* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ЩЕ ТРОХИ НОВЕЛ

23:05 19.02.2013

ЩЕ ТРОХИ НОВЕЛ

 

                                  Солодищиця

 

Таки добряче розсердився - то чути за страмницю не хотів разом із байстрям - вилупком її, але коли приїхала з міста Зотиха та похвалилася, що бачила, та прошепотілася, що мале вже клей якийсь там нюхає по городських звалах, то надумав їхати. "Що, воно хіба винне - заберу собі, бо пропаде, - міркував. - Таки наше, в селі з нього ті клеї вивітрю, мо' люди будуть іще..."

 Це забули, а то дивувалися в Очеретяному: "Й у кого те стерво - Павлові замолоду грало й співало було все в руках, Дося в передових, а дочка... Пізнє дитя, пестили його, а відправили вчиться, то воно злигалося там хтойзна з ким, байстря нагуляло." Павло кричав: "Хай не вертається, бо в Очеретянці втоплю!" Дося й зійшла, тужачи, а тії не було й на похорон...

Не подобалося Павлові місто - запльоване, недопалками, наче квасолинням усіяне, тьху! Найшов її в запльованій пив'ярні - "квасолиння" вимітала, пішли - непутяща квартирувала в якомусь голубнику на "часному секторі." Аж зраділа, що малого забирає. "Це твій дід - Павло, побудеш тро' в нього - і мені легше, й на свіжому..." - торготіла вдягаючи тонколице, хворобливого виду хлоп'я. Хлоп'я мовчало, Павло, бачачи, на що звелася дочка, хмурнів і підганяв: "Хутчіш - електричка в нас!"

- Клей нюхав, справді? - спитався вже в електричці. Малий жував куплений дідом чебурек  і витирав прозорі пальчики об сидіння.

- Нюхав...

- Нащо?

- Шоб забалдєть... Христя казав...

- І що?

- Не забалдєв - ригав... та Христя казав, що поначалу...

- Мамка п'є? - Він ніяк не міг вирахувати, скільки хлоп'яті років - то виходило шість, то вісім...

- П'є. І дя' Льоша п'є, й Нінка. А як дя' Льоша остається, то мене вигонять на улицю. Кажуть, що дя' Льоша ноччю боїться. Діду, а чо' больші дядьки бояться?

Хлоп'як назвав його дідом і старому запекло несподівано в оці.

- Що, часто вигонять?

- Та... то ще нічо, а як дя' Льоші довго нема, то мамка лупить!

- А взимку?

- Христя бере согріться. Правда, бабки вимага...

Одразу згадав своє. Лигнувши з товаришами-фронтовиками, батько лупив не лише малого Павлика з сестрою, не лише змучену та висотану матір, а й сусідів, котрі сікалися, було, боронити. Через те не надто хто й сікався. Коли батя особливо навіснів, Павлик ховався на горищі, а, що старий міг буянити й кількадень, то облаштовувався там ґрунтовно. Можна було, правда, попроситися до дружка Валерки - Павлика пустили б, але він соромився. За батька... Вночі на горищі було холодно й страшно, то хлопець вигадав собі незриму та могутню заступницю - Солодищицю. Покровителька жила на небі й будь якої миті могла зробити Павликове існування приємним і солодким. А ще вона могла забрати його до себе на небо. На небі було тепло, там удосталь наїдків і ніхто не б'ється. Але шлях до вимріяних небес потребував багато хотіння, а хотіння хлопчикові все не вистачало - так і потерпав на негостинній землі.

У снах Солодищиця бачилася хлопцеві схожою на тітку Катерину, та гостювала в них, правда рідко, і завжди пригощала дітей цукерками "Шкільні."  "Тітка Катерина" зі снів мала широкі крила й велику торбу через плече, в торбі були солодощі та книжечки з казками - малий Павлик дуже любив казки.

- Нічого, в селі в нас гарно, там чорнобривці нюхатимеш, а не клей. Їсти варить почну, ти що любиш?

- Мівіну... А криси в вас у селі є?

- Пацюки? Бувають, а що?

- В нас такелецькі...

В деталі не вдавався - нащо малого лякать, але навідувалися й до нього чималі. Відколи вмерла Дося, Павло, сподіваючись і власної скорої черги, махнув рукою на господарство, в хаті було холодно, голодно й незатишно. До того ж усе дошкульніше діймав біль у плечі -непозбутній наслідок давньої травми на тракторі - ходив тоді в гіпсі аж два місяці. Старому все частіше згадувалося дитинство...

Натхненний можливістю потрапити до Солодищиці на небо, Павлик відкрився Валерці: "...лиш хотіння не вистачає, а якби ти поміг, ну - хотінням своїм, то ми б удвох!" Дружок манливої перспективи не оцінив - хлопці реготали тоді з Павлика-дурника покотом чи не з рік.

Електричка спізнилася - стриміла чомусь на безлюдному роз'їзді добру годину й вони не встигли на єдиний автобус до Очеретяного. Міцно взяв малого за руку:

- Нічого, це літо - дійдемо.

Підіймались узбочиною вибоїстої асфальтівки на поташнянську гору, коли ззаду долинув далекий відголос грому - подорожніх наздоганяла гроза.

- Та нічо - це літо...

Малий сопів - так далеко ніколи не ходив.

- Звикнеш у мене - й до матері назад не схоч! - підбадьорював.

- Я й счас не хо!

Спасіння від негоди мало обриси облупленої зупинки, за задумом сюди мали б виходити до автобуса поташнянці. Коли навскісні дощові батоги почали діставати подорожників і всередині, він посадив змерзле хлоп' я на руки й пригорнув, затуливши полою піджака.

- Змерз? Нічого, потерпи, мені теж бувало... Я ось розкажу тобі про Солодищицю...

 

Їх так і не знайшли. Організовані в районі пошуки виявились марними. Останнім, хто бачив на дощовій зупинці старого та мале хлопченя, був заготівельник молока, що повертався машиною з Очеретяного.

 

 

                                                                                                                           Серпень 2011р

 

 

 

 

.

 

                                         Така любов

 

 

То зійшлися що Іван здурів, бо про неї ж і не знали нічого - не місцева. А він, як її привів - город запустив, хазяйство спродав. Була Соломія то була корова, та свині, та качки, та теплиця - розсаду ловко продавали вдвох. Село хазяйновите - славилося розсадою кругом. Там усі такі багатирі! А це... Ні, за жінку Іван рік у жалобі ходив - ніхто нічого. Навіть, як весілля було в небожа - прийшов, подарував і пішов собі. Ні танцював, ні... А де те нещастя найшлось?

Новини збирали скупо, бо ж і не виходив надто. Як Сильвестриха коло зупинки спірвала, то казав, що на спродане живуть і їм стачить. А то Сашко Тритон випитав, що вона з сиріт - пригрів, ну й таке... У Козорізихи, що через шлях, остеохондроз - устає цілу ніч, то бачила - і за північ горить синім у вікні, а бува й по другій... Шепоталися та головами хитали. А найвдаліше вийшло в Петра, що з Коліївщини - вони ж товаришували колись. Петрові Іван казав:

- Пропаду, ось побач.

- То чо...

- А нащо жить? Соломія ж у мене для роботи була, ти зна... Така, що хоч... А любов?

- Чо...

- Дурний ти, Петре, бо нащо чоловік живе? О - і я не знав, а живе, щоб любові вкусить хоч край. Мені зараз нічого не тре - все спродав, тільки її тре...

- Вона ж у дочки тобі... й  люди...

- Та знаю! Кажу ж - пропаду - висотає з мене всі соки, та перш і я нап'юсь... Пам'ятаєш, як ми - хати нема, жить нема за що... Хіба я вдома спав, хіба я коло жінки спав - я в тракторі спав! А чи я дітей у люди не вивів?

- То живи, а пропадать нащ...

- Пропаду, хіба я не бачу. Колись у тракторі спав, а це геть не сплю...

- То...

- Бо вона, Петре... Коло неї не заснеш... Коло неї тільки любить та вмерти...

Здурів. Постановили остаточно й відтоді позирали на нього жалісно, а з дітьми про дядька Івана старалися не балакать. А він жалісно позирав на них...

 

 

                                                                                                              28 листопада 2011р

 

 

 

 

                                                     Убити Владика

 

Воно, ніхто й сумнівів не мав, та все ж... Але, коли побачили, як Владик під'їхав до суду зразу за суддею, як обидва повиходили, перекинулися двома-трьома словами, але не привіталися (тобто, віталися раніше), семикриківці збагнули доконечно - все вирішено. І справді - як не розтягував мову півсонний суддя, її зміст двозначністю не тяжив: Владика виправдали, то Петя сам кинувся під важелезний, чорний, наче хустка бідолашної Альони, Владиків легковик - сам і винен...

Сходилися до паралізованої баби Нони - та затялася бути на раді, а не перти ж непідйомну не лише через параліч, а й самошедшу, як бідкалася донька Свєта, вагу, стару з хати! З Петіного роду прийшли майже всі, хто був на ту годину в селі: мати, брат Антон з жінкою, дядько Сашко (по вуличному - Піонерчик) з вагітною, віспуватою, наче наждак, дочкою, двоюрідний дід Панфіл, його син - дядько покійного, Василь із онуком Ігорем, бойовита тітка Тонька, що возила продавати часник аж у Ленінград. Не прийшов далекий родич Люлько, ступінь родинних зв'язків котрого не знав до пуття ніхто, включно з самим Люльком - родак перебував у запої; зате з'явився голосистий, але підсліпуватий Сеня Сич, який родичем не був, хоча довго й безнадійно переконував усіх у протилежному. Від Альони був тесть покійного, її двоюрідний брат Пим (на цього покладали великі надії, бо Пим сидів, щоправда за крадіжку), син Пима Коля (на Колю теж покладалися надії, хоча він поки що не сидів) та тітка Галя, що працювала в селі фельдшеркою. Крім рідні прийшли ще друзяки та однолітки бідолахи - Сашко Великий, Сашко Дрібний (Мєлоч), Вітя Розвал-Схождєніє та нескінченно захмелений, але всюдисущий Чвірка.    

Як були вже всі, правити взявся Панфілів Василь - міркований та незлобивий він разів зо два підміняв у колгоспі бригадира. Василева мова була коротка:

- То хто?

Всі подивилися на Пима та сиділець категорично замотав головою:

- Не в масть! Спалюся, то першого попоною накриють. А мені тре малолєтку на ноги ставить! - Пим по батьківському штурхнув кострубатого синка між плечі. - Не хочу, щоб оступився пацан... як батя.

Попри сумнівну спеціалізацію родичі та односельці Пима шанували, бо той ніколи не крав у своєму селі.

- Ми думали - ти... ну, в курса́х... - роз'яснив природу інтересу до Пимової персони "головуючий".

- Підкажу, навчу, сам тільки не... алібі мені тре...

- Накриють! - лупаючи сліпаками пристав на Пимів аргумент неперевершений семикриківський співун Сеня Сич. - Світло в цілях конспірації не вмикали і то було для Сені суцільна ніч. Від паралізованої баби Нони, яка вигляділа свого часу чи не половину присутніх, смерділо.

- Та я... та ми! - схопився з вияложеного лінолеуму, де повмощувалися ті, кому не вистачило сісти, знаний паливода, а заодно й віртуоз у каструванні кабанців Сашко Мєлоч. - Та ми його на мєлоч пошаткуємо, як обіцяли! Ге, здоровий? - Незрадливий у дружбі, ведмедикуватий Сашко Великий, мотав головою наче кінь.

- То й воно, що обіцяли, - поквапилась охолодити їхній запал тітка Галя, до неї дослухались, бо шанували за професію. - Нахвалялися й усі чули в суді, то вас іще першими зачинять, аніж Пимона! 

Сашко Дрібний знітився - доморослий ветеринар був до сказу ревнивий і навіть уявити не міг, аби залишити жінку без нагляду бодай на ніч.

Мар'яна - лагідна й тонкосльоза мати загиблого, заскімлила:

- І це що, це що, ніхто за мого соколика не відомстить? І це Семикрики? Як воно - вилупок начальницький, то й...

Їй підхлипнула згорьована Альона - любилася з Петею ще зі школи.

Василь збуряковів:

- Би сам задушив, та в мене три корови, знаєте ж! І теля. Посадять, то Улька не впорає. Старий не подужа (дід Панфіл, знаний тим, що за іншої оказії міг розсмішити й колоду, журно закивав, його очі сльозилися), Ігоря в армію беруть!

Майбутній захисник вітчизни тупився:

- Я б... Та раптом що - мамка не винесе, серце в не...

- І сама б, і сама б, хоч сьогодні! - гучніше заголосила Мар'яна. - Та сили в руках нема! А раз оступимося, то воно нашорошиться... нашорошиться...

Бойовита тітка Тонька, котра замолоду, було, на дискотеці могла захистити родака від найбуйнішого зірвиголови,  ледь стримувалася:

- Ну ти диви, та чи тут мужиків нема? Чи в штанях у вас не пісюни, а вареники!? Та ми, було, в Ленінграді, як наїхали на нас рекетири...

- То мо... то мо... же?.. - з надією перебила потенційну кілерку мати загиблого.

- Та б ураз, але вже товар скуплений - копіка вкладена, тре ж його вернуть - у людей взяла!

Запанувала гнітюча мовчанка. Мар'яна, Альона та  Свєта хлипали. Від баби смерділо вже просто нестерпно.

- Мені не можна, - глухо, наче вибачаючись, проказала бабина доглядачка, - коли що, то на кого стара лишиться?

- У мене руки трясуться... - зізнався тихий та нешкодливий алкаш Чвірка і на потвердження голосну гикнув.

- Я не бачу, - розвів руками Сеня Сич. Невідь нащо, бо всі й так знали.

Мовчання говіркого зазвичай Віті Розвал-Схождєніє особливої підозри не викликало, бо Вітя міг за товариша й жінку віддати, не те що задурно полагодити приятелеві машину, все ж, ковтнувши слину, той вибачливо витис:

- Та б хоч січас, але... Ну пойміть - сім год збирав на путьовку, в Моршин - кишковик у мене... І тут... За Петруху горло перегризу, та дайте ж хоч з'їздити!

- То... чого б... - двічі кашлянувши вимовив тесть загиблого, дядько Слава. - Я б... А може пізніше? Бо змовилися вже на Левадах перекривати... підведу... - дядько Слава був знаним майстром із перекриття дахів.

- Зараз в масть... - авторитетно заперечив Пим.

Брат покійного Антон та дядько Піонерчик перезирнулись.

- А я й так знав, що ми! - безжурно, принаймні напоказ, мовив Антон. Братуха заступався за меншого змалку, то його слова нікого не здивували.

Піонерчик, знаний замолоду на кутку верховода, який ніколи не лишав своїх, багатозначно мугикнув:

- Та ми його вдвох...

- Не тре... - сказав хтось і присутні не зразу втямили, що то озвалася паралізована баба Нона.

- Не тре вам - діти в вас, жінки... ще жить та... А мені... Ви лишень зробіть яко... щоб він до мене зайшов... Не зна... - медом намастіть, а я вже тут... упаду на... Я важка - Свєта хай ска... Мені що - посадять, то менше вам клопоту бу... Але не посадять, бо сидіть не можу - тільки лежу...

Вагітна Юлька - віспувата дочка дядька Піонерчика, важко видихнула, Валя, тиха та покірлива Антонова жінка, прохально зиркнула на чоловіка...

 

 

 

                                                                                                                                     Липень 2011

 

 

 

 

 

 

                                 Буряки

 

Тітка Фаїна вскрізь ходила з сапою. І кричала. Бо цілий вік на буряках, а в полі, кожна розійшовшись на рядок - не почуєш одна одну, як не кричати. То вона кричала й у лавці, і на бригаді, і дома, й навіть у кабінеті в голови. Заходила, махала сапою й кричала. Вони всі кричали, з ланки, й голова виписував їм цеглу, цемент і навіть страшенно дефіцитний шифер. Сердито відсовував підписану заяву, наче хотів тим шифером заткнути буряківницям рота. Вони йшли вдоволені, кричали вже надворі й будувалися - були саме такі часи.

І тітка Фаїна будувалася, хоча їй було важко. Цілий вік важко їй було й усе через Юрка - жонатого та сміхотливого бригадира з молодості. З ним тітку Фаїну біс повабив іще тоді, то на козаку нема знаку́, а за тітку Фаїну путні не йшли, довго була сама, аж поки не видали дівулю за глухого п'яничку Яшка - аби за кого. Яшко заходився бити тітку Фаїну ще з першого дня, але дівчата в ланці були дужі - тітка Фаїна справно давала здачі, то пак - сапа завжди була напохваті.

Так прижили вони двойко - хлопця й дівчинку. Ще як малі були, то нічого, а коли підросли, то перед тіткою Фаїною постало житлове питання - доти сиділи в низенькій мазанці. Скоро по тому, як покричала вона та помахала сапою в головиному кабінеті, привезли цеглу й бут - на фундамент. У неділю вона згукувала людей на толоку, наймала бабу Настю - варити, купувала самогон. Сама не варила - Яшко вип'є.

Яшко через раз топив у школі, а через раз вигонили за пиятику, то він пропивав усе з дому. Що прибіжить тітка Фаїна на обід, то й бачить, що знов щось пропив. Кричала на нього, та Яшко майже не чув - кричи-не кричи...

Тітка Фаїна довго будувалася - самі стіни виводила років зо чотири. Діти росли, ясенова ручка од сапи вишмульгувалась, Яшко пропивав. А вона прибіжить на двогодинний колгоспний обід, там укинула що в рота, чи не вкинула  - й на свій город - картопля не жде. Без сапи тітки Фаїни не бачили.

То не мала часу пильнувати за Яшком. Тільки кричала. А, що не чув, то більше почала бити сапою - вишмульганим держаком. Дужа була, а Яшко спивався.

Буряки розтягувалися для тітки Фаїни на цілий рік, ні - на ціле життя. Той місяць, що пололи вони майбутні солодкі корені наче тривав і тривав, бігала й бігала тітка Фаїна з сапою до машини, а решта року наче збрижувалася до новорічних свят - раз, і все.

Хата будувалася, діти росли, Яшко пропивав. Не вгляділа - пропив двері, що замовила в столярці - побила. Не вгляділа - пропив скло на вікна. Побила. Тітка будувала хату - хата росла догори, а Яшко пропивав і хата опускалася донизу. Якби не буряки, якби не город - пильнувала б краще, та коли! Через те хата майже не росла. А діти росли завжди - з дітей Яшко нічого не міг пропити.

В тім кінці городу бур'яни геть спили тітчину моркву - все не доходили руки. Прибігла в обід і з сапою туди. Але зачепилася оком за навіс при повітці, ще вранці там лежали в'язки з дранкою - готувалася мазати стелю. Дранки не було. У гніві тітка Фаїна вбігла в хату - Яшко сидів п'яний.

На неї чекала морква. А по обіді мусіла бігти до машини - взяла зайвий гектар буряків, бо складала в нову хату на меблі. Тому довго бити Яшка тітка Фаїна часу не мала, розвернула сапу та почала лупити чоловіка по голові жалом. Бризнула кров.

Забитого Яшка тітка Фаїна вкинула до ями, в якій гасили вапно. Притрусила зверху бадиллям і побігла на город. Сапи не мила - вичовгається об землю.

Увечері тітка Фаїна з дітьми витягли захололого мертв'яка з ями та глибоко закопали на городі. Між морквою й капустою - там було місце, бо не зійшла чогось у тітки сіянка. Діти не плакали й тітка Фаїна не плакала, бо сподівалися, що тепер їхня хата ростиме швидше. «Нічого, - кричала вона дітям, - у Марії є дранка - вона казала».

Вранці тітка Фаїна побігла на буряки...      

 

 

                                                                                                                            2011 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

                     Довготерпеливий Тимофій

 

Колись, у третьому класі, сусід по парті Ваха, якого всі боялися, причиняв Тимофієві пальці кришкою, а Тимофій терпів, бо Ваха міг набити. А йшов додому - хукав на долоню та мріяв про вишукані помсти. Але недовго - знав, що однаково не помститься, то почав мріяти, щоб мучитель умер. Так - або захлинувся чимсь, або від менінгіту. Ваха не вмирав...

Згодом Тимофій почав мріяти, щоби вмер фізкультурник, що збиткувався з щуплявого Тимофія, надто - як той недоладно теліпався на турніку.

Через два роки після армії Тимофій оженився. Люба його любила, але не пощастило з сусідом по вулиці - Сьомко виявився (куди Васі!) - садистом іще тим: усю воду з-під своїх ринв пустив молодятам у двір, а як Тимофій сказав, то наплював йому в лице й погрозив, що одніме город - мав, буцімто, якісь давні права. Тимофій витер слину й почав мріяти, щоб Сьомко вмер.

Мріяти, щоб хтось умер було легко, нестрашно й не клопітно. Тимофій прокопав канавку, аби вода не текла під фундамент, а Люба його й так любила.

Дитя в них було одне, і виросло нічого, вчиться послали, але тут немолодому Тимофієві вступив біс у ребро. Працював у шляховій дільниці та накинув оком на нестійку в деяких із божих заповідей Лавруху. Скоро молодиця накинула на Тимофія не лише око, а й м'ясисту, прикрашену першими ознаками артриту ногу, але Тимофій боявся її придуркуватого Мирона й надалі почав завбачливо уникати любощів коханки. "От якби Мирон вмер" - мріяв Тимофій.

Люба хворіла, в неї з'явилася задишка, посиніла шкіра на обличчі та виріс живіт. Тимофій усе дужче зітхав за спокусливою Лаврухою, але Мирон умирати не збирався, що, звісно ж, не додавало Тимофієві ніякої втіхи.

Мріяти про будь-чию смерть було хоч і легко, хоч і не страшно й не клопітно, зате довго. Але Тимофій змирився.

Вмер пенсіонер-фізкультурник, Тимофій на похорон не пішов - сидів у генделику, згадував свої спортивні здобутки та сьорбав пиво. "Але було б краще, якби вмер Мирон." - Ця думка псувала смак напою.

Син закінчив навчатися й оженився, скоро Тимофій з Любою стали дідом і бабою, а ще в Люби розвинулась неабияка гіпертонія, вона ніде не ходила без пігулок.

Онучаті було два рочки, як помер Сьомко. Поки в сусідньому обійсті панувала розгубленість, Тимофій пішов до Сьомкових синів і хоробро сказав, щоб переробили ринви. Ті погодились. "Але було б краще, якби вмер Мирон," - знову подумалось Тимофієві.

Його дужче й дужче непокоїли болі в шлунку, а ще почало викручувати на погоду ногу, але Тимофій молодився. Молодитися допомагали думки про Лавруху та про скору смерть її Мирона. Господь почув Тимофієві молитви.

Мирон помер несподівано - уві сні, й Тимофій не боявся більше грішити з Лаврухою. Вона, було, запила, та Тимофій швидко навів лад - п'яниця йому не потрібна.

Люба, природно, взнала. В неї стався гіпертонічний криз, а в самого Тимофія відкрилася виразка. Правда тепер трохи менше крутило в нозі.       

Життя не було. Аби не ганьбитися перед порядними сватами, не розлучались, Тимофій потиху вчащав до Лаврухи. Стали думати, як зійтися, адже тепер Лавруха була вільною, але не був вільним Тимофій. І він почав мріяти, щоб умерла Люба...

Син із Тимофієм не розмовляв і не приїздив - Люба йому все розказала. В неї почастішали напади й Тимофій збадьорився, втім виразка надто бадьоритися не дозволяла. Знов почало крутити в нозі, а скоро й у другій. Тимофій ходив з ціпком, але першою таки вмерла Люба. Планували чекати рік, але не витримали - зійшлися разом через три місяці. А що, син однаково не приїздив.

Якось кривий та змучений  Тимофій грів болючі кості  проти осіннього сонечка, як хтось сказав йому, що вмер Василь із Заріччя. Тимофій має знати, здається, вони ж були однокласниками. Тимофій згадав Ваху. Нарешті збулися всі його мрії...

 

                                                                                                                      5 жовтня 2011р

 

 

 

 

 

 

 

                      Зайці з автоматами

 

Щойно ввійшла, він затис її між кухнею та кімнатою. Гарно затис - умів:

- То що, сьогодні?

- Одскоч!

- Та чо - мамка на зміні, га? Як обіцяв - сотенна з мене - капустою!

- Одскоч - по яйцях дам!

- Вже не сховаєшся, вже я подбав... так що давай, рибко...

Вітчим давно до неї клеївся, шморгаючи поліпами в носі. Іра люто боронилася та мамі не казала нічого, в мами серце - як розхвилюється... Добре, що медсестрою в поліклініці - хіба раз уже рятували... Спокушав доларами, хвалився, що заникав од мами, а Ірі ж зараз лише давай, молода - і на ганчір'я й на косметику...

- Що ти її глядиш - дівки з розумом живуть на це. Однаково даси якомусь однокурснику прищакуватому, й задурно! А я тобі підкидатиму, подруги заздритимуть, ніхто не взнає... га?

- Одскоч...

Злився, та все паляндрував околяса, наче кінь - далеко не відходив, то Іра завше була насторожі. На два козирі тиснув - моральний та матеріальний:

- Тобі що, дівчата не розказували, існуєш, наче в середньовіччі! Та зараз кожна спонсора завела й живе на широку губу! А я чим тобі... Вдома - й шукати не тре... і гігієна, знову ж таки... У спокої, бо принесеш із вулиці... ще добре, як безневинний тріпак... Ти доглянута будеш, і я на сторону не косуватиму - все в сім'ю. А в мене є, ти знаєш... то мамка не знає, а ти ж... Не зобижатиму, ти знаєш... я ж для своїх... Мамка несвіжа вже, ще гляди, кину - як будете тоді? А в неї серце - куди такий стрес? То що?

Ненавиділа його, ненавиділа себе, що мамі не розказувала, ненавиділа маму, що знайшла такого. Ненавиділа подруг, що спонсорів позаводили, що з розумом жили - доглянуті... Не всі звісно, та знав вітчим, що казав, чим переконував...

- Прищакуватому даси - ще залетиш - воно тобі тре? А зо мною ж усе чики-чики, я ж тобі не прищакуватий... Я ж не салага - бачу, що ти ще не того, пуп'яночок... мені видно. То ось сотенна тобі за прем'єру, та й тоді не зобижатиму, сотенна в місяць тобі як? Сотенну де візьмеш?

Томка, як почула, аж прогрузла:

- Бери, дурна! Я, мені якби він моргнув... А може мені до ньо... сотенна, що не кажи...        

І Томку ненавиділа...

Випручувалася, вживала контрзаходів:

- Чого це він розказує мені, що вдягати? Сама знаю і скажи йому...

- Що ти, що ти Ірочко, - намучившись із татом, мама вітчима боготворила. - Що ти, його треба слухати - годувальник, хазяїн наш...

Обрізані нею крила шелестіли, падаючи долі...

Тато був типовим хазяйновитим алкашом. Такий, що більше спивається, то більше сунуть до нього знайомі та сусіди: то холодильник не морозить, то лампочка не світить, і всяк із могоричем. Мама по знайомству на лікування прилаштовувала. Хіба раз - та зривався... Розлучилася, коли "білочку" підхопив. А Іру він любив... Вже недужий замків понаставляв по квартирі - все за ним зайці з автоматами ганялися. Іра за тими замками від вітчима крилася. Чіпляється, то вона - клац, і зачинилась. Тоді вітчим почав боротьбу з замками. Спершу переконав маму, що треба зняти замка з кухні - люди сміятимуться, подумають, що харч запирають. Мама погодилася (Іри вдома не було). Зиркнув тоді на неї переможцем і недаремно. Наступним здався замок на дверях вітальні, тоді - їхньої кімнати. Іра відчувала, як звужується навколо неї кільце. Мимохіть відкрила, що слово "звужуватися" від "вуж"...

- Не сховаєшся...

Останній бастіон впав. Кинувшись до своєї кімнати, виявила, що від замка на дверях залишився лише слід.

- Скотина!

Вбігла, підперла ручку стільцем, по той бік чувся поблажливий регіт господаря...

Сотенна, кажеш? А чи не дешево? Спонсор, кажеш?

Увімкнула комп'ютер, швидко знайшла потрібний сайт. Ось: "продам... продам... продам"... Зареєструвалася, пальці дражливо забігали клавіатурою: "Продам незайманість. Терміново. Ціна: 5000 доларів" Виклацала номер свого телефону, тоді відгукнулася на його регіт своїм...

 

                                                                                                                        Квітень 2011

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                    Ластов'я. Кінець історії

 

 

Тут розкажу про кінець Ластов'я, що трапився того дня, коли Василиха пустила в криницю відро. Власне, однаково трапився б, якби й не впустила  відро, навіть якби не приїхали в село Попса й Лушпайка, бо підходив уже кінець. А тоді сиділа на приступці коло криниці та м'яла в руках урвану линву й думала, чи можна на ній повіситися. Зажорстка... Василиха не раз думала повіситися, бо жити не було нащо, й місце нагледіла - гарний, кований гак у сволоку, якого Василь іще покійний забив для люльки, а викував... баба не пам'ятала й хто.
І що її тримало? Либонь те, що сволок зогнив - капало десь на нього з трухлого шиферу, ще Шестерню просила підперти сволока дрюком коли Шестерня був іще живий. Узимку вмер. Вони знали, бо не виходив і ступаків не було від хати. То що, вони ж землю не вдовбають і Шестерню не винесуть - лежав собі, як дитина, тільки пацюки виїли очі...
Сиділа, думала, що міг би й краще підперти - хитався той дрюк, і повіситись бабі ні на чому, та м'яла в чорних руках іржавий, розсотаний кінець линви... Село мовчало довкола Василихи, буяли бур'яни по кинутих обійстях та визирали з-за лободи хати. Еге, поки не пив Шестерня - ловкий майстер був, цілий вік на бригаді, то вмів, а вже як запив - і дрюка по людському... А по воду тепер куди, до Скакунчихи?
            Бухнуло в окату глибінь відро й наче в серці щось у Василихи урвалося. Туди - сюди й зима. Знов намети по вікна, миші, що під ковдру грітися лізуть, та радіо, що вмовкло тих таки днів, коли вмовк у хаті за левадою Шестерня. Наче знало, що нікому більше драбину ставити до непевних стовпів та дроти лагодити. Один чоловік був на село Шестерня. Так і мандрував од Скакунчихи до Михайлихи, од Михайлихи до Василихи, од Василихи до Оврамихи. Тій лаву полагодить, тій косу, в тої пообідає... Оврамихи нема, ще позаторік діти в місто забрали. І Серафимиху забрали й Наумиху...
            Василиху не заберуть - нікуди. Менший із жінкою розійшовся - в прийми пристав, там самому де постелять... А старший на північ як поїхав на заробітки... тоді ще, давно... Спершу щоліта приїздив у відпустку, тоді через рік, а тоді... Вже й сам старим зробився, що ж... Ні, в зиму жити не варто, - поклала собі твердо. - До зими якось тре...    
            Ще коли дванадцятеро жило в Ластов'ї людей, то пускали автобус, а як дванадцятий умер - перестали, й сунули до села Попса та Лушпайка аж од Ведмедівки, лаялися та виколупували з штанів реп'яхи. Кебетні були - інші в місто, на столицю...Там, мовляв, грошви... А ментів? То Попса та Лушпайка на села, на селах дільничний хіба п'яний на шестеро хутірців, бери  собі - аби доніс! У тих хутірцях що - пенсіонери! Ото,  бо кебетні були...  Але кури та кролі - одне, то придумали... Лушпайка кебетний придумав... Пенсіонер чому - бо пенсія! Зайти в далеке село, де самі трухляки, коли пенсія. Не діло, а гульня - пробігся кутками, гроші позбирав та й пішов. У Лушпайки дівка на пошті в районі сиділа, коли поштарка гроші бабам повезе - сказала. Ластов'я сільце далеке, там уже напевно...
            Ледь добрели. Сиділи в облупленій зупинці, визирали. Хай поштарка вперед, а вони назирці - сміхота!
            До зими якось... бо це остання буде зима - відчувала Василиха, скільки їх залишилося там - не перебудуть зими... Торік іще семеро було. Ого, як зійдуться! А взимку Шестерня вмер, Калиниха вмерла, ця не лежала - справно заховали, син із району копачів привіз... А Гуриху небоги в пансіонат якийсь одвезли. І осталося їх четверо на Ластов'я: Скакунчиха, Михайлиха, Лучиха й вона, Василиха, колишня передова ланкова.
Нема села, ні школи, ні ферми, ні бригади, нічо... Зрідка хто на літо приїде, дачники... До Лучихи щоліта... та поїхали вже - дітям у школу скоро... Еге, збігло літо й відро в криницю впало - недобрий знак... Поки дванадцятеро жило в Ластов'ї, то автобус ходив, а як дванадцяте вмерло - не стало автобуса. Казали - закон такий у них є, що як менше дванадцяти в селі, то не треба автобуса... Ні, в зиму не варт...  
            Прийшла поштарка. Раз на місяць приносить і все Василиху наче зненацька застає - забуває Василиха про пенсію. Відрахувала за світло, вмовила бабу на цукерку, Василисі не кортіло та вмовила: "Чого ви? І мені виручка буде якась!" Умовила. А як у хату зайшла - голос іззаду чийсь, аж злякалася: "Далеко не ховай, стара - сюди давай пенсію. Постанова ниньки така!" Двоє. Бляклі якісь. (Чула, як Сірко в Михайлихи валував, та не зважила, про своє думалось...) Очі наче в Калинихи коли лежала, бо Шестерня без очей лежав - пацюки... "Яка постано..."
           Психований Попса, куди з ним ходить! І нащо він ту стару?.. - дратувався кебетний Лушпайка  - Ну опиралася. То що - штахетиною по макітрі, та й... То Попса ножаку... Воно, в Попси родина неблагополучна була, ввійти в тему можна, а все ж... І кров... тепер митися мусить... Знавіснів геть, коли кров побачив на руках: і в другій хаті бабі ножаку в груди, й у третій... Оно, як воно, коли родина неблагополучна... бач. Здається й немає більше нікого в селі - це остання жива халупа...
"Яка постанова?" - "Пенсію давай сюди, карга!" - верескнув один. І побачила тут Василиха кров на його руках, і згадала, як вискнув несподівано Сірко на Михайлишиному дворі, і подумала, що приїде завтра лавка, бо завжди на другий день приїздила, після пенсії, і згадала Василя. Як він гака того в сволока забивав. Пробуравив дірку й забив. І сміявся. Бо висітиме, гойдатиметься на гаку люлька з Андрійком, первістком їхнім. І вона сміялася. Люльку не треба часто гойдати - раз гойднув і літає вона туди-сюди хатою, наче птиця...
Відступила та щосили турнула так невправно  підставленого Шестернею дрюка...

 

 

 

                                                                                                                                       2010 р.

 

 

 

 

 

                              Лукій вмирає

 

 

Лукій, коли вмирав, то телефонував перш зятеві: "Корову бери - й не думай! Зараз молочне в ціні, а вона молода - ще викупиться тобі, побач!" Лукій сину не телефонував зразу - воно непутяще, корову йому не даси - занапастить, а мотоцикла, то й так візьме, бо в зятя Жигулі, то мотоцикл наче синові. Але мотоцикл що - стоїть собі, а корова... І Ганні не лишиш - у Ганни шпори - куди їй самій з коровою! Вдвох були, то Лукій тягнув, а як сама... Гуси хай - тих на попас вигнав, на берег. А зять беручкий, там і Оксана не ледача, то вже вони корову... Й молоко дитині... не діждав, ех - онучки, а хотів Лукій. Що ж воно одне - й не дитина, то ждав онучки, та бач... до роботи беручкі, а до дітей ні. Самих із Лукієм троє - він з Миколою, братом, та Мотя - менша. Миколі Лукій лопату оддасть. Жалко - й зятеві була б, а не вийде - обіцяв. Ще випивав коли - до болячки, випили з Миколою, той і скажи: "Гарна в тебе лопата. Зараз таких не роблять - зараз із редьки, а в тебе..." Лукій знав - йому цю лопату на ракетному заводі по знайомству зробили. Зносу нема. То й телепнув: "Ось умру - собі забереш!" Хто ж думав...

Хай. Микола ж наглядатиме, то... Дах, правда, Лукій поправив, із зятем, бо син непутящий - ще впаде, гляди. То дах постоїть, років із шість, - гадав Лукій, а може й сім постоїть. А таки ж чоловічих рук треба - на сина яка надія, а в зятя тепер корова буде - коли йому... Е-е, хто не держав корови, той не знає, що воно за морока: і накоси, й жоми випиши, і ветенара приведи, й подій... Та Микола й циркулярку може забрать, як ходитиме. Що - Ганна гусей погнала, а він... Хай бере - брат, але ж там одна лопата чого... В зятя є, Лукій би й циркулярку зятеві, та в того є своя - куди Лукієвій старій! Син занапастить... Добре, хай бере вже Микола. Брат, що ж...

Мотю не забув. Хіба б він Мотю забув - меншу їхню - е-е! Моті Лукій телефонував: "Шафу забереш. Ту, що в прихожі. Ти не Ганну слухай, ти брата слухай: коли вмру, то ж ганчір'я стане менше вполовину - нащо Ганні? А в тебе дурдом - велике й мале - бери!" Мотя плакала чогось... Певно - сестру Бог не обидив - троє дівчат, але безталанні ж; і що воно за біда - порозходилися зі своїми, та всю дрібноту до матері. Хай буде їм шафа - нащо Ганні...

Ех, жить трудно, а вмирать... Там же ж куди квапитися - живи собі... а тут усе зразу. Добре, що труну зробив загодя - зять поміг. Лаявся, а помагав - беручкий. Дошка суха - ще з тії сосни, що на повітку. Лукій той матер'ял на горищі сушив. Хіба зараз роблять? - із сирого, тре руки таким одбивать! А в Лукія труна легенька, як шухлядка, й нести легко буде. Хай Плішня дякує - йому ж нести. Міг би й скинути на полегшу. Лукій загодя копачів найняв, а що - бігатимуть тоді... Тоді й другої мороки буде в них - поховати чоловіка, не курча дохле закопать, тут мороки! А в Ганни шпори - куди їй бігать... Плішня дорого бере, зате непитущі, надійні хлопці, бо Гончаренко й забуть може, забув же, коли ховали Оверчиху... Вже бабу виносить, а їх нема... 

Ганні важко буде - син непутящий, у зятя корова, за Миколою хіба... Ні, хай бере Микола циркулярку - нащо вона Ганні, шпори в неї... Із батюшкою не домовився - оце погано, оце не владнав. Що за піп, що їздить у футбола грати в район? За санстанцію. Це що, боговгодне діло хіба? Ні, Лукій і сам було, молодшим... але ж піп... Оверчиху як ховали - тих виносить нема, Гончаренкових, а в батюшки півфінал... жах... Загодя хотів Лукій, щоб на гру не попасти, щоб у церкву занесли, а я... Лукій то в Бога не вірив - Ганна більш... а однаково, треба, щоб по людському...  

Умреш, а попа нема, на футболі - церква замкнута. Машини нема, копачі п'яні... Як тут... Хоч не вмирай, та збоку стій, та дивись, бо хто ж... Хотів вінків купить, несли щоб за машиною, зо шість хоча б. Ганна не дала: "Тоді й за мною заразом понесуть!" - голосила. На горище хотів, та плівочкою накрить од пилюки.  Дурна баба... Ні, Лукій за Ганну... що ти... А молода коли була... а як зійшлися... Ох і гарною Ганна тоді була, чорнокоса була... А як любилися вони...

Ні. Не хотів Лукій про те згадувати, нащо? Почнеш, а сльози наче з корови. Треба нагадать, щоб од дверей Оксана до корови підходила, не од ясел. Вона, коли од ясел - б'ється, корова... Не хотів, бо сльози, Лукій. Він то нічо, йому що  - однаково, а Ганна побачить, та собі... ревуть удвох... Як вони жабрій пішли тоді збирать у діброву... в Ганни баба знахаркою... Цілувалися... а там усе чебрецем... і вона чебрецем, Ганна. Баба ждала-ждала, а вони... Нащо... В неї гіпертонія ще... не треба... в Ганни... Лукієві то вже таке... 

 

 

 

                                                                                                                       27 грудня 2010 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

                                   Не хотіла

 

Не хотіла вона його. Пускати не хотіла - незатишно тут, і вітер, і сльози, й Стара. Хоча Стара йому що - Стара їй жить не дає: сама не жила, короста, й доньці... Куди його пускать!? У цю грязь, у цю неміч? У це ніщо? Бо це таки ніщо довкруж неї - п'яні Гошчині дружбаки, що лізуть, тріснута плита, дров нема... Просила: дров нарубай, то він - у рило... Куди пускать? Стара запухла, каже: давлєніє... На горлянку тобі давлєніє, короста! - аби не пила... Дружбаки... а сам? Де? Як попросила тоді дров... Не хотіла... І правильно, й зірвати пробувала: баняка свинячого кружки хати хіба не тягала? На аборт грошей нема - Стару питала: ти як витруювала? "Тебе витруїш..." Короста... Тріска коли взнала - реготала півдня, а тоді патисони солоні з дому перла: їж! Та перш материнку раяла пити - зірвеш. Не зірвала. В окропі купала - зірвеш. Ні...

Спершу нічого, а далі обпиналася, та в халати, що старій колись дарували на правлінні... Сміхота - Стара була передовою дояркою! Квітчасті халати всі, барвисті. Живота зав'язувала, халата зверху... Та скинься ж ти, дурне - куди пнешся, не знаєш тут як! Тут батечко півкибля браги лигне - та в обору! Тут Стара за ним - та в хлів! Та бита, бо він же ж, перш, ніж у обору... А ти ходи од обори порожньої до хліва (порожнього), та реви. Тут Гошко сьогодні є, а завтра нема - на заробітки поїхав у Київ... Еге, заробіток з нього... в Кодиму він поїхав, до дружбака, наче вона не зна... Якби не Стара, то ще держала б, а так... Стара й батечка на Барвінки спровадила, вона кого хоч спровадить...

"Скинься, щезни, випади ради Бога, не призводь!" - просила й до амбулаторії не йшла, й не казала нікому, й халати, що старій на восьме березня колись дарували, міняла. Не прала, бо як Гошка не було, то не прала вона.

Не скидалося. Не слухало. Вчепилося в неї кліщем, у нутро її, в кишки її вчепилося й сотало, як теля (Гошко гицель!), і мліла, й проклинала його... Себе, бо воно було часткою її і, що далі, то більшою часткою її воно робилося і, що далі, то дужче вона його (себе) зненавиджувала. Зробило її негарною: повипиналися вилиці, вкрилося плямами лице, носяра стримів, як оцупалок. Стара дивилася телевізора й нудила коли вона вкотре міняла заяложеного халата.

Затялася: по моєму буде! Старі воно не тре, а Трісці скаже, що неживе. "Нехай, вилізеш - задушу! І тобі буде ліпш і мені! Бо ти не знаєш, дурне, як тут! Бо не дам тобі, дурне, ради! Бо Тріска (треба ж - Патрісія!) не одчепиться з пляшкою. Бо Гошко з Кодими може й не приїхати, певно, що не приїде - хто б це їхав сюди розумний із Кодими..." Отак носила його в собі й воювалася з ним і ненавиділа.

В тій пляшці, що принесла була Тріска, осталося. Заховала - цілої для Строї багато - згорить. А як різонуло в крижах - дала й зачинилася в себе.

Не кричати було годі - кусала грілку й вила, як бовдур, хоча могла й кричати - Стара хропла перед телевізором і не чула. Але затялася: кричати - ні, плакати - ні, жаліти - ні. А раптом закричить, то й пожаліє, а не можна... Води відійшли перед самим родивом, з грілки летіло клоччя; мацала голівку, що виходила, боялася, що зомліє...

Закричало воно. Але Стара хропла, єдина програма її телевізора тріщала й показувала сніг. Воно повзало між ногами. Чекала, поки вийде місце. Їх з'єднувала пуповина...

- То як тобі? Холодно, ге? Це батечко твій дров не нарубав і плита тріснута... Нічого - тобі недовго, тобі пощастило, вважай. Скіль ти там захопиш, раз - і на Барвінки, це кладовище в нас так... А мені ще до Барвінків... Хоча чого... можна б і разом... навіть гарно було б - мама й дитя... Ні - Стара на мені... теж мама й дитя, хм... Не пускає мене короста - гріх...

Воно швидко холонуло й торкалося ніг неприємним слизом. Біль відступав хвилями. Звелася на лікті - плутаючись у пуповині, дитя совало іграшковими ручками по долівці, велика голова безпорадно качалася... Дістала. Наготовленим ножем перерізала пуповину, повернулася набік...

- Цить! Зараз подушку візьму й...

Воно на неї дивилося. Відвернулася, тяглася до подушки, що запхнула ногою в куток, але знала, що воно на неї дивиться...

- Не дивись! Не дивися, нещастя, на мене! Не дивися, думаєш - це легко? Думаєш - отак собі задушив і все? Само б спробувало! А куди я тебе? А куди я з тобою... Я п'яниця в тебе, чуєш? - тому й Гошко втік...  І холодно в нас - навіть дров нема, просила його... і плита тріснута, й баба твоя...

Кричала, ревла й знала, що це вже все... що нічого... Взяла його, притулила холодне та ковзке до себе й полізла карачки в ту кімнату, гублячи кров та послід. Розштурхала Стару:

- Вставай! Плиту топи, воду грій, коросто, скільки ти мене мучитимеш!

 

 

 

                                                                                                                      22 - 23 січня 2011

 

 

 

 

 

                                     Розглядини

 

Толя гарно приготувався: викупався в іржавій ванні, що робив узагалі-то нечасто, виголився, рясно наодеколонився  старим Шипром - пляшечка стояла в нього коло умивальника, та вдягся в чорний костюм. Костюм Толя тримав на смерть, але раз уже такий трапунок... Іще Толя натягнув шкарпетки всього з однією дірочкою, туфлі, які зробилися чомусь тісні, білу сорочку в тонку синю смужку, краватку. Доти краватку Толя надягав усього раз у житті - на власне весілля, через те відчув, ніби зраджує з тією краваткою Любі, але згадав, що це Люба його зрадила й заспокоївся.

Люба поїхала в Італію, де знайшла якогось, не італійця навіть, а македонця та й залишилася з ним, повідомивши Толю про зміну його громадянського стану есемескою - так дешевше. Толя наче відчував - не пускав жінку на заробітки, та де там... Подруги звабили. Може й македонця вони...

Діти дорослі - самі собі, поспівчували Толі й по тому, а він залишився жити один. Звик, він і перш не компанійський був, то Люба все по кумах... Завів кролів, ціле літо косив траву та тягав до хати - на сіно, з городу залишив чотири сотки, в садку вирізав стару грушу й посадив персика. Ввечері дивився серіали - зразу два вибирав, щоб зручно було перемикати, поки реклама, раз на два дні варив їсти, раз на тиждень голився. Чаркою не зловживав - не любив; було тільки з сусідом, Гришею ковтне, коли в того жінка на Київ поїде торгувати, бо як удома була - не давала Гриші. То не зловживав... Гриша Толі заздрив.

Сумував за Любою, за дітьми, що приїжджали рідко, але сумом не сумним, а легким і прозорим; може тому, що довго тулилися в хаті з батьками та сестрою, а коли своєю розжилися, то зразу діти пішли, а Олежко все хворів - спокою не мали...

Гарно було Толі, коли спокій, навіть кролів обрав у хазяйство, а не качок, як усі, бо над річкою жили, але качки голосні, а кріль мовчить... Та на Лізу однаково при зустрічі поглядав - кролі кролями... В Лізи чоловік згорів од горілки - теж самотиною, син у го́роді, а що алкаш її ганяв, бідолашну круг хати цілий вік, то й збереглася гінка, нічого собі жіночка така... Воно спокій, а й побалакати інший раз, і пожалітися, й посміятися... Самому сміятися куди - ще скажуть, що зсунувся, почувши. Та й не старий же ж такий - інший раз і... і серіали якісь пішли одноманітні...

Довго мірився... Підкрадався до тої думки, мріяв, як приведе Лізу, як кролів покаже своїх, як персиком похвалиться... Як у хату Лізу введе... А де вони спатимуть? Толя коло телевізора на тахті так і спав, а вдвох... Толі приємно було мріяти...

Костюма з шафи діставав, краватку міряв, із купи шкарпеток вишукував, щоб без дірок... усміхався сам собі: "Тю, це наче двадцять ізнов!" М'явся - пляшку брати з собою, чи ні... Воно під чарчину й балачка веселіша, а раптом подумає, що він той... зловживає? Врешті вирішив "на місці" - потяг сто грамів, гикнув, аби не почула - ще Шипром обійшовся й рушив...

На Маковія йшов, щоб не в городі десь... Чепурненько прийняла, всміхнулася. Не малі діти - зрозуміло ж, чого прийшов у Шипрі, що аж на тім кутку чуть.

- Заходь, заходь, Толику, я одна - й побалакать нема...

І зайшов:

- То як ти, м-м-м... Лізо, здоров'я як, син дзвонить? - Не зразу ж од порогу...  А Ліза гарна, гарна, дідько її бери! Чого це він раніше, вахлак... Ех... вони тут і спатимуть, коло телевізора - ліжко перенесуть...

- Та що, Толику, жінці знаєш, як самій - оно двері в повітку впали, а що я сама... Як мій був, то, хоч і п'яниця, а хату перекрив - нікого не наймав, і велосипеда мені... Велосипед у мене зламався - я знаю, що воно там? А він як був... і п'яниця хоч... А це города зорать - бігай, знаєш, як воно - жінці... А кнуриків почистить... він як був.. Уже здоров'я, Толику, не те - оно виварку зняла, то в крижах як стрельнуло, Ганька каже: диски. Ти не знаєш, Толику, до кого диски вправить, бо я на Зелений хутір не хо, до тієї баби - вона Стьопі Купріїшиному як управила... Стьопа - той, що Людку взяв з дитиною, такий гарний - не міг без дитини найти... Я, Толику, сама, велосипед он поламався... Я на Виграїв мабуть поїду... диски, Толику... там, кажуть баба... Ліда казала... А в мене, Толику, в городі кроти, у тебе в городі кротів багато? Є, ге? А я... в усіх є, Ліда казала - там у неї такі гори... Я не бачила, бо велосипеда... Питалася Вову Ганьчиного, щоб зробив, то він не хоче, ніколи - каже, Толику. А може ти... бо тре до Ліди з'їздить мені... Ні, не на кротів, нащо мені її кроти - тут своїх... У неї двері остались од кухні, як небіж поміняв, а мені в повітку двері впали, що ж я - сама... Та я велосипедом не привезу - тільки гляну, а тоді Мишу буду просить... Миша дурний - Сашка в залізничний не пустив - на юриста! Кому вони тре, зараз тих юристів... Казала мама, як була молода - вони про кротів і не знали! А зараз бач, який світ! Ні стида... хіба раніше... Про Надьку чув? - е-е-е... куди воно жінці... я, хоч і сама, а ніхто про мене й...Отак воно, Толику, самій - усе ходи та проси... Мій, хоч і п'яниця був, та хату ж перекрив, правда й кум помагав, бо якби не перекрив, то я не знаю - в Ганьки он шифер тече, хоч і не п'яниця в неї... Та які в Ганьки куми, ти ж Миколу знаєш, Заболотного? Що вже мій був п'яниця, а цей... сподобила Ганька кума... Ти, Толику, чого прийшов, кажи, бо мені до Ганьки - Ганька в сина за Виграїв мала спитать, бо в мене диски... ото виварку ще як зняла... То ти кажи, бо... Толику!?

- Га - спохопився Толя. - А-а, чого... Та чого ж - оце... Того...

Назавтра Толя приречено сидів перед кролячими клітками та мало не плакав:

- Ех, не буде в мене більше вас... Казала Ліза: качок заведем... Що ж - над річкою...

І все зітхав...

 

 

 

                                                                                                                        16-20 лютого 2011р.

 

 

 

 

 

 

                             Життя - сад

 

 

Тепер дівчата приїздили вранішньою маршруткою в суботу, бо електричкою - то аж по обіді були вдома, а хотіли більше побути зі старим. Заносили в хату торби, цілувалися з мамою та одразу питали - як він?

- Оно, - казала мати, розставляючи міські пундики на полицях буфета і холодильника, - сидить сьогодні цілий день коло мотоцикла, або - коло кози в хліві, або, як зараз - на лаві в садку, - він подовгу сидів тепер на одному місці.

- Ходімо, привітаємося, хай знає, що ми вже тут!

 

Утрьох вони сиділи під шовковицею - старий у плюшевій жилетці, чоловік - якби існував бальзаківський вік для чоловіків, то цей би належав якраз до такого віку, та хлопець, такий собі - хлопець, як хлопець. Звільна перемовлялися.

- Наче жив - наче й не жив, - сапав старий - йому важко було балакати після інсульту. - Тільки й то, що дівчата повиростали. Ге, наче цілий вік отуто просидів, на ослоні. А замолоду хотів у го́род!

-  Бо в го́род тре їхати, - гарячково підхопив парубок. - Там і робота, й люди... городські, і дівчата...

- Еге, дівчата, - продовжив той, що бальзаківського віку. - Там гляди, ще таку дівку надибаєш - з торбою пустить!

- Я знаю! - затявся хлопець.

Старий зітхнув:

- Знає... Наче й знав, а до Захарчиної за греблю хіба антипко повабив? Добре - Катеринця за барки та додому...

- Нащо його згадувать?.. - дратувався той, що середнього віку. - Кінь на чотирьох і то...

- Катеринця мене держала - ого! - ніби не чуючи роздратування співрозмовника, продовжував старий. Якби не вона... кебетна жінка - то не кабанячий хвіст!

- Кебетна... - не вгавав "бальзаківець". - Кажу: не берім качок бо подешевшають пізніше, то хіба ж... тридцять рублів наче в...

- Бо сільські дурні! - підхопив хлопець. Я ось у го́род...

- Го́род - го́род! - роздратованість ощадливого "бальзаківця" знайшла вдячний ґрунт. - Ну подався - курить навчили, пить навчили, Хлянька ноги розставила - ото й поліз туди наче на мед... А чим кінчилось? Півхати одняли, за аборт сплати... добре, що мати назад забрала...

- Сашко казав - до сестри на квартиру пустить, - гнув своєї парубок, - а там - комбінат на чергу ставить...

- Поставити то поставить, а тільки дожидать тії квартири... діти повиростають, а ти все...

- Що б я робив оце теперки в квартирі...  - озвався старий. - Сидів би наче в тюрмі, а це осьо в садочку собі...

- Цілий вік у колгоспі? - вибухнув хлопець. - Та ніколи!

- Були колгоспи - нема колгоспів, - а садочок як був, так і є...

- Воно можна й у колгоспі, - погодився середній за віком. - Ще, як украсти дають... Чого - й построїться помогли... А молодиці які в нас... ги! І нащо женитися спішив? Як зав'язала вузлом - не дихни!

- Без Катеринці пропав би - спився, зтягався...

- Сашко машину заробив на комбінаті, а ви  - вкрасти якби... Що - лантух кукурудзи!

- Машину - то добре, погодився з молодим старий. Тільки з общежитія їхнього всі каліками виходять - або п'яниця, або аліментний...

- Були діла... - мрійливо підтвердив "бальзаківець". А справді - більше трьох год там не видержиш...

- Бо хочеться ж інтересно життя прожить! - виклав останній аргумент парубок.

- То так, але, де медом помазано - там і бджоли! - скрушно хитнув головою старший.

- Бджоли тут! - обвів поглядом садочок старий. - Гудуть собі... А ти живи та слухай...

 

Розігнавшись, дівчата раптом спинилися біля хвірточки.

- З ким це він? Чуєш - балакає!

- Та сам із собою. Хіба тобі мама не казала?

 

 

                                                                                                                    Червень 2011

 

 

 

 

 

 

     Безхазяйне серце та підозри Леона Харитоновича

 

 

Їзда латаним-перелатаним УАЗиком з червоними літерами "Медична допомога" на іржавих унизу дверцятах не поступалася, либонь, за комфортністю їзді по середньовічній бруківці на середньовічній таки гарбі. Блідий, середнього віку пацієнт постогнував, зціпивши зуби, на кожній вибоїні, відчайдушно затискував рукою зшивку і проклинав своє невдатне життя.

Леон Харитонович зріс у ненависті до кожного, хто називав його Льовою, а, що таких вистачало, то Леон Харитонович зріс у ненависті до багатьох. З цієї обставини деякі робили висновок, що тих, котрі називали Харитоновича Леоном, він любив, але такий висновок був докорінно хибним. Тих, котрі називали його Леоном, Леон Харитонович підозрював. Певно в чому - в тому, що подумки вони таки йменують його Льовою. Таке існування було нестерпним і, природно, що на порозі власного сорокап'ятиріччя Леон Харитонович опинився не лише з третьою дружиною, яку, попри неблагозвучне найменування чоловіка позаочі, підозрював ще й у таємних зрадах, а й із розкішним букетом болячок, з-поміж котрих виразка була чи не найблагороднішою. А тут іще й грижа.

  Паховою грижею Леон Харитонович розгрижився, як це найчастіше трапляється, несподівано й украй невчасно - начальника дільниці якраз переводили на іншу посаду і Леон Харитонович мав усі підстави сподіватися на заслужене та вимріяне підвищення. Для такого повороту долі слід, як відомо, в потрібний час перебувати в потрібному місці, але нагла непрохідність кишківника варіантів не залишала й бідолашний Леон Харитонович загримів потрібного часу до місця зовсім іншого, тобто - до лікарні.

Остаточним погребом і без того мізерних сподівань на давноочікуваний кар'єрний стрибок стала чималенька післяопераційна гематома - очевидний недогляд пристаркуватого завідувача хірургічним відділенням, про якого шепотілися, що той утратив кваліфікацію внаслідок надмірного споживання нескінченно дарованих коньяків. Оскільки районний стаціонар був традиційно переповнений, то змагати підступну гематому (попри шалений протест) Леона Харитоновича відправили в недалеку сільську лікареньку, як підбадьорював недужого трохи сконфужений заввідділенням: "на свіжу петрушку."

Дружині, що неодноразово й образливо натякала благовірному на його чоловічу кволість, Леон Харитонович затявся ні на що не скаржитись, тож мужньо склав нечисленний скарб та приречено попрямував до вказаного йому УАЗика.

Водій зазначеного транспортного засобу весело відрекомендувався Саником, а присутня тут-таки медсестра сільського медзакладу, переглядаючи картку хворого зацікавилася чомусь його прізвищем:

- То ви Харитоненко?

- Харитоненко.

- Гм...

Природа отого "гм" залишилася Леонові Харитоновичу незрозумілою, втім подорож скоро закінчилась і вони в'їхали на споришеве подвір'я довгої одноповерхової будівлі де й розташовувалося окреме чикрижівське відділення районної поліклініки.

Новоприбулому пацієнтові лікаренька не сподобалася одразу. Ну що це за медична установа, що її подвір'ям розгулюють вільготні гуси, в палатах поряд зі хворими побутує здоровенний, не менш вільготний котяра, а вищезгаданий Саник, перевдягшись у сумнівної чистоти халат, розгулює коридором, лінькувато направляючи мантачкою величезного, з лікоть, ножаку?

- Сподіваюся, це не скальпель тутешнього ескулапа гострите? - в'їдливо поцікавився Леон Харитонович, притримуючи рукою пов'язку внизу живота.

- Та нє, - значущо відповів молодик, - скальпеля я йому вчора гострив!

- Харитоненко... - отримуючи в сестри-хазяйки постіль, Леон Харитонович почув уривок розмови двох немолодих санітарок,  - ні, нащо йому знать...

Підозріливого силою життєвих обставин пацієнта почуте насторожило...

Місцевий головлікар Капітон Савич видався Леонові Харитоновичу дрімучим невігласом, що жодного оптимізму, зрозуміло, не додало. Провідника чикрижівської лікареньки чомусь більше цікавило не загрозливе ускладнення, а ймовірність наявності у хворого застуди - Капітон Савич довго вислуховував груди потенційного носія цієї підступної недуги, врешті-решт запропонував пройти профілактичний курс лікування банками.

Наступного удару по стійких уявленнях Леона Харитоновича про типову лікувальну установу завдала одна з тих двох підозрілих санітарок, коли, гукнувши хворого до процедурної, діловито взяла в руку чималий шприц.

- Даруйте, ви - медик? - боязко поцікавився занепокоєний пацієнт.

- А я! - вісімнадцять год при Савичу! - розвіяла сумніви Леона Харитоновича санітарка, яка щойно допомагала застеляти пацієнтові постіль. - Та не бійтеся - я гарно колю, а то в Пилипівни корову здуло - побігла!

Контингент єдиної чоловічої палати настрою Леонові Харитоновичу теж не додав - з п'яти його вимушених сусідів двоє цілий день розмовляли виключно про випивку, один не розмовляв узагалі, один невпинно їв, причому часником у нього, здавалося, були приправлені навіть пиріжки з вишнями, п'ятий лежав на витяжці з переламом стегна і сморід від його судна перебивав лише часниковий дух від їдця.

Все це можна ще було якось терпіти, до чого й готувався, власне, виснажений болючою гематомою Леон Харитонович; що не кажи, а неквапний плин екологічно чистого сільського життя мав таки позитивно вплинути на капосну хворість, але уривок фрази, підслуханий новоприбулим пацієнтом біля харчоблоку приголомшив його дужче, аніж свого часу - новина про гематому з неприємною перспективою пункції. По обіді новак човгав саме до лікарняної кухоньки з порожньою мискою з-під гречаної каші, коли з-за прочинених дверей ординаторської долинув до нього вже знайомий голос головлікаря:

- Вирізати нирку на продаж, це тобі, Санику, не апендикс викинуть!

Леон Харитонович похолов. То он воно що - в цьому тихому болоті приторговують органами! Подалі від очей... хтось непогано вимудрував. Тепер стали зрозумілими й перешіптування санітарок - мовляв йому, пацієнтові Харитоненку не потрібно чогось там знати... Далі Капітон Савич та його санітар-водій заговорили притишено, чим ще дужче спантеличили Леона Харитоновича. Втім, нашорошивши вуха та подвоївши пильність, йому пощастило вловити ще кілька слів із пізнішої розмови того ж таки Саника з медсестрою Пилипівною:

- ...кров краще одразу в банку...

Леон Харитонович зблід, тихенько шаснув у палату й ліг, відвернувшись до стіни...

Ну так, тепер усе стало на свої місця - якщо санітарка тут запросто робить уколи (і зовсім не боляче, до речі вколола), якщо водій виконує обов'язки санітара, то чому б досвідченому лікарю не виріза́ти в якихось там безробітних доярок нирки, для обопільного, так би мовити, гаразду? А може й не для обопільного - лягла видалити щось по жіночому, на місці - щоб у район не мотатися - хіба вона взнає, що він там відбатував мимохідь у доярчиному череві? А той ножака, з яким так демонстративно фланірував коридором Савичів підручний? - хіба не була то неприхована демонстрація сили, ша, мовляв - мовчи глуха, то менш гріха...

Так-так... Либонь, стоїть десь у кабінеті Савича й спеціальний контейнер для зберігання видаленої нирки. Добув черговий орган - зателефонував куди слід, грошовиті хлопці приїхали, товар забрали, а майстровитому хірургу - пачку доларів, або євро... Мафія!

Першої ночі в кублі нелегальної трансплантології новоприбулому пацієнту приснився "багатоверстатний" Саник, який величезним ножакою-скальпелем збирався вирізати в Леона Харитоновича нирку. "Не можна! - кричав уві сні Леон Харитонович. - Не можна - в мене гематома! - До переліку протипоказань не внесено!" - заспокоював хворого Саник. "Ви не медик! Вимагаю, щоб операцію робив лікар! - У нього корову здуло... Та не дрейфте - я вісімнадцять год при Савичу..." Зайве й казати, що прокинувся Леон Харитонович украй розбитим...

Втім, довго перебувати в напіврозкладеному стані було небезпечно для життя - Леон Харитонович напружився та сконцентрувався, аби, борони Боже, не справдилися нічні жахіття. А що - запросять на перев'язку, вколють новокаїн - виріжуть... бр-р-р... На підтвердження жахливих підозр Леон Харитонович перехопив кілька багатозначних поглядів медсестри та санітарок, цікаво, що при цьому його нічна мара - тутешній водій Саник никав лікаренькою з відвертої похмелюги - жлуктив у коридорі воду й голосно при цьому стогнав. Обсяг викривальних спостережень невпинно ріс і пильний пацієнт постановив, що мусить з'ясувати все остаточно. Оскільки кабінет головлікаря замикався, розпочати Леон Харитонович вирішив з процедурної. Діждавшись тихої передвечірньої години, він сторожко прочинив двері...

Засклені шафки блищали різноманітним лікувальним приладдям, нутро автоклава виявилося порожнім, Леон Харитонович відчинив дверцята холодильника... Кілька упаковок з препаратами, ампули з прозорою рідиною... А це що? Поміж ампул і картонних упаковок, у невеличких емальованих ночовочках лежало щось загорнуте в поліетилен і найбільше це "щось" нагадувало придбаний на базарі кавалок м'яса. Озираючись на двері, хоробрий Леон Харитонович дістав ночовочки з холодильника, обережно розгорнув плівку... То була не нирка і навіть не шмат ампутованої кінцівки - в тремтячих руках вивідача опинилося справжнісіньке людське серце - свіженьке, з акуратними кінчиками відтятих скальпелем судин...

Серце! Вирізавши одну нирку, донорові залишають для життя іншу, а вирізавши серце... Невже десь у цій, патріархальній з виду сільській лікареньці заховано й труп? Труп із розбатованими грудьми... Вмить у свідомості Леона Харитоновича зринули всі підозрілі перемовки та перешіптування персоналу, загадкове "гм" медсестри Пилипівни, уривки фраз про нирки та про кров, яку необхідно зібрати в банку... Ні, ще однієї ночі він їм не подарує. Повернувши орган до холодильника, Леон Харитонович хутенько вийшов надвір, попрямував ніби до розташованого в кінці подвір'я нужника й шаснув у зарості бузини.

Просити помочі в когось із мешканців Чикрижівки було б нерозумно - хто знає, настільки щільно оповите село мафіозним павутинням. Леон Харитонович лише спитав у зустрічного хлопчака, чи саме ця вулиця виводить на шлях до райцентру й подався геть від лікареньки.

Поночіло, виснажений хворобою пацієнт швидко втрачав сили, до того ж, із-під пов'язки на місці прооперованої грижі несподівано засочилася кров - напевно розсоталася зшивка. Леон Харитонович зацьковано роззирнувся.

Цю автівку він упізнав одразу, дарма, що вже добряче посіріло - підстрибуючи на вибоїнах, приреченого стрімко наздоганяв лікарняний УАЗик. Леон Харитонович збіг зі шляху й відчайдушно кинувся до недалекого кленового гайка, але сили його залишали - хворому запаморочилося в голові, ноги заплелися в високому бур'яні, Леон Харитонович упав...

- Стій! Зупинись! - линуло до нього вже зовсім зблизька, чулося гучне дихання переслідувача.

- Не дам! Не дам... - рачкуючи, хрипів бідолашний пацієнт. Ноги Леона Харитоновича були мокрими від крові.

І тут щось ніби впало на нього згори...

 

Отямився він у місці, де хотів би опинитися найменше. Розплющивши очі, Леон Харитонович одразу впізнав процедурну чикрижівської лікареньки, он і холодильник із безхазяйним серцем стоїть біля дверей. Пацієнт лежав на кушетці, а довкола нього, турботливо  зігнувшись над хворим, стояли головлікар Капітон Савич, медсестра Пилипівна, санітарка, що вміла робити уколи, Саник та незнайомий чоловік у міліцейському однострої.

- Отямився... - полегшено проказав Капітон Савич. - Як ви себе почуваєте, хворий? Я наново зашив розріз, втрачено чимало крові...

- Хто ви? - дивлячись на міліціонера, прошепотів Леон Харитонович.

- Дільничний уповноважений лейтенант Дорізяка. Це я виявив вас ізнеможеного за селом і доставив у лікарню. Як ви там опинилися? Чому втікали від мене?

- Тут роблять нелегальні операції, видаляють органи...

- От-от, - підхопив дільничний. - І там, у полі, він мені все про якісь органи верещав.

Хворий перевів погляд на холодильник:

- Там... подивіться... лежить серце...

- Яке серце? - здивувався головлікар.

Міліціонер відчинив холодильник, медсестра Пилипівна при цьому зам'ялась...

- Це я... даруйте, Савичу... Саник мені приніс, то я в холодильник поклала - між препаратів, щоб до кінця зміни...

- Та що в біса поклали? - роздратовано перепитав дільничний.

- Свиняче серце, - пояснила медсестра. - Он воно там, у кульочку. Саник учора кабана заколов, а я серце замовила - люблю паштет із нього...

- Свиняче? - прохрипів пацієнт на кушетці.

- Натуральне свиняче, - підтвердив, розгортаючи поліетилен міліціонер.

- Чортяка! То це він що, подумав на людське!? - першим в'їхав у ситуацію Саник. - А втікав, бо Уазик дільничного точнісінько такий, як і наш - лікарняний!

- Свинячі органи схожі на людські, - додав авторитету головлікар.

- А... перешіптувалися... - видав останній аргумент недужий.

- Та то... гм, - пирснула санітарка. Його ж прізвище Харитоненко... Ну, Савичу...

Капітон Савич знітився:

- То коли було... і взагалі...

- Ваша дружина працює в аптечній мережі? - поцікавилась медсестра. Хворий кліпнув повіками.

- Ну так, так! - підвищивши голос, кумедно вискнув Капітон Савич. - Було колись у мене з... давно було, не хвилюйтеся... А тоді чули, що вона за якогось Харитоненка вийшла... І це ніяк не стосується особливостей постопераційної терапії!

- Льова-Льова! - сміючись, захитала головою медсестра.

- Не називайте мене Льовою, не переношу я цього! - скрикнув бідолашний Леон Харитонович і рясно заплакав...

 

 

                                                                                                                            Вересень 2011р.

 

 

 

 

                                          Його птаха

 

 

 

Галина. 56 років. Вул. Трансформаторна 14.

 

Бідолашна Люба! І гарна - хоч малюй, і товкуща, й у пошані, а от не везло їй у житті, наче в Бога теля вкрала, еге! Ми ж дівували разом, то за Любою такі королі пузиря надимали - о-о! А вона - все ні. То через Мельника, я вам скажу, еге - вже хто б, а я не знала! Красний був, чортяка та все морочив дівчині голову, ото й наморочив - сам Вальку Насташкову взяв, а наша Люба як запеклася-як запеклася... Зо зла вийшла за Ми́шку, то воно зо зла така й сім'я получилася - Ми́шка в луг, а Люба, бідолашна, в плуг, до матері значить - виплакуватись. Мучилась-мучилась, він же ж гуляв, гицелюка, на всі боки, позорив її. Дочка, добре, Лєна - тямуща виросла, вивчилась - у Києві, то не бачила, а мати... ото воно її й повліяло, еге, а ви як думали? Та вона прибігала до мене хіба раз, коли той кнуряка знов славу пускав, питала: - Галя, як жить? - А що я їй скажу, еге - таки ж батько дитині, переказиться... В мене Василь теж он було... така наша доля, що ж... Та не витримала - подала на розвод, а я казала: - Люба, хіба краще найдеш? - Еге... Льова не гуляв, бо з чим там було гулять - пив же ж, як лошак воду та бив сердешну мов снопа в голодовку, еге - вже хто б, а я не знала! Е, за таким, то вже луче було самій, а я хіба не казала Любі... Воно й добре, що втопився п'яний, хоч і не можна таке, бо жива душа, прости Господи. А таки Любі луче стало самій та ото списалася з ним, бо що ж - у пустці, і не год-не два, еге, а ви як думали жінці? А крилася - даже я не знала, бо вже года́, а в Лєни самої там... То чого, і дівували ж колись...

 

 

Павло. 61 рік. Вул. Будьонного 33.

 

Ну то шо - сиділи ми з ним часами отут, він не курив то так - тягне ж на мову, а з ким? Все було мені про своїх котів. Смішив, бо городський чоловік - не наший, шо мені твої коти, коли в мене два кабани в оборі та корова була раніш, зара не держу, правда, бо Вєра не подужа вже... То такий у нього був, то такий, то попугай, то собака... І де - в однокомнатній у го́роді? Смішив... Я йому говорю: кролів дам - у мене ряба кітна якраз, то ні - боявся, бачив... Городський, шо ж, кріль - це тобі не попугай... Усе за тою чаплею, смішив... Говорю: яке з неї пуття, то аж сердився... Ні, так то чо - шанували всі, бо не кожен же... Де ти бачив таке, тут од здорової тікають, а він до лежачої пристав... Поважали. Хлопці було, як у "При лужку" зайде, то й сто грам наливали, а я... То сиділи було, він не курив, а так... Я, - говоре, - Пашо, за будь яку животину серцем болію. Я, - говоре, - як про ту птаху Люба мені написала - сон потеряв! - Це ж вони, як списалися, виходить, вона йому своє, а він видно - про попугаїв своїх, тоді вона - що й у неї є, чапля, чи що... То в якусь зиму на городі підібрала, а шо, Люба жалібна - взяла... Сама, шо ж, тут і з чаплею заприятелюєш, ги! Там же ж і Лєнка на птичих правах - за маєтного вийшла в столиці, то сиди й мовчи, ото Люба собі було з птахою, їй собаки крило одгризли - шкандиляло... То Люба... а йому, ти скажи,  нащо було дві каліки глядіть?

 

 

Юрчик. 21 рік. Вул. Будьонного 17.

 

Які собаки - то Лавро, придурок, ту чаплю в капкан зловив. І крило одрубав, щоб не втекла. Дурак - казав йому що чапель не їдять, то не вірив. Що ж, як його в три рочки держаком по макітрі вдарили - тут повіриш хіба! Лиш, як Василь Карпович потвердив... То викинув тоді, а тітка Люба взяла...         

 

 

Галина. 56 років. Вул. Трансформаторна 14.

 

Та я розпитала, еге, а ви як думали? Городський. По газеті списались, а од мене крийся-не-крийся... Ще ж як дівували разом, то... - Списалася, - каже, - я, Галю, з одним - із го́рода він, та все мені про своїх котів та про попугаїв розказує - любить усяку звірину, хоч і в го́роді! Та плаче, бо сусіди десь пожалілися - прийшла комісія й сказала, що в антисанітарних условіях... ну, звірина та. - Бач, як у го́роді строго, еге, а тут держи собі... Казала - з образованієм він. Не п'є, не курить, футбол не дивиться, а дивиться по телевізору про тварин, ну - як любить же ж. Каже: - Лєна не приїжджає, знаєш, як там, у неї, а сама в хаті - хоч вий, то списалася... - Наче стидалася бідолашна... А приїхав, бач - яке горе...

 

 

Гервас. 47 років. Вул. Набережна 3.

 

Не часто він і заходив, бо на кого ж покине, га? Та було, як по хліб там, або... то наливали. Й по двісті наливали... Бо чоловік. Мужик і поважали всі, хоч не всі могли б так, як він... Та ніхто б із наших, якщо по правді... балакали ж між себе, то ніхто... Було, сидимо в "При лужку", балакаємо... Як - найшов бабу, приїхав, а вона - той? Ні, я б - ні... по правді... Приїхав, а тут інсульт - лежить Люба як дуб, язика не вверне. Тут би кожне - ноги в руки та хода, а цей... Я б од своєї й ходячої - ноги в ру... було б куди... га?

 

 

Павло. 61 рік. Вул. Будьонного 33.

 

Присяде, було... отуто ми з ним, хоч і не курив... Говоре: - А знаєш, шо чаплі їдять, Пашо? - Смішив, їй Бо... - Думаєш - жаб? - говоре. - Де я їй тих жаб, я мишоловок наробив - мишами птаху годую... А кумедно як: голову нагне, подивиться, а тоді дзьобом - раз! - Слухав його, хоч і смішив... Куди - наші баби за ним були - ого! Приїхав, а в Люби інсульт. Тут би кожен... а він... Ну, спершу попросили просто, воно ж негадано все, мовляв - раз уже приїхав... поки Лєна з Києва... те-се... Бо в них родичів тут нема. В ніч однаково... То він залишився, а тоді день, а тоді другий, а тоді Лєна плакала... В неї там у самої... на птичих правах... Так і остався. Вийде, було... Отуто ми з ним якраз, на лавиці... - То як там Люба? - питаю. - Нічо, вже звик. Вже розбираю, що вона, сердега мені шамкотить, - розказує, - бо зразу... Та й ворушиться потроху, дасть Бог... І птаха, - говоре, - вже мене не лякається - мишей із руки бере. В мене, - говоре, - в го́роді як попугай був, то балакав. Голосно тільки - сусіди жалілися... - А жінка ж у самого, чи діти? - питаю. - Пішла. Характерами не зійшлись, - жаліється. - Не любила вона мою... - е-е... як же ж він говорив... - фауну - о! - Ну то, - говорю, - з Любою вже зійдетесь - вона вже ту пташину... - То він лиш головою кивав...

 

 

Галина. 56 років. Вул. Трансформаторна 14.

 

Тільки просив: - Приходь, по жіночому там - знаєш, еге... що ж я - чужий! - То в нього такий порядок! Люба й нагодована було сидить, і чиста, сльоза тільки дивлюся - з того ока, що живе - котиться собі, а я одвернулася й плачу... Еге, дівували ж іще колись... Пораю її та кажу: бач, повезло та нема коли жить, Люба, еге? А в неї все сльоза... Хазяїн! Хоч і городський - штахети поправив, криницю накрив, лотоки почистив, бур'янини - ніде ні одної! - що ж, як вона все сама... Пораю, а він: - Я ціле життя таку шукав, щоб... - цей... як же він казав... ага - щоб фауну любила! - каже, а ви як думали! Ото ж, як тої фауни не стало... Василь молов: собаки на Рачий хутір загнали!

 

 

Гервас. 47 років. Вул. Набережна 3.

 

Прибіг тоді, по правді - в нас і налить якраз не було. Плаче: - Птаха пропала, птахи чи не бачив моєї хто? - Птахи... тут світу божого не бач бува... А же ж... за птахою тою... - В мене по чотири миші на день іде! - хвалився. Ну, як наливали там коли... - А вона, - птаха ну та його... - А вона, - каже, - голову нагне так, а тоді дзьобом - раз! - А це прибіг: - Птахи ніде не бачили, ге? - Хлопці балакали - на Рачому хуторі вздрів хтось... Собаки... чи по правді, чи...

 

 

Юрчик. 21 рік. Вул. Будьонного 17.

 

Які собаки - то Лавро, придурок, ту чаплю вбив, я сам бачив. А нащо Кирюха йому воздушку дав? Як Лаврові ще маленькому держаком довбонули по голові, то яка воздушка - він, придурок іще людей постріляє! Вбив то викинули в лозняк, щоб той ботанік не шукав, що в тітки Люби живе...

 

 

Павло. 61 рік. Вул. Будьонного 33.

 

Аж з лиця спав. Говорю: посидь отуто, чого ти, поки я пару затяжок, а він... - Птаха... птаха... - Ні, так то наші баби всі за ним були - ого, але ж... - Ну то шо, - говорю, - така її птича доля, тут ось люди пропадають живцем і нічо... - Десь на Рачий хутір побіг, там буцімто... А взавтра дивлюся - з чемоданом іде. - Куди? - Додому! - сквирить. - Мертву між лозняків найшов! - А Лю... - та й заціпило. Бо хто вона, та Люба йому, - думаю. - Схотів - прийшов, схотів - пішов! І візьми йому шо скажи! - Поїду, - говоре. - А шо мені тут робить - моя птаха вмерла...

 

 

 

                                                                                                                              Березень 2012 р.

 

 

 

 

 

                     Світлофор - темнофор

 

Того дня Славко прийшов додому неприпустимо пізно. Неприпустимо, бо математичка загадала йому на завтра складнющу задачу з алгебри і лише бездоганне її розв'язання забезпечувало незібраному та лінькуватому учневі "державну" трієчку в табелі. Інакше - два бали з усіма невтішними наслідками, включно й із незабарним батьковим паском! Але Славко геть чисто забув і про невідворотну двійку, і про пасок, бо хлопець був лінькуватим та незібраним лише на заняттях, поза уроками ж фонтанував наснагою, надто - коли стосувалося футболу. Сьогодні ж була відповідальна гра з електрозаводчиками, калінінці перемогли й Славко заслужено цим пишався, аж поки не прийшов додому та не згадав про злощасну алгебру.

Бігти до "штатного" класного відмінника Сені було пізно - стояв уже глибокий вечір. Макса - кращого друга, можна було розбудити й посеред ночі, але в алгебрі Макс тямив не більше Славкового. Батьки дивились у вітальні телевізор, стіни Славкової кімнати звично, а сьогодні - ще й загрозливо переливалися червоною, жовтою та зеленою барвою. Їхній будинок стояв біля перехрестя, квартира була на першому поверсі, в крайньому під'їзді від дороги. А на роздоріжжі блимав світлофор. Із року в рік, з дня в день, точніше - з вечора в вечір та з ночі в ніч хлопцева кімната послідовно заповнювалася трьома світлофорними кольорами. Зелений-жовтий-червоний. Червоний-жовтий-зелений. Невпинну безкоштовну ілюмінацію Славко всотав із молоком матері та зазвичай просто не помічав. Але сьогодні вона його дратувала.

"От заплющу очі й полежу, - подумав Славко. І якщо розплющу коли світитиме червоне, то завтра мені труба, а якщо зелене - пронесе". Хоча як воно може пронести, хлопець не уявляв. Та все ж задум йому сподобався, бо це був бодай якийсь задум. Славко ліг на ліжко й заплющив очі. Аби витримати чистоту експерименту - ще й поклав на обличчя подушку. Коли за кілька хвилин хлопець визирнув з-під подушки, стіни кімнати відсвічували зеленим. Математичка захворіла і наступного дня в школу не прийшла, а поки вона одужувала, складнющу задачу розв'язав для Славка відмінник Сеня.

Наступною була гра з командою дванадцятої школи. Калінінці їм ще жодного разу не програли й Славко був спокійний. Втім, згадавши дивний збіг із алгеброю, вирішив повторити експеримент. Заплющив очі, почекав кілька хвилин, думаючи, як забиватиме завтра голи довготелесому воротареві суперника. Коли розплющив - світлофор горів червоним. "Дурня", - подумав хлопець і безжурно заснув. А назавтра вони ганебно та неочікувано програли. Славко спантеличився.

Але розгублення швидко змінилося відчуттям ейфорії, бо хлопець відкрив, що світлофор за вікном справді передбачає події! У Славка почалося нове життя.

Відтепер, якщо в квартирі дзвонив телефон, Славко вмить відзначав колір світлофора за вікном: зелений - дзвінок несе приємну вістку, червоний - вістку недобру, жовтий - незначущу. Те ж саме й із дзвінками в двері. Користь від мудрого підморгування світлофора-оракула не забарилася. Саме він "порадив" хлопцеві відкинути нав'язливу дружбу новачка Серьоги, і правильно - за два місяці той уже стояв на обліку в дитячій кімнаті міліції, а воно Славкові треба? Світлофор таки попередив парубчака, що не варто виривати зі щоденника сторінку з черговою двійкою. Щойно таке було встановлено - батько ретельно перевірив щоденник, за двійку посварив, але якби виявив зникнення сторінки - без паскового виховання не обійшлося б!

Поступово хлопець звик до світлофорових передбачень і йому вже важко було обходитись без триокого порадника за вікном квартири. Тож коли важливе рішення треба було приймати деінде, хлопець усіляко викручувався, пояснював, що має подумати, а завтра скаже. Приходив додому, лягав на ліжко й заплющував очі. Напередодні відповідальних матчів сеанс контакту зі світлофором був обов'язковим і якщо металевий оракул провіщав поразку, Славко всіляко намагався мобілізувати команду, налаштувати товаришів на важку гру. І траплялося, що вони перемагали. Так, досить швидко Славко встановив, що світлофорові передбачення не справджуються стовідсотково. Тому завжди був шанс боротися. Іноді, коли світлофор давав неприємний прогноз, хлопець гнівався на триоку залізяку й дражнив її темнофором.

Славко ріс і теми його зносин із приладом регулювання дорожнього руху змінювались. Хлопець радився зі світлофором перед іспитами та перед тим, як попросити в батьків гроші на касетний магнітофон. Звертався до металевого пророка, коли Макс наполегливо пропонував хлопцеві закурити та коли знайомився з дівчиною. Власне, знайомитися з Ніною не було потреби, бо вони знали одне одного змалку, а от зійтися ближче... Дехто з найрозкутіших однокласників уже ділився тихцем першими чоловічими тріумфами, а Славкові все не вистачало хоробрості звіритися дівчині, якій симпатизував іще з п'ятого класу.

Зблизитися їм допоміг Макс. Воно, на те друзі й існують, аби знайомити сором'язливих товаришів із дівчатами. Хлопець почав проводжати юнку після школи, не забарився й перший поцілунок, але вирок щуплявого металевого провидця видавався майже смертним - недвозначне червоне світло! Слухняний Славко припинив зустрічі, Ніна спершу ображалася, згодом її вже проводжав інший. А Славка в армію не проводжав ніхто.

Та може воно й на краще - якими драмами були для декого з товаришів по службі звістки про зраду коханих, які обіцяли чекати та не дочекалися! Мудрість металевого друга вражала.

Дембельнувшись, Славко звично кинувся за настановами - слід було влаштовувати цивільне життя. Макс баламутив мореходкою, мати з батьком раяли вступати до залізничного технікуму. Залізниця - річ майже вічна, там і робота постійна, й усіляке забезпечення. Славко погоджувався та світлофор порадив інше й хлопець відніс документи до училища при електромашзаводі. Батьки дивувалися, але про світлофор Славко ніколи нікому не розказував.

Дружину парубку теж порекомендував залізний передвісник. На заводі Славкові впала в око чорноброва Маруся - світлофор моргнув зеленим. Хтозна, може це був той рідкісний випадок, коли оракул помилявся, але родинне життя не склалося. Маруся так і залишилася маминою доцею, більше жила в своїх батьків, аніж у чоловіка, теща ж не злюбила зятя від першої стрічі. Сімейні негаразди Славко, то пак - Ярослав привчився топити потихеньку в пивниці, що по інший бік перехрестя, де компанію йому складав незрадливий Макс - після мореходки він так і не знайшов роботи за фахом, тож підроблявся рубщиком на ринку. Світлофор на приятельські посиденьки друзів завбачливо не реагував.

Зате як він винагородив Ярослава згодом! У бригаді пішла пошесть купувати лотерейні білети, і Ярослав підсів. Там треба було закреслювати певні цифри. Якось він зачинився в своїй кімнаті, заплющував очі, тоді розплющував і починав рахувати, аж поки світлофор не блимав зеленим. Цифру, на якій зупинився, закреслював. Результат приголомшив - Ярослав зірвав джек-пот, виграної суми вистачило на розкішну іномарку!

Вражена його таланом до Ярослава навіть повернулася на якийсь час Маруся вкупі з тещиною прихильністю. Спровокований виграшем любовний спалах логічно спричинив зачаття нащадка, після чого, нажаль, стрімко згас. Щойнонароджене дитя дружина повезла до мами - та енергійно бралася допомагати породіллі. З горя-щастя Ярослав напився з Максом і розбив іномарку.

Змінювалися часи. Калінінському району повернули історичну назву Пацюки, Електромашзавод закрили - Ярослав став безробітним. Через втрачену твердість руки Макса звільнили з рубщиків та перевели у вантажники. Батько, славний ветеран ветеринарної медицини занедужав і скоро вмер від наглого серцевого нападу. Стало шпигати серце і в Ярослава - спадковість. Світлофор почав виходити з ладу, тоді на перехрестя привозили хвацького регулювальника, який завзято вимахував жезлом. В такі години Ярослав робився зовсім безпорадним. Поваландавшись трохи без роботи, він влаштувався до Макса на ринок.

Новопризначення  вимагалося обмити. Після кількох годин у знайомій пивниці приятелі підійшли до роздоріжжя, де Ярослав заходився обнімати та виціловувати іржавий стовп світлофора, називаючи його при цьому своїм найвідданішим порадником і другом. Таке зачепило Макса, оскільки найкращим другом Ярослава той вважав себе. На ґрунті даного непорозуміння між приятелями навіть зчинилася бійка.  

Либонь, триколірний сигнальний пристрій був небайдужим до лестощів бо впродовж наступних місяців виявився як ніколи щедрим. Ні, нову іномарку Ярослав, або Яруга, як прозвали нового вантажника на роботі, більше не вигравав, зате світлофор мудро підказав зійтися з базарним завгоспом Панкратовичем. Пляшка паленого коньяку і Яруга ввійшов до вузького кола посвячених, кого Панкратович преміював час від часу добрячими кавалками свинини, яку здавачі приносили для аналізів. Питання прохарчівку вкупі з питанням закусі відпало всерйоз і надовго. Далі світлофор порадив остаточно порвати з невдахою Максом, надто не наполягати на зближенні з Марусею та навпаки - невимушено зблизитися з базарною продавчинею Людкою. Та, схоже на це тільки й чекала і скоро особисте життя Яруги забурувало піднесено-адреналіновими зносинами з палкою коханкою. Бурхливим побаченням трохи заважала стара, то Яруга почав вигонити її на моціон, відданий порадник підказав, що для немолодої жінки тривалі прогулянки справді корисні.

Якось до нього прийшла Маруся з малим. Хлопчаку було вже років із вісім і він видався Ярузі цілком симпатичним, але з хвилини на хвилину малася прийти Людка й на пропозицію дружини провести вихідний із сином господар відповів відмовою. Коли вони пішли, задля очистки совісті Яруга заплющив очі й спитав світлофора, чи варто було погоджуватися. Пророк відповів червоним. Чоловік заспокоївся, але не заспокоїлася стара. Мати заходилася дорікати йому за черствість та за Людку. Яруга вибухнув, наговорив старій зайвого, мати безгучно, по старечому, розплакалась. Грюкнувши дверима, він пішов назустріч коханці. Згодом Яруга поцікавився в світлофора, чи варто попросити в старої вибачення, оракул відповів, що не варто.

Іншого разу він зустрівся на базарі з Ніною - своїм першим шкільним коханням. Вона сама озвалася, інакше Яруга б її не впізнав. Поговорили про те, про се, згадали однокласників. Ніна дивилася на нього журно та трішки-трішки лагідно. Раптом Яруга подумав, що можливо світлофор не завжди й мав рацію, але швидко відігнав від себе ту думку.

Передвісник віддячив - бригадира вантажників звільнили за пиятику і Яруга підкотився до Панкратовича, щоб той замовив перед начальством слівце. Завгосп сумнівався, але, пошепотівшись зі світлофором, Яруга не поскупився та накрив для керівництва ну і, зрозуміло, для Панкратовича, щедру галявину.
Новоспечений бригадир став отримувати більшу зарплату й більший пакунок свинячих обрізків від завгоспа. Життя налагоджувалося, Яруга вже думав, було, повісити на опору благословенного світлофора вінок, але стримався, бо вчасно зметикував, що вінки на придорожні стовпи чіпляють на місцях загибелі людей.

Єдине, що його непокоїло - серце. Турботливий світлофор підказав не жартувати й звернутися до лікарів. Яруга пішов, пацієнту виписали пігулки й призначили прийти ще.

Того вечора, зморений солодкою Людчиною шаленістю Яруга сидів перед телевізором, відправлена на моціон стара ще не повернулась. Раптом нестерпно запекло в грудях, досі йому так ніколи ще не боліло. Яруга заплющив очі й подумав: "За хвилю розплющу, якщо світитиме червоне - викличу швидку. З серцем жартувати не варто!" Так і зробив. Але коли розплющив очі, його багаторічний захисник і порадник заспокійливо сяяв зеленим. Яруга проковтнув пігулку й переключив телевізор на гумористичну програму.

Коли мати повернулася додому, він уже майже захолонув. Стара сиділа біля мертвого сина й безгучно плакала. Якби вона визирнула за вікно, то побачила б, як до зіпсованого регулювального пристрою, чиє строге око зависло цього разу на зеленому, під'їхала ремонтна бригада. Електрик зазирнув до загадкового бляшаного нутра, щось там покопирсався й скоро полагоджений апарат знову заблимав трьома належними йому кольорами.

Червоний-жовтий-зелений. Зелений-жовтий-червоний...

Але стару світлофор за вікном не цікавив.        

          .

 

 

                                                                                                                                  Січень 2012 р.

 

Олексій ГАНЗЕНКО