* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ЧЕТВЕРО ОПОВІДАНЬ

12:21 17.06.2013

ЧЕТВЕРО ОПОВІДАНЬ

 

 

 

 

ОСТАННІЙ ВАГОН                                                                                                                                

- Ти хто? - запитав янгол у душі.

-  Я недавно  була дівчиною. Ще сьогодні вчилася у ліцеї. А дві години тому стояла за кафедрою аудиторії й  читала вірші. Під останнім вагоном вантажного поїзда знайшла свою смерть.

           Я живу, я терплю свої болі,

           Я сьогодні помру, і...

           Залишиться

           Гострий розчерк моєї долі...

  Ці рядки мого твору були прочитані за декілька годин до фатальної миті. Це як передбачення. Я не мала й гадки, що ці рядки про мене. Я витала над тілом, од якого -  майже нічого. Смерть його наступила миттєво. Мій мозок не встиг і збагнути. Про що він думав-гадав уже не пам'ятаю. Та одне знаю, я не хотіла так рано йти. І все через останній вагон...

    Я того дня їхала додому. Мені тоді чомусь стало сумно. Колеса поїзда перестукували в такт моїм невеселим думкам. Я споглядала за своєю сутністю буття. Холодно. А хотілося тепла, гарячого не спекотного торкання сонця. Страждала від нерозуміння і самотности. „Завтра буде інакше, - так я  роздумувала над своїми проблемами. - Наступний день зітре сьогоднішні емоції і відчуття."  Але спогади про ту дорогу, останній вагон і перестукування коліс залишилися надовго у моїй пам'яті...    

 

 З ним я познайомилася того дня випадково,  в тій же електричці, в тому ж вагоні.

Якраз по-сусідству грали в карти. Запросили й мене. У повітрі пахло пелюстками рожевих троянд і червоних гвоздик. А ще гарячими еклерами з м'ясною начинкою й слабоалкогольними  напоями.

-  Пиво, вода, горішки! - викрикував неголений молодик, тягнучи за собою візочок валізки-кравчучки.

-  Мо', пива?! - запропонував раптом один з гравців, який пас очима мене.

-  Та ні, я не п'ю.

-  А є  "Longer'?

-  І цього не п'ю! - відповідала я.

-  Та ти не бійся. Це всього-на-всього сік. Зігрієшся.

 Далі я чомусь не противилася. Бо й дійсно  було холодно. Аж зуби цокотіли. Тільки не знала, що то був за холод. Перший ковток соку з градусами обпалив мої губи, а потім і все моє тіло. Я швидко сп'яніла й насилу втримувала голову на плечах, як у прямому так і переносному значенні цього слова. І втратила її. Забачивши мій стан, він підсів до мене. Торкнувся моєї руки. Гаряче, як пляшка „Longera" опалила. Хотілося втекти, зійти, бо й зупинка моя промайнула у вікні цього вагона. Здавалося, я приклеїлася до нього, наче шмат заліза до магніту.

-  Мені треба зійти, - прошепотіла я йому, пориваючись бігти в тамбур. - Я, здається, пропустила свою зупинку.

-  Зійдемо на моїй.  Вона наступна.

 І дійсно хлопець заходився допомагати мені підвестися. Закинув на одне плече мою, а на інше свою сумки. Потім не пам'ятала, як я опинилася з ним у його кімнатці. А далі... кожної п'ятниці після занять зустрічалася й кохалася у своєму щасті. Кажуть, щасливі є егоїстами. І це правда. Я обманювала своїх батьків. Летіла до нього ранішою електричкою. Поверталася знову назад і їхала додому. Та одної п'ятниці я заночувала в нього. Марно батько виїжджав за мною. Мене не було. Я цілу ніч кохалася. А під ранок мені приснився сон. Моє весілля і останній вагон поїзда. Я  їхала у весільну подорож.

     Так і сталося. Я щаслива, життєрадісна, замріяна у нову зустріч з коханим, поїхала назавжди останнім вагоном вантажного поїзда.

 

КЛЕПСИДРА

 

На моніторі комп'ютера калейдоскопом змінювалися анімаційні зображення. Дмитро вдивлявся в них із зацікавленням, як творилися дуги, квадрати. На якусь мить його погляд ковзнув по столу. А  на ньому -  пісочний годинник. Хтось з домашніх, напевно що діти, змінив положення годинника. Піщинки у клепсидрі падали з гори до низу. Його зацікавила клепсидра і пісок у ній. Раз по раз Дмитро перевертав її. Спостерігав за піском. "Цікаво! - подумав чоловік. - Напевно, невблаганний Хтось, десь на "сьомому поверсі Неба" виставив кожному з нас відміряні клепсидри. Тільки замість піску час...".

У сусідній кімнаті застогнала помираюча, ще не зовсім стара, жінка. "Її клепсидра майже зпустіла. Залишалися хвилини, години, можливо, дні. І то пораховані Згори..."- подумалося  йому.

- Чого ви хочете? - відгукнувся на стогін.

- Води дайте.

Чоловік залишив свої спостереження за піском, вилив з пластмасового стаканчика "несвіжу" і налив нової води. Накрив стаканчик кришкою, вставив трубочку й підніс до хворої. Жінка відсьорбнула.

- Я не хочу вмирати. Я ж іще така молода!

- Заспокойтеся, мамо, ми поряд. Може, чогось з'їсте.

- Нічого не хочу. Хіба що апельсинів. Митя, з'їзди у магазин.

- Зараз когось з дітей пошлю...

Дмитро спостерігав, як мати жадібно, неначе маленька дитина, тримала в руці дольки апельсину, висмоктувала сік. Скуштувала тільки дві помаранчеві часточки.

- От я й наїлася. Дякую! - проказала вмираюча...

Йому пригадалась інша смерть близької людини, бабусі. Якось воно було по-іншому. Тоді, на початку сімейного життя, дружина вперше мала народити, смерть пройшла повз його свідомість. - Думки були про майбутню дитину. Тільки десь на дні серця смуток, лише краєм  зачіплював підсвідоме "Я". Цього разу Дмитра вразила не сама втрата близької людини, а сам процес помирання. Мати танула на очах.

За два тижні до цього її виписали з лікарні. І він забирав її додому.

- Ну, як? Трохи підлікували? - спитав він тоді, коли сиділи біля автобусної станції, чекаючи на маршрутку.

- Ет! - махнувши рукою, відповіла вона, поглядаючи на жовті троянди дівчини, котра підсіла на лавочку до них. - Гарні  квіти. Напевно, хтось подарував тобі, дитино? Мені теж його батько дарував.

- Так, подарував коханий! Я навіть не чекала від нього, - говорила дівчина, перебираючи-перераховуючи  поглядом пелюстки жовтих троянд.

- Оце, сину, як помру, не кладіть у домовину квітів. Не люблю я їх.

Жінці пригадалися роки самотности й розчарування і ті троянди, що колись тримала в руках, а під серцем - свого  первістка. У ті часи самотня жінка з дитиною вважалася ізгоєм, покриткою.

- Та, що ви, мамо, ще про це рано думати. Ще онуків треба повидавати заміж і поженити. А ви про квіти...

Мати на це промовчала і тільки печально подивилася на троянди.

- Ти додзвонився до Шатрова, щоб виїхав на зупинку. А то мені важко йти.

- Та, додзвонився! Виїде...

Мати з великою труднотою зайшла в салон автобусу. Благо, що східці були не дуже круті, а попереду були вільні місця. В автобусі жінка задрімала. "Дуже слабка вона, - думав чоловік. - Страшнувата, наче сама смерть". Злякався цієї думки. Відгонив її від себе.

Приїхали у село. Скільки було щебету і радості, що бабуся приїхала. Дитячі сварки і хвастощі на деякий час воскресали її до життя. І якби не болі в грудях та нудота, то, як і раніше, весело сприймала події у домі. Найбільше їй боліло в серці, що полишає не цих щасливих дітей, хоч їх і багато у старшого сина, а іншого - внука  Андрійка. Дитина мала батька і матір. Та проте, "молодша" невістка (вона була майже на двадцять років старша за сина) частенько "наступала на пробку", так було прийнято у її колі знайомих, друзів. Доходило до того, що навіть наливала чарчину трирічному хлопчику.

- Та нехай вип'є. Нехай навчається пити, щоб мужиком був і не пив, коли виросте, - говорила неоднораз напідпитку жінка...

А син Владислав на це не реагував. Після заробітків у Москві, мало звертав уваги на малого. Дійшло до розлучення...

 - А баба Зіна надовго приїхала до нас? - запитував раз по раз хлопець-першокласник у Дмитра.

 - Приїхала погостювати. Трохи побуде у нас і поїде до себе.

Та не так сталося, як гадалося. Чоловікові не вірилося, що мати приїхала помирати до нього додому. Якогось дня Дмитро  привіз двадцять кілограмів помідорів, розраховуючи й на матір.

- Повезеш до себе банки з помідорами й салатами, - мовив син.

- Вони уже не треба будуть, - відповідала матір.

Вона відчувала, що помре. А син навіть не здогадувався про це. І тільки тоді, коли його старша донька погодувала бабу Зіну з ложечки, ця новина шарахнула йому по голові. Та й навіть тепер, коли мати лежала на лаві не дуже вірилося. Остання пісчинка з небесної клепсидри мала впасти у найближчі хвилини, години, дні... Не повірилося й тоді, коли фельдшер зі "швидкої" сказав:

- Я не довезу її до лікарні. Серце не витримає...

"Швидка" поїхала, лишивши по собі стовп пилюки та ще у свідомості відчуття відрізаності, покинутості, сирітства. "Що це? - запитував себе він. - Я  лишаюся один на цілому білому світові". Йому хотілося біль у серці на когось перекласти. На дружину не хотілося скидати цей, непотрібний нікому вантаж...                                                                    

- Нехай приїде батюшка. Я хочу висповідатися, - попросила мати.

Брати переглянулися між собою. Невістка старшого сина належала до протестантської громади християн віри євангельської. На цьому факті дуже часто були суперечки між свекрухою і невісткою. Перепитали, чи не буде проти вона.                                                      

- А чому б і ні. Вона ж віруюча і прихожанка православної церкви. Нехай приходить до матері священик цієї церква, - мовила старша невістка.

- Гаразд. Ми зателефонуємо отцю Михайлу, - відповіли сини. Та, проте священика не виявилося вдома, і тому запросили іншого батюшку. Служба проходила досить довго, майже три години. Приїхала й колишня дружина Владислава з онуком. Сльози  "молодшої" не справили враження ні на кого, ні на помираючу, ні на синів. Після служби матері зробилося зле. Вона простягала руки вгору і когось прохала:

- Держіть мене, падаю... Ой, не треба, не опускайте... Я туди не хочу...

За руку, не відходячи від умираючої, тримав її молодший син. Дмитро  тільки тепер помітив, що тіло матері зробилося маленьким, наче у дитини. "Якби не Влад. Щоб я робив? - думав  він. - Чи  справивсь я з цим?" Дмитро відчував якусь вину перед матір'ю. Боявся чомусь підійти. Він тільки здаля спостерігав за дійством. "Та чи винний я, мамо?". Йому пригадалося дитинство. Якось мати налаяла його за те, що залишив без догляду малого брата. Він щосили дременув куди очі дивляться. Довго вона гналася за ним. І тільки знайомий допоміг їй наздогнати - підвіз  на автомобілі. Були й інші випадки, коли з власної волі чи, як кажуть, через обставини засмучувалася мама. Дмитро відгонив од себе думки, увімкнув комп'ютер й поставив диск з радянськими фільмами. Та, на жаль, дійство на екрані не могло відігнати нав'язливих думок. Хотілося виговоритися, висповідатися. Тільки перед ким? "Брат не зрозуміє, бо у нього інше життя? Перед дружиною? Ні! Вона не зрозуміє зі своїм релігійним світоглядом. Буде говорити про Бога, про каяття, про навернення до її Церкви. Душа просила іншої участі.   Була людина з іншого світу в нього. Та чи варто довірятися? О, Господи, куди мені?.." На столі ж продовжував спадати пісок у клепсидрі. Хтось з малих дітей підбігав й перевертав пісочний годинник. Думки продовжували снуватися навколо останнього дня. "Скільки подій сталося від такого далекого ранку? Що чекає на нас завтра? І як воно буде без матері?.." - розмірковував  Дмитро. Для нього залишалася ніким невирішена дилема життя і смерті...

 

...Звершилося. Остання пісчинка в годиннику скотилася впала. Пісок її клепсидри висипався до кінця. І вже ніхто для неї не переверне годинника тут. Мати... пішла.

 

ДВА СВІДОЦТВА

                      

 

День тільки-но розпочався, а Микола уже на ногах. Бігає по кімнаті з мобільним телефоном, усе видзвонює до своєї коханої Марічки у пологовий. А вона, знай, тільки й чути голос, наче десь тут із-за штори - те принеси, те віднеси.

Задзеленчав знову телефон. Тривога за дружину миттєво напнулася хмарою на мозок. Що могло статися у таку пору, коли обхід лікарів. Згадав, що днями подзвонив - який демарш Марічка влаштувала, спекотно було Миколі. Натиснув на відповідь, почув:

-          Микола?

-          Да, я! А хто це?

-          Лікар. Ваша дружина померла...

Серце йокнуло  і впало, полетіло кудись у підошву і знову піднялося за межі досяжності голови.

-          Померла?.. Як?

-          А от дитина жива...

Чоловік сів. Його погляд ковзнув по весільному портрету. Посмішка дружини Миколі здалася якоюсь видавленою. Усі тоді веселилися. А як батько його Марічки танцював, літав. Тоді як тільки вийшли із сільського клубу. Марічка спіткнулася на східцях. І мало не впала. Микола схопив і поніс її. Легеньку, мов пушинку. Люди тоді зашушукалися: "Не к добру це. Ох, не к добру...".

Вдивлявся довго й зачудовано. У голові крутилися слова лікаря. Й вірилося, й не вірилося.

Так він просидів довго. По гучномовцю прогалакали дванадцяту. Знадвору почув голос корови Меланки. Встав.

-          Треба погодувати скотинку. Вона ж невинна в тому, що хазяйка...

Решта слова застрягли в глотці. Човгнув до дверей. Ноги не йшли, не хотіли рухатися вперед. Правша дотягнулася до відра з нашаткованими ще вчора овочами.

-  Що ти понакришував тут... Корова вдавиться твоїм шаткуванням... - лаявся чоловік Марічкиними вчорашніми словами.

Чоловік присів знову та швидко піднявся, схопив відро. Відчинив двері. Знадвору війнуло прохолодою вітру.

-          А чого б то воно? - виринуло питання. - Я ж зачиняв двері. А й гуде, наче на полі...

Вітер співав: "Померла! Померла!". Микола виглянув у вікно. Сонце з-за хмар показалося розцвіло яскравими променями, наче говорячи до чоловіка іншими словами лікаря: "...дитина жива!". Микола знову присів. Знадвору почувся голос Меланки.

-          От, дідько його візьми. Корова їсти просить. І навіщо воно мені це хазяйство?..

Корова вторила своєї: "Дай їсти!"

Вітер-буйнисько гув, нагадуючи про горе, а сонце небесне світило палахкотінням нагадувало про ледь незабуту радість.

Микола вийшов з хати у веранду. Світло сонця через вікна у прочинені двері, аж сяяли, іскрилися грайливими зірочками на морозяному снігу. Од сонячних променів ставало тепліше, що навіть зі стріх вкрапляло-капало.

"Народила дитину, а сама?.. Я ж говорив їй - побережи себе. Що я робитиму з нею..."

Він тихо почвалав до хліва. Там продовжувала вимагати свого хліба й участі Меланка.

-  Бідненька моя. Тепер не побачиш своєї хазяйки. Будемо горювати разом. Та ще з малою, - квилив Микола. Він висипав у ясла поживу корові. Та похапцем хватала гарбуз.

Вітер-буйнисько і тут продовжував співати пісню. Та Микола вже не слухав його за хрумкотінням. Поклав сіна Меланці та кролям в клітках.

-          От вухастики мовчали, а ти все "Му-у-у, та му-у-у!"

Вибіг з хліва. У кишені задзеленчав мобільний.

-       Миколо, ви коли приїдете за тілом дружини. Вона зараз у морзі. Та й на дитинку свідоцтво медичне заберете. Ви ж не відмовлятиметеся від дитини? - почувся жіночий голос з рурки,

-       Збираюся. Їду...

 

Машина мчала скільки було духу. На задньому сидінні - домовина, оббита в зелене сукно. Микола довгенько її вибирав. Йому хотілося, щоб вона не була тісною для його Марічки.

Загальмував біля ошатного дерев'яного будиночка сільської ради. Поважно зайшов до нього. У кімнаті секретаря молода дівчина з вуглецевими очицями. Вона поглядом спитала "Що!".

Чоловік поклав на стіл два аркуші.

-  Тут треба оформити... - слова застрягли десь посередині, між гортанню і зубами, - свідоцтва.

Дівчина кліпнула очима на перший:

-          Про народження? Вітаю! - посміхнулася.

Посмішка злетіла, коли прочитала друге:

-          Про смерть...

 

ФРІЦ

                           

 

Полковник Савочка сидів і мружив свої шершаві чорні брови. Йому хотілося по-швидше розквитатися зі своїм життям, у якому для нього самого місця не було. Він то витягував, то ховав свій іменний "кольт".

"І це все вона! Обманниця й ошуканка..." - думав він.

 Та в одну мить думки поринули в інше. Наче хтось ударив його шомполом по голові. Усе те, що пов'язане з Мариною зникло. Натомість з'явилося інше - спомини про дитинство. Напевно, заповзла згадка  через напругу дня, чи шок від отриманого удару.

Згадалася шовковиця. Їхня здоровенна шовковиця з ягодами завбільшки майже зі сливу. Ніхто не знав хто її посадив. Радувала своїми плодами вона завжди. Того дня Єгор зачепився за гілку на висоті між другим і третім поверхом і мало не впав, якби не Фріц.

-          Тримайся, парубче! - вигукнув той.

Він підшкутильгав швиденько до дерева. Старий не мав правої ноги. Її замінював дерев'яний протез. Фріц викарабкався на вітку шовковиці мало не за півхвилини.

-          Ставай на плечі мої, - наказав Фріц.

Хлопець послухався.  За допомогою плечей старого видерся на гілку і вже почувався в безпеці. Швиденько зліз з дерева й дременув просто з того місця. Він і зараз майже тридцять років відчував себе в боргу перед дідом Фріцем. Він тікав од погляду його сірих очей.

Діда Фріца у селі ніхто не поважав, бо ще у війну "фріцам" прислуговував у поліції. От і мав за це таке прізвисько. Доходило до того, що навіть на вулиці ніхто не здоровкався. І тут - на тобі! Що робити, як ставитися до старого, коли таке трапилося Єгор не знав. Якби не він, то чи жив би, розтовкся б на смерть. Та  ще після його насмішок і знущань над  теперішнім рятувальником. Хлопець разом з друзями неоднораз жартували над Фріцем. То його собаку на короткий ланцюг прикрутять за стовпець лавочки (бідний пес мало не завісився), то на заборі понамальовували свастику. Дід терпів. Він ніколи не лаявся, бо вважав, що заслуговує на це. Мовчки витирав нацистські символи. Після пригоди з шовковицею Єгор Савочка відмовляв товаришів від спроб знову, як і в минулі рази нашкодити прислужнику "фріцам".

-          Ти що його жалієш? - спитав насмішкуватий приятель з веснянками.

-  Ні! Та чогось не хочеться. Надоїло дітством займатися. Краще давай-но підемо дівчат.  Давно  чекають на нас.

Наступного дня дід Фріц, вийшовши на ґанок, не знайшов звичної за стільки років свастики. Єгора хлопці поважали за силу й розум. Скільки дотепного придумував він. І де воно набиралося в голові. Ніхто з ним не міг змагатися в кмітливості. Тепер же до сільського ізгоя не виказував свого нового ставлення. А жив старий Микита (так звали насправді чоловіка) одинаком неодруженим. Бо після служби на третій рейх ніяка жінка не хотіла йти за нього. Та й не намагався й сам. Тільки в його хаті не було ні електрики, ні дротового радіо. Заробляв Фріц плетінням корзин, кошиків, верейок. А ще ходив до церкви в райцентр (у селі на той час не було, у тридцяті  роки активісти закрили її, перетворили на комору). Односельці казали про старого, що ходить відмолювати гріхи. Фріц з покірністю приймав усі знущання й насмішки від земляків. Не давали навіть пенсії по інвалідності, бо втратив ногу під час відступу німців із села (супроводжував воза з награбованим добром). Через суматоху  на передовій втрапив до радянського шпиталю. Вилікувався і з'явився в селі. За кілька днів приїхав по нього "чорний ворон" й забрав на п'ятнадцять років. Вийшовши з ув'язнення, повернувся в рідне село. Це   вже був не той Микита, поліцай-розбишака, прозваний Фріцем, а постарілий й змарнілий в таборі чоловік. Тюремно-табірне життя надломило його всього. Тільки  на початку дев'яностих оформили невеличку пенсію. Хтось написав обласному начальству, що є такий чоловік, який  не має ні радіо, ні електрики в оселі. Виїхала на місце поважна комісія. Провели електрику й призначили пенсію. Фріц на радощах обдарував комісію своїми особливими кошиками з лози. Він умів таки їх робити, як ніхто інший в районі. З  такими і тепер люди ходять на свята до церкви, святять різдвяну та пасхальну поживу.

-  То ви, Микито Омеляновичу, дякуйте не нам, а Богові і людині, котру ми не знаємо, потурбувалася за вас.

-  Нехай і вас Господь поблагословить, - з радістю і втіхою, наче на Великдень мовив дід. Вперше за п'ятдесят років почув своє ім'я. Тільки в церкві, коли батюшка читав заздравицю й чув його.  І як не хотіли брати в старого кошики люди з області, все ж впрохав, взяли. Хотіли, було давати купоно-карбованці за них. Та Фріц ніяк не погоджувався. Повеселішало в діда в хаті, придбав радіоприймач, який не вгавав ні вдень, ні вночі. Та і в  людей змінилося ставлення до старого. Пам'ять про воєнні подвиги Фріца вже давно відійшли. Покірливість і не злостивість прожитих років у селі змінили ставлення до нього. І тільки на дев'яте травня, коли, було, вип'є пригадували йому юнацькі роки.  Корзини й кошики теж робили своє. І все ж прізвисько лишилося. Старий уже за сорок років звик до нього. Хтось із заїжджих людей допитувався у Микити Омеляновича, чому не залишив села й не завербувався куди подалі.

-  Тут у цьому селі мій пуп заритий. От і жду коли возз'єднаюсь    з ним, - відповів з посмішкою Фріц.

Якось з райцентру в сільраду прийшла телефонограма, що до діда Фріца їдуть гості із-за кордону... із Ізраїлю, щоб вручити звання "Праведник світу". Село шуміло, гуло цією новиною. Дивовижа і тільки. Фріц - праведник світу, не вкладалося в голови односельців. Це ж він запроданець нацистам слугував. При відступі допомагав, обоз охороняв, тоді й ногу втратив. І тут на тобі... наче сніг на Івана Купайла.

Біля його хати зібралися й старі, й малі. Вони з нетерпінням поглядали в кінець дороги, чекаючи й не вірячи цій дивовижі. Автомобіль з іноземними номерами та невеличким прапорцем єврейської держави загальмував. Таку машину односельці бачили чи не вперше. Двері автомобіля відчинилися і з нього вийшов водій. Він швиденько підбіг до задніх дверей. Показалася голова жінки, а потім й уся постать. Великий чорний капелюх спадав на плечі прикриті світло-зеленим піджаком.  Неквапно підійшла до старого.

-  Никита Емельянович,  вы меня не помните? Я Клара Зиберман. Девочка та, которая с родителями пряталась у вас.

Фріц схопився за голову, затулив долонями очі й гірко заплакав. Перед ним стояла жінка, котру не міг пригадати.

- Это я Клара. Мне тогда было семь лет. Вы тогда говорили нам... помните вы принесли сало, а нам по вере нельзя его есть. Вы тогда рассердились, мол где мне взять других продуктов ночью. А еще разорались на меня. Ешь, мала жидовка, сало, а то немцам сдам.  Я это сало и сейчас помню. Родители   не ели, я же испугалась и ела. Помните? В  следующие дни вы уже не приносили сала, а жареную курочку, или что-то еще. Мы у вас два месяца прятались. Ну, спомнили?.. спасибо вам и за то сало, и за то, что вы сделали, спасли нам жизнь. Раньше мы не могли найти вас. И только сейчас. Когда открылись границы мы приехали к вам. Мой отец Иссак хотел приехать рвался к вам. Но болезнь не дала, старый уже и парализованный он. А мама умерла. Вы тогда в немцев служили полицаем. Я вас ненавидела за то сало. Я только, когда подросла, поняла, как рисковали вы.

 У жінки набігли сльози. Вона взяла старого за руку й поцілувала в лоб. Тим часом з автомобіля вийшли й інші люди: хлопець і дівчина схожі одне на одного.

-  Сара, Давид идите сюда. Вот знакомьтесь наш спаситель Никита Емельянович. Если бы не он вас бы не было, - із сльозами говорила жінка. - А вы как  жили все годы?

-  Та як жив?! За службу на німців відсидів п'ятнадцять год. Вернувся в село. І жив. Та чого говорить. Спасибі, що не забули й приїхали.

-  А вы в этой хате  и живете,  не поменялось ничего. Почти ничего...

-  То виходить, що курку він тоді одняв не для фріців, - пирхнула бабця в сірій хустці. - А я вчепилася в ту дурну курку. Я йому - бери сало. А він мені: "Хер комендант курятини просить!". Я і вчепилася. Хоч би сказав, що... не для хера коменданта... Ще пуги по спині заробила... - почервоніла від сорому мовила баба.

-  От вам бабо, Нимидоро, й урок, - сміялися молодші.

-  Та я ж тобі за курку ту кожного року робив корзину. Та й що казати? Тоді не можна було говорити про це. При німцях би не погладили по голівці, а скоріш би зняли з плечей її. А коли совіти вернулися - ніхто б не повірив.  Забрали мене тоді і отматав од звонка до звонка. Так що вибачай, Нимидоро, за курку і за те що вдарив, бо іншого не мав виходу. Вчепилася тоді в курку, наче в тебе віднімають найдорожче...

Єгор Савочка радів тоді за діда Фріца, що хоч на останок своїх днів старий поживе в пошані серед людей і тепер ніхто не буде малювати нацистської свастики на його заборі.  Полковник Савочка пригадував обличчя старого, коли той витирав нацистську символіку.

 "Як йому тоді було важко? А мені? Що з того, що в мене не склалося особисте життя. А дружина "начепила роги". От старому важко було... ну, побалакають люди трохи і все...

 

Віктор ТАТАРИН