* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

НОВЕЛИ

00:57 22.01.2013

НОВЕЛИ

 

Алергія

 

 

Коли взнали про Флорію, мені не стало в хаті місця. Надя зразу пригадала наші з Юрасиком посиденьки - тоді, на її думку, слід було не частувати недорослого жениха колекційним коньяком, а банально гнати в шию, а донька зробилася дратливою до краю. І спробуй, доведи кому, що хотів на краще, що передбачаючи неминучу, як березневі пуп'янки, вагітність, прагнув налагодити з претендентом у зяті контакт. Контакту не вийшло - прознавши, що нашкодив, благородний лицар нашої малолітньої Ізольди здимів, а сама Ізольда, себто Флорія вмить розповсюдила щойно набуту неприязнь до всіх на світі чоловіків і на батька. "Не чіпай дитину, - сичала Надя, коли я намагався впинити якось чергову Флорину істерику, - в неї перебудова гормональної системи. Та хіба ти що тямиш!" Стан моєї гормональної та всіх решти систем нікого не цікавив.

Неоціненна перевага фрілансерської роботи - свобода, та й замовлень у новорічні дні не рясно, тож нікому не звітуючи та ні в кого не відпрошуючись я склав речі й гайнув на приміський вокзал. Ні ноутбука ні мобільника не брав - електрики в нашому дачному будиночку однаково не було. Надя надто не доскіпувалась. Здалося, дружина навіть зраділа, що я не ряботітиму якийсь час у неї перед очима. Врешті-решт пильнувати непростий у житті кожної тінейджерки етап вагітності - справа глибоко жіноча. "Просто відпочину трохи від усього цього. Відчуваю, що... Обдумаю заразом нові статті..."

Крім характерного гудіння найдемократичнішого приміського транспорту в цій місцині не чулося жодного звуку, тож коли електричка стихла, я опинився в дивному світі холодної зимової німоти. Сутеніло. Прямуючи від платформи до містечка, зауважив, що стежкою давно ніхто не ходив. Ще б пак - ладен битися об заклад, що в цю передріздвяну пору я виявлюсь єдиним його мешканцем!

Куці та помірно родючі дачні ділянки було нарізано свого часу, а саме - в пору необачної конверсії, для позбавлених зарплатні співробітників колишнього секретного заводу. Звідтоді збігло чимало води, на ділянках повиростали найвигадливіших архітектурних стилів і напрямків будиночки. Більшість - либонь у стилі бароко, оскільки саме це слово перекладається на українську, як "химерний". Будиночки продавалися-перепродавалися й зараз уже мало хто знав про свого сусіда щось більше, аніж ім'я-по батькові для чемного вітання при зустрічі, а про деяких нечисленні старожитці не знали й імен.

Натоптуючи невисокий сніжок, я пройшов попід посадкою, спустився з горбка й ступив у змертвіле містечко. Дорогою разів зо два перетнув характерні заячі сліди. Наша хоромина - дивовижна конструкція з кількох дерев'яних щитів, задньої цегляної стіни та мініатюрного ґаночка з палуби прогулянкового катера зустріла мене холодом і пітьмою. Будуючись, ми зразу вирішили не витрачатися на марудну електрифікацію - світла й у місті вистачало, а на дачу ми приїздили тільки на вихідні - відпочити від цивілізації та оздоровитися споживанням власноруч вирощеної городинки.

Втішений тим, що благенький, відверто - не для крадія, замок висів на місці, я зайшов у хатинку. Впродовж тривалих та драматичних стосунків із дачними злодіями в мешканців городиська виробилася з харцизяками негласна, зате доволі ефективна угода, сенс якої виглядав приблизно так: ми не залишаємо нічого, що могло б вас зацікавити, а ви залишаєте нас у спокої. Вільні громадяни славного барокового містечка тримали в будиночках мінімум скарбу, надто - металевого, городній реманент забирали на зиму додому, а меблі тримали виключно дерев'яні, переважно - добряче поточені шашелем.  

Засвітивши прихоплену з дому свічку, я затопив у цегляній пічці, розклав речі. В мініатюрному помешканні вмить зробилося тепло. Знадвору не чулося ні звуку.

Зранку мав багато приємної для рук та втішливої для ока роботи. Найперше - слід було наносити з посадки сушнику, адже головною моєю турботою стане підтримання в будиночку комфортної температури. Досі зима не відзначалася лютістю, але останніми днями встановилася ясна погода, під ранок я змерз - халабуда вистигала так само швидко, як і нагрівалася. Доведеться вставати, підкидати дровець і вночі. А ще на мене чекало генеральне прибирання, похід до викопаної в складчину, єдиної на все містечко криниці, приготування їжі. Останнє трохи дратувало, оскільки вдома я звик, що мене кличе до столу дружина, але з цим уже нічого не поробиш - доведеться згадувати куховарські рецепти. Втім, я одразу вирішив, що повноцінний стіл буде в мене лише на обід, а на сніданок та на вечерю вистачить гарячого чаю з сухариками. Тижневий запас продуктів я приніс у наплічнику.

Давно помітив, що облаштування на новому місці належить, либонь, до найприємніших із занять, тож до обіду я зовсім не втомився - перекусивши, чаював сидячи собі на розхитаному стільчику та милуючись тишею за віконцем. Минулого літа наш давній сусід продав ділянку й за місяць-другий на ній виріс невеличкий, але міцний будиночок зі свіжого зрубу, з веселеньким, химерно ламаним дахом - на споруду приємно було дивитися. Втім, з власником новобудови нам так і не пощастило познайомитися - розминались.

Раптом мені здалося, що за вікном сусідського будиночка відбувається якийсь рух. Я не повірив своїм очам, бо щойно, мандруючи до криниці, зайве переконався, що в містечку немає жодних сторонніх слідів. Протер про всяк випадок шибку. Так, безперечно там щось рухається, і це зовсім не розгойдувана протягом фіранка! Невиразна темна пляма переміщувалась конвульсивно і безсистемно.

Спантеличений і трохи стривожений я вийшов надвір. Підозріле вікно було якраз навпроти, зовсім недалечко і я вмить зітхнув з полегшенням, навіть усміхнувся, розгледівши на підвіконні сусідського будиночка звичайнісінького кота. Дивлячись на мене, попелястий звір безгучно нявкав - крізь вікно я лиш бачив як благально роззявляється його рот, і шкрябав лапою шибку.

- Привіт, сусіде! - я помахав коту рукою. - Що, підрядили на мишоловлю? Сподіваюся, господар залишив тобі засоби для існування!

Кіт мого грайливого настрою не поділяв. Сміючись, я театрально розвів руками:

- Даруй, мені теж доводиться пріти, поки впіймаю сяку-таку мишу!

Прибираючи, я вигорнув із-під поточеної шашелем канапи довідник з варіаційних обчислювань інтегральних рівнянь авторства професора Яголи - матеріальне свідчення причетності моєї дружини до згадуваного вже секретного підприємства доконверсійної епохи. Принаймні, я матиму куди втекти від нудьги.

Але поки що вона мені не загрожувала. Назавтра я з самого ранку розкошував на канапі, напланувавши собі цілий день нічого не робити, хіба підкидати в пічку дровець та попивати чайок із алюмінієвого чайничка, що по приятельському воркував на тій таки пічці. Це була ще та насолода!

Вискочивши на хвилю за двері я знову вгледів за вікном сусідського будиночка кота. Але сьогодні його рухи були не такими, як учора. Я не одразу втямив, що то робить мій хвостатий сусід, а коли втямив, то від мого пречудового настрою не лишилося й сліду. Кіт лизав шибку. Його не залишили навмисно, його забули й зараз тварина просто вмирає без їжі та в першу чергу без води - злизує з віконного скла бідненькі ознаки інею - в будиночку не топиться, отже різниця температур відсутня, відсутній і опар на вікнах.

Я підійшов до мимовільної котячої в'язниці, зазирнув у вікно. Кіт відчайдушно занявкав, той відчай пройняв мене навіть крізь добротний, герметичний склопакет. Шерсть приреченої тваринки стирчала жмутками, очі каламутились. Я обійшов будиночок. Надійний зруб, масивні двері, жодного натяку на відчинену кватирку, або вентиляційний отвір. На совість зроблено. А моя совість підказувала, що треба рятувати бранця. І рятувати швидко.

З собою я привіз невеличку похідну сокирку. Ходив з тією сокиркою довкола дерев'яного бастіону й не знав, що робити - трощити склопакет, рубати двері? Але ж це чужа нерухомість! Кіт пильнував за мною благальним поглядом. Негідники, як можна було забути в помешканні тварину? Якось, під час служби в армії, мене замкнули на кілька годин в апаратній зв'язку - тісній, набитій устаткуванням будці на автомобільному шасі. Хлопці надумали пожартувати - замкнули та й забули, бо командир загадав їм якусь роботу. Я там ледве не сказився. Згадавши пригоду, я відкинув сумнів. Підійшов до протилежного від мого будиночка вікна та щосили вгатив по ньому сокиркою. Склопакет не витримав. У крайньому разі все можна буде звалити на дачних злодіїв. Покликав кота. Той боявся й не хотів підходити. Тоді я відступив, бідолашний вискочив надвір та заходився їсти сніг...

Зайве казати, що наступного дня попеляста тваринка вже скрашувала мою аскетичну самотність у будиночку. Власне, запах щойно відкритої банки кролячої тушкованки альтернативи волохатому не залишав. Утім, я підгодовував кота потроху, аби тому не зробилося зле. Його шерсть я розчесав щіткою для взуття. По обіді я лежав на канапі й розважав співмешканця цитатами з фундаментального твору професора Яголи:

- А що тобі відомо про неоднорідні рівняння Фредгольма другого роду з симетричними ядрами, друже? Нічого? Мені теж нічого, але не дуже тішся - це зовсім не означає, що ми з тобою перебуваємо на одній цивілізаційній сходинці! Звісно, я міг би назвати тебе Брахистохроном, але таке довге ім'я не здатна запам'ятати жодна тварина, от і думай на якій ти сходинці!

Кіт почав муркотіти лише через день.

Турбота про співмешканця додала мені клопоту - чотирилапий навідріз відмовився від чаю, тож куховарство почало забирати в мене більше часу. На сніданок я пригощав попелястого приятеля кавалком тушкованки, в обід ми ділилися смаженою картоплею, або гречаною кашею з тією ж таки тушкованкою, вечеряв кіт шматочком розмоченого в олії хліба. А головне - він виявився надзвичайно цікавим співрозмовником!

 - Гадаєш, я вчинив не по чоловічому? Замість - утікати від неприємностей, мусив стати на їх шляху могутнім хвилерізом?  Гадаєш - по очах бачу! Зобов'язаний був навести лад у своєму жіночому царстві - поставити на місце дружину, пильнувати за донькою. А коли вже сталося те, що сталося - вжити швидких та кардинальних заходів! А яких таких заходів - що, відправити доньку на аборт? А ти б відправив? Мовчиш... Ото ж. Це зовсім не просто, друже, розпоряджатися чужим життям. Надто, якщо воно тобі не зовсім чуже... Надто, якщо воно не одне... Знаєш, іноді відступити вбік, витримати паузу значно розумніше, аніж кидатися палити воду. Флорія звикне до свого нового становища, Надя заспокоїться. Та й я... Думаєш, якщо зовні я такий флегматичний... Та був би задушив того тонкошийого жевжика власними руками, якби стрів одразу, коли дізнався... Іще й через те слід було відступити... Ех, давай-но краще повернемося до нашого інтегрального професора. Регулярність занять - гарантований успіх у засвоюванні складного матеріалу! Що там у нас сьогодні, рівняння Вольтерра другого роду? Ну, слухай:  найкраще дане рівняння розглядати в операторній формі...

Кіт ніколи мене не перебивав, жодного разу!

На Різдво Надя привезла мені харчів, ми саме пріли з котом над варіаціями функціоналу.

- Ти що, вмер? Чи не час повертатися в родину, хіба й досі не відпочив?

- Я не зможу повернутися, бо в тебе алергія на котячу шерсть - куди я його подіну?        

- Слухай, ти взагалі нормальний? Де ти взяв цього приблуду? Кидай його та повертайся! Мене, якщо хочеш знати, Флорія прислала - непокоїться за тебе, а дівчинці не можна хвилюватися!

- Тварину я не кину - я видобув її з того світу!

- Ні, він точно зсунувся! Я йому про сім'ю, а він мені про кота! Хоч би поцікавився, які в дитини аналізи!

- Добре, розкажи мені, які в дитини аналізи. Сідай - я почастую тебе чаєм. Коли приїдеш наступного разу, привези котячого корму, але я не можу кинути тварину, бо вона тут загине. В містечку жодної живої душі.

Якби в кімнатці було більше місця, Надя почала б нервово ходити, але ходити було ніде, тож вона таки сіла.

- То ти що, залишаєшся тут назавжди?

Питання заскочило мене зненацька.

- Ну-у... можна було б... Але в цій буді немає електрики, куди я підключу компа? - Враз мене осінило. - Слухай, є ж зарядні пристрої від сонячних батарей!

Надя вибухнула. Почала кричати що їй теж не з медом, що вона не може все тягти на собі, що вона врешті-решт жінка і що вона не винна, що донька вчинила так нерозважливо. Я знітився. Бити на жалість було найкоротшим шляхом до мого чутливого серця.

- Добре, там ще залишилося трохи харчів, доїм і за день-два приїду.

- І як ти його назвав? - примирливо спитала дружина.

- Кого?

- Кота, кого ж іще?

- Брахистохрон! - Ну не знайшов я тієї миті нічого розумнішого.

Вона придивилася до мене уважніше.

- Твоя голова справді в порядку?

- Справді. Йди - спізнишся на електричку. Післязавтра буду.

Коли Надя пішла, кіт подивився на мене, як на зрадника.

Ідилія зникла. Довколишня тиша мене вже не захоплювала, а гнітила. Самотність лякала, мороз діймав, сніг сліпив очі. Почала чадіти пічка.

- Не бійся, - сказав я Брахистохрону. - Хай там що, а я тебе не кину!

Сніг рипів, наче єдиною вуличкою містечка крокував принаймні полк солдат. Насправді це всього лише їхав масивний чорний позашляховик. Як я й передбачав, автівка зупинилася біля сусідського обійстя - біля новенької, у добротний сосновий зруб хатинки, довкола якої повно моїх слідів. Закони Мерфі всесильні, бо вони правильні. Як сказав професор Ягола. Або хтось інший. Зараз господар новобудови виявить вибите вікно й неминуче прийде до мене, адже інших слідів у містечку немає. Я сидів на розхитаному стільчику біля вікна, безпечний Брахистохрон бавився скалкою. Зараз підійде й постукає. І що я йому скажу?

Сусід не постукав, він щосили вгатив у благенькі двері, вмить розчахнувши їх навстіж, голосно кавкнув припечатаний дверима до стіни кіт. Зайда ввалився в кімнатку, одним точним штовханом звалив мене на підлогу.

- Попався, ворюга! Що, багато будиночків обчистив?

Кажуть, собаки схожі на своїх господарів. Цієї миті я зрозумів, що на своїх господарів схожі й будинки. Принаймні сусід був схожий - такий само міцний і кремезний.

- Я нічого не чистив, я тут живу!

- Живеш? А хто лазив у мою хату, не ти?

- Я. Я рятував кота, ви зачинили в будиночку кота!

- Ах ти! - Про кота він вже не слухав. Важкий військовий черевик в'їхав мені під ребра, тоді ще кудись і ще. - Мені казали, що тут шастають злодії, але я не думав, що такі нахабні!

- Та ні, ні - це мій... мій будино... мій будиночок!

Він спинився.

- Твій? Ану показуй документи?

- В мене немає... - раз черевик таки вцілив мені в обличчя, в роті набралося повно крові. - Ну, просто я не брав документів!

- Я що, схожий на лоха?

Він звів мене з підлоги, жбурнув на канапу. В голові дзвеніло.

- А ми зараз поїдемо до дільничного - хай з'ясовує, хто ти такий!

- Добре, добре, поїдемо...

- Але за вікно мені по любо́му заплатиш!

- Добре...

Перевертаючи все догори ногами, сусід розшукав мотузку, якою ми запаковували коробки з городиною, зав'язав мені за спиною руки, вивів надвір та запхнув у автівку. Сів поряд, завів мотор.

- Ви тільки кота... кота не забудьте... Хоч цього разу...

- Якого кота?

- Брахисто... Вашого, вашого кота. Попелястого такого...

Автівка заглухла.

- Що ти зробив зі Спайком? Ми ж його вже похоронили!

- Я його врятував. Ви забули кота в будиночку, він уже вмирав, то я мусив розбити вікно...

- Чорт, це Лєра! Завжди вона... Чого ж ти зразу не сказав, мужик?

- Та... не встиг.

Добрячу годину ми дурнувато ходили містечком і шукали ображеного кота.

- Брахистохрон! - гукав я.

- Спайк! - гукав сусід. - Чорт, там у Лєри така жало́ба!

З переляку кіт забіг далеченько.

Сусіда звали Олегом. Я переконав його, що в моїй халабудині тепліше й, владнавши справу з котом, ми розташувалися в ній за дивом вцілілим столиком, а моя закусь природно доповнювалась пляшкою "Хортиці" з дорожніх Олегових запасів. Він не втомлювався вибачатися, я великодушно вибачав, Брахистохрон, себто Спайк, насолоджувався незвично щедрою порцією тушкованки. Я ділився з Олегом наболілим.

- Можна було б начистити рило тому зятьку, але навіщо? - розмірковував Олег. - Нащо тобі такий родич? Повертайся додому й готуйся ставати дідусем, друзяко!

Повертався я в автівці свого нового приятеля. Наш попелястий улюбленець великодушно дозволив укласти себе на задньому сидінні. Збираючись похапцем у містечку, я пхнув до наплічника й фундаментальний твір професора Яголи. Коли прощалися біля мого будинку, дістав книжку:

- На, читатимеш коту - він любить! Ми дійшли з ним до задач на умовний екстремум - там є закладка.

  Несподівана поява глави родини викликала здивування, стан мого обличчя - переляк. Надя з Флорією заходилися чаклувати над потовченою фізією, коли донька побігла в аптеку, дружина довірливо поділилася новинами:

- Дзвонив. Питав, як справи. Вибачався.

- А вона?

- Плакала. Казав, що в його плани не входить... паскудне щеня! Але дівчинка плаче... Як гадаєш - варто його повернути? Може піти, побалакати з батьками?

- На біса нам те щеня, Надю? У тебе ж алергія на домашніх тварин!

- До речі, а де твій кіт?

- Кіт у надійних руках. Влітку стрінемось!

 

 

                                                                                                                                   Січень 2012     


                                Будильник

 

 

Це, певно, вже десята ніч, як я не сплю. Або двадцята, хтозна - я втратив лік часові, точніше - час зробився моїм ворогом і я урвав з ним стосунки. Ніч... лежу перед нею висотаний, марний, наче невиліковнохворий на операційному столі, і вона вільна чинити зі мною, що заманеться. Ніч-хірург. Невправний, недовчений. І ніякий гемоняка не дав мені знеболювального! Я гризу ковдру й шматую простирадло. Мені болить. Та хірург не зважає. Ні, певно це вже двадцята ніч. А може сота...

 

  Того гемонського дня я трошки випив - до бригади взяли новака, а в нас із цим строго: чи новенький, чи після відпустки - став! Небагато - хлопчак зовсім дитя, не хотіли „колоти" по дорослому, та й за душею в „трудового поповнення" лише те, що мама на обід вділила...

  А вночі, о-пів на четверту, задзвонив будильник. Я схопився: вже третя тридцять!.. Стій!.. - ошелешено вирячився на золотавий овальний циферблат, - мені нікуди не треба, я його не заводив - я взагалі ніколи його не заводжу! Чи зима, чи літо - звик схоплюватись о шостій, на роботу встигаю... Хіба сп'яну? То скільки там... Я бухнувся в постіль і сердито відвернувся від нерозумного будильника до стіни.

До шостої я встиг іще побачити сон. Наче ціляю з рогатки по горобцях. І щораз влучаю. Вбиті горобці падають, мов стиглі сливи, а поруч мене сидить старий бундючний горобець і прицьвірінькує: „Стривай, стривай, ось настане горобина ніч!.. "

Назавтра він задзвонив знову. О третій тридцять. Що за верзота? Сказав би, що хтось грається, то мешкаю сам. Не Мурляй же заводить щовечора на півчетвертої ранку мого облупленого довгастого дзиґаря! Чекай: прокинувшись учора, я, либонь, натиснув кнопку, от він і видзвонює мені сюніч те, що не видзвонив тоді. Я заспокоївся, але зовсім ненадовго: якщо так, то хіба не мусів би він відтеленькатись о третій тридцять дня? Чи той гемонячий будильник узагалі дзвонив минулої ночі, чи мені нароїлося? І чому саме третя тридцять? Такої глупої пори рівень моїх розумових потуг балансує чи не на найнижчій позначці, тож ні до чого путнього не докумекавши, я знову впав на подушку. Мені приснився морок.

Уранці, на бадьору голову, я завбачливо перевів тоненьку жовту стрілку клопітного будильника на дев'яту, а ввечері, мостячись спати, спровадив його, про всяк випадок, на кухню. Влягаючись, кпив зі своєї дурної полохливості, але почувався зовсім невесело. Уперше після розлучення війнуло на мене тоді незатишністю самотності.

Не було ні зрад, ні сварок, ні пропитої зарплатні, тільки роздратованість і втома. Від близькості одне одного. Ми виявились різними й нам що далі, то нестерпніше було вдавати порядну родину.

Таке було неможливо, але потойбік ночі мене знову розбудив будильник. Я схопився, наче знайшов біля себе в постелі розшурхане зміїне кишло. Чирхнув запальничкою: дзиґар стояв на столику біля ліжка, тоненька жовта стрілка вказувала третю тридцять. Мене пройняв дрож. Я заклацав вимикачами в усіх кімнатах, перевірив засувку на дверях - нікого. Сторожко, наче то справді був не годинник, а холодний в'юнкий гад, накрив будильника сорочкою, виніс у сарайчик і розтовк молотком на друззя. Та спокою від такого героїчного вчинку отримав мало - очей до ранку вже не склепив.

На роботі поскузувався з бригадиром, напав на новенького, який спізнився на цілих чвертьгодини. „Будильник став!" - виправдовуючись, розвів довгими маслаками хлопець. Важка деталь гепнулась мені на ногу...

Увечері ніяк не виходило заснути. Впав у якесь провалля лише по півночі, але проспав недовго... до третьої тридцять... Оскільки будильника вже не було, озвався телефон. Короткі, наче переляканий зойк, дзвінки, загрозлива тиша в слухавці, схожа на вишукані тортури решта ночі, темні кола довкруж червонястих очей у дзеркалі вранці.

В цеху бригадир турботливо нагадав, що моя відпустка за два місяці, новенький, якого поставили мені в пару, брався підмагати навіть тоді, коли те було відверто зайвим. Аби втекти від похмурої паніки, викликав „трудовий резерв" на розмову. Виявилось, кирпатий хлоп'яга, його звали Сашком, не з місцевих: „В нас яка робота, а тут нічого, то дядько згодився - дядько в мене тут живе, в нього поки. Роздивлюсь, а там... На заочний хочу, до політеху, я електронікою захоплююсь... - А дівками як, захоплюєшся? - Є... Іра... Дядько, правда, казиться, „рано" - каже, характер у старого... не те, що в батька був... - Був? - Батько помер. Давно. Тут, у вас помер - до дядька в гості приїхав, та й... хворовитим був... Ото будильник, між іншим, од батька. Він мені його, коли я до першого класу пішов, подарував, аби в школу вставав. Всі одинадцять років з тим будильником. А це щось... відніс у ремонт -  ледве взяли. Кажуть: купи на батарейках, та я не хочу - пам'ять... - Пам'ять... - буркнув я. Розмова про будильник повернула мене до невеселих думок. - Добре, годі галдикати, роботи он!.."

Телефон я відімкнув. Ясна річ - це не допомогло: рівно о третій тридцять (глипнув на наручного) він повернув мене до звичного вже страховиддя невгавним панічним дзенькотом. Сарайчик, молоток... Повернутися в хату я не наважився. Сидів на ґанку, курив... Куди кинутись, кому жалітися? В міліцію - дурня! До родичів - сміх! До психіатра - жах...

Що це? Що це? Що!? Полтергейст? НЛО? Інопланетяни істоти кебетливі - на якого гемона дражнитися їм зі мною, доводячи потиху до безумства? Та й не вірю я в ті газетні брехні! Якщо цей ідіотизм не має ніякого матеріального пояснення, то я скорше повірю в загадковий промисел Всевишнього. Воно, я й у Бога не надто... а таки мусить бути сила, як її не називай, яка всю цю катавасію зкалапуцяла, та пильнує за її справною роботою, наче ото совісний механік за машиною.

„Бачу, ви сьогодні ранній! - Костівна, сусідка. Ця схоплюється либонь о п'ятій. - Примостились на порозі як горобчик! Парко в хаті. Що не кажіть, а весна цьогоріч скора!" Горобчик... Я їх змалку ненавиджу. Мама тримала багато курей, вся дітлашня гасає собі, а ти сиди - злодюг од годівниць відгонь...

Ранкове сонце виповзало, наче старий, напівпаралізований пес з буди...

Далі був радіоприймач. Що ввімкнений, що ні, він методично вбивав у мою безщасну макітру цвяхи, лунко „пікаючи" сигналами точного часу рівно о третій тридцять, поки я не відправив його туди ж, куди й телефон з будильником. Одразу ожив телевізор...

Я лежав, учепившись зіницями в темінь, і чекав. Чекати було довго й страшно. Так лежав ніби байдужою колодою, але відчував, як вкриваються поступово липким гарячим лоєм долоні та холодним, важким - лоб. Якоїсь миті раптом усвідомлював, що легені помпують в'язке повітря кімнати, наче я не лежу на ліжку, а тягаю важезні заготовки, причому сам за цілу бригаду. Затим починав слухати, як механічним молотом гупає в грудях серце. О другій ночі мені верзлося, що хата хилиться й за мить я скочуся на підлогу, я судомно чіплявся неслухняними пальцями в крижаний метал ліжка. О пів-на третю мене трясло, о третій я почувався приреченим на страту, якого з лантухом на гирі тягнуть крізь мовчазний ворожий натовп до ешафоту. О третій тридцять (час від часу я тиркав запальничкою та підносив наручного годинника до очей) на мою бідолашну шию мала впасти сокира ката... Але не падала... Ніщо не дзвонило. Справді, навіщо будильник людині, яка не спить?

 

Це, певно, вже десята ніч. Або двадцята, хтозна. Я лежу а знайомий недовчений хірург звично порпається в моєму понівеченому нутрі. Лежу й чекаю третьої тридцять, аби спробувати ненадовго заснути. Тепер я ризикую спати тільки після половини четвертої.

Що це? Що це? Що!? Чиїсь вишукані капості? Неймовірно! І як? Як може дзвонити відімкнений телефон, подавати сигнал вирублений приймач? Таке можливо лише за єдиної умови: якщо той сигнал транслюється вищою силою. А що він означає, що несе мені окрім гемонської цілодобової муки? Виходить, це покара? За що? Копирсаюся в минулому, видзьобую там сумнівної ваги звершення, двозначні здобутки, дрібні, й дещиці уваги небесних сил не варті, гріхи...

Колись, школярем іще, крав на полі кукурудзу, мама загадувала - курям. Що ще? Ну скривдив Галку, то були дурні, вільні, ніяких зобов'язань - я тоді вже накидав оком на Тамару. Розлучення? То їй засвербіло, хоч я й не опирався. Ми пасували одне одному як дощ і жнива, а ота її гемоняча жертовність, яка набувала з часом ознак відвертої недужості...

Якось я виявив, що нема чималої частини нелегких наших родинних заощаджень. „Де гроші? - Позичила Валі, однокласниця моя, ти не знаєш. В неї хвора мама і я не могла... - Господи, Томо, яке діло нам до матері якоїсь Валі, що я її навіть не знаю!? Ми ж стягалися на меблі! - Я не могла. Валя так плакала..."

Коли за рік Тамара складала добра, не плакав ніхто. Олечка тільки жабилась і не відходила від мами ні на крок, що та дитині на мене наплела? Напевно це мій найнепрощенніший гріх. Але ж я й копійку підкидаю, підтримую Олечку, як можу. Що там ще? Було, погризся з батьками - давно забуто й прощено; колись заїхав у рило забульбаченому хамлові, то це скорше позитив. Врешті все, що діялось, діялось удень, до чого тут третя тридцять!?

Щоночі я лежу й чекаю. Я шматую простирадло й угризаюся в подушку. Ось зараз, зараз закалатає щось у шибку, або загамселить у стіну, або почнеться землетрус... Мені не потрібен будильник - я сам зробився будильником і зупинити мене може хіба лишень молоток...

Бувало, струджена плоть не витримувала - я провалювався в сон раніше. Тоді довкола мене крутилися більші й менші коліщата велетенських будильників, молодий робітник Сашко замість заготовки пхав до верстата мою довбеху, а якось кощавий чоловік у світлій одежі тицьнув у мене довгим білим пальцем і владно проказав: „Чи не два горобці продаються за гріш? ... А ви вартніші за багатьох горобців..."[1] і засяяло раптом так, що уві сні я стулив очі...

Якщо я засинаю, ВОНО будить мене о-пів на четверту. Одного разу, наче сказившись, несамовито зарипіли всі двері, іншого - гучно вибухнула над головою лампочка.

Ніч. Скоро третя. Чому? В нічну зміну я ніколи не працював. Молодим загулювався було, як і кожен, кому бухала в голову юна кров, та то давно минуло. З Тамарою ми вечірками надто не захоплювались. Власне, я б не заперечував, але з нею все, було, встрянеш у якесь халеп'я. То вона береться відновлювати мир та злюб у чужій родині, про що мою ладу, зрозуміло, ніхто не просить; то заходиться виховувати чиїхось дітей... Тамара органічно не могла зносити чужих неприємностей. Якось (це було на іменинах її сестри) вона так тепло й щільно втішала зневаженого вередливою подругою гостя, що це викликало в мене природний шал ревнощів. Я психонув, Тамара розплакалась. Ми залишили вечірку розшарпані й злі.

Пізно ми тоді поверталися...

Стоп...

Недовчений хірург-ніч голіруч хапає моє замордоване серце й щоєсили тягне його, рвучи артерії та вени, з грудей. Може так і треба, але чому ніякий гемоняка не дасть мені знеболювального?

Роздратований, я шпацирував прудко. Тамара дріботіла ззаду. Блищав Місяць, чи вуличний ліхтар? Не пам'ятаю. Але того чолов'ягу ми побачили виразно. Дядько в картузі й у плащі похитувався, схилившись на штахетник. Я пробіг, ззаду боязко озвалася дружина: „Може людині погано, а ми..." Я вибухнув: „Та що ж це, гемон його забирай, таке! Ти вже й синяків загачених ладна голубити! За що мені ця кара!?" Вона вмовкла. А за кілька днів ми дізналися (люди балакали й у газеті було), що на тій таки вуличці знайдено вмерлого чоловіка. Розтин показав - серцевий напад. Помер між третьою й четвертою годиною ночі. Ми з Тамарою не обмовились тоді про це й словом...

Це воно. ТЕ. Більше ніколи й нічого не траплялося зі мною о третій тридцять. Чого ж ти хочеш, безталанна, невспокоєна душе? Покаяння, спокути? Каюсь... Та будь-хто на моєму місці вчинив би так само! Ніч, п'яний під парканом... Будь-хто, крім, хіба, моєї щиросердної Матері Терези - колишньої! Чи ти замірилась мене покарати? То вже доста покарала. І за що? Хіба я тебе вбив, хіба я вивів тебе посеред ночі на задрипану вуличку під невисокий рясний штахетник? Чого ти хочеш і чому лише зараз? Спохватилася? Може знічев'я? Звісно, вам добре - ніяких тобі клопотів, зрозуміло - безтілесні ж! А спробувала б отут! Знаєш, скільки ночей я не сплю? А мені, між іншим, рано вставати, заробляти на скибку хліба, я ж не безтілесний! Треба сплачувати аліменти, платити за електрику й за пломбування гемонського зуба! А я лежу спітнілий, розкошланий, в мене дрижать ноги й гупає серце, бо вже скоро твоя дурнувата третя тридцять! І що, що б я вдіяв, навіть якби зупинився? Викликав швидку? Як, мобільників тоді не було, та в мене й зараз нема - на біса він мені! А якби й подзвонив, знаєш, яка неповоротка в нас швидка? А в тебе серце, раз - і все... От, вже десять хвилин на четверту - найосатаніліший час! Бачиш, я вже гризу подушку й шматую простирадло! Ну що, що я мушу зробити, аби ти наді мною зглянулась?     

Я схоплююсь, сяк-так вдягаюсь і вискакую з хати. Я піду на ту вулицю, на те самісіньке місце біля невисокого рясного штахетника, бебехнусь там навколішки й благатиму, благатиму його зневагомлену душу змилуватись над моєю, можливо холодною, неспівчутливою, але живою.

Тихо. Нічна прохолода остудила моє розпаленіле обличчя й додала снаги витомленому тілу. Я майже біжу. Люмінесцентний ліхтар Місяця сяє байдужо.

Ось вона, та триклята вуличка: яблуні, колодязь, паркан... Я спиняюсь: біля штахетника, на ТОМУ самому місці, якийсь рух: кілька темних постатей, голоси, жарина сигарети півколом... „...казали: тьолка не для тебе, казали? Казали, інтересуюсь?.." Дівочий зойк, виляск удару... щось падає... Я відступаю в тінь. Треба ж: натрапив на нічну розборку лютої тутешньої шпани! І якого гемона ти сюди попхався, вахлаю? Закортіло потеревенити з душею? То теревенив би вдома, чи душі не однаково! А так вдостоїшся зараз по мармизі, або й швайкою під ребро - бували випадки. То твій дурнуватий будильник здаватиметься після такого безвинною забавкою! Повертаюсь і тихенько прошкую назад. Напевно, краще таки навідатись до лікаря.

Справді, вислухають, пропишуть заспокійливе, медицина зараз така могутня! А я, недоумок, замкнувся, нікому нічого... А треба до людей... поможуть...  І чому я, власне, втумкав собі в кумпола, що це якось пов'язано? Може просто перевтома?.. Подумаєш, загнувся від серцевого нападу якийсь мугир, до чого тут я? Ну проходив поряд, то що? Он і зараз... можливо... на тому самому... Я ніби наштовхуюсь на мур. Зараз, саме зараз, на тому самісінькому місці можливо знову хтось помирає. І знову...

Я врубуюся в них наче криголам у монолітну зовні, але ламку й порувату насправді, крижину. Перший отримує в потилицю, другий риє дзьобом куряву від копняка, через нього летить третій, я лише трішки допомагаю йому коротким тусаном у підгорля. (Блиснуло в третього між пальцями лезо, та ж і я армійську муштру геть не забув. Звісно, розвідка не десант, але й нас дечому вчили). Я реву, як віл, і те ревисько, певно, діє на них  ще приголомшливіше, ніж мій навальний напад. За хвилю вже нагинаюсь над непорушним тілом, що скорчилось у пилюзі:

-  Ей, ти живий? - Тіло застогнало. - Живий... Сильно вони тебе потовкли?

-  Де Іра?

Знайомий голос. Знайома кирпа в місячному молоці...

- Сашко?

- Ви, Максимовичу? Де Іра?

- Не знаю. Втекла либонь.

- Попереджали, щоб з нею... та я незговірливий... Нічого...

Сидимо, мовчимо, ліплю до його роз'юшеної губи наслиненого подорожника.

- А ви чого тут, такої пори?

Розказую. Все розказую, аж язик з рота випадає.

- Коли те сталося?

- Давно. Років десять уже.

- В картузі?

- В картузі й у плащі.

- Мій батько...

- Що!?

-  До брата, до дядька мого, в гості приїхав. З поїзда йшов. І - серце... То це, виходить... отут...

Ну звісно! Згадую, як бригадир уперше привів його в цех: „Ось, молоде поповнення на нашу голову, так сказать. Гулівець Сашко - приймайте!" Гулівець... Надра пам'яті зберігали прізвище, надра совісті зберігали неспокій...

- Прости мене, коли можеш. Мабуть, я міг його врятувати...

- Нічого. Що вже тепер... Зате мене ось врятували, бо ті нахвалялись... перо було в них...

- Це ВІН тебе врятував. Його душа... Ходім до мене - приведемо тебе трохи до ладу.

- Мушу Іру знайти.

- Знайдеш.

Потроху розвидняється. Нічну безмовність змінює ледь відчутний світанковий вітерець. Сашко йде накульгуючи, тримається за бік. Чи не поламали йому відморозки ребро? Костівна замітає біля хвіртки:

-  О, то ви впустили таки квартиранта. А то цей парубчак ходив, заглядав, а я сказала, що в нас тут ніхто не бере. Воно чого ж, хата велика...

Кров ледве не пирскає мені з очей:

- Ти тут був, заглядав? - повертаюсь до хлопця. - Коли?

Сашко розглядається:

-  Був... наче. Я скрізь ходив - квартиру напитував. Відколи з Ірою... пізно став приходити, а дядько, знаєте, старомодний - гиркались. То я думав... на квартиру...

Костівна стоїть, не ґаву - корову ротом піймає.

- Ану зайдімо, - хриплю.

В хаті хапаю блідого парубка за барки:

-  Ти все знав! Рознюхав і приїхав помститись! І як це я зразу не вчовп? Напросився в нашу бригаду, винишпорив де живу. Чорт, ти ж захоплюєшся електронікою - всі ці дзвінки!.. - Відступаю, опускаю руки. - Чого ти хочеш, справедливості? А в чім вона, справедливість? Вбити мене, чи запроторити в дурку? Вбий... Чи може мене малися вбити ті хулігани? Зізнавайся, то ж була інсценівка? Але тоді ти станеш таким, як я. Навіть гірше, бо я вбивати не хотів. Ну?

-  Що ви, Максимовичу, - белькоче хлопець. - Що ви говорите? Я нічого... Самі подумайте: ну як би я взнав, де ви були о третій ночі десять років тому? І квартиру я шукав ось, а ви казали, що ті дзвінки ще звідколи...

Я сідаю:

- Правда? - стогну.

- Правда.

- То що ж воно тоді дзвонить?

 - Не знаю...

- І ще дзвонитиме?

- Не знаю...

- Ти ж простив?

- Простив.

- То може?..

- Звісно, чого б йому...

Ми сяк-так рихтуємо його подраний одяг, я обробляю хлопцеві садна, перев'язую поперек.

- Ти сходи, про всяк випадок, до лікарні, непокоять мене твої ребра. А на роботі я скажу...

- Добре.

Сашко йде.

- Батьків дзиґар справив? - озиваюсь, коли юнак накульгує вже за хвірткою.

- Справив.

- Молодець. І завжди вставай, коли б він тобі не задзвонив, чуєш?

 

 

                                                                                                                                             Липень - серпень 2006р


[1] Євангеліє від Матвія 10.29

                                                  Захід зеленого сонця

 

 

Найдужче Ганну дратували голоси. Несправжні голоси, що народжувалися в її голові та плутали думки. Нудні голоси, які розмовляли про щось їй зовсім не зрозуміле й дрібне, взагалі, як можна гаяти час на такі дурниці?..

- ...чому ви не поливаєте ці квіти?

- Це алое, їх не треба поливати часто.

- Але ж земля зовсім суха... і повитирайте пилюку на підвіконні...

 

Чужі голоси... наче голос німця, що жив тоді в них на кутку; взагалі в селі коморувало з десяток німців, а на їхньому кутку один, смішний, худий і говіркий, мов дві баби Лизавети вкупі. Ніхто по німецькому не знав, а німець усе цівікав та цівікав, зовсім байдужий, що його не розуміють. Сельчани не знали, як його звуть, німцем собі й кликали; німець зв'язав із ганчір'я м'яч і вчив дітлахів футболу, його довгелецька гвинтівка буденно стояла при цім під вишнею.

Після футболу німець ішов на ставок митися, він був неабияким цінителем чистоти й на особисту гігієну часу не шкодував. Якось німець зібрав їх усіх і замість футболу влаштував генеральне прибирання в хаті кривої Калини, де жив. Дітлашня слухняно шкребла до живого стільницю стародавнього стола, мила лави, невміло підмазувала призьбу та сумлінно витрушувала порох із німцевого матрацу. Крива Калина лише охкала та розводила покорченими руками... За працю німець наділив їх льодяниками. Ганя була вже чималим дівчаком, а льодяника покуштувала тоді вперше.

Георгій її льодяниками не частував, він нічим її не частував; Георгій прийшов із війни контуженим, щойно обцілувавши та обпестивши, міг відлупцювати, винячи в неіснуючих винах, грюкнути дверима й піти кудись на цілу ніч... У пошуках роботи вони приїхали тоді з дівчатами до міста, була багата на сніг зима й на залізничній станції наймали чистити колії. А Георгій працював на тій станції механіком паровозного депо. Герой-фронтовик, вродливець, драматичне сиве пасмо контрастно вихоплювалося зі смоляного кучерявого чуба... Скоро станційне начальство виділило їм у бараці-гуртожитку  потворну заокруглену кімнатку й молоде подружжя отримало першу в своєму житті квартиру. Невдовзі народилася Галя.

Формувалися нові пасажирські потяги, Галя пішла вже до першого класу й Георгій по блату прилаштував дружину провідницею. Це було не просто, через пияцтво чоловік мав неприємності на роботі, його перевели кочегаром на паровоз і погрожували звільненням. З першого ж її рейсу він почав люто ревнувати Ганну до кожного пасажира. Кум Сеня, клишавий і капловухий, з яким Георгій найчастіше пиячив, поліз, було, якось до неї, Ганна відшила, але звідтоді Сеня став нашіптувати Георгію про неї негарне...

І як було не зжалитися їй над бідолашним парубійком, який розгублено хлюпав носом у тамбурі: в поїзді сердегу обікрали, він ледве стримував сльози та все причитував, що батько його за солопійство вб'є. "Ходімо, хоч нагодую тебе, нетяму, ми тут при станції живемо." - запросила. Георгій мав повернутись аж увечері, але повернувся чомусь рано, і повернувся напідпитку. Заставши в оселі хлопця, знавіснів, побив його, змісив Ганну, хоч та дитиною клялася, що немає за нею ніякого гріха; хлопець утік, Георгій зібрав речі й пішов... Вона знала куди - добродійки давно прошепотілися, що поки Ганна в рейсі, чоловік учащає до непутящої Зойки. До Ганни він не повернувся, Георгія таки звільнили, вдвох із Зойкою вони гайнули десь на Донбас, там і загубилися...

І Ганна загубилася: сьогодні Харків, завтра Брест, післязавтра Сімферополь... Привезла з села маму, аби Галю гляділа, а сама... на одну зарплатню спробуй - проживи, то бралась і за нормову, й за понаднормову... Все сама, траплялися ніби порядні чоловіки та вона боялася - Георгій теж порядним був на початку... і Галя...

Якось запросив її до купе аскетично-вродливий, відверто старший за Ганну, полковник: нудно, мовляв, самому, не спиться. Почастував коньяком, розгомонілися... Його жінка втекла з гультіпакою-майором, Ганна теж зізналася, що сама... Гуркотіли колеса, блискали за вікном далекі вогні, полковник накрив її долоню своєю, попросив адресу, сказав, що писатиме... А потім однієї долоні виявилося полковникові замало, він забажав більшого, Ганна схопилася, відштовхнула його, захмеленого, й вибігла в коридор. Він стукав потім до неї в купе, благав вибачити, Ганна погрозила міліцією...

Він до неї справді писав. Довго, настійливо. У листах нарікав на самотність і рельєфно змальовував їхнє прегарне майбутнє співжиття... Ганна читала й плакала. Але ризикувати не могла, якщо він так повівся з незнайомкою в поїзді... а в неї Галя...

Галя мріяла стати лікарем, найулюбленішим її заняттям у дитинстві було робити лялькам уколи. Але, що більше дівчина виростала, то примарнішими ставали мамині сподівання. Покинута напризволяще, без батька, дівка скоро відбилася від рук, бабу не слухала, злигалася зі станційною шпаною... А коли мама вмерла, Ганна взагалі не знала, що діяти з донькою. Галя сяк-так домучила школу, довго ніде не працювала, аж поки дільничний не попередив, що існує стаття за дармоїдство. Ганна вмовила тоді начальство взяти нерозумну дочку до станційного буфету прибиральницею, але Галя там довго не затрималась. Знюхалася з молодим колійником, п'яничкою Меньком, звільнений за прогули той ні за холодну воду не брався, його напевно вже мали зачинити за неробство, то, щоб уникнути невблаганної руки закону, Менько прихопив Галю й майнув із нею на батьківщину в село.

Списалися там у сільраді, Ганна до них не їздила, доходили такі чутки, що краще було не їздити, не ганьбитися. А то хлопчик народився в них, Михасик; Господи, краще б вона залишилася вдома! Навезла подарунків, а вони обоє п'яні, дитя негодоване кричить... Плакала, кляла... "Як же ти мене в старості доглядатимеш, нечестивице, коли пискля доглянути не хоч! - Потрібна ти мені! Здам у притулок, там гроші платять людям за те, що вони судна трухлякам підсовують!" Після таких слів не стало в Ганни дочки, тільки за онуком ниділа та плакала, Менько таки ходив десь там через раз на роботу, то батьківства не позбавили...

 

Нащо ті голоси, нащо вони з-під зеленого сонця її мордують, думки мішають...

- ...що ви, поки Степанівна не вийде - нікому ніяких відгулів. І чому це земля суха під вазонами?

- Це алое...

 

Нащо вони їй... і плутають... Хоч би й із німцем тим... Бо ніяким не льодяником, а шоколадом він її тоді почастував, що, вона дурна, не пам'ятає? Почастував, а коли крива Калина вмерла - до них квартирувати перейшов і часто Ганю шоколадом пригощав. Хороший був, хоч і німець, і не розумів ніхто на кутку по німецькому... На ціле життя залишилася їй спогадка: війна й шоколад...

Георгій шоколадом не частував, не було; там і на хліб не було, не те, що на шоколад... А любив він її й та любов була солодшою за всі шоколади на світі... Ревнивий був, то так, але не бив ніколи, пальцем не зачепив, хоча й накручував на неї капловухий Сеня, кум їхній... Георгій і на роботі помінявся, щоб застати її, буцімто, з іншим; саме тоді, коли привела вона зі станції пограбованого хлопчака. Як увійшов до хати, так і вкляк... А потім речі давай збирати. Вона й божилася, й плакала, й у ногах качалася, що немає за нею провини - не повірив. Мовчки склався й пішов. Ночував кілька день у Сені, поки діждався розрахунку, та й поїхав на Донбас, тоді саме вербували...

Отак і залишилася вона сама. Й довго шепоталися потім по станції, що диму без вогню не буває... Георгій спершу писав, часто писав, писав, що плаче, скучає за Галинкою... а тоді рідше почав писати, а якось написав, що знайшов іншу...

Ганна нікого не шукала, не було за нею гріха, аж до тієї ночі в купе, з полковником... До Жмеринки була ціла година ходу й вона залишилася, й вона віддалася йому, дужому, настирному; віддалася за всі роки тілесної спраги, за всі самотні сльози в холодній постелі, за образливі позирки сусідів. На кінцевій станції в неї було два вихідних, полковник найняв квартиру й ті два дні коханці провели вдвох. Він нічого їй не обіцяв і вона нічого не вимагала. Але та зустріч залишилася найщасливішою, найсвітлішою згадкою в її сірому житті після Георгія. Ганна дякувала полковникові за все...

На другому році навчання Галю відрахували з медучилища: погана компанія, вино, хлопці під ліжком у гуртожитку... По знайомству Ганна влаштувала доньку до станційного буфету, але й звідти її швидко турнули - молода буфетниця запустила руку в касу... Недобре було б із Галею, якби не нагодився їй, дякувати Богу, хороший чоловік. Подалі від спокус Меней забрав дружину до батьків у село, там почали господарити. Хлопчик народився скоро, Михасик, Ганна приїздила й відходила серцем, дивлячись на щасливу родину. Працювали, як воли, хазяйства було багато, але все в згоді... Пізніше Галя прислабнула, зірвала спину, тягаючи важкі баняки з пійлом, Ганна часто приїздила на поміч...

 

- ...тут хоч сторона сонячна, бо з північного боку пліснявка по кутах...

- Вікна фарбуватимемо?

- Фарбуватимемо... І полийте врешті-решт ці вазони, коли не зайду - все вони в вас сухі...

 

Та що ж це таке, нащо вони її збивають? І кому пожалітися? Скажи, що в тебе голоси в голові - ще до божевільні запхнуть! А вони таки збивають, таки заважають, кляті голоси в її дурній голові, таки шкодять! Бо не так усе було, не так, і не так є, й не туди вони її штовхають... Та вона знає, як було...

Хоч би й із тим німцем. Тільки один він коморував на кутку, й саме в них, бо хата в них була найкраща. Інші заздрили, особливо крива Калина, а що - ті голодують, а в них і шинка, й тушкованка, й шоколад... О-о-о... Ганя наїлася за війну того шоколаду!.. Німець був жалісний, часто плакав сидів над фотокарткою своєї родини. Ганя тоді підкрадалася й він неодмінно пригощав її шоколадом, і гладив по голівці... смішний...

І Георгій її гладив. Так, як вони любили одне одного, ніхто більше не любив! Кум Сеня аж губу, бувало, прикушував, спостерігаючи, як голублять вони одне одного поглядами. Молоденький комсомольський працівник із Донбасу, якого вони впустили на кілька день пожити, теж заздрив... Але заздрити заздрив, а свою комсомольську справу робив: "На шахтах робочих рук не вистачає, Георгію! Якщо не ми, то хто!" Георгій поїхав, завербувався на рік. Мало не щодня прилітали від нього сповнені щемкої туги за коханою листи. А якось... цей лист було написано чужим почерком: "...могло загинути багато людей, але Ваш чоловік, виявивши найкращі,  притаманні радянській людині, якості, власним тілом... - далі чужі рядки в її очах розсипалися, - ... пишатися... цілковите право..."  За кілька років надійшов іще один лист у якому повідомлялося, що іменем Георгія названо вулицю й школу в шахтарському місті...

Вона гідно носила звання вдови героя. І ніхто їй не дорікнув, коли за вісім років Ганна зійшлася з полковником. Спізналися якось у поїзді, кілька нічних годин проговорили в купе, його дружина вмерла при пологах... потім іще з рік переписувались. Полковник був гарним чоловіком і Галя його зразу прийняла, але військовий собі не належить, перебуваючи в секретному відрядженні на Кубі, він підхопив якусь тропічну хворобу й помер...

Їй не вперше було втрачати чоловіка, тому найбільше Ганну вразило, як побивалася за вітчимом Галя. Хороша в неї виросла донька, закінчила з відзнакою медучилище, виїхала за розподілом у село, де й поєдналася з випускником аграрного Менеєм. Правління виділило родині молодих спеціалістів хату, народився синочок, Михась... "І не думай, вийдеш на пенсію - зразу до нас, онуків бавити!" - наполягала Галя. Ганна не опиралася...

 

- ...чому тут зелені плафони?

- Вчені рекомендують, зелений колір заспокійливо діє на хворих.

- Вона ж його не бачить?

- Вже ні...

- А чому так смердить? Що, теж наука?

- Ні - життя - в нас не вистачає санітарок. Відверто кажучи, й від вас запах... не дуже...

- Я поскаржуся головлікарю!

- Спохватилися. Не часто ви її навідували, шановна... як вас?..

- Галина Георгіївна. Тільки не треба мене ганити, вам гроші платять за те, що ви їм судна підсовуєте!

- Не дуже великі гроші...

- Як скажете, вона ще прийде до тями?

- В нас притулок, а не санаторій!

 

 

                                                                                                        Грудень 09 - січень 10.

 

Подумали, що то мара, та й стали кричати[1]

 

 

Розмова з Микицею була лише питанням часу, а що новини по селу розлітаються ще швидше, аніж виспівування Артемкових свистків, то часу цього було зовсім небагато. І справді, Микиця навіть сам не прийшов - прислав по Артемка незмінного "зброєносця" Жеку. Ліве зброєносцеве вухо відстовбурчувалось більше за праве й тим визначало безрадісну Жекину долю та його низький соціальний статус.

- Цего... Микиця кличе...

Артемко пішов. Микиця безальтернативно королював над усім підлітковим населенням Озерного, карав та милував, і відмова від аудієнції автоматично зарахувала б відчайдуха до переліку мешканців якогось із паралельних світів. Компанія звично тусувалася в занедбаному колгоспному садку за колишнім сіносховищем.

- То це правда? - верховода вивищувався над однолітками на добру голову.

- Ага, - винувато сказав Артемко та шморгнув носом. Хлопчак давно відкрив, що вчасне й уміле шморгання носом здатне вберегти від багатьох неприємностей. Щуплявий Артемко ніколи не геройствував.

- І що, так ото прямо й ходиш?

- Ага.

- Ага-ага! - перекривив Артемка Микиця, його підлизні, яких крутилося довкіл проводиря зо п'ять-шість, догідливо загигикали. - Ти мені розказуй, а не агакай, дуриндо! Гадаєш, як пішов по воді, то я тебе не дожену?

Від такого дотепу загигикали вже не тільки підлизні, а й сам озернянський проводир.         

- Та... ну... - почав Артемко. - То ловили з Сашком рибу й гачок у рясці... Я пішов одчепить і... Ну, йду собі по воді й не тону...

Микицині підлизні позавмирали, ліве Жекине вухо відстовбурчилося ніби ще дужче, сам хлопчачий король дражливо закусив тонку губу:

- І?

- І... йду собі... по воді...

- А гачок?

- Гачок... Став на коліно, руку засунув і відчепив...

- На що став?

- Га? - не зрозумів Артемко.

- На що коліном став, дуриндо, питаю?

- Ну.. на воду став... я ж кажу...

- Як, як ти став на воду, придурку? Не можна стати на воду, ані коліном, ні...

Шморгання носом не допомогло - Артемкова здатність до ходіння по воді чомусь роздратувала ватажка сільських розбишак до краю.

- Ну... показать можу.

- Ходім. І не дай Боже ти мене дуриш, хирявчику - я тебе в тій воді й утоплю!

Хутко посхоплювалися й пішли. Підлизні ледве встигали за сягнистими кроками рознервованого ватага, Артемко дисципліновано дріботів за гуртом.

 

Чутка, що Ковальчуків хлопець пішов по воді рознеслася Озерним ураз, хоча нікого на злощасній позавчорашній риболовлі Артемко з братом Сашком наче й не стрічали. Рибалили на своєму місці в куширі, а бач - до вечора того ж таки дня про дивовижу шепоталася вже, вважай ціла Зміївщина, а назавтра - то й усе, розкидане поміж ставків, болітець і верболозів село. Хтось вірив, хтось не вірив, мамка наказала більше до води не потикатися - від гріха, сусід Захарович навпаки, кликав у поміч - ставити на орендованому ставку мережі, а батюшка отець Лавро казав, що то гріх і закликав вірних менше слухати брехень, а більше молитися, надто - проти місячної ночі.

Заховавшись від причепливих очей за повіткою, брати вирішили повторити експеримент - набрали в ночви води, але вода в ночвах Артемка не тримала - чалапав босими ногами по бляшаному дну та зітхав із полегшою - хух, на біса йому та аномалія - на вулицю не потикнись тепер як усі! Ввечері вирішено було закріпити дослід на глибокому. Городами вийшли вдвох до Ковальчиного ставка, роззирнулися, Артемко скинув капці, Сашко сторожко пильнував конфіденційність...

І він пішов. Ставав босяка на пружну опору, навіть не вгрузав ані на ніготь, переставляв ногу й ставав знов. Обоє сопіли, Сашко заворожено, Артемко - скрушно: "Нащо, нащо воно мені? Так гарно було, поки... Лови собі в куширах рибу, печеруй раки, вирізай свистки! - хлопець неперевершено вирізав із вербової галузки свистки. - А це тепер..." Старший Сашко спробував і собі - марно. Смутився:

- Ех, якби й я... Показав би Тетянці!

Неподалік зашаруділо в кукурудзі. Таки підгледів хтось!

 

Хоч і заказувала мамка, але спробуй - не послухай здоров'ягу! З Микицею й Сашко не допоможе - розбіяка дармо, що молодший, а його й дорослі хлопці побоювались. Та й не було саме Сашка - подався в місто на консультацію. Підійшли до ставка, аби подалі від очей - забрели за той верболіз, де від берега мілко й де навряд чи стрінеш рибалку, або іншого якого роззяву - самі жаби. Підлизні ліниво повкладалися на траві, Микиця недобре зиркнув на провинника:

- Давай!          

Артемко приречено підійшов до краю води й став на її поверхню. Зробив крок, іще й ще. Постояв. Повернувся. Микицині шістки сиділи з відвислими щелепами, сам хлопчаковий отаман зловісно грав жовнами. Нахилився, підозріливо торкнувся долонею води, спробував стати й собі та лише вчасно відсмикнув ногу.

- Як ти це робиш? Навчи мене.

- Не знаю. Воно само... - здвигнув плечима Артемко.

Микиця вхопив млявого Артемка за комір, притягнув до себе:

- Ніхто в цьому селі не буде робити того, чого не можу я! Я - Микиця, втямив? Я верховода, отже я маю ходити поверх води, а не ти, глевтяк! Або навчиш мене зараз, або... або й здохнеш на тій воді, бо я тебе з неї на землю не пущу, я тобі на цій землі пекло влаштую, віриш?

Артемкові очі зволожилися, хлопчак, перелякано закивав головою:

- Так, так, але я не знаю...

- Вчи! - несподівано Микиця врізав Артемкові кулаком під бік. Той охнув і осів на траву. Підлизні разом гекнули, тапер вони зробилися схожі на невеличкий гусячий табун.

- Вчи! - кат вдарив хлопця носаком кросівки.

- Я... я не... - хрипів Артемко. Підлизні майже ґелґотали.

- Значить так, - здався Микиця. - Не можу я - то не може ніхто. Запам'ятай, дуриндо: взнаю, або побачу, що ти хоч раз, хоча б десь ступиш ногою на воду - вб'ю. Ти мене знаєш. Хоча б раз... Ходім! - гукнув до підлизнів і гусяча зграя слухняно схопилася на ноги.

- А я пильнуватиму! - пригрозив наостанок вірнопідданий Жека.

 

Відтоді Артемко перестав рибалити й печерувати раків, узагалі намагався не підходити до зловорожої води. Майже перестав і всміхатися. А то ж було - пальця Артемкові покажи - регоче, а ні з чого реготати, то сам вигадає, такий смішко... На радість мамці допомагав більше по господарству та вирізав свистки з тягучим сумним голосом. Того дня Сашко знайшов молодшого брата, коли Артемко фарбував двері - мамка загадала. Старший готувався вступати до інституту й від домашньої роботи його було звільнено.

- Слухай, Тьом, тут таке... Тетянка, ти знаєш... За нею й Колька в'ється, і Пашка Скакун, а я... Словом, пообіцяв на човні покатати... Ну, щоб ти нас покатав, щоб романтично... Ми в човні, з Тетянкою, Місяць на небі й ти нас Місячною доріжкою за поворозочку везеш... Крокуєш собі поволі... Ну, Тетянка... романтична вона.

- Але ж Микиця...

- Вночі, Микиця не взнає... А Тетянка... я до неї...

- Добре, - зітхнув Артемко, - як братові...

 

Мерехтливою Місячною доріжкою неквапно крокував Артемко, що вдягнув задля такої нагоди свої найкращі білі штани та сріблясту братову сорочку, сам же Сашко блаженно напівлежав у позиченому в Захаровича човні, напівлежав, лагідно пригортаючи до серця заворожену видивом Тетянку. Від берега слався ледь помітний посеред ставка туман, заливався в прибережному вітті перший весняний соловейко. Артемкові хотілося чомусь плакати й він картав себе за це...

 

Цього разу Жека прийшов не сам - задля певності провідник місцевих шибайголів підсилив конвой двома гусаками-підлизнями, ті старанно супили брови й грізно топталися.

- Цего... Микиця кличе...

- Та йду...

Натхненний нічною прогулянкою Сашко прів над конспектами, Артемко йому нічого не сказав. І правильно - це його, Артемкова справа... Пішов.

- Тільки не кажи, що тебе примусили! - Микиця насунувся на бідолашного хлопійка - не дозволив і рота розкрити.

Але Артемко сказав, сказав єдине, що могло його зараз урятувати... Перш, ніж злетів над його приреченою головою кулак розбіяки...

- Ходім до ставка - навчу й тебе...

Микицин кулак завмер.

- Ха! Справді?

- Ходім!

Микиця зачудовано гикнув і вся компанія (цього разу крім Жеки було всього двоє підлизнів) рушила до попереднього місця за верболозами. Від нетерплячки сільський корольок ледве не підскакував.

Біля ставка ватага обступила хлопця щільним колом.

- Ну?

- Я зайду на воду, - сказав Артемко, - тоді покличу тебе до себе. Ти сміливо ставай, не дивися тільки під ноги - і підеш!

- Добро! - ошкірився Микиця. - Тільки аби ти, глевтяк, од мене не злиняв, ми прив'яжемо тобі до ноги мотузку!

Підлизні на чолі з Жекою заусміхалися, Артемко зм'як.

Капловухий проворно видобув з-за пазухи моток тонкої шнурки, кінець міцно прив'язали до Артемкової ноги, надійність вузла перевірив сам верховода.

- Іди!

Хлопець ступив на воду й пішов. Прогинаючись, повороз тонув у воді, Артемко не без зусиль витягував його, аби зробити наступний крок, інший кінець мотузки надійно тримав у руці сам Микиця. Зробивши кроків із двадцять, хлопчак зупинився, дивно було бачити, як він стоїть собі ледве не посеред ставка, наче на землі. Озирнувся.

- Тепер іди до мене. Тільки не дивися під ноги...

Микиця ступив і, зрозуміло - одразу вліз кросівками в воду.

- Ну, а це що?

- Не дивись, тільки не дивись, крокуй далі - зараз неодмінно станеш!

Закусивши губу розбіяка пересував ноги, щораз глибше занурюючись у густу муляку, докладав зусиль, аби зробити ще крок та міцно тримав мотузку, Артемко ж потихеньку відступав.

- Ну? - Микицин голос іскрив люттю. Заводіяка вліз уже в болото майже по пояс і не годен був висмикнути з мулу ногу. - Коли!?

- Та ніколи... напевно - сказав Артемко, нагнувся й ножиком, яким вирізав свистки та якого завжди носив із собою, відтяв мотузку.

- Стій! Стій, дуриндо! Стій, уб'ю! До мене! - заволав Микиця, повернувшись до прихвоснів на березі, - поможіть вилізти, придурки!

Підлизні заметушилися, їм не в радість було пхатися в прохолодну весняну воду, надто - в бридку муляку. Микиця лютував, оскаженіло товкся, збурюючи довкола себе густий мул та ще дужче в той мул заглиблюючись. Бачачи кумедні Микицині борсання, Артемко раптом засміявся. Він полюбляв сміятися. І одразу зник страх, і з усемогутнього верховоди бідолашний Микиця перетворився на невдатного, заздрісного сірячка, який не те що по воді - по землі нормально ходити не може - перевалюється наче качка, через те й на облік у військкоматі його не поставили - не  придатний.

Артемко повернувся, запхнув руки в кишені та й пішов собі ставком, насвистуючи. Він полюбляв насвистувати.

- Синку! А заверни-но мені оно каченят, переполохались чогось - не йдуть, чортяки, хоч плач! - гукнула від протилежного берега добре знайома хлопцеві баба Гуля.

Артемко завернув неслухняну птицю й подумав, що власне, не так воно вже й погано - ходити по воді, навіть корисно. От якби ще вміти літати... А може? - він же ніколи не намагався... Хлопець замахав руками, підстрибнув, але нікуди не полетів. "Ну нічого, - подумав. - Не все ж мені й мені, нехай полетить хтось інший, може навіть і не зо Зміївщини!"

 

 

 

                                                                                                                            Квітень 2012 р.


[1] Євангелія від Марка 6,49

Сяйво

 

Не слід, не слід було звертати - це суцільне глупство! Та й втомився я - вже двічі, згадуючи рекомендації спеців, зупинявся, виходив з автівки та підстрибував, проганяючи сон. І до Вінниці було недалеко - проминув Летичів... Але ж те медове сільце довкіл жабуринчатого ставочка, як ти його проминеш? І зовсім недалеко від шосе... Коли ще буду в цих краях... Неможливо двічі вступити в ту саму воду... Та я ж не вступати, ні - тільки глянути...

Тоді будували тваринницький комплекс. Наша ПМК базувалася в колишньому дитсадку - дітки вже галасували в новому, а на тій вуличці... що над жабуринчатим ставочком... Я катав її на своєму КрАЗі, в гуркітливій кабіні годі було щось почути, ми кричали одне до одного й сміялися. Слів було не розібрати, тому скоро ми перестали кричати й лише сміялися. Увечері КрАЗ тихенько холонув під вербами, а ми з нею, в кабіні... Ох і медове ж воно було, те сільце!

Її хата четверта від краю, навпроти старої верби, котру рясно обсіла чіпка омела. Нащо, нащо воно мені, порядному сім'янинові, що мешкає в далекому звідси, чадному та гамірливому місті? Маю розумну та ощадливу дружину, двох синів - дорослих уже й розважливих - у маму. Менший - художник. Маю гарну роботу, нову квартиру - придбали нещодавно, й майже в самісінькому центрі. Молодечі пригоди давно забуті й прощені... навіщо ж я туди звернув? Навіть, якщо вона не вийшла заміж і не виїхала, навіть, якщо вона мене не забула... то вона вже не така... Час нещадний до жінок, а звідтоді минуло понад двадцять років... Ні, не слід було туди звертати...

Але я звернув. Проганяючи втому, пізнавав знайомі краєвиди, он і наш комплекс на згірку - зі здертим шифером та беззубими проймами вікон. Я не спинятимусь, просто тихенько проїду повз її хату, може й лавка знайома досі стоїть при воротах. Сонце визирнуло з-за хмар і сяйнуло мені крізь лобове скло...

 

Вона сиділа на лавці. В тому ж таки грайливому платтячку з трьома ґудзиками на спині... Я вдарив по гальмах.

- Привіт! Чого так довго не приїздив? - Це була вона, моя Світланка. Не втомлена, змуженіла, сорокарічна тітка, а дев'ятнадцятилітня дівчина, яку я так легковажно кохав.

- Привіт... - я незграбно виліз із автівки. - Але ж...

- Хіба тобі зі мною було недобре?

- Мені з тобою було найкраще! Але ж те давно минуло - вже понад двадцять років...

- А я чекала...

- Це неможливо... Я... я маю жінку та двох синів... вони вже дорослі...

- Тобі з ними добре...

- Ні - препаскудно! Їй потрібні лише мої гроші, а хлопці не розмовляють між собою через нашу нову квартиру - ніяк не поділять майбутню спадщину! Андрій кинув родину та волочиться за заміжніми, а Антон ніде не працює - сидить у батьків на шиї, творча натура, бач...

- Бідненький - тобі недобре, нащо ж ти мене покинув?     

- Бо закінчилося відрядження... Чорт, це якесь видіння, ти несправжня, бо звідтоді минуло вже до біса часу!

- Нащо ж ти звіряєшся мені в своїх нещастях?

- Бо.. бо нікому більше... Ті кілька тижнів... то були єдині вартісні дні в усенькому моєму житті!

- Ти повернувся й тепер знову все буде, як тоді...

Я ледве стримався, щоб не кинутися їй в обійми:

- Це неможливо - ти несправжня...

- Що ти, - вона лагідно всміхнулася. - Я - найсправжніше з усього, що було в твоєму житті, сам же сказав...

Плачучи, я хитав головою.

- Не віриш? Ось, - вона підвелася з лавки й торкнулася мене рукою...

 

Хтось торкнувся мене рукою:

- Він приходить до тями.

Я розплющив очі. Я лежав, а згори на мене дивилися дві незнайомі жінки.

- Світланко? - покликав я. Говорити було чомусь важко.

- Ви потрапили в аварію, - промовила одна з жінок. - Ваш автомобіль врізався в дерево. Зараз ви в реанімації, але загрози для життя вже немає. В понівеченій автівці не знайшли телефона, може скажете якийсь номер, куди б ми могли про вас повідомити? - я мовчав. - Ви згадували якусь Світлану... хоча б адресу...

- В неї немає адреси...

 

 

 

                                                                                                                                   3 січня 2011 р.

 

 

 


 


 

 

 

 

Олексій ГАНЗЕНКО