волков. Будьте убо мудрі яко змия, і цілі яко голубіє..." (Мт.10.16-22).

Але вже від дверей Владика манять рукою ще на якусь мисль, що раптом зблисла:

- Розуміймо, що з німцями було б нам легше,- хоч і від безбожництва більшовиків ці дияволи далеко не відбігли... зі своєю містичною організацією "Туле". Проте Розенберг у своїх програмних писаннях підчеркував... пригадую ще з моїх європейських подорожей по війні: "Ми вимагаємо свободи всім релегійним конфесіям в державі до тої границі, поки вони не являють загрози для неї... Партія, як така, стоїть на позиціях позитивного християнства, проте не зв’язуючи себе з будь-якою конфесією..." Добре, що хоч слово "християнство" в них на язиці. В більшовиків цього нема - і ми в сто раз гірших затрудненнях і загрозах... Мусимо в сто раз бути пильніші.

Згода. Низький уклін,- але не стільки з поваги до "вчителя", як під непосильною вагою грізної тези...

 

 

18 жовтня. Четвер

 

Зі сну виніс неспокій: проспав!?

Та ж лише сіріє...

А Рижак... постать його бовваном коло ліжка... сидить на кріслі, в руках щось біліє... наче жмут паперів... чекає. Але, певно, не від шостої,- о шостій тільки починає слухати Бі-бі-сі.

Таки правда - на дзиґарку: за квадранс сьома.

... диво! Як то чоловік, позбавлений свого питомого заняття, розмагнічується... Хотя... ліпше б і взагалі не пробуджуватися.

Очі в секретаря цього разу ’кісь... неможливі... як тарелі. Не Рижакові. Ніби ’кась інша істота вселилася в нього - і дивиться очима - своїми: з іншого світу. Видать, приніс, бідачина, вісті, що не вкладаються в звичне людське думання.

- Слава Ісусу Христу! Причастя Святого Духа нехай буде з вами! Доброго ранку! Чи, може, "не добрий" він... "ранок" цей?- що отець навідали мене аж до ліжка... Щось такого пильного?

- Пильне чи не пильне... Тепер, Ваша Ексцеленціє, що не вчую, то видається ніби пильне, навіть дуже пильне... навдивовижу пильне!- Від "боввана" трагічно-глухуватий голос... ніби й не Рижаків. Але...- Як Блаженніший висказався у свіжому "Посланні": "Обернулася карта історії, настала нова епоха". Вправді, не просто "нова", а дотепер - нечувана: історія ще не знає такої епохи...- Але, як ось розговорився, то маємо отця Рижака такого, що явно впадає у мовний транс,- а що вміє розводити нестримне говорення, то вміє - і може!- Отож! Не "нова", а цілком - абсолютно інакша, ніж будь-які епохи, що їх знали’смо дотепер. От і все "пильне"... Скажімо, такі слова Гітлєра: "Чоловіки, здібні управляти в Польщі, повинні бути ліквідовані. Ті, що слідують за ними... повинні бути знищені в свою чергу. Нема потреби перевантажувати рейх... нема потреби відправляти подібні елементи в концентраційні табори рейху". Який завойовник... скажімо, Римська імперія... після окупації якогось чужого краю. народу відразу винищував...

- Чому ж?! А Ісус Навин... Езуа син Нуна... хіба не те саме зробив, звоювавши тридцять одне царство на "подарованій землі",- як ми вже звами говорили?

- Ну-у-у... йшлося про язичників. А тута - християнин християнина, цивілізований... нащадок Ґете’го, який у "Фаусті" проголосив на цілий цивілізований світ перевагу "праці коло ущасливлення других, коло запевнення їм безпечного життя й розвитку" над безжурним існуванням одиниці, яка "все і всюди має на оці тільки саму себе".

- Гітлєр теж якнайменше думає про вигоди для "себе самого", а "має на оці тільки щастя нордичної німецької раси".

- Розуміється, лише в такій цілі шостого вересня, коли вермахт захопив Краків, "ейнзацкоманда" есесівців, що, як правило, йде відразу за фронтом, виарештувала 180 професорів, доцентів, помічників Краківського університету й одних знищила, других відправила в концентрак гинути поволі... Лише в такій цілі Гітлєр призначив Гіммлера, голову есесів, управителем нової організації - "Імперського комісаріату з укріплення германської нації". Із обов’язанням депортувати поляків і жидів з польських анексованих Німеччиною провінцій, а нотомість поселити німців і фольксдойчів (з Прибалтики, з Галичини).- Рижак заглядає до своїх паперів - і продовжує: - Через два дні від нього вже був наказ переселити звиш півмільйона жидів і з мільйон поляків, що не схильні онімечуватися.- Знову позирк у папери - і ще ліпша "новина":- Йдеться про Генерал-губернаторство як власне Польщу... то, що від неї лишилося. У Гітлера на се конто теж констернація: "Її не слід перетворювати в зразкову, за німецькими поняттями, державу. Не допустити, щоб польська інтелігенція стала новим правлячим класом. Дешеві раби!.. Досягти загальної дезорганізації в економіці. Ніякої допомоги від імперських інстанцій! Рейх повинен тільки забезпечити генерал-губернатору засоби для здійснення цього диявольського пляну". От і на губернатора призначено,- як передає Бі-бі-сі,- якраз із диявольського кодла, такого собі нацистського інтелектуала Ганса Франка, що читає напам’ять цілі уступи з усіх великих німецьких поетів, на перфект знає римське право, був рейхсміністром без портфеля, має п’ятеро дітей, але безжальний і кровожадний. Уже наступного дня на "високій посаді" заявив: "Поляки будуть рабами німецького рейху!" І найпершим своїм обов’язком він має винищення польської інтелігенції,- попри грабунок населення і побори рабсили...

- Всесвітлий отче, брате мій, а хіба й ми, галичани-українці, не можемо похвалитися подібними "добродійствами" від своїх окупантів - московських большевиків?! Як то в народі: хрін від редьки не солодший. Гітлєр хоть відкрито, з німецькою прямотою: беру вас, поляки, в рабство - і шлюс! Наші ж дияволи трублять із нахабним фальшивством: визволяємо вас, браття, з-під ярма польських панів - і "кончєн бал"! "Канєц - дєлу вєнєц!" "Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтєсь!"

"Брат" тягнеться рукою до потилиці... Видно, незручно йому, але сказати щось на те мусить і своє. Ну то кажи...

І він зі смутком, з прикрістю витискає з себе:

- Шкода поляків, що їх так Гітлєр кривдить. Але не ліпше "жонд" поводився і з "русінами". Проти Божої волі!

- Аякже! Чого тут загортати правду в папірчики?! За двадцять років окупації "пани" нам добре залляли сала за шкіру,- як говорять у моїй заздрости. З двадцятим роком Польщу було поділено... не знаю чи вам, хлопцеві, то було відомо... поділено на дві частини: частина А, де - самі поляки, і частина В, де - більшість українців чи білорусинів. У частині А для розбудови економіки уряд надавав усі можливі ресурси, а з частини В лише збирав податки. Ось! Чи не перегукується це з політикою Гітлєра?! Нехай Бог боронить! А, отже, і населяли землі наші тисячами осадників, мазурів; землі дідичів розпарцельовували тільки між поляків. І знущалися "пацифікаціями" над інтелігенцією по селах,- як то Франк у Генералгубернаторстві... І не пускали наших дітей у вищі школи,- а як хто і проривався та закінчував, то не давали роботи,- хіба на Мазурах. І закривали школи, обмежували у гімназійній освіті, у вивченні української мови, як німці на анексованій території, у Данцігу, і церкви православні розвалювали... Навіть каплиці! Чого вам то так докладно розвалковую? Адже самі все знаєте... Але не відчули серцем, душею, тілом, як то я... кров’ю обливалося серце, спостерігаючи у безсиллі!.. Бо в ті роки вас обходила тільки наука,- в гімназії, в академії...

- О, ми й гімназисти не були тупі й глупі...

- У тім і я, вселяючи в юні душі питомців розуміння моменту, свого патріотичного обов’язку, знаходив якусь розраду... що не лежу бервеном, коли нас гноблять, а готую борців... Бо Господь не покине нас у вірі! А щодо поведенцій окупантів, то в них усе - один до одного, як видите. От же і "визволителі" явилися... ніби кого жадати ліпшого,- "визволителі"!

- А "визволителі",- рація ваша, рація!- запалюється Рижак, аж бородавка на вилиці дрібно підскакує,- зачали сто раз брутальніше, ніж "правдиві" окупанти,- що польські було в Галичині, що німецькі зараз у Польщі...

- Ой, не кажіть! А чи можна степенувати брутальність? Кажу ж: усі - як рідні брати - за звичками й чином... Особливо люблять... імперські, розуміється, окупанти... переселяти... Рим у сімдесятому році, зрівнявши єрусалимську святиню з землею і погромивши Єрусалим, жидів аж аж розсіяв по всіх усюдах... що й дотепер вони, бідаки... ось і від "есесів" терплять збуйства. От Гітлєр і Сталін - ніби дуже різні, а чинять тою ж методою: переселенням народів - і при тім знищення великої часті голодом, холодом, брутальністю, звірством. Правда, фюрер все робить для добра німців чи "фольксдойчів" - блудних синів рейху, а ось Сталін - не збагнути: для чого в межах Совєтського Союзу "переселяє" мільйони своїх же громадян у концентраки Сибіру на погибель? Очевидно, щоби освоїти дешевим коштом багаті розмаїтими добрами дикі простори... Лиш незрозуміло, чому він тоту силу не тримає в силі, як мудрий господар свою робочу худобу, а сотями тисяч вигублює недоїданням і надмірною працею? - як то повідають люди знаючі... Правда, сли подумати глибше, то теж на благо... На благо тих, хто безумно, в тваринному екстазі, кричить: "Слава Сталіну!"- і бездумно виконує кровожадні його жадання,- в безбожній сліпоті мордує своїх же співвітчизників у таборах смерті, в голодних степах... О, Боже! Скільки ж то є в Росії "необятних" просторів, де можна замордувати людину, мільйон людей - і ніхто сліду не знайде! Ба, як бачимо, мій брате, два тирани, два благодійники,- але ж добрими намірами вимощена дорога до пекла. Яка ж кара їх чекає в пеклі за ті жертви, що від їхніх кривавих лабет?

Рижак блідне... очевидно, юнак із нервами, ще не зміцнілими крицею, мучиться у напливі гадок про кари пекельні... щира душа пошукує для кривдників-кровожерів найстрашніших покарань,- від чого в бідного й кров стине... Треба рятувати ’го якимсь жартом... най би розслабився.

- Гадаю найбільш консеквентною карою була би така, як то в Данте...

Отчик здивовано підводить очі на "ексцеленцію" - і в нетямі водить ними, як оглушений.

- Брате мій, не іритуйтеся так аж... Ви ж читали "Божественну комедію"? Це не богословська лектура, але ми заохочуємо до читання творів світової писемності задля інтелектуального збагачення наших вихованців. Якщо призабули, чи й не всю поему перейшли... то нагадаю... Там описано коло пекла - сьоме, де тече ріка Флегетон, в перекладі - перший пояс... але замість води в ній - кипляча кров...

Ба, і отямлюється наш гарний Рижак! Вже сміливіше глядить - волошково... і здогадується - об чім річ... пам’ятаючи, що його "патрон" ніколи без добірного жарту чи тонкої іронії не обходиться,- "життя без іронії, що борщ без солі"!

- О, як то є! Кривавим тиранам - річка з киплячої крови!- цілком розумно мовить він.

То можна й далі:

- Кров - кипляча, у якій варять душі насильників, убивць, тиранів і загарбників. Сталінова ріка, за повнотою крови, треба сподіватися, переважає Гітлерову...

- Мало того,- мовить Рижак,- "визволителі" ще й волоіють перфектною азійською хитрістю, лукавством і дворушництвом большевизму; тим-то свої вовчі зуби окупаційного хижака вміло маскують перед простаками полόвою брехливих гасел. От!..

... аякже, отець хоть і молодий, ще не має що втрачати, проте, видно, і його припекло до живих печінок,- що в ньому заговорив такий красномовний оратор. Стримати б його, щоби в яку біду не вскочив... якщо нарветься де випадково на конфідента з "енкаведе".

- Ну, не перебільшуйте! Дещо й доброго бачимо... Сли безбожники забирають у народу науку Божу, зате щедро дають світську. От маємо нарешті свій Український університет у Львові! При Австрії ніяк не могли’смо нагнути всяких Голуховських, Баденів, Потоцьких на таку щедроту... і Коцко загинув, і сотні студентів "сецесією" протестували з вимогою... на цілий світ... і Владика в парламенті виступав із гострими інвективами в цьому ділі. Та ніяк!..

- Прошу-перепрошую... у чотирнадцятому цісар підписував закон... Лиш війна завадила... провести українцям у життя.

- А ці - лиш переступили рогачку - і ось: маєте! І не в понурих стінах монастиря, а в розкішному палаці, збудованого для крайового сейму, за європейським проектом, за оздоби творами славних скульпторів - Леонарда Марконі, Зиґмунта Трембецького, Феоктиста Мікульського...

- О, так, так! Сли ліквідовують ґімназії, зате маєте купу десятирічок, що охоплюють усю бажаючу освіти молодіж... О, "визволителі"! "Дещо доброго"!.. Яке то "добре" для нас, я переконався останніми днями, коли зачалося навчання... і стрів’єм декого з учнів "Головної", що тепер називається десятирічкою нумер один.

 

***

 

Отець і повідає - в гарячці. Кого ж він зустрів?! А такого собі верткого, цікавого хлопчину, що, можливо, належить до "Юнака", але вміє пильно тримати конспірацію... Володимира Микулу. Його тато парохом у Нагірцях біля Куликова. Закінчував шестикласову народну школу в Любачеві (під опікою діда і баби) з польською мовою навчання,- хотя три чверті учнів були українці!.. Однак не спольщився, а приїхав до Львова вчитися у "Державній гімназії з руською мовою навчання, №571", пак, для українців, Академічній, у "Головному" корпусі. Щоправда, втрафив на час, коли гімназія з класичної системи (восьмикласової) переходила на нову з чотирма ґімназійними класами і двома - ліцею. А через рік - свіжа реогрганізація... Їдучи на вакації в червні, після нездійсненної мрії вступити в "Січ" і податися з героями до Хусту для відпору мадярській агресії на Карпатську Україну, ні гадки-мисли не мав, що з початком навчального року 15 жовтня зникне і польська система, як дим, а явиться така, що не приснилася б і в найкошмарнішому сні... Властиво, не застав уже ніякої гімназії... а є ось дивоглядна "десятирічка"... з абсолютно інакшою системою... ніби нараз ученик опинився у нетутешньому світі... на Венері чи Марсі,- вистрілений ’коюсь марою з гармати Жуля Верна. Ба, як то Лукавий, цар безбожного большевизму, вміє "пожартувати" над людиною!

Насамперед стіни "Головної" нагнали переляку чи й зіритування. "У класі, де перед тим висів хрест, тепер- портрет вусатого хижака Сталіна, від якого війнуло морозним холодом поза шкірою, а побіч нього - портрет якогось лисуватого грубіяна з вилинялими очима". "Виявилось - це Микита Хрущов, перший секретар компартії большовиків України", власне, "генерал-губернатор", призначений Москвою... Директор професор Лещій... зник - виїхав до Генерал-губернаторства під німецькою окупацією". "На його місці... фанатична компартійна активістка, з темною кучмою абияк стриженого волосся, на фасон Рози Люксембург... якась Боцва",- чи то з Києва, чи з Харкова... або з самого пекла. "Мова її виразна й настирлива, пропагандистська, рішуча й безапеляційна. А колишні професори Тиршаковець, Федусевич, Руднацька, Тисовський... виїхали чи втекли на захід". Єдиним новим "найцікавішим учителем є професор Іван Крип’якевич, проте, замість історії України мусить викладати історію Великої Французької революції... і революційних перемін у ХІХ ст." Викладання ніби й українською мовою, а духу вкраїнського й сліду, що був за Польщі, хоть і теж не милого окупанта... нема,- тим паче навчання релігії. Навіть бурса... кажуть: не довго повисить на ній табличка "Бурса "Рідної школи" ім.кард. Сембратовича", бо готується напис "Дом детей командиров Красной Армии". От і прощай наш улюблений директоре Володимире Зубрицький (поза плечима "Днесь",- бо все’му те слово на устах...), що так прагнув сотворити з галапасних хлоп’юків правдивих українців, побожних та інтеліґентних,- що знали піти на Янівський цвинтар у Зелені свята й там пошанувати пам’ять вояків УГА, Січових Стрільців... організувати святочні академії на честь Симона Петлюри, Ольги Басараб, Данилишина й Біласа, героїв Крут, Базара, на честь свят Соборности, Самостійности... оминаючи всілякі поліційні перепони, заборони. Тепер усю школу "накручують" Боцви на вибори делегатів... 22 жовтня...

Ота Боцва, мовляв, і вперта як большевичка-безбожниця. Вона цілу годину стратила на те, що - "вам, дєті, "Закон Божий" не нужен", бо то легенди, а ми вам дамо лише істинну історію на методі найпередовішого вчення - марксистської філософії. Бо от... візьмін, каже, легенди про Мойсея. У Мойсеєві нічого божественного нема. Мойсей - це звичайна двірцева інтрига єгипетських жерців, які зайшли в конфлікт з фараоном за владу. Коли фараон зробив спробу підкорити їх собі як слуг, то вони вирішили в боротьбі з ним "убити двох зайців": і зігнати з фараона пиху богоподібного, і позбутися зайди при дворі - Мойсея,- що його знайшли дитям у шуварах Нілу й виховали з волі цариці при дворі; він мав потужні здібності й міг претендувати на щось велике, але - в руках фараона,- хіба на шкоду жерцям. Тому ті поспішили використати його самі, пообіцявши, що він з жидами отримає "обітовану землю", де стане царем, якщо збунтує жидів до втечі, наробить прикростей фараонові - аж до вмертвіння його сина, єдиного наслідника. Мойсей погодився, жерці йому сприяли до того часу, поки він не перейшов Червоне море. Відтак його покинули, і той подався не простою караванною дорогою, короткою, до Палестини, а зблудив у пустелю... очевидно, погано знав географію, весь час перебуваючи невиїзно при дворі. Та - з одного боку - на щастя: бо фараонова кіннота, що переслідувала жидів, повернути їх у рабство, проскочила коротким шляхом, нікого не встріла, й прибула в Єгипет ні з чим; а з іншого боку - на біду: бо продовжував блудити пустелею і далі, щораз глибше... аж на довга роки. Зате, користаючи зі своїх талантів, магічних знань, виховав доволі потужну армію, на чолі якої поставив такого Ієзуа сина Нуна, тобто Ісуса Новина. Мойсей, однак, в глибокій старості, перед виходом з пустелі, помер. А Навин сам повів могуче військо запанувати на "обіцяній землі". Та земля, проте, була заселена багатьма племенами й народами. Отже, довелось забирати "своє" мечем. Ісус зумів побити тридцять царів, знищила багато міст, серед яких відомий Ієрихон, вирізали все населення, нагарбали чимало добра, золота, мідних і залізних виробів... властиво, спричинили суцільний геноцид місцевого населення і заснували Юдейську державу. Але держава - на крові "невинно убієнних" - довго не проіснувала, послідували напади мугутніших царів,- скажімо, Вавілону... А в 70 році н.е. імператор Римської імперії Тит розгромив Єрусалим, зрівняв із землею найбільшу жидівську святиню,- крім "стіни плачу"... а жидів розсіяв світами.

Один із "глувняжів", тепер десятикласників, насмілився спитати просто: звідки вона, Боцва, те взяла?!

Безбожниця відповіла зухвало: а все онде написано в Біблії, що ви її донедавна вивчали на годинах релігії - і нічого не розуміли, бо "попи" від вас ту правду скривали; адже там усі істроричні факти прибрано в містичні й близькі до художньої вигадки шати; якщо ж цю позолоту відшурувати, то лишиться гола,- земна, буденна правда.

... ба, от які вони, Боцви, майстри фальсифікації навіть Божого передання! От вам - большевики, дияволом спокушені й навчені!

... і що можна отцеві Рижакові повісти на ту його пристрасну сповідь, що має білійні риси? І легко пристосовується до слів пророка Ієремії, коли Ізраїль мав великі дочиніння з Вавилоном: "Радуйтеся й веселіться, грабіжники моєї спадщини! Скачте мов теля на луці! Неначе жеребці іржіте! Засоромилась вельми ваша мати, що вас породила. Ось вона остання між народами - пустиня, посуха, дике поле". Аякже, напровадять нам большевики таких Боцв із Харкова чи з Івановської губернії, щоби вести окупаційну політику, поки нарід не впаде на саме дно бездуховності, а патріотів повивозять на Соловки, до Сибіру, в нетрі Івановської тайги, щоби вони та їхні нащадки навічно поховали свій патріотизм український у вічній мерзлоті. Аякже, так само, як чинив окупант польський: хочеш "русіне", роботи?- переходь на латинство, йди до костела, а будеш пишатися своїм українством уперто, як баран, то роботу дістанеш лише на мазурах, де...

- Дайте спокій, не накопичуйте стільки негацій,- коли я ще не помолився у ранішній молитві. Тупер буду молитися довго-довго, щиро-найщиріше, аби Господь вислухав... та дав силу все то "пильне" витримати - не зварювати.

 

***

 

Ледво придибав з міста - і хоть живцем кладися до гробу. Руки, ноги трясуться, в голові шумить, серце стискає...

Бо перейшовся коло пошти - і подививсь на рідний... а вже чужий... осідок Семінарії, Академії.

Не треба було. Оминай тепер те місце десятою дорогою - і забувай,- сли хочеш жити.

Але якась мана поманила - ще б раз та разок обсервувати рідну будівлю, що триста літ служила Божій справі, а соь... і навіки пропадає? Так ніби дивишся на дорогý, близьку людину, яка донедавна розмовляла, всміхалася цілком при здоров’ї, але нараз напала якась психічна недуга... чи вселився в неї біс, і вона вже нікого не пізнає, дичіє, втрачає Божий вид. Втрата! Прикра-страшна! Ні Семінарії, ні Академії! Ні витворених Петром Холодним геніальних шедеврів - раритету українського сакрального мистецтва. Тупі "совєтікуси" безжально замазують їх вапном чи якою фарбою. Господи милосердний!? Яка дич!? Відтепер бо, на благо "визволених" українців, у каплиці буде спортивний зал для студентів університету. Іншого місця не занйшли... Ми вам - Університет, а ви жертвуйте "культурними цінностями". Ба, "визволителі", але задурно "благ" не дають. Ми вам "блага", а ви нам "душу"!- воістину як то чинить Лихий. Бо спортовцям розписи "на релігійні теми" нідочого, їм би лиш "вусатого хижака" і "лисуватого грубіяна"; непотрібен і той прекрасний іконостас... поламали й скинули до пивниці... а віддати до Національного музею?- нє, нє... не можна, "державне-бо достояніє".

... і що характерно, в залі засідань Торгово-промислової палати на Академічній панно Фелікса Виґживальського не замазують, хотя сюжети не відповідають новій владі. Бо це творіння поляка. Творіння ж Петра Холодного нищать, бо вони з-під руки "українського національного мистця",- по-їхньому "націоналіста", "врага народа".

Бідачисько Павло Ковжун помер ще п’ятнадцятого мая... молоденький помер... зато Бог охоронив’го від розчарування... Похорони були величаві, все культурне українство, всі сущі у Львові "анумівці", вся Академія відпроваджували свого корифея до місця вічного спочинку, ще й у гадці не маючи, що гряде катастрофа, щабуття його песиголовцями тирана, а копито наїзника розтопче його мистецькі шедеври. Михайло Драган яко невтомний кустош Музею Богословської Академії на той час тішився новим експонатом,- була то коштовна з мистецького боку цинова чаша-дароносиця XVIII століття,- вписуючи в "книгу надходжень",- де значилося вже понад тисяча шістсот номерів... коло 570 ікон, 31 фігуративна й декоративна різьба, 31 антимінс, до півтори сотні літургійного одягу, не менше витворів малярства й графіки, чимало декоративно прикрашених ужиткових речей... А скільки археології з-під рук славного Пастернака! І нумізматика, і світлини, і... Коли в 1934 році ікони Музею були виставлені у Варшаві, то жодна з них не була обійдена увагою чи не всіма найголовнішими польськими газетами. Аякже, коли чоловік надивився на чуда в музеях Риму, Європи, то, не розгортаючи музейництва в себе, в Галичині, а тим паче - в рідній Академії, був би останнім неробою, невігласом, а насамперед - великим грішником і боржником перед Митрополитом Кир Андреєм, що схиляв свого "учня" до розуміння мистецьких раритетів з самих початків...

Богу дякувати стараннями Драгана, Свєнціцького більшість ікон знайшли місце в фондах Національного музею,- владці таки не змогли противитися волі Блаженнішого, Музей Національний покищо не підлягав ліквідації... а знищення зразків буржуазного мистецтва - що іншого...

Але ж як то чудесно виглядало, коли в Академії Музей ніби вписувався у єдиний комплекс мистецької освіти питомців! Ікони, полтна Труша, Новаківського, Іванця, Кульчицької висіли не йно в приміщенні Музею, але й у коридорах, у почекальні, в авлі, в Каплиці... Питомець міг мимоволі списати красу творінь, і підсвідомо засвоювати гармонію кольорів, композицій, емоційну енергію образів. Тепер на місці творів - лиш пильні плями. Голі стіни - дикунам так миліше... Боже, ось як "визволителі" визволили нас із панської неволі! Визволили нас із "неволі" нашої культури,- народної, національної, української... а й світової! Та большевикам, у їхній дикунській гордині,- що є гріхом неспасенним!- начхати на все... і навіть на цілий світ... бо сподіваються запанувати ним під знаменами комунізму.

Боже...

О, як то жорстоко й немислимо! Була Академія, була в руках велика справа, чоловік знав, для чого живе, чим прислуговується Божому провидінню; сотки української молодіжі набиралися знань європейської потуги й сили духа, а соь явились "визволителі" - і "визволили’тя" від справи, від всіляких гризот, від життя, і ти ось вільний, і порожний, як та шкабатура, що з неї вилетів мотиль і зник у просторах.

Боже ласкавий, та хіба вже кінець мого світа?! Уже ніколи в стінах Академії не почую інтелігантного бесідування інтелектуально зрілих, здорових, життєрадісних юнаків?!

Була Семінарія, Академія - і нараз, як від блискавки,- все "згоріло"! Ось тільки купка паперу...

Мимоволі руки перебирають дорогі аркуші, а з віч слези на них капають і розходяться на чорнилі фіолетовими плямами.

О, а як то радувалося серце, як зносився дух, коли від Митрополита Кир Андрея надходили знамениті чей історичні ухвали!

Ось... "ч-114/Орд".

"В ім’я Отця і Сина і Святого духа в Тройці Святій Єдиного, Йому же слава на віки вічні. Амінь."

"Ми

Андрей Шептицький

Божою Милістю і Святого Апостольського Престола благословенням Митрополит Галицький, Архиєпископ Львівський, Єпископ Кам’янця Подільського чинимо вíдомо нинішнім та грядучим поколінням оцю нашу постанову".

... "грядучим поколінням"!? Гей, гей, чи коли якесь "грядуче покоління" хоч згадає?! Затруть большевики пам’ять, що й знакý не буде. А які ж то добірні, святі слова!

"Небесний наш Спаситель Ісус Христос, довершуючи діло спасення людського роду, сказав: "Я Дорога, Правда і Життя". Тими словами наказав Наш Спаситель усім нам, покликаним до праці у винограднику Христовім, шукати в нім світла Божої Правди, щоби себе та повірений нашому проводу нарід повести по дорозі, що певно веде до Життя Вічного. Всі краї та всі народи, що шукали тої Божої Мудрості, вже тут на землі тішилися окремою опікою Божою та поважанням і пошаною на цілому світі. Розуміли се наші праотці - великі предки наші - князі, княгині та Митрополити Київські, Наші попередники у проводі Христовою Церквою на Україні. Від першої хвилини Божої благодати на нашій батьківській землі стали вонипокривати наш край школами, монастирями та книгозбірнями. поручаючи богоугодним мужам ціле своє життя посвячувати на пошукування правди і поширення її світла між нашими прадідами... Із зростом освіти та мудрости у нашій Бітьківщині росла та кріпшала наша Церква, процвітала наша земля...

У нинішні часи важкі, коли наш нарід упав, знеможений у нерівній боротьбі за своє повне життя, а отець тьми - діавол на нашій, св.Андреєм благословенній, землі засіває повними жменями свій кукіль блуду і безбожництва, постановили Ми за прикладом Ниших світлих попередників та оснувати в Нашім городі Львові високу школу католицької науки нашого восточного обряду, як окрему правну особу - Греко-Католицьку Богословську Академію, як найпевнішу підвалину духовного відродження Нашого Народу та приготування святої Церкви до сповнення великої грядучої місії у Христовому винограднику на Українській Землі та серед народів Східної Європи, спрагненних Божої Правди.

Маючи ці великі річі на увазі, потверджуємо предложений Нам Устав Академії та поручаємо Ректорові та Професорам берегти та плекати серед виховників Академії в першу чергу глибоку побожність та чисту й незіпсуту науку Вселенської Католицької Церкви... Розуміємо, що є лише одна відвічна Правда, до пізнання якої прямує людська мурість, тому поручаємо не занедбувати також пізнавання глибин людської мудрости, що нашому народові з браку власних шкіл часто стає недоступною.

Сповняючи ці завдання, Професори та студенти Академії заслужать собі на благословення Боже на землі, на вічне спасення в небі, на невмирущу вдячність українського Народу.

Благословення Господнє на Вас, тепер і завжди і на віки вічні. Амінь. Дано у Львові, дня 22 лютого. Року Божого 1929."

... от вам і "підвалина", от вам і "вдячність Українського народу"! Прийшли - і брутально видерли з душі українців "підвалину духовного відродження" нації - і кажуть: ми вас визволили!.. Від чого?! Від Божої благодаті?! Натомість дістанете або рабство в концтаборі Сибіру, або рабство, "осяяне" кремлівською зорею і зневажливою посмішкою "вусатого хижака", тирана "світового пролетаріату".

А ось іще один документ - пам’ятної хвилі радости:

"ч.51/Орд."

"Основання філософського факультету на Богословській Академії у Львові.

Силою Нашої Власти прихиляємося до прохання Ректорату з дня 18 червня 1932 року, ч.348 і заряджуємо основання осібного філософічного факультету при Греко-Католицькій Богословській Академії у Львові з днем 1 жовтня 1932 року. Організацію того факультету доручаємо Отцеві Ректорові Д-ру Йосифові Сліпому.

Дано при Нашому Архикатедральному Храмі Св.Вмч.Георгія у Львові, дня 27 червня 1932 року. АНДРЕЙ, Митрополит".

Та на тім не стало, Владика схвалював і подальший поступ - до Католицького Університету. Через те всіма силами стягувалося найкращі професорські, наукові сили... і не лише теологічних наук чи філософії; водночас набір студентів далеко перевищував потреби,- ви, поляки, відкидаєте наших мудрих абсольвентів од вищої школи,- Університету чи "Політехніки",- так ми їх у себе пригорнемо - і дамо вищу освіту, хотяй священиків стільки не треба. Урядовці скреготали зубами, але переступити заборонами поріг бастіону руської школи у Львові не насмілювалися,- бо на сторожі пильно стоїть улюбленець Апостольського Престолу... як Архангел Михаїл... на Святоюрській горі!

От... нехай не думають Сталін зі своїми "лисуватими грубіянами", що Йосифа Сліпого, який пройшов найвищі європейські школи, можна одним помахом владоможної руки тирана звести з дороги, що на неї спрямував його Святий Дух і Святоюрський "Архангел Михаїл". Тепер весь вільний час - на завершення томів "Догматики", і всього з науки, недокінченого в колотнечі буднів учбового процесу. В Канаді надрукується...

 

***

 

Не оминає нагоди й Гавриїл Костельник посипати солі на рану. На Синодіяльний збір він теж запрошений - і прагне, як завжди, аби його було найбільше видно.

Щойно чоловік вступає до авлі, ніхто з прелатів не біжить назустріч із якимсь слинявим говоренням до покищо найбільш - тяжко потерпілого від большевицької інвазії, до ректора й митрата... а він, ніби сердечний друзяка, зносить руки догори й голосно, аби чуло якнайбільше, гласить:

- Високопреподобний отче-ректоре, не знаходжу слів, щоби висловити слізний жаль з приводу невосполнимої утрати всім нам дорогих інституцій, де завдяки вашому огромному талантові організа...

- Дякую, отче-докторе... дякую... Кажу при тім: ваші "брати-слов’яни" зі Сходу, що до них линете серцем, що не визнають Папу Римського, а визнають Сатану, взялися "правити бал"...

- Ті "брати", що прийшли на танках зі Сходу, такі мої, як ваші. Варвари!

... що ж, не місце розпалювати дискусію. І якраз відчиняються двері й монах ввозить Владику.

Голова схилена, віддих тяжкий, правиця трясеться, ніби від нового удару... О, як не бути ударові, коли останніми часами на Блаженнішого все болючіші, чей смертоносні стріли посилає Сатана зі Сходу.

Кволий помах лівиці. Секретар отець Котів говорить, що Владика хотів би ознайомити Пресвітлий Збір із проектом "Звітного листа Митрополита... до Скарбового Уряду про доходи і витрати".

Читає:

"Після зарядження Влади маю заплатити до дня 23 жовтня 1939 року мій особисто доходовий податок за літа 1935-1938 в сумі: 448000 зол.

Мої доходи як Митрополита плили з лісових маєтків, які становили власність Митрополії і після права були дотацією каждочасного митрополита. До маєтків належали Перегінсько в Долинському повіті, Якторів у Перемишлянському повіті, Зарваниця в Підгаєцькому і Крилос у Галицькому повіті - і площі у Львові при вулиці Городецькій.

Моєю приватною власністю було два доми при вулиці Вроновських, 24 і Ходорковського, 17, ґрунта в обсягу 18 гектарів та т.зв.Кайзервальді."

... польська влада з податком не жалувала - 337000 зол.! Нова влада підійшла з новими апетитами - сплатити за всі роки додатково 600000 зол.! З якої то рації?!

Проте Ординаріат "вносить виклики" про неможливість повної сплати,- ніхто, однак, їх не полагоджує... І далі таке:

"Доходи й ощадности минулих літ обертав я на ціли гуманітарні, освітні, а саме:

на Національний музей у Львові при вул.Мохнацького 42, який є моєю фундацією (на його утримання, розвій, розбудову),

"Шпиталь Народної Лічниці" у Львові при вул.Петра Скарги,

закупно дому й утримання ремісничої бурси у Львові при вул.Пасічній,

закупно дому й утримання Порадні Матери у Львові,

закупно дому (3-5 поверхів) на архів і бібліотеку у Львові при вул. Петра Скарги,

закупно дому (один поверх) і двох морґів саду у Львові при вул.Снопківській, 36 на кооперативний ліцей,

на значну допомогу купна дому для домашніх помічниць Тов."Будучність" у Львові при вул.Собіського,

закупно дому при вул.Декерта для Тов.Опіки над Молоддю,

побудовання з повним урядженням санаторії в Підлютім,

відкуплення від Народного Дому одноповерхового дому з городом при вул.Зибликевича для релігійних потреб місцевого населення,

утримання Захоронок Дітей,

підмоги й удержання українських артистів і адептів малярства,

закупно сільського господарства в Суховолі пов.Городок - 18 гектарів поля з господарськими будинками,

купно дому при вул.Спортовій на приют для домашніх помічників,

викуп манускриптів композитора Миколи Лисенка (11000 зол.),

підмога для вдів і сиріт та шкільної молоді.

З доходів минулих літ лишилося на прожиток, удержання дому 26560 зол... і ту суму плачу готівкою до каси Скарбової Палати і не лишаю собі ні гроша. Понадто відступаю Кайзервальд і два доми, також акції Земельного Банку й акції Спілки Левинського, які є моєю власністю...

Крім цього на жадання я готов віддати все моє столове срібло".

                                                                                                +Андрей Шептицький

 

... і що хто може на теє сказати?! Лиш опустити голови й завмерти в трагічній мовчанці. Відкритий розбій на широкій дорозі! А розбійником- сама держава! Відкрите знущання над святим архипастирем! Відкрите... й чи не навмисне!? Інакше, як трактувати вимогу Скарбової Палати совєтського уряду о непомірну сплату податку в старенького, хворого чоловіка, що вже явно на дорозі в світ "... ідіже ність болізнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная"? Нам же - хіба в молитві уповати на...

... і щό, ми дамо пропасти Блаженнішому?! Такий славний, з’єдинений у тісну родину клір... хотя вже досить поріділий... але ще потужний у своїй силі до опору... не винесе на руках свого Владику, Святого Отця найдорожчого, з ями, що її копають єму вороги?! "Благословен єси, Господи, научи мя оправданієм Твоїм".

 Тут же маєстатично підводиться єпископ Будка, зводить до небес ятристі свої чорні очі, повні гідности й обурення, струшує широкими рукавами, складаючи на грудях руки, й говорить... у голосі, однак, чутно, що рече достойник не лише з обов’язку яко помічник Митрополита при архиєрейських богослуженнях, але і як вірний, правдивий син, який піде за честь рідного Отця і на муки:

- Не треба Вашій Еміненції рухати "столове срібло". Нехай собі лежить - для потреби. Ми ще в силі порадити нашому Архипастиреві, нашому благодійникові, которий і не раз і не одному подавав руку батьківської помочі в трудну годину,- нехай не тішиться Лукавий, ніби йому вдалося вчинити ще якусь прикрість Слузі Божому! В разі потреби оголосимо фінансовий збір - покриємо кошт. Важно, щоби Владика не нервувалися, а поправляли здоров’я, котре нам дорожче за будь-які грошові страти.

Хто згідно хитнув головою, хто ствердно усміхнувся... Одностайність!

У Владики лицем промайнуло рожеве світло,- ніби хотів мовити щось веселе-жартівливе, як то, коли йому стає легко на серці серед великого збору. Одначе, в немощі своїй, обмежився теплим блиском віч і благословенням рукою.

Монах і відвозить Владику до дверей...

 

***

 

Присутні на зборі якийсь час перемовляються упівголос,- ніби чують ще в своїм колі Блаженнішого. Про що? А про те, з чим єпископ Будка, його перосвященство, звертається вголос до сусіди:

- Скажу вам просто, преподобний отче-ректоре, то не єдиний спосіб довести Блаженнішого до краю...- звертається офіціозно, хотя Микита Будка давно з Йосифом Сліпим на Юрі на приятельській нозі як чоловік добродушний, в чомусь і наївний... більше-бо в ньому світського, ніж аскезного; але ж хвиля таки надто поважна,- в якійсь мірі навіть історична,- і це мус підчеркнути офіціозом.- Були випадки дотепер, маємо випадок нинішній і, треба сподіватися, винахідливий ум безбожних "винахідників" знайде на голову нашу й у майбутньому чи не хитріше,- дідько підкаже!

Коли ж усі виходять, єпископ не квапиться,- мешкає ж - на Юрі,- у нього-бо рот не закривається,- видно, схвильований і "випадком", і своїм похвальним вчинком... А ще, очевидно, знайшов того слухача, що уважно вислухає... може, і Владиці передасть: як же то ревно єпископ Будка гризеться його долею. Прецінь, скілько вже літ - усі прелати мовчазно згоджуються, що "перподобний отець-ректор" - найближча Владиці людина, тому й бесідувати з ним - що з самим Владикою... навіть і більше того... не все ж можна сказати у вічі Блаженнішому в такій повноті, в розмаїтих колізіях, як Сліпому. Отже, нема як, навіть задля чемности, де підтакнути балакунові чи внести якусь свою думку сеї нагоди. Що ж слухаю:

- Така гадка кружляє давно що й 22 вересня, коли на палати впала бомба... не було це випадковістю... помилкою глупого совєтського летуна, що диркотів на якомусь глупому літачку-біплані над Львовом. Глупий то глупий, але ж тонко виміряв - де кинути... Якраз на канцелярію, де обслуга збиралася знести Владику вниз,- бо хтось наробив паніки, що москалі бомбардують Підзамче. Хіба вас тогди не було?

- Був і тішився зі всіма, що бомба, хоть і тонко вцілила, проте великої шкоди не наробила,- Богу дякувати, не впав це фуґас, німецький, вагою з тонну.

- І вас той випадок не застановив?

- Я лиш розмірковував над причинами бомбардування Підзамча. Адже потреби військової не було, польські жолнєжи тікали без опору. І от прийшло на гадку, що москалів інтересувала якраз маса утікачів цивільних... що квапилися за Сян. А раз вони рвали з-під большевиків, то ясно, що належали до "врагов народа", яких тра знищувати безпощадно за будь-якої можливости. Заблуканий же біплан і направду викликав лиш непорозуміння...

- Добре мені "непорозуміння"! Чому то москаль, заблукавши, не кидав бомбу на ратуш чи військову касарню, а якраз - на територію храму, що його здалека видно, його красу та велич? А чи не тому, що легко пізнаваний яко ціль, котору заздалегідь  позначено летунові на мапі?

- Тепер би варто... й під увагу...

- Не "варто", а таки в’язати все в один вузол. Брехня, що большевики "не збиралися зачіпати духовенства",- большевик не був би большевиком, якби не збрехав, де не ступить.

- Розумію вас: тотально й нагло кидатися зі "штиками" на священиків поспіль - негоже... не політично. Нарід, з якого ще не витравлено свободолюбну європейскість, може збунтуватися...

- Аякже,- підхоплює звеселіло Будка, радий бесіді з однодумцем,- і вийняти зі сховків ще австрійські "манліхери", а хто й польову сорокап’ятку викотить зі стодоли, в містах "оунівці" візьмуться за недавно змащені для тривалого зберігання англійські "Люїси", покидані польськими вояками при втечі. Аякже, наші люди - шпарівні,- на господарці все придастся!- Йому, як дотепному чоловікові, насамперед входить присмачити бесіду гуморком.

Можна й помогти в такому разі:

- Тогди світ би засміяв "спасенну місію братів зі Сходу", що вилилась у громадянську війну...

- О що ходить! Обезглавлювати Церкву арештом самого Митрополита - теж не на руку, бо Кир Андрей...

- Розумію вас: Блаженніший-бо у великому авторитеті в народу бо володіє душами своїх вірних яко правдивий, улюблений душпастир, а не нав’язаний диктаторським устрашенням чи силою прибічників партійних, як то...

- Але ж большевикам він - і "сіль в оці", і "колька в боці" - ворог нумер один!

- Ба, "мазепинець"! "Прихильник українських буржуазних націоналістів"!- сли за їхнім словоблуддям... Кожна часина перебування його біля керма "уніятської" Церкви, глибоко закоріненої в народі... для совіцьких ідеологів, що квапляться переінакшити мізки людей на своє копито, велика перешкода!- ось і не завадить мовити в тон єпископові задля душевности бесіди.

- О що ходить!- вигукує він тріумфально.- То ж цілком не випадково ще за день до приходу совєтів біплан простує на Юр з бомбочкою, з "гостинцем", для Митрополита "Шептицкаво"... Делікатніше та надійніше було би подарувати пуделко чоколяди... на жаль, Владика в чоколяді не кохається. Не випадкове й те, що большевицька "еінзацкоманда" не вривається насамперед до Львова, а обходить Львів з півночі та мчить до Прилбич Яворівського повіту... І не в якесь там собі рядове село... А осідок роду Шептицьких! Тут виростав Митрополит, тепер господарить його рідний брат Олесь... молодший, улюблений... нікому нічого невинний,- бо в ніяких партіях не состоїть... щирий землероб, який іноді доставить братові до святкового столу якісь смаколики, що нагадують часи, коли родина була ще вся вкупі, а маця Софія опікувалася своїми синами, як найдорожчим скарбом, і дбала о іхнє щоденне задоволення в їді, у розвагах, вихованні.

- То що, гадаєте, і це сплановане?..- Тут же в очах темніє... Боже! Який садизм!?

- Безумовно! Якщо бомба не вцілить, то зболене, хворе серце паралізованого чоловіка аж ніяк не витримає ніглої звістки, що брата Олеся замордовано найстрашнішим чином,- перед тим "заставивши" його з дружиною викопати собі могили... Не досягли мети й цим - податок наклали!

В очах і не розвиднюється - і у вухах дзвенить... трагічним дзвоном.

- Гадалося, банда якась напала... може, деморалізованих вояків? У чім тута розрахунок - спланований?!

- Розрахунок сатанинський! Красная Армія вступає у Львів - нарід коло "брами" збігається зустріти "визволителів". Гамір, шабаш! А тим часом на Юрі тихо вмирає Митрополит від розриву серця - "униатская церковь" розгублена, готується до похорону - і ніхто нічого не здогадується... Тихо-ша!

- Як не планували, а таки прорахувалися...

Лице єпископа Будки,- що нараз якось розгладжується - молодіє, підноситься вгору д’небесам,- озаряється божественним сяйвом щастя, ніби над ним ось спалахує язичок Святого Духа,- як то в Євангелії - над апостолами у день П’ятдесятниці. Він і, торжествуючи, потверджує:

- Прорахувалися! Бо їхні розрахунки, яко безбожників, обмежуються ницим болотом, як у безрогої, що ніколи неба не бачить, усе порпаючись рилом у нечистотах. Не взяли-бо до уваги святість Блаженнішого, велич духу, силу духу, надтхненну вірою у благодать Господа Бога нашого. О!

... а гумору вже й сліду не чуть. Єпископ Будка, на те і єпископом з ласки Божої і Апостольського Престолу, що вміє проявити й величальну урочистість у належний час у належному місці.

 

***

 

Руки мимоволі стискають голову, що вона мало не сплющиться,- тим то й приходить на ум Шевченкове:

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Натомість розгосподарюється Сатана з нечуваним нахабством та садистично,- якщо повірити, що екстернації Будки мають під собою реальні підстави.

Якщо всі три випадки належать до єдиного задуму, то чи не варт’ поміркувати, що ворог тим не обмежувався... чи не "работала" совєтска аґентура з польською разом чи й паралельно на ліквідацію Владики ще до війни, бо їм обидвом о тім ходило? Чому приїздив нунцій о тридцять сьомому? Відтак здоров’я погіршилося... Владика й не розтлумачив до кінця,- ховає в тайні. Очевидно, знає більше про злі наміри,- тому їх зустрічає щоразу підготовлений,- тому здатен витримувати... З його пророчим даром і великим розумом - то цілком імовірне. А що тайни не розкриває, то з обережности за життя найближчих,- як це в новочасній приказці, що її принесли совєти: менше знаєш, краще спиш.

Дух, розуміється, витерпів удари, тіло таки стало піднепадати... Тепер усе в руках Божих і доктора Панчишина,- він і не відходить від ліжка недужого. Є надія, могучий організм Слуги Божого ще гідно побореться із лютим звіром - і на довгі роки! Аби лиш з доктором що не...

... о, життя, життя! Чоловік чи сліпо, чи з любов’ю, вірою і надією віддається йому повністю, безрозсудно, як великій, найдорожчій даровизнині від Всевишнього; одначе, якé ж воно напередбачуване! Його видѝш в розмаїтті проявів: у щасті, в радощах, у болях і муках, у знахідках і невдачах, у подвижництві й... Як один мудрець писав: "Життя - це те, що збиває з ніг, заступає дорогу... що кричить, коли від нього очікуєш мовчання; що нищить усі розрахунки і сподівання, звільняє від тьмавої буденності твоє "я". Ніби ходиш по линві, як цирковий паяц. Є люди, що бояться його й усіма можливими способами уникають линви. Але є такі, що мусять перейти... над прірвою... бо народжені для цього! От Владика, которий усе знає, усе пророчо бачить у майбутті, по-батьківськи ласкаво підводить’тя до линви... як підводив Авраам свого сина Ісаака для жертвоприношення до жертовного каменя. Та, на Ісаакове щастя, ангел в останню хвилю замінив його баранцем, що заплутався був у тернині. Тебе ж - чи замінить профі-канатоходець, а чи доведеться самому ступати ногами на хистку, небезпечну, фатальну "стежину"?.. О, де ті сміливі "профі", що здатні замінити приреченого християнина-неофіта на Нероновій арені з хижими звірами?

 

***

 

А щоб не програти в життєвій бучі, треба тонко усвідомити філософію боротьби нашого незламного Душпастира,- ось чи не найголовніша теза, яку отець-ректор Йосиф Сліпий повинен винести з багаторічного спілкування з Блаженнішим,- що має’тя за "сина свого".

Філософія боротьби Кир Андрея, сли задуматися пильно, є і проста, і не проста,- якщо взяти до уваги, що в боротьбі, яко "полководець душ", він чи не найбільш покладається на молодь у її потужній масі,- а не на якихось яскравих особистостей, чи групок... елітарних.

Добре, якщо є поруч досвідчена, сливе, гартована в горнилі воєн, національно-інтелігантна еліта, духовенство, що вміє мислити... але й дуже важно, як є поруч і велика маса недосвідченої, наївної, веселої, галасливої молоді, котора, ніби той косяк маленьких рибок, здатна моментально коритися мудрій кермі. Якраз у володінні душами сеї молоді й ховається тайна пророчого передбачення виграшу в змагу з "лютим звіром".

Скажімо, в "Зверненні до деканів Львівської єпархії"... та ж нещодавно... немощний тілом Владика, ніби впокорено перед окупантом, пише: "Програма нашої праці така! Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові, не будемо мішатися до політики й світських справ..." Але відразу за цим - непокірно, кличе духовенство, як архангельською трубою, до рішучого відстоювання себе: "... не перстанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашому народі",- а це, якщо йдеться про окупанта-безбожника, прямий наказ до боротьби. А далі й зброя в руки: "Перший найважніший наш обов’язок учити молодь катехизму".

О, яка ж то дивовижно розумна, сміла, водночас тонко маскована тактика в даний історичний час! Згуртована та вміло навчена, одухотворена молодь - ось і найміцніше ангельське воїнство, яке відважно піде супроти диявольського большевизму й побідить! Рано чи пізно! Бо в молоді таяться невичерпні запаси енергії на роки... чи й на віки! Один рочняк поляже, як тут же підросте наступний... Важно "наукою катехизму" постійно вимощувати в серцях дорогу свідомого духовного руху крізь терня. "Per aspera ad astra".

 

***

 

Тридцять третій рік! Найстрашніший період в історії наїздів окупаційного бандитства на українство,- що до Збруча, що за Збручем!

На Сході нарід вигибає від навмисного, Кремлем, большевицькими вождями, "освяченого" найжахливішого за всю історію людства голодомору,- насамперед українське селянство як основа національного... "мазепинсько-петлюрівського"... духу; на Заході нарід зазнає беззаконня і принижень-зневаги від ганебних, Варшавою, "санаціними" вождями, "освячених" "пацифікацій",- коли загони жандармерії та ескадрони уланів спадають на українські села й безбожно, садистськи, жорстоко громлять організації "Просвіти", крамниці "Центро-" і "Маслосоюзу", коперативи... поливають нафтою цукор, а олією - муку... топчуть портрети Шевченка, Князя Лева, Богдана Хмельницького... а патріотичних українців замордовують до смерті "шомполами", як нині кажуть москалі, а з австрійських часів - "флайтухами"...

Чуєш, Боже?! З Тобою говорю! На Тебе уповаю! Бо нема кому на цій землі українцю поскаржитися - із світських "божків"! Цілий світ знав про ті події і мовчав... ніби то йшлося про масове винищення мишей і щурів, які могли розносити джуму, холєру й інфлюенцу,- загрожувати Європі...

А Блаженніший Кир Андрей єдиний серед духовних ієрархів Польщі й Росії підніс голос за свій народ, український, молитвою, що її вчули і Небеса, і Ватикан, і люди, которі мали сумління... ще мали... ще хоч крихти... серед безумства й зажерливости можновладців, серед тріумфуючого безбожництва, серед беззаконня окупаційних бандитських зграй. Молитвою і словами пророчих звернень!

О, то був час торжества якраз тої спасенної та мудрої "філософії боротьби", витвореної і послідовно впровадженої в практику життя Слугою Божим Кир Андреєм!

... не зайвим буде запам’ятати, що добрим учнем чувся коло нього... навіть щасливим,- сли мож’ допустити, що й у пеклі почуття щастя не вгасає... і "син" його - скромний отець-ректор Академії Богословія Йосиф Сліпий...

... ішлося ж тогди про 150-річний юбілей Львівської семінарії. І ректору довелося безпосередньо докладати рук... Владика того свята сказав - і дотепер закарбоване в пам’яті: "Духовна семінарія, як і Богословська Академія це вимовні символи Христової Церкви і як такі вони безмірно цікаві і безмірно важні предмети і нашої науки і нашої молитви". І нашої боротьби!- розуміється.

На голодомор Батько Українського Народу відгукнувся разом з іншими Владиками Галицької митрополії Посланням, де з відвертістю святого правдолюбця оголошує: "Україна в передсмертних судорогах"... "Населення вимирає голодною смертю. Оперта на несправедливости, обмані, безбожництві та деправації, людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни"... "На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах". "Безсильні принести будь-яку матеріальну поміч конаючим братам (бо Сталін відмовився приймати вагони зі збіжжям для голодаючих!), взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч"!

... навряд чи "людоїдна система державного капіталізму" не пам’ятає Митрополитові цієї правди. О, пам’ять у неї на "мазепинців" довга-довга!

У "філософії боротьби" Кир Андрея молитва - і зброя, і засіб порятунку. "А перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, та гонителів оскаржуємо перед Судом Всевишнього".

... більшовикам, безбожникам, очевидно, смішно таке читати; вони визнають лише Сталіна з його катівнями за ефективне судове покарання. Глупі...

Але не може бути, щоби Господь Саваот не дослухався ще й таких слів:

"Кров робітників, що в голоді орали чорнозем України, кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота. Усіх християн цілого світа, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників і селян... просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й розповсюдити його у найдальші країни світа. Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світови!"

... чи ж не знав Кир Андрей, Блаженніший, що кремлівські, большевицькі "людоїди" та їхні клеврети в Україні на цей заклик наглухо заткають вуха, а тим часом набухнуть злобою проти сміливця, як жаби на паруванні? Проте не злякався. Не боїться їх і тепер,- коли вони, повні тої ж злоби, увірвалися в Галичину. Свята правда - насамперед!

Для підсилення "дзвонів",- що "задзвонили" в Посланні, Блаженніший користає зі свята - 1900-ліття смерти Христа Спасителя і скликає у Львові понад сто тисяч української молоді під кличем "Українська Молодь Христові". От глядіть, вороги мого народу, яка могуча потуга набирає сили, розуму й відваги, щоби показати цілому світові дух нескорености українського народу! Тремтіть, тирани-безбожники! Молитва такої маси молоді, вірної Христові Спасителеві, змете вас, як гласи єрихонських труб... Бо Молодь серцем слухає сердечне звернення до неї: "Стоячи над гробом, старець, що через ціле життя цілим серцем Вас любив, як батько рідних дітей любить, бажаю Вам на цю дорогу обильного Божого Благословення!" Як писала преса: "На це свято прислав привіт від імені Папи Пія ХІ Його Секретар Стану, Кардинал Євгеній Пачеллі, на руки Митрополита Кир Андрея, у якому Святійший Отець благословить Митрополита, Єпархію, духовенство, Народ і дорогу українську молодь".

Уряд Польщі проковтнув цю акцію, як квасне ябко, бо остерігався гніву Папи. А звільнені від сумління націонал-соціалісти й большевики нічого й нікого не остерігаються. Владика ж не здається,- невже таки чує пророчо недовготривалість панування тиранії?! Невже?!. Хіба би?.. Молодь?.. Молодь...

 

***

 

Пора молитви... І вже знається, на чім сьогодні в молитвах особливо налягти.

На молитву й приходить з міста Рижак.

Як тільки возносишся у молитовному екстазі в інший світ зі словами: "Молитвами святих отец наших, Господи Всусе Христе, Боже наш, помилуй нас. Амінь. Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі! Царю небесний, Утішителю, Душе істини, іже везді сий і вся ісполняяй. Сокровище благих і жизні Подателю, приіди в вселися в ни, і очисти ни от всякія скверни, і спаси, Блаже, душі наша... Пресвятая Тройце, помилуй нас: Господи, очисти гріхи наша; Владико, прости..." То відразу ніби моментально згадуєш усі прогрішення свої та всього ворожого стану від глибокої історії до нинішнього дня і звалюєш на себе. Здавалось би, маєш тут же згинути під сим непомірним тягарем. Аж нє! Чуєш бо наплив якоїсь могучої сили, що позволяє тобі двигнути все то лихо ніби й з легкістю... Тому від усвідомлення "сили" душа повниться неземною радістю... і втіхою, що долею нагороджено тебе вмінням і правом так молитися... на якусь хвилю покидати грішну Землю... і екстазно повторювати: "Вірую во єдиного Бога Отца, Вседержителя, Творца Небу і землі..." Вірую! Вірую! Вірую! Сохрани мене, Господи, від зневіри чи й макове зерня! Бо знаю чим скінчилася доля Мойсеєва, коли він... Бо зневіритися дуже легко, усвідомлюючи те життя, що накочує невмолимим "колесом історії". Через кілька днів - вибори, а по виборах буде "величний Акт возз’єднання" - і наш світ скінчиться, нас поглине на віки вічні світ "марксівсько-ленінсько-сталінський", як паща... паща морського чудовиська Левіафана... Кит, щоправда, невзабарі виблював зі свого черева щасного Йону на сушу, бо то кит. А большевицьке "черево" хапає здобич не з тим, щоби вибльовувати, воно - бездонне і...

З вгасанням екстазу, з поверненням на плити твердині "Юр", оточеної завойовниками, знову... До Рижака пильне запитання, породжене хвилею:

- Ви буваєте в місті... у церквах... чи священики виконують настанову Владики з його "Послання"... де він кличе: "... після кожної відправи в церкві будемо голосно читати християнські молитви зі вставлянням катехизму"?

- Ой, де там, кому нині до "катехизму"! Кожен би рад файтнути за Сян чи до родини в Америці, Бразилії... поки не відбулися "Збори". Кожному-бо ясно, що "Послання" - се клич до непокори. Лишень виразами й символами богословськими. А чекісти - не глупаки. От і...- В отця очі забігали, як злякані миші: де порятунок?!- і шкода невинних людей, і нема ради.- Адже такі ось вирази: "Будем говорити катехизні проповіді в кожну неділю і свято..." "Будем залучати кращих християн, старших парубків і дівчат до науки катехизму в родині." "Щодень сповідайте людей, які просять..." "До щоденної молитви додавайте: "... Боже в Трійці єдиний! Вірую, що Ти безконечно добрий... Із любові до Тебе гидую і ненавиджу гріх, що противиться Твоїй любові." А хто се нині є той "гріх"?.. Отож!

- У такому разі пахне зневірою серед духовенства... О, недобре! Мойсей лише затримався у розмові з Богом,- правда, за той час брат Арон зробив ізраїльтянам бичка із жіночих золотих ковтків, і вони вже забували Бога свого, а поклонялися Ваалу, танцювали й співали,- одначе Господь сказав Мойсеєві: ти на подаровану землю не ступиш, бо "... ви були невірні мені серед синів Ізраїля... у Сін-пустині..." То чи не чекає і наше духовенство гнів Господень?! Франко у своїй поемі використав то місце: по-світськи, однак і багатьом священикам не вадило би поему прочитати дуже уважно. Чи ви не визнаєте Франка, як деякі?..

Рижак зітхає,- тяжка для нього тема, літературою ніколи не захоплювався, було се його слабким місцем. Проте винахідливсті в нього доволі, посміхається збентежено і, каже:

- Як не визнавати поета, ’кий на весь голос у часи для нації понурі, заявив: "Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить!.."? Шкода лише, що син його Петро водиться з Вандою Василевською, є кандидатом на вибори...

- То інше... Академік Студинський теж... Зараз ідеться про "Мойсея" - і якраз на часі взяти поему в руки багатьом нашим достойникам і вчитуватися у кожне слово, "не минаючи ані коми, ні же тії титли". Писана ж - ніби для нас нині!

- Чесно признатися,- мовить Рижак сміліше,- колись переліз її - з принуки професора, однак...

- От і - "однак"! Треба, як бачу, нині братися за ваші реколекції... через пропуски в науці. От буде вам і катехизмія. Не завадить, як бачиться, і випускникові Академії,- що, здавалося, вже був підкований на всі чотири... Принесіть-но з бібліотеки томик. Має там бути... Владика цінував Франка - як ніхто! Мудрець Костельник твердить, що геніями в українській поезії суть лише Тичина і Шевченко. А Франко - йно великий майстер. Але за Франком є і великої майстерності проза, публіцистика, критика, наука... Він геній - від усього вкупі.

 

***

 

Таки доволі хутко вертається Рижак із томиком Франкових поем. Правда, не годен приховати скепсису на своєму рожевому личку... О, чекай-но, чекай, сину, що станеться з твоїми популями, як большевики після "Акту" скінчать із Блаженнішим і візьмуться за твого патрона... а відтак... О, Господи, прости! Бо настирні думкипро майбутні біди теж таять елементи зневіри.

- Кривите уста... Франко ж, однак, єдиний у Європі з поетів передбачав пишучи поему, й Гітлера, й Сталіна... Інакше: чому, з якої причини в нього визрів задум винести на суд "Мойсея"?! Виходить, що поет мав і пророчий дар,- сли узявся за цю річ. Чув наближення Вавілону - і, як Єремія, остерігав нарід: вас чекає зла недоля, але ви встоїте лише в разі такому-то й такому... Азазель, дух пустині, Мойсеєві розкриває очі на грядуще... мовляв, Бог, Господь твого народу, одурив вас... Ось, читаємо...

Рижак, проте, не квапиться, щось’го підгризає, і той впертюх каже:

- А чи мав право Франко... що видав у 1905 році доволі сакраментальну книжицю "Сотворення сьвіта", котора збурила уми,- як мені повідали,- пребагатьох ієреїв... особливо - в Канаді, Бразилії... чи мав право звертатися до біблійного сюжету?

- Письменник такої потуги, як він, на все мав право. Бо благословенний на своє діло звище... свідченням цього є все його творче життя... зрештою, і трудове. Тим-то в поезії генія звучить, як мовиться "труба пречистого архангела". "Добро і любов" - його нетлінний жереб, що належить до найвищої релегійної засади. Чому ж і Владика в сімнадцятому в Уневі в розмові з братом, у моїй присутності, й сказав... коли зайшло про його відправу в Києві з нагоди річниці Франкової кончини... отже: "Як то можна йти до народу зі Словом Божим, сли відбирати в того народу його генія?! Поет ціле життя працює для "світла", щоби нація бачила Господню ціль, а хтось там... хто не дуже вчитався... на підставі пліток і наговорів під час недільних забав і пприйнять кричить "розпни!" - забудьмо сего поета - він "безбожник"! Це ж великий гріх перед Богом - зневажати Божий дар народові в особі генія, який народжується раз у сотні чи тисячі літ!" А тим паче, що Франко вторгається у "Біблію" не як атеїст, що прагне опонувати біблійним текстам. Як ось казав’єм, знаємо, що там не сказано про непослух Мойсея відкрито. Весь гріх - навколо його родича Арона... Мойсей, повернувшись та вздрівши неподобства... організував левітів і ті порубали мечем сім тисяч надто ревних відступників. Поет,- як сам він пише в передмові,- увиразнив те місце з власної волі; виходячи з художнього замислу, придумав розмову Мойсея з Азазелем... ніби-то духом пустині. До речі, в текатах це ім’я згадується лише раз,- але не в плані негативному. Жиди давали, як і Єгові, в жертву Азазелеві теж козла, та не палили, а відпускали в пустиню живим. Тому поетичні маніпуляції з ним - не гріховне... а корисне для світського сприйняття Священного писання. Ось так! Читаймо ж... Отже, Азазель відкриває Мойсеєві: добре, ви захопите дарований вам край, що "тече молоком та медом"... запануєте... але не надовго; ваше царство: "І не вспіє воно розцвісти, й розлетиться на части, шоб у пащу могутніх сусід часть за частю упасти". "Ось поглянь, червоніють поля, Труп на трупі усюди: Се піднявся страшний Вавілон На загладу Іюди". "Чуєш плюск? Се ворожі мечі. Кров юдейськую точать. Чуєш крик? Се юдейських дівчат Дикі коні волочать". "Онде мати голодная їсть тіло свойого плоду! Онде тисячі мруть на хрестах - Цвіт твойого народу..."

Несподіваним рухом Рижак дає зрозуміти, ніби має намір перервати... та не сміє.

- Що?

- Україна повторила долю древнього-біблійного Ізраїлю у часах недавно минулих. Може, такого страшного вже не буде,- якщо часті України, розірвані "могутніми сусідами", Сталін тепер збиває докупи?

- Але у Франка є ще й така строфа: "Понад голови люду того Йдуть всесвітнії бурі. Панства, царства встають і падуть, Мов фантоми понурі." Процес, так би мовити, безперервний. Зрештою, збирає ж таки чужий бездушний тиран, за правління которого й був голодомор. Не сама Україна збирається докупи. "Вавилонська неволя" лиш бутніє... Після так званих "Народних зборів" "І ще раз недобитки попливуть У неволю, як ріки..." "Одурив вас Єгова! А Єгова ось каже Мойсеєві, збентеженому... зневіреному: "Малавіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кождий твій віддих злічив, Кождий волос на тобі." "О, я знаю ту вашу ціпку, Ненавистную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу будячу." "Та ж в Єгипті ви гнулись в ярмі, Наїдавшися ласо... Відригаться вам буде повік Те єгипетське м’ясо." А пішли "світ здобувать" - для чого? Для того ж обжорства... "Присмоктатись до скиби",- "здобувать... світу... соки і скарби." О, в тім не велика втіха для Єгови! Можна було й у Єгипті... в рабстві... те саме... От чому й каже далі: "Та зарік я положу твердий На всі ваші здобутки, Мов гадюку на скарбі, дам вам З них турботи і смутки." І нам, українцям, Господь Бог, дарувавши прекрасну територію, весь час піддає і "турботи і смутки",- аби не... Бо "хто здобуде всі скарби землі І над усе їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духу загубить." "Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною." "Ось де ваш обітований край..." ... Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина!"

Від цих слів, однак, скепсис Рижака не зникає,- знайшовся он критик Івана Франка! Ось як він опонує генієві:

- На жаль, у поемі Франко недописує одну важливу прикмету вкраїнського духу... що український дух тримається за рахунок жорстокости окупанта. Як пригадую з лекцій Івана Крип’якевича, він наголошував: а як тільки цариця Катерина Друга пригорнула козацьку старшину, поробила з неї дворян, а дворянам наділила села з кріпаками, то ці "патріоти" відразу впали на коліна перед "мамою" - і дозволили "Січ" зруйнувати, могили розкопати, на місце козацьких паланок сербів напровадити, Калнишевського в Соловки запроторити... Залізняка - в Сибір...

... що ж, думка ніби знайома, та пахне свіжістю. Вартує того, щоб над нею поміркувати. Молодь, отже... Молодь мислить! Добре...

 

***

 

Але найважніше, що молодь мислить!

Хитрунець Рижак і не заспокоюється... І знав з тим самим: треба думати...

Що ж, часи перемін - часи дивоти, коли в кожної мислячої людини максимально заоструються чуття, страсті, а зі страстей - найбільше страх! Недармо китайці кажуть: не дай Боже народитися во времена перемін. З часів Ціцерона існував вислів: "Témpora mútantúr et nόs mutátur in illis",- що означає: "Зміни заходять в часах - і ми тим змінам підлеглі".

Отчик користає з найменшої паузи в трудах, щоби продовжити свої "політичні реколекції" під керуванням свого "патрона".

Чоловік би міг на який квадранс придрімати, а лис не дає... ластиться і просить під милу душу:

- Ваша Ексцеленція, отець-ректор згадували про голод на Великій Україні... А шестий рік минає - і ніхто ще вирозуміло не знає... і я, щиро кажучи, не знаю... звідки, яким чином се лихо спало на українців... лихо - найстрашніше в світі... а таке прикре для нас, що якраз ми, українці, на ґльобі, "сподобилися" сего лиха. За що Господь нас так тяжко покарав?

- Насамперед - про Господній промисел. Найімовірніше кара впала за нелюбов до ближнього свого. Ніхто з народів світу не знає примівки: "Щоби в сусіда корова здохла!" Троє українців - чотири гетьмани. Отже, відразу люта незгода. Кожде мудре по-своєму, а дійти взаємної згоди трудно... ой трудно! Але - менше з тим... Вигинуло мільйони невинного люду жахливою смертю... і найбільше - дітей! І неважно хто винен: Сталін чи українська незгідливість. Вина завше скомплікована - всі винні. Але як би там не було, найбільша вина лежить на большевиках і на їхньому кровавому тиранові Сталіну, з його безбожними клевретами. Шість років!.. Оті шість років я гамую в душі нестерпний біль... Бо знаю, що то є селянин - і козацького роду. Це гідне племя! От і пекучий біль роздирає’мя, що воно вдалося большевикам надурити себе й відтак лягло трупом у наймерзенніший спосіб від суєслова-зрадника з московського Кремля. Підлого садиста... Шість років! Ще не зітліли в могилах жертви, ще багато свідків, що врятувалися... Хотя найглибше розуміли трагедію вмираючі... але мертві мовчать. Зрештою, і вмираючий не візьме перо в руки й не запише правди, бо рука не втримає пера, а голова в нетямі від голоду. Єдине джерело правди: спитати б Сталіна - як то прийшла до голови йому, колишньому семінаристу, зрештою главі великої держави, ідея не розстрілювати українських селян вибірково, як то робив з інтелігенцією, політиками, не витрачати набоїв, а лиш забрати у них усе їстивне і покинути в голих стінах погибати від голоду. Він, очевидно, відповів би, що це нараяли йому самі українці: Ворошило, Хрущ, український жид Каганович... а зрештою, додав би "я і сам - геніальний вождь і учитель усього світового пролетаріату, у мене теж вистачить клепки на геніальну задумку". Овшім, москалі про голод - усе засекретили за сімома замками, світові - не до України, Польща на рівні держави не реагувала, а Зєднані держави Америки якраз у той час, коли перші мерці від голоду лягали в могили, знайшлися з добропорядним чином - налагодити з Кремлем дипломатичні стосунки... Отже, я склав собі певне цілісне, причинно-наслідкове представлення про лих на підставі розмаїтих чуток і бесід з Владикою. Одного разу я, так само, як ви, звернувся до Владики: прошу роз’яснити, адже буваєте в Європі на Велеградських з’їздах, там, очевидно, з преси... принаймні... щось і призбиралося...

- О, Велеградські з’їзди!..- похоплюється отчик, бо прийшло до точки, де він чуєся свобідно.- Це ще одне велике чудо, сотворене Митрополитом.

- Чудо! Правда! Сім - від сьомого року - видатних зібрань єпископів Європи, світу, зацікавлених у з’єдиненні церков Сходу й Заходу. Чудо! Я був на шостому... у тридцять шостому році яко речник Владики - читав його відручного листа. Бо він був уже у візку... Тоді на Світ прозвучали пророчі слова: "Кожний знає, що Європа, або радше цілий світ, стоїть перед соціальною революцією. Без сумніву всюди проллється кров на свідоцтво Христа і його Церкви." Але почнемо з 1927 року,- тоді був п’ятий з’їзд, де Господар Конгресу архієпископ Пречан привітав Блаженнішого: "І коли я висловлюю мою сердечну подяку Вам, високошанований Архиєпископе, я прошу найліпшого Господа, щоб за посередництвом св.Кирила і Методія, св.Василія Великого, св.Апостола Андрея і мученика св.Йосафата, Ваші сили скріпив і помножив та вдоброму здоровлю ще многі літа задержав". От як вишукано, сердечно!

- Ви нас теж добре вчили високодуховної риторики...

- Овшім почну з сего року. То був початок загострення між Європою і Росією... нового, яке ось - не втихає... Владика повідав, що в Європі шум, газети повні всяких чуток у зв’язку з тим, що Сталін встромив свої брудні пальці у внутрішні справи Британії,- надіславши велику грошову поміч британським гірникам, що штрайкували. Англія і розірвала з совєтами дипльоматичні стосунки. Англію підтримала Франція, Польща й інші... "єдиним моральним фронтом",- як се потрактував Чичерін, міністр справ заграничних Росії. На той час у Польщі якийсь москаль білоемігрант застрілив совєтского повпреда у Варшаві Войкова... ніби то з намови англійської розвідки. Большевики на своєму п’ятнадцятому з’їзді закричали: "дайош революціонний отпор". Запахло війною... Сталін і з тих причин задумав так звану "форсовану індустріалізацію", аби створити великі збройні сили для оборони від нападу "імперіалістів", які не годні змиритися з існуванням на Сході соціалістичної держави; а водночас, у разі набуття достатньої збройної могуті, й самому вдарити по імперіалістах - і поширити революцію на цілий світ. Ось так! Та колотнеча продовжувалася завдяки Польщі, яка в цій ситуації відчула можливість "роз’язання українського питання" на свою користь. Таким чином пішла в рух "українська карта". Поширились чутки, що восени двадцять восьмого року Польща вдарить на Росію, щоби відібрати землі "старої Польщі" по Київ. Пілсудчики знов залучають петлюрівців... У газетах з Берліна ми читали, що поляки формують п’ять українських дивізій під орудою генерал-хорунжого Безручка і генерала Осади. Того Безручка, що в двадцятому з центральною групою військ дійшов був аж до річки Мерефи, а відтак спричинив "цуд над Віслою", переломивши наступ Тухачевського під Замостям. Ось... могутній український бойовий генерал. Сталін при тім помножує свою військову потугу вдвічі... Мріяв ще... але в разі успішної індустріалізації відсталої Росії. А успішною вона, на його думку, буде лише тогди, єсли селянство "ліквідувати як клас", натомість створити державні ферми (колхози), де працюватимуть сільські пролетарі - "колхозники"... себто новітні совіцькі раби. Українські селяни на годилися на рабство - вибухли протести. Але - селянські, неорганізовані, їх не підтримало місто, жиди. А без підтримки жидів ніякий рух на Україні не може мати повного успіху... така реальність. От тоді Сталінові й прийшла на гадку "геніальна ідея",- щоби ліквідувати загрозу совєтській власті, треба загнати українських селян у колхози голодом... Багатших, так званих "кулаков", постріляти, вивезти на Сибір, а на решту - голодну смерть... Ось як воно виглядає мені схематично. Non multa, sed multum[10].

 

***

 

На підвечірок - до Крип’якевича. Професор обіцяв "геніальні" вареники з сиром. А при тім повісти чимало інтересного з нового університетського життя. Sic!

На вулицю Домагаличів - неблизько від "Юра",- треба через ціле центро... Мож’ від "Політехніки" трамваєм до початку Личаківської, а відтак - по Зибликевича, Пекарській трохи - і направо. Проет кортить проспацируватися,- а як же воно, місто наше, виглядає перед виборами?

Місто... перед місяцем - Lwuw... законно! Тепер - Львів... невзабарі теж набуде статусу закону. Хоть якихось фундаментальних змін не відбулося,- нема нових кам’яниць, старих не розвалено. Ніби все на місці. Але то вже не Lwuw - і ще не Львів. Радше Lemberg,- єсли взяти до уваги, що вулицями сновигають здебільшого жиди. Поляків - як не булό! Українців не прибýло... принаймні замало,- якщо рахувати українцями прибульців зі Сходу, що вбрані в напіввійськові мундури. На будинках багато червоного, багато "плакатів", з яких дивиться уважним поглядом на перехожих "вусатий хижак" у військовому френчі без "погон". Що ж написано? Не хочеться читати. Адже все там брехня... А ще ж можна втрафити на якісь безбожницькі елюкурбації,- в умі повториш - і згрішиш. Шкода людей, которі таки стають перед посланнями диявола, не відаючи, що чинять. Молились би... Та не скажеш першій-ліпшій жертві... тут же вештаються конфіденти "енкаведе".

Тому, очевидно, й вітрище гуляє Єзуїтським городом по-окупантськи, холодно-шалений,- не шкодує рук "стружових", що змітають листя на купи з хідників, а він розкидає’го ще далі.

... аякже, Гавриїл Костельник скаже вам, що весь космос перебуває у взаємодії, в єности,- великі маси народу, якщо переміщаються територіями, то вони приносятьз собою не лише неволю для місцевого населення, але й свої вітри, своє сонце, свій місяць, свої зорі, а отже новий світопорядок; і якщо їх згодом вигнати, то вони однак щось залишають зі свого - і це засмічує порядок автохтонний... таким чином з віками видозмінюються цілі народи.

... шкода! Колись підуть зі Львова москалі, а те "сміття", що залишиться, нашкодить нам - зіпсує первісний образ галичанина.

... цікаво, що на це скаазав би відомий професор-історик?!

 

***

 

У кабінеті тепло, "по-науковому" затишно,- серед книжкових шаф і розмаїтої конфігурації стосиків книг на кріслах, на дивані... що й тяжко віднайти місце, щоби сісти... на запрошення. Але господар має для "Ексцеленції" осібне й поважне сідалище - коло свого бюра.

Усмішка на енергійному лиці родовитого українця-галичанина з посполитих,- ба, професор - зі священичої родини, а виразно-шляхетних рис мало (за винятком хіба розкішно-елеґантно-сивої чуприни), переважають вічні риси мудрого хлібороба,- сяє щирою привітністю - і фертіґ! А ось звужені очі за круглими окулярами промовляють далеко більше... Можна, спираючись на модерні науки з фізіогноміки, дослідити не лише минуле, але й доволі близько до істини - майбутнє сего чоловіка зі скритою вітальною силою немалої потуги. От він - історик, фахівець з української історії, що ненависна як "ляхові", так і "москалеві"; учень найбільшого "мазепинця" в історичній науці Михайла Грушевського, ненависного як "ляхові", так і "москалеві",- "москаль" через те і доїхав’му казора... тішиться. Проте і "лях" не загородив щасливцеві дороги до науки,- він собі вільно викладав українську історію в Академії... і "москаль" надає працю в Університеті... совєтському. Та видно з виразу очей, которі ніби й сміються чей таять ту ж веселу гостинну привітність, але водночас і промовляють глибинно о тім, що сей чоловік у безперервній напрузі мислі, в осторозі, в змобілізованости, у владомочности Деміурга над окружаючим світом,- властиво, не окупанти владні над ним, а він владний над своєю долею навіть під окупантом найогиднішого ґатунку; він вміє йти забрудненою дорогою, але бруд не пристає до його ніг. Можна б його назвати "правічним українцем", який пережив десятки цивілізацій, імперій, окупантів, а лишився таки українцем... з хитринкою, з іскоркою лукавства козака-характерника... Здається, що переживе й нинішнього окупанта - щасливо,- такого чоловіка оминуть і Соловки, і Сибіри... Якийсь могучий оберіг вкруг нього, і в ньому,- про який, може, й сам не відає... а живе - виконує лиш указку звище. Цікаво б розгадати козака... Але - навряд це може вдатися комусь із сущих.

Професор і каже:

- З уважного погляду Вашої Ексцеленції роблю висновок, що вам дуже цікаво: як виглядає професор Академії Богословія Іван Крип’якевич яко совєтський професор?

- Не вгадали. Якраз подумалося, що ви будете завжди професором українським... за будь-яких влад.

- Поляки й запросили мене до Університету ім.Яна Казімєжа саме як українського... для замирення... під совєтами. Та, на жаль, влада їхня скінчилася. І марченко, новий ректор, іменував мене радянським... без будь-якого взгляду на польські інтереси. Це дав до розуміння й польським професорам... що я аж змушений був стати в позу тритейського судді між польщизною й українством. Душа якось не сприймає аж такого різкого переходу: нині поляки - всевладні в Університеті, а взавтра - їм вказують на нове, інше, для них ганебне місце, де йдеться про підпорядкованість українству...

- А вам так шкода тих... хто недавно дивився на вас згори?

- Не шкода... от по-людськи незручно за них. Скажу вам про недавній каверзний випадок. Марченко... Чули’сьте? Капітан... З Києва. Призначений ректором - і квит! Ніякий професорський сенат вже тута не має голосу. Прибувають на його запрошення столичні гості. Палладін... віце-президент Української Академії наук, академік-мовознавець Калинович. Ознайомится зі світом, для них, з минулого... З острахом, щоби не обпектися... Відповідно для них - зустріч з професурою, студентством. Гості мовлять українською... навіть Палладін,- що народився у Москві в родині видатного московського біолога. Польські ж професори - лише по-польськи, бо, мовляв, ще не вивчили "по-руску". Так знайшовся студент Смаль, що "всмалив" їм за ігнорацію української мови аж до живих печінок! Серед поляків - замішання... навіть колишні україножери виступили з осудом своїх колег, що ті "зініціювали" шкандаль. Що ж подумають київські гості, которі до "мови" - з пієтетом?! Довелось мені пом’якшити ситуацію софістикою, мовляв, я був студентом і Грушевського, і Фінкеля...

- Так-то-так... А польським "ендекам" не допікала "незручність", коли вони в дев’ятнадцятому розганяли нашу семінарію, в каплиці крутили кіно, виганяли з Університету Богословський факультет, недопускали наших до вищих шкіл і забороняли Український тайний університет...

- Я не караючий бич. Поляки вже досить натерпілися від німців, а совєти ще й не таке...

- Найбільший гріх - гординя! Господь Бог за гординю карає нещадно! Ви проявили милосердя - це по-Христовому.

- Вписали мене кандидатом на вибори... проти моїх переконань яко історика. Адже з погромом німцями Польщі Галичина мала оголосити відновлення Української республіки... згідно міжнародного права. Та "міжнародне право" змовчало, а наші політики не відважилися...

- Якби відважилися, то наступного дня були би розстріляні "гепеу",- самі розумієте...

- Розраджую себе лиш тим, що Галичина має статус єдиний - окупованої території.

- Розраджуймо себе й тим... бо іншого нині не може бути... що Галичина ніби законно возз’єднується з Великою Україною. Ніби врешті "Акт" 1919 року вступає в повну силу, де-факто. Що ж, як у Заздрості кажуть: ліпше псові муха, ніж кийом поза вуха. Зрештою, в самих українців не було спромоги на се величаве дійство. Помагають тирани... і хто знає, чи не прийде час, що ми заживемо самостійним життям в Соборній Україні - і без тиранів. На то вона Божа воля! Аякже, тирани - не вічні, минуться, а єдина Україна лишиться вже єдино-возз’єднаною.

... одначе, тяжкий осадок після розмови з мудрим професором. Возз’єднання! Давно омріяне, а на душі - як на похороні.

І на вулиці - холодна крупка січе по лиці,- радості чей полекші не дає.

Треба у Пасаж, прикупити дещо для голення...

А коло склепика з бакалією стоїть жид у чорному капелюсі з обвислими крисами і їсть льоди. І чогось притягнув погляд... Нічого на ньому особливого, а ось вабить придивитися... Він - не лахолат, і не з багатих,- очевидно, з помагачів сего ж склепика; середніх літ, але вже явно спрацьований. Їсть льоди - і на лиці блаженство... Не дуже виразне, але з того як подриґує ніс його, жидівський, довгий, з гострим кінчиком, як іскрить в очах тиха радість, коли вони скошуються на недогризок, можна сміло гадати, що жидові цей світ зараз не такий-то вже поганий... Ну, дай’му Боже, аби сі льоди були для нього манною небесною. Солодкою!

 

30 листопада. Четвер

 

На обіді в Блаженнішого - отець Кладочний... Диво! Хтось то стиха пускав фаму, що він щасливо перебрався на Закерзоння. Не хотячи вірилося, бо то чоловік, що перелізе через вушко голки. Але ж він - тута! Звідти зараз ніхто назад - під совєти - не вертається. Тоді - одно з двох: або не рухався, або рухався з певним дорученням Владики... Вмовірніше друге,- бо здорожений ще гірше, ніж то було з ним, коли вертав з "Берези". Лице витягнулося, очі світяться голодом і втомою. Бідачина! Очевидно, ходив з чимсь дуже важним, якщо Владика поглядає на нього з-під густих білих брів, як Авраам на Ісаака, коли того Ангел порятував од жертвоприношення. У цих умовинах, коли Сян уже на залізному замку,- миша не проскочить через совєтський кордон з дротами й вояками що сто метрів, як повідають,- висилати Кладочного - однаково, що жертвувати ним - або-або! Та, видно, не обійшлося ні без Ангела, ні без хлопців з "Організації", которі мають свої стежки... через "залізну завісу".

Жданко, як завше, в доброму гуморі,- юність бере своє; охоче повідає, що він славиться першеньством у товаристві "Спартак", переграє всіх у "пік-пук"... Але - це як букет квіточок до святкового столу. Вся увага на голодного і змученого отця Кладочного. А він - як могила: ні словом, ні рухом не виявляє, що ж там за предибенції мучили’го протягом двох тижнів, о чім думає зараз,- які ж такі мислі займають’го більше, ніж смачні шницлі з владичої кухні. Блаженніший і не заохочує отця до якихось одкровень чи навіть забавної бесіди, як то є при обіднім столі.

Аж коли Владика вкінці трапези каже: "Сину мій, чекаю вас у канцелярії для конфіденц... по молитві..." - то й стає зрозуміло... що Історія закладає тепер свою кухню... Та історичні "шницлі" за цієї гітлеро-сталінської епохи навряд чи засмакують Сліпому, найближчій особі Кир Андрея Шептицького, которий після "возз’єднання" Галичини зі Совєтським Союзом, під "батьківську" опіку "вусатого хижака", зайвий на цьому "безбожному" світі. Митрополит і його Церква ніяким чином не вписуються у систему, вибазграну диявольським большевизмом. Система мусить відригнути несумісне з нею тіло,- ли, на жаль, "не на сушу", а у вічну мерзлоту Сибіру... Адже й нещасного соціаліста... навіть ніби близького за ідеями... але святого, інтелігента з інтелігентів, адвоката-правника від Бога, найчеснішого з чесних, шляхетного українця доктора права Володимира Старосольського з початком листопада вже "відригнуто" з родиною в голодні степи Казахстану. Абись’те, нащадки, через тисячі років, знали: в большевицько-московській системі нема місця інтелігентним, шляхетним, святим українцям!

 

***

 

Після молитви - доктор Панчишин... для огляду пацієнта. Це займе з квадранс. Вийти б на терасу, вдихнути свіжого воздуху... попри то, що він уже занадто свіжий,- листопад готує морозцем для грудня тверде ложе під снігову перину.

Зі Святоюрської гори чоловік має насолоду оглядати цілий світ: і небо, і землю на великих чей величних обшарах. І це підносить душу, здетоновує бомбо-мислі. Здається, нараз ти опиняєшся перед відкриттям Божої тайни світобудови... На жаль, лише перед відкриттям. Тайна хвилево покажеться - і зчезає за виднокругом. Але бідному смертному, що знемагає в тривозі перед незабарними подіями... й цього досить.

А небо, й направду, таке, що на ньому мож’ вчитати щось віще. Із заходу поволі насуває велетенська, сіра... очевидно, зі снігом... хмара. З-під неї вітрище - рвучкий настільки, що й загрозливо нагинає безлисті крони чидубів, чи ясенів Єзуїтського городу, аж яблуні внизу, на схилі гори, здригаються з постраху. І що цікаво, вітер - буряний, а хмара не квапиться... проте забирає все більше неба, землю огортає понурими сутінками. Світло-блакитні плями на сході все звужуються - і твориться враження, що на райський закутень невмолимо напливає потоп,- ще якась хвилька часу - й останні крихти Божого світу будуть поглинуті темним ревищем бурі й зливи... дощу чи снігу.

Проте чекати, коли зникне смужка світла на сході, не хочеться. Нехай вона залишиться в душі як добрий спомин чи ознака надії.

У думках, однак, западає темрява "потопу" цілком,- бо то в думках... Бо ніяк не вступається з гризотних мислей Володимир Старосольський,- відколи його з родиною повезли в "чорному вороні" до двірця, щоби запакувати в "телятник". Старосольський!..- що мав стати окрасою професорської Колегії в Академії.

Парадокс! Соціаліста правника не "висували" в кандидати до Народних зборів, а сина священика, вченого з української історії Івана Крип’якевича "висунули"... за нього й проголосувало сто відсотків виборців, його пошановують як радянську еліту. Де? В чім большевицька логіка?!

Якусь логіку можна віднайти лише в тому разі, якщо поміркувати... з огляду на виняткову натуру Володимира. Коли його питають - друзі чи вороги: хто ти? Він чесно, незалежно перед ким відповідає: я - українець, а хочете докладніше - український патріот,- інакше не скаже, бо натура... душа не позволить. Такий чоловік "не внушает доверия",- від нього пахне "мазепинством" "чистой воды". А Крип’якевич Іван, через те, що вміє в належному місці чесно визнати: "Я вчився у Грушевського і Фінкеля",- власне, в націоналіста й у польського жида - з однаковим задоволенням і успіхом, "внушает доверие"... його беруть у "депутати" ще й професором університету. Ба, чоловік з найменшим натяком на схильність до конформізму є милий большевикам "з першого погляду". Таких пригортають, з таких готують нову радянську, сиріч окупаційну, верхівку, Галичини.

Конформізм!.. То є добре чи зле,- коли людина опиняється під копитом окупанта? Коли людину ставлять перед вибором: посісти катедру в Університеті, чи "зайняти місце" в "телятнику", що повезе’тя на "білі ведмеді"?

 

***

 

У канцелярії цього разу: єпископ Микола Чарнецький, архімандрит Климентій Шептицький і отець Антоній Нєманцевич,- усі в пишних чорних бородах, по-священичому, але в цивільному,- не той час, щоби на вулиці з’являтися в рясі, в клобуку. Всі однаково - в суворій мовчанці,- очевидно, збагнули, що для бесіди з Блаженнішим їх вибрано. Для справ дуже поважних - з огляду на "час".

З кожним - сердечне вітання і цілування тричі як з братом,- при граничній скупости слів.

Блаженніший, явившись у канцелярії, відразу відсилає слугу-монаха, й відтак приймає здоровлення від присутніх в ієрархічній ранзі,- спочатку від єпископа... Проте, ласкавість, що з нею мовлено слова благословеньства й привіту, уділюються кожному в найвищій мірі,- не помітно, щоби рідному братові Климентію випадало більше... Патріарша милість!

Та відразу до справи.

От і найправду - справа несподівана і надважлива... що її міг зініціювати лише велет служіння Богові - Кир Андрей.

Навіть Ватикан не прийшов до подібної ідеї.

... що ж, Владиці тут, на місці, краще видно потребу в тому чи іншому чині.

... зрештою, навряд Ватикан і схвалить ініціативу... з огляду на міжнародну дипломатію.

Владика так і мовить: від Святішого нема конкретного схвалення чи не схвалення. Лист, що його передав у Римі "наш посланець" (отже, отець Кладочний), взято до уваги, але ідею - не розголошувати...

Бо справа вкрай ризикована. Призначення екзархів у державі, з якою у Ватикану ніяких дипломатичних зв’язків, крок небезпечний,- насамперед для екзархів... Але цей крок абсолютно необхідний для справи життя - виживання Української Греко-Католицької Церкви в леговищі Сатани,- коли, по-суті, зачинається новий "Хресний ход" нашої Церкви.

Отже, "з Божої потреби силою Нашої Власти Екзархом Волині, Підляшшя, Полісся та Холмщини призначається Микола Чарнецький" (лице єпископа в моменті налилося кров’ю, що мало не бризне, але він лише смиренно хитнув головою, кланяючись); "Екзархом на Білорусію призначається отець Антоній Нєманцевич" (його бліде лице аскета не виявило жодного зруху,- очевидно, віддавна приготований, ще їдучи з далекого Гродна); "Екзархом на Росію та Сибір призначається архимандрит Климентій Шептицький" (за пишною бородою нічого не вздріти... тим паче, що отець Климентій усеціло покладається на брата); "Екзархом Великої України призначається митрат Йосиф Сліпий" (хоть і з попередніх скупих натяків зріло передбачення, що й тебе "чаша сія" не мине, а таки серце здрижало,- адже чи не найвідповідальніший Екзархат... і найнебезпечніший,- з розпочатком нового "Хресного ходу"...).

Що ж, Владика послідовний у своїх вчинках - не може не скористатися з тих великих повновластей, що отримані ще від папи Пія Х. Зобов’язаний скористатися - як з огляду на свій розум, на мудрість пророчу, на сумління, так і з огляду на жертовну відданість рідінй Церкві!

Властиво, створено чотири Екзархати на власний розсуд і з причин чисто практичних синодальних,- виходячи з того, що останніми часами багато греко-католиків з Галичини розсіяно світом - близьким і далеким, тим паче в Сибірах... Кожна християнська душа має право отримати зв’язок зі своїм Митрополитом і Святим Отцем шляхами дипломатично освоєними. (До речі, "наш посланець" привіз вість, що папа Пій ХІІ потвердив усі надзвичайні повновласті Львівського Архипастиря).

Хоть у тім - приємність!

Але ж яким чином здійснювати обов’язки Екзарха за даних умов, коли на кожному кроці "Хресного ходу" чоловіка очікують Пилатові охоронці-воїни з караючими бичами в руках чей совєтські чекістські "каральні органи"?

Владика подивований з наївности запитуючого, звів на нього потухлі від хворості очі й стиха, втомлено, відповів:

- За Божої помочі, по змозі...

 

***

 

Після належної, проте, з огляду на таємність дійства, лаконічній церемонії благословеньства на екзархат і тривалої молитви й по-батьківськи щирої бесіди з новопризначеними Екзархами Владика знову ж знайшов спосіб делікатно покликати:

- Сину мій, прошу на хвильку задержатися.

... отже, ще не все - з привезеного отцем Кладочним з Риму... Ба, що ж іще намислив Блаженніший з Божого для супротиву большевицькій інвазії у краї? Нема Семінарії, то він розпорядився збирати молодь, охочу до науки, в митрополичих палатах; тута їй читається курси лекцій з тих наук, що є основою священичого знання,- от і в процесі поповнення кліру нема тривалих пауз; а що скасовано години Закону Божого в школах, натомість парафіяльним священикам  уділювати якнайбільше уваги катехизації в церквах; а що державна машина має намір наступити на церковне життя греко-католиків рішуче, то організовуються нові Екзархати... Властиво мудрий і нескорений Митрополит на противагу большевицькій системі безбожницьких елюкурбацій послідовно, цеглина за цеглиною, вибудовує свою широку й продуману систему релігійности... з "Божою допомогою"... і з надією, що система ця буде розвиватися щораз буйніше... зі зміною умовин,- бо в часи воєн умовини змінюються дуже хутко. Все це важно. Але, здається, чи не замало... То яка ж там ще "цеглина"? Можна й здогадуватися, як на те... Від сего здогаду й шкіра терпне... "Святий Ангеле, предстояй окаянной моєй душі і страстной моєй жизні, не остави мене, грішного, ніже одступи од мене за невоздержаніє моє".

Ніхто, проте, покидаючи канцелярію, не виявляє подиву, що Йосиф Сліпий залишається з Владикою тет-а-тет. Приємний знак!- люди вже звикають...

Владика садовить "сина свого" на крісло поруч зі своїм візком, бере лівицею за руку й, уважно заглядаючи у вічі, мовить:

- Прийшов час, прийшла година. "І благав Він: "Авва-Отче,- Тобі все можливо: пронеси мимо мене цю чашу! А проте, - не чого хочу я, але чого Ти". Ось і прочитайте но, сину, цей лист, що його щасливо перевезено від кардинала Євгенія Тіссерана з Апостольської столиці.

Папір - знайомий за кольором і консистенцією. Правдивий! Отже, написане... "що написано пером, не витягнеш волом",- нараз у пам’яті спливає тривіальне... бо, як писали древні, душа в хвилю екзальтації набуває простоти... написане, отже, істинне! Отже... тремтіння рук, одначе, годі спинити... благо, що Владика на сей маль дивиться у вікно - кудись у далину... Написано: "Радію, що можу повідомити Вас: можете вважати своїм коадютором і наслідником Вашого улюбленого учня, про якого Ви багато разів говорили й хвалили його... Вашому учневі дано титул серре..."

Владика,- увидівши, що "учень" врешті здолав доленосний текст,- заворушився, ніби прагнучи випростатися у візку, підніс голову, розправив рамена й із ласкавим усміхом, водночас із нотою високої урочистости в сталевому голосі, мовив:

- Прийміть, сину мій, найщиріші здоровлення за принагідності буллі Святішого Отця нашого Пія ХІІ з нагоди надання вам права наслідування престолу Митрополита Української Греко-Католицької Церкви в повазі Архиєпископа Серрейського, а відтак...

... а відтак - у голові шум, ув очах темрява... ніби хмара "потопу", яка недавно сунула на Львів, тепер охопила й свідомість,- і невідомо, що ж воно діється з чоловіком? Де та смужка блакитного світла, до якої мож’ іще випірнути й порятуватися?

Ба, як у потопельника... в останню хвилю, поки не захлинувся... перед внутрішнім зором умить пролітає усе пережите - у своїх найсвітліших барвах.

Ось воно... о що ходило Митрополитові sub secreto absoluto[11] ще з того часу, коли відбулися Національні збори... від 28 жовтня... як помер Ярослав Гординський... і невдовзі криті авта в охороні енкаведистів щодня виїздили з Лонцького на двірець з ув’язненими... українськими патріотами, священиками-уніятами в більшому числі... найбільшому! як надовго зчез із Юра отець Кладочний.... Здогад формувався із розмаїтих чуток, спостережень... чей мимовільних... Але ніяк не вірилося, що Апостольський Престол так легко піде на це... Адже дехто з авторитетних капітули давав напритики, що процедура то тривала... потрібно не менше три кандидатури, за аудієнції в папи... Одначе, як бачиться, авторитет Блаженнішого спроможен творити чуда понад усякі найстрогіші приписи й реґуляміни. От і чутка, ніби Владика сказав: "У мене єдина кандидатура",- таки правдива.

Тут же мимоволі чей автоматично, як у людини вихованої в чемній скромности, вихоплюється:

- Ваше Блаженство, адже є достойніші...

Відповідь у моменті:

- Нема!- як меч Гільотена: відступ рішуче відрубаний, дорога в майбутнє рішуче отворена. Дорога "Хресним ходом"!

... ідеться, отже, про життя або смерть! Чому ж Владика й поквапився із "посольством" отця Кладочного до Риму... Большевизм-бо, як хижий звір, уже явно готується до смертоносного стрибка на Українську церкву. "Не без ума меч носящій!" Мудрець-патріарх із Святоюрської гори не був би мудрецем, якби не знав попередити стрибок.

І знову ж вихоплюється у прямодушному афекті,- в мізках бо стріляє: гей, то ж за "Хресного ходу":

- Це ж... у такі страшні часи... брати на себе відповідальність за Церкву, за...

Так само й у Владики моментально,- аж візок заскрипів під різким рухом... Владика розвернувся усім корпусом до "неслухняного учня" й ніби навис над ним, як Бог над Адамом на фресці Мікальанжело:

- Так, але страшніше не брати її. Зрештою, дайте іншого кандидата.

... о, "страшніше не брати її"! Боже, яка ємка фраза! У ній весь огром філософії боротьби проти безбожництва в теперішні "страшні часи" наступу большевизму. Опонувати тій фразі зараз - нема ніяких арґументів. Абсолютно ніяких,- як у мить трагічної безвиході. "Лиш на Тебе, Господи, упованіє моє"!

... о, "дати іншого кандидата"! Підписатися у своїй неспроможности, в боязні, в зраді надій Блаженнішого в найвідповідальнішу за життя хвилю твоїх стосунків із Блаженнішим: або ти правдивий Учень Кир Андрея, або ти лише вдавав, що ним є, коли тобі було вигідно й було добре під ласкавою десницею Патріарха.

У такому разі відповідь напрошується сама - як у Євангелії... словами Ісуса Христа, коли Він стояв перед вибором уночі в Гефсіманському саді: чи віддатися в руки стражі чи ще ні, й "благав: Авва-Отче..." Проте вибору в Нього не було... бо "вибирав" Бог-Отець... тому й без сумнівів... уста якби самі вимовили... тихо... але щоби дійшло до вух Владики-Учителя чітко:

- "А проте,- не чого хочу Я, але чого Ти".

Це явно сподобалося Владиці,- і лаконізмом, і змістом.

А яка ж владича реакція,- з огляду на його розум, на володіння собою?

Реакція Блаженнішого як "Отця" і доречна. Він лише багатозначно потакує головою і мовчить... Одначе, зараз не стільки сам, треба думати, вникає у висказане, як дає мужність "учневі" глибше усвідомити свій чин,- мовляв, сину мій, ще раз переконайся, чи то є від щирого серця... а чи не схочеш невзабарі забрати ці слова, що прозвучали як безапеляційний вирок, назад? Біла куля голови Святого засяяла в ту мить для новообраного, як та планета чи зодіакальна зірка, що її астрологи виносять як долеприділяючу для тої чи іншої душі, й провіщувала... От і ворухнулося спасенне: та аж ніяк не може бути, щоби Блаженніший віщував своєму Йосифові Сліпому недобру долю; молитви Владики сильніші за будь-які грози большевизму. "Благого Царя Благая Мати, Пречистая і благословенная Богородице Маріє, милость Сина Твого і Бога нашего ізлий на страстную мою душу..."

Пвсля тривалої паузи,- хоть і насиченої, здавалося, змістовним діалогом,- Владика й питає:

- Який час вибираєте, сину мій, для свячень? Зручний для всіх...

... так відразу й кажи?! Але чому ж?! Якщо йдеться про омофор на майбутні "страшні часи", то найбезпечніше чоловікові покладатися на материні молитви; от і вихопилося тут же,- ніби то заздалегідь було продумане:

- З ласки Вашої Ексцеленції, мені було б миле на Празник Непорочного Зачаття Матері Божої... день Ангела, день особливого набоженьства моєї мами.

- Дуже слушно. Готуйтеся!

 

***

 

"Так, але страшніше не брати її",- зависає в душі фраза - і нема рятунку від її складноти, від навального напливу розмаїтих суперечливих дум і розмислів, що нею здетоновуються. Хотя, з динамізму бесіди з Владикою, ніби ясно, що на всьому поставлено вже крапку. Спокій голові!

Але в тім-то й річ, що при тій бесіді не було змоги хоть на хвилю замислитися чи зважити... чи випросити якусь часову паузу для поміркованого залагодження душевних зрухів - тих чи інших...

Бо Кир Андрей Шептицький - це феноменальна особистість, якій дано від Бога володіти душами людей... а, як треба, то й підкорити непідкоримого,- кому здається, що він самостійний, може на власний розсуд використовувати інших... та навіть схиляти для власних мет і йог ж, Митрополита...

Кир Андрей випередив свої страхи й застороги. Тому все сталося так, як він жадав, як постановив собі. Вже не має значення, що діється з тобою. Опередив - і виграв! Тепер можеш і по стінах... а нічого не поможе... Якщо ставиш себе на ту висоту, що й Митрополит, то не маєш права цофнутися назад,- бо таким чином, малодушною резиґнацією, знищиш себе в його очах - і відтак ніколи не "встанеш із мертвих". Ця обставина, очевидно, продумана ним насамперед...

Аж недобре щось озивається до нього, чей гнівне... ніби образа,- що тебе підступно й несподівано використали...

І тут же: а чи направду підступно?! Адже Владика готував до чогось подібного "сина свого" десятиліттями. Він тебе сотворив, і нині має право чинити з тобоюЮ що хоче... Згідно Божого провидіння. Бог-Отець віддав свого Сина в жертву для спасіння людства; "Бог-Отець" (Кир Андрей) віддає свого "сина" в жертву для спасіння Української греко-католицької церкви. Все логічно, все законно,- чим треба лише пишатися і в смиренні схиляти голову перед мудрістю "Учителя". Не вбачати тут жорстокости чи холодного розрахунку, а розуміти чин найвищої потреби,- коли всілякі прості, банальні людські почуття, скажімо, страху за своє бренне тіло, мусиш забути в ницому низу, а оволодіти собою на висотах божественного.

 

***

 

Та минає година-друга, щось там у мізках порушується, і фраза "Так, але страшніше не брати її" спливає ’кимсь іншим боком та вражає новими рефлексіями, що незборимо накривають свідомість до отупіння.

Авжеж, як по-правді, в тій фразі стільки всього таїться, що й метόда французького філософа Рене Декарта не поможе, аби то все розгрібати на логічні крихти й ланцюжки - та вивести рихт.

О, що б не думати, а не можна оминути основного. Адже йдеться передовсім про надто різні, неспівмірні величини особистісні, що вступають у змаг за достовірний, логічно правильний рішенець. Митрополит Кир Андрей - і ректор Йосиф Сліпий! Той ректор, що вже без Академії... навіть без парафії... нахлібник митрополичого стола... а що обіцяно’му єпископство, то теж без катедри, а лиш номінальне. Гора - і горбок! Не до порівняння! Ну... скажуть, так тебе ж і виносять на "гору". Добре... Було би слічно... Але ж за большевизму - це радше прірва... щось абсолютно протилежне. "Гора - Шептицький" підпирає небеса чи й здіймається над хмарами большевицькими - її видно щонайдальшими світами - де Америка, де Рим, де ціла Європа! "Горбок" же... видно хіба з Куликова чи Бібрки... навіть із Заздрості давно ніяких чуток нема,- відколи родичі відійшли з Богом спочити. А про Станіславів чи Перемишль, то - й не скажіть! У Станіславові - Хомишин, у Перемишлі - єпископ Коциловський: обидва настільки заслужені, що іноді вступають у дискусію з самим Блаженнішим,- коли йдеться про літургійну реформу, про українську мову богослужень чи ще якісь не менш важні...

... от з них би, правда, когось і в коадютори! А Владика, як не дивно, знає лиш тверде: "У мене єдина кандидатура!"

Якийсь прихильний чоловік скаже тобі: "Унічіженіє - паче гордині!" Нема чого аж так!.. Адже на сотнях парафій Галичини, Бразилії, Канади... є "учні", які свято шанують пам’ять про свої найщасливіші молодечі роки під опікою "отця-ректора" Йосифа Сліпого й про нього світами "славу рокотаху". "Татуньо"!

Ба, може, хто з мудріших і шанує... А загалом - далебі?! Кождий висвячений хутко стирає все юначе з пам’яті в клопотах про свою опінію в громаді, в деканаті, в капітулі... Зрештою, не всім було до смаку чи не занадто суворе обходження ректорське... "Татуньом" звали... а чи всі - щиро?! Хто нині, може, й дітей страхає Сліпим, який не пускав повз увагу найменші провини, останні соки витискав з "академіка" аби той засвоював максимум знань,- може, й геть непотрібних ось на парафії, а потрібних лише якому фанатові, що рветься до кар’єрної драбини, ігноруючи радощі від родинного гнізда, купи діточок і ласкавої імустинки.

Одначе, той "прихильний чоловік" не впустить нагоди й штрикнути: гой! та майте здорову вирозумілість! на вашому місці єнчий би лиш пишався - високо-високо! - за те виняткове довір’я Блаженнішого, а й самого - Папи! О, попишаєшся!- на ешафоті большевицької феміди... та навіть якби тобі одягли на голову папську тіару...

Владиці - то що?! Він - "гора"! він - всемогутній,- у своїй популярності серед кліру та вірних, у своїй "почетній" глибокій старости за кровожадних владоможців. До нього, обколованого оберегами, нікому з темних сил недоступити. Йому й легко випускати супроти озброєного з ніг до голови хижого велетня Голіята на бій за Церкву голого-босого ніким не знаного Давидка... лиш із пращею в руці... Та не з каменем... що ним, за щасливого кидка, можна Голіятові око вибити... а зі словом... лише зі словом "любов"! Бо, як написано у Владичому "Посланні на піст" до священиків і народу за лютий-місяць: "Звернемо увагу на те, що Старий Завіт у порівнянні з Новим Завітом це завіт рабства і страху, коли Новий Завіт це завіт любови..." у розділі "Боже прокляття".

... при тім у "Новому Завіті" гріх - це не тільки "переступлення Божого Закону, але й переступлення Христового закону, це крайня невдячність проти Спасителя..."

Христовий закон гласить і закликає: "А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небесах, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних".

... милосердний наш Бог-Отець посилає благодать сонячну на Землю для всіх - як "праведних так і неправедних",- бо він Творець всього сущого, Володар Всесвіту. Досконалість досконалого! Чому Господь наш Ісус Христос і взиває: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий". Божественної досконалости мож’ осягнути лише і тільки через любов!

Але ж, люди добрі, Учителю мій ласкавий, це - стосується християн... принаймні людей віруючих, які визнають Бога-творця. Більшовики ж відкидають будь-яку віру в силу Вседержителя, а, отже, не йно Божі й Христові закони, але й тупо переступають усі норми людської моралі, нормального людського співжиття. Людина як вторіння Боже не має для них ніякої цінності. Вони ж виробили параноїдальним розумом своїх марксів, ленінів, сталінів переконання, що сонце має світити не для всіх... а лише для їхніх "праведних"; "неправедні" сиріч "враги народа" (з їхнього сатанинського словника) приречені на поголовне знищення,- для них сонце мусить, з волі тирана, зайти навіки за Сибіром... От і завиграшки чинять "перший із тяжких гріхів, що кличуть до неба о пімсту, це - свідоме чоловіковбивство",- та розмаїтими способами: від мук у катівнях, до прямого розстрілу тисяч і тисяч цвіту народу, інтелігенції, духовенства; від морення голодом мільйонів у концентраках Сибіру, на примусових роботах до прямого всенародного нищення голодом українського селянства. То як же християнин повинен до них - з любов’ю?!

Та їм відібрати життя в "отця-ректора" Йосифа Сліпого, навіть іменованого Папою на ієрарха найвищої достойности в Українській Церкві, що розтоптати комашку!

Митрополита Андрея ще потерплять... хворого старчика... але молодого-енергічного противника большевицької ідеології - ані на хвилю не... як то повідають, у Сталіна є улюблений вираз: "Нєт чєловєка - нєт проблєми"! Ото ще б їм, таким на пів світа могучим, та мати "проблєми" з Йосифом Сліпим, ніякою силою, крім Господньої, не захищеним! (Коли "Господня сила" для них - нуль!)

О, не діждуться більшовички любови - не діждуться... як Нерон чи Калігула... На них би спопеляючого вогню меча Архангела Михаїла чей небесного воїнства в силі незчисленній... А не виносити собі заздалегідь смертний вирок словом "любов" чей добровільно класти голову на плаху зі словами на устах: я вас прощаю і люблю, бо не відаєте, що чините...

 

***

 

Одначе, фраза "так, але страшніше не брати її" - нездоланна; довірена особа Митрополита Андрея приречена-бо любов’ю... та не до ворогів... а до Вчителя, що виплекав тебе з абсольвента гімназійного до рівня достойника митрополичої митри... любов’ю істинною, щирою приречена йти на жертву - найбільшу! О, любов! Слово мирне, святе, а от часом зростає в обіймах зі самою смертію. Парадокс... від зударів божественного і диявольського! Хто ж переможе?..

... Безумовно, що перемога за божественним. На цьому стоїть Віра... наша... христова!.. "Щасливі голодні та спраглі праведності, бо вони наситяться". "Просіть і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам". "Тому й кажу вам: коли молитесь і просите, віруйте... і буде вам". О!..

 

***

 

На цей маль у дверях - отець Рижак,- от і є з ким потрактувати душевно про "любов" закланого на жертву во ім’я спасення Української Греко-Католицької Церкви... закланого на геройський чин - взяти на себе відаповідальність за Церкву в страшні часи,- бо "страшніше не брати її"... Страшніше?! Перед першими християнами, перед українським народом?! О, "Авва-Отче!- Тобі все можливе... пронеси від мене цю чашу!"

Одначе, подумай же на розум, чи не подивується "прихильний чоловік" тобі, Йосифові Сліпому, що так побиваєшся... та мало не рівняєш себе з Господом нашим у Гефсиманському саду? Ще ж невідомо, як то все піде?.. Поки свячення, може, Владика знайде ліпшого кандидата,- у котрого не буде голова сохнути надармо?.. чи, може, большевики зм’якнуть і не почнуть репресій проти греко-католицької церкви тотально?..

Що ж, пусте говорення... Адже абсолютно ясно, що погодитися нині на коадютора - рівнозначно, як то було Ісусові Христові рішитися на здачу себе в руки Синедріону...

Але... ще ось несподівана мисль... може й гріховна... То місце в Євангеліях чимсь наче спірне... та особливо важке для розв’язання у догматиці. Адже Ісус яко Син Божий, Спаситель, весь час усвідомлював своє покликання - і знав, щό Його чекає... Муки Його в Саду в розмові з Отцем ніби... не логічні. От і яка логіка в твоїх метаннях і пошуках мишачої дірки,- сли, вибираючи богословіє та опіку Блаженнішого, ти з самих початків уповні чув серцем, що мусиш бути готовий до всього?!

Проте йти на большевицького велета Голіафа, який у тридцять сьомому лише розстріляв звиш ста тисяч священиків - православних! - рідних... а скілько ще томиться у таборах смерті?! - з його волі... йти зі словом "любов" у пращі - абсолютний нонсенс; він же слова такого не знає - і знати не хоче! - бо воно може розм’якшити його серце "безпощадного" до "врагов народа", "буржуєв і попов"; воно годно роззброїти його на "барікадах міровой революції". О, словом "любов" цьому монстрові ока не виб’єш! Він лише глузливо порегочеться з "простака" і гамкне’тя з кісточками - тай!

 

***

 

Хоч Рижак і "не має коли тепер у потилицю пошкробатися",- як то він скаржиться Отцю Котіву,- проте у вічі "патронові" не ремствує... як то можна вірити, дивлячись на його розпашіле від холоду й швидкої ходьби лице, де очі сяють відданістю і шаною.

... а нехай знає! Раз погодився бути в Сліпого секретарем. Вíдав же, щό його чекає, ще з п’ятирічного студіювання в Академії під егідою "Татуня", которий ставить найбільшим гріхом лінивство й недбальство. Альбо-альбо!

Не ремствує... а навіть ніби й задоволений, що весь час у праці - без передиху! Як не одно, то друге! Навіть ледве встигає послухати радіо... що ж там надає Бі-бі-сі?.. Ось і каже, звалюючи на бюро книжки, папери - пів дня роботи в бібліотеці для насичення мудрощами лекції "Ексцеленції"... чи поновлення в пам’яті призабутого... каже:

- Война є - і войни нема... Война тліє... передають... поки Гітлер готує нову якусь авантуру. На суші тихо, а от на морі... там - страшне! ’Кийсь важний німецький лінькор затопив останніми місяцями дев’ять англійських торгових кораблів, а минулого тижня дуже пошкодив три есмінці... "Граф Шпее" - називається... А щойно передали, ніби він і сам добре дістав... то капітан розпорядився затопити його... і застрілився... в отелі Буенос-Айреса. От яка война! Диво й страх!

- Так, "любові" у войні мало. До двадцятого року до нової ери переможці римляни провели триста двадцять тріумфальних походів через Рим з полоненими. Переможець їхав на золотій колісниці, інкрустованій слоновою кісткою, з розмальованим на червоне лицем, на голові мав лавровий вінок. Римляни плювали на полонених, а славили тріумфатора. Про любов - ні в мислях не було... в нікого!

Рижак заінтригований:

- Але ж то було до Христа. Погани!

- Зато... при Цицероні. А нині - наприкінці другого тисячоліття по Христі большевики готуються провести наш греко-католицький клір у кайданах вулицями Москви і Львова, а мені кажуть: люби своїх катів - і переможеш... А що, як вони не дадуть дожити... якщо їхнє панування потриває з тисячу років?! Очевидно, любов - зброя, але дуже сповільненої дії.

В отця забігали очі,- бо, як завше, парадоксальні тези мисленних констернацій "патрона" його бентежать,- поки не знайщов "нитки, що об’єднує обидві протилежності". І каже, тремтячи:

- А як же тоді Павлові слова?

- Ви пам’ятаєте? Ану - прочитайте...

- Перший лист Павла до Коринтян, розділ тринадцятий: "Гімн про любов: Любов над усе". "... і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю,- то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю,- то пожитку не матиму жодного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить; любов не величається, не гордиться, не бешкетує, не шукає свого, не сердиться, не задумує зла, не тішиться несправедливістю, а тішиться з правди; все зносить, усьому вірить, усього надіється, усе терпить. Любов ніколи не пропадає, хоч і пророцтва вичерпуються, і мови замовчать, і знання минеться. Тепер є ті три: віра, надія, любов, а більша з них любов".

- Хвалю! Се - як "Отченаш"! Молитва на кожний день... Як пише Кир Андрей, "слова тої пісні є виразно словами Христа, на радість людства". "Тим вершком богословії, вершком усякого пізнання Божого об’явлення, даного в Св.Письмі, Христом і Апостолами, а передовсім у виконанні Божого об’явлення,- є любов Бога і ближніх, бо з усіх предивних чудес пісні Христа, що її Павло повторює, вона є найдивнішим чудом чудес. Як висказує Св.Йоан: "Бог є любов’ю, а хто перебуває в любові (до ближнього), в Бозі пербуває, а Бог перебуває в нім". А ще: "Хто любить свого брата, перебуває в світлі, й нема у ньому соблазни". Покійний Івась Ткачук якраз писав реферат на цю тему. З "любовю" в душі й відійшов... І щасливий! Але нема любови без ненависти. Якщо людина вбирається в шати безбожницької ідеології, відтак зростається з тими шатами, а я ненавиджу большевизм, безбожництво, тоді з чеснотою любови складніше... Мойсей любив своїх ізраїльтян як себе самого, але, коли Арон за його відсутности, вилив бичка з жіночих золотих ковтків і жиди стали тому бичкові поклонятися, танцювати, співати... то Мойсеєві прийшло єдине... з поверненням... дати наказ левитам знищити мечем сім тисяч... у кого "ідеологія зрослася з тілом і душею". Ми не маємо таких прав у Бога. Але просити Господа нашого о помсту безбожникам - у повному праві.

У Рижака руки хаотично зарухалися,- кортить йому заговорити, але не сміє...

І врешті користає з паузи:

- Нам якось професор Залозецький в подібному диспуті пригадав сонети Івана Франка. "У сні мені явились дві богині". "І говорила перша: Я любов..." "І говорила друга: "Я ненависть..." Світський поет, одначе, розв’язує тему, на думку професора, так мудро, що то не розходиться з богословієм. Що ж, першій легше: "Я любов... Любов людей, мов хліб той до засіка. Громадь і степенуй в любов до чоловіка". Друга ж заявляє: "Я ненависть..." - ніби не по-божому... Одначе продовжує: "Любові сестра й товариш невідступний". Адже: "Ненавиджу я все, що звесь лукавість, І кривда, й лад нелюдський..." "Хто з злом не боресь, той людей не любить". Отже, окремо зло, окремо людина... хоч і носій зла.

- Залозецький - Сас - наш великий мудрець - аристократ; щастя, що він вже - там... Бо тут би його відразу зі Старосольським - до Казакстану, "читати" лекції степовим вовкам. Він знає, що й у мистецтві є домінуюче... що не втрачає актуальности з новими суспільними чи й політичними умовинами. Тим-то вона, любов, трудна для мене й у "Догматиці". Важливо розв’язати догмат о ненависті - все решту відразу встає на місце... Іван Франко це розумів,- насидівшись задурно по тюрмах. Тому ще в юності, на початках літературної праці, вийшов на Божу правду про ненависть - і тим послуговувася до кінця днів своїх... тим і не схибив... і заслужив серед кліру найвищу похвалу - насамперед від Кир Андрея... часом і опонента свого. Отже, ненависть не до людини, а до зла... до ідеології безбожництва. Отже, просити Бога о помсту безбожництву маємо право! І якщо чотириста мільйонів католиків світу одностайно проклянуть большевицьку ідеологію, з-під неї і державний лад... гей! - чи то, як "совєти" горланять, радянський! - без встиду й сорому... (лиш вдумаймося! яке ж ганебне лукавство навіть у назві державного ладу,- нахабно в живі очі всьому світові піяти, ніби в них державою правлять ради... а не "великий вождь світового пролетаріату" Сталін і його клеврети, що їх він собі підбирає за катівськими прикметами) то від чотирьохсотмільйонового прокляття віруючих цей лад захиріє і впаде. А люди очумаються і стануть жити по-Божому. Бо, як у Заздрості кажуть: без Бога - ні до порога!

 

***

 

Рижак явно радий, що діалог з "патроном" про найважнішу богословську чесноту відбувся вдало й закінчився, як часто буває, на іронічній ноті, з дрібкою гумору, й охоче видобуває зі своїх радієвих авдицій доречну сенсацію:

- Треба думати, що кара на Сталіна впаде невзабарі не так від християнського прокляття, многомільйонового, як від близнюка-диктатора, приятеля, що з ним доведеться кипіти в гарячій крові сьомого кола пекла в ріці Флегетон, Гітлєра Адольфа... Бі-бі-сі передало, що минулого тижня фюрер скликáв у імперській канцелярії нараду генералітету, де й розставив головніші крапки... Сказав: "Мета цієї наради довести до вас мої ідеї про мир... (чуєте? - про мир!..) якими я керуюся насамперед - ні майбутніх подій..." Але відтак: "Ріст чисельності нації вимагає більшого життєвого простору. А цього... мож’ домогтися тільки з допомогою меча". (Чуєте? - меча!) І насамкінець: "В принципі я створив збройні сили не для того, аби скніти в бездіяльности". Та обмовився недвозначно: "Зараз Росія вирішує великі завдання, передовсім по укріпленню своїх позицій на Балтійському морі. Ми зможемо виступити проти Росії лише після того, як звільнимося на Заході". Отже, з огляду на ту могуть німецьких збройних сил Гітлєр і здійснить "акт помсти" Сталінові, визначений звище, і позмагається з ним у повноті крові в Флегетоні...

- Ой, не розпалюйте фантазії до армагеддонного кризовіття! Стримайтеся... дайте ще пожити... Ліпше покажіть-но, що ви накопали цікавого в фоліантах дохристиянських авторів про "золото", як просив’єм. Аби було чим скрасити нинішню лекцію перед "студентами імпровізованої Академії",- як то іронізує доктор Костельник. Мудрагель!..

 

***

 

... слухачів лише п’ятнадцятеро, іноді й менше,- сли когось вхоплять енкаведистські круки в підозрі приналежности до ОУН. Але душа палає щастям, що ти, "отче-ректоре", таки при своїм питомім ділі.

... що ж, душу легко задурити, а от як бути з головою на плечах?!

... п’ятнадцятеро! Мало, не до порівняння... проте - оптимальне число, аби висвяченим заповнити провали, що кричуще зіяють з відходом політично замішаного священицтва за Сян.

... п’ятнадцятеро! Але щоб дати раду їм за нелегального становища, здається, треба більше праці й нервів, ніж як би було їх чотириста. Лиш за отчого сприяння і похвали Владики - не шкода ні праці, ні здоров’я. Бо переконаний - Боже діло! Лиш би витримав Рижак,- молодий бо ще, не гартований.

- Дорогий брате, а почнемо з найдавнішої історії. З якої-то рації сей сонцесяйний метал став основним інструментом диявола в підкоренні людських душ?

- Ось... випис з англійського автора... прикраси з золота набули поширення найперше в дворах єгипетських фараонів. Бо воно не іржавіло, не покривалося патиною, не тьмяніло... завше однаково сяяло до сонця. Отже, у ньому було щось божественне... що має належати лише достойникам, близьким до богів. Єгипет накопичував його з пустині Акіти. А що пустиня пожирала при тім премного рабів, то фараони йшли війною на Нубію, де було легше добувати... і збагачувалися в кровавих війнах. А коли на золото було можна обміняти якісь інші речі розкошів з інших країн, то жадоба в ньому хутко зростала. Хто мав більше цього металу, той здобував славу, багатство й достойного. Жреці, молячися на нього в своїй язичницькій вірі,- горнули до себе; генерали, управляючи військом при загарбаннях,- горнули до себе; фараони, що мали найвищу владу,- горнули до себе найбільшим чином... Аж пішла слава світом. І коли повстав Шумер, як могутня держава, то й зацікавився єгипетським золотом... Англійський археолог Чарльз Лі Вуллі після розкопок древнього шумерського міста Ур написав книгу "The Gold Miners"... ось вона... видана в минулому році... тут є міце... що "ні один інший час, ні одна країна не творили більш тонко зроблених ювелірних виробів, ніж ці твори Шумеру",- розкопані ним...

- Але в цьому - нічого гріховного. Наоборіт. У тих виробах прославилася людська праця, надхненна Богом.

Рижак, явно рохохочений сею думкою, енергічно похитує головою - так, так!- але й радо розвиває свій мисленний хід:

- На жаль, золото, таким чином, набуло статусу незрівняного коштовного соблазну. От сонцесяйний блиск цього багатства, що є основним інструментарієм диявольських екзерсисів серед гордих та жадібних, і спонукав могучих володарів до меча й розбою. Ось випис із книги німецького вченого, дослідника історії держав Близького Сходу. У третьому тисячолітті до нашої ери цар Аккаду Сагадон вдарив на Єгипет з єдиною метою - відібрати всі ті славні скарби собі. Пролилося много крови... Відтак Ассірійський цар Ассорхаддон у сьомому столітті до нашої ери пограбував Єгипет кінцево. А далі... від Сірії та здобич ціною кровавих воєн перейшла до Вавилону. Через століття перський цар Кір позбавив цього скарбу вавилонського царя. Перси з часом зібрали в своїх скарбівнях "усе золото світу". От ним і легко поживився могучий Александер Македонський... Та ненадовго. По його незабарній кончині воно розтеклося між наслідниками, що творили на місці Александрової імперії нові держави. Аж прийшло до Риму, що звоював чи не пів світа, а при тім і гори жаданого металу з іспанських копалень. Одначе то теж не врятувало Римської імперії від занепаду, бо в золоті нуждалися і ненаситні володарі-варвари й стали збройно шарпати Рим грабунками. То який же з того всього логічний вислід?

- І так, милий брате, з вашого компендіуму випливає очевидне: від імперії до імперії, де осердям державної могути були золоті злитки, добуті невинним пролиттям крови, поту рабів і в стражданнях посполитих, властиво, за розгулу головних гріхів - гордині, лакімства й соблазну, блиск "золота" все яскравіше, все ширше розгорявся, аж до своєрідного сонця на Землі, чей сонцеподібної планети з іменем "Золото". Аж поки від того диявольського блиску не запалала Перша світова війна. "Золотом" "виблискує" і початок Другої... Гітлєр, завдяки відібраному в жидів капіталу, розбудував наймогутнішу в Європі армію, закуту в залізну броню,- чому кортить’го захопити до рук, на благо "вибраних"... арійців... і решту "золота світу"... Щоправда, в тридцять третьому Всесвітній єврейський конгрес оголосив йому війну...

Отець Рижак:

- З ласки Ексцеленції... така думка. Чомусь то всі "вибрані" перші простягають до "золота" руки... Ось ніхто не випоминає жидам, що вони його люблять понад усе; а то ж "вибраний" у Єгови народ! Пам’ятаю, доктор Костельник на одній із лекцій філософії згадував про Маркса... (дуже охочий він критикувати сего німецького юдея) і наві слова з його статті "До єврейського питання" - такі: "Гроші - це ревнивий бог Ізраїля". Мовляв, навіть юдей не втримався від критичного закиду своїм єдинокровним...

- Що ж, тра бути об’єктивним. Ну, не "понад усе"... То нація різнобічна за уподобаннями. Там є не лише ті, що поклоняються "золотому бичкові", але доволі чисельно є великі вчені, письменники, художники, музики, композитори... співаків, правда, мало, бо в них не лад з горлом... очевидно дає про себе знати обрізання в дитячому віці. Проте Бог їх особливо випробовує... хотя благодать Божа теж уділяється їм в особливій мірі. Чудо Божої ласки якраз на жидах проявляється найбільш видимо - для всього світу. Через те, хоч вони позбавлені своєї землі, розсіяні цілим світом, слава о них теж шириться в безмежжі. Бог довів їх аж до розсіяння,- то як було рятуватися від повного винародовлення чей асиміляції? От вони й пішли шляхом зарібків будь-яким чином, торгівлі й купецтва. Усе були, в такому разі, як на лезі бритви... Хитнеться на маль туди чи сюди - альбо гріх, альбо смерть! Тож ліпше згрішити, а в суботу на сабаш покаятися... Проте, якщо хтось у гордині переступає межу, то Єгова його жорстоко карає. Тоді - помста володарів, нові вигнання, погроми, як то було... що добре знаєте з лекцій преславного професора, знавця Біблії і жидівства... Овшім, дякую, брате, за поміч. Маю достатньо відомостей для лекцій. Шкода, що бракує часу розвивати цю тему широко - протягом би кількох лекцій. "Золото" - не менш глобальна тема, ніж "любов"; у Євангеліях має воно теж своє місце... Як знаєте, про "Старий Завіт" - і мови нема!.. Він повний суперечки Єгови зі своїм народом якраз через багатство... "золоті бички"...

 

***

 

За довгим столом п’ятнадцятеро юнаків,- скільки зумів наприяти Будка,- зате молόтників хліба й до хліба, здорових спортовців, як вилушків! Цвіт нації! До того ж найсміливіших із усіх сміливців у Галичині,- бо відважилися записатись на богословіє у державі, де богословам - ніякої пошани, а - наоборіт... Тиша. Чути, як перші сухі, морозом прошпилені сніжинки пробують на міць шиби Митрополичих палат. Бо лекцію має Йосиф Сліпий! На лиці каждого зосередженість, напружена увага,- не дай Боже, яке слово пропустити... Бо лекційні слова в митрата Йосифа - всі на вагу золота... чітко огранені - як дзвінким голосом, так і відточеною інтонаційністю досвідченого й фахового оратора. Тим паче, що починає з Христового передання:

- "Горе вам, сліпі проводирі, що кажете: хто клянеться храмом, це - нічого, а хто клянетьсмя золтом храму, той винуватий. Нерозумні й сліпі! Що більше - "золото, чи храм, який освячує золото?" Отже, нині маємо проникнутися темою: "золото"... Золото - як осердя диявольського замислу підважити закони Отця Небесного - закони істинної гармонії у світоукладі в душах людей. Властиво, "золотом" підважити чесноту "любов". Отже, вихідною тезою беремо стихи 19-21 глави 6 з Євангелія від Св.Матвія: "Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробаки нищать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте собі скарби на небесах, де ні міль, ні хробаки не точать, і де злодії не проломлюють стін і не крадуть. Бо де твій скарб, там і серце твоє буде". А наголосимо на останніх словах, у яких квінт-есенція найвищої Господньої мудрости сего уступу: "Бо де твій скарб, там і твоє серце буде". Єсли твоїм скарбом суть "золото" всеціло, то серце твоє зчерствіє до такої міри, що ти залюбуєшся лише "блиском золота", а все інше людське чи боже в тім сонцесяйному паланні тобі геть потьмяніє. Ся мисль не нова - з нею зверталися до віруючих усі славні Отці Церкви й тисячі мучеників за правду віри і життя, одначе од віку й до віку вона грізно набуває все більшої актуальности,- чим ширшого розмаху набирає боротьба добра зі злом, сили Небесної зі супротивом диявольським. Соблазн "золотом" переходить у "золоту трясцю" чей "лихоманку" - й поборює здоровий глузд чей християнську повздержливість, тому Господь змушений мобілізовувати все нові й новіші лави небесного воїнства, щоби праведність знову й знов неухильно побіждала. Бо лише за праведністю - побіда! Бо з нами - Бог! "Золото" - отже... В історичних консеквенціях...

... але ж чи маєш ти, Голубе, право нині, коли тебе роздирають вагання й страхи при усвідомленні долеопреділяючої фрази Блаженнішого, нагло готувати й цих невинних дітей до жертвенности, гей би перекладати відповідальність за Церкву в "страшні часи" й на їхні молоді плечі?! Очевидно не маєш,- єсли ще не поборов отих власних страхів і вагань...

... отож!- як така справа, то було би вірно поборювати вже й разом. Се мус’ поставити на карб з кінцем лекції,- аби мож’ було продовжувати навчання зі спокійною душею, з чистим сумлінням.

- "Золото", отже... Звичайний собі метал, як і всякі інші метали. Одначе, на який величавий трон спосібна поставити його людська жадібність, розколихана лихим умислом!.. Отже... само "золото" не винно, винні люди, які вміють робити з нього дорогі прикраси й гроші... найдорожчі скарби. Метал не винен! А винен диявол, який завше вміє брати своє... і добродійний розумом чоловіцтва винахід обертати на власну користь. Краса й принадність "золота" до потіхи очей, до насолоди душевної стає у брудних лабетах диявольських на службу Мамоні. Як і все, що Бог посилає людському розумові яко благодать, чудо об’явленої ласки, на добро, вскорости служить злу. Так само, приміром, динаміт Нобеля, винайдений інженером від Бога для хосенних справ, скажімо, прокладання тунелю в скалі для залізниці, дияволом відразу знаходить місце в летунських бомбах, у "фугасах", що ними ущент руйнують і церкви... помимо загибелі тисяч і тисяч молодого здорового цвіту нації, богорівного юнацтва. За сорок п’ять століть історії всі найбільші війни великих імперій велися сугубо через "золото" - в тій чи іншій мірі... як у злитках чи в формі грошей, а навіть таке, що набуло мистецького найвищого благородства, перейшовши через руки видатного майстра-ювеліра, мистця. Отже...

 

***

 

Зима онде сего воєнного року й по-воєнному агресивна,- ще йно початок Різдв’яного посту, а вона вже нагло квапиться з морозом і заметілями. Ні дня сонячного... Небо всуціль замуроване густими хмарами,- тим і скоріше насувають вечірні сутінки... Слід би засвітити, шкода-бо очей питомців... але й небезпечно,- з огляду на конспірацію, щоби чекістські конфіденти, по-нинішньому "нишпорки", не донесли, що на Юрі чи не забагато підозрілого руху... Тож і тра закінчувати лекцію, а перейти на вільну бесіду - без конспектування. До бесіди, таким чином, про болюче...

От і, набравши повні груди воздуху, з тремою в серці:

- Дорогі мої слічні брати, раз маємо трохи вільного часу, то хотілось би потратито’го на щиру бесіду... як се передвечірній змрок завше настроює чоловіка елегійно на задушевність і чистоту помислів.

Усі враз повернули свої "соняшники" на довгих шиях до оратора. Але, очевидно, не стільки орація заінтересувала їх, як щось управді "елегійне" в тональності мови,- ніби та енергія натури, що верне до сонця кошики цвіту.

- При сій нагоді, хочу спитати дещо... кортить’мя від самого вписування вас на курс, а нині,- аж нема ради!.. Час найвищий! Відкладати - годі! То ж... запевняю: маємо до вас повне довір’я, бо вибирали з-поміж найкращих... проте, чи ви самі вповні усвідомлюєте, готуючись, що, до апостольської праці ступили’сте на "хресну дорогу"... в ці "страшні... для нашої Церкви времена"? У такім ділі не допускаємо ніякого примусу, а покладаємося лише на Божу волю і поклик душі питомця. У кого той поклик малочутний, нехай оприділиться розважно. Не конче всім підпадати небезпекам і загрозам; здоровий, мудрий цвіт потрібний нації не йно в царині релігійній.

... гей, гей, коби то з п’ятнадцяти та лиш один осяяв своє життя божественною святістю! - то було великим щастям-здобутком для Церкви взагалі. А по-правді... за воєнного хаосу, коли всякі права втрачають силу, кождий чоловік рятується як може... чи, власне, зверхня сила розпоряджається долями людей по-своєму, як хоче... і не завше по-справедливості. Один піде на парафію, де його жде якесь древнє священиче гніздо, й там відразу змовить подячну молитву за порятунок,- не відаючи, що большевицький чортик уже чигає на його душу. Інший хутко пошукає стежки до Риму,- бо на всій Кулі Земській нині найбезпечніше місце - у Ватикані,- навіть до Швайцарії не варто рватися... Третій здобуде науку й піде в референтуру ОУН,- на жертву не лише задля Церкви, але й нації. Четвертий, хто має стрия чи вуйця в Торонто при катедральному соборі, на перший раз притулиться деригентом церковного хору чи... Що ж, людей осуджувати нема за що... нехай рятуються, аби лиш там, де їм визначить місце Господь і вони прислужаться Церкві працею щиросердою. Важно, аби ніхто з них не пустився стежкою соблазну "золотом"...

І ось підносить руку питомець... о, Боже!.. як дві краплі води, подібний на покійного Івася Ткачука,- Господи, прийми сердечну подяку за щедроти Твої!- хмурить у твердости духа свої чорні бровиська й мовить:

- Ваша Ексцеленціє, хочу сказати за себе самого, єсли я попросився до науки в обиталищі Блаженнішого Кир Андрея, то в повному освідомленні своєї долі ведлуґ "Хресної дороги", що нею Блаженніший перейшов московську неволю, тюрму Суздальського монастиря, і вийшов...

- Насмілюсь перервати... бо все зрозуміло. Але треба взяти до уваги, що за Владику заступалися королі, видатні політики світу, папа інтервеніював... габсбургський імператорський двір... о його звільнення. А хто обстане за юнака, що робить перші кроки, нікому ще не відомий?

- Насмілюсь запевнити, що вибір мій від Святого Духа...

- Похвально, похвально...

... і радісно дивитися на сего неофіта, й серце стискається з невимовного жалю: гей, брате, Хрестовий хліб - тіло Христове, вино - кров Христова світить тобі лише горем чей Сибірами...

То ж і єдине тепер на язиці:

Я з вами... із своєю щирою молитвою до Бога о вас. Думаю, Блаженніший скаже так само. Покликання до пастирської служби - це відречися себе самого, взяти хрест на свої плечі та йти слідом за Христом з любови до Христа... "іже отвержется мене пред чоловіки, отвержуся його аз пред Отцем моїм, іже на небесіх..." Се я вам кажу, бо іншого провидіння Господнє мені не підказує.

... як бачу, як розумію з нашої бесіди. Геть вагання, геть сумніви, геть страхи! Єсли "Івась Ткачук" ось явився з того світа й нагадав: іншого тобі не шукати, а лише "Per aspera ad astra", то й скінчена справа - заспокойся!

... не варто посилатися на Ісуса Христа, що призивав своїх апостолів проповідувати Євангеліє - і знав, що їх чекає на Землі... бо то призивав Син Божий, який знав і що іншого: їм уготоване на небесах життя вічне. Такого простий смертний не може обіцяти від свого імени. А лиш молитися і молитися...

 

***

 

У такому разі треба тепер, поки не пізно, і з отцем Рижаком побесідувати й поставити’го перед вільним вибором.

По вечірній молитві й випала хвилька.

- Скажіть, брате, як би ви подивилися на свою посаду, якби мене з ласки Блаженнішого та Апостольського Престолу названо помічником з правом наслідування?

У наївного отчика спалахує личко радістю-подивуванням, і він голосно скрикує:

- Що - вже?! Вашій Ексцеленції вже оголошено?!

- Тихше, тихше... Не кваптеся, ще нічого не оголошено. Я лише з тої позиції: а що - якби?! У такий "страшний час" для Церкви - та покладено на мене відповідальність за її долю,- коли ми абсолютно безсилі захиститися, а доля її виключно в руках безбожників. Звісно, і в руках Божих. Але ми не знаємо Божого промислу в сій царині: чи Отець за щось нас карає, чи посилає нові випробування? У каждому разі в мраках майбутнього нам видиться лише диявольська загроза... чей муки перших християн... Муки, страждання і розпяття на хресті. З історії Церкви знаєте, що як тільки диявол зривається з ланцюгів і кидається на Божих слуг, то обходиться з ними безпощадно. Пригадаймо, як скінчили земну путь апостоли... Петро і Павло страчені з наказу божевільного Нерона. Якову Заведею в Єрусалимі відтято голову. Святий Варфоломій в Альвані і Вірменії був повішений вниз головою, відтак засічений до смерти. Святий Фома дійшов аж до Індії - і там був порубаний мечем. Євангеліст Матвій у Ефіопії загинув від меча. Євангеліст Марк земучений в Александрії. Євангеліст Лука загинув у Єгипті. Єдиний Іван Богослов жив до старости, а вмер таки в засланні. Мене б, очевидно, чекало те саме... забуття у далекому Сибірі... От чому питаю! Бо не хотів би, в разі чого, щоб і ви, молоді, терпіли через...

- О, най Бог боронить! Я чомусь у майбутнє дивлюся веселіше... Знаю з науки професора Чубатого, Залозецького... не кажучи, що насамперед від Вашої Еміненції пребагато мудрого почерпнув... і прийшов до вияснення, що лиш там мож’ навчитися чогось непроминального, де - трудно. При Еміненції мені... признаюся щиро... не з медом... прошу-перепрошую... зато - який гарт!? Хіба би вам здалося, що я заслабий для поважної місії?..

- Сили ума й інтелєкту у вас премного,- чому ж ви й припали м’ні до серця. Але сли б ішов я на жертовне терловище, то не мав би права брати з собою і вас. Ви не мій раб. Ви маєте вибір. Тим паче примус у такій справі абсолютно недопустимий. Вольному - воля, спасенному - рай!- як то ще з дитинства пам’ятаю у моїм селі, у Заздрості, люди говорять.

Западає невизначеність у тиші тривалої паузи: Рижак не збагне чи "патрон" жартує, чи...

Ну, то скажемо на повному серіо:

- До всього, в разі мого коадюторства в мене зросте число недоброзичливців, а, отже, й у вас. А нащо вам клопоту через когось? Такої поваги в народі, як Владика, я ще не здобув, а на його посаду ніби претендую... Цього дуже не люблять, принаймні не схвалюють... особливо серед кліру. До Сліпого розмаїте ставлення... самі знаєте. Дехто зловорожо думає, що я, ніби наближений до Владики, можу йому нашіптувати про того чи оного... а надто тремтять ті, хто хоче лукавством незаслужено щось здобути. Але Блаженніший не потребує моїх нашіптів - чи й будь-кого. Він ліпше розхуміється на людях, ніж хто... ніж самі люди розуміють себе; властиво, безпомильний про людей - і тому далекий від усяких інтриг. Сей могучий розум стоїть вище буденної суєти; через те його шанують всі, у нього нема ворогів... лтше є супротивники ідеї "зєдинення". Тому не вмер в катівні Суздальського монастиря, а Євлогія відтак стрів у Львові гостинно, посприяв’му в переїзді до Парижа,- коли’го переслідували большевики... в той час, коли якраз Євлогій, єпископ Волинський, разом з губернатором Галичини графом Ботринським, головно спричинився до арешту Брусіловим й заслання Блаженнішого,- за окупації москалями Львова в чотирнадцятому... Адже й сам Керенський подбав о звільнення славного в’язня з-під варти... О, такої могучої харизми, як у Митрополита Кир Андрея ні в кого нема і здобути подібну навряд чи в найближчому столітті кому вдастся. Він гідний наступник лише своїх великих церковних предків - митрополитів Варлаама, Атаназія, Лева з Шептицьких,- фундаторів і будівничих собору святого Юра та могучої Української греко-католицької церкви, з якої в Галичині пішло відродження та формування патріотичної державотворчої інтелігенції. Ручуся, що й ніякий Сталін не наважиться забрати свободу чи й життя в того, поки він, Слуга Божий, під захистом своєї незрівняної, Богом благословенної харизми, очолює нашу Церкву. Через нього й чекісти дотепер не пхали носа в діяльність капітули, консисторії на Святоюрській горі. А лише по кончині "Вчителя" відразу накинуться на "Учня" і на клір,- бо "Учневі" ненадійно, щоб він коли хоть наблизився славою з "Учителем"...- Ще би говорилося, ще... Але, що з Рижаком?!

Отець Рижак аж посірів, бідачисько, врешті усвідомлюючи важність сеї бесіди; очевидно, здогадується, що "патрон" недармо заговорив ось... не такий то чоловік, щоби тратити час на пусті роздибенди. І каже з ноткою образи:

- Сли я задовольняю Вашу Ексцеленцію яко робітник, то прошу о все інше не турбуватися. Вибір - мій власний, без усякої принуки, а з волі Святого Духа. Щиро вдячний Вашій Ексцеленції за добре слово, але позвольте: доки маєте потребу в моїй праці, буду при вас - і буду вчитися... щоби ви мали якнайбільше з мене хісна в служінні нашій Церкві та Господові.

 

***

 

Ба, отцю Рижакові, як бачиться, ніякі страхи, ніякі вагання не докучають. Що ж, молодість!.. "У майбутнє дивиться веселіше..."

І все ж ніч лякає, бо вже з "болючим" лишаєшся один на один. А воно й направду - нестерпно "болюче", роздирає нерви, як павутину, розтискає череп... як надутий капшук. Береш голову в руки - і чути, що не здужаєш її врятувати від катастрофи. Бо зрілий вік підказує безпомильно, раціонально, що нема ради...

Що ж робити - і то не відкладаючи? Емігрувати за Сян, властиво, спастися "бігством", як то зробило багато священиків?.. що аж Владиці прийшлося писати спеціальне послання з погрозою: кождий, хто без дозволу виїде, буде позбавлений сану.

Але - що можна священикові, то аж ніяк не гоже митратові, номінованому єпископом Серейським у Римі. Тепер ніхто у Ватикані тебе не прийме. Будеш ізгоєм на смітниках історії. О, лихо-горе-біда! І так зле, і сяк недобре.

У покоїку стіни чистенько вибілені, голі, лише онде - над накасликом - розп’яття. Фігурка Христа невеличка, але здається, що дуже виразно бачиш Його великі карі очі... що уважно-уважно та очікувально пасуть за тобою з-під тернового вінця. Що ж ти будеш чинити, як тебе аж геть поглине відчай-розпука?!

Таке виходить, що чоловік направду опинився у такій же ситуації , як то було з Ісусом Христом у саді Гефсиманському,- коли він став перед вибором: чи здаватися стражі синедріону, чи ще ні... а не хотілося... о, як гірко було рішатися віддати себе на смертні муки! чи не завчасно?

... у Євангеліях записано, що Ісус просив Отця: пронеси мимо мене чашу сію,- аж кривавий піт виступав на ньому від напруження. Хотя те місце якось завше непокоїть... і в "Догматиці" з ним багато труду... Чи не допущена тут якась похибка? Адже Ісус був давно готовий до жертви, повідав про це апостолам... Зрештою, коли Син Божий радився з Отцем, апостоли ж усі спали. Ніхто не чув, не бачив... і нігде не написано, щоби він розповідав про свої переживання учням. Звідки ж євангелісти могли знати?

Овшім, тобі, одначе, простому смертному, якраз і єдине лишається: звернутись до Отця, аби дістати хотя найменше об’явлення, що будеш спасен. Отже, лише в молитві Отець почує’тя - і найбільш доречною в такому разі стане молитва, укладена Блаженнішим у праці "Божа мудрість". А завтра долучитися до "Святої Євхаристії віків,- як писано там же,- до вічної Євхаристії, що містить у собі всі жертви Апостолів, усіх священомучеників, святителів, учителів, монахів, пустельників, священиків і прочі, прочв без кінця."

Руки самі складаються до молитви й з уст плине:

"Великий і всемогучий Боже! Зішли на мене від престола твоєї Слави Твою святу мудрість... дай мені мудрість Твого уподобання, щоб я у життю зумів те, що Тобі миле,- гаряче бажати, мудро шукати, з правдою узнавати й досконало виповнити на славу і честь Твого святого імени, "на хвалу слави Твоєї ласки". Дай мен, Боже, мудрість мого стану, щоб я усе сповняв, чого жадаєш; дай мені розуміти мої обов’язки, дай мені мудрість моїх обов’язків і дай мені їх виконати так, як треба, як на славу Твою і хосен моєї душі.  Дай мені мудрість Твоїх доріг та мудрість ходження по стежках Твоєї святої волі... Дай мені мудрість послуху; послуху для Твого закону, для Твоєї Церкви; дай мені мудрість убожества... Дай мені мудрість терпеливости, мудрість покори... мудрість правдомовности і добрих діл... Дай мені, Боже, мудрість чуйности, уваги й осторожности... хай мене ніколи не зводить з дороги обов’язків ніякий самолюбний намір; дай мені мудрість мужества й сили, хай мене не звалить ніяка буря... Дай мені, Боже, мудрість Апостолів, мудрість мучеників... дай мені мудрість сердечного розкаяння... дай мені мудрість пізнавання себе у моїй немочі й злобі... дай мені мудрість відречення й пожертвування себе; дай мені мудрість  жертви, мудрість хреста, мудрість крови... дай мені мудрість Отців святої восточної Церкви й усіх великих церковних Учителів... дай мені мудрість першого Твого намісника, щоб я розумів наміри Твого Божого провидіння, що рядять Церквою через римських архиєреїв, дай мені мудрість послуху до Них та до Вселенської - католицької Церкви... дай мені ту мудрість, якої мені й нашому народови найбільше бракує, дай мені мудрість правдивого вдоволення і правдивого щастя. Амінь!"

 

***

 

Аж глибокої півночі зломив сон... Чи й не сон, а якісь марення в напів яві. Ніби до ліжка прийшли та з обидвох боків посідали Івась Ткачук і той семінарист, що подібний на нього... (І вже ніби далося знати, що він з родини Кучабських, Василя, Володимира... Того мудрого Василя, що прославився не лише яко старшина Січових Стрільців, але яко й знаний у Європі, в Берліні, філософ, публіцист; слічними статтями окрасив журнал "Дзвони" у Львові...) А на стіні, де розп’яття, нараз розсяяною кулею засвітився образ Бога-Отця... Кир Андрея... той образ, що його так пошановано описав французький журналіст після візити в Блаженнішого. Митрополит у білому хітоні,- як на світлині Ярослава Коваля з 1935 року в Підлютім,- дивиться на своїх "учнів" понад окуляри, що мало не на кінці носа... дивиться з-під білих брів, що сяють іскрами божественного світла, уважним і допитливим зором... Хто ви? Що з вами? Що потребуєте? І хтось із трьох... ніби ж і сам "отець-ректор"... у відповідь каже: ось ми - Трійця! Освячена Духом Святим! Наша сила в Триєдиности: "Слава Отцу і Сину і Святому Духу, і нині, і прісно, і во вки віков". Трійця наша побідить безбожництво большевицьке-сатанинське-диявольське... в наці Господа нашого Ісуса Христа, що "смертію смерть поправ..." В догмі Спільноти Святих!..

А тим часом на серці розпаношується дивна радість... ніби чоловік ось звільнився нарешті від страшного тягару - від рабських вериг, що ними був той хижий страх перед розправою большевиків, розпач перед втратою комфорту встояного чей щасливого побуту, перед смертельною небезпекою, принаймні тяготами висланця в концентраки Сибіру чи голодні степи Казакстану чи... і вийшов на свободу в опіці Господній - Бога-Отця! З сеї хвилі ніякі загрози не страшні, властиво, й неможливі,- коли чоловік ось знайшовся на полі Господньому помежи смертію і життям, помежи буттям і небуттям, помежи хвилевим і вічним...

"Бо в такій кумпанії,- находить і пустотлива веселість,- як у Заздрості кажуть жартівники, добре й батька бити!" Ой, що за дивина!?

А за цим у всім тілі вчувається та чиста полегкість, що з нею чоловік і літати годен... От напнув ноги вперід і полетів над землею, полетів,- як то в пам’яті з дитячих снів... коли дитяче єство ще не забувало радощів "польоту" в материнському лоні... згідно вчення австрійського жида Фройда (кажуть Гітлєр таки не перечив у його виїзді до Лондона,- хотя з Німечиини й ізгнав).

 

16 грудня, середа

 

У Владики - якийсь чоловік... У сірому футрі, але з-під футра на брудні чоботи спадають фалди чорної ряси. Отже...

- Ми покликали, мій сину, бо отець Ілярій потребує помочі.

... з тим іменем обидва переглянулися; зосереджено-напружений позирк чоловіка засвідчив, що він то чи не вперве чує... Але промовчав - прийняв як належне. Що ж, такий час, люди, аби вижити, виробляють собі звірячу кмітливість. У Владики частенько гостять такі священики, що отримують від нього новітні "хрещення". Ілярій то Ілярій... Допитуватися о прізвище, зрозуміло, не варто.

- Людина здорожена, перемерзла, голодна. Попрошу повітати отця у покоїку для гостей... подбати о вікт і відпочинок, щоби взавтра отець, у доброму здоров’ї, приступив до впорядкування в бібліотеці документів, списаних з архівів Риму отцем Королевським. Час найвищий привести її до порядку та знайти їм таке місце, яке не дуже впадало б у вічі. Отець Ілярій - фахівець у тій справі, спеціально запрошений. Аби всі, хто випадково зацікавиться отцевою приявністю в бібліотеці, об тім знали. А найліпше, якби число осіб - зацікавлених - було мінімальне...

- Все зрозуміло.- Поклін Блаженнішому й знак очима гостеві: ходім.

Владика підносить руку: з Богом, отче!

... "мінімальне"... то значить обхарити, обійти й нагодувати отця належить самому. Навіть Рижака не залучати... А тим паче нічого не випитувати: звідки, що та як?.. На те доручено найближчій особі... що знає повестися в такім разі належним чином.

 

***

 

Отець хутенько відмився, підголився, перевдягнув чисту рясу з гардероби митрополичої - і нараз: щось знайоме!.. В профілю з горбкуватим носом римлянина; в очах, що видають вроджений аристократичний розум... Синява чітко модельованих очей родовитого штибу то спалахує яскравістю, то ховається єдвабно настільки, що вони здаються цигансько-чорними... От і з підсвідомости - як булька газу з глибини води:

- Льонґин?!

Він поводить тими родовитими очиськами з усміхом, що сяє гумором чей мудреця:

- Льонґин. Згадали?

- От підбираюся потрохи...

- Поможу Вашій Ексцеленції. Ваш абсольвент з тридцять другого. Через рік висвячений. І вже між організаторів "Українська молодь Христові", під опікою Блаженнішого та помічника, єпископа Івана Бучка. На голові Вашої Ексцеленції була Академія. А то нелегка праця...

- Бути для вас, таких мудрагелів, бути "Татунцьом"...

- О, так, так! З глибокої пошани... ми...

- Тепер згадав... І чим запам’яталися? Ваші товариші, бувало, набирали вас через імення. Називаєтеся, як римський легіонер, що проколов списом Ісусові груди... а йдете в священичий стан. Вам би двосічний меч і спис...

- До речі, був я капеланом у відділі січовиків на Червоному полі... О, закривав’єм очі багатьом героям, що лягали, як солома, під мадярськими скорострілами. І був свідком, як мадяри з поляками 18 марця розстрілювали на Ворітському перевалі, де Нова Ростока, Жупани, Лази, позвиш пів тисячі полонених з Карпатської Січі. Мене Господь охоронив... Не піднялася рука мадярину вистрілити в священика... Не чуюся героєм... але й не амю права послати собі кульку в голову вслід за героями. Чей придамся ще для справи, яка розпочалася у Карпатській Україні.

- Сумно почалася...

- Зато був час, коли цілий світ обертав се імення молодої держави в своїх умах.

- Британський журналіст Вінч висказався про ті події зневажливо... "Марсіанська оперетка"... Чи варто було йти на страшні жертви - без надії?

В отця очі зволожуються слізьми.

- Надія була... А що в політичній грі ми програли, то...

- Завеликий програш! Звиш сто тридцять тисяч люда українського винищено хортистами,- як для Закарпаття чей більше половини... де Хуст, де...

- Закроювалося на добре. Підкарпатська Русь у Чехів мала автономію. У жовтні тридцять восьмого Волошин став обраний прем’єром...

- Коли збиралися хмари... Як знаєте, як пригадую... попри науку мене теж занимали тодішні політичні зрухи... мюнхенська угода між Німеччиною, Британією, Францією, Італією 29 вересня розв’язала руки Польщі щодо Тешина в Сілезії, а мадярам - щодо Карпатської України...

- Уряд Волошина при тім на цілий світ розсилав звернення, де писалося: "Ми віримо, що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє грімке слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас у тюрми". І слова сі насамперед промовляли до сердець українців не лише в Підкарпаттю... Та не безпідставно. Існувало переконання, що Гітлєр стане на нашім боці... Між Москвою, Берліном, Вашінгтоном, Варшавою курсувала ідея, що "план Гітлєра назагал за те, щоб вернути собі "коридор" і Сілезію і відірвати від Польщі її українську частину, об’єднати останню з Прикарпатською Україною, і з тих обох частин створити васальну Українську державу типу Чехословаччини".

- Чули ми про ці слова совєтського посла в Англії Майського з його розмови з Ллойд-Джорджем. Але то - за 6 грудня... В той же час на місяць раніше, 2 листопада, на знаному вам Віденському арбітражі з руки Гітлєра при поділі Чехословаччини відходили до мадярів Ужгород, Мукачеве, Берегове. Тогди уряд Волошина остоличив Хуст...

- Пам’ятаю і Маніфест від 3 листопада, де писалося: "Відірвання споконвічних наших земель, городів Ужгорода, Мукачева від Карпатської України - це зранення нашої Батьківщини. Але в цій важкій хвилині пам’ятаймо, що коштом тієї нашої рани здобуто українську державну самостійність". А 14 марця тридцять дев’ятого прем’єр Волошин таки оголосив тоту омріяну самостійність; наступного дня на Сеймі обрано його Президентом...

- У ті дні, коли мадярські війська почали наступ силами дванадцяти дивізій і двох бригад, а на кордоні в поготівлі стояло три польські дивізії - в разі чого помогти. Трагічний парадокс! Гітлєр вмив руки. А Сталін на партійному з’їзді викрикав саркастично з піною на устах: "У Німеччині є такі дурні, які мріють про анексвю слона, тобто Совєтскої України, до мушки, тобто до так званої Карпатської України. То ми напевно знайдемо достатню кількість гамівних сорочок для таких дурнів..." І як нині бачимо він виявився найрозумнішим... Гітлєр подарував йому Західну Україну... і Білорусію і Прибалтику... Наоборіт виходить... приєднання "мушок" до "слона".

- Але зерно впало в українську землю - і воно закільчиться... Як ви нас учили на "догматиці": вірмо в надії! Пам’ятаємо слова Святого Павла з його послань: "Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос..." "... бодріться, стійте в вірі, будте мужні..." бо хоч ми "у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та нерозпачливі, гонені, та не покинуті, повалені, та не загиблі".

- І сам я щораз повторяю ці слова з Послань до Ефесян, до Корінфян. Але ж прикро... прикро, до болю нестерпного, що ми, українці, направду в Європі одна з найбільших націй, а от опиняємося щоразу в якійсь паскудній політичній грі... без виграшу. І що Церква може зробити для такого народу? Хіба тримати його на дусі, як учить Митрополит наш Кир Андрей. Той дух і підживлювати, і нарощувати, щоби нарід міцнів і єднався у все більшу потугу, здатну протистояти новим випробуванням, глупоті нових політичних парадоксів. А доки вони...

- От і хочу завірити Вашу Ексцеленцію, що недалеко той час...

- Ой, та не за нашої пам’яти, коли бачимо, що большевики розперізуються і нагліють.

Льонгин-Ілярій вперто похитує головою і всміхається - ніби й зверхньо... бо він - зі світа й повний новітнім тайним знанням.

... що ж, нехай він те знання тримає при собі, очевидно, призначено воно лише для вух Блаженнішого; не треба переступати дозволеного...

- Як же ви знайшлися там? Хто вас посилав?

- Ніхто. Я рушив разом з тими галицькими юнаками, що масово переступали границю й поповняли Січ. Пам’ятаєте ж, який то був могучий ентузіязм!

- Пам’ятаю... збігалися, як мотилі на світло вогню...

Отець витирає слези хустинкою і глибόко зітхає, покірний волі Господа.

 

22 грудня, вівторок. Празник Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії

 

Чей від п’ятої не спиться?

Зимно-бо, зимно, аж дрижаки проймають,- і дві ковдри замало...

Що ж, ощада вугля і дров.

А тим часом надворі морозище-морозенко - "кавалєрський",- ниніка, очевидно, теж до тридцяти стопнів, онде вікна замурувало лисами напріч - уже з тиждень тисне... Ніхто з найстарших такої зими не пам’ятає,- і ранньої, і морозної, і сніжної.

Ба, чей кара Божа за розпалену вόйну: якщо ви поглупіли вкрай - за мирного життя вам нудно, то грійтеся коло вогню від бомб і стрілен... адже ’кийсь там тонновий "фуґас" замінить не один мішок вугля - і за найлютішої зими.

... лиш невідомо, чим аж настілько завинили перед Всевишнім ті поляки й жиди, що їхз сотнями тисяч переселяють Гіммлерові пси якраз на цю пору в Губернаторство? За сеї плюти гинуть від холодів діти й старші тисячами!- як то щодня інформує секретар, наслухуючи Бі-бі-сі.

... але, що Красна Армія з 30 листопада вдерлася у Фінляндію - і цілими дивізіями, полками пропадає в снігах, у тріскучі морози, та ніяк не здолає лінії оборони Маннергейма, то певне, що Божа сила не на боці Сталіна, диявольського накоренка... Шкода прецінь воячків-солдатиків, блаженних у невинности, що їх диктатор приказом висилає на смерть, байдужий до сліз і страждань матерів. А сам же тим часом в теплі, в добрі, в безпеці сидить у свому кремлівському леговищі, курить файку та вишукує на мапі Європи яку би ще державку загарбати, попри супротив природи, але за мовчазної згоди пекельного "побратима" Адольфа. Щоправда, якби виєднав до України Закарпаття і Буковину, то хоть одно вчинив би... як і не по-Божому, то, прийнамні, по-справедливости.

А темрява-очевидно, й до восьмої потриває за вікон, замурованих лисами. Нічник лиш підчеркує, що пануванню темряви в цю пору не легко покласти край... О, Боже, темрява! О, темрява! І надворі, в спальні, ві Львові, в світі... в душі... в мислях... Ниніка ось відбудеш свячення, а що там невзабарі?! "Ніч темна..." - як то в Лесі Українки,- "Всіх влáдарка -ніч покорила".

Чути Рижак у себе чимсь калатає... Встав, отже... Певно, що з шостої, як завше, порається коло радіва,- насамперед злапати Бі-бі-сі.

... добре, якби він зараз оповів щось сенсаційне зі світа, а не згадував і словом про нинішню хіротонію,- не терзав би душу.

А отчик - онде й на порозі... а з тих полисків, що ними промовисто міняться його волошкові... легко вчитати, що якраз і проймає’го екстремальна цікавість щодо хіротонії "патрона",- бо чим же іншим, історичним, буде позначений наш сьогодень?! (Гітлєр ще, очевидно, не вдарив на Бельгію, бо мороз’му не позволяє, а фіни ще тримаються на своїй лінії кріпко, бо мороз їм сприяє). Але хитрунець таки з мовою не квапиться,- аби де часом не зійти на слизьке... Делікатний отець!

Натомість випалює велемовне:

- Прийміть, Ваша Ексцеленціє, мої щирі здоровлення з нагоди радісного свята Пресвятої Богородиці! Знаю, з Ваших уст, Ваша мамця...- Щасливий, що вдало знайшовся у складних констернаціях.

- Так, мої мама нині моляться за мене у Престолів. І ви, брате, моліться...

Той вдає, що не дуже розуміє - чому? Покірно схиляє набік голову,- ніби за щось вибачається...

- Так... не кремпуйтеся, пресвітлий. Можете сміло поздоровити мене і з хіротонією. Не думайте, що я не готовий... Я глибоко свідомий тої чести, що випала на мій льос, не зважаючи на певні неподобні умовини... То ж не бійтеся, що я можу сприйняти ваше здоровлення в часи крови й плачу як іронічний жест.

Отець, одначе, "кремпується". Але з іншого... з того, що "патрон" викрив його лукавство,- нехай і миле. І зажебонів:

- А певно... певно: я дуже розумію Ексцеленцію... розумію - зо всіх виглядів. Лише прикро, що відбудеться тайно. Але, боронь Боже, нікому... нікому!

- Слушно! Що тут казати?! За інакших... за нормальних людських обставин чоловік би й чувся по-людськи,- як то мовиться, із належним решпектом. Але...

Рижак зносить руками, на лиці виявляє безмежну цудовність:

- О, то було би пам’ятне... то було би історичне... величаве свято! - Бідачина, отримавши позволення на відкритість у глорифікаціях, аж впадає в транс:- О, я знаю той увесь церемоніял! Насамперед - архієрейська Літургія. У Соборі. В прияві Митрополита. При служінні єпископів співсвятителів, а то й суфраганів - Станіславського й Перемишльського... Номінант складає Сповідь Віри. Відтак читання буллі папи... чи самим папським нунцієм,- єсли приїде на се конто, чи Митрополитом. Звучить вітальне слово Блаженнішого. Вручення митри, єпископського жезла... І все то - за величезного здвигу духовенства, високих гостей міста, вірних. Вітають і Церкви - Римо-Католицька, і Вірменська, і... Номінантові надається слово - і він виголошує проповідь-кредо, що має лишитися в анналах Церкви... в народі... навіки.

- Ну... вже... дайте собі на стримання! У брата вельми буйна фантазія. Хто би то міг ліпше розгорнути розкішну картину хіротонії?! У мріях... Наговорили!- і мені здалося, що’м відбув тоту славну учту щойно.

... добрий отчик гадає, що тим словесним потоком якось розрадить "патрона". Проте це - хіба сіль на рану.

Мало того, він раптом висказує щось неймовірне:

- Сей хрест Вашій Еміненції - то від Божого провидіння! То велике щастя - яке випадає обраному раз на много-премного літ!- І в несамовитій просвітлености поводить круглими, як тарелі, вічми з дивом, а брови - аж на чолі.

- Ну, ну... що ви се кажете?!- І правда, видно чоловічок у трансі вже заговорюється.

- Кажу... що єнчого в Еміненції не може бути... з огляду на Боже провидіння. Бо Господь нагородив Еміненцію виразною харизмою лідера. З такою харизмою чоловікові - лиш коритися волі Божій і йти туда, куда призначено звище.

- Ой, звідки то ви?..- А при тім: щось близьке й до правди... Невже Рижак - і мудрий, і спостережливий аналітик, розуміється на людях?!

- Се не тілько я так висновковую. Недавно Котів повідав мені, що в нього була бесіда з Владикою о вашій особі. Владика й мовив, що преосвященство Сліпий володіє харизмою правдивого, від Бога, лідера. То їсть такого лідера, що йде на чоло будь-якого чину не з власного жадання, не з галайканням, щоби його всі чули й мали за чолового. А виходить він у лідери лише жертовною працею і талантами, з Божого пляну. Тому не дуже голосний, і дехто сумнівається у моєму виборі. Але він себе ще проявить!- з Божої волі й затьмить багатьох, которі себе незаслужено високо носять.

- Дякую, пресвітлий отче, брате, за вашу доброту, за щире жадання мене зігріти в морози "ночі темної". Але сего в зимноті ранку замало. Ходім та вип’ємо ще й гарячого чайку.

 

***

 

У митрополичій каплиці доволі тепло,- у тім і крихта полекші, що хіротонія відбувається у стилі "катакомбному".

А ще владики, що Никита Будка, що Николай Чарнецький, у митрах і в повному єпископальному облаченні для служіння Літургії, з належною урочистістю, з благоліпством на лицях, гідно виказують розуміння виняткової значимості хвилі незалежно від того чи це в Соборі чи лиш у каплиці.

Митрополит також в амарантовому саккосі, в омофорі, з панагіями і хрестом... саккос розкішними фалдами покриває і візок, тому враження, що Владика возсідає на троні,- й весь час чоловіка пориває мимовільне хотіння схилитися веред величчю "Бога-Отця" у поклоні.

У Блаженнішого, однак, попри врочистість святочного чину в погляді глибоких очей мудреця просвітлена лагідність,- таке враження, що через хвильку він усміхнеться і скаже щось батьківське з теплим гумором.

Зате прелати Капітули отці Олександр Ковальський, Леонтій Куницький і Василь Томович та соборні крилошани отці Василь Лаба, Роман Лободич і Омелян Горчинський - суцільно неприступна суворість і аскезна сухість. Попри миготливі зблиски свічок.

 

***

 

А все таки - нехай там у незабарності громи й блискавки, муки й страждання - приємно чути, хвиля незмірної радости проймає все єство, коли звучить: "Від 25 листопада 1939 року". "Пій Єпископ, Слуга слуг Божих". "Возлюбленним сином Митрополичої Капітули, Духовенству і Народові Города та Архієпархії Львівської Українців поздоровлення і Апостольське Благословення".

"Сьогодні Ми, засягнувши ради Достойного Брата Євгенія, Св.Римської Церкви Кардинала Тіссерана, Секретаря св.Конгрегації для Східної Церкви, та повнотою нашої Апостольської власти - Возлюбленого Сина Йосифа Сліпого, Архидиякона Вашої Митрополичої Капітули і ректора Єпархіяльної Богословської Семінарії, вибираємо для вакуючої Архиєпископської Церкви в Серре і її ж титул йому надаємо, а рівночасно оголошуємо й установляємо Достойному Братові Андреєві Шептицькому Митрополичої Вашої Львівської Церкви Українців Архиєпископові, поки він живе та очолює Церкву, Коадютором в Управі та Адміністрації цієї ж Церкви із правом будучого наслідства як в духовних, так теж в дочасних справах, із усіма повновластями, тягарами й обов’язками, що приналежать цьому Урядові згідно з загальним правом і нормами Української Церкви".

"... Про це все повідомляємо Вас усіх цею Нашою грамотою і поручаємо Вам у Господі згаданого Кир Йосифа, будучого Вашого Архиєпископа, радо прийняти як Батька і Пастиря Ваших душ, віддавати Йому належну почесть та спасенним Його вказівкам і порученням давати послуг і пошану вже в часі Його Уряду Коадютора, так щоб він радів, що знайшов у Вас відданих Синів, а Ви в Ньому доброго Батька".

А зір гейби мимоволі, неслухняно, з великої нестримної цікавости оббігає лиця єпископів, прелатів, крилошан вчитати, що ж відбилося на них, коли вчули: Кир Йосиф, який ще яку годину був собі "отцем-ректором Семінарії", а зараз уже він і "Батько і Пастир Ваших душ", ви йому - "віддані Сини", а він вам - "добрий Батько". Чи не мріє хто з присутніх у скорості "осиротіти"?..

Лиця, одначе, нахилені в смиренности, в "послуху й пошані". Що ж...

 

***

 

Що іншого, більш приземленого, мож’ евентуально віднайти в зщичливих усміхах чи то Чарнецького, чи Будки, в ту хвилю, коли Митрополит воздвигає митру над головою номінанта й відтак увінчує нею благословенну голову. Кожному з єпископів, очевидно, згадалася своя хіротонія та якісь, може, особливості свячень безпечних та повнодійсних.

Микита Будка яко гумориста від роду не годен стримати ще раз веселости, коли винахідливий і теж охочий до теплого гуморку за будь-яких умовин Блаженніший вручає "Синові", замість правдивого єпископського жезла, свою палицю, яка колись, у 1917 році, виконувала таку ж саму ролю при свяченні на єпископа бл.пам.Йосифа Боцяна в Києві,- тоді теж промоції мали винятковий характер і не всі необхідні аксесуари в таких умовинах були на руках. На диво, дістається чоловікові й той же, Боцянів, єпископський перстень, той самий гієретикон. Цікава й славна спадкоємність! Знакова! От лише не знати: цей знак - на здійснення задуму Божого провидіння чи знову ж для збереження раритетів і передачі якомусь наступнику?.. Але добре то, що в час хіротонії зі словами благословенства перейде до тебе як дар, як оберег часточка енергії серця і душі єпископа Боцяна, що прославив свої іменем Українську Церкву. Ба, все не так при сих свяченнях, і щокрок то якась особливість в ритуалі стає неповторним символом якраз хіротонії Йосифа Сліпого. Гей, стільки символів не могло зійтися разом випадково! Що ж... лишається вірити, що се лише на добрі діла, на щасливі сподівання. "Палець Божий"!

 

***

 

Ось і сталося!

Ще не цілком то - у змислах, у серці, але щось переповнює чоловіка таке, що аж дихання запирає. Надвір би на хвильку... відсапнути на свіжому воздусі.

А воздух - о-о-о! Відразу лапає за вуха, морозом тридцятистопневим. Митра вмить холодіє і стискає голову змороженим обручем. Як не рідна... Або - з нагадуванням: почуй, от, "сину мій", вагу її... і пам’ятай - не для забави тобі оддана... пам’ятай! І шкіра зморожена терпне...

А дня ніби й нема. Понуро, сутінковато,- як у пивниці, як то завше в тюрмах... повідають, хто сидів. Що ж, найкоротший день у році. Сонце змерзло й десь там на небесах гріється між зорями.

Очевидно, так ліпше... не багато тута вештається конфідентів "енкаведе",- вони теж люди, мороз і їм допакає.

На воздусі, однак, легше не робиться, бо мороз забиває віддих.

А ще грудка... якась тверда й нестепна... підпирає горлом. Ніби не знати звідки взялася... Чоловік же здавна славиться межи своїми яко молодець "суворої вдачі",- натури, отже, не тонкосльозої.

У коридорах, де тепліше, чується, що та кепська "грудка" - з непомірного зворушення: таки ось сталося - і вже ніхто нічого не верне. Не змінить! Ти - над прірвою, приречений, і мусиш іти далі покірно й аскетично... йти спокійно, принаймні, зверха, з молитвою в серці о "Божу мудрість",- і не зважати на дихання прірви - дихання, що розсівається навколо тебе жахом. Що ж, іди - бо мусиш іти! Лиш не оглядайся назад, не дивився на прірву, бо як тільки глянеш, то й вона витріщить на тебе око Горгони - і ти... Іди - і не пропадь! Господи! Гос-с-споди!.. Владика Неба і Землі!..

У митрополичій трапезній зібралися лиш ієрархи, що служили при свяченнях. Перша гадка на полі мисленних зворушень - "Тайна вечеря"! Без контролю над собоюЮ- чи нема якого зухвальства в цій гадці?

Горять лише свічки,- але при тім не темніше, ніж при жарівках.

Владика всміхається назустріч "синові",- явно настроєний внести якесь лагідне пожвавлення у зборі. Питає ласкаво:

- Чи ви плачете, мій сину?

- То від морозу, Ваше Блаженство. Перейшов двір - а тисне й сльозу витискає...

Ще веселіше й ласкавіше:

- А навіть, якби й сплакнулось... Це нині й належиться. Бо нині ви народилися ще раз. А як немовля народжується, то - що?! Найперве - плаче. Бо переходить з комфортного світу материного лона у світ холоду, морозу, тривог і клопотів, боротьби за виживання. Ви теж, сказати б, з комфорту... відносного, розуміється... минулого життя переходите в світ не вельми... не вельми комфортний, мусимо визнати й поспівчувати.

Пауза - для осмислення. Слова-бо, "не вельми комфортний", зараз для всіх особливо ємкі - в них чується так багато, безмірно багато "некомфортного" для архиєрея-уніята... Тому западає і ємка тиша, порушувана лиш потріскуванням свічок. Зате дуже приємно пахне правдивим воском, чується правдивий церковний дух... чей перших християн у катакомбах.

Владика, однак, тим же, схильним до оптимізму, голосом продовжує:

- ... зате се народження є освячене благословенням Духа Святого, во славу нашої Української Церкви. Високо відповідальне. В чутті тої неземної відповідальности й можна сплакнути... для полекші, й з радости, що Господь вибрав якраз такого, як ви, сину мій. Ту радість ми поділяємо - всі приявні тут. Ту радість кріпить віра, надія, любов. Віра ваша несхитна, в надії укріпимось,- бо знайдемо ту кріпость у Христовому серці. Вип’ємо вино й розломимо хліб во ім’я Отця і Сина, і Святаго Духа... во ім’я Христової жертви для нас, рабів Божих.

Тверда грудка сліз - іще твердішою зробилася і дихнути не дає! Лише ковток червоного терпкого вина якусь полекшу дарує...

Владика всіма силами прагне винести цей збір поза всякі земні тривожні реалії у вертеп, де лиш Ангели й Слово Боже, але "земне" - ніяк не відпускає. Через те він і набуває урочистого виду й сердечно говорить - проповідально:

- Дорогі мої брати, преосвященні владики й отці, вип’ємо вино й розламаємо хліби на честь Христового серця, що нас огріває в найлютіші морози благодаттю своєю... в морози, що не лише від природної сили, а більше від диявольської спокуси сліпих у безбожництві смертних. І воз’єднаємося разом з тими, хто йшов разом з Христом... в Євхаристії віків - од "тої першої Служби Божої, яку приніс сам Ісус Христос на Таємній Вечері й якою жертвував своє життя на муки, хрестну дорогу й розп’яття... до останньої жертви Служби Божої, яку колись принесе останній священик..."

Що не слово Митжрополиче, то в цю знаменну хвилю, здається, несе воно чудодійний заряд пророчий,- аж мороз по тілі йде - мороз лютіший, ніж надворі... той мороз, що підштовхує чоловіка до усвідомлення себе в неповторному й історичному дійстві. Воістину сей "мороз" єдино здатен викликати лише "Бог-Отець" наш - Владика Кир Андрей Шептицький!

Одначе, знаходимося не в храмі, а за трапезою... святковою... де можна й зужити ласки слова щирого, дружнього, веселого... аби відчути себе ще живим серед живих.

На те є пресвітлий Будка. Він і каже:

- Вечеря в нас "Тайна" - і насамперед від большевиків. Радію заздалегідь: о, як гірко вони будуть каятися, що не змогли перешкодити нинішнім свяченням! Щоправда, нас не є дванадцятеро, і нема між нами Іуди...

З цим і в кожного виникає жадання вступити в розмову, додати чогось доброго зі своїхх гадок, аби підчеркнути атмосферу того євхаристійного єднання, що про нього повідав Блаженніший. У тому гаморі й поволі якось відлягає на серці, тепліє на душі. Насамперед від спостереження того, що всі приявні не виявляють нічого проти владичого вибору, возвеличення митрата Сліпого в архієреї,- в коадютори!

Хтось і до політики переходить... бо тепер і нема де діватися від неї,- проникає в кожну шпару, навіть у катакомбну келію. Мовляв:

- Таки віримо, що большевики довго не загріються. Бо двох диктаторів - диявольського чину - забагато на землі. А большевизм є значно слабший від нацизму...

Владика сумовито похитує головою і тихо... тут же й западає мертва тиша... мовить:

- На жаль, Українську католицьку церкву ніхто не любить. Як большевик, так і нацист, бо то національна церква - церква українського народу... на жаль, того народу, що є скалкою в оці всіх імперій - незалежно від ідеології і кольору прапорів. Єдина віра... кріплена Святим Духом... що прийде заглада на обидвох диктаторів. Тільки так бачиться у будуччині, з огляду на Божий промисел.

І хоч всі приявні давно були переконані в безпомильности Митрополита в передбаченнях, та в усіх нараз чей мимоволі наліг вираз скепсису на лиця... скепсису та журби,- мовляв, добре... але коли вже нас не буде... бо сила диктаторів надто могуча, шоби спласнути в короткім часі; на завал такої сили, очевидно, буде треба роки й роки...

Оптиміст Будка зараз і тут знайшовся з "оптимістичним" аргументом:

- Чув’єм від політика, що накручує на вус чудні вісті... Ніби Сталін в час підписання "Пакту" був проти "любовної преамбули", сказав нема чого... коли ви шість років обливали брудом нас... відтак ніби жартома додав: "Ви все одно нападете на Совєтскій Союз". Було б і добре... насамперед нацист гамкнув би большевика, а потім і прийшла би криска й на... на Адольфа.

Запанувало й веселіше пожвавлення,- бо люди при вині, серед своїх, схильні лиш до повноти духа, оминаючи herror vacui[12].

 

***

 

Сон не брав, хоч і пізно чоловік поклався до ліжка. Бо страх... страх... вилазив зі всіх шпар і огортав тіло мокрим зимним полотнищем... ніби то вже плащаницею після стражденних мук у большевицьких лабетах. Знову напливали жорстокості польських пацифвкацій у тридцятому році й мішалися з жахіттями, що про них писала антибольшевицька преса... й те все щораз та струшувало нервами, відганяло примари сну. І найогидніше - серед ночі - все очікувалося: ось-ось енкаведисти загрюкають у двері... забирати. Повідають-бо, що вони лише ночами, пізно, забирають у свій "чорний ворон". І що найгірше: вселилася жахна гадка, що тепер ця мука не покине’тя ніколи поки не прийдуть і не заберуть... або щось не зміниться у світі. Страх... страх... і дрож у всьому тілі. Vis et metus![13]

 

***

 

О шостій - вставати, а весь розбитий, невиспаний, хоч і живий ось кладися до гробу.

Але нараз із вулиці - залививстий гавкіт... Глянув на розп’яття - і вразило чуття невтомного спокою Ісуса Христа на хресті. То й гостро вдарило усім єством: живу - і хочу жити!

 

***

 

Але чоловік, що пройшов високі науки Європами, не впав у той проклятий страх аж тілько, щоб не поборотися з ним,- призвавши до помочі весь свій інтелєкт, мудрість світових філософів, ще від Платона... мудрість свого "учителя" Кир Андрея, що в своїй, недавно друкованій праці "Християнська праведність" розвалкував се поняття на підставі християнського вчення. А мудрість наймудрішого Томи Аквітана!

Страх - натуральна захисна функція єства,- сли по-науці.  Але то не є імперативом, який має сприйматися безкритично. Адже, як його забагато, він сковує волю, паралізує мислення, вносить в організм розруху - аж до серцевого удару й моментальної кончини... У Гельвеція так і написано: "Страх породжує в умі жахливі привиди, які проганяють подув надії... Страх, подібно Медузі, перетворює нас у камінь..." У праці "Про ум" - ще докладніше: "Страх не менш могутній, ніж гордість, викликає ту ж дію: від творить привиди, населяє ними кладовища... оволодіває всіма здібностями душі, не залишає жодної вільної,- щоби побачити глупоту причин його". У Ціцерона в розділі "Про страсті" - "Страх - відступ і втеча душі". "Страх - це обережність без розуму". "Якщо ми ухиляємося від зла, то називається осторожністю і притаманне лише мудрецю, а якщо вона не узгоджується з розумом, а здійснюється з приниженням і надломом душі, то це називається страхом".

У Владики йдеться про страх в аспекті Христовому. Про Господній страх! Як чесноту любови до Бога. "... предметом страху є зло, але треба розрізняти подвійний спосіб, у якім зло є предметом страху. Тим предметом може бути або саме зло, перед яким чоловік утікає, або то, від чого чоловікові може прийти якесь зло".

Ось - розгорнена книга, яка завше під руками. Нині тягне вчитуватися в стрункі логічні візії "учителя" з особливою увагою. Бо в них порятунок...

"Бог,- отже,- як безконечна доброта, не може бути предметом страху в першому значенні... але другим способом Бог може... оскільки якесь зло чоловіка має з ним зв’язок. Від нього походить зло кари, зло кровини, що відділяє людину від Бога".

"І так чоловік може боятися або кари, або кровини... Коли чоловік так боїться кари, що той страх не зменшує в нім волі гріха, і він з тою волею грішити годиться, такий невільничий страх є недобрим, не є ніякою чеснотою, не веде до Бога. А коли свого власного добра не ставляє за найвищу свою ціль, тоді страх з любов’ю до Бога може бути в душі з Божої благодаті".

"Але ж і в тім страсі чоловік може піднестися вище, оскільки може себе самого любити в Бозі й задля Бога. Такий страх називається синівським страхом, і сходить на одно з тим страхом, що є - перед провиною. Бо хто боїться не кари, а провини, той любить Бога більше, ніж себе. Бо це пркмета синів - боятися прогнівити батька".

"Чим більше хто Бога любить, тим менше боїться кари... тим сильнішу має певність нагороди..." "З Божою любов’ю росте надія, і страх зменшується - й до певности надії прилучається щось, що св.Тома називає довір’ям у певність нагороди". Отже, є спасительний страх: "Апостол каже: "Зі страхом і трепетом працюйте над своїм спасенням" (Фил. 2.12).

Владика й сотворив Молитву за страх Господній:

"Всемогутній і милосердний Боже!

А що дорогою в спасення, дорогою в оправдання є страх Твого суду й Твоєї кари,- через Кров Твого Ісуса Христа благаю Тебе: "Господнього страху навчи мене".

"Боюся Твого суду, боюся Твоєї кари, боюся впасти в руки загніваного Бога, боюся пекла, боюся стратити небо... Поруш моє серце діланням Твоєї благодаті, оживотвори його, воскреси моє серце! Воно мертве без Твоєї ласки. Дай йому стільки спасительної і над природної сили, шоб могло сповнити все те, що треба сповнити в Таїнстві покаяння. Дай мені достаточну до того віру, дай мені страх кари, а більше страх провини, дай надію відпущення і надію спасення... дай же мені до Тебе повернутись після тяжкого упадку. Амінь".

От... страх перед енкаведистами - це і є той "тяжкий упадок".

Але страх перед вами, мерзенні большевики, то є зеро порівняно зі страхом Божим!

Усемогутній Боже, "дай мені мудрість Господнього страху!" "Господній страх виганяє гріх" (Сир. 1.2). "І не введи нас во іскушеніє..."

Владика писав: "Судрість дає благорозум’я і знання, дає страх Господній, справедливий суд, наставляє на кожну праву стежку..."

Отже, якщо страх і ламає... страх злий... то віра побіждає страх! От! Віра! Віра...

 

"Хресний ход"

 

1940 рік

 

 

"Гряди по мні..."

(Йо, 1.34)

 

 

17 січня. Середа. Собор 70 апостолів

 

Після вечірні - у Владики.

Блаженніший примружує очі, ніби в усмішці,- як то перед наміром промовити щось несподіване, вражливе чей заключене в тайні.

... що ж, відколи "хазяйнують" совєти, "Учитель" чи не зачасто "вражає" "учня" чимсь тайним і несподіваним,- помимо того, що "учень" не залізний... а ще в страхах перед можливою "гостиною" чекістів... "арештом і висилкою",- слова з жахом.

І мовить Владика лагідно:

- Сливе похвáлите’мя, сину мій, що’м обрав якраз нинішній день - пам’яти о Соборі 70-ти апостолів, аби задуматися нарешті й о нашім Соборі? Єпархіальнім Соборі!

- Ваше Блаженство завсіди в мене заслуговують похвали о чім би не задумали. Бо завсіди Вашому Блаженству приходять лише мудрі мислі.- Язик видає стале, а тим часом пальці мерзнуть, всередині холоне, чей би січневий мороз протяв стіни митрополичого палацу й раптовно зморозив усе тіло.

... от ще нам би нині бракувало Собору! О, це би вже несподіванка з несподіванок, поза межами несподіваного!

- Не дуже мастіть... бо не знати чи вам припадуть до душі мої "мудрі мислі" днесь.- Ба, Владика розуміє’тя і видить наскрізь,- треба пам’ятати; перед мудрецем не сховаєшся.- Єпархіальний Собор! Звучить величаво. Але які б то настали гризоти й клопоти для нас,- як на нинішню політичну хвилю.

... сама річ! Єсли про Собор не було мови за Польщі, то нема чого конопадитися за безбожників,- коли треба передовсім Церкву рятувати. А, може, Бог якось та змете большевицьке сміття, тогди б і... Але відповісти треба - як належиться:

- Гризόти не гризόти! Клόпоти не клόпоти! Ніяке славне діло не обходиться без гризот і клопотів. Але як ідеться про обов’язок, то передовсім - праця.

- Логічно. По-геройськи!

... або що?! Страхи - страхами, але, як то кажуть у Заздрості, єсли обрався грибом, то лізь у борщ. А тим паче, обов’язок перед Богом і людьми - найвищий серед смертних у архієрея. Альбо скидай митру та йди пасти корови, альбо вдар жезлом об землю і скажи: готов на жертву - і навіть на смертну! Втім, а, може б, то якось відсунути... відтак надовго призабувши - до ліпших часів?

- Лиш не втямлю, Ваше Блаженство, чи буде то з руки, коли ось розгортається у повній силі протинаступ на Церкву з "решітельними" замірами? Чи Собор не спровокує ще більшої "решительности"?

- Маєте рацію,- згоджується Владика осмучено.- Але є від Єпархіального Собору в 1905 році минає тридцять шостий рік! Не беру до уваги Петербургський у сімнадцятому,- там-бо суто галицьких проблєм не заторкувано. Усе якось чекалося сприятливіших умовин... Рік за роком проминав, а умовини все погіршувалися та... Аж поки...

- Ой, тоті умовини! Хоть би не згадувати...

- Не умовини - то правда!- а від одної біди до другої. То Перша світова... то українсько-польська війна... то пацифікації... Щоправда, раз блиснула й світла хвиля у темряві ночі. "Українська молодь Христові"...

- По-моєму, своєрідний прообраз теж величавого Собору,- прецінь п’ятдесят тисяч добірної молоді з краю у Львові з іменем Христа й України на устах і в серці!

Владика похитує головою - і знов осмучено. Бо ж не повторилося це голосисте дійство... І мовить далі:

- От щоразу нове-невідкладне на мус підганяло до наглої боротьби за Церкву чей загрожену націю. Аж поки ось та не впали большевики на голову... що й не рівняти!

- О що мовиться.

- Але далі чекати, сказавши: гріховно - замало сказати... Прόблєм нашого устрою під большевиками назбиралося стілько, що якраз тепер вже нема як відкладати. Якраз большевицький погром нашої системи богословської науки, наших монастирських чинів змушує нас у соборовому плані виробити правила поведінки всього кліру в умовинах тяжкої, складної боротьби за збереження Церкви від заглади. Мало того... подбаймо про впливи наші й похід на терени Великої України, в ідеї з’єдинення... При тім  концептуально визріває... я б сказав, доволі занехаяна, й обрядова проблєма. Як ніколи, гостро постає... знову,- подібно до стану в двадцять третьому році.

- Як для мене, у Посланнях, письмах, богословських працях Вашого Блаженства, в роботі Міжєпархіяльної Літургійної Комісії від 1929 року... зрештою, у вислідах літургійного руху в Католицькій Церкві Європи... обрядові справи рішені.

- Для вас... яко наукового робітника... Але не для мене яко візитатора... чи... А ще, коли маємо таких самозваних впертюхів, як суфрагани - Григорій Хомишин у Станіславові чи Коциловський у Перемишлі... Ось, богослови західні, що за Літургійного руху поважно вистудіювали візантійський Схід, дійшли понять, що ми мусимо раз і на завсіди зірвати зі системою нелегальних і необрядових... латинізованих... новостей у нашому обряді, а тоті "западники" гнуть своєї лінії - і не каються. А ще ж би послужити й національній справі,- коли молодь запалена ідеєю державности, може втягти нарід у кровопролиття... через брак досвіду.

... о, стілько всього, що Владика - сли задумав, то вже не відступить.

- Як Собор, то Собор!

- Оптимальніших умовин не діждати за воєнного часу. Маємо розписати соборовий проґрам якнайскоріше,- щоби розпочати урочисте засідання у Світлий Четвер... за візантійською ерою року Божого 7448 індіктіона восьмого.

- Біда, що з’їдеться мало священиків. А ще даймо нá то: арештовані чи виїхавші за Сян - це особи видатніші за спосібностями, за вченістю, ніж більшість тих, які лишилися на парафіях...

- Що ж, нехай їх Бог благословить. Постараємося і з тими, що прибудуть... делєгатами хоть би від каждого деканату... багато зділати. Пора скінчити се огидне протистояння "восточників" і "западників", аби вирвати з лабет большевицьких пропагаторів основний козир для розколу й ліквідації нашої Церкви. Чей укоськати диктаторський норов Хомишина. Бо наш порятунок: єдність, єдність - як ніколи!- Владика - хворий то хворий, але як ідеться о принцип, то з нього правдивий Іоан Хреститель, що гнівно й рішуче проповідував на берегах Йордані.

- А сли він зризиґнує?

- З нього - можна сподіватися... Але Постанови й Декрети Собору приймити мусить.- Просвітленість лиця Владики свідчить, що він, як завше, впевнений у перемозі. Пророчо! І додає:- "Нема зла, щоб не вийшло на добре",- така примівка в народі на Станіславщині. Якраз тепер найзручніший момент звільнити’го від латинства... коли тиснуть большевики, а від польського уряду нема піддержки. Парадокси життя! Час трагічний, а нам ось у певній точці сприятливий... аби раз і назавжди скінчити з глупотою протистоянь,- знаєте ж, як це мене болить! Використаймо ваші дослідження в догматиці...

- Большевики, як довідаються, що попираємо "западників", дуже втішаться. Скажуть, Юр нарешті нас ізлякався і відступає від Риму.

- І нехай... то нам тепер на руку. Колись, перед кінцем ХІХ століття, як священик-уніят запускав бороду, носив рясу з широкими рукавами, а в Богослуженнях тримався обрядів, приписаних у церковних книгах, невідступно, то його підозрювали в тенденції руху від Вселенської Церкви. Але західні богослови, як знаєте, вже зрозуміли, що наоборіт - з очищенням Східного обряду від латинщини наша Церква укріплює свою єдність з Престолом і має навіть много хосенного для перейняття латинниками. А єсли совєтам наше мимовільне лукавство "понравится", то, може, не будуть дуже влазити в хід консисторських сесій Синоду по четвергах.

- Початок на Світлий Четвер... гадаю, теж би вдале "лукавство". За святочними стовписьками вірних по церквах не кинеться енкаведистам у вічі збір священиків непомірним числом.

- Ви мене, сину мій, розумієте!

- А ще як зм’якне бунтівливий рух достойного Хомишина...

- Яко ректор Семінарії у Львові, в перші роки мого уряду, виглядав потульним отцем-доктором; бувало, мені аж прикрилося його подобострасне до мене ставлення. Гадалося, то мій зріст очаровував малого... А там... скоро набув гонору... що й багато скарг посипалося... і здебільшого від "просвітян", від "Січей" Трильовського. Ніяк не визнавав "Просвіту" як Боже діло. Скидав її до радикалів, соціалістів, аж до атеїзму,- бо, як на його думання, не всюди головою осередку був священик. Тож супроти "Просвіти" задумав свою "Скалу"... Ба, правдивий диктатор! А з диктатора - найбільший грішник,- бо диктаторство - від гордині.

- По-моєму, і від браку розуму.

- Не глупий він... як бачилося мені ще в тім часі, коли’м висвячував’го на єпископа. Мав же докторат...

... може Владика й кається, що допустив Хомишина до уряду, але нічим цього не виказує. У Владики - непорушний принцип: розв’язувати всілякі гордієві вузли не сокирою чи мечем, а силою розуму,- ось і терпляче зносить своїх розумних суфраганів, терпеливо очікуючи нагоди... аби вийшло все по-божому. Дай Господи святому сили й здоров’я дочекатися!

- Отже, слухаю, Ваше Блаженство. Над чим же маємо розпочати роботу в первий маль?

- Днесь розміркуймо над Письмом-розпорядженням про евентуальне розписання Собору. Концепцію, причини скликання й основні постанови... Очевидно, мусить воно, попри все, мати форму коротку, лаконічну, аби енкаведисти не довідалися з нього нічого для себе корисного, а священики відчули сувору одвічальність. На часі - Послання "Про обряди",- що стане одним з найголовніших декретів соборової діяльности. Я тут собі вже уклав деякі програмові постуляти в обрядовій ділянці. Гадаю, що ви погодитеся зо мною. Прошу вислухати. "Ми мусимо раз і назавжди зірвати зі системою нелеґальних, необрядових новостей у нашому обряді." Аби скінчити з обрядовим хаосом, що виник від легковажного ставлення до постанов Замойського та Львівського Соборів про єдність в обрядових справах. "Мусимо усталити раз і назавжди всі закони нашого літургійного права та узгіднити з ним наші обрядові практики, себто мусимо пропустити все чуже, що ввійшло в наш обряд без огляду на те, чи воно запозичене з латинського обряду, чи від ніконіянської обрядової реформи. Мусимо вернутися до приписів нашого первісного літургійного права, приймаючи лише ті зміни, які є дійсно законними змінами того права..." Інакше нам далі дороги в справі об’єднання Церков нема. І далі в нас будуть непорозуміння з Апостольським Престолом... з нами й зовсім перестануть рахуватися. Чому ж і знято з мене повновласті, яких я був удостоєний від папи Пія Х і за Бенедикта ХV.

- З ласки Вашого Блаженства, хочу сказати, що буде гідно, єсли нове послання про обряд стане адораційним розвиненням в сучасности Послання "Про обрядові справи" від 13 цвітня 1931 року. Там доволі ґрунтовно випрацьовані напрямні процесу...

- Натурально. Збережемо тяглість основних засад, аби священицтво мало ясність і розуміння в поступі нашої науки. При тім доведеться злагодити ще кілька супутніх декретів... у часі поготівлі. Але... - Владика кладе свою лівицю на руку "сина свого", злегенька потискує, ніби з проханням до пильної уваги, й продовжує зміненим голосом: - Але, сину мій, не марикуйте собі, що, може, покладаю на вас чей завеликий тягар. Простіть! Простіть недужому й древньому старцеві. За таких умовин, що маємо, не довго, як то кажуть на Великій Україні, лишилося топтати ряст. Бог покличе... То мушу поквапитися, аби з Собором, з соборовими декретами й рішеннями розчистити вам дорогу від залежалого сміття, балясту випадкового, бюрократично загубленого в законах; аби в тяжкій і жертовній праці ви мали очищені закони, легкі до виконання, зрозумілі, логічно вивершені, властиво, практичні; аби ті, що кажуть, ніби очищення східного обряду від елементів латинства - то є назадництво, замовчали; аби концепція - не відступати од "духа і стилю обряду" - дійшла до вжитку всього нашого кліру,- тоді бо суперечки між "западниками" і "восточниками" остаточно втратять ґрунт; наша Церква вийде на широкий простір правдивої єдности з католицьким світом, де нами буде задоволений Апостольський Престол, і заживуть у мирі ті, хто хоче розвою і вдосконалення обряду не диктатом, не силувано, а виходячи з "духа і стилю обряду"...- Так ось проникливо-лагідно - як належиться старенькому патріархові - настанова своєму улюбленому наступникові, ніби слова заповіту. Аж чоловікові серце скрушило, підступили слези... і жаль, і біль... Свята бо людина! Божа!

Надворі, тим часом, січнева завірюха. Сніжниця і вітер... Вітрище кидає жменями снігу по вікнах, мов би нагадує: будь, синашу, свідомий величі історичної хвилі!

... і направду для тебе, для Йосифа Сліпого, настала неповторна хвиля душевного єднання з "Учителем"; хвиля, коли Кир Андрей розкрився воістину як жертовний ієрарх, гідний найвищого звання Слуги Божого. То як при тім не взятися за роботу усім серцем, у божественному запалі, в огні Духа Святого.

 

***

 

А невтомному "Богу-Отцю" лиш того й треба - вздріти в очах свого найближчого запал до праці. Бо примусу він ніколи не застосовує. Як у Заздрості кажуть: "силуваним конем хліба не доробишся..."

Бере папір, одягає цвікер і каже:

- Тут ми занотували коротко, про що би на Синоді - з найголовнішого... в єпархіальному законодавстві? "А) Щодо церков: 1. Заховання в них Найсвятіших Тайн. 2. Заховування мира. 3. Антимінсів. 4. Іконостаса. 5. Сповідальниць. 6. Проповідальниці. 7. Престола чи каплиці поза церквою. 8. Дзвінниці і дзвонів.

Б) Парохіяльні архіви і парохіяльні доми, цвинтарі, школи, братства, шпиталі, монастирі, захоронки й захисти.

В) Особи. Про: 1. Деканів, деканальні ради, деканальні візитації. 2. Парохів, парохіяльні ради, проповіді, катехизації, душпастирювання взагалі, ведення братств, уділювання св.Тайн і кожної зокрема, духовне життя, духовні вправи, духовні читання, сповідь родини священика. 3. Спосіб урядування Ординарійної канцелярії, деканальних і парохіяльних урядів, про вільну від бюрократизму форму урядування". Се на час підготовчий, щоби Ординаріят мав чого триматися. Єсли будуть зауваги чи пропозиції - розглянемо. Хотя, як би вдалося всі отсі точки обговорити, задекретидувати, з наступним затвердженням у Римі, то з проблемою обряду мали б ми повний спокій. То ж - сину мій - до праці! В Благодаті Божій.- Та хилить голову, ледь примружується в усмішці,- ніби делікатно потамовує в собі: до праці - на себе! На себе... Після мене - ті декрети Синоду - як знайдеш! І згадаєш з вдячністю свого старенького добродія...

 

***

 

Пасувало би гідному "учневі" й своє щось доречне запропонувати при тім,- щоби Владика не забував, що з Йосифа Сліпого - не лише добрий виконавець... Тим паче, що вже з місяць у мізках крутиться нагальна ідея:

- Ваше Блаженство, єсли Владика дозволять, хотів би висказати ось яке міркування... Поки Собор, поки декрети, поки освоєння декретових вказівок, чи не варто би зладити брошуру характеру порадницького для ієреїв і вірних в умовинах большевизму. Як жити, виживати, діяти, служити Богові й уникати при тім переслідувань.

- Слушно...- без розмислів погоджується Владика. Далі й замислюється і підводить руку.- Слушно... слушно... в мене теж було на думці послання. Але не ризикував... А брошура - для поширення нелегально, під псевдо чи криптонімом - годилося б! Лиш би не забагато вам труду?

- Трудів не боюся...

- Певно, певно! Нема що казати! Тішуся, що візьметеся...

- Просив би дозволу дещо використати з підбільшовицьких послань Вашого Блаженства.

- Хіба лиш дещо... І енцикліку папи Пія ХІ.

- Ну... з Першого Послання таке, що "будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові... не перестанемо жертовно працювати для Христової справи в нашому народі." "Кожний душпастир навчить кількох розумних і побожних господарів, як треба хрестити дітей..."

- Добре. То в разі брáку священиків...

- З листа "До монахів і Монахинь" - про дозволи залежно від обставин.

- Добре...

- З Послання четвертого "Митрополит Вірним Архієпархії" - заклик до дітей, жінок... Зі Звернення до дяків - чудова теза: "Ваше завдання побожним співом і організацією всенародного співу причинитися до розбудови християнства в людських душах."

- Добре. Не минайте дев’яте Послання до Української Молоді...

- Пригадую собі: "Стережіться гріха проти святої віри, тримайтеся святої Церкви. Як зрада проти батьківщини, так і зрада святої Церкви, нашої Матері, що від дитинства до гробу веде нас і в кожній потребі подає помічну руку, є мерзенним злочином."

- Благодать Господа нашого Ісуса Христа і Любов Бога і Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з вами. Амінь!- мовить Владика урочисто й похитує головою, що, означає хрест,- правицею-бо не здужає...

На тім би й скінчити. Але, як чоловік розохотився, то стриму нема:

- З ласки Вашого Блаженства, хотів би’м ще висказати принципове міркування - на розсуд.

Здригаються навислі над очима чорні брови. Ніби від подиву: аж "принципове"?!

- Уважно слухаю.

- Я розумію мудрість Вашого Блаженства, дипломатичний розум у протистоянні большевицькій навалі всілякими способами, але строго в межах вчення Христового. Бо, як пам’ятаю науку ще з Послання до вірних у 1904 році, "... єсть лише одна Церква Христова, і вона одна в’яже християн з Христом живими зв’язями..." І сила її, і могуть переважить будь-яку, найбільшу мілітарну, державницьку потугу, лиш треба вміти і могти вселити в душі людей Духа Святого, передання Боже, євангельське...

Ласкавий потиск руки - і звеселіле:

- Я завше покладаюся на вашу, сину мій, пам’ять. Хвалю! А безбожний большевизм так і сприймає наше ревне відстоювання правд віри - як антидержавне настановлення вірних, лиш не може знайти зачіпки для тотальних репресій,- бо все, як ви кажете, в межах релігійних законів. А релігія в Совєтах відокремлена від держави...

- Якраз їм зачіпку легко знайти... Прецінь антидержавним воно, настановлення, мусить бути, бо держава безбожна, атеїстична, має релігію за "опіум для народу", властиво, приречену на поступове заперечення і знищення. Та особливо - греко-католицька Церква... Єсли свою, православну, режим терпить, бо ця конфесія прислуговує імперським амбіціям, то греко-католицька причислюється до "українського буржуазного націоналізму", найбільшого ворога Кремля,- за поняттям большевицької пропаганди. То чи варто здержуватися, поринати заглибоко в дипломатію, висказуватися занадто м’яко, делікатно,- сли йдеться про вульгарне безбожництво? Чи не варто гостріше, відвертіше осуджувати безбожництво, аж до прокляття. І дуже корисно для національної справи буде, якщо народ сприйме це як прокляття диктаторської імперії, що будується на крові й кістках розстріляних, репресованих, замучених у сибірах, вимерлих від голодної смерті. Здається, нарід сего жде від Митрополичого Ординаріяту.

... уважний позирк з-під чорних стрішок: що з "моїм сином"?!  Звідки цей бунтівливий експрес?! Аж ніби готов дорікнути...

- У листах до Папи, сину мій, виписано наше сприйняття большевизму - без дипломатії. А що в Посланнях ніби забагато-немало толєранції, то - певно, що було би помилкою не скористатися з хосенних понять дипломатії. За Польщі ця зброя теж приносила немало здобутків. Зрештою м’якість і толєранція - не свідчення слабкости. Напротив. Постаємо перед супротивником у гідности. Фанатизм і відкрита антидержавність були би лиш на руку карательним силам. А ми не тільки не осуджуємо безбожництво з прокляттям, а закликаємо: "Християнська наука - це чинна любов ближнього; показуйте ту любов ближнього особливішим способом усім безбожникам, моліться за них багато, приймайте терпіння за їхні гріхи, ставайте з любови до них учасниками терпінь і мук Христа Спасителя."- З цими словами Владика відкидається на спинку візка й огортає світлою синявою розсяяних очей свого "сина" й очікує правдивого розуміння.

... а "синові" й багато не треба, щоби збагнути глибинну сутність магічних слів мудреця-пророка,- глибинну й багатошарову... бо "син" не лише розумом, інтелектом розуміє свого "Вчителя" з пів слова, але й кожним нервом, кожною клітинкою.

- О, нема мови! Безбожництво - не панцир, що залізно приріс до тіла, а блуд; людину виводиться з блуду змислами передання Господнього...- Потикальний потиск руки гарячими пальцями стримує: мовляв, звичайно, сину мій, ти все розумієш... бо мусиш, бо ти - вчений і мій однодумець.

Одначе, Владика сам бере слово - і голос його звучить дзвінко, виразно, ніби перед збором народу,- аж, здається, заслухались постаті святих на іконах, аж, здається, кольори на них спалахують яркіше: кольори зелених відтінків - терпінням, червоних - стражданням... а на картинках Новаківського - тим паче, де й так буйство кольорової експресії... "Хто має вуха, слухайте":

- "Любов до безбожників",- то в нас - не "лукавство", не "дипломатія", не "єзуїтське суєсловіє"... То - наше переконання, щире і душевне, то - наш догмат, що випливає з догмату Віри, Надії, Любови,- якого в диктаторів та їхніх сатрапів і клевретів нема, нема в упокорених ними рабів...

- Дуже добре пам’ятаю Звернення Вашого Блаженства в листопаді торік "Митрополит Вірним Архієпархії"...

- Комуністам нас не збагнути, бо ми віруєм, а вони - безвірні. А хто вірить, той поважає людину як подобу Господню. Бог послав на Землю сина свого не в образі, скажімо єгипетського бика, чи... Авраам поклонився трьом подорожнім, як людям, а були вони - ангелами. Чому ж і деякі іконописці малюють Трійцю Святу в образі трьох ангелів у чоловічих подобах. Невіруючий комуніст, а ще диктатор, зневажає людей. Бо в них нічого більше не бачить, як своїх рабів... презренну плоть, що нею можна розпорядитися залежно від своїх політичних потреб чи хотінь: скарати без суду, ув’язнити без вини, послати під кулі чи самому розстріляти. Бо комуніст, а тим паче володар нехтує людьми, бо він хоче над ними безроздільно панувати - залежно від потреб своєї влади, каверзувати над нею, покірною, зневаженою... Чув’єм, енкаведисти згорда кажуть на арештованих - "лагєрная пиль". Яке блюзнірство! Зрештою, кожен з большевиків і себе не високо цінує... Бо знає, що з нинішнього пана він може стати тою ж "лагєрною пиллю" із-за "ложного доноса" його "бившего корєша"... Ми ж, віруючі, попри всякі біди, страждання, віримо у велич людини, велич істинного християнина... Нам не можна втрачати віри в людину, бо втратимо віру в Бога, в сенс життя людського. Людська велич! - ось де перемога над ницістю безбожництва. Зрештою, то мислі європейської філософії,- що вам добре знайома; то мислі й звісного вам великого християнина французького писателя Франсуа Моріака тепер.

- Дещо пригадую... Але не треба далеко йти, ці ідеї виразно осмислені в праці Вашої Еміненції "Дар П’ятдесятниці".

- Ну, ну... скромні спроби.

- А щодо брошури... Гадаю, там висказуватися в конкретних напрямних, як то в буллі Папи... То ж хочу назвати працю: "Основні правила сучасного душпастирства". Де би і про осуд п’янства гостро,- воно ж бо принесене до нас "визволителями"... Тож - в основних тезах - Послання Вашої Еміненції... Про надання права єпископам дозволяти священству правити Службу в будь-який час,- якщо йдеться про арештованих, виселених, чи в підпіллю... Навіть таке... Можна вступати й у комсомол,- задля збереження життя чи охорони рідних від переслідувань, однак залишаючись в душі вірним...

- Добре. Лиш обережніше з комсомолом... Пам’ятаймо слова Апостола Петра: "Бережіться, щоби зведені блудом безбожників, не відпали ви від власного утвердження".

- То правда. Котитися згори завжди легше, ніж підніматися на гору. Гроза в’язниці, переслідування, страх за родичів, дітей, майно... Але в страха великі очі,- як то з малого чув я в Заздрості.

- Ото ж... "Не бійтеся тих, що тіло вбивають, а душі вбити не можуть, але бійтеся більше тих, що можуть і душу й тіло погубити в пеклі",- як знаєте з Євангелія від Матвія.

- Глава 10, стих - 28, а Луки - глава 12, стих 6.

- "Хто не візьме свій хрест і не піде за мною, не є мене достойний",- так Господь наш Ісус Христос...

- Нарід, весь клір оцінили прохання Вашого Блаженства до Святішого Отця в листі від 26 листопада минулого року о "зволення апостольським, батьківським благословенням на тяжку жертву за віру й за єдність Церкви"...

- "Бо ж треба, щоб хтось один став жертвою тієї інвазії. А я, як пастир того бідного народу, що стільки страждає, чи не мав би права вмерти за його добро і кращу долю". Але Святіший Отець не відповів... чи, може, де лист загубився. Та й большевики такої жертви не приймуть. Зі своїм диявольським розумом... Але все то, може, лиш від амбітности... яка - хочеш не хочеш, а підстерігає’тя і тручає на гріх. Основне ж - праця і праця... задля Божого діла. "Проти рожна перти..."

Насуває ніч - пора Владиці до відпочинку; цілий день же - як не одно то друге приневолює мозок його до напруженого думання. А мозок той - у немічному тілі,- хоть би пам’ятати...

 

***

 

По вечірній молитві, згідно аскетичного вчення Митрополита Кир Андрея, найблагодатніший час для роботи в спокої і зосереджености, коли вже ніхто не покличе, ніяка побутова справа не перешкодить.

А секретарчик... О, вже доволі вишколений, щоби усвідомлювати вагу й відповідальність своєї місії! - хотя про Собор ще не знає і не здогадується... Зрештою, і без цього він собі виробив певність, що будь-яке доручення "його ексцеленції" немаловажне. Ось і доставив цілу копицю книг, часописів, збірників з бібліотеки й ще там з якихось джерел.

Ба! І що тут?!

А тут декрети Замойського Собору 1776 року та Львівського 1905 року; письмо Владики з унійної конференції "Про ролю Західних у ділі об’єднання Церков"; його ж письма про "Російський Католицький екзархат" і слово з нагоди свята 300-літніх роковин посвячення Церкви Успення Пресвятої Богородиці у Львові "Вірність традиції", і Послання "Про обрядові справи", і промова на Унійному з’їзді у Львові в 1936 році... Овшім всі доступні сліди жертовної праці Владики в святій терпеливости над "приверненням візантійському обрядові в нашій Церкві його чистоти, краси й величі",- за його словами; тόму обрядові, що так подивував західних літургістів, коли вони за Літургійного руху врешті звернули на нього увагу й вирекли захоплення: то це ж чудо! в сему обряді не так, як у латиністів, де ієрей окремо, а паства окремо... в сему обряді "цілий нарід бере безпосередню і живу участь у церковних відправах", "діалоги між священиком і народом... зазиви, на які нарід відразу ж святочно відповідає..."

Що ж, все це праці виняткової ваги й наукової цінности,- як усвідомити Владичу мудрість, скропулянтність та відповідальність перед народом, кліром і Апостольським Престолом. В тих працях достатня підставова основа для декретів Собору. Адже Митрополит, попри високу освіченість, докладно студіював і "грецькі, і церковно-слов’янські тексти літургійні"...

Проте Рижака найбільше повергло в здумілу зацікавленість прохання назбирати всього, що стосується і єпископа Хомишина... віднайти Послання Владики від 1904 року...

Він поволі-поволеньки гладить-погладжує свій рудуватий чупер пухкою ручкою панни, розгортає правицею томище владичих послань, виданих у 1935 році, на закладці, й то гляне в текст, то на "патрона" - дуже пильно й запитально. Легко вчитати в сему погляді: що сталося? до чого йде?.. Адже Хомишин настільки розпаношився в Станіславові, що вже й Митрополита у Львові не шанує... належно... хоть би про людське око... Стосується лише з Ватиканом, пишучи на Владику доноси... а Владика ніби й змирився чей опустив руки... але ось нараз... чи не готується пташкові сильце? чи не скінчилася владича терплячість?.. Божа кара за гординю - страшна-а-а!..

Отець звільна, зі смислами, й читає:

- "1904 р., травня 18. Крехів. Пастирське послання Митрополита Андрея... о поставленню о. д-ра Григорія Хомишина єпископом."- Підводить очі, дивиться-дивиться... і каже:

- Ще’м такого не чував і не видав...

- Дивуєтеся, мій брате, що з приводу Хомишина Послання було, а з приводу поставлення мене коад’ютором нема? Не удостоївся... Хомишин ніби вартніший був, ідучи на єпископію з ректора Семінарії?

Ховає очі,- таки правда! І тоном розради милосердний отчик вмовляє:

- Очевидно, не було потреби. Стосовно ж Хомишина Владика мав якісь застереження ще тогди... й написав, очевидно, яко настановлення, щоби той знав чого триматися конкретно...

- А ще прочитайте абзац.

Читає тим же розтяглим темпом:

- "Всім, которим то знати належить, вірним Станіславівської єпархії, оповіщаємо, що, коли Наймилостивіший наш Монарх, цісар Австрії Франц Йосиф І, которому з привілею, наданому Христовим намісником, прислугує правило представлення і іменовання Єпископів Станіславівських, письмом з дня 16 цвітня сего року заіменував і презентував на опорожнену єпископію о. д-ра Григорія Хомишина, ректора Львівського духовного Семинаря,- ми, іменем Апостольського Престола, пересвідчившися в процесі канонічним о єго науці, вірі і прикметах, властію галицьким Митрополитам престолом Римським даною, о которій і Собор Львівський (1.VII.3) свідчить, того ж всечеснішого і преподобного отця д-ра Хомишина в день 6 мая н.стилю сего року, то єсть в празник св.Юра, поставили єпископом і Владикою Богом спасаємої єпархії Станіславівської, ми надали єму єпископську власть в духовних і дочасних справах і піддали єго зверхній духовній власті всіх вірних тої Єпархії".

Рижак тривало мовчить, ніби ще раз пробігає очима щойно прочитане й усвідомлює. Ба, так гідно зійшов Хомишин на єпископський престіл,- з благословеньства Папи, за руку цісаря Франца Йосифа І, з піддержкою під лікоть Митрополитом Галицьким... і щось у висліді не так... Що скаже на теє "патрон"?

"Патрон" і мовить:

- А тепер я витлумачу вам сутність Послання... щоб ви не блукали в потемках. Слова: "Приказуємо Вам тим письмом нашим, щобисьте єпископа, кир Григорія, прийняти яко пастиря Ваших душ з почестю і послухом, винним єпископові і Архипастирю", - не принагідна риторика, а свідчення повного довіря Кир Григорію. Відразу за цим - напімнення о єдность "в наших трудних часах"... І "ціль письма" - що, може, стане і "поміччю для Вашого Єпископа" та "скріпить єдність Вашу з Вашим єпископом, а через него - з Христом". Ось! Далі... слова, може, звичні для кождого священослужителя: "З Христом лучить нас віра, виконаннє Божого Закона і Божа Благодать, котру в Святих Тайнах дістаємо",- але Владика, очевидно, мав за потребу цю істину закріпити в пам’яти Хомишина ще раз і навічно. Отже, "лучність у Христовій вірі", "о любові", "о ласці"... Чому Владика наголошує якраз на цьому? Бо, певно, що відчував неповноту присутности в душі Кир Григорія Божої ласки, любови до Христа. "... бо хто Христа любить і Христа держиться - заховує Єго заповіді." І ще: "Ми зв’язані з Христом через Єго святу Церкву." "Для того, хто знає добре Церкву і як Церква з Христом лучиться, той і ті святі зв’язі знає." При тім робиться наголос: "Єсть лише одна Церква Христова... Треба ту одну Церкву знати, і так знати, щоб її від всіх прочих відрізнити", - наголос не випадковий і не простий,- хоч і самому єпископові, которому, здавалось би, се давно відоме, з перших кроків у Семінарії засвоєне. То яка ж церква правдива? "Не по бороді й одежі священиків... не по їх бесіді... не по обряді, бо інша річ - обряд, а інша - наука Христова, котору голосять священики, і при кождім обряді може бути правдива і фальшива наука." "Правдива Церква Христова є апостольською, бо походить від апостолів, через апостолів з Христом зв’язана і через апостолів нас з Христом лучить." "Христос дав апостолам до помочи сімдесят учеників, а пізніше апостоли самі прибрали собі інших... то є передавали їм науку і Тайни і святу духовну власть над людськими душами." І так "... переданнєм з віка в вік від апостолів до нас перейшли і Тайни Святі та власть духовна... на однім і тім самім престолі..." "Таке переданє лиш один престол заховав, а то престол Римський, которого першим єпископом був св.Петро." "Одна лиш Церков католицька єсть апостольською." Владика ніби м’яко, по-батьківськи, напоминає: "Дивіть же ся, браття милі, яку маєте забезпеку, яку певність, що наука і провід Ваших душпастирів є Христовою наукою і Божим проводом, коли єсть наукою і проводом святої католицької Церкви і Христового намісника" - проте в кождім слові - сила і твердість Патріарха. І на сам кінець: "Даючи Вам нового єпископа в особі преосвященого отця Кир Григорія Хомишина, молю Бога, щобисьте під управою його архипастирського жезла чимраз більше і більше успівали в пізнанню й оціненню святої віри і святих зв’язей, котрі з волі Божої, нав’язані межи Вами і Вашим Владикою - а через нього - з католицькою Церквою, Папою Римським, апостолами і Богом." Ніби звернення лише до вірних, але в кождім слові - передовсім наказ архиєрею Хомишину, що "пізнання і оцінення святої віри" народом у його руках і залежить від його чистоти, святости, глибини розуміння ним самим "святих зв’язей."

- О, він сам і порушив тоті "зв’язі"... Чи не так? - дошукується Рижак, ще перебуваючи в темряві, але дуже заохочений вийти до світла.- Ну... але ж вірний тільки Престолу...

- Так то так! Завдяки Римові тримався і тримається. Проте настанови з Послання взяв поверхово; не збагнув мудрости Митрополичої глибинно. Чей не схотів збагнути... Бо не вигідно було... Властиво, "зв’язь" перевернув на своє копито. За Посланням - що? - "святі зв’язі" від вірних - до єпископа, від єпископа - до Папи, від Папи - до апостолів і Бога; він же запам’ятав лише Папу, а вірних забув... властиво, зрезиґнував ними. З вірними - не "зв’язь", а диктат. Ніякого діалогу! Та став силою накидати вірним своє зовнішнє бачення і чуття католицтва, свою фальшиву науку; вчив паству не кріпості віри, а сліпому схилянню перед польщизною і латинським обрядом. У всіх видах національного буття вбачав прояви соціалізму,- як у радикальній партії, так і в "Січах" Трильовського; як у Легіоні Січових стрільців, так і в Українській Галицькій армії; як у "Просвіті" так і в "Пласті"... Натомість запроваджував якусь свою польонофільську партію "Обнова", товариство "Скала", газету "Нова Зоря", де різко полемізував з журналом "Мета" Українського Католицького союзу,- властиво, з Блаженнішим, із нами...

- Щось таке пригадую...- Морщить лоба отець, ховає лукаву міну.- Але наші професори намагалися оберігати нас від пакостей "Зорі".

- Ми не хотіли втягувати питомців у хатні незгоди,- щоби то не виходило за поріг... і не сприяло нашим ворогам. Зараз вам дещо відкриваю, бо маю вас за особистість сформовану й тверду в переконаннях. Зрештою, Хомишин під большевиками заслуговує лише жалю і співчуття... Нині він може мати опору лише в своїй пастві,- польського уряду нема, Ватикан далеко, відрізаний "залізною завісою",- але паства, розчарована в ньому, не годна увірувати в нього й тепер,- якщо колись зраджував її з одним окупантом, то чи не зрадить з другим. А вже чутки доходять, що десь-то негативно висказувався про Бандеру...

- Все розумію. Але в Посланні - лише про "зв’язь"; застереження, так би мовити, проти амбіційности, диктаторства. Очевидно, Владика вже тогди примічав у натурі Хомишина щось нездорове...

- Можна гадати й так. Щодо обряду - розходжень не було. Адже й Владика на той час не надавав обрядові того значення, що тепер. То вже пізніше він сформував собі чітку концепцію, коли увійшов у справи з організацією Велеградських з’їздів, коли відбув заслання в Росії, коли зблизився з отцем Фйодоровим і висвятив’го на екзарха католиків російської єпархії... коли й у Ватикані утвердилася ідея чистоти східного обряду як правдивого шляху до з’єдинення... Проте, застерігаючи Хомишина від порушення "зв’язі", мимоволі передбачив і зрадницькі кроки оного в інших сферах церковного життя... Що характерно, Митрополит, яко істинний ієрарх, інколи не помиляється у передбаченнях. Він - вроджений правдивий володар. Був би королем чи президентом, країна, держава при нім процвітала би.

 

***

 

Уже би йти кластися до ліжка, але розмова з секретарем ще не прийшла до кульмінації. А кульмінація ось в чім:

- А тепер відкрию вам, брате мій, тайну: Владика запорядив готувати Єпатріхіальний Собор... Очевидно, на Соборі й преподобний суфраган проявить покаяльне смирення.

Рижак, проте, ще не вповні розуміє значимості події, в жодному Соборі ще не брав участь за своє життя в клірі, але здогадується: сли мова про "тайну", то йдеться про дійство немаловажне для Церкви, усього кліру, а тим паче для нього яко секретаря Йосифа Сліпого, що коад’ютором Митрополита Кир Андрея... і то в часи нелегкі, під мечем Домокля. От і вихоплюється у бідачини не вельми чемне як на особу духовну, яка завше має числитися зі словами:

- О, Владика ніколи спокійно не всидить! Великість його розуму й талантів усякчас кличе’го до великих справ.

- Ось з кого й примір брати! Може, Господь і нам вділить щось із великого. Але жарт - жартом. Хочу скінчити з такими, негідними священичого сану, пόступками, як то ми мали в Хомишина. Спитаю вас, брате мій, чи пригадуєте Послання Владики від 1934 року "Хто винен?" Чи в суєті навчання не звернули на нього особливої уваги?

- О, "Хто винен?" Як же!.. Чей напам’ять знаю. І якраз у тій частині, що називається "В отців", де ґрунтовно викладено науку Ісуса Христа й Апостолів про священиків,- прецінь найголовнішу науку для питомців, що мають через рік-два висвячуватися...

- То правда, Владика дуже пильно дбав, щоби абсольвенти Академії виходили свідомі свого покликання глибоко, свято. А ще ж в політичну добу, в якій під загрозою знищення була нація і Церква... коли в Галичині окупаційна влада польська попирала всі закони європейської гуманности, а на Великій Україні большевицька - всі закони людськости... довівши українських селян до повальної загибелі від голоду, до канібалізму. Стояло недвозначно: Церква і нація! Не стане нації - зникне Церква. Занепаде Церква - не виживе нація. То що вам запам’яталося з головніших настанов і вказівок Владики?

- Може, не дослівно, але ось... "Святий Ігнатій, мученик з першого століття, пише: "священство є найбільшою достойністю з усіх земних достойностей".

- Гарно! Гарно! Коби-то й нині всім священикам ці слова та в душу, в серце!

- "Святий Єфрем Сирійський каже: "Священство - се предивне чудо, достойністю великою, безмірною, безконечною".

- В ті часи, коли священиків кидали на пожирання пантерам і тигрисам, то було - так!

- На думку Івана Золотоустого, "священство повинно бути причислене в ряді речей небесних".

- Ну, живим ієреям до небес зависоко. А проте...

- Папа Інокентій ІІІ стверджував, що "священик є поставлений між Богом і чоловіком, він є нижчий від Бога, але вищий від чоловіка". А святий Єфрем "учить, що дар священичої достойности переходить усяке людське поняття".

- Єсли священик не забуває про людину. Бо є такі, що живуть лише одним крилом - близкістю до Бога, нехтуючи другим - близкістю до чоловіка.

- Христос казав: "Хто вас слухає - Мене слухає, хто вами гордить - Мною гордить",- від Луки... На то - Іван Золотоуст: "Хто почитає священика, почитає Христа, а хто кривдить священика, кривдить самого Христа".

- А єсли Хомишин кривдить свого Митрополита, кривдить Митрополита-мудреця, милосердного в святості своїй архієрея, пишучи на нього неправдомовні доноси Папі? То як це розуміти? Він - гідний єпископального стану? Він - володіє душпастирською таїною від Бога?

Для Рижака, видать - це заскладний силогізм,- як на його змисли в богословській логіці, хоть у отця-доктора Йосафата Скрутеня, що читав в Академії християнську філософію, був завше хвалений,- тому він у розгубленні покліпує очима й густо посапує, ніби щось його душить. Відтак пускається тою ж - безпечною - дорогою, оголошує далі:

- "Священики є вибрані Богом на Його представників на Землі; усі Божі справи передані в їх руки",- за святим Кирилом Александрійським.

- Зрештою, і Святий Павло писав: "Ми, посли Христові, якими Бог неначе вас напоминає, просимо замість Христа: примиріться з Богом",- у другому листі до Каринтян... З цих слів і варто би починати,- коли йдеться про священичий стан. На мою думку. В них нема пересади... В них - Божа рівновага. Ми, ієреї - лиш "посли Христові"! Усвідомлюючи своє посольство, священики не відірвуться од свеї пастви,- з якої, власне, вийшли... з тої самої глини... лиш такі, що їх ієрархи запричастили Духом Святим. Оце би пам’ятати - і ніколи б не кортіло до амбіційного бунту. Владика ж не зупинився лише на словах апостола, а дав вискази чи не всіх Отців Церкви. Як пам’ятаєте, там є слова і св.Лаврентія Юстиніана, і св.Кипріана, і св.Альфонса Ліґорія, і св.Амврозія... аж до св.Климента, який казав: "Священик є Богом на Землі, по Бозі земський Бог",- очевидно, маючи на думці свої святі діяння. Вкінці Владика й від себе каже: "Така є християнська гадка про священиків, така повинна бути гадка про священство у християн, і наших вірних, і відповідна тій гадці - честь. Такою повинна бути гадка про своє священство і в кожного священика зокрема". І тут же наголошує: "Так понятому священству відповідають і обов’язки священика, які будемо старатися вивести чи доказати зі самої неначе природи речі, з самого поняття про священство, не згадуючи про приписи церковного права." Приписи бо - приписами, а основне - свідомість місії. Висока честь вам - і висока ваша відповідальність перед Богом та паствою. Не сприйняття паствою свого Пастиря свідчить, що він і перед Богом не чистий... не Божий він... і не "земський Бог"! От що стосується Хомишина... чи не найбільше!

Отець Рижак знову збентежений... але на глибші розмірковування нема часу. Подальший розбір - на руки "того трибуналу, перед яким мають вестися процеси між Богом і людьми",- як пише Владика в подальшому розділі Послання "Уряд Судді", посилаючись на вчення Ісуса Христа.

 

***

 

Отже, про обряди...

Але перше - гарячого чайку би...

... завірюха й з помешкання видуває тепло - дорогоцінне як на нинішню зиму,- коли обмаль і вугля, і дров, і з електрикою - тривалі перерви; коли один господарчий механізм порушений, а другий - ще не набрав сили, і не знати коли набере за своєї убогости; зараз більше вимітає з краю, звичкою окупанта, ніж доставляє. На те, зрештою, москаль і квапився з окупацією, облизуючися на "експропріацію дібр панських і буржуйських".

Ось - пледом хоть і обікрився від пояса до колін, а холоднеча й пронизує...

Але менше з тим. Важно вишколювати отця по вищому, бо, тре надіятися, що з секретаря він виросте й до єпископа.

- У тридцять четвертому ви, мій брате були вже на другому році в Академії? Так... І не знати, чи вповні опанували Послання "Хто винен"?

- Нас знайомили... Та докладно ми вчитувалися й скрупулянтно вивчали, коли... коли ходили в Митрополичі палати на владичі лекції з аскетики... щосуботи два рази в місяць... коли професор...

- Отже, ви й не дуже тямили причину з’яви сего Послання. А причина була гостра - в тих політичних зрухах, що їх лише Владика міг розпізнати пророчо. Якраз із бесід з Блаженнішим відкрилось і мені тогди, що в світі - як перед бурею... Хоть польські урядовці ще й у вус не дули. Владика, як мало хто з ієреїв, то чув дуже тонко. Гітлєр став канцлєром, відразу заатакував жидівський капітал у Німеччині; а жиди у відповідь видали’му війну на Всесвітньому жидівському конгресі. Треба було то розуміти... до чого йде світ. Поляки в сліпоті від гордині продовжували алярмово політику винародовлення і на заході - серед німецького населення, і на сході - серед "русінуф". Тим часом - атентат на Пєрацького. Оунівці йдуть у протинаступ з відкритим заборолом, в юначій загорілости, не дивлячись на арешти, на муки в тюрмах, Бриґідках і "Березах"... Ось так... лише наш Митрополит... я багато читав світової преси... але ніхто в тім часі не написав мудріше, ніж наш пророк. Мушу прочитати вам абзац - бо то ґеніально: "Зрештою і ціла душпастирська праця і ціле священиче життя є безупинною принукою для священика досвідчати свою совість і каятися зі своїх гріхів. Тому сьогодні, запрошуючи Вас, Всечесні Отці, до особливого іспиту совісти, зв’язаного зі всенародніми терпіннями і злиднями, не маю на думці тої щоденної вправи, до якої ви без сумніву привикли... Заохочуючи до іспиту совісти, рад би я звернути увагу на ту сторону наших хиб, помилок і гріхів, якою шкодимо не лише собі, але й ближнім". От - чи не пряме звернення, до таких, як Хомишин?! "Шкоду нанесену ближнім укритим тайним гріхом. Бо існує закон досить таємничий - закон солідарности цілого людства, усіх християн, усіх католиків. На підставі цього закону кожен наш гріх відбивається на всіх. Можемо тому законово по спромозі придивитись, щоб здати собі справу з того, коли які хиби і гріхи наші відбиваються на ближніх. І до цього іспиту совісти запрошую. Бо наша духовна солідарність є проявом більше укритої і тайної надприродньої солідарности. Бо ціле людство є одною родиною, одним організмом, одиницею вищого ряду; і так само, як у всіх людях кружить одна кров, як усі дихають одним повітрям і кормляться одними продуктами землі, так само й духовно є всі люди одним тілом, для якого заслуга і кара є спільним добром або злом. Спільною нам доля земської Кулі, спільним світло і тепло сонця, місяця та звізд, спільною атмосфера, спільні умовини й небезпеки життя, спільні недуги так, як спільна людська природа. На підставі цієї фізичної солідарности недуга одного уділяється другому, праця одного стає добром усіх, кожний винахід і кожна праця душі, кожний твір людського духа стається загальним добром людства. Але й те все, що є злом, злочином, стидом, ненавистю - є також спільне цілому людству. На підставі тої солідарности з покоління в покоління переливаються од віків вади людських пристрастей, людської глупоти, людської ненависти, людської слабости..." Отже, "попри особисті відповідальності кожного зокрема є таємний закон спільноти заслуг і відповідальностей". Ось чому Владика в Посланні вдався до конкретного вияснення "чим є священик і яке його достоїнство..." "щоби собі з’ясувати, коли і як ми можемо, священики, свідомо чи несвідомо шкодити ближньому, щоби зробити іспит совісти..." Хомишин, очевидно, такого іспиту не робив, у Послання не вчитувався, бо в гордині вважав за нижче своєї гідности вдосконалюватися у знанні. Хотя у цих роках він якраз і найбільше активізувався у гріховних діяннях як супроти Владики, так і вірних. Сліпець! Але мусимо за нього молитися, бо страждання під большевиками безумовно вернуть йому зрячість.

Рижак озивається на те жалібно:

- Бо такі’смо - українці! Як маємо трошки свободи, то - єдин до ліса, другий до... властиво, жиємо в системі: лебідь, щука, рак. Той - польонофіл, той - москвофіл, той... А приходить лютий окупант - і всіх "об’єднує" під єдиним гаслом - "український буржуазний націоналіст" і всіх поміщає на спільні нари.

Так, сумна правда. Та чи коли навчить нас мудрости?!

 

***

 

То що ми маємо до теми обрядів?

Рижак, проте, ще чимсь настільки скований, що не рушається, а лиш напружено глядить в одну точку.

Аж:

- Там ще про суд...

- Так. У Посланні "Хто винен?", на мою думку, часть "Уряд Судді" - вивершуюча. Тому є і заключною. Бо в розв’язанні всіляких конфліктів мусить бути вкінци - "суд і кара"... як то Шевченкове... А у Блаженнішого: "Одним із найдивніших чудес Божої Премудрости і Всемогучости Божого Милосердя і Справедливости, одною із найгеніальніших,- сказати би по-людськи,- гадок Ісуса Христа було установлення того трибуналу, перед яким мають вестися процеси між Богом і Людьми."

- Ось ту часть і найтяжче нам, питомцям, було розвалкувати. Бо Владика виписував її з рамени правника... ученого... доктора права.

- Хочете знати, одною з умов, щоби батько Ян Шептицький дозволив синові Романові піти в монастир до Василіян, було здобуття Романом правничого докторату. Дуже то не хотілося, але відтак у житті вельми придалось. Звісно, вам без правничої освіти було тяжко... Зато з-під пера Владики - то диву гідна мудрість, виписана з конечною довершеністю. "Умова - контракт - завіт між Богом і людьми!" І в отців Церкви такого не стрінемо... бо й святі правною термінологією не володіли. Владика ж, залучаючи свої знання, ставить висліди на розуміння сучасної цивілізованої людини; наближає божественне до земного. "... Умова між небом і землею є вже чудом чудес Божої Премудрости й Любови." І подає він обширний примір, який завершується обґрунтованим логічним висновком: "Дивний трибунал. Бог обвиняє людину в незберіганні законів Свого пакту і для розсудження справи між Собою і Своїм створінням ставляє суддею чоловіка. Бог обвиняє людину, але обвиняє її не інакше, як тільки голосом її совісти". Лише вдумайтеся! Як то влучно і концеп’єнтно сказано! "Але Бог хоче лишити людську свободу... непорушною!.. Людині вільно послухати або й не послухати закидів своєї совісти, свою власну совість виробити по Божій науці або притупити за своїм самолюбством". Як видите на примірі Хомишина, так буває і межи високими ієрархами... коли черв гордині підточує совість. Тому "скарга Бога в людській душі лишена в руках людської свободи, може й стати цілком безуспішною. Одначе буває й успішною. Порушена закидами совісти стає людина перед судом і, неначе адвокат Божої справи, обвиняє виновника, себе саму, в нарушенні Божого права. Суддею є людина - в її руках є влада в’язати й розв’язувати, її обов’язком видавати справедливі засуди. Справедливим буде кожен засуд тоді, коли сторони будуть помирені. Бо в цім трибуналі нема побідника й побідженого... а завсіди кожний процес мусить кінчитися помиренням обжаловуючого з обжалованим,- помиренням чоловіка, що обвиняє себе сам, із самим собою". "... У тім предивнім трибуналі є завданням судді бути й адвокатом, але адвокатом обох сторін,- уряд не раз незвичайно трудний, до якого треба і достаточного знання науки права, і, передовсім, дуже виробленого змислу справедливости". Одначе... "Голос людської совісти буває такий скривлений, такий зв’язаний з людськими оглядами, і самолюбством, і упередженням, і незнанням, і злими звичаями, що рідко коли прийдеться судді отримати акт обжалування, що був би правильно і совісно, і вірно уложений".

Бідачина Рижак похитує набоки головою: ого-го, як то тяжко втямити!..

- Ось стараюся для вас. Чого не зуміли достаточно вхопити в Академії, то надолужуйте зо мною. Ось вам чітка й вирозуміла християнська філософія сповіді. Тисячі щодня сповідають і сповідаються,- а чи багато з них розуміє це таїнство всесторонньо? Тої сповіді, коли священик має стояти гідно на висоті свого покликання. Інакше він не сповнить своєї відповідальної ролі,- яку ми збагнули в часті "В Отців", де наводяться високі слова чи не всіх Отців Церкви... "Звичайно,- пишеться ось далі,- голос совісти промовляє так неясно і так непевно, що доведе грішника до сповіді, але щирої і доброї сповіді на нім не вимусить. Від сповідника-судді у великій мірі залежить чи оскарження є остаточне. А тут має заступитися за Божою справою неначе адвокат. Йому треба і остаточного знання богословії, передовсім моральної, щоб міг осудити, чи каянник у достаточній мірі відчуває Божу образу... Сповідник мусить мати і почуття того, що Богові належиться... та як належиться. Його уряд є урядом помирення, є урядом милосердя і його суд має скінчитися помиренням і прощенням. На це треба відчувати по-людськи: і біль, і неміч, і терпіння, і небезпеки... Мусить бути для людини добрим самарянином і милосердним батьком. А мусить і відчувати права Бога не менше від прав людини. Мусить образу Божу хоч вчасти уважати за свою образу. Який же трудний, вже в самій теорії,- виголошує Владика,- цей уряд примирення, уряд суду, уряд прощення! Норма справедливости... Хто ж то може знати?!" "Надміру поблажливий сповідник заохочує до гріха. Надміру острий запускає споневірення Божої справи". А ще ось цікаве: "... кожна сповідь, у якій каянник оскаржується з тяжкого гріха, ставить сповідника перед відповідальністю ані на волос не меншою за відповідальність хірурга-оператора, що стоїть перед тяжкою операцією". Врешті: "Сповідникові потрібна наука, потрібна йому святість, щоби бідні людські душі, які в нього шукають рятунку, не находили в ньому шкоди". "Треба йому науки і святости, щоби тим, що просять хліба, не давав каміння, а тим, що просять риби, не давав гадюки".

Рижак, вислухавши уважно, довго мовчить - у напруженому замисленні. Далі й з жалем каже:

- Ой, не всякому... ця наука дійде до серця! Бо не у всякого... стане терпіння глибоко пізнати її; та не всякому вділено мудрости зрозуміти виклад Блаженнішого до кінця. А шкода! Шкода, що навіть деяким єпископам дар цеї мудрости недоступний...

... отже, зерно впало на родючий ґрунт.

 

***

 

Пізня година. Місто давно заснуло в білих простирадлах завірюхи. А тут на сон ще не хилить...

- Бо, як тільки вчитуєшся у писання нашого Митрополита, то пробуджуються душа та розум і чоловіка тягне на бурливі розмисли. Такого ясного, емоційного, ненав’язливого викладу, скажу вам, брате мій, щиро... хоть я і начитався богословської літератури немало і на багатьох язиках... доводилося стрічати дуже рідко... хіба дещо з бесід Василія Великого грецького... скажімо - "Будь уважний до себе". То ж хочу ще розібрати Послання "Про обрядові справи" від 13 квітня 1931 року теж з нагоди єпископської хіротонії...

Отець здригається, підносить зацікавлено лице,- ще одне диво?!

- Але вже отця-професора доктора Николая Чарнецького, з назначенням його Апостольським Візитатором для всіх парохій східного обряду в границях Польської держави... Ось у цьому посланні - найперше про обряди. Оскільки в Римі на той час галицьку обрядову форму признавали "вузькою і невідповідною до праці між православними". Цьому, звісно, прислужились і доноси Хомишина... Це Послання і має лягти в основу нашої праці над декретами Сибіру... В ньому найгостріше виявлено дискусійність у цій царині та висказано мудрі шляхи розв’язання.

Рижак, проте, вже зачинає клювати носом.

Шкода молодого... Не можна його перемучувати.

 

***

 

У ліжку ще довго сон не бере,- хоть лишилося кілька годин до шостої,- коли чоловік хоче-не-хоче прокидається.

З голови-бо не сходить молитва Блаженнішого "Прохання про мудрість" - і в тій саме часті, де слова: "Господи... дай мені мудрість відречення й пожертвовання себе; дай мені мудрість жертви, мудрість хреста, мудрість крови; Боже, дай мені вкінці ту мудрість, що по святих Твоїх намірах веде до злуки Церков під одним зверхнім пастирем - римським архиєреєм; дай мені мудрість, це діло - святого соєдинення - цінити, любити, для нього й життя посвятити; дай мені мудрість нашого східного обряду, його здержування, відновлювання й поступу; дай мені мудрість Отців св.восточної Церкви й усіх великих Церковних Учителів..."

Гей, Боже, Боже, Отче наш, Собор під большевиками!.. Воньмім-м-м!

 

18 січня. Четвер

 

Завтра "Богоявлення Господнє". Водохреща... Йордань,- як то в народі осіло. Треба готуватися.

До Владики... Очевидно, у перше свято за большевиків будуть якісь додатки в усталеному порядку.

Отець Рижак, проте, ніби чимсь іншим заклопотаний. З того, як він хилить голову, поправляє комірець, ніби той’го муляє, видно, що хоче звернутися з чимсь для нього пильним, але не сміє, бо...

- Кажіть, мій брате, не кремпуйтеся. Знаєте ж добре, що вам я завше уділю хвильку... чи й більше.

- Та, може, лиш хвильку... Бо хтів би насамперед вибачитись за вчорашній вечір, що’м недослухав... Сон’мя ламав... через ту меху погоду. Але вночі я таки взяв том "Послань" і перечитав про обряди. У сій царині вже’м підготовлений,- що Ваша Ексцеленція запорядить, буду працювати. Але перечитав’єм і ще одне Послання...

- То ви й не виспалися?

- Спав, правда, коротко, але міцно, спокійно. Бо перечитав... а властиво відновив собі в пам’яти Послання Владики "Уряд сповідника" за 15 січня 1935 року, де з перших слів мудра настанова: "Як проповідання Божого слова чоловік мусить мати місію - післанництво від Ісуса Христа, так само, але ще в більшій мірі, треба післанництва від Ісуса Христа для уділювання святих тайн покаяння".

- Так, так... Хвально! Це Послання є теж для священика дуже важним, воно розвиває судження з Послання "Хто винен", але в іншому вимірі, в інших термінах, ширше. Тута більше філософії. Мені з нього запала в пам’яті фраза: "Саме поняття суду та судді є таке, що воно є зв’язане з найвищими, з найбільше Божими поняттями людського ума - з поняттями права та справедливости". Ці слова  би нинішній владі... большевицькому "судочинству" з його "тройками". Що як, в них Бога нема - і про "Божі поняття" не мають ніякого "понятія"...

- А я зарубав собі, як то кажуть, на носі, вклав в душу таке: "Якщо священик поважно і свято виконує уряд сповідника, то находить у цій праці незвичайно цінну школу життя для себе самого. Якщо самі сповіді не є такою школою для сповідника, то він повинен боятися, щоб замість суддею не став він шарлатаном. Не можна не вірити в своє власне мистецтво, в свій власний фах. Лікар, що не вірить у ліки, які дає недужим, не є поважним лікарем".

- А я додам: "Знатока душ, досвідченого провідника душ люди оцінять і будуть з далеких околиць горнутися до його трибуналу".

Рижак щасливий зі своєї вчености. Усміхається переможно.

- З ласки Вашої Ексцеленції, признаюся: докладно’м вивчив те Послання у 1938 році, перед тим, як мав приймати Тайну свячень, щоби міг витримати іспит перед Владикою з похвалою.

- Гідно. Добре. Працюйте. А я покваплюся до канцелярії.

 

25 січня. Вівторок

 

На ранішній авдієнції Владика журиться:

- Давно не бачуся з Маряном Дзеровичем. Як же там з "Католицькою акцією" днесь? Що з Інститутом?.. Чи влада ще не закрила’го?

- Може, й добре... що пан Маркіян не показується на Юрі. Не приходить, то й менше накличе підозрінь і домислів од конфідентів енкаведе.

Тяжке зітхання з Владичих грудей - говорить само за себе...

- Слушно,- озивається Владика.- Мусимо остерігатися... і остерігати наших людей.

- Ліпше піду до нього сам - і розвідаю... Задурившись, ніби пройшов полікувати зуби. Надую щоку, як би спухла...

- Ет... - Владика з усмішкою киває рукою: не до жартів! - Але йдіть лише самі. Бесіда мусить бути строго конфіденц.

 

***

 

А ще ж день золотий. Як у казці Андерсена - у володіннях снігової королеви. Небо чисте, синє-синє, а сонце розпаношилося на всю свою розсяйну потугу. Морозець - зо п’ять стопнів. Дерева - не дерева, а вироби з кришталю, мов би великі "павуки"...

Он що то є естетика Божа, що то є мистецькі творіння Великого майстра.

Щоправда, йти треба вельми обережно,- під ногами-бо голий лід!

І що то в природі таке діялося,- чи який знак від Бога? Чоловік і не пригадує подібного дива... Щоби на землі тиснув мороз, а згори сіяв дрібний дощ. Якраз на другий день по Йордани. Дощ, впавши на віти дерев, одразу замерзає срібною прозорою політурою, а на землі - кригою. Диво! Чей знак?!

Воно то ось, коли яскраве сонце осяває цю політуру, ніби й красно... Ізуїтський город - не город, а обиталище тої же снігової королеви. Жива казка датського вигадника Андерсена. Крони ясенів, каштанів, яворів - як велетенські "павуки" чей панікадила, на яких "кришталеві дармовиси" під вітерцем потріскують, виблискують холодними кольорами...

Ба, дивовижна естетика зими! Краса - для ока. Одначе, як себе чують віти, гілочки, закуті в льодовнях?! І за що їм ця кара з небес? Очевидно, тільки за те, що стоять непорушно, спостерігають збайдужіло, а не б’ють большевиків мітлами по головах, не вимітають їх з краю в їхні холодні ледові Сибіри. Натомість москаль вивозить "на білі ведмеді" українських патріотів,- ніби там буде "визволеним" комфортніше, ніж на своїй землі...

Гай, гай, милий Боже! Комунізм!..

... а ось цікаво би знати: що з "Католицької акції" може викликати якесь вороже настановлення проти неї?.. У чім енкаведисти можуть догледіти "націоналізм" чей "антирадянщину"? Що спонукало би репресивну машину, сего диявольського човґа, наїхати залізними траками на "Католицьку акцію" нині, на доктора Дзеровича? Адже злі чутки вже припливають і на Юр...

Розуміється, найперве, що ідея пішла не "знизу", а від Папи. І то в 1923 році, коли в Росії большевизм утверджувався кінцево й "безповоротно"... з наступом на Церкву... коли в католицькому світі виникла потреба поборювати комунізм рішуче.

Безперечно, що енкаведистам достеменно відомо про участь Блаженнішого... Завдяки мудрости й енергії Митрополита Андрея Шептицького в "акцію" зголосилися значно більше українців у Галичині, аніж поляків у самій Польщі. Не одне визначне Послання Владики покликувало священиків заниматися не лише богослужебними справами, але й - гуманітарними акціями, зобов’язуючи до цього церковні братства, мудріших, грамотних господарів, інтелігенцію... А скільки коштів йшло від консисторії на організацію та утримання сиротинців, на поміч безробітним, біднішим студентам, під егідою "Католицької акції"?!

Очевидно, за "великого грішника" мають безбожники й доктора Дзеровича яко Президента "Католицької акції" всієї Галичини, який спромігся об’єднати навколо Владики як однодумців у цій антикомуністичній діяльности й бунтівливого Хомишина, й непостійного Коциловського. Адже ця згода аж ніяк не на руку політиці окупанта - "поділяй і властвуй".

Ну, а випуск Генеральним Інститутом "Католицької акції", організованим Дзеровичем, брошур, місячного часопису, де автори гострим публіцистичним словом рубали всілякі прокомуністичні писання "сельробівців", Галана, Козланюка, Крушельницького... то було "наочним" свідченням оголошеної війни безбожництву й комуністичній пропаґанді. На то нема ради!

Чи не гострить на нього зуби большевицький звір? А ще Маркіян і мешкає й клініку приймає на Коперника - за два кроки від Лонцького...

Що ж, може, Господь охоронить славного Маркіяна за його послуги перед Небесами.

Влада ніби за зиму пригальмувала з арештами. Аджé й не квапиться онде міняти пропанське історичне "лице" Львова - не рухає польських пам’ятників. Ось Агенор Голуховський і далі гордо височить на вході до Городу, символізуючи владу окупаційної польської шляхти в місті короля Лева. Ледяна політура ще й прикрашає’го, сяючи сріблом до сонця - і пам’ятник ніби знісся над землею в авреолі слави.

 

***

 

У доктора якраз - пацієнт... І пан Маркіян, у чемно-догідливому поклоні, запрошує нежданого високого "клієнта" до покоїку:

- Будьте ласкаві, Ваша Ексцеленціє, хвилечку спочити собі з дороги; прошу - філіжаночку кави, ліґумінку... Мушу відпустити паню...- Робить круглі очі, острашені великою достойністю пані.- "Генеральшу"! Совіцької... чей Красної Армії. На кріселку - з відкритим писочком...- Усміхається вибачливо - і миттєво зникає,- лиш фуркнув за ним білий накрохмалений, перфектної чистоти шлафрок.

... кава з морозу й не завадить. А тим паче, що в доктора вона - правдива - не з перепаленого ячменю. Доктор і за "москалів" не зле заробляє, бо зуби часом болять і в "генеральш"...

 

***

 

- Пане доктор, світлий наш приятелю, святий Юр журиться, що вас давно не видко... Чи не мали де якого дочиніння з владою через вашу функцію в "Католицькій акції"?

Дзерович лиш вмачає вуста в каву,- бо, може, за дня вже’му забагато сего благородного напою, що пасує для прийняття поважних прихідців - чи то "генеральші", чи кого з інтеліґенції, чи помічників з централі КС. Зсуває брови докупи в замисленні - й тяжкому. Каже замислено:

- Не мав... Але чатують не менші біди.

- Уважно вислухаю.

Він дивиться з докором: ніби самі не здогадуєтеся... Ваша Ексцеленціє?! Майте до мене милосердя - Христове! Але мовить помірковано:

- Висказуюсь, як на сповіді. За Польщі я ніц і нікого не остерігався - ні за макове зерня! Хто-хто, а Ваша Ексцеленція знають Дзеровичів.

- Знаю. І Знає Владика. І дуже пошановує славного прелата Юліана Дзеровича. Праця преподобного яко голови товариства імени апостолів Петра і Павла неоціненна,- що в опіці над виданням "Ниви", що в охороні прав священиків, що в оздоровленні старших, немічних чи хворих парохів. А участь у "Просвіті" від кліру?!. Зрештою, за всебічні знання, за глибокі патріотичні чуття, за схильність до душевного спілкування з народом і обрано славного мужа предсідником головного управління "Просвіти". З великим пошануванням згадую і як професора Академії з тридцятого року, автора "Катехитики", "Педагогіки". Владика дуже цінує пораду отця Юліана - невтомного діятеля церковного і горожанського. Божої’му ласки!

- Я, в "Католицькій акції", немало користав з його опінії серед священства, або, як тепер совіти кажуть, з його авторитету. Хоть поляки і пильно приглядалися до мене,- чи не прикриваю "Акцією" підпільні чини оунівців,- не боявся. За плечима прелата. В уряді сміливця теж поважали. Як то мовиться, чоловік-моцар в усіх у повазі,- як у своїх, так і в неприятелів. Ми вільно розвивали Інститут,- хоть урядовці були дуже проти. Але ми ставили перед ними папську буллю від двадцять третього року - і файка! Нині не збираю раду централі, не видно брошур і журналу, а шкіра терпне. Ніби щоразу чую на собі пильний позирк якогось хижака, що лиш чекає моменту: як тільки рушуся - він і скочить із засідки на мене...

- І не рухайтеся... нехай біда спить. Не треба збирати "централю"... виявляти осіб. Не друкуйте нічого,- цензура-бо - знаєте ж яка!.. Нині, на думку Владики, основна робота має тривати неухильно - на парафіях, з церковними "братствами". До них спрут ще не простіг своїх мацаків. "Братства" ні від кого не залежні. Але треба так вести справу, ніби не священик запоряджує "акцію", а самі "брати" й "сестриці" собі придумують.

- Я над тим трохи міркував... А Кир Андрей, видите, все знайде вірну стежку.

- Владика... і хворий, і в літах. Але свого Божого дару - світлого розуму, Божої мудрости не тратить. Маємо високий примір. Колись французький журналіст жартував, що бачить у нім "Бога-Отця", а мені не раз аж таке... ніби виджу живого Мойсея. Направду! Має прямий зв’язок з Богом... Чей привиджується... Не кажу сего Костельникові, бо той відразу скаже, що м’ні являється Мойсеїв дух. Ще ж ніколи Блаженніший не помилився в порадах чи яких розпорядженнях. А в пророцтвах - то мовчу... Каже: Гітлєр і Сталін - нині непобідимі наймогутніші диктатори, але то - накоротко. Бо обидва - безбожники, у захланному вождизмі замахнулися на рівність з Богом; не Бог - а вони майстри часу, обставин, що рухають історію і визначають долю держав і народів; не Бог, а вони є "джерелом усієї творчої потуги людського роду". Насправді відкрита диктаторами дорога в суспільному русі веде до неминучої поразки... бо ґрунтується на людських бажаннях і фантазіях. Лиш Бог може бути взірцем для наслідування у поступі ідей і змін. Земні проводирі цивілізацій недовговічні. Наслідування "Бога назавжди вберігає людські душі, які присвятили себе йому, від тих розчарувань, що їх, як правило, спричиняє наслідування хай хоч яких богоподібних людських істот..."- вчить Владика вслід за свідченнями умів європейських. "Прилучення-бо душі до Єдиного Істинного Бога не може виродитися в рабську залежність від деспота, бо образ Бога-володаря тією чи іншою мірою трансформується в образ Бога-Любові..." Я вір’ю, що й це його пророцтво збудеться, він побідить і одного диявола - хвостатого, і другого - рогатого. Лиш у визначений Богом термін. Не поможуть таранам ні гармати, ні армади, бо вони безбожники. А побідить їх духовний меч. Ось ним Владика й уміло, розумно, вправно володіє. Його зброя - Послання...

- А я над цим теж міркував... Але простий чоловік не завше годен проникнутися мудрістю велета нашого.

- Владика хворий, а дає нам примір сили волі, стійкости, дипломатичности при намаганні виграти найвигіднішу для побіди позицію. Лиш вдумайтеся у його дипломатичність! Стратег іде на неприятеля зі своїми Посланнями, як тореадор на бика - з мулетою. Простіть се тривіальне порівняння. Від часу приходу "совітів" з-під його пера вийшло дотепер з п’ятнадцять розмаїтих звернень. З деякими, очевидно, ви знайомі, вивчали... І ось, скажімо, в першому, що - найважніше? "Учити молодь катехизму". "Найважніший обов’язок душпастиря - так провадити вірних, щоб по змозі між ними не було людей, які не були б свідомі стану Божої Благодаті..." Тямите?! У листі "Митрополит Вірним Архієпархії" - "Найважніша справа для Церкви, народу й родини, щоб діти були добре виховані". І так - від Послання до Послання, від Листа до Листа... чи то "До Монахів і Монахинь", чи - до молоді, чи батьків... у розмаїтих сферах духовного життя - нове, свіже настановлення в найважливішій обов’язковости в чині церковного будівництва під большевиками. І то без згадки таких слів, як "комунізм", "соціалізм", "совєтська влада", "большевизм". А всі ці поняття - в єдиному, вживаному слові: безбожництво. І якщо вибрати всі настановлення та пильно їх дотримуватися, то будемо мати релігійний, непитущий, мудрий, освячений Святим Духом, здоровий тілом, з’єдинений сильною вірою в моноліт, народ, що й збереже в повноті свою ідентичність, свою національну гідність, свою мову, свої традиції... народ - непідвладний ніякому окупантові, а тим паче - безбожному. Лиш треба ті Послання тонко, широко роз’яснювати серед вірних. Нещадно побивати безбожництво Христовим вченням. Ось і поручення "братствам"...

У Мар'яна зносяться рамена, він з полекшою зітхає,- ніби нараз чоловік врятований з тяжкої біди. Радо каже:

- Завдання - важне, а виконувати його - безпечно. Тішуся! Адже ж хотів і тепер прислужитися "Католицькій акції" якнайпильніше. Та вагався - не знав, за що братися... з якого кінця. Страхи мене роздирали. Не штука лізти в пащу звірові, як той крілик - до давуна. Тішуся, що бачу в особі Ексцеленції істинного цінителя і пропагатора талантів нашого Митрополита. Тепер я певний, що наша праця за вказівкою Блаженнішого піде латво й принесе немалий хосен, а ми не будемо дуже ризикувати... От що то є славний керманич!

- Треба вірити! Віра, надія, любов... Є стара примівка: не бійся мріяти - мрії збуваються.

- Маю, на жаль, забагато гріхів перед владою...

- Перед окупантом!

- Чей однаково...

- Е, нє... влада є і Божа.

- Так! Безбожники не простять мені Президента Генерального Інституту "Католицька акція"...

... дивота! Щойно доктор світився високоінтелігентними манерами, елеґантністю великого пана, енергією статного багача-підприємця, аж нараз онде сидить добрий, звичайний чоловік, який журиться, що опинився перед страшним життєвим парадоксом...

- Розумію ваше лихо, пане Дзерович. Ви працювали на свій нарід, робили добро в надії на вдяку від людей. А натомість - страшна безнадія. За те добро можна "загриміти" на лаву державного злочинця. А вся біда в тім, що ви стратилися на той нарід, який не зміг, не має сили стати на вашу оборону; окупант його здолав - і тепер має вас за ворога. Проста логіка... що ховає в собі, одначе, таїну безголів’я людського, парадоксального. А тую таїну вдалося би викрити й знищити лише жертовною, кривавою боротьбою. Настав-бо час боротьби і великої крові!

- Мудро, мудро... але мені від цього не легше. Щоночі мене страх змагає... до холодного поту... що серед ночі загрюкають кольбами до дверей - і фертіґ!

- Боятися треба... але Божої кари. Та вас Бог не має за що карати. Через те земний страх мусите стримувати.

- Коби йшлося лише о мені. А там - за стіною - четверо дзьобиків. Що би вони без тата?!

Якраз на той маль, як свідоцтво від Неба, вбігає ангелятко. Медове кучеряве волосічко, сині оченята, перкалева сукенчина,- лиш бракує крильцят. І просто до татових колін.

- Татку, а ти пожволиш?..

- А де "Слава Ісусу Христу" панові?

- Шлява шушу Хришту,- відчепіло. Зате кніксен - вишуканий.

- Добре. Біжи д’мамці...

- Не ви перші... Я перед лютим окупантом, очевидно, заслуговую і гільотини. Ваші друки трималися лиш релігії. Мені ж інкримінують антикомуністичні "Дзвони", "Мету"... В "Дзвонах", правда, ми друкували насамперед високоталановиті літературні твори, що нічого спільного з ідеологічними екстремами не мали. Одна "Волинь" Уласа Самчука - чого варта! Геніальний витвір всеєвропейського штибу. Перлина української демократичної літератури. А казки і новели нашої іспанської ґрандеси Наталени Королевої?! Вселюдське Боже творіння. А "Шестикрилець" вродливиці Катрі Гриничевої?! Глибока славна історія! А псальом вічній красі природи Богдана Антонича!.. Прийде час - і українці будуть тримати ці шедеври на столі у вишиваних рушниках разом із "Євангелієм", з "Кобзарем" Шевченка і "Мойсеєм" Франка. Ну... розуміється, публіцистика була бойва. Особливо - Володимира Кучабського, ветерана січових стрільців, Української Галицької Армії... тертого в світах, чи не кращого українського ідеолога... Що переважить і Донцова... виваженістю вислідів. І "Мета" всипала перцю большевикам... людоморам... За таке - не погладять по голівці дияволи. І "Нива"... що’м її редагував... З волі Митрополита яко голови Українського Католицького Союзу...

- Я тому не прошуся тепер до Владики на авдієнції,- щоби не накликáти ще якої біди...

- Мудро. Маємо нині бути мудрі, як змії. Бо... як у моєму селі на Теребовельщині кажуть: "Бог, як має покарати, то перше розум відбере." Вас нема за що карати, то розуму вам не убуде. З цього хосенно користайте... Не дивіться так на мене... Жарт - жартом! Але й правда... Як пише Владика в Посланні "Наука катехизму"... очевидно пам’ятаєте... адже в час написання закладали’сте свій Генеральний інститут задля ширення мудрости... "... мудрість - Боже світло!" А ще ліпше в "Уряді сповідника"...

Маркіян покірно хилить голову. Але на лиці, однак, тінь скепсису: вам, на Юрі, мовляв, добре говорити, до вас у большевиків руки короткі,- ви - "релігія", окремо від держави, а я, хоть у "релігії", та - під безбожним законом...

- Добре. Не журіться. В разі чого - станемо вам в обороні. Єсли щось алярмове - дзвіночок - і я сам прийду... з роздутою від болю щокою.

- Ет...- махає рукою, усміхається крізь журу, тому легко вчитати: дивуюсь Ексцеленції, що маєте ще гумор...

 

***

 

З вулиці Словацького увиділося, що до помешкання Дзеровича простує судія Володимир Целевич. Целевич!..

... ой, ліпше б сей діятель сьогодні не шастав коло Маркіяна... Целевич!.. Він же напевно в чорних списках "енкаведе", переписаний з чорних списків "двуйки". Щоправда, УНДО належало до легальних партій. Але в тій назві - "Українське Національно-Демократичне об’єднання" - було дражливе слово "національне", яке за тайними змислами перетікало до підпільної ОУН. "Національний", "націоналіст" як на "русінуф" - "вшистко єдно". На початках, коли всі партії національно-демократичного прямування об’єдналися, Целевич яко генеральний секретар був у гонорі. Ба, сталося чудо! Українці нарешті збилися докупи в єдину могучу партію! Ще такого світ не видав! І посли в Соймі, і "ундовці" в уряді... Але, як "ендеки" натиснули, як стали розганяти залізними шворнями віча,- при мовчазному невтручанні поліції,- то в кого шукати поради, розради й порятунку?! Та лишень - на Юр, у Митрополита! А Митрополит і відразу знайшовся... як вийти з біди. Бо то є - Кир Андрей Шептицький! Владика й запорядив у 1935 році: організовуємо Український Католицький Союз... Легальний... з мовчазної згоди Апостольського Престолу... Урядовцям і "ендекам" до релігійного тіла - зась! У разі ліквідації УНДО всіх "ундовців" сховаємо під парасолею УКС - і шлюс! Поляки і стрималися. Така "офензива" руської політично-клерикальної сили - буде свіжим клопотом. Ліпше, щоб вони були окремо,- ослаблене УНДО і ще не зміцнілий УКС. Целевич тоді й унадився до рятівника, благодійника. Зрештою, "союз" із журналом "Мета" за польського наступу, за комуністичних інвазій у Львів стали основною силою у політичному протистоянні як одним, так і другим. Тоді Целевича чи не щодня мож’ було видіти на Юрі,- що комуністам не пройшло повз увагу, напевно вже донесли... Ліпше б він виїхав за Сян,- бо його правничий фах "буржуазного" судівництва для "соціалістичного правосуддя" не годящий. Лиш втрафить большевикам у руки,- а вони такого пташка напевно не лишать у спокої,- то вибалакає "всю правду" - і не тільки... Треба нині ж попередити Владику, аби не ризикував...

 

***

 

На обіді у Владики - веселе пожвавлення. Жданкове лице поплямлене йодиною,- бо заводовий "нарцяж" зрання вправлявся з нартами на Вулецьких узгірях, кілька разів запоров носом у сніг, що вкритий зверху кригою, а та крига подекуди й приорала ніжне хлопцеве лице... Богу дякувати - не глибоко. На щастя, обійшлося подряпинами, що для них досить краплі йодини.

У Владики то збудило lebensstimmung[1]. Він підніс голову, розправляючи на грудях сильвету, заговорив мрійливо:

- О, нартярство - любий спорт з юних літ! З моїх братів ми лише з Ізьом найбільше любувалися нартярством. Він, старший, мене спершу вчив триматися на ногах, а відтак - змагалисмося. Правда, навколо Прилбич високих горбів нема, але - як на Віжомлю - є достатньо протяжні згірки, аж до лісу... Мамця, одначе, все наповідала,- з огляду на мій високий зріст,- щоби я пильнував на "рицарських вісьціґах" свої тоненькі ніжки...

По обіді, в канцелярії Владика вислухав про Дзеровича й каже:

- Готую звернення до абсольвентів Академії, що не висвячені. Маємо за них пам’ятати. Адже їх - з двіста осіб, то є сила... люди високосвічені, патріотичні, чей еліта нації. Ось доктор Дзерович вчинив би добре діло, если б поширив те звернення через декананальну сітку "Католицької акції". Нехай би то дійшло до кожного, щоб люди знали, що ми на них числимо, за них молимося... А хто хоче, най би приходив до нас... хто ще не здобувся на велику родину, дітей...

- На яких важних точках наголосити їм?

Владика зводить брови, дивиться уважно: а ти, сину мій, сам не здогадуєшся? І, яко делікатний чоловік, розтлумачує:

- Передовсім... я занотував такі слова: "Оскільки ви не перестали думати про священство і бажати тої ласки від Ісуса Христа, жийте так, коли б ви мали жити як священики. Посвячуйте багато часу на молитву, віддавайтесь науці богословії".

- О, якраз то, що нині для них найголовніше, що є абсолютною необхідністю для Церкви, яка щодня втрачає священиків... Це дуже мудре напімнення для тих абсольвентів, які вже зневірилися, втратили надію на висвячення, гадають, що нікому не потрібні, забуті... О! Це - як потопаючому рятівний круг...

Усмішка розгладжує владиче лице, воно й рожевіє від хвилювання.

- А ще й така ось "точка"... "Читайте святе Письмо, усильно просіть про мудрість Божу з неба, давайте вірним святий примір християнських чеснот, а передовсім молитви".

- О, вони зрозуміють! Наші абсольвенти, скормлені здоровим "молоком" нашої Академії, відразу збагнуть, що то не риторика, а наказ Вашого Блаженства гуртуватися під наші прапори, бо настає час...

- Так, так... сину мій... настає... Оця зимова пора - то як затишшя перед бурею. Гітлєр, який наскільки потужно розпочав, настільки - продовжить. Інакше б не зачинав. Ось цей рік з весни та наступний... мають бути визначальними в його мілітарних засягах. На Росію вдарить... чи не сего року ще... Світ, як мені видається не тямить о Гітлєрі в достаточній мірі. Чемберлени мали його за дивака, паяца. Зараз дехто приголомшений... А він, як бачу, великий стратег... модерний... тому незбагненний. Ось, як такий, то не буде чекати поки Росія опіриться, створить могучу армію, виховає новітні, сучасні офіцерські кадри... замість винищених в революцію, репресіями... він вдарить тепер, поки колос ще на глиняних ногах. Чи побідити йому вдасться... то одне, але шансу налюбуватись із того, як та глина буде осипатися під ударами нестримних тевтонських армад, не упустить. Бо він, Гітлєр Адольф, і художник, його дуже кортить увидіти, ще не бачені дотепер в історії людства, декорації, картини, театральні дійства... де він - і малярем, і режисером, і лицедієм, і глядачем.

- Очевидно, Росія теж відчуває загрозу. Чи не схочуть енкаведисти розпалити нові "чистки" "врагов народа"?..

- Можна сподіватися.

- Мусимо, Ваше Блаженство, подвоїти пильність, щоби - якнайменше зачіпок... Ось турбує мене така особа, наш давній приятель, як Володимир Целевич. Йому би пасувало податися услід за Стефаном Шухевичем, Донцовим за Сян. Бо, як візьмуть’го "до рапорту", можуть багато чого вивідати...

- Я вже над тим замислювався. Але - не прикажеш... На четвер приглядіться, сину мій, щоби, кроме членів капітули, прелатів, ніхто більше не входив... Будемо радитися з приводу деяких "точок" Собору. Треба визначити прелатам напрямні їхнього вкладу на час приготувань.

 

***

 

Надворі. Назустріч - Костельник...

- Кланяюся отцю-доктору! Як там поживає Карл Маркс?

Всечесний, однак, гумору не сприймає,- і, видно, не тому, що притискає мороз, не дуже на воздусі наговоришся,- хотя про "Маркса" любить поіронізувати; вславився ж критикою марксових теорій "соціалістичного благоденствія" на годинах у ґімназії яко катехит... свого часу.

- Вашій Еміненції - лиш би жарти... А я ось розкопав п’єсу одного драматурга, де змальовано образ сучасного совєтікуса, вихованого на марксизмі. Прочитаю вам, якщо ви ще не змерзли в ноги.

- Байка! Сли небагато - витримаю.

- До уваги Вашої Еміненції. "Вродився в проклятім краю, в Росії, і тут мусиш жити й умирати. Навчишся боротися за життя в тім жахливім, темнім, завошивленім, дикім краю... Вже я тебе вдосконалю. Заб’ю в тобі в зародку всі ідеали. Догола обідру твою душу й зв’яжу її мотузками. Житимеш серед бестій і мусиш старатися, щоби бути найсильнішої з них... Щастя? Майбутнє? Ідеї комунізму? Бавитимешся цими брязкотливими цяцьками, щоби звабити ворога. А коли треба буде, повалиш його на землю й перегризеш горло... Не знатимеш, що то за терпіння душі, сумніви та інші дурниці. Знатимеш лише голод і навчишся, як його втишити". І так далі...

- Щось подібного пригадується... Чи не з писань Донцова? Цитата...

- З Донцова. Бачу, отця-ректора нічим не здивувати.

- Що ж, бувало чоловік усякого начитував. Не тільки історію Церкви, писання Отців Церкви, але й Канта, Шопенгауера, Шпенглєра, Кєркогера... не оминув і ваших літературознавчих розвідок.

... так, що філософія Йосифа Сліпого не є "Сліпою і Хромою"... Але вголос не варто цього казати - випоминати глупість... грішити; мало що в людини вирветься, коли підкусять заздрощі, треба то забути.

- О, мої розвідки!.. Скромні проби пера.

- Зато які сміливі! Самому Франкові відмовляєте в геніальности. Лиш славний майстер... А ось Тичина, "... цей член малоросійського хору при російсько-большевицькій капличці", за донцовським означенням, у вас - геніальний.

- Аякже! Ми мали геніального поета - по Шевченкові. А що большевики зламали... І Донцов - не суд в останній інстанції.

- Що ж то за геній, сли дав себе зламати?! Зрештою, ніхто його не ламав... А лиш почув про арешт Єфремова, про сфабрикований суд над СВУ, як одразу впав на коліна перед "ведучою партією", і сотворив покаяльну молитву на радість катові українського селянина, української інтелігенції, забув про Христа і Бога, що їм перед тим молився... і Божу Матір - "Скорбну Матір" закинув. А Донцов не ховався перед владою - пішов на муки в "Березу Картузьку", де польські затяті католики знущалися над українськими патріотами в сто раз гірше, ніж над безбожними комуністами. І Франко не впав на коліна ні перед цісарем, ні перед кривавим Бадені, ані таким же Потоцьким.

- І перед Митрополитом Кир Андреєм...

- Митрополит, самі добре знаєте, гидує колінопреклонством. Був би розчарований у Франкові... А так обидва генії мали щире порозуміння.

- Франко писав "Сотворення сьвіта"...

- Чисто просвітницька брошура. Ніякого стосунку до релігії...

- Йому являвся дух Драгоманова...

- Недужому чоловікові примариться ще й не таке!.. Зрештою, дух не якогось злого пекельника, не... а Драгоманова... ученого-професора, вчителя!

Врешті Костельник не витримує, переступає з ноги на ногу:

- В мене лихі чоботи. Прошу...- і несе свою могучу постать з гідністю Ціцерона, та вже на виході каже:

- Недавно знов об’явилася Матір Божа. Тепер у церкві під Самбором. Здалося б звідати - й на власні очі...

- Просив би’м отця-доктора не конче розголошувати це об’явлення. Занадто зчаста ходять чутки... Чи то не провокація комісарів на шкоду релігійним почуванням наших людей? Дадуть якомусь паскуднику-пиякові фляшку горівки, він вночі влізе до церкви, хлюпне жменю бензини чи солярки на вікно, а врано сонце освітило - і шиби засяяли різнокольоровими колами. Явився образ! Старенькі бабці, підсліпуваті, падають на коліна, моляться - "Матінка Божа до грішних зійшла з небес! А вороги, тим часом, поза плечима посмішкуються і галакають: ось яка ваша релігія! Обман! Опіум для народу!" Найлегший спосіб сіяти розчарування серед людей, а ще - молоді.

Костельник слухає з невдоволенням, бо має цілу колекцію таких "явленій", багатьом вірить у силу свого захоплення "паранормальними явищами".

- Не майте мене за наївного...

- А тим і говорю, що не маю. І радив би перечитувати статтю Владики "Надзвичайні прояви в християнському житті"...

Сердито бурмоче щось і відбуває.

 

13 березня. Вівторок

 

Чи то подих весни, чи то, що чоловік, з напливом до спальні свіжого воздуху, добре виспався, а з пробудженням - і на! - якось ніби несподівано нараз душею обуяла благословенна відвага. Чей лицарське щось, козацьке, зі спадку предків - козаків Коберницьких,- коли духівник у війську йде на ворога в лаві зі всією сотнею - з Хрестом і мечем у безоглядній посвяті себе.

Здалося, що архієпископ Йосиф Сліпий, настраханий енкаведистською загрозою, давно-давно не казав собі о шостій ранку: з добрим днем славлю Боже ім’я, Господа нашого, з надією о безконечну доброту й милосердя Ісуса Христа!- а нині сказав - і як на світ народився...

Бо страх - страхом, але до боротьби будьмо відважні! Єсли немічний тілом Владика писав у листі до Папи ще 26 листопада торік: "Аби Святійший Отець зволив... призначити мене, уповноважити й делеґувати на смерть за віру і за Єдність Церкви"; бо має лише "хтось один стати жертвою большевицької інвазії",- то чого нам, його учням, тремтіти в ницому страсі, ховатися за недужого?!

Повторяй же за Учителем: "А я, пастир того бідного народу, що стільки страждає чи не мав би права вмерти за його добро і кращу долю?!"

Страх - страхом... Большевики хотіли би, щоб ми їх боялися - і вмерли зо страху. Але не діждуться! Сли на крайній случай, то ми готові - з Владикою... Та миряни повинні увидіти насамперед, що ніхто з нас не боїться, а стоїмо в готовності йти за Владикою у його мудрій кермі укріплення Церкви при найнесприятливіших умовинах. Духом большевизм нас не схитне,- хіба би виарештував чи вистріляв до ноги. Сила Божа, однак, повикручує’му руки... кроваві...

Митрополит Кир Андрей Шептицький, нехай пам’ятають, непобідимий, а з ним і його клір. Большевики ліквідували Семінарію, Академію... багато священиків емігрувало за Сян, багатьох уже арештовано... щоби підкосити коріння Церкви, а Владика заряджує богословські курси в митрополичих палатах - і юнацтво від 14 років охоче сходиться,- "готові на всякі прикрощі, труднощі та жертви, щоби дійти до священства". І знов у чоловіка серце радіє, коли перед очима сяють юначі лиця, на яких написана безмежна жага опанування богословієм. Це поблиск Христового світла в мраках неволі; чоловік з ними сострадає і живить тим світлом свою весняну відвагу й радіє життю.

Цікаво, що на те сказав би отець Рижак?

По молитві являється за дорученнями - і теж, на вигляд, відсвіжілий та з рум’янцями "на пакулях". Ба, весна робить своє!

- Бачу, і вас, брате мій, посітила хвиля відради. Ніби-то з весною... Але, треба думати, що випало нам і передихнути в неперервних гризотах. Тішуся сею пригодою - і вам раджу... Хотя однако шкіра терпне, що зараз -не-зараз лихий дасть про себе знати... й ілюзія радости зникне, як мрака.

Рижак уважно придивляється до "патрона" - і не годен, як видно, взятися, що то на "Ексцеленцію" найшло: чи вчув якусь добру новину, чи приснилося щось екстазне? Настільки в гуморі, що й вдався до "фільозофії".

- Якось не застановляюся над своїми емоціями...

- Певно, молодому, здоровому, байдуже до внутрішніх зрухів. Натурально. В молодого зовнішній світ ще значно багатший, ніж те, що накопилося в душі. Я ж тепер, за большевиків, кожну хвилю Божої ласки виділяю і нею скрашую своє існування. І мислю тогди: щό таке щастя? Тим паче, що приходить воно до чоловіка за безбожників дуже накоротко. За Польщі, як би там не було, а ми тішилися тривалими періодами...

Нарешті Рижака й осяває: він вихоплює з себе ентузіастично як вибух веселости, так і щасливий спогад, що засвідчує чистоту його натури:

- О! І знаю, коли Вашій Ексцеленції випадала та наймиліша хвиля...

- Так виглядало... На мою гадку. Як собі хочете, а я переконаний, що то було... по тих понеділках і четвергах в Академії, коли ви заряджували нам прогульки на Високий Замок, у Стрийський парк чи... і з нами йшли. Пам’ятаю, як сяяло ваше лице вдоволенням, коли ваші вихованці чвірками... в рясах чи чорних плащах і капелюхах... гідно виступали вулицями й чарували перехожих. А Ваша Ексцеленція, у крисатому капелюсі, в широкій пелерині, чарувала довершеною елєґантністю. Пані й панни оглядалися за вами й казали: "Побач, які елєґанцкі рускі ксєндз".

- Ну... тоті прогульки заряджувалися,- аби’сьте знали,- не з тим, щоби ректор покрасувався перед панями; вам я пояснював, що то - для здоров’я; в душі ж мав на оці - своєрідну демонстрацію перед "ендеками" нашої сили,- що "русіни" чуються гідно в граді короля Лева. Щось на кшталт великого здвигу "Січей" і "Соколів" 30 червня 1914 року на роковини Тараса Шевченка,- коли центральними вулицями Львова промарширували від двірця до Стрийського парку десять тисяч "січовиків" Івана Боберського, а на чолі військовим кроком прибивало чотириста "січових стрільців" у військових одностроях із "вердлями" на плечі. Тогди вперве окупаційна власть з острахом увиділа, що вже заявляє про себе автохтонна сила з претензіями на власну державність. Академія ж демонструвала духовну, розумну потугу, силу "ума Божого".

 

***

 

Аж отець Котів приходить - і чимсь вельми зіритований...

- Владика запрошує до канцелярії.

... малось на думці нині спілкуватися з Владикою по обіді,- бо зараз повно роботи над... А сли треба нагло, то, очевидно, щось екстренне... чей біда?!

А щойно переступив поріг - заувага: перевірити двері, чи вони зачинені напріч. О, і тайне...

Зі смутком і загриженням в голосі:

- Сину мій, ви - як у воду дивилися тоді, по Богоявленню. Є чутка, сьомого заарештовано Целевича. І вже дає він докладні зізнання о нашій Церкві. Про УНДО, про свій уряд, яко генерального секретаря, ніхто нічо’ не питає, а лиш о Шептицьким та... Ніби якогось знаного клірика. Отже, служби відали, що він надто зчаста до Юра напрошувався... Та ще з польських поліційних архівів.- І нараз Владика рвучко відкидається на підпертя візка, в очах зблискують іскри, голос міцніє сталевістю: Але все одно ми скличемо Єпархіальний Собор, ніби про теє... нічого не знаємо. Се - їхня справа... У мене о Соборі вже готове зарядження. Нічого не змінило в нім.

... о, Целевич! Цінний пташок у сильцях "енкаведе"! Не одного зі святоюрців обмастить, скатований, брудом! А Владику... Ой, не пощадить! Життя дорожче...

Владика - в дільовитому заклопотанні:

- Мусимо обміркувати, що він знає докладно про нинішній Юр, про наші діла в обороні Церкви, щоби вбезпечитися, коли прийдуть його слідами й зачнуть питати нас.

- Гадаю, що видасть лише те, що зверха. Всілякі конфіденційні справи - в належному чині... без сторонніх вух...

- А що з Послань він може витягти й розтлумачити хосенного для вух слідчого? Чим би прогнівив владоможців Митрополичий Ординаріят?- І дивиться наш Владика уважно, в очах грають іронічні іскорки, але й натяку - на страх... а щось - ніби завзяття змагуна: хто кого?! І покликування: сину мій, то що скажеш на теє?

... а що сказати? Кожне послання - виважене та лояльне, а водночас - і націлене в саме серце безбожницьке, грішне. Як змах меча Архангела Михаїла, що стинає голову смокові.

... на язиці: маю думку, навряд чи совіцький слідчий спосібний збагнути дипломатичну мудрість Послань. Не та в слідчих освіта... Проте зараз - не час на похвальбу. Владика любить чути від "сина свого" відверте й щире мовлення:

- Ось візьмімо Послання в День празника Стрітення під числом 25 "До вірних". Там остереження проти п’янства... лиш.

Владика примружується в розмислі, а відтак мовить з ноткою сумніву:

- Не лише... Якщо взяти ось антитезу: "Є люди, що горнуться до церкви, до сповіді, до св.Причастя, що більше оцінюють віру, коли прийшлось їм тої віри боронити..." напоминаю "тої віри боронити"!.. "але є люди і безсовісти, безбожні, які не соромляться намовляти людей до п’янства. Таких людей стережіться, як правдивих ворогів". Напоминаю "п’яниці - правдиві вороги"! То хіба тяжко слідчому зробити вислід, що люди - релігійні, це є борці проти ворогів-безбожників, що пиячать... проти совєтікусів, проти влади? Що принесла нам, замість молитви, п’янство, сквернословіє і богохульство.

- Що ж, як ваша ласка, знаємо, що большевики й так добре розуміють о ворожім ставленню до них Церкви, а тим паче - католицької. І дошукуватися сего в писаннях нема для них сенсу. Очевидно, їхній інтерес - лиш до прямих доказів фактичної "антирадянщини".

- А хіба не буде зле сприйняте Послання числом 27, де просимо священиків звертатися до Ординаріяту з усім... в тім числі й о матеріальну поміч? Певно, що не сподобаються слова: "Потреба часу вимагає від нас солідарности". Спитають: проти кого тота освячена архієреями "солідарність"?!

- Ну... в такому разі й Звернення числом 28 збудить підозру... Бо прохання Вашої Еміненції до катехитів, щоби вони звітували про "їхню працю з молоддю" й де врозріз із державною політикою в шкільництві... де катехитична місія - наука зліквідована. "Ваша праця,- пишеться,- стала значно трудніша від хвилі, коли ви не можете в школі учити, але й значно потрібніша". Ординаріят, отже, чинить самоволю... І далі: "Ваша праця значно трудніша, бо коли ви перше мали збір молоді, тепер мусите шукати кожного зокрема й з ним працювати". І ще й прохання "подавати списки молоді, побожної, посвяченої Богові..." Як на мене, таких списків не варто би складати... Такі списки, потрапивши до рук енкаведистів, можуть стати підставою репресій, чей нагляду за "не совєцькими" юнаками.

- Слушно! Гадалося, мати під руками імена - яко резерв будучих семінаристів. Але енкаведистам,- і, правда!- про них не треба знати. Дайте відповідне розпорядження...

Опущена голова Блаженнішого засвідчує, що йому прикро за явний промах. Одначе, промахом то не буде, якщо зважити, що Владика чинив од свого доброго серця,- при тім оминувши, що ця доброта невчасна, коли навколо на релігійну молодь чигає люте безбожництво.

- Тепер задумаймося,- каже Владика по тривалій паузі,- яку реакцію викличе розпорядок під числом 32 про відновлення богословських студій?.. Чи се в межах закону?

- Написано: "Виклади будуть відбуватися в домі Митрополита, зачнуться у вівторок першої седмиці Великого Посту... щодня о годині 6 вечора, від 3-6 годин на тиждень". Отже, це не виглядає на академічний заклад, передбачений державою. Може, пропустять...

- Але ось - непокорою пахне Послання числом 30, де є заклик до священиків, що "мешкають близько до шпиталів...

- ... і відвідувати хворих... приходячи в світських одежах". "Позволяється отцям приносити хорим Святе Причастя і подавати його так, щоби і найближчий сусід хорого не спостеріг цього..."

- Непокорою пахне і підпільною діяльністю. А за підпілля по голівці не гладять! Ви, сину мій, все пам’ятаєте, розумієте, а в час написання не застерегли...

- Як застерігати від доброчинства?!

- Злочинне, як на теперішнє наше мислення, є і сорокове повчання для священиків - про сповідь красноармійців... православних... як така справа. Яке ми маємо право?!

- Ваша Еміненціє, ви показували мені резолют Папи Пія Х "Толєрарі потест"[2] на листі, де прохання Вашої Еміненції "для священиків про власть розрішати і православних". Можна би, в разі чого, показати й допитливим енкаведистам.

- О, знайшли з ким диспутувати!

- Але в готовности до захисту маємо бути.

- Міркую, що лист "До сповідників" потрактують як такий, которий взагалі позбавлений "благоразумія". За слова: "Наповідаю всіх отців Сповідників, що багато вірних, може, не звертає уваги на тяжкий обов’язок батьків рятувати дітей від зіпсуття, яке їм грозить від фанатичної пропаганди безбожництва в школі",- грозить нам "Сибір нєісходімая"; для мене, принаймні, ще раз келія смертників у Суздальському монастирі.

- Ну, а "Про милостиню", де писано милосердне: "Положення многих вдовиць, сиріт, старих та недужих людей... приневолює мене звернутися до вас усіх, Дорогі Браття і Сестри, зі завізванням прийти їм з поміччю... роздавати потребуючим",- слідчому таки не знайти й натяку на крамолу. Чистий гуманний жест!

- Не кажіть! Якраз у цьому невинному посланні найбільше "крамоли". Бо яка мова про милостиню в країні "розбудованого соціалізму" під милостивим сонцем Сталіна?! Хіба ви забули ті донесення зі Сходу, з Великої України в тридцяті, що красні посіпаки виловлювали бездомних, калік, сиріт, які просили милостині, й розстрілювали їх в кар’єрах, у лісосмугах, на цвинтарях, аби очистити державу, яка готувалася налагодити дипломатичні стосунки зі З’єднаними Державами Америки, як нині пишуть - "США"?..

- Не забув...

... а тим часом неспокій підгризає: очевидно, Владика нагнівається на свого "коадютора", що допускається непоправних помилок... не вдумується у те, що виходить у люди з Митрополичого Ординаріяту, не застерігає... І ось назбиралося "гріхів" перед "Сонцем із Кремля" стільки, що...

Владика кулиться - йому стає холодніше. Скрипить візком. Ось і поможи... Плед бо зсунувся - лиш на колінах. Владика поплескує з вдячністю руку - за уважність - і каже рівним голосом:

- Простіть, сину мій, не виню вас ні в чім. Усе, що написане, ми написали б ще раз, а, може, й ширше й різкіше. Бо в нас нема права схиляти голови перед безбожництвом, що руйнує основи нашого Церковного Божого Світу,- який би не був той ворог жорстокий, грізний, хитрий, підступний, проникливий. Так само, як не схиляли голів перші християни перед Неронами, коли Церква лише будувалася. Як сказано: "Хто не з нами, той проти нас". До речі, мабуть, знаєте, що большевики теж взяли цей клич на користування?..

- Знаю ж... З волі їхнього "пролетарського писателя" Горкого. Він був ще з тих, що читали "Євангелію".

- Отож... Єсли енкаведисти візьмуть мене до відповідальности, я готов стояти за кожне слово. Бо кожне наше слово - в дусі Христовім, і ніякого іншого шляху для нас нема. Таким шляхом підемо далі. Нині оголосимо про Собор... Бо мусимо, повинні, зобов’язані перед Богом, перед вірними, перед своїм сумлінням творити ідеї, що є нашою боротьбою.

- З ласки Вашого Блаженства, нагадаю вислів Оскара Уайльда: "Ідея, яка не є небезпечною, цілком не гідна бути ідеєю".

- Ось бачите! Наші ідеї - небезпечні! То й що ж?!

Світла усмішка розходиться пожвавленим лицем Владики, розсіває промені й на срібло бороди, волосся. І вся голова "Бога-Отця" сяє містично, як на фресці Мікельанжело.

 

***

 

- А що там у світі? Секретар мені казав, ніби вже прийшло до завішання зброї між Росією і Фінляндією... позавчора.

- Так, Ваша Еміненціє, фіни поступилися Виборгом і ще якоюсь частю за Лєнінґрадом, базами. Про се москалі кричать, як о великій перемозі... Попри сльози матерів тих сотень тисяч загиблого вояцтва в снігах, на морозах...

 

1 квітня. Неділя

 

О сьомій від Владики прохання помолитися з ним у його каплиці.

Ранковий воздух ще свіжий, навіть доволі прохолодний. А в каплиці здається, і холодніше, ніж надворі. Економія палива.

Владика молиться довго перед Престолом - очевидно, мовить "Прохання про мудрість"...

... отже, на першого апріля не прозвучить жартівливо, як то діти бавилися в Заздрості, надурюючи один одного для веселощів: "Апріль! Апріль! А в тебе очі - як таріль!.." Ой, не до жартів тепер і Першого Апріля! Четверта неділя Великого посту.

Пташина, щоправда, виспівує-заливається за весняного парування: і в саді, і в парку під "Політехнікою", і в Єзуїтському Городі чей парку імені Костюшка. Пісенні й музичні рулади переливаються від одного скупчення дерев, що розбруньковуються і п’янять голови не лише пташині... ароматами бальзамів пробудженого життя... до другого; напливають і в каплицю, де життя мов би затаїлося, чекає своєї весни.

По молитві Владика відсилає монаха, і звертається до свого улюбленого "помічника":

- Не дивуйтеся, сину мій, що ми вас покликали сюди. Як там у Заздрості кажуть? "Береженого Бог береже!"- З лагідною, гей би родинною, усмішкою.

... е-е-е... ще не біда, єсли Владика в доброму гуморі.

- Хочу днесь порадитися з вами з приводу одного документа, що’м недавно намислив. Чи не допустився знов якої каригідної крамоли?

... видно, документ вельми важнѝй, сли мовиться о нім зі всіма застереженнями.

У теці Ординаріяту онде вже готовий лист, на гербовому папері, видрукуваний на машинці. Отже, не лише "намислений", але і довершений; навряд Кир Андрей Шептицький схоче переробляти його після можливих зауважень. То й не варто квапиться з поправками... А ознайомився - і досить!

- Читайте,- просить Владика врочисто.

- На вашу ласку... "До обласного відділу народної освіти на руки тов.Жученка у Львові". Прізвище - невідомого... Ясно, що з "обозу окупанта". "Деякі випадки насильства над совістю дітей при записуванні їх до т.зв. піонерів, спричинені фактичною пропагандою безбожництва, є для мене нагодою і принукою звернутися до обласного відділу народної освіти з рішучим протестом проти такого насильства над совістю".

... ба, оце вже з гармати - "прямою наводкою" (з термінології красноармійців). Протест відвертий, без будь-якої дипломатії.

- З дозволу Вашої Еміненції, у першому ж реченні "крамоли" більше, ніж допустимо... "Насильства над совістю дітей" "спричинені пропагандою безбожництва"... як на слідчого, образа гонору, пряме звинувачення державної політики в судомському злочинстві... "каригідному".

На лиці Владики ніякого руху, суворість і спокій.

- Далі...

- "123-я стаття Сталінської Конституції звучить: "З метою забезпечення за громадянами свободи совісті, церкву в УРСР відокремлено від держави і школу від церкви".

"Не можна цієї статті інакше розуміти, як тільки так, що усім громадянам і дітям Конституція забезпечує свободу совісти: з чого слідує, що і школа повинна дітям запевнити цю свободу,- не тільки лишати, але й запевняти свободу віросповідання, до якого належать, у якому їх досі виховували батьки і до якого вони прив’язані".

"Ця стаття запевняє так само свободу батькам виховувати дітей у своїй вірі і дає право батькам вимагати, щоб школа їхню волю шанувала... не мішалася до релігійних справ і не виступала проти релігії дітей і їхніх батьків, бо кожному вільно, по Конституції, свобідно визнавати свою релігію".

"Коли та свобода совісті, забезпечена Конституцією, у школах Західної України інтерпретована так, що школа в’яже свободу дітей... коли карає за молитву, то це в очах батьків і цілої суспільности понижує авторитет Конституції... ставляє школу в суперечність із дуже сильною християнською традицією українського народу. Це може в народі викликати недовір’я до шкільної влади, а через те шкодити престижу радянського устрою в широких народних масах..."

... ба, як Владика "печеться" о престиж "радянської влади", большевизму й безбожництва! О, свята наївність - комуністи ось так згори й повірять вам, дорогий мій...

- О, можновладці дуже втішаться, що Ваше Блаженство яко доктор права фахово тлумачать їм конституційні клавзули!.. Власне, хочу сказати, що в Росії "Сталінська Конституція" лиш на папері; й звертання до її статей - пуста трата часу,- як на розум тих... Зрештою, Владика це й самі добре розуміють... Вона сотворена з вказівки "вождя всіх народів" лише для "замилювання очей" пролетарям закордоном: ось, мовляв, які ми демократичні! Тому серйозне тлумачення Конституції як закону, обов’язкового для правних потреб, може бути потрактоване слідчим як лукава іронія чей насмішка в живі очі...

- Читайте ще...

- "Я переконаний, що в Обласному Відділі Народної Освіти засідають мужі справедливі й розумні, коли іде про добро школи і молоді, тому в довір’ї до них висказую одверто мою гадку. Але й добро та авторитет вищої освітньої Влади в Києві чи Москві, повинні Вас склонити до... конечности, щоб у шкільництві Західної України були бодай припинені всякі змагання учительства, які мали б на меті зробити зі школи оруддя пропаганди безбожництва. По думці Конституції це зовсім не є ціллю школи. Було би просто конечне, щоб ви виробили в Києві чи Москві такі умовини для шкільництва Західної України... щоб школа не противилася старанням батьків дати релігійне виховання своїм дітям".- На цім думки так зароїлися в голові, що аж в очах потемніло; текст кудись посунувся в мраки...

- Ваше Блаженство, чи з Вашої ласки, можна коментар?

- Прошу...- озивається Владика глухо, в глибокій задумі; очевидно, й у нього чимало "нароїлося".

- Вмовляти їх, щоби дотримувалися Конституції в якомусь там закутку імперії, в той час коли імперія не дотримує Конституції від Сяну до Камчатки, а живе лише вказівками із Кремля, очевидно, дáрма робота. Чиновник і оком не моргне на прохання в листі зважити на Конституцію, коли він без вказівок згори й кроку не ступить... коли він певний, що кожен крок, зроблений самовладно чи відповідно демократичного права... конституційного... грозить’му не лише звільненням з посади, а й концентраком на Соловках чи розстрілом. Диктатура! Диктатура! Має свої закони - не писані! Закон диктатури є вищий від усякого конституційного закону - навіть Конституції Сталінської! Зрештою, Сталін - перший відкидає свою Конституцію як формальність,- коли треба чинити по-большевицькі - насильством і терором. А найстрашніше для чиновників - це похвала їх - "справедливі і розумні" - устами "націоналіста"... Єсли "націоналіст" похваляє, "значіт злигалися з "врагом народа"... "К стєнкє, ґадов!" Вони й не торкнуться листа... як "смертельноопасного". Ось читаю їхні думки - їхньою мовою: "Какіє-то, панімаєш, єзуїти будут нам указивать!"

Владика жестом стримує. Ба, сам ти, "сину мій", допускаєшся святотатства. Не конче в святих місцях цитувати їхню блюзнірську мову...

- Ви, сину мій,- красномовний оратор. Європейські школи вам запевнили славу золотоуста - не від нині... Але нам треба трошки іншого поняття. В цілости - все вірно... Проте, ми не можемо виявляти розуміння гіркої правди. Не діти ми совєтської системи. Зрештою, Західна Україна ще не "просилася" до складу СРСР,- як то ведеться пропаганда перед виборами делєгатів до Національних Зборів. Ми, отже, мусимо вдавати перед ними простодухів, що "таїни" їхньої влади не розуміємо, а виходимо зі своїх міркувань на основі правних законів демократичної Європи, з Римського права, ну... із норм Христового богословія. І це - наш щит перед їхньою агресією. Наша "простодушність" повинна їх обеззброювати, принаймні стримувати від рішучого наступу. От нехай собі, як ви кажете, "какіє-то єзуїти" ще "прєбивают у нєвєдєнії"... "пака"... Розуміється, ніхто не чекає від них дотримання Конституції. Але за Конституцією нам зараз вигідно ховатися, щоби легально висказати їм наше "фе"! Це звільняє нас від творення нового Послання. Бо такої гостроти й відвертости звернення до вірних необхідно було б ширити нелегально,- наражаючись на небезпеку... й наражаючи священиків на ризик. А так, тепер маємо змогу цей лист роздати на руки під час Собору як такий, що з ним ознайомлено уряд... водночас в нім характер Послання. І нехай після того наш товариш Жученко поцілується в ніс.

... не може Владика обійтися без гумору - навіть навіть за преповажних констернацій. Сміється - і покивує лівицею, мовляв: "adieu, mon cher Жученкόф"! Це і вселяє в чоловіка оптимізм та відвагу, та надію на Божу ласку. Він і далі - жваво:

- А окрім усього в словах ось на завершення: "Як Митрополит Західної України, я є опікуном української молоді і маю обов’язок і право в її імені її батьків упоминатись о загарантовані Конституцією їхні права, як і права їхніх батьків",- беру всю отвічальність на себе. Нехай зносяться зі мною, а я собі дам раду з ними... дам!

- Але ж і ми, вся Капітула, одностайні з Владикою.

- Щиро вдячний... Інакше б не ставав "проти рожна"...

- Одностайні священики Галичини під благодатним амофором Митрополичої Мудрости; чується піднесеність Духа священицтва, люди набувають відваги, живуть надією на кращі переміни та працюють з народом в дусі опору наступаючому безбожництву,- як то вчать Владика в неустанних зверненнях, у духовному зв’язку з паствою. Хоть страх арештів і виселень існує. Він, одначе, в священиків, які чують отецьку опіку свого Верховного душпастира, не такий маркотний, як там, де ієреї без опіки... як то у Вільно чи... Як то кажуть, робота в нас кипить і, гадаємо, це продемонструє Собор...

- О, Собор мусить відбутися. Бо "то діло, від якого повинна зачатися нова епоха в історії нашої Церкви і народу",- знаєте ж, звідки це висказування...

- Ми вже розіслали те Послання...

- Отже! Не звернутися до тов. Жученка я не міг - і ви мене розумієте. Хоть він і не відповість на нього, а відразу одішле службам... Зрештою, буду радий, що й "енкаведе" уважно вчитається - і замислиться над світом жорстокої несправедливости, що його воно береже. Бо в здоровій голові не вкладається: вони, безбожники, окуповують територію з богомільним народом, з дітьми, у ніжні душечки яких вложене вчення Христове, які опліднені Святим Духом, і насильно пруть нагло зревізувати ті "душечки", нав’язавши гидке безбожництво! І це в двадцятому столітті, коли вся Куля Земська охоплена просвітництвом, цивілізаційними змаганнями... Яка страшна дикунська наруга над дітьми! Такого не було за татаро-монгольського іга.

- Нема чого дивуватися... коли, як чув’єм у Римі від одного москаля-емігранта, що большевицький вождь Троцький у вісімнадцятому році в якомусь містечку під Казанню поставив пам’ятник Іуді Іскаріотському...

У синіх очах Владики, які щойно темніли від обурення, враз сяйнула ясна синява - здивування, недовір’я... сміх.

- Здається, містечко називається Свіяжськ. Але чи то правда?

- Як на большевиків, що під маркою збирання церковних цінностей для голодаючих руйнували храми, відтак згодом стало: храми зруйновані, а голодаючі продовжуюь голодувати... Була ж у них по революції чи перевороті програма заміни старих пам’ятників большевицькими ідолами.

 

12 квітня. Четвер

 

Отцеві аж ніби то гріє душу - оповідати вісті з Берліна й Лондона про події в "театрі воєнних дій" на Скандинавії. Для нього, так видиться, своєрідна забава. Каже:

- Бі-бі-сі передає: вранці десятого... п’ять британських есмінців увійшло в гавань Нарвика... на побережжі Норвегії... і затопили два німецькі есмінці, три пошкодили й пустили на дно цілу флотилію німецьких транспортних кораблів... Навіть загинув німецький контр-адмірал Бонте. Берлін відразу передає на своє копито: з виходом англійців з гавані - на них напало п’ять німецьких есмінців; вони затопили одного "англійця", другого - викинули на мілину, третього пошкодили. При тім загинув командир флотилії капітан першого рангу Варбертон-Лі.

... і правда, як дитяча гра, коли діти бавляться паперовими корабликами на потоках, що течуть вулицею після зливи. А що при тім загинуло нераховано моряків - ніхто й не згадує.

- А зобіду... передає Бі-бі-сі... англійські есмінці з лінкором "Уорспайт" вернулися в Нарвік і добила решту німецьких кораблів. Можна висаджувати десант - і гнати німців геть... Берлін передає: однак, незабаром літаки "Люфтваффе" великим числом погромили англійський флот разом з десантом, і німецький генерал Дітль продовжував гнатися за королем, що тікав на північ, у норвезькі гори, де ще сніги й морози.

... у висліді весняної компанії - що? Сталін упокорив Фінляндію, тепер гострить зуби на Литву, Лотву... Єсли позволить великий фюрер, приятель і брат з апетитів на "свіжину"... Тим часом Адольф у себе згамав Данію, тепер ласо облизується на всю Скандинавію,- з Норвегії почавши. І без великих втрат,- що там кілька есмінців і з десяток транспортників!?. Кавалок заліза!

Ба, свої пляни навчити європейських політиків розуму "ефрейтор" здійснює з німецькою методичністю,- Ordnung ist Ordnung! А світ на теє лиш кліпає - як "баран на нові ворота",- з мудрою селян Заздрости.

 

***

 

Політика - політикою, а для "Юра" нині найголовніше: підсумкове засідання Підготовчої Комісії Собору. Чи всі проєкти декретів, постанов у всіх напрямках соборової діяльности виведені "на шпунт", чи Секретар Комісії з своїми помічниками дещо й спартачив?

... та, Богу дякувати, не той він чоловік, що допустить не йно партацтво, але й найменший недогляд. А ще ж - які помічники!..

 

***

 

Проте, поки монах не привіз Владику чей голову Комісії, славні члени збору, преподобні єпископи, прелати, "шамбеляни", перемовлялися упівголос - і лише про "політику". Ніби акція німців проти Норвегії була несподіванкою для них,- бідаки, в своїй клерикальній ограничености від світу воєн і крові, не припускали, що Гітлєр не проявить "милосердя" до скандинавських держав і не захистить їх від "агресії Франції та Англії"?! Гей, політична сліпота, преосвященні! Частіше б ви спілкувалися з Владикою, то й без радіоавдицій знали би заздалегідь розвиток подій в "Театрі", де головним режисером "художник" Адольф Гітлєр... як то під час вистави за п’єсою драматурга, що пише примітивним стилем нафталінного класицизму.

... засідання ж передовсім важне тим, що на декреті про обряд має бути поставлена жирна крапка, щоби в часи нових загроз Українській Греко-Католицькій Церкві врешті визначитись у цьому питанні кінцево й вирішально,- принаймні на період воєн і смут, світових потрясінь від "фуґасів" і "торпед"... та "захцянок" тиранів.

... у Посланні "Митрополит Шептицький про обрядові справи", даному в день Празника Святого Воскресіння 1931 року,- що?! Ось і про ту ж "цілу будуччину нашого обряду"... В примітці видавництва, наскільки збереглося в пам’яті, зазначено: "інформація про назначення Николая Чарнецького Апостольським Візитатором, та про обрядові питання: зберігання традицій св.Обряду, відношення між обрядами та уникання "карикатурної мішанини". Наголос на "Візитації" - чому? Бо Владиці прийшло тоді до відома, що "в Римі признали за доцільне заховувати східний обряд у цілости поза границями Галичини, а галицьку обрядову форму узнали вузькою і невідповідною до праці між православними". З тої причини й назначено преосвященного Кир Николая, монаха Конґрегації Святого Ізбавителя (Редомптеристів) Візитатором "для всіх парохій східного обряду в границях Польщі" (за виїмком Галичини). Але дуже добре, що Свяійший Отець вибрав якраз Чарнецького, "бувшого священика нашої провінції", який до того ж "є монахом всеціло відданим Унії", та "по Божому розуміє потреби й трудності унійної праці серед українського народу"... З ним, отже, можна буде легше порозумітися... Щоправда, справи Галичини належать до компетенції Конґрегації для Східної Церкви, а справи Унії в Польщі поза Галичиною належать до компетенції Комісії "Про Русія", себто тих територій, що колись належали до Росії. "Однак,- підчеркує Владика,- Кир Николай завсігди був обрядовцем найліпшого зразка, привязаним до всіх традицій, оцінював їх значення, розумів їх вагу чи вартість у душпастирській праці". "Вмів у всіх обрядах пристосовуватися до потреб народу". "Розумів, що деякі наші новіші галицькі звичаї є того роду, що цій праці могли б пошкодити". А які то "новіші звичаї" - і з якого вони жерела? Далі Владика докладно роз’яснює... для багатьох-багатьох "западників", для вас, преподобні Хомишин, Коциловський, що вся біда йде від ложного розуміння католицтва; "вони вважають, що латинський обряд в цілости або в частині є злучений в суті з католицькою вірою". Мовляв, єсли ми, уніяти, є і католиками, то повинні завживати й дечого чи й багато чого з латинського обряду. Скажімо, не вживати при Проскомидії копія, не відмовляти перед Службою Божою молитов перед іконостасом, вживати дзвіночки, обрізати поли Єпитрахилі, вклякати під час Причастя... і ще багато всілякого, неприроднього... роблячи таким чином, зі Східного обряду "якусь карикатурну мішанину". Таких "недбальств", на жаль, накопилося чимало... незаконно введених,- і це дихає "загальною небезпекою". В народі, серед вірних, назріває серйозне чей бунтівливе невдоволення. Але ж "визнання власті вселенського Архиєрея, прийняття вселенської віри" не означає, що треба переходити на латинський обряд. Віра й обряд - різні речі! Східна обрядовість повинна й мусить бути очищена від будь-яких латинізмів, бо вона якраз є дуже потрібною (особливо зараз) Католицькій Церкві; "без неї,- наголошує Владика,- ми не тільки не можемо послужити Католицькій Церкві в ділі привернення до єдности Церкви відлучених братів, але просто шкодимо Церкві... Обрядовість потрібна для нас; мусимо припинити наслідування, нам треба бути собою, бо лиш там зможемо щось для нашої Церкви зробити". І для нації!

... "бути собою"! - о, який же то геніальний вислід - якраз для нас, українців... особливо для тих, що мають свою українськість за якусь кару Божу,- воліли би перейти на польське, німецьке чи... якби не прокляття, що завше нависає над "перекинчиками"...

... отже, "нам треба вірно заховувати всі наші давні обрядові й церковні передання",- кличе нас до цього пророк і великий український патріот, мудрець; кличе виразно, просто, на розум. І додає в докладності: "Наш обряд часто звуть "Візантійським обрядом". Але у "цій традиції знаємо схизми Фотія і Керулярія, вимоги цезаропапізму..." Тож із візантизму беремо лише все добре, від решти відрікаємося... але не напихаючи взамін упущеного латинізмів... інакше вийде нова "схизма".

Ніби все там глибоко проаналізовано, пролонговано. Але Владиці сего мало... мусимо йти далі...

Що ж...

 

***

 

Тут і відчиняться двері - отець Котів чемним поклоном дає знати, що це його заслуга; монах накеровує візок акуратно в пройму дверей...

Владика підводить руку - творить хрест... і урочисто мовить:

- Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде зі всіма вами!

Скеровує допитливий погляд понад окулярами на канцлєра, на преподобного Голянта. В свою чергу канцлєр, у відповідь киває головою і кладе долоню на папір перед ним. Це означає: Владика поцікавився, чи зібралися усі, хто запрошений, і, що нікого з чужих нема; Голянт кивком відповів, що він власноруч зареєстрував кожного тута ось на аркуші.

Єсли все в порядку, Владика продовжує:

- Доброго здоров’я, мої дорогі! Світлого дару Духа Святого! Має нині надзвичайно велику потребу в дарах Божих, бо стоїть перед нами кардинальне завдання стосовно соборового декрету.

Западає тиша - чути як бзинить біля вінка трагічна муха, що з самого початку весни, з пробудженням до життя, відразу втрафила в лапи павука, що життю її невідворотно загрозѝв.

- Коротко викладу предмет нинішнього обговорення і окличую вас до граничної пильности в розв’язуванні кожної точки проекту. Бо - на рокѝ! Кожен з преподобних достойників безперечно достатньо освідомлений у предметі. Я лиш нагадаю моменти, що від них ми йшли до консеквентного напрацювання нинішніх проектних засад.

... на лицях священичого люду й управду залягає зосереджена серйозність, що властива лише людям духовного стану, які за кожного богослуження мусять свій лик святочно вирізняти на тлі простолюду. Навіть з лиця Никити Будки зникає простодушність життєлюба, веселуна.

- Питання обряду так само гостро постало тепер, як воно стояло, скажімо, в двадцятих роках, починаючи з двадцять третього року. Щоправда, з суттєвою різницею. Отже, в чім та різниця? Із усталенням влади Другої Речі Посполитої в Галичині українці, щоби зберігати свою національну ідентичність під бурливим натиском шовіністичних чинників, почали пильно вберігати свій східний обряд від елементів латинства... як ніколи... аж до фанатизму,- що загрожувало Церкві... Чому? (В той час як під Австрією "гібридизми" проникали вільно, декретовані ще Актами Замойського Синоду 1720 року...) А тому, що в гарячці наглих винародовчих наступів поляки використовували найменшу нагоду "перемалювати" "русіна" в чистокровного поляка. Хто переходив з українців на латинський обряд автоматично вважався ним... поляком. Добре відомо кожному... "Обряд" став синонімом "національности". Як то Кир Чарнецький пригадає собі, навіть темних поліщуків, загублених серед непроходимих боліт, що на запит "якої ви нації" відповідали - "тутейші", вписувалося в графу "поляк". Дійшло до того, що й будь-який латинізм в обряді викликав у громади настороження, ніби ось пролазить в організм якась хвороботворна бациля. На звернення наше до Риму Священна Конгрегація в Справах Східних Церков дозволила нам усунути всі явні, грубі латинізми з обряду "гібридного" походження, що могли внести розкол у Церкві... Бо розкол явно назрівав,- з посиленням польських інвазій; український спротив рухався до такого загострення, що в багатьох правдивим патріотизмом ставало "перехрещування" на православного. І це, як не дивно, сприяло ширенню комунізму серед інтелігенції... особливо - безробітної. Як знаєте трагічний факт, навіть родина Крушельницьких... на чолі зі славним педагогом і письменником Антоном... з цих причин виїхала... і пропала... У двадцять п’ятому році ми створили Комісію в справі реформи, з її допомогою видали новий Служебник, що й донині в багатьох священиків є в користуванні... Бо там з "гібридизмів" лишилося дещо дрібне... а обряд набув, як то мовлять наші прихильники, "стародавньої ошатної величности". На жаль, знайшлися і противники цих реформ... Не дуже мене іритувало ставлення Старших Василіян,- бо молоді монахи радо прийняли... Але великої прикрости ми зазнавали від славних ієрархів... знаєте про кого мова... Не буду до них з наріканням... Бо час об’єднує нині всіх - і "западників" і "восточників"... Бог - суддя! Він розсудить - і засудить; правда мусить восторжествувати. Божа правда! Божа мудрість!- що до неї взиваємо щоденно. У двадцять дев’ятому вдалося зладити ще досконаліший Требник. Видали’смо Літургікон,- гадаю, що присутні ним задоволені,- бо там відредаговані на чисто чинопослідування: Вечірня, Утреня й усі три Божественні Літургії. Що ліпшого треба?! Однак, ті ж "критики", а ще з ними Кир Костянтин Богачевський в Америці, застерігають свій клір від його використання... Аж мусить з Риму приїхати Візитатор отець Гудзима, щоби навести лад і виправдати нас від несправедливих донесень, наговорів і звинувачень. Літургікон свіжої редакції пішов для служби. А 10 січня 1938 року на засіданні Комісії Кардиналів запляновано роботу над завершальним всеохопним виданням... Ось цій справі мусимо прислужитися на Соборі так, щоби досягти консенсусу... Тим паче, що наспіло гостро... але в іншому аспекті: сподіваємося активізувати працю з "незєдиненими" Великої України, а бесідувати з ними о мирі й з’єдиненні можна лише на підставі досконало відредагованого, очищеного обряду. Є нагода, мусимо з неї скористати. Хоть то й не легко. Ой!

... є робота для Екзарха... Великої України...

Отець Котів бере на себе технічну сторону - знайомить збір з напрацьованими текстами.

Але бурної дискусії нема. Бо хто з єпископів чи будь-кого з ієреїв годен внести щось суттєвого для дискусії з Кир Андреєм?! А тим паче, сли перед тим Блаженніший докладно обміркував кожне дискусійне місце з секретарем Комісії... зі своїм наступником, який розуміє свого "Учителя" з пів слова. Не втручаються навіть відпоручники - помічник єпископа Лятишевський зі Станіславова та помічник єпископа Лакота з Перемишля,- которі напевно мали чимало "напутствій" від своїх єпископів-ординаріїв...

 

***

 

На перерві кинулось у вічі, що Гавриїл Костельник явно уникає зустрічі на вузькій дорозі зі своїм "антиподом" - з філософом Сліпим, філософія которого (за словами Костельника) і "Сліпа і Хрома"... То варто б самому обізватися,- чи видів чудо під Бориславом, чи...

- Кланяюся...

Костельник різко випростовує свій високий стан, вдає страшенно зіритованого. Чи й таки направду...

- Прошу... перепрошую... вам, вашій Ексцеленції, то не пасує - насміхатися над святим...

- А я ще нічого...

- Ви скажете, що Костельник знов повірив на халтуру... а так таки правда: і касу вкрали, і золочену потир... і нафтою в середині пообливано. Богу дякувати, що не кинуло сірник... церква - деревляна!..

 

***

 

Весна, одначе, манить у сад. Проспацируватися з ким-небудь, з приятелів - і душу відвести.

Хотілось би - з Лакотою... Але його обсіли львів’яки,- їм бо вельми цікаво: як тепер можна дістатися з Перемишля до Львова та зворотньо?

Отець Котів, очевидно, мав той самий намір... Каже:

- Ніяк не вдається мені - тет-а-тет з єпископом... Маю доручення передати дещо Коциловському. Та ось наші ніяк не відпускають бідного Лакоту... Певно, що дехто з тих, які подумують смикнýти поза Сян. Є чутки, що то вже не так легко. Скоро через кордон і миша не перебіжить.

Цікаво було би  й з Лятишевським побесідувати стиха. Але він такий чоловік, що навряд з нього вдасться витягти щось про Хомишина нині. Чи збирається на Собор?.. Принаймні... Отець Іван - тихонька, потульна людина - воістину свята. В нього навіть лице так збудоване, що, здається, ніби він весь час ласкаво всміхається. От поговори собі з атким про тайни станіславівського суфрагана!

Ліпше вийти на балькон до Владики й трохи розважити’го по трудах.

Аж якраз назустріч - преподобний Никита. І здалека усмішкою дає знати, що хоче конче заговорити до Сліпого... чи новий анекдот розповісти, чи в якийсь то раз поцікавитися: "Милий земляче, а давно булисьте в рідній Заздрості? Там уже земля парує і дихає на повні груди, як дозріла породілля. А я ось - лихо! - не виберуся на свою милу сторону - в Добромирку. А так мене тягне - гей мав би вмирати!"

... то є вічна тема двох "земляків",- хотя один з Теребовельщини, а другий - зі Збаражанчини. Зате, обидвоє зі славного Тернопілля,- "де ріки молоком течуть, а тини ковбасами городжені..." Властиво, Будка нічим так не переймається, щоби з ним було цікаво побесідувати крім "земляцької" теми. Генеральний вікарій! І буде з нього. Відправити архиєрейську Службу Божу замість недужого ієрарха - і весь клопіт. Таким людям добре, вони будуть жити довго-довго... як Авраам чи Ісаак... І дай’му Боже! Щоправда, семінаристи похваляють його науку...

А про те ж і мовить:

- Владика вас просив - піднятися до нього на балькон. Щойно ми дуже гарно порозумілися...

- Якраз і кваплюсь.

Владика, не треба забувати, і в часи перепочинку не перестає думати про справи. Питає:

- Сину мій, не гнівайтеся, що, може, надокучаю... Але цікавий я знати: як у вас посувається діло з брошурою "Основні правила сучасного душпастирства",- якщо не помиляюся у назві... а назва, до речі, вдала - відразу б’є в точку.

- У Вашого Блаженства - світла пам’ять.

- Не на все... Але, що мені припаде до серця. На те ми є - і трудимося для слави Господа нашого.

- Найперше вивчаю всі вказівки Папи Пія ХІІ стосовно становища Церкви як під комуністами, так і під нацизмом. Переглядаю Послання і Листи Вашого Блаженства за останні роки. Таким чином добираю правний матеріал, на основі якого можна й виробляти відповідні "правила". Вартісними є і опитування священиків, які мені вияснюють свої труднощі... Розкладаю всі проблемні сторони сьогоднішнього церковного життя на окремі полички - для чіткости розуміння та й решта! Аж коли структура буде завершена... ще з Собору, очевидно, чимало почерпну... то виписати текст - багато праці не займе. Ось...

- Зараз вам не буду нічого дораджувати - ви самі все усвідомлюєте. І не дуже кваплю. Бо річ має бути виважена, скрупулянтна й "дипломатично", як ви кажете, дистанційована від політики, щоби священики мали відповіді на всі питання - і не боялися тримати брошуру вдома чи й передавати приятелям. Властиво, щоби вона не стала, як то в москалів, "настольной кнігой" у слідчих і каральних служб... Одначе, потрібна терміново...

 

19 квітня. Світлий Четвер

 

Ще би скропити лице і бороду залишками кольонської води - і мож’ виходити в ті гомони святочно настроєного люду, що доноситься зі двору. Гомони доволі стримані як на люд богомільний, перейнятий свідомістю осмути в дні Страстей Христових. Проте чутно як наростають і незвичні тони потуги вулканної... А то вже з причин соборових, треба гадати...

Отець Рижак, як на те,- зі двору... а розчервонілий, а схвильований!- ніби щойно повидів, ще не бачені ним у житті, дивиса...

- То - як там?!

- Ой!.. Нар-р-роду-у-у!.. Здвиг - нечуваний-невиданий! Далеко й за воротами... помимо того, що на подвір’ї нема де яблукові впасти... аж до "Політехніки"! Так що й не знати: хто миряни, а хто конфіденти. Всі змішалися. Отже, є надія, що й на слуг диявола зійде Святий Дух... Ото припече їх, ото будуть казитися! Помимо того, що й сонінько вже файно пригріває.

- Вам би - жартувати... Але зарубаймо собі, власть нам сеї "демонстрації" не забуде. Будьмо пильні!

... властиво, чим би не скінчилося те направду ціхове в історії Української Греко-Католицької Церкви соборове діяння,- чи то скрежетом зубовним безбожницької власті, чи новими репресіями, чи паплюжною критикою атеїстичних писак у "Безбожнику",- все одно передання Господнє в формі декретів, постанов, дійств Собору й розповідей свідків, які ось... гомонять на весь Львів... залишиться у тямці нащадків як торжество Церкви над пекельною силою. Ба, то буде славною карткою в Історії Галичини чи й усієї Християнської України. У місті вже багато-багато "східняків"... А найперве: залишиться в душах як епізод мужности й нашої побіди над ницим страхом, що ним безбожництво прагне яко своєю наймогутнішою зброєю зламати силу духа Божих людей. О, Гос-с-поди! Сохрани й заступи!

- Пильні ми є...- Чухається отець у потилицю.- Але що з того? Кажуть, від недремного ока "енкаведе" ніхто ні з чим не сховається. Воно знайде "врага народа" й під ковбицею... то би чорного кота в темній кімнати, якщо його там і нема.

- Пильність мислю не таку, щоби залізти в мишачу дірку. А ту, якої нас вчить Владика.

Рижак вдає, що не все тямить. Іззиза піддивляє на свого "патрона": то й кажіть далі... на розум!

І скажу:

- Митрополит на то є... Бути духовним батьком свого народу... але й проводирем у духовних битвах за честь і свободу свого народу! Владика інакше не уявляє собі духовних діянь як душпастир під безбожництвом. Владика знає одно: щоразу та з більшою потугою висувати протест, висказувати обурення з причин дикунської сваволі над Українською Церквою, а отже, й над українцями, вірними.

Отець - у згоді - аж низько кланяється,- так приємно йому чути відверту правду, про яку здогадувався, чував з перешептів чи втаємничених натяків, але боявся нагінки, якщо о тім заговорить сам так вирозуміло, як ось дозволяє собі Ексцеленція. Що ж, кому - можна, а кому - зась! Ще не доріс... Він охоче й підхоплює тему,- коли чує, що отримав дозвіл:

- Як ласка Вашої Еміненції... то, най Бог мені простить, оте Послання від сімнадцятого "До духовенства. Про безбожників і з’єдинення церков" є протестом дуже прозорим... Як прочитав’єм - шкіра на м’ні стерпла... Гей, та яка сміливість! Властям чей аж ніяк не сподобається там писане, що "Цар царствующих і Господь господствующих побіждає найуспішніше тоді, коли Його противники думають, що вже цілком побідили". А совєти якраз так і думають - та на весь світ торочать. Або: "Ми віримо й надіємося, що й тепер Христос-Цар так побідить Своїх противників-безбожників, що вони прийдуть до Його ніг і, як блудні діти, віддадуть Йому себе, щоби Він і над ними царствував і провадив їх до вічного спасіння. Ми віримо, що та хвиля тріумфу Христа-Спасителя і Його св.Церкви прийде, що вона, може, недалеко..." Хіба то не явне напімнення "вождеві-тирану" Сталінові, що "цар" Христос є сильніший державець - і побіда Христова незабарна? А чи не сприймуть власті слова, що "тріумф Спасителя недалеко", як висказування напритики, ніби чутки, - що скоро Гітлєр вдарить на Росію не безпідставні... принаймні, звільнить нас від "безбожників"?

- Але на те, щоби "дипломатично" стримати "ворогів" од цих радикальних висновків, Кир Андрей того ж дня дає оголошення, що "... бажаючи сповнити свої душпастирські обов’язки супроти наших вірних, які є переселені за східні границі нашого краю, наміряю звернутися до уряду СССР з проханням позволити уможливити мені і десятьом священикам душпастирську працю між тими переселеними. Всечесних Отців зазиваю, щоби зголосилися до мене ті, які бажають брати участь у цій виправі". Мовляв, передовсім я, Митрополит, не боюся просто в очі вам, владці-безбожники, висказати протест щодо арештів і висилки в сибірські пущі та голодні степи Казакстану наших мирян і священиків,- тих, кого ви прийшли визволяти з "панського ярма"; відтак і не боюся ваших репресій; не кваптеся до мене з кайданками, бо сам ось прошуся на працю у тім "совєтськім раю", що ним так любите наділяти патріотичних, мудрих, богомільних українців.

- А до цього я своїм куцим розумом і не дотумкав...- бідкається зухвалий отчик.

- Розум у вас, мій брате, не куций. Дружіть лиш з логікою і вчитуйтеся у кожне слово Владики, як у апостольське одкровення.

Рижак зносить раменами: то як ще глибше "вчитуватися"?! Каже зажурено:

- Що ж... коли в "дипломатичному" мисленні Владики так багато нюансів; така величезна скáля їх, що замало то відразу збагнути.

- Читайте кілька разів - і працюйте над кожним словом. Як я... щиро визнаючи. І то йде лише на хосенне розширення власної мисленної скáлі. Ось - на Соборі... придивляйтеся до всього якнайпильніше. Колись придасться... чей для мемоарів. А зараз покваптеся на відкриття Собору. Тремтіть божевільні відступники! Всемогутній небесний воїн Архангел Михаїл зводить над вашими карками вогненний меч кари Божої! Слава Ісусу Христу!

- Навіки слава!- прочулено відповідає Рижак і з гідністю відчиняє перед "патроном" двері... в нову епоху - протесту, боротьби і слави.

 

***

 

Дорогою ж крізь юрбу вірних в голові справує гадки афоризм св.Павла з Послання до Филип’ян: "Життя - то Христос, а смерть - то надбáння". Це й зносить душу високо в ясні небеса. Звідти ще такі слова апостола: "Я певний, що той хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса". І не програє ніхто, кому благословилося в тім ділі брати участь - разом з Пророком!

 

***

 

Але й звідкись, з глибин підсвідомости, спливають прикрі слова Владики:

"Я вичікував, сподівався на розуміння крилошан. Але вони в добрі, в ласці Божій бавилися... їхні доньки танцювали лансієра з офіцерами, вони дбали рідних на посаг, а політика була як розривка й спосіб попишатися перед народом. Зараз большевизм ставить ієреїв на їх правдиве місце - на арену боротьби... на арену для змагу з дикими вірами,- як то будо ще за Нерона".

 

***

 

В авлі засідань теж нема де яблуку впасти. Осяяні ранішнім сонцем крізь великі вікна сиві та сивіючі голови й благородні лисини змагаються з непорочною чорнотою ряс. Картина вартує пензля Рембрандта, який умів геніально передавати містичну таїну "світло-тіні".

Митрополит у кріслі при своїм столику оглядає понад окулярами збір - із його порожевілого лиця видно, що він задоволений зі сеї геть загущеної чорноти,- ніде вільного місця, аж довелося монахам повносити ще багато стільців з інших покоїв.

Лівицею - рух: увага!

Враз, ніби ангел змахнув могучим крилом, і доволі гучний високий гомін спадає донизу й губиться до наступного позволення вільного обміну думками.

- Мир вам! Благодать Господа Нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

Погляд - на канцлєра, що сидить за столом над паперами, і той бере слово:

- З ласки Вашого Блаженства, з ласки всечесного кліру, прошу вислухати звідомлення о нашім зборі. Кроме наявних членів Митрополичої Капітули делегатами є всечесні отці від кожного, існуючого нині деканату по одній особі; запрошені всі ігумени Чинів: Протоігумен Чину св.Василія Єромонах Віталій Градюк; Єромонах Йосиф де Вохт - замісник протоса Чину Святішого Ізбавителя; Єромонах Климентій Шептицький, ігумен Успенської Лаври Студійного Уставу в Уневі...

Голос у преподобного канцлєра Голянта вироблений, по-німецьки відточений; в оголошенні достойників Церкви кожному імені віддає належну пайку шани. Голос відбиває і певність своєї місії,- що Собор - делєґований достатньо, Собор - відбудеться леґітимно.

Владика на цім і наголошує - це дає йому право Єпархіальний Синод у Львові сьогодні відкрити.

При відкритті й коротке слово. Коротке, бо нині предстоїть дуже насичена програма. Будьмо уважні:

"Усі ми приступаємо до цього Собору в дусі християнського покаяння... Ціль нашої праці на Соборі в цьому, щоби передусім усі разом, священики, та священики з народом, зложили Всевишньому поклін Богопочитання, подяку за його Дари..." у вірі, що Боже невдовзі побідить диявольське. Дух Собору восторжествує попри всілякі лихі наміри безбожництва. Отже: "Тому діло цього Собору - то діло, від якого повинна зачатися нова епоха в історії нашої Церкви і народу". Хоть обставини, в яких звершуємо Боже діло, надзвичайно надзвичайно тяжкі - обставини воєнні!

 

***

 

У храмі ж - диво з див! Коли зійшлося тут понад сотню душпастирів у повному облаченні, окрім сяйва позолоти рококових мистецьких оздоб, що спадає згори, водночас угору піднімається барвне сяйво від митр у золоті й многоцвітних каменях. Тоті сяйва сплітаються, пливуть над головами вірних, пронизані сонячним промінням з вікон, витворюють живопис якогось неземного світу, поза межами жорстокої дійсности безбожництва, підозрілости, гордині, злоби, ненависти, юдолі гаспидської... арештів і виселень, мук тюремних і таборових... де, окрім усього, експльозії "фуґасів", трагедії потопаючих есмінців і торгових кораблів...

О, яке щастя, що чоловік - у хмарі золотоцвітного сяйва - належить до того "позаземного світу" й забуває про "суєту суєт", а всім єством, усією душею, усім розхвильованим серцем входить у велич Літургійного Таїнства святого Василія  Великого... що аж просторами пам’яті розходяться слова молитви... окрім молитов Проскомідії... "Великий і всемогутній Боже, дай мені мудрість послуху Твого закону, для Твоєї Церкви... дай мені мудрість благородности, хай мене ніколи не повалить ніяке брудне й недостойне прив’язання; дай мені мудрість мужества і сили, хай мене не звалить ніяка буря; дай мені мудрість свободи, хай мене ніколи не поневолить ніяка насильна пристрасть... дай мені мудрість священичу й душпастирську, дай мені мудрість проповідників і вчителів, дай мені мудрість служителів святих Тайн..."

А щойно генеральний Вікарій преосвящений Будка завершує молитву Проскомідії: "Господи, устні мої отверзеши, і уста моя возвістят хвалу Твою,"- цілує святе Євангеліє і престол та, накреслюючи святим Євангелієм хрест над святим антимінсом, виголошує: "Благословенно царство Отца і Сина і Святаго Духа, нині й присно і во віки віков", а хори і весь праведний люд храму потверджують: "Амінь!"- як у тій гармонії величавих звуків, що хвилями линуть в устя головної бані, аби вернутися назад благодатною енергією небес, чоловік наче тратить себе нинішнього й народжується знов... І, яко немовля, нічого більше не знає, не бачить, а лише пірнає в ту маревну золотосяйну, гомінку, звукогармонійну хмарину, в якій і насолоджується істинним щастям новонародженого... А водночас через те, що це незвичайне дитя володіє і дивною особливістю - у нього ж досвід зрілого мужа, то душею розлягається таке ж щасливе усвідомлення величі Бога-Отця як законодавця, суворого й непідкупного, як батька, люблячого й уважного; усвідомлення учительства Божого Сина, непосильного й жертовного; усвідомлення заступництва Богоматері, ласкавої і ніжної... О, яка розкіш!

А відтак - Ектинії... Очі все бачать докладно, вуха чують усі нюанси мелодичних красот, а здається ніби чоловік стає духом, який пливе у хвилях піснеспівів, у діалозі преподобного Будки, яко наближеного до Бога, з мирянами о тайні богопочитання...

О, екстаза істинної віри! О, екстаза радости, що чоловік належить до Святої Церкви!

 

***

 

У перепочинкову годину, хоч і втома змагає, а відпочивати не хочеться; душа, повна вражень, прагне спілкування і руху.

Та й отець Рижак неспокійний. Хоча і теж заробив темні кола під очима, але видно, що в нім не затихає "мотор", заведеного авта; бідачина жадає не так відпочинку, як звільнення від набутої щедроти, що розхлюпує через вінця.

- То що вам, брате мій, найглибше запало в тямки з ваших "пильних" спостережень за соборовими дійствами?

- Розуміється, Архиєрейська Служба Божа. Такої-бо ще’м не відстояв ні разу в житті.

- Певно. Бо ж перший раз на відкритті Архієпархіального Собору. А в чім, однак, та "глибина"?

Він червоніє, очі бігають від незручности,- явно чолов’яга втрафив у якусь непевність; остерігається вимовити щось чей немилозвучне для вух "патрона".

- Може, стидаєтеся казати, бо - про мене?.. Ви чимсь розчаровані?

- О, наоборіт! Але потерпаю, аби Вашій Еміненції не видалося, що’м нещирий у похвальбі...

- Хвалити - й направду - не хваліть. Але почути якусь істину, яка додасть упевнености в собі... чого ж?.. міг би з охотою.

Отець і, як то в нього в звичці, з полекшою зітхає та весь перемінюється, ніби - це не Рижак... а ’кийсь добродушний, веселий хлопака, що горить бурно висказатися перед своїм товаришем.

- З ласки Вашої Еміненції, чому так вийшло, що... про вас - найперше? Ніби за місяці - під вашою рукою - вже якось звик... А це... як побачив, коли ви в услужінні... разом з єпископом Чарнецьким... то вздрів ніби цілком іншу особу. Мовлю від щирого серця. Зрештою, ніколи б не дозволив собі...

- Не хвилюйтеся. Тримайте себе вільніше. Я зачинаю вас розуміти. Бо й сам відчував, що’м зазнав містичної метаморфози,- якщо так можна висказатися.

- В цілости літургійна архиєрея вдало дібрана,- як на мій смак. Провадив чорноволосий, безбородий, з тонко поставленим баритоном вікарій, а в услужінні - єпископи з бородами...

- З вас би - художник... Маєте чуття композиції - і воно чей переважає інші...

- З інших чуттів, як зволите, дуже скоро стало домінувати чуття όбразу. Мимоволі б то... Я нізащо не міг відвести очей від постави Вашої Еміненції,- настільки вражала мене воістину священичою іманентністю, про яку, очевидно, мріє кожен священик... і я в тім числі... щоби чарувати мир і кликати до святости.

- Ба, може, поставою ви, брате мій, реваншувати не годні, зато проповідник з вас - неперевершений. Давно це беру до уваги...

- То від надхнення, що взялося... що навіяне Літургійним Таїнством з рук визнаних достойників, з руки вашої.

- Ну, ну... не кажіть. Усе - простіше. Я справді нині, за багато-багато років, біля стіп... як то в Отців Церкви, що ми недавно розбирали... "Хто вас слухає - Мене слухає, хто вами гордить - Мною гордить", від Луки. Ми всі троє хотіли, щоби в серцях людей прокинулися слова Святого Томи, що "достойність священика перевищує достойність ангельську..." Або, як у гомілії святого Івана Золотоуста: "Священик є більшим володарем ніж цар і тому цар схиляє голову під рукою священика". Подібно пише Евсевій у книзі третій "Життя Константина", що цісар на Нікейськім соборі хотів зайняти останнє місце поза всіма священиками, на кріслі нижчім від інших, і сісти щойно за їх дозволом. А святий Августин порівнює "освячення Дарів з Вочоловіченням Божого Слова". "О пречудесна достойносте священиків, що в їх руках Слово Боже стає Тілом так, як у лоні Пресвятої Богородиці". І ще далі йде Святий Августин у "Слові про Христове Тіло": "Як Боже слово сотворило небо й землю, так священиче слово творить Ісуса Христа в таїнстві Євхаристії".

- Ось, Ваша Святосте,- виривається Рижак очаровано,- як тепер я розумію, оте надхнення священичою роллю і ясно відбивалося на вашому лиці, на всій величній постаті, що від неї не міг’єм відірвати очей. Бо в нікого більше так... Може, колись могло то видітися лише на Владиці, славному місіонерові... Колись!

- Якраз і хочу вам повісти...

... ба, Рижак - ніби й зрілий ієрей, але на тих святлих папулях - ще юноча простота й щирість, тому хочеться його слухати. Приємно почути мову людини, яка висказує багато "лестного", але - не лестить, не лукавить з якихось меркантильних намірів,- бо чим нині Сліпий може йому вслужити... хіба накидати більше роботи?

- Отже, хочу повісти вам щиро. На початках я не дуже вникав у тонкощі Літургії, зваблений наукою богословія, філософією теології. А як по науках осів у Львові, як Владика привернув мою увагу до проблем Східного Обряду та сам демонстрував місійну велич у Архиєрейській Літургії, то й... А постать його в митрополичому облаченні воістину божеська: високий, могучий, а світився радістю, добротою, Христовою любов’ю... Особливо в найголовнішій часті Літургії - при освяченні Дарів,- коли в нього в руках архієрейські дикірій і трикірій - і він благословляє вірних... О, це так брало за душу, серце стискалося аж до сліз... А чи зможу я так само, щоби вірні мліли від екстази єднання з Господом?! Спливали тоді на ум слова середньовічних християнських філософів, скажімо, такого Жільсона, дослідника творчості Данте, що "вінцем віри є милосердя, а віра освітлює розум..." дає нам вищу мудрість розуміння буття в Бозі й у Всесвіті. Таких Богослужб у Європі не доводилося... Хіба щось близьке... в 1933 році в Ченстохові, де я був відпоручником Владики на Синоді всіх єпископів Польщі. Ми там любувалися дійством вмісті з Хомишиним. У 1925 році Владика чарував собою і Бельгію і Париж на з’їзді. Як писала преса: "... всі були захоплені маєстатичною постаттю Митрополита, його особистим престижем, величчю духа й шляхетністю його серця". А тепер, не буду скривати... коли після Проскомідії звучить Ектинія... душа зноситься - і забуваєш, що війна... в місті - люті большевики, що Церква - під загрозою. Ви, молоді, може, ще не відчуваєте всього... Але прийде час,- якщо підете просто - дорогою, що нею ішов я з благословення Владики,- то відчуєте містику, диво, радість величного служіння Богові... і людям.

- І людям...- повторив Рижак ніби механічно, але в очах запало світло прозріння.

- І людям... Тому, признаюсь вам за такої щирої бесіди, як тільки вступаю у храм служити, відразу перед очима слова Владики з його праці "Божа Мудрість", з розділу "Прохання про Мудрість": "Як же сумно, як страшно, що ми, священики, часом недбало молитви відправляємо... що без застановлення повторяємо святі слова... чи навіть можемо забутися та дійти до того степеня нерозуму, що в хвилині, коли стаємо перед Божим жертовником, щоби Всемогучому в небі принести поклін богопочитання, який злучений зо Службою Божою,- можемо це робити нечистими устами... оскверненим тілом так, що стан нашої душі в найторжественнішій хвилині жертви, коли, як ангели Божі, маємо за весь народ молитися, є прямо мерзенним і брудним афедроном. Яке страшне пониження, який крайній нерозум і яке нещастя! Не для нього самого, священика, що допустився святокрацтва, але для народу... для Церкви... для тих, що з рук його причащаються. Брати Пресвяте тіло з преобридливої кльоаки! Бідні-бідні діти, що такого учителя мають!"

Отець тривало вдумується у ці тяжкі як на священика слова,- очевидно, в Академії не глибоко вчитувався у філософію Владики... І каже - несподівано:

- Ось і напрошується... Те грандіозне дійство, що потрясло душі, як цегла на голову тим енкаведистам, що могли для розвідки бути в храмі перебрані в цивільне. Думаю, не один опісля вийшов з храму віруючим, принаймні в душі... або ще не усвідомлюючи. Бо де за життя міг таке видіти-чути?! Навіть у сні - не... чи уявити... коли щодня - і в неділю, і в свята - одне й те саме: матюки, п’янка, "разгавори" про нове підвищення по службі... "дєньґі, дєньґі"...

- Ой, все хочете мене розсмішити. Який енкаведист годен вистояти дві години Служби Божої?! І що то’му дасть? Нічого ж у відправі не тямить. Та ще наїсться страху - хтось на нього донесе, що молиться... А хіба не мають вони серед наших людей "донощиків"?.. Такі, як Целевич, наплетуть більше, ніж треба...

 

***

 

... ой, біда наша! Про що б нині не бесідували, то вкінци все одно сходимо на "енкаведистів". Аби зіпсути добрий гумор... Ой, біда!

... прости нам, Господи, нашу слабість! Ми в радощах з Тобою під банями храму - і маєм тільки тим жити. Бо "Життя - то Христос, а смерть - то надбáння".

 

2 травня. Субота

 

Якраз ось і Котів... Явно навострився до міста. З ’кимсь пильним дорученням від Владики. Бо в плащику, в габіку, в лякерках. А що носить круглі окуляри в срібній оправі, то чисто жидок... А ще якби - пейса, можна б мати й за кантора. Для міських доручень нині, коли жиди у Львові мають повну свободу, ліпшого не треба.

- О, моє шанування, отче! Хіба квапитеся на "совіцьку паску"?..

Сміється - дзвіночком заливається. Завше-бо рад, коли "великий" Сліпий до нього - по-приятельськи, з жартом; чуєся при тім особою, близькою до верхів,- хотя все приказує, що він "чоловік маленький"... Енергії у нього, однак, за десятьох,- з таких і виходять "Наполеони", що згодом перевищують усіх "велетнів", які замолоду, були валіґурами.

- Маю запрошення. І охоче спожив би келішочок совіцької "сабашівки"... Єдиний продукт у москалів найвищої проби,- за Польщі нікому з пияків такий і не снився. Щоправда, і червоний кав’яр, "лососєвий", на те, щоби заїсти сей трунок, теж вартий похвали.

- О, дивіться, щоби окупаційна звичка не опанувала вами аж до...

- З метою конспірації і смоли часом доводиться пийнути. На щастя, Господь уділив мені мізки, що не піддаються згубности пійла від лихого. За що і Владика цінує.

- А при тім і кортить спитати... що за чоловік... як видалося, здалека... домагався авдієнції Владики?.. Питаю не з тим, аби мішатися у... Своє місце знаю... Коли треба, Митрополит сам розкаже і... Та чимсь той мене насторожив... учора.

- Я теж не дуже рад цим провідинам. Але раз Владика приймав’го як давнього знайомого, то мушу вірити. Достеменно не знаю, але здогадуюся: чи не з тих українців, що з ними він заприятелював у сімнадцятому в Києві, як вертав з неволі.

- Багато води стекло з того часу. А люди міняються - тим паче... Та ще в епоху моментальних змін і перемін, коли той чи той "українець" позавчора був з Грушевським, вчора - зі Скоропадським, нині - з Петлюрою, а завтра - - Лейбою Бронштейном...

- Правда, не був я на всій розмові, лиш уривком, але з тої бесіди, що вів Митрополита, чогось небезпечного,- якби йшлося про підісланого конфідента,- не вкмітив. Скажімо, такий пасаж з уст нашого... мовляв, "ми маємо дякувати большевикам... як з історичного погляду... за прихід до нас. Бо тайне стало явним: то, що являло силу комунізму за Польщі, тепер явило його слабкість. Слова комуністів настільки розходяться з їх ділами, що це приводить в наші обійми тисячі нових віруючих. Церкви переповнені. Боїмося репресій - і не форсуємо свого впливу. Люди самі приходять зі скаргами й наріканнями..."

- Що ж, це можна й з амвону сказати.

- Отож! Або... що до нашої Церкви ходять і "східняки" і родичі командирів Красної Армії... носять хрестити дітей... Це - для конфідента ніяка не "цінна інформація" про "врага народа", а радше скромна "агітація", аби він і сам приніс дитя своє до хресту. Може, було щось пізніше... бо надалі Владика перейшов на тет-а-тет.

- І добре. Менше вух - більше безпеки.

 

***

 

На обіді Владика поглянув на Жданка виразно... і той відразу зрозумів, що в тім погляді... й заговорив тоном учня, що ніби допустився в поведінці злого, але то неправда, його обмовили:

- Розкажу все, як було... Але Вашій Еміненції нема чого гніватися на мене, бо не я завинив... Було так, як то нині в газетах... Трибуна - якраз напроти "Гранд готелю". На трибуні стояли розмаїті урядові пани...

- Не "пани"...- втручається Владика іронічно-повчально.- А "товариші"... Первий секретар Львівського обкому партії товариш Грушецький... від Москви і до Києва! Найвищі міські і партійні "головачі", найвищі на території Львівщини "красниє командіри"... А ти - так лапідарно: "урядові пани"... Це ж "еліта" великого совєтського ґосударства, від якої залежить: існувати нам нині на цій землі, чи...

Жданко, винувато опустивши голову, міниться на лиці,- властиво, те лице його й так, від природи, темнувате, а це - аж почорніло. Озивається:

- Ну, так, так... Вони викликували всілякі лозунги,- "Хай живе Радянська Україна", "Хай живе наша визволителька Червона Армія", "Хай живе батько і вчитель всіх народів товариш Сталін і його соратник товариш Хрущов".

- Ось - бачиш! І Сталін - товариш, і Хрущов - товариш... хотя вони перші - в Москві й Києві, й від них залежить... вони опікуються кожним українцем, кожним громадянином "страни совєтов" од Сяну по Камчатку. Річ то серйозности - надзвичайної! І всякі дитячі жарти в такому разі не лише недоречні, але й скрайньо ризиковані...

- Ми йшли в колоні з якимось заводом, з трибуни нас не дуже було видно за робітниками, гадаю... І хтось із класу "ве" перед рухом пустив клич вигукувати на лозунги Грушевського не "ура", "ура", а - "к.рва, к.рва". Хто кричав, хто ні... Посміялися... За рогом Казимирівської покидали транспаранти й вернули до школи. Аж вбігає запінена Боцва, зібрала всю школу на подвір’ї - і кричати: "Ви контрреволюційне кодло, ви - враги радянського народу!" Ми мовчки вислухали... Але підійшов до неї чоловік... не з учителів, щось їй сказав... і припинила... І вже не шукала винного. Може, на тім не стане... Але до мене ніяких претензій. А що був у колоні, то ніхто не скаже: чи я кричав, чи ні... Хіба хто знимкував з трибуни. І то...

- Уважай, дитинко... уважай! Бо на "обитель" нашу - особлива увага. Може, і тайно знимкують кожного з нас...

Ще трохи бесіда потривала навколо "совєцької паски" - "первомая",- вчора, після параду, в місті було багато п’яних, нині - не менше з самого рання... але міліція нікого не забирає; очевидно, має наказ - не "боротися з п’янством", а охороняти п’яних від грабежу чи насильств хуліганів; нехай собі трудящі "погуляють"; інших же радощів на їхню "паску" нема,- крім - залитися сивухою. (Як то було тут і колись - за кріпаччини, коли пани-дідичі нав’язували своїм рабам: таку-то кількість відер горівки має кожний викупити в Мошка й спожити... інакше пан карав за непослух батогами на конюшні).

А за другим чаєм, коли Славко з Жданком пішли, Владика лиш осмучено, стиха поінформував, що прийшла вість... і можна думати, достовірна... ніби на зізнання Целевича скоро послідує відповідна реакція "органів"... Треба "зашивати всім нам роти",- скінчив таки з гумором.

... ось і тенькнуло в душі: чи не надіслано тайняка на Юр з цієї причини?.. А Владика його охоче приймає. Бо ще живе застереженнями часів польської дефензиви. Покищо, не цілком перейнявся грізнотою совєцької... властиво, не враховує достеменно, що совіцьке "енкаведе" за вмілістю, жорстокістю, хитрістю, лукавством, підступством переважує всі "охранні" служби, які дотепер існували на Землі. Це найновіший, найдосконаліший диявольський винахід в ділі морду над людьми.

На ці думки Блаженніший порухався на візку, ніби щось’го муляло, похитав головою і глянув понад окулярами лагідно, співчуваюче, таким же тоном заговорив:

- Мені теж страхітні мислі надокучають. Та я прагну всіма силами не впускати їх в саму душу. Нехай товпляться на порозі чи за порогом. Аби не опанували мною, що й упаду в відчай. А відчай у нашому стані - то гріх; у відчаї чоловік наближається до безвір’я. До того ж занадто пильна осторожність може нам і зашкодити.

... ось і прокидається у Владики ум завзятого гравця-психолога - у чім його переможна сила. То цікаво! І варто б цього навчитися,- бо ніхто інший на Юрі в тім досконалої науки не дасть.

- Як то? Навчіть, Ваша Еміненціє! Бо то наша правдива зброя.

- Вчіться, сину мій... Та зброя не гримить залізом, не кидається неприятелю у вічі, нічого не коштує, але є ефективніша у вмілих руках, ніж танки.

- Слухаю уважно.

- Великої премудрости нема. Чого ж, самі знаєте... З вас - кмітливий воїн Господній. Лиш нагадую. Замикатися наглухо не можна. Бо то викличе в "органів" ще більше підозрінь... А слід сюди допускати і тайняків, удаючи, що маєте їх за давніх приятелів... що ви перед ними відверті, властиво, для ілюзії відвертости кажете щось таке "антирадянське",що вони вже знають... Адже скривати, що ми - проти безбожницького комунізму, не можемо, бо то природня річ. І щось подібного... Але на всілякі намагання аґента вивідати наші власні тайни, треба робити вигляд, що основну "тайну" ми не скриваємо, а решта - дрібниці. Можуть проникати тайняки з осіб зламаних священиків. А ви не знаєте. Проте підозрівайте... То й ведіть себе адекватно. Важно єдине: нічим тайним не ділитися навіть з найближчими людьми. "Менше знаєш, краще спиш",- наймудріший закон "совєтів", що його варто перейняти й нам.

Над окулярами сині очі сміються - і чарують розумом тої світлої синяви.

... гра триває. Владика - в газарді!

 

***

 

Після такої оптимістичної настанови згадується з Послання св.Павла до Євреїв: "Ми ж бажаємо, щоб кожен з вас виявляв таку саму завзятість на певність надії аж до кінця, щоб ви не розлінились, але переймали від тих, хто обітниці вспадковує вірою та терпеливістю".

Тим паче, що є чутка про початок наступу німців - на Париж - з десятого мая. Ще тиждень нам очікувати чуда "на ріках вавилонських..."

 

***

 

По вечірні - преподобний Микита. Очі світяться збудженим інтелектом,- зацікавлений порозмовляти... І так горить тим хотінням, що чоловікові й самому закортіло: о чім то йдеться? чи не збагатився веселій Будка новим екстра-анекдотом,- що йно для вух Кир Сліпого?

- Маю конечність порадитися з вами в однім пікантнім ділі. Очевидно, Владика вас познайомив з патером Мόсквою?.. А я мав з ним окрему й доволі тривалу розмову. О, єзуїти вміють слухати!..

... ба, лише єзуїт спроможний вислухати до послідку нашого балакучого єпископа. Направду - подія! Невидальце й само в руки проситься...

- Радий услужити преподобному.

- Ходім до мене. При гарбаті - веселіше...

У гостинного владики, проте, є дещо й до гарбати:

- До Чарнецького приїздив священик з Волині, привіз смачного хліба й свіжого сала - від Великодня; а рабин Кохба, що ділиться зі мною легенькими віцами про жидівських канторів, подарував приємної "сабашівки". Якщо то все поєднати,- хоч і не поєднане,- докупи, як дар Божий, і запити чаєм з вишневих гілок, то буде за що подякувати добрим людям і Всевишньому від наситившихся у мирі й радости.- Так логічно заключив добрий владика Будка. Славний сибарит!

Чай з вишневих гілок - і направду смачний, очевидно, й вельми пожиточний,- сли то гілки, де квіткові бруньки ще не розвилися і бережуть у собі всі запаси вітальної сили. Поміж вдоволене поцмокування при споживанні раритетних смаколиків отець повідає:

- Знаєте ж... патер Мόсква - приятель нашого Владики. Владика піддержує стосунки з єзуїтами, бо за нинішньої біди можуть стати у пригоді. Польські ксьондзи тішаться довір’ям у совєтів - і мають право легально їздити до Риму. Не всі звичайно... Мόсква має... І не будемо входити - на якій підставі? Досить того, що Владика попросив... і той наніс візиту... перед відбуттям. Через нього - щаслива нагода передати все, що від нас чекає Папа чи Тіссеран. Нелегальні шляхи як небезпечні, так і ненадійні.

- Сподіваймося, що Владика в нім не помилився. І не помилиться... На те має пророчий розум.

- Аякже, знайти нині "гінця" до Ватикану зі Святоюрської Гори - о, треба умá не малого й не простого!

- А не подумали ви, що Мόсква - агент "енкаведе",- єсли тішиться у них довір’ям? Адже дόзволи на виїзд до Риму затверджуються в "органах"...

- Я давав Кир Андрею напритики... Та він лиш засміявся. Каже: є аґенти, що служать одночасно кільком розвідкам,- повідають знавці,- і кожна має з таких аґентів користь. Важно, щоби він усе наше передав куди слід у Ватикані. А єсли поділиться дечим з тою... "нашою"... з "енкаведистами", то великої шкоди нам не наробить. Невідомих "енкаведе" наших секретів не доручимо...

- Що ж, мусимо користуватися всілякими - "єзуїтського" роду - шляхами.

- Кир Андрей сказав ще й таке: врешті, Мόсква яко єзуїт теж добре розуміє, а що можна видавати, а об чім і скромно промовчати... На то всі розмови з Мόсквою були без свідків. Ось і желав би профільтрувати своє говорення з ним через розум Вашої Еміненції, ніби на сповіді... чи не згрішив де неспасенно.

- Готов бути наразі вашим "сповідником",- якщо вірите в мою щирість.

- Знаєте ж... маю до вас приятельські чуття давно. Отже... бесідували ми з патером довго, але я, здається, нічого з "хатнього сміття" не викидав. Хоч і мають мене деякі "друзі" за балакуна. Що ж, нехай собі... Аби за дурня не мали. Ну... передовсім я висловив радість, що патер нам поможе - в трудну хвилю, коли "наші комунікації з Римом вельми утруднені через арешти і провали"... А треба нині інформувати Рим якнайповніше. Аби там знали докладно політику большевиків у вкраїнському питанні й щодо нашої Церкви. Для них ми, українці, українські націоналісти, зараз - найбільші вороги. З приходом Красної Армії нас "освобождать" відразу почалися арешти якраз українців. Ними за короткий час переповнено тюрми, багатьох виселено. За ступенем ворожости нас поділено на чотири категорії: націоналісти, власники, церковники, інтелігенція. Таким чином каральні органи, хапаючи то цих, то тих,- передовсім "націоналістів" - а їх велике число,- і влада прагнуть планомірно ліквідовувати українську національність. Всі наші знайомі - в Сибірі. Кожен з нас готується до цього, хоч знаємо про директиву з Кремля: Шептицького не рухати. Патер сказав, що мученицька смерть Митрополита означала б його канонізацію. На що я відповів: ми б мали першого святого католицької Церкви, канонізованого Римом унаслідок загибелі від рук большевиків. "Для справи нашої Церкви мученицька його смерть була би новим вибухом сили і віри",- сказав я патетично.

- І навіть було би добре, якщо б ці слова лягли на стіл "енкаведе". Аби знали!

- Розповів’єм і про свою працю при Соборі,- що веду курс філософії і богословія студентам, які готуються на священиків.

- Цього можна було не згадувати... Про курси в Митрополита навіть своїм  не варто повідати...

- Розумію. Але з радости, що мою особу, яка скоро буде в Римі й повідомить про нас дещо хвального... як не Папі, то Тіссерану... й повело... То правда: береженого Бог береже. Та що, як тим грішу невиліковно.

- І щось ви’му - суттєвого?

- Розкрив нашу методу... Очевидно, зле вчинив, давши волю язикові?.. Я сказав, що нині наш нарід шукає поради найперве в нас - у "церковників", на Юрі. Тому в проповідях потребляємо тих місць у Євангеліях, що співзвучні з теперішнім моментом... що підпирають людей на дусі, в надії чогось нового... "аби люди утверджували те нове, коли воно явиться у вогні й бурі".

- За таку методу Рим похвалить. Ворогам же - зась до наших церковних метод. І на тім стало?

- О, нє! Я ж, у щирости, ще й просвіщав’го книжкою "Селянська Європа". Ви, певно, читали? Як ото ж англієць висловлює ідею створення Української селянської держави. А бачите?! Вже й англійці за нас дбають! ... держави на базі земель з переважаючим українським населенням від Совєтів, Румунії, Чехословаччини, Польщі. Столиця - Київ. У кордонах - від Перемишля до самого Дону. Патер за вечір прочитав - і лише похвалив "талант автора"...

- Полякові не треба - про Україну...

- Але я згарячу пішов далі... й наговорив, що тепер Італія нас розуміє. Там перебуває Андрій Мельник, сучасний вождь ОУН... що Муссоліні нам сприяє, чей Гітлєра схилить... "Ми називаємо Мельника нашим Муссоліні - він і буде вождем нової України". Розкрив усі перипетії нашого руху. І висказав надію, що на Заході він знайде потрібних людей, зв’яже їх з нами, щоби ми виробили тактику нашої праці для звільнення України...

- Таке видається, що в одушевленні ви собі з нього витворили чоловіка, який став би нашим повпредом на Заході, в Римі. Добре... Але, як дотепний співрозмовник, чи втягли і з нього щось одкровенне?

- Я то не вмію. У щирости своїй - більше про себе... Якось незручно... якщо чоловік сам того не хоче.

- В тім і біда! Чужого треба першого викликáти на відвертість. Для леґітимації.

- Ой, Боже!.. Як то є трудно простодухові не зблудити в часи воєн і катастроф! О єдине молю Бога, щоби сей єзуїт не зрадив...

- Марниця! Навіть як був би тайняком. Про рух ви сказали’му багато неправдивого. Як хочете знати: з Мельника вождя не буде,- з огляду на молодіжне революційне крило на чолі з Бандерою. Бо Мельник тримається Гітлєра,- що не в’яжеться з українським, як то нині кажуть чолові ОУН, "визвольним питанням в площині революційній". Крайова екзекутива ОУН, молоде крило, що разом з Бандерою вийшло з тюрем, вимагає від Мельника вивести з проводу Сеника й Барановського яко опортуністів; вимагає "кермуватися у своїй стратегії власною крайовою доцільністю, а не достосовуватися до розвитку взаємин між Москвою і Берліном"; голова проводу зі штабом повинен виїхати з Італії до Швейцарії... очистити лави "від здеморалізованих опортуністичних елементів". Мельник не погодився... внаслідок чого зібрався крайовий актив і 10 лютого створив Революційний Провід ОУН... для "керування революційною боротьбою на Українських Землях". Ось такий, як то в Заздрості моїй казали, хрін з петрушкою! Божого мало. Побачимо, як будуть розвиватися події далі... коли німець вдарить на Голландію, кажуть, дивізії на кордоні зосереджено в повній готовности.

- Ось і раджуся. У вас, як завше, в усім чітка логіка. Недармо ви - перший "догматик" на Юрі.

... і за серйозної розмови славний Микита любить пожартувати.

- Такі часи, що "догматиком" треба бути незалежно від наукових уподобань. А ви доручень, листів до Риму не передавали?

Єпископ хмурніє, схиляє голову - і тим-то мимоволі підкреслює свій розум,- висвітлюючи високий лоб. Одначе, як видно, сам же сумнівається у мудрости своїх вчинків (може, в тім теж - розум!)

... єпископ Микита Будка й направду в Капітулі, на Святоюрській Горі, особистість - вельми вирáзна. Попри такі ж "виразні", як прелат Куницький чи єпископ Чарнецький, чи канцлєр Ґалянт... альбо поет-філософ- теолог Гавриїл Костельник... чи Василь Лиценяк... а священики - той же Рижак чи Котів... Кастанюк чи Камелюк... Чемеринський чи Горчинський... Митрополит Кир Андрей ніколи не наблизить до "Юра" не "виразну" особистість. Кожен з наближених ієреїв чимсь видатний, чимсь суттєвим додає в будівлю "Святоюрської Гори" як до фортеці Української Церкви, українського національного духу супроти большевизму, окупаційної тиранії. Преподобний Микита - невеликий стратег, зате його балакучість іноді сприяє вводити совєтів у блуд... А як з того блуду вийти, ніхто відтак не знає: ні простодушний Будка, ні хитромудрі енкаведисти.

Преосвящений у замішанні й каже:

- Передавав... і листи... Кир Андрея... Преподобний доручив мені передати лист Онацькому...

- Она-а-ацькому?! О-о-о! О, сли Владика довірив... сему чоловікові передати Онацькому навіть в руки... то "Меркурій" - таки наш. З Онацьким я стрічався в Римі ще двадцять другого року... я мало що розумів, студент... але відчував, що то - головач у нашій політиці; у Ватикані з ним рахувалися, як з повпредом... хоть і не існуючої держави; він гідно відпирав польське шовіністичне лоббі.

- Я так і лєґітимував Онацького... Підете в Римі в Український коледж, попросите ректора, покажете мою знимку, спитаєте про "найвидатнішого українця за кордоном, що впродовж двадцяти років пропагує Український визвольний рух".

- Недобре... Навіть, якщо "Меркурій" - наш. До Онацького б - лише через третіх осіб... О, як то ми, ієреї, слабі в питаннях коспірації! А мали би якраз exemplum[3] показати... згадуючи практику єзуїтів.

- Мало сего... Я направив’го і на Мельника... через Онацького.

- Ось бачите! За одним разом - скільки "корисної інформації"! Сли би то був енкаведистський аґент, то відразу отримав би все ядро руху зараз у кулаці. Щастя, що у Ватикані вміють пильнуватися, і Онацького не видадуть, як би щось...

- Ой, Боже! Чи мені того треба?! Я - пан у Літургії. А для політики треба іншого "пана". Такого "пана", який розумівся би на дорогах до пекла.

Аж нарешті доброго Будку осяває відкриття:

- То Кир Андрей не посвячував у се діло... вас? Дивно...

- Гадаєте, що я ліпший "пан" у політиці, ніж ви?

- Принаймні, довіреніші.

- А тим, що "довіреніший", то Кир Андрей і береже мене від політики. Я не втікаю...

- А мене він не береже?

- Так само, як себе. У його стратегіях кожному з нас відведена своя роль. Очевидно, так розумно... в цих умовинах. Як на нинішній день, то виходить, що Владика має рацію.

- Богу молюся, щоби та "стратегія" диктувалася Божим провидінням і Божою ласкою.

 

***

 

І після вечірньої молитви Владика не сказав нічого про емісара до Ватикану.

Що ж... Решту все - дасться видіти. Як у Заздрості кажуть: "Баба надвоє ворожила: або вмре, або буде жила".

 

23 червня. Неділя

 

У поранковий час, щойно чоловік освіжив лице студеною водою і розчесав бороду, отець тоном "помічника", що надієся похвали за службову пильність, вносить від свого конспіративного радіва "сензацію":

- У Франції затихли канони. Як би то - в дусі нашому: не "ревуть" і не "грають".

... о, якась і правда голосна "сензація", що Рижак вдається до художнього стилю.

Тим же тоном - далі:

- Та не в радість французам. А за великої-превеликої втіхи Адольфа Гітлєра й "усього німецького народу", зі слів Геббельса. Дивовижна історична подія! У чомусь навіть містична.

Отець аж ніби підріс; у його постаті, на лиці заграло щось артистичне... ніби наш скромний Рижак нараз переродився на драматурга, який пише ось трагедію в античному стилі для "Театру воєнних дій". А це вже поза межами скромности.

- Нічого дивного... Чого ви так настроїлися, ніби вам від того щось?.. Чей не шкода французів? Глорифікуєте ще одну звитягу фюрера?

... чи не схоче мій Рижак записатися до "преславної" партії націонал-соціалістів?!. Але цю гадку ліпше стримати в умі.

- Нічого дивного, сли було зрозуміло ще після битви під Седаном, що французькій армї нема чого ставитися до німецької,- то не вісімнадцятий рік!

- Ось у тім то й річ!- вигукує Рижак з тріумфом переможця, ніби він не тільки зараз он заломить "патрона", але й здобуде славу цінителя історичних подій.- Вчора, за десять сьома вечора, французи підписали капітуляцію в тому ж Комп’єнському лісі, в тому ж вагоні, де в 1918 році підписували капітуляцію німці. Гітлєр, посидівши в кріслі, в якому колись сидів переможець фельдмаршал Фош, покинув вагон, як тільки Кейтель зачав читати генералові Шарлю Хюнтцінґеру,- що програв під Седаном умови капітуляції... Повний реванш над французами! Берлін тріумфує. Геббельс аж захрип... Музика Вагнера плине повенево побідно,- Зіґфрід з Нібелунгами віджили на бойовищах Бургундської держави та машерують вулицями підкореного Парижа з піснею "Горст Вессель" на устах.

- Сумно, сумна подія... нема що казати! Пригадую... коли’м вгризався до шпунту в французьку мову, то передовсім послуговувався творами Віктора Гюго - з найчистішим стилем. Ось і маю в тямці з його поезії "Здобуте місто":

Убивство - велет устає. І скрізь - руїни:

Могили зяють там, де сяяв шпиль двірців.

І гинуть всі батьки, чоловіки, дружини!

І круки на бенкет летять з усіх кінців.

Добрий отчик похнюпився, а по хвилевій паузі, сказав:

- У Бозі надія, що німці не обійдуться так жорстоко з французами, прецінь арійцями...

 

***

 

Після відправи закортіло погоститися у Крип’якевича. Ану ж...

- Почути б коментар славного історика. У нього безперечно більше відомостей про подію... не лише з радіва, але й з газет чи й від колег, польських, жидівських... і є цікаві міркування про нинішній світ за війни... дивовижної, ще не чуваної... взагалі,- як у вченого. О, нинішній світ! І хто би міг ще кілька років перед сьогоднішніми подіями сподіватися, що Гітлєр полузає, як горіхи, найбільші держави Європи протягом якихось тижнів!? Чудо-диво! Та не Господнє...

Рижак, почувши про намір візиту, нараз міняється на лиці,- щось його дуже зіритувало... В очах блискає нагла хіть сказати важне... та не насмілюється.

- Отче мій пресвітлий, брате, кажіть, но кажіть,- єсли вас то так мучить?..

- Не маю відваги... Бо знаю про давні приятельскі стосунки з Крип’якевичем... Вашої Ексцеленції. Але чуюся зобов’язаним застерегти... Прикра річ - такий час!

- То й наберіться відваги. Прийму від вас і найприкріше застереження. Сим не варто ризиґнувати... в "такий час"!

- Не радив би’м стрічатися з професором зчаста. Бо ходять чутки в певних колах, що він "підписав служити"... Через те’му стільки довір’я від влади,- і професором Університету, і завідувачем Львівського відділу академічного Інституту історії України. А директором є над ним з Москви... страшний пияк... Бєлоусов,- що близько знається зі Сталіном, хвалиться знімками, де вони обоє... І дуже добрий до професора.

- А ніц нема поганого,- в такому разі, що - пияк... Галичанин тепер знає з чим треба їхати до Києва. Кілька фляшок моцної шпаґатівки - і директор в кишені!

- Жарт-жартом... Чи не досить нам Володимира Целевича?

- То не жарт. А нині маємо суспільну формацію, у якій правитель на троні тримає в одній руці символ влади - серп і молот, а в другій ще один символ влади - фляшку доброї горівки.

- Ой, треба вважати! То гра з вогнем.

- Певно, що я з цим відкриттям у політології не вийду на загал. А ви ж не донесете... Отже, Блаженніший вчить не панікувати, не замикатися на сім замків. Не піддаватися пошесті "доносительства". Бо ту пошесть, очевидно, роздмухують самі енкаведисти. Їм вигідно, щоби між людьми запанувало взаємне вороже недовір’я. Так легше управляти перестрашеними, ізольованими страхом один від одного... Так було за польської дефензиви на атентаті на Пєрацького. Не конче довіряти всім чуткам. Владі ж потрібні професори й з українців,- аби в пропаганді доказувати, що вона таки "визволителька". Ось і знайшла професора, який весь поринув у науку й тримався від політики й політичних партій здалека. Слухав лекції і в Грушевського, і в польського жида... ніби-то з однаковим задоволенням. Обережно поводиться з "язичком"... Зрештою, сли навіть і "підписався", то ще не означає, ніби хоче вірно служити. Може, нам таких "підписаних" і треба... Дивіться, як вдало він врятував од розгрому монастир святого Онуфрія, де зібрано вельми цінну бібліотеку стародруків. Поміг отцю Градюку тим, що домігся у влади не ліквідовувати обитель, а поділити хосенно для науки: монахам відвести партер, а другий поверх - під відділ Інституту Історії. Ось у "келію" до професора й піду. За ферій нема лекцій в Університеті, то мусить бідачисько креперувати у "відділі",- адже щойно формується... мороки й мороки - на одну голову... штат ще не викінчений,- ще й нема коли поїхати з Мусею "на води" чи навіть скупатися в Наварійському ставі.

- Добре,- каже Рижак,- згода. Що ж... але, якщо йти, то не з одним...- І зводить на "патрона" очі, повні ще якоюсь лукавою марою... І знову ж бореться з осторогою, чи варто нав’язуватись зі своїми мудрощами мудрішому.

- То з чим ще?!

- Сли ваша ласка... З Францією - це ясно... Але тамтешня війна й Галичину не минула... Є чутки, що поляки в надії на погром Францією і Англією Німеччини готували підпільну сітку в нас... сітку військових формувань, щоби в разі відповідної ситуації відновити Польщу і в Галичині... властиво, відродити державу від Одера по Збруч. Та недавно енкаведисти провели акцію - і виарештували всіх... разом зі штабом. І ще чутка... страшна... трагічна для поляків... Усіх польських офіцерів москалі знищили в лісі якоїсь-то Катині на Смоленщині... Ось!.. Чи знає... чи тоті чутки й до професора дійшли - і що би він на теє?..

- Ой, то слизьке... Чи тактично буде з мого боку з цим його мотружити? Ха-ха... Чи не помислить і він про мене з підозрінням?.. Чи не копнеться до голови, що може, Сліпий теж "підписався" - і тепер тромфує... аби мати з чим...

Отець аж не витримує - і заходиться голосним сміхом.

- Простіть, на милість Бога! З Ексцеленції жартівник - знаний!

 

***

 

У професора при столі... а всюди стоси книжок, та здебільшого в шкіряній оправі... чорнявий, пацаловатий юнак,- мабуть, учень.

Хлопчина, як бачиться, впізнає гостя,- молодь, чи то університетська, чи старшошкільна, ще знає головніших осіб Юра,- встає чемно, кланяється, готовий відійти до себе.

Але професор, погладжуючи свої посрібнені кучері, каже:

- Мільцю, на хвильку лишися.- А відтак лагідно всміхається, готовий до бесіди про хлопця... так здається,- інакше б не затримував; юнак видать не простий, сли професор хоче про нього щось сказати.

І каже - з тою ж милою усмішкою:

- Мільцю, гадаю, ти впізнав, хто загостив до нашої келії? Отже, ваша Еміненціє, представляю вас Богом обдарованого академіка, з яким я маю щастя рубати граніт науки. Омелян Пріцак! Готується до аспірантури в Аґатангела Кримського.

Той чемно кланяється: все правда.

Крип’якевич не вспокоюється - і так само любовно:

- Панич Мілько дуже мені поміг з цим монастирем. Поки складав іспити, пильнував монастирських дібр від грабунків. І виконував мені ролю вченого секретаря Відділу. Шкодую, що піде... Бо все вміє робити, навіть давати собі раду з владою. До чого я мало вдатний. А розкажи-но, Мільцю, як ти повиганяв з монастиря енкаведистів.

Той зводить очі на "високого гостя" зніяковіло,- чи ж личить студентові виставлятися перед архидияконом Капітули, отцем-ректором Академії в самохвальстві.

Та професор виручає свого улюбленця - і сам:

- Розумієте, двох фацетів... з відомої організації, де й "муха не має права сісти"... прийшли до ігумена отця Іринея і силою своєї влади виманили два покої собі на мешкання. І живуть поряд зі святими ченцями... п’ють-гуляють, приводять осіб найдавнішої професії. Гріх! Скаржиться отець Лукань, вчений монах, що’м призначив його на завідувача монастирської бібліотеки; мучиться ігумен Назарко, страждають монахи. То Мільцьо пішов до голови міської ради товариша Федора Єременка й розповів: я науковий секретар Інституту, а люди з НКВД без мого дозволу зайняли кімнати. Товариш Єременко тут же дав ордер на виселення "Кози-дерези". І ті вибачилися... "Коза-дереза" вступилася, коли настокотів на неї "рак-неборак", добрий козак Мілько Пріцак.

Загальна веселість є ліпшим визнанням дотепности професора й смілости його учня.

 

***

 

Отже, пора й до політики перейти.

- Гадаю, що вчений історик пильно слідкує і за важнішими подіями історії "живої", чей сьогодення, так би мовити, "De rebus bellicis"[4]. Єсли вже чули про капітуляцію французів у Комп’єнському лісі вчора, то що пан думають о сій позорній констернації перед німцями нині?

- Думати є про що...- Застановляється професор у глибокому замисленні.- Як би реванш за вісімнадцятий рік... Гітлєр помстився - і мав би сатисфакцію... Але - чи то головна мета? Розбудувати воєнну економіку, творити могучу армію - понад цілий світ - лише для того, аби посидіти переможцем у кріслі Фоша?!

- Єсли про мету... головну, то, здається мені, варто вдатися до останніх глав його "Майн Кампф’у"...

Професор кривиться - і просить:

- Може, не будемо згадувати сей нацистський "маніфест"?..

- Я лиш наведу коротку цитату... зачепилася мені в пам’яті за пеньок - і все нагадує про себе... в часи цього тріумфального походу німецьких армій... У ній же - мета... Адольфова мета!- давно відома... і програма... підставовий аргумент... що, "... правителі сучасної Росії - це кроваві злочинці й подонки... а ще вони належать до раси, яка є мішаниною звірячої жорстокости, брехливости, і котора сьогодні, більш ніж коли-небудь, хоче нав’язати свою волю всьому світові". Отже, "сучасна Росія" не має права на життя, за рахунок її території німці повинні розширити свій життєвий простір... як нація раси вищої, нордичної, арійської. Власне, ці славні епізоди німецьких побід - засвідчують, що Гітлєр успішно рветься нав’язати світові "свою волю"... нацистську... вищу! Мета, отже, проста - "українські чорноземи", "кримські кипариси", як "лєбенсбаум"[5] для німецького народу.

Крип’якевич, яко істинний інтеліґент, вислухав чемно та зі світлою усмішкою славного вченого сказав:

- Похвально! З Вашою Еміненцією можна бесідувати як зі знаним істориком.

- Що ж... скільки-поскільки... сли історія вторгається з еспльозіями летунських "фуґасів" у наші церковні справи.

Той встає,- аби вільніше думалося,- крокує туди, крокує сюди - і:

- Але візьмім до уваги головніші події з минулого й сего року. Підкоривши за кілька тижнів Скандинавію, Адольф знову береться за Центральну, материкову Європу: десятого травня Ріббентроп сповіщає на Вільгельмштрассе послові Бельгії і посольському чиновнику Нідерландів, що, німецькі війська забирають обидві держави під свою "охорону" від агресії "англо-французьких армій". Тим часом танки й парашутисти вже прорвали кордон... зраненька... і рвуться до Роттердама,- незважаючи на те, що сили союзників,- Франції, Бельгії, Голландії та експедиційний корпус Англії,- значно переважають німецькі. Проте воєнний геній німецьких генералів Гальдера і Браухіча, підбитий силою новітньої зброї, ламає все... на п’ятий день боїв Роттердам капітулює. Німці знов на річці Маас, де в 1870 році Наполеон ІІІ капітулював перед Мольтке... Відтак могучими танковими клинами Гудеріана, Гота, Рейнхарда французькі армії порізано, як масло ножем, і розбито. Англійський корпус у поспіху відступає на Дюнкерк, аби, закотивши штанки, тікати на свої острови, поки ще можна. Черчілль мобілізує все, що здатне плавати на морі й перевозити людей. На двадцять четверте число, однак, нависає загроза повної катастрофи. І тут "добрий" фюрер "милостиво" зупиняє навалу своїх танкових дивізій... Англійці з цього користають і за пару днів до ста тридцяти тисяч вояків рятується від реального полону...

- З вашого, пане професоре, дозволу, цікавий би я знати, чи маєте якесь реальне пояснення цього дивного "акту милосердя"?

Професор погладжує на голові "срібло" - шукає аргументи. З паволоки на очах можна здогадуватися, що пошук трудний. А щоб виграти час, поки розум спрацьовує, каже:

- Багато генералів були дуже незадоволені... Той же Гальдер, начальник генерального штабу, чи Гудеріян...

- А ми там, на Святій Горі, на Юрі, хоч і не воєнні стратеги, проте тішимося ніби правдивим висновком. Виходимо з того, що Гітлєр, від початків маючи єдину ціль - Росію, вимушено воює з французами й британцями,- особливо з британцями! Ось і пощадив...

- Ну, тоді - як з Польщею... союзницею Англії і Франції?

- Польща - слов’яни! Нижча раса. Та в’їлася йому в печінки... і винародовленням німців, і "коридором", і... А французи, англіки - люди свої, нордичної раси, арійці... Від них він нічого не хоче, а тільки мирного договору... і щоб вони подарували йому Польщу, як то - Чехословаччину... Поляки - на заваді до кордону з Росією. Ось!

Вчений іронічно посміхається - ба, знайшлися на Юрі "воєнні стратеги"! І мовить з погордою:

- Черчілль, новий прем’єр по Чемберлені, в такому разі, гірший "стратег", ніж ви, святі отці?.. Навіть круглий ідійотá? Замість того, щоби замислитися над жестом "доброї волі" Гітлєра поцінувати перед світом, зм’якшити своє серце, навіть оком не зморгнув, а з піною на устах з трибуни парламенту четвертого червня розкричався... може, перед тим забагато шлюґнув коньяку під сигаро... грізно заявив: "Навіть якщо всі держави Європи впадуть у лапи гестапо, ми не розслабимося, а будемо воювати... в Франції... на всіх морях і океанах, в горах, на полях... на вулицях... поки з волі Божої Новий Світ не виступить на порятунок Старого Світу". Невже він готов жертвувати цвітом нації, всім народним добром задля Польщі? Зрештою, нащо англійцям такий тупий прем’єр, що не використовує нагоди для миру? Тим паче, пам’ятаємо відомий постулят англійців: Англія не має друзів, а лише державні інтереси.

- Може, знає настрій англійців, які не хочуть миритися з "біснуватим" не лише через Польщу? Може, для них нацизм страшніший за комунізм? Там і жиди мають доволі впливу на уряд...

- Доречно. У тім щось є... Із передач радіо чув я не раз, як Гітлєр у багатьох виступах підчеркував, що проти Франції, проти Англії не має нічого, у нього єдине на мисли: Росія... І весь час дражнив Захід комунізмом. Черчілль, проте, з гіркотою зауважував, що "евакуаціями війни не виграти". Але не все то дається відразу до розуміння...

... і це професорові історії?! А чи не кортить його поводити "святого отця" за ніс? Та вивідати щобільше... Але й нам, добрий пане, хочеться довше затримати вас при "історичній" бесіді. Отже:

- То у вчених - "не відразу"... у мужів науки... які ніколи не квапляться з кінцевими висновками, а завше сумніваються... тим часом копають-накопують нові факти, гіпотези, теорії, щоразу поглиблюючи, ускладнюючи дослідження. Що ж, такі закони правдивої науки... на мій погляд,- теж якогось науковця... хоч і теолога. Зрештою кінцевий висновок знає лише Бог. Тож ми, раби Божі, найбільше покладаємося на Боже Провидіння. Вибираємо з багатьох заплутаних і складних мисленних колізій щодо подій... найпростіші, найдоступніші. У простоті - мудрість... Чому Сталін - великий "вождь світового пролетаріату" - не протестував, коли Гітлєр вдарив і по "пролетаріях" Бельгії... Франції? А повинен би був стримати "апетити" свого "таваріща"-"фройнда" в загарбанні вільних держав... Французькі комуністи взивали до совісти свого "бога". Світові газетні писарчуки дотепер над цим ламають пера. А мудрість у простоті. Хитрий грузин зміркував логічно... Гітлєр знову, як у вісімнадцятому Вільгельм, застрягне в позиційній війні, виснажиться, тоді й бери його, "врага народа", міжнародного імперіаліста, голими руками й щедро даруй народам Європи свій соціалізм з комунізмом. "Привид комунізму, таким чином, явиться в особі реального большевика-енкаведиста в синій "фуражці" з червоним "околишем". Одначе, за шість тижнів Гітлєр завершує зі Заходом, і у товариша Сталіна пропадає сон...

Початок сего "компендіуму" дуже веселив професора; в нього від сміху аж окуляри спадали, очі слезились, вуса підскакували,- так чудувався з політичних "висновків" у "теолога". Коли ж прозвучало "Сталін", то сміх раптовно провалився в голосне "гхм..." Очевидно, прийшло на ум, що й "стіни мають вуха": йому, служителю режиму, варто уникати слизьких місць... навіть з Йосифом Сліпим... А, може, якраз насамперед із "другою особою" на Юрі,- бо якщо туди навідаються ті - в синіх "фуражках", то перше заберуть "головних" осіб... а відтак - лиш Господь Бог охоронить їхніх приятелів. Та врешті, прокашлявшись-прочистивши горло від небезпек і несподіванок, заговорив поважно, тоном викладача перед студентами:

- Але розвиток подій вносить кардинальні корективи. Тепер у Гітлєра може виникнути нова формула. З Росією і далі приятельство... навіть можливе співробітництво в поділі світу. Вся Європа в руках - це фактор немаловажний! Гадаю, Мадярщина, Румунія, Болгарія, Греція, Балкани - лиш на мапі самостійні тепер держави. Є чутка, готується десант на Британські острови під назвою "Морський Лев". Розбивши імперію, чому ж не подарувати Росії Індію, а собі привласнити Африку, Іран, Ірак, Близький Схід... всю нафтоносну територію.

 - А по-моєму, як би за логікою, "Морський Лев" - лише для залякування... Сли нині добути Англію, то колонії відійдуть японцям, Америці...

- О, ґратулюю! Подібні колізії передбачаються. Бачу, що в аналізі політичної хвилі мало хто з політиків може позмагатися з Вашою Ексцеленцією.

- Що ж, тримаємо руку на пульсі. Бо ми нині відповідальні не йно за Церкву...

Професор знову починає ходити - міряти кроками, як то кажуть, кабінет, немов би сприйнявши ті слова собі в докір...

... як на те, язик свербить сказати професорові про найголовніше,- що Гітлєр таки не лишить Росію у спокої. Бо зараз для нього найвигідніший момент. Поки він могутньо укріпився, а Росія ще слаба... Власне, Англію він гамкне через Росію, після Росії. Маючи всю Європу аж до Уралу, вража сила не втримається, аби не піти самому стопами Александера Македонського - на Індію, Близький Схід... А вже, оголена від колоній, Англія і сама впаде в жменю, як доспіле яблуко. Ділитися світом зі Сталіним - небезпечно й некомфортно. Зрештою, це нарушить вісь Рим-Берлін-Токіо. Адольфові вигідніше мати приятелем далекого територіально, а близького за духом, Мікадо. ніж близького територіально, а далекого за духом большевика-безбожника.

Проте, не варто бентежити професора "слизькими" речами; очевидно, він усе й сам розуміє... В його становищі ліпше розмовляти про Гітлєра - чесного союзника, що "пакту" не нарушить... Нехай живе собі професор з Богом - і ночами спить міцним сном праведника.

... і ще... якби він був "завербованим", то вивідував би в "простяка" церковника з Юра більше крамоли,- щоби мав чим "звітувати"...

 

***

 

Та нараз професор сам зачіпає тему, що її, здавалось, він повинен би оминати. Каже:

- Однак, які би ми світові події не обмірковували, а своя сорочка ближча до тіла...- каже, попиваючи маленькими ковточками чайок. І вдивляється уважно в очі, з хитренькою усмішечкою,- мовляв: чи здогадується отець-ректор, що вона за "сорочка"... така?..

"Отець-ректор" яко духовна особа хитрувати не буде, а відповість просто,- тим паче, що показувати себе нездогадливим нижче його гідности:

- Маєте на думці чутки про акцію з польським підпіллям? Дещо, як то кажуть, сорока на хвості...

- О, бачу, що важні чутки не оминають наш славний Юр,- мовить професор без усмішки, встає і підходить до вікна. Видно, що збирається з думками на серйозно. А по паузі, зібравшись... глаголить з болем:- Гнітить мене то... гнітить... бо не байдужі мені поляки... не байдужа мені їхня безголова політика щодо українців. Ось - віддавай їм Галичину на довічно - кров з носа!- і нема ради... Шість мільйонів українців - то є для них шмельц... то сміття, що його можна мітлою вимести за Збруч і тішитися голою територією. Шість мільйонів! Цілий народ! Ціла держава... А тим паче гнітить мене, коли згадаю висловлювання ще 1649 року великого канцлєра Альбрехта Станіслава Радзівілла: "Козаки й чернь здійснили нечувані злочини, бо нечувані були наші гріхи".

- Отже, канцлєр був направди "великою" шляхетною особою,- що в розгар вашої улюбленої "хмельниччини" висловив цю жорстоку істину.

- Візьмімо ще одне... З часів наших... Двадцятий рік, польсько-українські переговори у Варшаві. Бенкет з цього приводу в ресторані "Польонія". Один з найвизначніших мужів Польщі Ігнаци Дашинський виголошує тост... і в ньому такі слова: "... боротьба знесилила обидва народи й довела до загублення самостійности України і Польщі, бо вороги, сильніші, лиш чекали нашого знесилення, щоб накинути на вас і на нас ярмо неволі, кайдани гніту. Але зараз Польща стає на шлях нового порозуміння з Україною і я тут урочисто заявляю, що на мою думку, не може бути вільної Польщі без вільної України, а вільної України - без вільної Польщі".

- Але чомусь невдовзі віщі, мудрі слова великих поляків забуваються...

- Через авантюрні прожекти панів Дмовських... Прикро мені, прикро, аж до... прикро, що авантюризм у поляків переважує здоровий глузд. Попеклися на відносинах з українцями не раз... ще починаючи від Болеслава Хороброго... і все їм - полуда на очі: не бачать, що летять, як мотиль на полум’я... Не раз обсмалили крила, та не каються. Гірше большевиків обходяться з українцями! Жах! Большевики відкидають слово "Малоросія", приймають - "Україна", з України творять не якусь там автономну... а творять правдиву союзну державу - республіку! А в поляків - "Малопольща", "русін"... Про автономію і мови не може бути... ігноруючи ухвали Мирової конференції в Парижі.

- Очевидно, причина в тім, що польська шляхта розглядає українців у фальшиві моноклі,- коли розглядуваний предмет вдвоє зменшується. Отже, бачать нікчемних карликів... простих собі хлопунів сільських, неграмотних... Для них досить одної "Берези Картузької", одної-двох "пацифікацій" з нагаями - і питання розв’язане!

Професор оцінює жарт, м’якне.

- Хвалю за мужність Вашу Еміненцію,- що не втрачаєте почуття гумору. Але - що правда... гірка правда... то правда! "Береза" була. Однак підпільного руху не спинила. А тільки підкинула дров до вогню. Проте були українські помірковані сили, скажімо, насамперед в УНДО,- які вели полеміку мирну, легітимну, легальну. УНДО - Українське національно-демократичне об’єднання... що об’єднувало найголовніші партії, легальні... з репрезентацією в Сеймі. То що ж ціннішого з українського політикуму надавалося для порозуміння?! Як пам’ятаємо, наші політики доволі послідовно й витримано вели переговори. Я б сказав - і переконливо. То були не молоді загорільці з револьверами за пазухою. То були поважні мужі. Але, як отець-ректор мовлять, через фальшивий монокль все одно виглядали карликами, з ким розмова була коротка... ніякої автономії! Хронологічно хотів би’м згадати лише кілька моментів,- що мають, як на мене, навіть історичну вагу. Скажімо, осінь, 1937 рік...

- Цікаво! Бо на той час я більше уваги й зусиль віддавав творенню мужів високої інтеліґенції,- щоби українці не виглядали карликами навіть скрізь викривлені скельця цвікерів... Мужів духовного стану, але з широким патріотичним настановленням. Чому ж і брали ми на виклади професорів світських теж... як ось - пана професора... То, може, з політики щось і не зауважив...

- Отже, осінь 1937 року... власне, шостого грудня. Організовується так званий Контактний комітет для дискутування з урядовими чинниками гострих, актуальних питань з українсько-польських відносин. Для мирного врегулювання... поміркованого. І діяв Комітет всупереч повній негації його поляками. Бо в ньому збиралася політична сметанка, що вірила в добру волю нащадків Радзивілла та Ігнаци Дашинського... Там були з головніших... Мудрий, Левицький, Кузьмович, Стахів, Паліїв, Герасимович, Старосольський, Назарук...

- О, цей від переконаного польонофіла... нашого суфрагана Хомишина... Ліпшого прихильника поляків не знайти! Навіть була в них своя партія - "Обнова".

- І все ж Комітет вирозуміло наполягав: лишіться, брати-ляхи, політики винародовлення, бо... А поляки, позаливавши вуха воском, всі, як один, що адміністрація, що громадські організації - навально: геть з русінами! ОУН у відплату пішла на терор. Але Комітет осуджує... На засіданні ЦК УНДО 22 квітня 1939 року Мудрий клянеться у вірності Польщі, й стиха просить о "заспокоєння збірних національних потреб української нації..." в державі. Мовчок! Знову ж 3 травня на розмові українців - Мудрий, Кузьмович, Луцький, Кедрин-Рудницький, Старосольський - і поляків - Бохенський, Дунін-Борковський... Те саме... як про пом’якшення стосунків, то поляки де з чим погоджуються, а про автономію - і не згадуйте! Пішли Мудрий і Целевич до прем’єр-міністра Славой-Складовського 25 травня. Багато гарних слів... а вкінці прем’єр руба: "Автономії ніхто вам у Польщі не дасть!" Щоправда, знайшовся був такий Стома, що у варшавському тижневику "Politika" закликав "Даймо Польщі нового союзника". Але з нього лиш посміялися... навіть львівські інтелектуали - професори Львівського університету Грабський, Буяк, Ромер... А Мудрий і другого вересня - під грім канонади - ставав на тому ж: "... українці виконають обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави",- заявив на Сеймі від української репрезентації.

- Ось якраз у ті дні спільну відозву до громадян "віддати всі сили захисту польської держави" підписав і наш Митрополит... і той же голова УНДО Мудрий... разом з "ендеками"!.. Хіба це мало говорить про благородство українців... українців-велетнів, а не якихось нікчемних карликів...

- Тож і нагадую ще одне засідання Народного комітету УНДО від 24 серпня... перед самою війною... Історичне засідання! Де в ухвалі писалося чорним по білому: "Не спускаючи з ока національно-політичних змагань нації як цілости стати рівноправним і повноправним народом у колі європейських народів та не резигнуючи з політичної боротьби за повноту прав українського народу в Польщі, Народний Комітет заявляє, що українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов’язки крові і майна, які накладає на нього приналежність до польської держави". То як по-вашому, хіба це не істинно християнська позиція?

- На жаль, тоді поляки не були "християнами" стосовно українців. Гірше безбожників-большевиків... Не вірили ніяким нашим комітетам, чуючи за собою зрадницькі гріхи... Хоть в армії служило сотки тисяч українців. Та хочу нагадати й таке... Коли німці наближалися до Львова, то серед поляків пішла панічна чутка, що "русіни", "гайдамаки" збираються в помсту вирізувати поляків... На злодієві шапка горить!- кажуть у моїй Заздрості. То Владика з Мудрим виступили на радіо з заявою, що чутки брехливі... Очевидно, від переляканих "ендеків", що чули за собою вину.

У професора лице червоніє від схвилювання чи й обурення. Зі смутком каже:

- Та ніщо їх не навчило... Диявольська ідея засіла так, що - катастрофічно! Ось і знов готували про всяк випадок підпільну сітку... військове формування...

- У Катині, кажуть, десь то під Смоленськом, арештованих тут і офіцерів з тюрем, таборів у Росії розстріляно тисячами...

Професор змахнув руками:

- Я сам того не чув... люди вміють перебільшувати.

- Що ж, про ту шалену впертість, з якою поляки тримаються ідеї "Старої Польщі", права на Західну Україну, інакше не означити, як тільки популярною польською ідіомою,- що то "mazenie scentei glowy". Божевільне марення! А марення божевільне ніякими аргументами не можна відперти.

Здавалось би, "питання" в цілости окреслено правдиво, по-християнськи.

Але, як бачиться з виразу на лиці професора, що ні... ще не кінець... як для вченого...

Він тяженько зітхає і мовить з ноткою поблажливості:

- О, якби так було просто!? Не забуваймо і того, щό виробляли большевики з польською "національною меншиною" на Великій Україні... З приходом на першого секретаря ЦК КПУ(б) в 1925 році Кагановича там і Польський театр у Києві закрили, і школи поліквідовували, понищили костели, а ксьондзів репресували... Це, звісно, не могло не визвати відповідної реакції польського уряду тут... Там комуністи, користуючись владою, стирали до тла все польське; тут поляки у відповідь, користуючись владою, стирали все... Лиш була різниця. Там поляки не могли чинити ніякого опору, тут - ОУН і Церква піднімали дух народний. Це тим більше роздражнювало урядовців і неурядовців.

- Лиш Господь Бог то розв’яже по-мудрому, по-правді... А нам - що?! А нам - шукати доріг до порозуміння, що їх підкаже Боже провидіння.

Широка усмішка осяває професорове лице - він, хоч і з виразом легкої іронії, але цю тезу приймає охоче... Бо розмова на "слизьку" тему безкінечна...

... що ж, і на тім, пане професоре, вам велика дяка. Гей, чи хто з українських вчених так близько приймає то все до серця, як славний Іван Крип’якевич!

 

***

 

Одначе, бути в Крип’якевича на тривалій розмові - й не згадати про Михайла Грушевського, означало би велику неповагу до учня славетного автора "Історії України-Руси".

- Цікавий я знати, як потрактував би сучасні події ваш великий учитель Михайло Грушевський в контексті українського державотворення? От несміливі уклінні прохання об автономії...

Крип’якевич явно подивований. Адже про "вчителя" нині ніхто й не згадує. Хто програв Україну в сімнадцятому-двадцятому, то сегодня не існує для молодих загорільців, що творять новітній рух. Тому, очевидно, й починає знеохочено:

- Ще не час виводити на кін цього титана праці. Ще в багатьох сидить у душі чимало претензій до нього як першого президента. Не розуміючи його... А щодо оцінки ситуації, то, мабуть, сумнівався б... як і ми з вами. Бо, по-перше, конкретні події розібрати не легко з тої причини, що людині, навіть геніальній, неможливо охопити весь обсяг факторів, що діють...

- То під силу лише Господеві.

- Ось! І я так мислю. Був би приречений помилятися знову ж, як помилявся тоді... довіряючи Росії. Зрештою, після революції в Російській імперії не було на Земній кулі жодного чоловіка, який міг передбачити, що демократична революція виродиться у явну деспотію. Всі гадали, що після Національних зборів з Росії повстануть другі З’єднані Держави Америки, де кожен "штат" матиме всі демократичні державницькі права. Про це мріяли. В це вірив і він... Бо хотів цього. У демократичній Росії бачив порятунок для України. І я з ним - дотепер... Бо то був істинний геній. Тільки в нього можна було осягнути секрети роботящості в науці. На нього ще прийде час. Час усе ставить на місце. Єдиний могучий інструмент в руках Божих. Що - ні?!

- Цілком погоджуюся з вами. Але, може, ви з пошани занадто глорифікуєте "вчителя"?

- В такому разі звернемося до Франка яко третейського судді. В праці "З останніх десятиліть ХІХ ст." він писав: "Чоловік широкої освіти, незламної волі і невичерпної енергії, він (Грушевський) сполучає в собі серйозність і критицизм ученого-історика з молодечим запалом для справи піднесення рідного народу, з трудолюбністю і терпеливістю... Він зумів поставити себе вище понад усякі підшепти та партійні або кружкові антагонізми, зумів згромадити в Товаристві всіх людей, оживлених ідеєю українського відродження і охочих до поважної праці, без огляду на їх партійні становища - і се вийшло на користь спільної справи". То що?!

- Супроти Франка виступати... не наважуся.

- А по-друге, Грушевський був істинним вродженим істориком, а не інтуїтивним стратегом, трибуном... Його лекції, до речі, були нуднуваті... Зате - як він умів перевіювати гори літератури, архівних джерел! Як він умів логічно, доказово, глибокодумно писати! Не можна вимагати від шевця, щоб він умів колеса робити...- Круглі окуляри професорові виблискують світлом усмішки. Ба, з "велета науки" зійшов на "шевця"...

... очевидно, подумав, що люд священичий можна переконувати простотою порівнянь,- як то чинив Ісус у своїх причтах. Нехай’му буде добре!

 

***

 

Одначе, філософським осердям нашої бесіди видалася фраза, що її професор висказав з апломбом, підчеркнувши, ніби він теж близький до Божого провидіння,- що Час - "Єдиний могучий інструмент у руках Божих".

- З ласки пана професора, хотів би’м на хвильку закцентувати на філософській категорії - "час", що є немаловажною для історика... і в розмислах про живу "історію". Тим паче, що я в своїй "Догматиці" підійшов до сеї теми. Ось і спроба "конзультації" у вченого, що найбільше на тім розуміється.

- Прошу. Радо вислухаю... і, може, вставлю яке слово... доречне. Адже Ваша Ексцеленція, думаю, чуєся у предметі гідно.

- Дещо є... Але як у теолога. Адже за язичництва о часі мислили боги... в еллінській цивілізації... а з християнством - отці Церкви.

- Цікаво...- Професор навіть поправляє окуляри й голову нахиляє вперед, аби ліпше чути.

- Для вас, звичайно, не новина... але нагадаю... за Августина час розділено за днями тижня; у шостому столітті Дені Малий увів християнську хронологію: до і після народження Христа. Відома вам і періодизація Всесвіту... шість періодів. Було колись - вичитав’єм у Гонорія - вік людини теж ділиться чітко на шість періодів - сім років, чотирнадцять, двадцять один, пів ста, сімдесят і сто. У людства - теж: від Адама до Потопу, до Авраама, до Давида, до вавилонського полону, до Різдва... і від Христа до кінця світу.

- Звісно, інтересувався. Розпад Римської імперії під ударами варварів і спричинив появу занепадницького духу,- що світ взагалі старіє...

- Зачепилось мені в пам’яті за пеньок з "Хронік" Фрейзінгенського: "... світ старіє, згасає і, якщо можна так сказати, готовий вже спустити дух". А в Данте, що він - "подібний до плаща, якого хутко підкорочує своїми ножицями Час". з кінцем Середньовіччя настала епоха раціоналізму - "Нові часи"...

- То вже епоха світська. Теологи шукали "золотого віку" в минулому, а ми, історики раціональної науки, в майбутньому стали шукати. Кінець світу відсунули на невизначений термін.- Професор від задоволення покахикує та випростовується.

- А я - чого почав здалека? Аби вирозуміло перейти до нинішнього часу - з погляду Церкви. Отже, як ви - на такі ось думки?.. Чому большевики відкинули релігію? А для того, відповідаю сам, щоби безроздільно володіти часом. Не страшити людей кінцем світу, а тішити незабарним комуністичним благоденствієм - на всій Землі. Лиш тре перейти через перманентну революцію, винищивши всіх противників комунізму. Нацисти - в такій самій позі... хоча не цілком відкидають віру в Бога... Їм видиться в щасливій будуччині тисячолітній райх - для німців. Таким чином людство опинилося на вістрі боротьби за Час,- з одного боку - нацизм-большевизм, з протилежного - Церква... особливо Українська греко-католицька.

Професора знову охоплює азарт полеміста й він сплескує долонями:

- Браво... Браво! Ловлю хід гадок: нині Українська Церква... загрожена від безбожництва... розглядає час як милосердя Боже - для арештованих, переслідуваних...

- У тім то й річ!

Учений лукаво примружується,- мовляв, прагнете витягнути з мене щось суто "історичне"... але не насмілюєтеся сказати просто. І скажу. Але - не просто. Бо нема потреби ризикувати кар’єрою.

- Проходить час - міняються "еліти"... Із зміною "еліт" настає послаблення чей загнивання цілих імперій... навіть цивілізацій,- як брати до уваги твори Тойнбі.

- Божа логіка. Нам сьогодні важно й самим навчитися, і навчити вірних терпіння, надії... віри, любові... вселити силу духа. Вірити, що Господь сподобен і стискати час, і розтягувати - во благо достойних... церкви. Молимося, щоби то все нас рятувало. Інакше - відчай... відчай... відчай... а, отже, гріх неспасенний. І поразка... В той час, як Церква мусить за всяку ціну перемогти безбожництво. Вона ж тепер відкриває людям не "кінець світа", а торжество Правди.

Понурі монастирські стіни завмирають і лиш насторожено дивляться на божих мрійників чорними очима святих з потемнілих ікон візантійського стилю.

Смутку, проте, не треба...

 

***

 

- А що скаже наш молодший брат? Так чемно мовчить... Ми, очевидно, й притомили юнака довгими бесідами.

- Мільцю, маєте які свої преференції?

Студент скромно всміхається,- ніби вдячний метрам, що врешті й на нього звернули увагу. (Хоча в зіничках махабунди зоріє, що "преференцій" у нього доволі та й, може, не слабші за...)

- Мовчу,- каже, одначе, стримано. (Ба, що інтеліґентний хлопака, то й не скажім! З нього будуть, з Божої помочі, люди!)- Бо я ще в тому віці, коли треба мовчки слухати бесіди старших, которі мають що сказати... й охочі до казання.

... ти диви! Так чітко сформулювати думку спонтанно, а ще й рівня афоризму, в змозі лише мудрець.

- Похвально! Щоправда, знаю нині деяких молодих патріотів, що досвід своїх вчителів аж геть відмітають.

- Хіба би той "досвід" був настільки консервативний, що не дозволяв би молодим "рвати вудила" і здобувати нових... своїх... вершин.

- Похвально! Зрештою, професор ваш - не консерватор. О, ні! Дай вам Боже, продовжити його.

Тут енергійно вмішується Крип’якевич:

- Інакше не буде поступу. Як пам’ятаю, Ексцеленція в ролі ректора нашої Академії немало пошановували амбіції питомців, а в деяких - і розпалювали.

- Що ж... амбіції!.. У кого з тих людей, що "рвуть вудила"... до своїх вершин... нема амбіцій!? Лиш бувають вони двоякі: з позитивом, і з негативом. Якщо молодець амбіційно прагне перевершити всіх задля добра всіх, то - forverts[6]!

- Наш пан Мільцьо - з тих!- лишає за собою останнє слово господар.

... і нехай! Божих дарів йому та його учневі Омелянові Пріцакові,- бо видно, що сего вартий.

 

***

 

Після вечірньої молитви Владика, попри втому, любить побесідувати. На денні теми. Ніби з тим, щоби завершити всі клопоти в ясності, підвівши рису. Звичка не так душпастирська, як господарча.

Не треба, щоби він посилав гінця, краще самому явитися,- а тим паче, що є з чим...

Владика й не чекає "звіту",- він завше знає, де його "найближчий" обертається. Зрештою, найперше варто довіритися Сліпому з планами назавтра чи й подальший термін.

- Сину мій, що ви цікавого винесли з бесіди в професора?..

... прізвища не називає,- бо "стіни мають вуха",- не конче всім знати... Ото ж, хто є геніальним майстром конспірації? А лише Блаженніший! Інакше був би не вижив в келії смертників у Суздальському монастирі,- як повідав.

- Єдине важне, що професор уникає розмови про плани Гітлєра щодо Росії... Таке враження, ніби хоче щоби в політиці збереглося статус-кво. Очевидно, задоволений своїм становищем - і в кар’єрі, й у науці.

- Вчені вміють адаптовуватися до всіляких політичних умов. Аби лиш їм ніхто не заваджав... Але ми в країні, де можуть завадити в будь-яку хвилю навіть ученим... "Великий терор" втих, але нема гарантії, що не вибухне з новою силою,- особливо, як поширяться чутки про наміри фюрера...

- Гадаю, що вчений все знає... лиш глибоко засвоїв основне етичне правило - нинішнє: "Мовчи, язичку, ’меш їсти паленичку".

- Його право.  А з вами хочу поділитися найновішими відомостями про "терор". За десять літ розгулу диявольської машини виарештовано звиш півтора мільйона осіб; з них - під гільотену: сімсот п’ятдесят тисяч! Кажуть, з особливою увагою "хазяїн" ставився до репресій проти військових. З п’яти маршалів знищено трьох, з п’ятнадцяти командуючих арміями - тринадцять... ба, кругле число!- з дев’яти адміралів - вісім... з п’ятдесяти семи командуючих корпусами - п’ятдесят... дев’яносто відсотків командирів дивізій, полків... Овшім, видалено з армії звиш сорока семи тисяч цвіту. Отже, армія цілком обезглавлена. Що там казати!? Якщо навіть розстріляли найславнішого вояку Тухачевського... Хоча наші козаки добре дали’му перцю на Віслі в двадцятому... брати-поляки кричать - "цуд над Віслов", але не докінчують, що то заслуга петлюрівців...

- Я, щоправда, не тягнув професора за язика. Нехай собі добре спить. Хоча не вірю, що хтось з режиму не побачить у снах кошмарів, сли довідається про ті рахунки, що’м почув.

- Не може бути, щоби Гітлєр не скористався з цих умовин. Треба сподіватися - навесну... З травня - гарантовано! Мусимо готуватися, сину мій... Хочу врешті оголосити вас наступником у Посланні, щоби весь клір перейнявся свідомістю чину. Потерпаю, щоби не було запізно. Ще маю одну задумку відносно себе... Але про це скажемо перед моїм ювілеєм.

... ось і ще раз вернуться страхи й перестрахи, муки "засудженого до страти". Краще б не згадував... Адже так добре було, що торік посвячення відбулося тайно, відтак і приятелі, й недруги призабули... владі ніхто не доніс; могло б і засохнути... Яка ж потреба зараз виносити на розголос? А ще, коли наростає загроза нападу німця на Росію. З наближенням совєцького Армагеддону Сталін, очевидно, візьметься зачищати до останку... що лишилося по "великім терорі". Ось і прийде, остання година... коадютора Йосифа Сліпого!

... о, Боже! Було тихо, все забулося... Єсли в "енкаведе" й лягло донесення засвіжо, то на нинішній день воно запало межи паперами; може, в гарячці поновлення руху репресивної січкарні не сплине на поверхню...

... але, якщо голосно, спеціальним посланням, нагадати: товариші чекісти, не забудьте ось Кир Йосифа Сліпого, що він тепер... перспективна особа в уніатській церкві українських буржуазних націоналістів, у церкві не лише релігійного духу, але духу політичної організації, що благословляє самостійницький рух українців... недомордованих голодом і сибірськими морозами.

... одначе, як о тім сказати Владиці? Він же сам то розуміє - чей краще та глибше. Зрештою, сли пророк ухвалив рішенець, то нема на Юрі людини, яка могла би посіяти якийсь сумнів у його душі. Бо нема йому рівного мудреця-пророка! "Спаси, Господи люди Твоя і благослови достояніє Твоє, побіди на супротивния даруя..."

 

***

 

При виході - Владика:

- Ще мінуточку... Адже знаєте, що наша славна примадонна Соломія Крушельницька ві Львові?

- Знаю... І мешкає недалеко від нас. По тім боці Городу. Навіть видівся з нею на виставі живопису наших Львівських митців - Манастиського, Труша, Кульчицької, Музики... Ходить з паличкою... зхорована... Але не довго’м бесідував. Аби не накликати біди на неї... ще одної. Аби конфіденти не донесли, що вона знається з Юром... і не "пришили" їй "буржуазного націоналізму", пов’язаного з Ватіканом, а отже - "шпійонства" на користь "іноземних держав". Совєти ж кождого, хто приїхав з Європи до Львова, мають за аґента "розвідувальних служб".

- Згідно сталінського правила: ліпше знищити сотню невинних, ніж прогавити одного "аґента".

- Ой, не сотню... не гребують і тисячами.

- Овшім... треба бідачину припильнувати. На таких зараз кати полюють. Але мені повіли що іншого. Через недугу вона з сестрою бідує. Якось би їй допомогти... через монахинь. Хоч ті теж не панують.

... що ж, Владика про всіх недужих пам’ятає...

 

13 липня. Четвер

 

Зранку ніщо не віщувало злого. Передбачалося, що соборове засідання відбудеться в нормальному дусі, як звиклося. Хіба що зливний дощ з громами з шостої потрясав земною твердю. Хоча, як пам’ятається з селянських премудрощів Заздрості, "сли дощ зранку, бери дранку - і їдь в поле орати". На день-бо розпогодиться.

А ось Владика, покликавши після утрені, стрів у себе "ликом мученика",- лицем блідий, очима осмучений... чи не пригноблений недугою? Не дай, Боже, приступ... Очевидно, покликав, щоби доручити ведення засідання "наступникові".

Перед ним - часопись... "Радянська Україна"... здалека кидається у вічі логотип.

Чей вразила Блаженнішого якась вичитана вість?.. Неприємна...

І правда. Він киває рукою, Філотей розгортає газету.

- Ось... сину мій... красномовний сигнал нам від столичної урядової часописі "Радянська Україна"! Гм... м... м... Україна... Ніби йдеться про Україну питому... яка в нас у серці. Але з тим придатком "радянська" відразу то рідне поняття набуває чужого змислу... Большевики дуже хитро придумали спосіб руйнування позитивних логосів. Якщо "конституція" - "радянська", то вже не конституція... "Право" - "радянське", вже не право... Овшім, з "Радянської України" нічого нам проукраїнського не надійде. А тільки - хула й знущання над українським, а конче - над Українською Церквою. Ось... стаття - "Ряси і сутани". Повна глузів і брехні. А що друковано в "органі центрального комітету партії", то треба розуміти: механіка місьє Гільотена в руках "революційної Феміди" рихтується до роботи... Виводять нас, отже, на політичний і державний "уровень".

- Може, скерувати в редакцію від нас протестну аргументацію?

- Смішитися? Ліпше вдати, що світська преса нам не доходить... Бо, які б ми аргументи в захист не подали, все одно там їх перекрутять "по-радянськи". Отже, лиш надамо їм причину вихлюпнути ще більше помий... А покладемося на Бога й учення святого Августина, яке писане ніби спеціально для нас - під тиранією безбожників. Пригадаймо... Ще коли?! В четвертому столітті! Чоловік, що пройшов через маніхейство, скептицизм, неоплатонізм, а в тридцять три роки - хрестився. Чи випадково? У вік Христа... Та тільки Боже Провидіння привело його, чесного, мислячого... бо шукав і мислив... до християнства - де і прославився. І відкрив для нас розуміння дороги оптимізму,- щоби не затемнювали нам очі комуністи своєю видимою могутністю, безкарністю.

- Ще з Інсбруку запав мені донині його оптимістичний вислів: "Що розумію, тому я вірю; але не все, чому я вірю, я розумію..."

- І зі мною він довгі роки... Далі: "Усе, що я розумію, це і знаю, але не все те знаю, чому вірю... Тому, хочу багатьох предметів я не можу знати, усе ж знаю, як корисно їм вірити". Вірити! Віра його, однак, була на твердій основі. Бо він збагнув своєю геніальною інтуїцією Боже передання - про всесвітній Божий закон... що рух історичних змін має чітку передбачуваність - і йде все до кращого... через кризи, страхи, невдачі, біди... Як то у нього в "Сповіді": "... від смерті до життя, від Зла до Добра, від держави земною - до Небесної". Через Церкву... Тому не відкидав греко-римської школи, а проповідував, що її треба використовувати для розбудови християнського пізнання життя. А в нашому часі - від рабства, через рабство, до свободи в демократичній спільноті.

- Большевики теж галасують за демократію...

- Тільки - радянську, соціалістичну! Раби не вѝзнають демократії ніколи. А про бідну Росію ще давно писав класик Лермонтов: "Прощай нємитая Россія, Страна рабов, страна господ". Тим то після революції і запанував там большевизм... з рабством навиворіт, ще гіршим, як було. Чому він у Європі не прижився? Бо то Європа! Хоч і дала Маркса...

- І Гітлєра...

- Нацистське "рабство" для німців не таке жахливе, як большевицьке - для росіян. Хоч і багато спільного... Зрештою, нацизм - це теж реакція німців на програш у війні, економічну розруху... на замахи комуністів. І однак - нацисти не винищують під коріння еліту нації. А комуністи винищують... задля благоденствія при комунізмі. Отже, вони - за благо не для всієї нації, а лише для тої частини, яка вбиває та домордовує в тюрмах еліту,- для тупих вбивць і стражників.

- Отже, ми - якраз у часі, коли настала вирішальна хвиля? Лиш не знаю, чи за нашого життя будемо свідками переходу людства від Зла до Добра...

- Гадаю, що ви, сину мій, діждете Божої хвали. Тож і заповідаю вам, всіма силами подвигáйтеся у вірі до світла... і згадуйте мене..

- Ліпше, щоби я ще під щедрою рукою Вашого Блаженства вздрів промінь у кінці тунелю.

- Ой, де-де... "Ряси і сутани" для большевиків - як червоне для бика. Звір, як бачимо, готується до вирішальної атаки. Лиш уповаймо на Бога й пророцтва святого Августина.

 

***

 

Ой, лиха година!- якщо сам Владика мало не в паніці; сли наш Пророк, що за будь-яких обставин тримає себе в руках, аби в пастві не вгасала сила духу, ще не береться за нове спасительне Послання до вірних і священиків...

 

20 липня. Четвер

 

Ой, не погода, видати, ґнепить Владику,- що рідний з самого рання не в гуморі,- адже нині хоч і сонячно, але не спекотно. Нетерпляче позиркує понад окулярами, поки делегати Собору скриплять кріслами, всідаючись, та неохоче припиняють жваві балачки між собою.

Підніс лівицю - і раптовну тишу порушив голосом недужого старця:

- Дорогі Отці і Братя, мир Вам і Благодать розпочати Синодальну нараду з Божою поміччю, во ім’я Отця і Сина і Святаго Духа. Простіть, мої ласкаві, що не тішу вас бадьорістю тілесною. Бо кілька ночей не можу спати, як належиться... Відколи в часописі "Радянська Україна" була стаття під назвою "Ряси і сутани". Стурбувала мене - чим? Передовсім політичним настановленням. Єсли в "Безбожнику" ведеться лише "атеїстична пропаганда",- що до нас тичеться йно ідеологічно, то в політичній пресі вже міряють нас політичними аршинами з пришиванням нашій Церкві політичних ярликів, з нав’язуванням звинувачень, що не мають під собою правових підстав, а, отже, є надумані, притягнуті за вуха, провокативні... з намірами недобрими,- що мене дуже турбують... і обурюють... Стаття, отже, є сигналом, що на Церкву нашу врешті насувається велика біда... Мусимо вбезпечитися... Минулого місяця ми цілком лояльно, в правовому полі, відповідно Конституції, звернулися до влади з законними вимогами в шкільництві, та ніякої відповіді не отримали; наш лист було передано в інші руки... зокрема в часопись, де автор грубо іронізує з наших слів,- чому називаю себе "опікуном української молоді"?.. А що тута може викликати сміх чи іронію? Це образа гідности духовної особи, що має повне право на духовне виховання молодого покоління. Звинувачення падають на Церкву й у тій сфері, де ми не втручаємося... Мовляв, за десять місяців радянської влади наші люди нечувано розгосподарилися, отримали роботу, землю, безплатне навчання, культура розцвітає. А ми, в "рясах і сутанах", не тішимося тим - гальмуємо такий могучий прогрес. У той час, як життя показує інше... Не встигли люди отримати в "дар" якусь корівчину чи клаптик землі, як їх відразу записують у колхози; властиво, в них то все забирається у державний маєток. У Львові роботу дістають у першу чергу приїжджі зі Сходу, жиди й поляки. До українців - недовір’я,- бо вони можуть бути зв’язані з ОУН; а що вживають лише української мови, то кращої леґітимації о їхнє вороже настановлення до влади нема. На підприємствах нові владці дають перевагу російській і польській мові. На вулиці Академічній знову написи по-польськи... В назві Університету зліквідовано слово "український". Польські професори мають дозвіл на польську мову викладання. Нас звільнили, але свободи не дають... повної. Знову, як за всіх режимів, українця відпихають набік; знову він усім на заваді з своїми вимогами людських, національних прав...

... і що цікаво?! З розширенням теми й викладу голос у Владики набуває пружности, сили, сталевої дзвінкости,- як то завше, коли Блаженніший висказує гнів та обурення супроти урядових надуживань.

- Дорогі Отці і Братя, з огляду на висказане хочу ознайомити вас із Зверненням, що є на часі... Властиво, прийшов час тайне оголосити явним.

... у грудях похололо. Хоч і зналося, що Владика готує такий документ, а ось прийшло до скутку - і чоловікові недобре... Вертаються притлумлені переживання від дня празнику Непорочного Зачаття минулого року.

Тим часом канцлєр читає:

"Повідомляю Вас, дорогі Отці і Братя, що з волі Христового Намісника св.Отця нашого Пія ХІІ Отець Йосиф Сліпий, архідіякон митрополичої Капітули, є моїм наслідником. У хвилі моєї смерті зістає Галицьким Митрополитом, архієпископом Львівським і єпископом Кам’янця-Подільського. Буллі з правом наслідства - в архівах Східної Конгрегації..."

... о, Боже! Слова тоті - мов брили граніту... все падають, падають... і не дальше, як на днище змертвілої душі; з них там лівиця Вашої Ексцеленції вибудовує для мене саркофаг. Простіть за величавість споруди... Наслідникові то належиться.

... гей, Ваше Блаженство, і чому такий поквап зі "всесвітнім" оголошенням?! Ще ніхто не манить пальцем вашої смерти. Живіть і живіть - у Бозі! Газетну статтю вскорости забудуть,- чей скурять совєцькі вояки з махоркою,- і знов заляже спокій. То нащо ворушити осине гніздо? Нащо давати "органам" новий імпульс до "оперативного розпрацювання церковної контрреволюції",- як то каже отець Кладочний, що в тюрмах освоїв "кримінальний словник енкаведистів".

І далі:

"Ми у Львові заховували посвячення Преосвященного Йосифа в тайні, приготовляючися на переслідування від уряду, який нехибно скоро або пізніше розгромить нашу Церкву. В часах такого переслідування, як те, що ми його очікуємо, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії."

... то як розуміти? Отсе Послання хіба можна зберегти в тайні?! Та воно якраз і нагадує катам: ось він... той, що є небезпечнішим зверхником,- бо готується з новою силою для майбутньої боротьби,- ніш нинішній, що вже вкрай знесилений - в упадку.

Далі:

"Коли до Риму дійде відомість про мою смерть св.Конгрегація оголосить номінацію в актах S.Sedis. Можливе, що й се письмо моє не задержиться в оригіналі до хвилі оголошення, тому відкликаюся на свідоцтво обох Преосвященних свівсвятителів... і крилошан Митрополичої Капітули... Сьогодні пишу також подібне письмо до обох Преосвященних Єпископів - суфраганів перемиського і станіславівського. Всі ті свідоцтва і письма, надіюся, вистарчать, щоби ніхто не сумнівався про дійсність номінації Преосвященного Йосифа".

... а хто сумнівався дотепер,- єсли в Римі давно лежать буллі?!

"Тому прийміть Його як свого пастиря... улекшіть Йому тяжку задачу, яку Боже Провидіння складає на Його рамя".

... ну, сли "Боже Провидіння складає", то що ж... кріпись і пам’ятай! Воно має свої пляни й свої можливости захисту тебе від енкаведистських загроз. У сімнадцятому році, якби Владика не вислав’тя до Інсбрука, до Риму для науки, то - де гарантія, що не загинув би ти в Січових Стрільцях чи в Галицькій Армії чи якій іншій воєнній хуртечі?.. Проте Блаженніший, очевидно, теж з ласки Божого Провидіння вивів’тя з-під куль для життя і праці во славу нашої Церкви. То навіщо ті "брили" зараз та зарані збудований саркофаг?!

Добрий Галянт, одначе, начитує слідуюче - і вже в абсолютно іншому тоні. О "розгромі Церкви" забуто, а в повному оптимізмі - ось:

"Всевишній двигне нашу Церкву, духовенство і нарід і дасть нам часи мирного і свобідного розвою церковного і народного життя". Гей, то ж біблійне пророцтво! "Я пересвідчений, що, з благодати Ісуса Христа Бога, наші жертви і все, що потерпіли, спасе тепер ще незєдинених наших братів... а наша Церква пошириться на цілу Україну і на цілу Росію". (О, Росію?! То забагато! Українська греко-католицька Церква має опанувати лише територіям