* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Раби щурів - щури рабів

09:44 11.12.2012

Раби щурів - щури рабів

 

                    

 

                                            Повість

 

                                                               1

 

 

Я ніколи не бачив сонця. Я ніколи не бачив неба. Я ніколи не бачив кольорового світу. Небо. Воно, здається, синє? А сонце яке? Чорт, не пам'ятаю! Ніяк не можу згадати і це мене до біса дратує! Яке воно, сонце, іму його мать!? Якого кольору!?

 От комедія: дибає собі чоловік, плутається, геть і не помічає того; човгає та човгає, ще й буркоче: натупався, мовляв, набігався! Але коли той таки чоловік, приміром, занедужає і болячка прикує (прикує!) його до вогкої, протхнулої потом і сечею постелі і він не зможе більше ходити, о - тоді й тільки тоді втямить він, що втратив! Як запече йому тоді звестися, піти, побігти, і навіть спотикнутися! Яким то маритиметься йому несповідимим щастям! Хоча б і впасти, ґулю набити - щастям! А бачити небо то щастя? Певна річ, воно впадало мені вряди-годи в око, але так, лише як тло. Як і сонце, як і трава, як і верби понад Расавкою. Поки можеш бачити небо - яке то щастя? Хіба я зупинявся коли, хіба хоч раз, плюнувши на метушню, підводив догори голову, хіба пірнав хоч раз поглядом у ту запаморочливу прірву? Хіба я бачив птахів? Там же мусять десь витати птахи, чи це вже мені макітриться? Ні, птахи існують, я пам'ятаю! Багато, тисячі різних птахів, хоча для мене всі вони просто птахи; і тисячі різних трав, які для мене просто бур'ян!

Бур'ян... Чого це воно мені так шпигнуло, це слово? А, це ж я так оце якось думав про себе. Я бур'ян. І колючився як бур'ян, і п'явся як бур'ян... А, пусте! Нехай я буду бур'ян. Байдуже. Покажіть мені: хто не бур'ян. Та... і бур'ян потребує сонця. Інакше пропаде. А я сонця не бачу. І ніколи не бачив (як з'ясовується!) І ніколи не побачу. ( Ніколи? Еге, ніколи. І не сподівайся дурно. Слід було дивитись на нього тоді, раніше!) І ніколи не побачу неба. І ніколи не побачу птахів, будь яких!.. І трави, і верб, і людей... От людей мені чомусь кортить бачити найменше.

До біса чого не бачив я, проваландавшись світом тридцять сім (чи може вже тридцять вісім) літ. Не тільки сонця, не тільки неба, я не бачив усмішки (інакше б пам'ятав!) Пхається в голову лише якийсь гидкий регіт, чиїсь глузливо (чи догідливо) зкемляні губи. Та й хто б це мав до мене усміхатись по людському, хороше? Хіба я до когось хороше всміхався? І чого воно так було?..

Ні, про людей мені думати не хочеться. Ліпше думатиму про птиць, про небо. Думати - це єдине, що мені залишилось. Єдина розкіш. І я використовую її вповні!

 

Згадую, у дитинстві мав я хорошого приятеля - Артура. Він був з Кавказу, грузин, чи що. Чого його до нас занесло - не пам'ятаю, але знюхались ми скоро.

Найулюбленішою нашою з Артуром забавою було знімати ліхтарі з останнього вагона товарняка. Ми чатували в посадці і коли товарняк ставав перед світлофором, вибігали на колію, знімали ліхтаря й тікали з ним назад, у лісосмугу. Ліхтарі нам були до гузна: ми розтрощували їх об стовбури дерев (розліталися на скалки гарні кровисті скельця), розкидали навсібіч друззя і йшли собі, позадиравши носи, додому. Нас запалював сам процес, сама пригода! Ми хизувалися один перед одним відважністю. Бешкетували вдвох, але верховодив усе ж я. Хотів довести... Що?

А то було, піймали ми на пустирищі голодне здичавіле кошеня. Донесхочу поглумившись над живинкою, ми вкинули його в каналізаційний колодязь і накрили згори важезним, схожим на велику іржаву шоколадку, чавунним люком. Не минуло й п'яти хвилин, як ми вже про те нещастя  забули, вигадавши собі іншу розвагу, але десь за тиждень, вештаючись поблизу того місця, згадали про нашого „піддослідного" й загорілись перевірити: як воно там, чи ще живе?

Ми відсунули „шоколадку". На дні глибокої, наче справжній колодязь, ями, біля великої чавунної труби сиділо крихітне рудувате кошеня і пильно дивилося на нас велетенськими агатовими очима. Воно не нявкало. Певно не мало вже сил. А звідки їм було взятися, тим силам, якщо від усього кошеняти тільки й лишилося, що ті агатові, страхітливої величини очі з широченними зіницями, які не звузились, як зазвичай, коли до ями втрапив сонячний промінь. Мабуть воно осліпло...

Так, думати - це єдине, що мені дозволено. І згадувати. Згадувати що було. Різне... Хоча б оте кошеня. Либонь я схожий зараз на нього.

Ми добили його потім камінцями. Щоб не мучилось...

 

Дівчата підбігли до зупинки коли великий червоний автобус, чхнувши смердючою хмаркою вихлопних газів, уже рушив і, набираючи ходи, швидко зникав удалині, пливучи над розпеченим, у чорних смоляних розводах, асфальтом. Водій може й угледів у дзеркало двох потенційних пасажирок, але зупинятись либонь полінувався - якщо кожному зупинятимешся... Та й спека...

- Ну от, - розчаровано вигукнула стрункенька, тендітна мов лісова русалка, білявка, - прокололись! Тепер спізнимось!

- Не панікуй, - заспокоїла її подруга, повновидіша й ефектніша власниця розкішної копички сліпучо-каштанового волосся. - Зараз когось гальмонемо!   Дістань там води - мені геть у горлі пересохло!

Подруги випили води, віддихались.

- Ну й що ж він тобі відказав? - продовжила перервану розмову білявка.

- Та що! - дратівливо махнула рукою каштанокоса. - Що натякаючи на „будь-який каприз", він, бачте, мав на думці інше; що в нього за душею аніцента і що він не те що на пароплавчику - на трамваї мене не покатає - ні за що! Уявляєш, який жлоб!

Білявка тихо зітхнула:

- Але ж він і симпотний...

- Та в мене тих симпотних!.. І всі чогось такі жлоби! Це що, я їх повинна утримувати!?

- Ех, Маринко, і ніяк тобі не догодиш: той не такий і той...

- Бо жлоби! Була б я, приміром, позашлюбною донькою Біла Гейтса, тоді інший макар, а так... кортить же відтягнутись по справжньому! А вони: якщо при бабках - пузаті жонатики, а як Аполон - так і знай - голота! Кругом, Лесько, не життя - сірятина. Присягаюся: оце впало б мені зараз тисяч із півста зелені - усе до копійки проциндрила б десь на Кіпрі; на Кіпрі, кажуть, розслабон божественний! Два віки не живемо!

- Розкатала губу! - хмикнула білявка.

Цієї миті з-за закруту недалекого перехрестя вигулькнув білий мікроавтобус. Марина рішуче підвела руку. Бус зупинився.

- Добрий день! До Богуслава візьмете?

- Заплигуйте дівчатка! - невисокий, доладно стуленої статури, чоловік, чия молодість уже минула, а „середні літа" ще не настали, зістрибнув з пасажирського сидіння й відчинив подругам дверцята до вантажного відділення. - Приземлюйтесь он на приставного стільчика. Даруйте, спереду зайнято!

Бус рушив.

- Куди, до мами чи до кавалерів? - повернувся упівоберта до дівчат водій.

 „Нічогенький, - відзначила собі Марина. - Схожий на того, як його, - Алена Делона! Тільки ж теж, либонь, жлоб. А вже жонатик напевно..."

- До кавалерів! - відказала вголос.

- А твоя подруга що, балакать не вміє?

Леся мовчала.

- А то ми можемо й розговорити! -  похмуро озвався той, що сидів посередині.

„ Куди тобі! - зневажливо зиркнула на нього Марина. - Дрібний, миршавий, чорний наче циганчук, тільки й відміна, що волосся пряме. Ще й хрумаєш усе безперестанку, не наївся?"

- Ну на якого ти лякаєш дівчаток, - знову заговорив водій. - Дівчаток лякати не годиться. Їх треба любити, правда ж дівчатка?

- Пильнуй за дорогою! - огризнувся „циганчук".

Третій, той що відчиняв пасажиркам двері, мовчав.

За кілька хвилин, головно зусиллями балакучого водія, познайомились. „Делон" назвався чудернацьким іменням Ріпа, „циганчука" звали Олегом, а мовчазного - Борисом. У Богуслав мікроавтобус вкотився, коли Ріпа саме вициганював у Марини телефончик. Та віджартовувалась. Раптом до неї озирнувся Борис:

- Та скажи вже, чого там, комизишся! Ач, який він у нас красунчик! - На Борисових вустах зміїлася холодна посмішка і в очах... таких очей дівчина ще ніколи не бачила: там володарювала крига. І зневага. До всіх...

- Ет, дядьку Борисе, - дещо знічено відказала Марина. - Ну нащо йому мій телефон? Ще жінка побачить - скандал здійме!

- Дядьку? - Борис опустив очі, його голос стишився. - Дякуй Богові, що нам ніколи, а то показав би я тобі дядька! Я таких як ти...

- Станьте, будь ласка, тут! - випалила Леся.

- О, заговорила! - зрадів Ріпа.

Подруги вийшли. На несміливу спробу заплатити водій лише зневажливо хмикнув:

- Залиште собі на морозиво!

 Сутеніло. Але все ще було спекотно.

 

- А що, кльові сосочки! - порушив мовчанку Ріпа. - Свіженькі! Шкода, не дала Маринка телефону. Хоча, здається, зиркала на мене голодно, ха - кохання з першого погляду! Просто відстань дуже мала. Ще б кілометрів зо п'ять...

- Тебе послухаєш, то за тобою всі тьолки табунами бігають! - буркнув Олег. - Про діло треба мислити! Начорта ти їм взагалі ставав?

- Слухай, кінчай уже лущати своїми чіпсами, - огризнувся Ріпа. - Можеш ти хоча б коли не чвакати?

- Про діло не мислити треба, - Борис смачно сплюнув крізь відчинене вікно, - його треба робити! Дай подимлю, чи що!

Ріпа простягнув товаришеві пачку „мальборо".  Борис дістав з кишені  запальничку у формі    маленького кумедного пожежника, прикурив, та вже за кілька затяжок гидливо пожбурив сигарету в сутінки:

- Станеш десь, куплю собі „прими". Не можу я смалити цю вашу погань!

 

Білий мікроавтобус марки „Фольксваген" повільно холонув у густих хащах дикої маслини, а зовсім поруч, у якихось десяти - п'ятнадцяти кроках вгадувалась тепла темна смуга розпеченої за день асфальтівки. Від шосе буса важко було б помітити навіть удень, зате дорога звідси, з узгірку, добре простежувалась у обидва боки не менше, як на кілометр, і спостерігати за нею можна було прямо з кабіни.

Це було „їхнє" місце.

 

Звичайно, ідея належала Борисові. За кілька тижнів по тому, як Ріпа пригнав з Польщі „Фольксвагена" і розкручував потихеньку свій, хоч і дрібний, але далеко не легкий бізнес, Борис прийшов до нього додому і, зневажливо споглядаючи, як Ріпа вивантажує з буса ящики з огірками, спитав:

- Ну й що ти на цьому маєш, окрім радикуліту?

- На хліб вистачає, - відповів Ріпа, розгинаючись і змахуючи з чола піт. А що?

- Не забув іще наш базар?

Ріпа полишив огірки й виліз з авто.

 

 

Вони познайомились нещодавно і зовсім випадково: на якомусь, чи то весіллі, чи дні народження, словом, на гульці опинились разом за столом і розговорились (десь після третьої - четвертої) на тему можливостей швидкого та не клопітного збагачення. Борис похвалився, що знає кілька таких способів, які вимагають незначного технічного забезпечення і міцної надійної команди. Розчервонілий Ріпа потиснув тоді Борисові руку і запевнив, що той може завжди на нього, Ріпу, розраховувати. Хмільна балачка забулась (чи майже забулась), але з того часу, зустрічаючись, вони вже віталися, як давні приятелі.

- Ходім, перекуримо.

Вийшли за ворота, сіли на лавку, Борис видобув з кишені „приму". Від запропонованої Ріпою „мальборо" відмахнувся, втім зауважив:

- Себе, коханого, не ображаєш!

- Хай тому руки відсохнуть, хто себе... - парирував Ріпа. - Красиво жити не заборониш!

Озирнувшись, чи ніхто не вештається поблизу, Борис виклав Ріпі свій задум:

- Базарив я з одним приятелем, далекобійником працює на фірмі в Києві, жалівся: в західних областях неможливо їздити стало, надто вночі. Піратів наплодилось: падають фурі на хвіст, наближаються впритул, один вилазить на фуру, розчикрижує ножем брезент і скидає товар на узбіччя. Потім зіскакує на свою машину і все! Залишається тільки зібрати коробки! Ясно - ризик є. Але якщо все толкові продумати... От я й намислив: у тебе бус... А прикидаєш, який навар? Та ти й за рік на своїх огірках скільки не намолотиш, як можна за однісіньку ніч!

Ріпа палив „мальборо" й замріяно дивився вдалечінь. Ідея його зацікавила:

- Ну припустимо, там якісь телевізори. А ми їх з висоти - на узбіччя!

Борис метнув на співрозмовника погордливий погляд:

- Ми не будемо КИДАТИ на узбіччя. Я ж кажу, що все треба продумати ТОЛКОВО. Осознав? Зроби так, щоб лобове скло можна було швидко знімати й швидко ставити на місце. У твого буса скло високе - будь-яка коробка пролізе! І ще, зроби такий пристрій, щоб можна було чіплятися за фуру ззаду. Не знаю як, придумай. Техніка - це твоє! Наздоганяємо, чіпляємось і вантаж переправляємо прямо в салон!

- Можна в принципі. То ми що, рвонемо в західні області?

- Ні - далеко. Є інші задумки. Я розпитував далекобійника, зондував. Махнемо південніше.

- А хто полізе?

- Є такий акробат. Та ти його знаєш - Олег! Ну той, що схожий на циганчука!

Ріпа всміхнувся. На всіх міських ярмарках хлопчакуватий проворний Олег першим видобувався на височенного гладенького стовпа і позбавляв би розвагу будь-якої інтриги, якби організатори його трохи не відганяли.

- Так, цей зможе. Ти з ним уже балакав?

- Поцвенькаю, не переймайся. Твоє діло - техніка. Як гадаєш, водило не почує?

- Навряд. Там у них така ізоляція, амортизація і ще чорт зна що - сидять наче в літаку!

- То що, - Борис криво всміхнувся, - робимо?

- Робимо!

 

Перша спроба виявилась напрочуд вдалою.

Ріпа вийняв лобове скло з ущільнювачів і тепер воно трималося лише чотирма спеціальними гвинтами, які легко можна було відгвинтити й забрати скло всередину і так само швидко вставити потім на місце. („Машина бита, - пояснював Ріпа надто цікавим, - скло на тряскому випадає. Двічі вже випадало. Мусив додаткові тримачі встановити.") Шкода, кабіна втратила тепер герметичність і до салону забивало дощ, та вже, що поробиш. Виготовив Ріпа й „кочергу", аби можна було на ходу чіплятися за фуру, навіть обладнав її амортизатором.

Ще задня вони знайшли підходящу місцину для засідки, вирізали зайве гілля на галявині й заховали буса в кущах.

Для піратського нападу підходила лише фура, задня частина якої закривалась тентом, а не металевими дверима, і тому щоразу, коли до них наближався великовантажний ваговоз, хтось із піратів, Борис, а частіше Ріпа, хутенько вискакував з кабіни і спрямовував на задній борт фури промінь потужного ліхтаря. Олег такими дрібницями не переймався - його робота була попереду.

Фуру, яка припала їм до вподоби, пірати діждалися вже за північ. На той час рух на шосе майже вщух і вони кинулись навздогін.

Ще на чималій віддалі від жертви Ріпа вимкнув світло і „навпомацки", обережно наздогнав фуру, орієнтуючись лише на її габаритні вогні. Наблизившись, пірати вийняли скло і Олег, витнувшись із вікна (його притримував за ноги Борис), накинув „кочергу" на широку горизонтальну балку напівпричепа, а інший її кінець начепив на спеціальне „яблучко" на бампері „Фольксвагена". Момент вимагав хоробрості: варто було водієві фури загальмувати, як Олега неминуче розчавило б між двома автівками. Тепер Ріпа міг вимкнути передачу - бус продовжував рух на буксирі у фури.

Олег повернувся в салон і вже потім, ставши на „кочергу" ногами, перебрався на фуру, піднявся вище, розпанахав кількома рухами брезент і пірнув у темний отвір. Збігло кілька тривожних миттєвостей і в отворі з'явилась перша коробка. Вилізши з вікна майже по пояс, Борис взяв товар і обережно переправив здобич до вантажного відділення. Туди для пом'якшення накидали порожніх мішків. Далі коробки пішли одна за одною.

Ріпа міцно, аж пальці затерпли, вчепився в кермо і мов зачарований не зводив ока з габаритного ліхтаря фури, котрий легенько дрижав у кроці від його напруженого обличчя, опромінюючи салон „Фольксвагена" тривожним багряним сяйвом. Допомогти товаришам водій зараз нічим не міг.

Двадцять дев'ять коробок відправив Борис у вантажне відділення, перш ніж у темному брезентовому отворі виокруглилась Олегова голова. „Залазь, - махнув йому Борис. Досить!" Олег перебрався у „Фольксваген" а щойно було від'єднано кочергу, Ріпа загальмував і бус скотився на узбіччя. На місці вони швидко встановили скло і рушили вже з увімкненим світлом далі.

Борис нетерпляче розпечатав коробку:

- Чорт, напакували тут... фотоапарати! Неслабо. А це? Відеокамери! Та тут товару на тисячі доларів! Живемо!

Мікроавтобус прудко мчав у зворотному напрямку - бажалося бути вдома раніш, аніж водій фури здійме галас. Ріпа мав про всяк випадок цілу теку фальшивих документів на найрізноманітніші товари, та все ж, краще коли тихо...

Товар склали в Олега. Той мешкав сам, якщо не рахувати немічного, майже неходячого батька, і замкнений сарай не привертав нічиїх цікавих поглядів. А по деякому часі, коли вляглося, вони відвезли коробки в сусідню область і продали техніку не надто допитливому гуртовикові, чиї координати Борис дістав у київських знайомих. Сума навару склала вісімнадцять тисяч доларів.

Наступного разу їм трапився посуд. Усього дев'ять важезних ящиків пощастило переправити піратам до „Фольксвагена", аж поки Борис ледве не зірвався під колеса і операцію вирішили припинити. В порівнянні з попереднім успіхом навар склав таку мізерну суму, що вони навіть соромились про неї згадувати. „Нічого, - заспокоював флібустьєрів Борис, - друга спроба завжди нещаслива. Могло бути й гірше. Ось згадаєте мої слова: втретє нам попре!

Втретє вони натрапили на запчастини. Теж важкі, але ящички були дрібненькі й пірати завантажили ними мікроавтобус вельми пристойно. Далі пішли пилососи. Потім мікрохвильовки - коробки ледве пролазили до салону. Потім контейнери з одягом. Одного разу пірати повернулися ні з чим - до третьої ночі вони так і не вполювали підходящої фури і  мусили відступити.

І жодного разу вони не прокололись. Ні разу не виявив їх ні водій фури, ні занадто пильний перехожий, жодного разу не мали вони проблем з міліцією. Борис собою пишався: „От що значить улаштувати все толково!"

Щоразу після операції пірати розвантажували буса в Олегів сарай і розходились на кілька днів, кожен у своїх справах. Потім Борис їхав у Київ і привозив звідти точні відомості: куди й коли необхідно доставити товар.

Гроші Борис „колегам" не віддавав. Отримавши виручку, відраховував кожному невеличкий аванс, а решту ховав і де ховав - не казав нікому. „Почнете смітити зеленню, - напучував він їх своїм,  зверхньо-глузливим як завжди, голосом, - згорите. А я горіти не хочу. Нашинкуємо доста капусти, вирішимо розбігтись - отоді й поділимось порівну. Суму ви бачите й жодна копійка звідси не пропаде! А поки що нехай бабки лежать собі в надійному місці. Осознали?" Олег сердився, погрожував усе кинути. Цідив крізь зуби, що мусить розслабитись після  пекельної роботи, але Борис залишався невблаганний. А Ріпа лише посміювався. На шмат хліба заробляв своїм щоденним клопітливим бізнесом, тож нагальної потреби в тих доларах не мав і вбачав, очевидно, в Борисових словах сенс. „Громадяни корсари, тримайте заощадження в ощадкасі!" - піддражнював він розпсихованого акробата.

Сьогодні була їхня сьома спроба.

- А що ти, Ріпо, зі своїми тугриками робитимеш? - спитав Борис.

Вони сиділи в мікроавтобусі, повідчинявши навстіж двері, пильнували гостинець і перекидалися знічев'я словами.

- Ясно що, - потягнувшись, ліниво проказав Ріпа. - Вкладу в бізнес. Гроші не мають лежати дурно, вони повинні рухатись. - І закінчив, як полюбляв, афоризмом: - Гроші роблять гроші!

- Ну-ну. А ти, акробате?

- А я нічорта не робитиму! Просто палитиму їх навсібіч. У свій кайф. Поки всі не спалю!

- Ага, - підхопив Ріпа. - На жратву ти їх спалиш! І куди вона, та прірва, в тобі дівається?

Олег давно вже закінчив чіпси і похрумкував тепер сухариками, які купив дорогою.

- Нехай тебе моя жратва не колише! - огризнувся. - Мо я так нерви вгамовую!

- А ти, предводителю, на що витратиш? - спитав Ріпа Бориса.

- То не твій клопіт!

- До речі, - продовжив Ріпа. - Скільки там уже в нас на рахуночку?

- Я ж вам казав: сорок два куски!

- Сорок дві тисячі! - видихнув замріяно Ріпа. Баксів! Нічого що казав. Таке можна хоч сто разів слухати, таке не набридає - класика! А завтра стане ще більше!

- Не кажи гоп! - обірвав його Олег.

- Треба шукати інше місце, - змінив тему Борис. - В цих краях нас, либонь, уже пасуть. Сьогодні тут харчуємося востаннє! Потім помізкуємо, куди перекинутись.

- Еге ж, - погодився Олег. - Гузном чую - тут починає припікати!

- Ум-гу, - замріяно кивнув Ріпа. - Ех, намолотити б тисяч по сто бабла та почати нове життя!

- Ідея непогана, - хмикнув Борис. - Та й задумки деякі є.

- Шухер! - стрепенувся Ріпа. - Здається клює!

Здаля, сяючи вогнями, наче новорічні ялинки, наближалися дві фури. Спливала вже друга година ночі й на шосе більше нікого не було. Ріпа вхопив ліхтаря і хутко вискочив з кабіни, а повернувшись, збуджено повідомив:

- Наша!

- Робимо! - скомандував Борис.

Ріпа завів мотора і бус виїхав зі схованки...

Від близькості довгоочікуваної здобичі корсарів охопив ловецький азарт: очі палали, руки нервово потирали одна одну, легені посилено помпували наелектризоване повітря.

- Ану відгадай, акробате, - Борис збуджено плеснув Олега по плечу, - яка деталь одягу вдягається найскоріше?

- Що? Якого одягу? Н-не знаю... може картуз?

- Ні, акробате, не картуз - наручники! -  Борис голосно зареготав.

Олега пересмикнуло:

- Тю, ти що? Знайшов коли про наручники!

Його знервованість звеселила Бориса ще більше:

- Не парся, Олежку. Все пройде чисто, я печінкою відчуваю!

- Ага чисто! Минулого разу мене ледве коробками не привалило! Було б мені „чисто!"

- Можна! - по хвилі мовчанки промовив Ріпа.

Почали відгвинчувати скло...

Царювала глибока ніч. Хмарне досі небо вияснилось і в матовому місячному сяйві можна було побачити дві рясно оздоблені ліхтарями фури, що мчать, шматуючи темінь, у безвість, і маленький, тривожно-червонуватий у світлі габаритів напівпричепа, мікроавтобус, котрий, наче кліщ до псяюхи, приклеївся до задньої. Лобового скла бус не мав і в темних його нутрощах щезали одна за одною білі картонні коробки, виринаючи перед цим із прорізаної в задньому брезенті вантажівки діри.

Таке міг побачити сторонній спостерігач, але сторонніх спостерігачів не було, навколишні села зморено спали й нікому не було ніякого клопоту до невтомних нічних вантажівок, які навіть такої пізньої години не зупиняються на спочинок.

- Комп'ютери! - видихнув Борис, розірвавши коробку, коли справу було вже зроблено.

- Ні, - зиркнувши через плече, поправив його Ріпа, удвох з Олегом вони встановлювали саме скло. - Ноутбуки! Ну, братва, оце пофартило! Якщо вдало провернути торг, то ми свою касу збільшимо принаймні вдвічі!

Олег свиснув. Борис хижо ошкірився:

- Значить провернемо вдало. Круто почали - треба круто й закінчити!

- Крутий кінець - справі вінець! - резюмував Ріпа.

Десь з-за найближчого повороту, хижо блимаючи вусебіч зловісними червоно-синіми сполохами, вилетів міліцейський автомобіль.

- По нашу кров! - скреготнув зубами Борис. - Рвемо кігті!

Та Ріпа вже й сам запускав мотора, круто розвертав мікроавтобуса й тис на педалі. Добро - встигли хоч закріпити скло.

- Давай бля, давай, давай! - верещав Олег, Ріпа вп'явся заціпенілими пальцями в кермо, Борис зіщуленими очима пильнував за переслідувачами.

- Гони, Ріпо, гони, бо накриють хорти, осознав? Гони!..

- Не відірвемось, чорт! Я вам що, Шумахер?! Та й вантаж!

- Гони!!!

Вскочили в якесь сільце, не збавляючи ходи поминули кілька закрутів, знов вилетіли в поле. Потужні промені фар міліцейського авто лупили в заднє скло і освітлювали всередині буса як удень; ревла сирена, щось гавкало в мегафон, червоно-сині сполохи барвили навколишню темряву в смерть... Ляснув постріл...

- По колесах!?

- Ні, поки що вгору. - Борис стояв уже напівзігнувшись біля задніх дверей. - Ану подай мені, Олежку, „кочергу".

Рвучко розчинились двері, полетіло під колеса переслідувачам кілька коробок, а вище, якраз на рівні лобового скла легковика, метнулася прямо під оту дратівливу червоно-синю блимавку темна продовгувата тінь... Світло фар легковика судомно смикнулося раптом кудись убік, вихопило на мить із темряви стовбури дерев поза узбіччям і туди ж таки, назустріч тим незворушним стовбурам, шугнуло все: і сирена, й мегафон, і блимавка... І все щезло в ночі...

 

                                                                2

 

Я знав його змалечку. Ще б мені його не знати, того шмарклю: одноліток, однокласник! Пам'ятаю, мені в насолоду було перекривляти його матусю, коли та кликала синочка додому: „Толю! Толику! Ходи обідати, швиденько!" Сміхота! А Толик, де б не був і що б не робив, схоплювався з місця й летів до мами, наче йому там медом було намащено!

Я його ніколи не любив. Було щось у ньому таке... Не такий він був, як усі. Вигукне було котрийсь із хлопців: „Біжім за посадку, по горох!" - усі зриваються, а він: „Не знаю, піду маму спитаю !" Або гуртуються всі на ставок - купатись, а він знову: „Мама мене не пускає - вода холодна!" Мамій! Або зайду було до нього, так просто, всі порозбігались - ні з ким погратися. „Ходім, - кажу, - на вулицю!" А він сидить, книжку читає. „ Не хочеться, - каже, - знаєш, яка книжка цікава!" Ну хіба не пришелепа? Скільки забійних розваг можна вигадати, а він - книжка! Взимку гасаємо всі, аж пара з нас хмарами: то на льоду в хокей, то з гори спускаємось на санках, а він стоїть десь ізбоку, хустками хрест-на-хрест поперев'язуваний - мерзне! Жде, поки мама обідать гукне!

Раз я прямо не витримав: зайшов до нього. „Гайда, - кажу, - нам одного не вистачає на майданчику!" А він сидить, блюдечко перед ним з варенням - чай п'є. Ну хто це при розумі посеред білого дня чай питиме! Тут забіг до хати, скибку в воду вмочив, цукром посипав і гей - рви далі! А цей... „М-м, - довбешкою мотає, - холодно!" Ну я й плюнув йому в чашку! А воно як окунь: баньки вилупило й ротиком плямкає безгучно, не зна, що казати. Ми в хаті самі були - і пожалітись йому бідолашному нікому. А потім плямкало скривилось, губка затремтіла й слізки на оченятах. Одне слово - слинько!

А в школі, класі здається в четвертому, він ще й не такий номер замандьорив - втріскався! Ото було реготу! Увесь клас над сердешним Толиком потішався.

Привели тоді до нас новеньку: чемна, акуратна, в окулярах - Валерія. Ще й „штокає" по російському! Та нічого там аж такого вже не було, але наш мамійчик закохався в неї по самісінькі вуха. Никає школою, мов сновида, нічого навкруг не бачить, аж за парти чіпляється, і такими поглядами в чотириоку стріляє! Ну нам аж животи позсудомлювало, поки ми пирскали та гиготіли з нашого дурника, а вона плаває класом, наче пава, носа задерла, буцімто нічого не помічає, але видно, що кайфує. Я не втерпів - зіштовхнув їх два-три рази лобешниками, ніби ненавмисно, то вони таких раків пекли та хутенько по кутках розбігалися, наче шкоду якусь вчинили.

А то на уроці фізкультури... Фізрук саме десь вийшов, ми - хто м'ячиком перепасовується, хто просто собі стоїть. Та пава стовбичила якраз біля турніка, з дівчатами теревенила, коли дивлюсь: наш міхом прибитий „Ромео" підходить і, підскочивши, хапається за поперечину. Це Толик збирався їй показати, який він спортсмен. І що б він їй, цікаво, показав? У нього ж на обох руках м'язів, як на хвості в горобця!

Ну висить він, розгойдується, ніжками-сірничками кумедно подригує, а вона стоїть, наче з подругою ляпає, але бачу: й на нього крізь окуляри косує: Ну покажи, мовляв, на що здатний! А я ззаду підбіг та смик його за штанці й донизу. Та разом із трусами!

О, на це варто було подивитись! Воно, нещасне, одразу - хрясь на підлогу, тоді схопилося й, підтягуючи на ходу штани, - геть із спортзалу! Вилетів як куля! А тут саме вчитель заходить. „Що таке?" - питає. „Та, - кажу, - оце в Толика живіт заболів, то він у туалет побіг!" Сміху було...

Нащо я його принижував? Чому щоразу, бачачи Толика, я просто несамовитів? Що зі мною робилося? Чи з нами?..

 

Вода. І звідки вона береться? Капає зі стелі поволі, нудно й монотонно. І рідко. Може краплина за хвилину. А може за годину - звідки мені знати? У мене ж годинника немає. Але капає завжди, вдень і вночі. Напевно вдень і вночі. Як це воно зветься - конденсат? Вода зволожує мій одяг, зволожує постіль. Потім певно знову випаровується, щоб випасти росою на стелі і знов капнути вниз. Кругообіг. Ти бач, згадав забуте слово. Ще з підручника.

Згадав... Так, згадувати - це єдине, що мені залишилось. І думати. Про воду, наприклад. Зараз підставлю долоню й чекатиму поки на неї впаде краплина. Скільки чекатиму? Хтозна - годинника в мене немає. А нащо мені годинник? Нащо взагалі годинники? Вимірювати час?

А що це, час?

Навіщо він?

І чи існує він взагалі?

 

 

Вихопились! Випручались із самісінької пащі червоно-синього звіра коли вже, гадалося, мали зімкнутись щелепи. Таки вихопились!...

Додому бус летів мов на крилах. Сиділи, нервово курили, Олег марно нишпорив по кишенях, вишукуючи їстівного, озирались. Але за ними мчала тільки ніч. Одразу вирішили зав'язати, нічого спокушати долю. Здати товар, розкинути бабки і... Може згодом, може колись... а поки занишкнути, розчинитись...

А таки вихопились! Борис смоктав сигарету за сигаретою і жбурляв недопалки геть...

З Києва поверталися задоволені: Дорогою ніхто не спинив, не перевірив, і оборудку прокрутили, вважали, вдало. Двадцять дві тисячі доларів гріли Борисову кишеню, та докласти те, що приховано, - нормально! Усього шістдесят три тисячі, по двадцять одній на буца. Приїдуть - розділять.

Ріпа замріяно пас поглядом сіру стрічку шосе. Гроші, гроші просилися в діло негайно! Розкрутити справу по справжньому, зіп'ястися на ноги, звести власний магазин, найняти персонал! „Куріпченко й компанія!" Ні - „Куріпченко й син!" Як у давні часи! А що, малий скоро підросте - буде батькові поміч! Удвох керуватимуть фірмою. А Наталка головбухом - вона грошики рахувати любить! А коли Наталка стане набридати... Не як головбух! Ріпа знатиме тоді, що робити. Він у цих ділах мастак! А ще коли в кишені приємно муркотітиме щільно натоптаний гаманець!.. Гроші не лише великі двері відчиняють, - Ріпа хтиво посміхнувся, - а й маленькі потаємні дверцята! Скоріше б!

В Макарівку в'їхали, коли вже споночіло. Ріпа повів „Фольксваген" до Бориса.

- Стань отут, - буркнув той, коли авто підкотилося до повороту на його вулицю, - в тупичку поки розвернешся. Та й собаки тут люті - ґвалт... Я скоро. - Залишив авто й миттю розчинився в темряві вузенької, наче ковдрою, вкритою рясними садками, вулички.

Ріпа відхилився на сидінні:

- Таки Борис молоток. Кремінь! Хіба ні? Якби не він...

Олег мовчав.

Збігло десять хвилин.

- Щось довго він копирсається, - нервово реготнув Ріпа, - відкопує, чи що?

- Аби не вийшло занадто довго! - процідив Олег.

- Та кинь. Завжди в тебе дурне на мислі. Зараз поділимо тугрики, а вже завтра...

Але й за двадцять хвилин Борис не з'явився. Після короткої наради Ріпа з Олегом залишили авто й рушили до Борисової хати.

Відчинила Жанна, прив'яла, завжди ніби злякана, Борисова жінка.

- Салют! - буркнув Олег. - То де він там?

- Борис? Пішов... Добрий вечір.

- Куди пішов? - вузькі Олегові очі звузилися ще дужче.

- А я відкіль знаю? Хіба він мені каже? Цілий день не було, а це забіг хвилин на п'ять і знов... А що?

Пірати перезирнулись.

- Ану вийдім, - прохрипів Олег.

За хвірткою акробат ухопив Ріпу за груди:

- Це все ти, довбаний красунчику, бабський улюбленцю! Це через тебе мене кинули зараз на двадцять одну тисячу баксів! Я казав: гроші ділити зразу, а ти йому підспівував, ще й посміювався з мене! Чи може ти в долі, га? Надумали мене кинути? А хера!

- Пусти, - голосно прошепотів Ріпа й штурхонув приятеля в груди, але верткіший Олег миттю наблизився знов і несподівано своїм маленьким, але твердим, наче кістка, кулачком вдарив Ріпу в обличчя. Ріпа відповів. Вони зчепились і впали разом на землю.

- Що ви робите? - у відчиненій хвіртці стояла перестрашена Жанна. - Що це все означає?

Важко дихаючи, пірати підвелися й мовчки посунули до „Фольксвагена" - ні Жанна ні Ріпина Наталка про їхні нічні рейди нічого не знали й не повинні були знати.

- Може він давно біля машини, - буркнув Ріпа, - а ми...    

- Аякже! - сплюнув Олег. - Тобі що, досі не дійшло? Він змився!

Біля авто нікого не було.

- Утік, утік, пес коростявий, - сичав Олег. - Шістдесят три тисячі баксів - чому б не втекти! Чхать йому на Жанну, знаєш, як він до неї ставився!

- Чорт, - лайнувся Ріпа. - Не віриться! Підождемо ще, може підійде!

Але Борис так і не з'явився. Вони стояли на тісному перехресті двох вузеньких містечкових вуличок і дивилися в темряву однієї з них. Туди, звідки мав виникнути, але так і не виник Борис. У хатках за парканами десь уже спали, десь іще світилося, десь мерехтіли відблиски телеекрану, десь гавкнув собака, десь кашлянув, вийшовши на ґанок, господар. Борис зник...

Вранці Ріпа мав їхати на базар, але він вибрався на півгодинки раніше, заскочити до Бориса - може вже вдома. Вів навантажене товаром авто до знайомої вулички, а в голові не знаходили місця думки: Невже має таки рацію Олег? Невже втік? Покинув і жінку й дітей... Ріпа чував дещо про те, як потерпає від крутого Борисового норову його родина, та все ж... Отак взяти й усе кинути? А може він і не втікав, чого це вони зациклились на його буцімто втечі? Може сталося інше? Може його, наприклад, пограбували! У двох кроках від хати? Звичайно, за таку суму замочать і прізвища не спитають, але хто крім їх трьох міг знати, що Борис ітиме з такими бабками? Чи це сталося випадково? В Бориса так просто гаманця не віднімеш, хіба напала ціла компанія. Запитати в Жанни, чи не чула якого галасу?

Жанна відчинила майже миттєво, змучена, виморена.

- Не вернувся?

- Ні...

 Зі збляклого, мишастого кольору, обличчя на Ріпу дивилися її стривожені очі. Бориса Жанна боялась. І говорити про нього боялась. І запитати щось боялась. А раптом спитає зайве й Борис потім гніватиметься? А коли Борис гнівається... Жанна раптом з деяким докором сумління усвідомила, що, відчиняючи двері, боялась не того, що це не Борис, що Борис таки зник, а боялася саме його, Бориса. Як кричав би він зараз на неї: „Ну чого ти, гуска, витріщилась? Стоїш, як пень! Яке твоє діло, де я був? Де треба, там і був! А ти зустрічай, борщу насипай! Стовбичиш..." Жанна здогадувалась, що ця трійця, з Борисом на чолі, крутить якісь темні справи, але їй і на думку не спадало випитувати в чоловіка. Захоче - сам скаже, а не захоче, ну що ж, вона звикла не задавати питань. От і зараз стояла й мовчки дивилась на Ріпу...

- Ти от що, - промовив гість, - галасу поки що не здіймай. Та прийде, куди він подінеться! А вчора, десь по тому, як він заходив додому, ти нічого не чула на вулиці, ніякої шамотні?

- Та ні, власне, я в хаті була...

- М-да,  Ріпа не знав, про що з нею говорити.

- Може в Олега є які новини?

- Точно! Зараз я до нього проскочу. Ти не туманій. Як тільки щось довідаюсь - одразу тебе сповіщу. - Знайшовши пристойний привід залишити розгублену Жанну саму, Ріпа хутко завів буса й рвонув з місця.

- Мамо, а де тато? - визирнув з хати її молодшенький, Ілюшко. Вже прокинувся...

Того дня Борис так і не повернувся. Наступного йому треба було в зміну (працював охоронником на комбінаті) і, оскільки на роботу Борис не вийшов, то до Жанни приїхав Михайлович - високий, із сивіючим волоссям на скронях - Борисів начальник.

- Зник безвісти! - прорік він категорично, вислухавши пояснення знервованої жінки. - Заявляй у міліцію!

Назавтра Борис знову не з'явився і Жанна понесла заяву...

 

- Синочку! Це ти прийшов до мого Олежка! Ходи, синочку, ходи! До нас ніхто не ходить. Ми самі... Звідтоді, як покинула нас наша Любонька...

- Замовкни, старий! - змучено перебив батька Олег. - Я тобі каші зварив, ото сиди отамо мовчки та їж! Геть у старого мізки висохли, - пожалівся Ріпі. - Нікого не пізнає, варнякає сам до себе. Горе з ним.

Цілковито лисий, висхлий, із запалими щоками на вкритому темно-бурими плямами обличчі, вдягнений у сині бавовняні, двадцятирічної давності спортивні штани й картату, давно не прану, ретельно застебнуту на геть усі ґудзики сорочку, старий сидів на широкому металевому ліжку й дивився невидючими, здавалось, очима на гостя. Навколо нього, в мальовничому безладі було розкидано кілька подушок у драних наволочках, ноги старого до колін вкривала зашмульгана ватяна, без підковдренника, червона ковдра. Поряд, на засмальцьованій таці, стояла миска густої землистої маси, з неї стриміла й не падала почорніла від часу та від бруду алюмінієва ложка. Вся хата була просякнута випарами поту, сечі і давно не митого тіла - старий не залишав ліжка вже кілька років.

- Ну що, - продовжив Олег, - потішиш якими новинами?

- Жодними, - хмуро відказав Ріпа.

Надворі крапав ріденький, нечастий цього літа, дощик і вони мусили сидіти в хаті.

- Справді, - спалахнув господар. - Ще б пак! Які можуть бути новини - собака просто злиняв із нашими бабками! - Олег щосили гахнув кулаком об хиткий, застелений вичовганою до тканини клейонкою, стіл (старий, що підніс було саме ложку з кашею до рота, здригнувся й кавалок ляпнув прямо на вишморгане клітчасте покривало, що слугувало йому за простирадло). - Я ж казав, я ж казав: не можна було довіряти йому кабзу! Не можна! Такий кусень нікому не можна довіряти! А ти ще й приколювався! Ах падло, ах негідь! Та я життям важив! Та я загнутися міг щомиті!

- Охолонь, - спробував заспокоїти приятеля Ріпа. - Доконечно ще ж нічого не відомо. І документи, казала Жанна, його на місці, куди ж він без документів?

- Документи? - хмикнув Олег. - Нові купить!

Йшов одинадцятий день, як зник Борис. Жанна подала заяву в міліцію і Ріпу з Олегом викликали до райвідділу, як останніх, хто його бачив.

„Так, - відповідав Ріпа, сидячи навпроти втомленого, байдужого на вигляд лейтенанта. - Він у мене підробляє. Я, знаєте, торгую - приватний підприємець. А Бориса беру з собою на Київ. І Олега - двох беру. Треба, знаєте, й товар завантажити й охороняти. Різне буває. Знаєте, кажуть: тримай кишеню - Київ близько! Еге, й того дня їздили. Еге, десь о десятій вечора. Так, підвіз майже до хати - він винен мені трохи грошей, дрібня - двадцять гривень, то хотів удома взяти й віддать. Вийшов: Підожди, - каже, - я скоро, -  і... Ні, більше нічого не казав. Не знаю. Просто виліз та й пішов. Ні, дверцятами не хряснув. Ну додому, а куди ж? Ні, не чув. Ні, не зустрічав." Щось подібне відповідав і Олег.

- Кинув, кинув нас, як поганих лохів! - ще більш розпалювався господар. - Пам'ятаєш, як він казав: „Сьогодні мозолимось востаннє"?

- Ну, він мав на увазі не те...

- Це ТИ думав, що він мав на увазі не ТЕ, а він мав на увазі саме ТЕ! А як він відмахнувся, коли ти спитав, що він робитиме зі своєю часткою, га? Ото!

- Ну добре, - зітхнув Ріпа. - Виходить так: Якщо він змився з нашими кровними, то треба його - хоч із під землі. Якщо з ним щось трапилось, ми не знаємо що, то один чорт треба його шукати, щоб через нього знайти гроші. Коротше - де каса?

- Каса, - дріботів пальцями об стіл Олег, - каса... А що, коли каса вдома? В Жанки! А що, коли це лише хитрий хід і вона чудово знає де він? І тільки тягає нас за носа, га?

- Ну не знаю, - засумнівався Ріпа. - Ти ж сам казав: не так він уже й любить свою половину, щоб ділити з нею шістдесят тисяч баксів. Хоча...

- Та він нікого не любить, окрім себе, але... але... треба йти до Жанни!

- То ходім, - погодився Ріпа.

Виходячи з-за столу вони засовали стільцями й старий, який було задрімав, прокинувся:

- Ти ходи до нас, синку, ходи. Ми самі. А може ти яку молодичку найдеш для нашого Олежка...

- Та замовкни, старий! - спробував урвати батьків монолог Олег. - Я прогуляюсь. Ненадовго.

- ...З того часу, як пішла від нас наша Любонька...

Залишаючи кімнату, Олег вкинув  до кишені чималу жменю бубликів із широкої бляшаної миски, що стояла на старому, помережаному зморшками тріщин, буфеті.

 

Шурхіт. Він знайомий мені до крові. До кісток. До хребта! Я чудово розрізняю його, ледве він починається. Я розкладаю його на наймізерніші частки. Кожен звук! Іноді мені здається, що я чую шурхіт іще до його початку. Таке можливо! Колись, як я служив у армії, я навчився прокидатись рівно за хвилину до того, як черговий гавкне: „Підйом!" Прокидався й лежав із заплющеними очима. І знав, що зараз гавкне. Отак і тут. Ось зараз... іще кілька секунд... почнеться шурхіт. І шурхіт починається! Може він відчиняє ляду щораз об одній і тій же порі? Не знаю. В мене немає годинника.

Кожного разу шурхіт видається однаковим. Але ні - то лише на перший погляд (погляд?), насправді шурхіт щораз інший. Багато чого навчився я визначати за шурхотом. Ну, приміром, погоду. Коли надворі моква - шурхіт один, коли суша - інший. Власне, чорт його маму зна, що воно там надворі, але мені чомусь так здається!

І настрій його я навчився вгадувати за шурхотом. Шурхіт тихенький, тягучий - він спокійний, шурхіт короткий - нервує, щось там у нього нагорі негаразд. Різний буває в людини настрій і так само різний вона створює шурхіт.

Здається, я все знаю про цей шурхіт. Ні, не все. Одного я таки не знаю: не знаю, ЩО воно, власне, шурхотить. Можу лише припускати. Це певно він чимось накриває ляду. Щоб ніхто не почув, якщо раптом закричу. Може якимись ковдрами. Чи ганчір'ям. Чи ще чимось. До речі, абсолютно даремно. Даремно він це робить -  я зовсім не збираюсь кричати, я що - самогубець, а поливальниця? Колись я спробував закричати. І навіть закричав. Один раз. І навіть не злякався поливальниці. Я ще тоді був недосвідчений. І не знав, яку вона таїть небезпеку...

Того дня в мене сльозилися чомусь очі. Дуже довго сльозились очі й різало так, як ото буває, коли надивишся на електрозварку. І голова боліла... Еге, боліла голова. Я, здається, навіть застогнав. І отямився від власного стогону. Я розплющив запалені очі й побачив, що лежу на купі якогось лахміття (тоді воно не було ще вогким). Я роззирнувся: з чотирьох сторін мене оточували глухі, ні вікна ні дверей, муровані з паленої цегли, стіни. Я лежав на купі ганчір'я на дні цегляної ями метрів зо три в довжину й метра півтора завширшки. Майже така, як могила. Цементована підлога, цегляні стіни, бетонована стеля. У стелі, либонь на більш ніж двометровій висоті, - квадратний отвір. Поруч, біля отвору, вмонтований у стелю патрон з лампочкою. І моя рука... Я ворухнувся й побачив, що моя права рука обхоплена в зап'ястку широким залізним обручем, який з'єднувався з товстим ланцюгом, а ланцюг тягнувся до вмонтованого в підлогу масивного металевого кільця - я був прикутий!

Усе це я розгледів завдяки світлу, котре лилося згори, крізь отвір ( я не знав іще тоді, як рідко воно мене навідуватиме, денне світло!) Поворухнувшись, я дзеленькнув ланцюгом і тоді вгорі, в квадратному отворі стелі, з'явився він. Я впізнав його, хоч мені й сльозилися очі. Я нічого не тямив. Не розумів, що зі мною скоїлось і як я тут опинився. Я витріщився на нього запаленими, нічого не розуміючими очима, а він стояв там, нагорі, й дивився на мене сумним, навіть співчутливим поглядом. „Ну от, - сказав він. - Тепер ТИ будеш моїм рабом..."

Отоді я й закричав. Закричав і кинувся до нього та ланцюг нещадно шарпонув мене донизу й обруч боляче вп'явся в руку. „Відпусти, - кричав я. - Відпусти, худобино! Я однаково тебе придушу, але відпусти і я придушу тебе швидко й майже не боляче!" Я сидів на смішній купі мотлоху й кричав. Я його лаяв. Я йому погрожував. Я йому наказував. А він стояв собі мовчки й дивився на мене сумним співчутливим поглядом.

Потім у його руках з'явилася поливальниця. Звичайна оцинкована поливальниця з ручкою і лійкою-розприскувачем на носику. Такою поливають квіти й розсаду в парниках. І він мене полив. Несильно - так, лише трохи окропив. Я знавіснів: ухопив обіруч ланцюга й рвонув щосили, намагаючись вирвати кільце з підлоги. Марно! А коли я знову звів погляд, то побачив, що в своїх кволих тоненьких руках він тримає вже не поливальницю, а дроти. Два кінці звичайної проводки в білій ізоляції, по одному в кожній руці, й кінчики дротів, я помітив, було зачищено. Я не знав іще тоді, що на мене чекає та все кричав. А він простягнув уперед руки, щоб я добре бачив кінчики дротів і... стулив їх докупи... Людське тіло добре проводить струм і одяг теж добре проводитиме, якщо його зволожити... Сліпуче лезо влучило мені прямісінько в мозок, жахливий удар, здалося, розкроїв мене навпіл і обидві мої половини лантухами гепнулися на ганчір'я...

Либонь я на деякий час зомлів. Скільки пролежав непритомний - хтозна. Згодом, понівечений прийшов до тями. Я лежав усе на тій таки купі ганчір'я, моє тіло дрижало. І боліло. Наче я цілий день, без перепочинку, тягав величезне каміння. Підборіддя було вологим, але не від поливальниці - від слини. І вологим було не лише підборіддя, штани теж - я це відчував! І теж не від води... Щось мигнуло мені тоді в моїй покраяній на шмаття пам'яті, щось далеке... Знову, знову ти бачиш мене таким... Мені закортіло його вбити. Зараз. Негайно. Та я не міг навіть підвестися.

Я розплющив очі й із болем, крізь сльози, крізь запону туману подивився вгору. Він усе стояв там, нагорі, і все дивився на мене сумним уважним поглядом. „Не треба кричати, - промовив він. - Якщо кричатимеш, то я робитиму отак! - і зблизив кінчики дротів у білій ізоляції ( моє тіло задрижало відчутніше). - Зрозумів?"

Я зрозумів. Але здаватись не збирався. „Відпусти мене, - прохарчав я, випльовуючи з рота згустки слини навпереміж з кров'ю. - Відпусти ти, слизняк! Відпусти, бо горе буде!" Він не відповів. Він просто знову стулив дроти...

Так, тоді я ще був недосвідчений. Тоді я ще не знав, що з ним не можна сперечатись (поливальниця - дроти - струм), йому не можна погрожувати (поливальниця - дроти - струм), його не можна дратувати (дроти - струм). Треба тільки мовчки слухати. І відповідати лиш тоді, коли він сам про щось запитає. Правда, він ніколи нічого в мене не запитує. І в жодному разі не слід просити сигарети (Дивно, але потяг до куріння зник у мене досить швидко. Авжеж - перебування в бетонованому мішку - дієвий спосіб кинути шкідливу звичку!), це його особливо дратує.

Шурхіт. Я добре його чую. Іще раніше, ніж він починається. Шурхотить недовго. А тоді відчиняється ляда й до мого склепу потрапляє вбога частка денного світла разом із такою ж вбогою дещицею свіжого повітря. Коли надворі сонце, світла більше, коли хмарно - менше. Я таки навчився вгадувати погоду!

Він відчиняє ляду один раз на добу, чи один раз на дві доби - я не знаю. І опускає мені шворку. Звичайну білу шворку на якій сушать білизну. Тут може виникнути спокуса щосили смиконути за неї донизу. Може, тримаючись за шворку, він упаде на підлогу і я зможу його дістати. А може мені поталанить і він втрапить прямо в отвір? Не слід коритися цій спокусі. Не варто. Інший кінець шворки прив'язано десь у нього там, нагорі, і тримає він її дуже обережно, самими пальцями. (Звісно, я це перевірив, результат - поливальниця - дроти - струм.) Треба просто прив'язати до кінця шворки відро, мою „парашу", і все. І не варто силкуватися вихлюпнути вміст „параші" йому в обличчя - не вийде  (поливальниця - дроти - струм). Потім він повертає мені порожнє відро, на дні якого стоїть миска з якою-небудь поживою. Їжа цілком пристойна. Підозрюю, що йому ліньки готувати для мене окремо і я їм те ж, що й він. Від харчів у жодному разі не слід відмовлятись (раз я відмовився - поливальниця - дроти - струм), миску з їжею не слід жбурляти в куток (поливальниця - дроти - струм) і борони Боже жбурляти нагору, намагаючись поцілити в нього (дроти - струм), навіть порожню (струм). І не варто ховати ложку з нестямною мрією заточити її потім і порізати собі вени. Слід просто повернути йому порожню миску. В тому ж таки відрі. А тоді відв'язати шворку. І подякувати. Ні, дякувати не треба - це я так жартую. Потім він зачиняє ляду і вмикає мені світло. На годину, на дві - не знаю. В мене немає годинника. Годинник мені не потрібний. Мені нічого ним вимірювати.

Горить світло і я розважаюсь тим, що розглядаю свою домовину: Голі цегляні стіни, гола стеля з лампочкою і квадратом зачиненого лазу. На підлозі купа ганчір'я: подертий матрац, вата клоччями лізе з дірок (її кількість, до речі, поступово зменшується - я використовую вату як туалетний папір), старі пальта, куртки, штани, піджаки, кілька драних мішків, дитячий одяг (певно ще його). Я можу змінювати свій гардероб. Можу вдягти пальто, або куртку, або піджак. Правда, лише на одну руку - на іншій обруч. Під стіною стоїть відро - „параша". Інколи поряд - пластикова пляшка з водою. Буває, він дає мені воду, буває - ні. Чому так? Не знати.

Як дивно все змінюється. Там, нагорі, в іншому житті, моє існування плинуло дико й безглуздо. Я мав усе, а гадав, що не маю нічого. Я був вільним і не тішився з того. Я навіть не дивився на небо, дурило! Я хотів розбагатіти, я страшенно хотів розбагатіти! Аби довести... довести... Це було так давно, що я вже й забув, що й кому... А тут. Тут розумієш справжню ціну речей. От, скажімо, бритва. Раніше я страшенно не любив ходити неголений - щоранку ретельно шкріб щоки. Я розумів, що леза він мені не дасть - просив електричну. Благав, плакав, пояснював. Щетина нестерпно мене дратувала, я ладен був здерти її разом зі шкірою. Та він... лише показав мені кінці оголених дротів. Далі я звик, а зразу... Боже, що я ладен був віддати за бритву! Все, навіть повітря, навіть дихання. Ну себто: перекрити його й край. І кінець. Але як?

 

Згори капає. Нечасто, але монотонно й нудно. То там то там велика темна крапля повільно, наче нехотя, зривається зі стелі й падає на ганчір'я, на мене, на моє довге липуче волосся та на зкемляну бороду.

Щоразу я бачу одне й те ж. Ті самі стіни, ті самі цеглини (поверхню кожної я знаю краще, ніж поверхню власної долоні), те саме ганчір'я на підлозі, та сама лампочка під стелею. Не надто різноманітне видовище. Але лампочка гасне й темрява поглинає навіть його. І залишаються мені тільки думки.

Думки і спогади.

І темрява.

 

                                                                 3

 

Рипнули двері  й пірати наштовхнулись на її тривожний погляд, погляд, у якому виразно читалося очікування біди.

- Є новини? - промовила замість вітання.

- Жодних, - вдруге за сьогоднішній день відказав Ріпа.

- А в тебе? - поцікавився в свою чергу Олег, прагнучи наскрізь протяти жінку пильним і суворим, як йому гадалось, поглядом. При цьому він продовжував жувати бублика.

Позад Жанни залопотіли дитячі ніжки і з-за маминого халата визирнув Ілюшко:

- Це не тато?

- Ні, маленький. Біжи собі в хату. Йди, - вона легенько штовхнула малого назад і обернулася до гостей. - Нічого. В міліції сказали: коли щось дізнаються - повідомлять. І нічого. - Пірати продовжували топтатися на порозі й жінка змушена була запросити їх до кімнати. - Заходьте.

- Слухай, - почав Ріпа, коли всі розташувались у вітальні, - а він нічого тобі не залишав, на зберігання?

- Як це, на зберігання? - не второпала Жанна. - Все його тут зберігається.

- Щось особливе, - уточнив Ріпа. - Якийсь пакунок?

- Н-ні... Нічого такого. Що ти, власне, маєш на увазі?

Олег тим часом походжав кімнатою. Так, ніби як гість, знайомився з помешканням, але водночас намагався вгледіти щось особливе.

- Гроші він має на увазі, - наблизився акробат до Жанни. - Гроші, бабки, розумієш? Борис десь зарив наші гроші. Ти часом не в курсі, де вони?

- Ні, - в Жанни затремтіла нижня губа. Вона переводила стривожений погляд з одного на іншого. - Ви ж знаєте: мене в ваші справи...

- Точно не знаєш?

- Точно! - вона розгублено розвела руками. - Він нічого мені не розказував. Він взагалі...

- Нам треба зирнути на його барахло, - перебив Жанну Олег.

- Та яке там у нього барахло! Одяг в шафі...

- Ми подивимось, - підвівся Ріпа. - Не бійся, ми в тебе нічого не візьмемо, нам лиш треба знайти своє.

Вони пішли по хаті. Перетрусили Борисів одяг, позаглядали під матраци, перебрали посуд у серванті.

В дитячій Ілюшко і старший Борисів хлопчик Ванюшко сиділи перед телевізором і, тримаючи в руках джойстики, невідривно слідкували за маленькими в'юнкими чоловічками на екрані.

- Це не тато! - байдуже прокоментував Ілюшко, коли чужі дядьки зазирнули до кімнати, а Ванюшко, відірвавшись на мить від екрану, кинув на прибульців уважний погляд великих допитливих, синіх, як у мами, очей.

Ріпа з Олегом обнишпорили хату, обшукали подвір'я, сарайчик, облазили горище. Ніякої схованки, ніякого пакунку й ніяких грошей вони не знайшли. Під кінець обшуку Олег усе більше й більше нервував, дратувався й раптом, коли спускалися з горища на подвір'я, вхопив Жанну, за руку:

- І не доведи господи, якщо ти нас із твоїм благовірним дуриш!

Жанна сполотніла. Її нижня губа знов затремтіла й вона благально зиркнула на Ріпу.

- Е - е! - зупинив той роз'ятреного товариша. - Тихіше! Не треба її лякати.

- Я нікого не хочу лякати, - просичав Олег, відпустивши втім Жаннину руку. - Я хочу лише свої гроші!

- А скільки було грошей? - тремтячим голосом промовила Жанна. - Може я якось віддам? Із зарплати... Хочу піти на роботу. Борис не пускав, та тепер...

Олег лише нервово реготнув.

-  Нікому ні про наш базар, ні про гроші ні слова, - сказав їй на прощання Ріпа, - бо це може зашкодити Борисові. А коли раптом щось найдеш... ти знаєш, де я живу.

Жанна сполохано й зацьковано кивала головою...

- Ну, що далі? - дратівливо спитав Олег.

Сиділи в „Фольксвагені" , акробат сердито хрумтів бубликом, а господар буса стукотів пальцями об кермо.

- Слід було взяти в неї список Борисових знайомих.

- Я й так знаю його знайомих!

- Значить будемо копати. Не може чоловік отак просто хоп - і щезнути! Складемо список і почнемо обходити всіх підряд. Може хтось щось чув, може хтось щось бачив, може хтось підозріло себе поводитиме. Не будемо розпускати шмарклі. Хто шукає, той таки знаходить! - оптимістично підсумував нараду Ріпа.

 

Було нам тоді десь літ по чотирнадцять. Я зібрав круг себе нічогеньку ватагу: Артур і Сашко Косирін - Косий. Обидва пацани надійні й небоязкі, якраз такі, що з ними можна сміливо на будь-яке діло рушати. І ми таки ходили, не сиділи дурно. Гараж у одного бевзя класно обчистили (замочок на ньому висів - сміхота), радіолу в якихось роззяв свиснули прямо з подвір'я (у них того дня голосна пиятика була - на ніч так усе й полишали!) Чудили, коротше.

А то надумали якось газетний кіоск бомбонути на автостанції. Він бовванів там увесь зі скла, наче аж просився, щоб по тому склу - та цеглиною!

Старикам я в таких випадках триндів, що йду на риболовлю. Рибалка з мене не дуже, але як алібі вудочка - річ незамінна. А що риби не наловив, то воно така справа - рибка плаває на дні!

Умовились ми тоді з чуваками на четверту ранку. Підкрались тихенько до кіоску і... Ну, словом, все в нас вийшло на раз! Правда, грошви взяли - кіт нанюняв. Виявилось, що там на ніч тільки монети залишають, але й тієї дрібноти ми нашкребли карбованців чотири. Ну а щоб клешнями дурно не вимахувати, нахапали там ще всякого непотребу: ручок, олівців, значків, журналів з кольоровими малюнками, книжок і - хода! А на другий день надумав я журнали в школу принести, хай хлопці подивляться, мені ж не жалко! А Толюня на той час літав уже в мене на побігеньках, як хорт. Толюню те зроби - Толюню це зроби, Толюню домашню роботу знайди, щоб скатати. Та не свою, в тебе почерк, що курка лапою - в котроїсь із дівчат випроси, ті гарно пишуть, каліграфічно!

Гасав Толюня круг мене, аж слину з рота перло! А спробував би не гасати - мої „шпали" на всю школу славились! Вріжу Толюні „шпалу" в праве вухо і праве вухо в Толюні вдвічі більше за ліве!

Як ішли до школи, то я вкинув йому журнали до портфеля - нехай тягне. А в школі пацанам роздав: „Дивіться, - кажу, - тоді Толюні повернете!"

А з міліції, виявляється, вже до школи подзвонили: хтось із учнів, мовляв, кіоск уночі грабонув. Ну комусь ті мої журнали в око і впали. Прилітає директор, прилітає завуч: чиї журнали, хто приніс? Ну всі, звичайно, показують на Толюню. І я показую, тільки не пальця а, щоб ніхто не бачив - кулака! Мовчи, мов!

А воно, нещасне, й так мовчить. Зблідло, губки тремтять. „Ти приніс? - питають. - Я. - Де взяв? - Мовчить. - Пішли!" Повели його в кабінет. Він іде - ледве ногами соває. Довгенько його там марудили. З міліції лейтенант приїхав. Я звичайно знав, що Толюня мене не продасть, та на серці все ж було незатишно: слабенький він, мамійчик. Ану як не витримає!

Вийшов він від директора - мармиза, мов класна дошка після уроку математики. Я його хутенько вбік: „Що, - питаю, - мене не здав? - Він головою мотає: - Ні. - А що питали? - Питали, де взяв. - А ти що молов? - Мовчав - хлипає. - Дурний. Було б казати, що найшов! - Батьків викликають. - Пусте. Ти кажи, що найшов, допетрав? Ішов у школу й побачив у бур'яні. Так усім і кажи. І тобі нічого не буде. А продаси..." - Я тицьнув йому під сякало кулака (а кулак у мене й тоді вже був нічого).

Довгенько його тоді мордували. І на зборах і на класній годині. Поведінку вліпили незадовільну. З піонерів хотіли виключити (Чи з комсомолу? Забув.) Він, правда, всім казав, як я його навчив, отож обійшлося ще, можна сказати, по божому. А скоро Артур подався собі на свій Кавказ і наша надійна команда розсипалась. Та хіба одна в мене була команда!

 

Лампочка. Зрідка вона освітлює моє лігво нудним мертвим сяйвом. Скільки: годину, дві? Біс її знає! Спочатку вона світить мокра. Вся її сліпуча груша вкрита густим шаром роси й великі кулясті краплі роблять лампочку схожою на чудернацький кришталевий качан кукурудзи з найбільшою та найваговитішою кукурудзиною знизу. Але лампочка швидко нагрівається й роса сохне. Спочатку менші краплі з боків, а тоді найважча, котра знизу. Лампочка при цьому тріщить, аж здригається, але не лопає. Спершу я щораз боявся, що вона лопне, а потім звик і перестав боятись.

Лампочка. Вона замінює мені сонце. Власне, вона і є моє сонце. І взагалі, хіба існує якесь інше сонце? Щось я не пригадую. Може колись... давно... Але я на нього чомусь ніколи не дивився. То може його й не було? Інакше, чого б я на нього не дивився? От зараз моє сонце - лампочка і я на неї дивлюсь. Цікаво, чи можна доторкнутися до сонця? Треба спробувати...

 

Здається, вони таки нанюхали слід.

Уже кілька днів Ріпа з Олегом обходили Борисових знайомих, близьких і не дуже, давніх, ще з дитинства, й нових, але ті здебільшого лише знизували плечима. Так, чули що пропав. Ні, давно не бачились. Ні, не розмовляли. Ні, не мають анінайменшого уявлення. А якщо навіть і бачились, то чогось корисного сказати не можуть. Ну перекинулись кількома словами - нічого суттєвого...

Пощастило Олегові. Давній Борисів приятель на прізвище Кривов'яз підтвердив, що дійсно бачився незадовго до його зникнення, з Борисом, але так, нічого особливого. Про те, про се поляпали. Кривов'яз поскаржився на старшого сина: той, негідник, схоже, якийсь дурман почав покурювати. Борис поспівчував.

- Може планував кудись їхати, не казав? - спрямовував думки співрозмовника в потрібному напрямку Олег.

- Правда, наче казав, - згадав Кривов'яз. - Я кажу, що той дурман з півдня везуть, а він наче так: „Ага, з півдня. Треба б, до речі, в Південноукраїнськ змотатись - давно не був!" Еге, так і сказав!

Решта було справою техніки.

- Так, - підтвердила Жанна (Дивно, але після зникнення чоловіка вона ніби посвіжішала і павутиння зморщечок біля очей трохи розгладилось). - У Південноукраїнську живе його двоюрідний брат Мишко. Як поїхав колись на атомну, так там і залишився. Оженився на місцевій, квартиру дали...

Довго чухатись Олег Ріпі не дозволив:

- Котимо!

Наступного дня з самісінького ранку вони рушили в путь і вже о третій були на місці. Жанна відшукала їм адресу (І нікому ні слова! - попередив її наостанок Олег), за якою пірати без проблем знайшли квартиру Борисового брата, в дев'ятиповерхівці на високому, відкритому шпарким степовим суховіям, березі Південного Бугу.

На дзвінок двері відчинились і перед ними постав огрядний вайлуватий дядько в дірявій майці, спортивних штанях з роздутими коліньми й дерматинових шльопанцях на ногах. Не дуже чисту майку розтягувало чималеньке „пивне" черевце, неголене обличчя вкривала нерівна по густоті, клаптями, щетина. За спиною чоловіка, десь у глибині квартири, цвірінькала канарка.

Господар дивився на прибульців без остраху.

- Добрий день, - чемно привітався Олег.

- День добрий.

- Ви Михайло?

- Еге ж.

- Покличте, будь ласка, Бориса.

- Якого Бориса?

- Вашого двоюрідного брата.

- Борьку? Та де він тут вродиться?

- Хіба він до вас не приїхав?

- Ні. А в чім, власне, справа?

- Гм... - Олег замовк.

- Ми з Макарівки, - підхопив Ріпа. - Борис казав, що їде до вас у гості, а ми тут у відрядженні, машиною, тож він передав нами свій багаж. Спустіться, будь ласка, вниз.

- То зараз, тільки Галі скажу...

- Покваптесь, прошу. Нам ніколи! - зупинив його Ріпа.

Внизу підійшли до мікроавтобуса.

- Заскочте всередину - там важкі валізи, - Олег легенько підштовхнув Михайла до дверей (Ріпа тим часом сідав за кермо). - Гостинці, знаєте. Те - се. Сальця либонь братан напакував домашненького!

Щойно Михайло опинився всередині й здивовано зауважив, що ніякими валізами там і не пахне, як Олег ускочив слідом, рвучко зачинив за собою двері й штурхонув розгубленого Михайла на підлогу. Ріпа рвонув з місця. Олег кинувся зверху на Михайла й притис до його неголеної щоки невідь звідки видобутого ножа (либонь того самого, яким на фурах кремсав брезент):

- Де Борис!?

- Що... що таке? - пробелькотів сполотнілий ураз Михайло. - Що вам треба?

- Де Борис? - повторив Олег.

Михайло лежав на підлозі й сповненими переляку очима слідкував за жалом ножа, яке повільно втискувалось у його пухку щоку. Підборіддя бідолашного тремтіло, з кута рота донизу пливла цівка слини.

- Борис? Н-не знаю... н-не знаю. Не бачив! Не знаю!..

- Коли він приїхав?

- Не знаю. Не приїздив! Давно його не бачив!

- Триндиш! Нам відомо, що Борис тут!

- Нема! Не бачив! Не знаю! Що вам треба? В мене нічого нема. - Михайло почав голосно й невміло схлипувати. - Я бідний! Все, що було - Галі на операцію, а зарплата...

- Чхати мені на твою зарплату! - розпалювався Олег. - Де Борис? Він до тебе приїздив?

- Ні, ні! Давно його не бачив. Років зо три. Я й здивувався коли ви сказали... Я бідний... У мене... Галі на операцію...

- Заткнись! І відповідай на мої питання!

Від'їхавши від будинку, Ріпа навмання зробив два-три повороти й за кілька хвилин бус опинився вже за межами містечка на ґрунтівці, яка покатом вела вниз, вочевидь до річки.

- Коли ти бачив його востаннє? - продовжував допит Олег.

Михайло лежав навзнак, однією рукою Олег тримав його голову за ріденьке волосся, а іншою поводив по спітнілій Михайловій шиї ножем.

- Кажу ж: уже років зо три... Приїздили з Жанною на іменини...

- А нещодавно, тижнів два тому?

- Ні, ні, не приїздив!

- Триндиш! Де він, де Борис, де гроші? Признавайся, сука! Бо я за себе не відповідаю!

- Які гроші? Господи, я нічого не знаю! - Обличчя допитуваного посіріло та вкрилося брунатними плямами. В широко розплющених очах панував жах.

„Фольксваген" зупинився на березі річки, поміж масивними гранітними валунами, що наполовину повростали в землю. Допит тривав.

- Слухай сюди ти, мішок з лайном, - продовжував Олег. - Питаю востаннє: Де Борис, де гроші? Зараз я вишпурдону тебе надвір, аби машину нам не загидив, і весь лівер із твого кендюха спущу! А тоді ми повернемося в твою квартиру... Хто там у тебе, жінка?

- Не треба! Не треба! Я нічого не знаю. Я ніколи з Борисом ніяких справ... Я сам собою... він сам... Я й не родався з ним надто...

- Він збирався до тебе!

- Не знаю, не знаю, чого б це він? Не знаю. Відпустіть мене - я нікому нічого не скажу!

Олег озирнувся на Ріпу. Той знизав плечима. Схоже було, що п'ятсот з гаком кілометрів було подолано даремно. Можна, звичайно, натиснути на Борисового брата дужче, але Жанна знала, куди вони поїхали і якщо з Михайлом щось трапиться...

- Вона знає, що ми... - сказав Ріпа.

Олег кивнув і, гидливо скривившись, перевів погляд на Михайла:

 - Бач оце перо? Не доведи Господи, я довідаюсь, що ти туфтиш - заріжу мов кабана! Хочеш жить - мовчи! І про наш базар - нікому! Ми всесильні й від нас ніде не зариєшся, втямив?

- Так, так! - жваво затрусив головою Михайло. - Нікому! Нікому... Я взагалі... я нікому... я в принципі небалакучий!.. Я не скажу... я забуду... клянуся... Я вже забув!...

Вони чемно підвезли Михайла, що трохи заспокоївся, до будинку й на прощання Ріпа вже зовсім по дружньому поплескав його по мокрій, спітнілій від страху та від спеки (тут, на півдні, пекло ще нестерпніше), спині:

- Ти вибач, братан. Така робота, тямкуєш? Зла не тримай - над нами теж начальство стоїть. А твій Борька нам заборгував дещо й злиняв. От ми й гасаємо, шукаємо його, кумекаєш? Віриш, братан, так важко - з людьми ж працюємо! Все нерви, все проблеми, все в дорозі... поїсти толком ніколи!

- Так, так, розумію! - закивав головою Михайло. - Така робота, я знаю, в мене теж он старший зміни... Я нічого... що поробиш... це життя. - Втямивши, що йому вже нічого не загрожує, Михайло посміливішав. - Я от що... гм... як сказати, - його очі неспокійно забігали, - а чи не можна було б і мені до вас? Я знаєте... сім'я... і Галі операцію... А зарплата... Я б вам згодився... Я дипломований інженер. Гм... а може той... зараз до мене... та й підобідаєте?

- Ні, вибачай, братан, - Ріпа ледве втримався, щоб не зареготатись, - треба їхати - діла.

„Фольксваген" вирушив у зворотному напрямку, а обнадієний Михайло (довелось таки пообіцяти бідолашному, що їхня „всесильна" структура про нього подбає) дивився піратам услід і тихенько сором'язливо махав ручкою...

- Що чинить із людьми жадібність! - сміючись, хитав головою Ріпа.

- Де, де бабло? - набурмосившись, повторював Олег...

 

Я знаю де вона, лампочка. Добре знаю. Іноді я взагалі думаю, що вона мені більше не потрібна. Навіщо? Я й без неї розрізняю кожен клаптик, кожен сантиметр свого каземату. Навпомацки можу впізнати кожну цеглину! Ось ця, з шкалубиною посередині - третій ряд, шоста з лівого краю, а ця, верхній кутик у неї надщерблений і це місце заліплено розчином - восьмий ряд, від правого кута п'ята. А прямо над нею - лампочка. Стелю я дістати не можу, годі й намагатися, а от лампочку... Лампочка трохи нижче. Ненабагато, та все ж... Якщо збити вкупу все моє лахміття... Головне - натягнути ланцюга. Ланцюг важкий, лежачи чи сидячи я його майже не відчуваю - звик, але якщо я хочу дістати лампочку, то мушу натягнути його, щоб він аж дзвенів! Це важко. Я знесилений. В мене тремтять руки (нещодавно відкрив). Я кашляю. Але спробувати треба.

І я пробую. Спинаюсь на купу ганчір'я, щосили натягую ланцюга, а другою рукою тягнуся вгору. До лампочки. До мого сонця. Я знаю де воно. Ось тут. У цьому місці. Ще трохи... ще... Дістав! І тут таки, знеможений, повалився на підлогу. Приречено дзеленькнув ланцюг - я не міг його більше тримати. Але я її дістав! Отже треба віддихатись і спробувати знову.

І я знов пробую. І дістаю. Трьома пальцями: вказівним, середнім і безіменним. Цоколь певно заіржавів і я не можу її прокрутити. І знов падаю... Але ще маю час - квапитись мені нікуди. І я знову пнуся до неї, до лампочки, до моєї підземної зорі. Виявляється, до сонця таки можна доторкнутися рукою! Принаймні - пальцями. Я знову знаходжу в темряві її холодне слизьке скло... і прокручую! І падаю...

Скільки разів я падав? Скільки разів підводився? І ось вона, мокра від роси лампочка в моїх змучених тремтячих долонях. Останнього разу я впав разом з нею. І не розбив. Я не повинен її розбити! Тому я обережно, так, щоб не роздушити, обхоплюю її всією долонею, легенько стискаю (легенько!) і... рвучко б'ю кулаком об коліно! Потім ще й ще. Потім підношу її до вуха й тихенько струшую. Є - шелестить усередині обірвана нитка! (Вибач, моє сонце!)

Як не хочеться підводитись! Правиця болить, немов через неї переїхали гусеницею, в тісному просторі не вистачає кисню й від задухи мені паморочиться голова, ноги дрижать, відмовляючись підтримувати схудлу, знесилену плоть. Але треба. Треба підводитись. Я не знаю, скільки лишилось часу та скільки мені його знадобиться, щоб закрутити лампочку на місце. Може скоро вже почується шурхіт? І якщо я не встигну, тоді що - поливальниця?

Найскладнішим було потрапити лампочкою в патрон. Власне, потрапляти я потрапляв, а от прокрутити перший виток... Я знов падав. Знову смертельним вироком дзвенів ланцюг... Раз я її впустив... На щастя лампочка впала на ганчір'я. А потім я почув шурхіт. Цього разу я його не передбачив, бо був зосереджений на іншому й шурхіт застав мене зненацька. Але лампочку було вже вкручено. Чи майже вкручено. Я таки встиг... І повалився вщерть висотаний за мить до того, як наді мною ворухнулась ляда, впало кілька холодних крапель і до ями впливло хворобливо-бліде й неяскраве, але таке довгоочікуване (тільки не сьогодні!) денне світло.

І знову треба вставати. Так, наче я просто спав. І вирівняти дихання. Й потамувати дрож. І поводитись, як звичайно. Щоб він нічого не запідозрив. І не зводити погляд. Щоб він нічого не прочитав у моїх очах. „Параша", миска з їжею. Все як завжди. Сенк'ю, повелителю!

А зараз десь там, нагорі, тихенько клацне вимикач. Ось, клацає! Та лампочка не засвічується. Він ще двічі клацає. Марно. Він стоїть і дивиться вниз. На мене. Спокійним співчутливим поглядом. Я підводжу на нього такий же спокійний погляд. А чого мені нервуватися? Подумаєш - згоріла лампочка. Це що, привід для хвилювання? Але всередині в мені все кричить! „Нахились! - волає моя закована в ланці (якщо вона взагалі в мене є) душа; - Нахились! - волає заціпеніла від болю правиця; - Нахились! - кричить мій запалений мозок. - Нахились! Подивись, що там із нею, з лампочкою. Перевір. Простягни до неї руку! Я ж не становлю вже для тебе ніякої загрози! Ось я сиджу на купі лахміття, сам ледве від того лахміття відрізняючись (хіба смородом). Бачиш, який я виснажений, який я байдужий до всього, який я кволий? Нахились до лампочки. Нахились! Нахились! Нахились... Нахились і тоді, зібравши докупи залишки танучих сил, я випрямлюсь, мов стиснена пружина оголеного відчаю; я кинусь на тебе, як кидається на здобич голодний здичавілий пес! Я дістану тебе, вхоплю за руку, увіп'юся в неї зубами й затягну до цієї вологої смердючої нори, до цієї могили, що ти її для мене викопав! Я обкручу навколо твоєї півнячої шиї свого ланцюга й натягну щосили! Нахились! І все закінчиться вже сьогодні! Нахились же, іму твою мать!"

Але він не нахиляється. Він не хоче дивитись на лампочку. Йому не цікаво. Йому байдуже.

І він зачиняє ляду...

Все марно. І мій біль. І мій піт. І моя надія. Та що біль, що піт! Хіба все моє нібижиття не минуло даремно? Тоді чому я досі не змирився? Чому опираюсь? Все ж так просто! Треба тільки ще раз натягнути ланцюга й ще раз вивертіти ту трикляту лампочку. Востаннє. (Однаково вона більше не світить!) І розтрощити її. І взяти скельце. Воно тоненьке й гостре, мов зіниця гада. Все ж так просто...

Але я вичавлений і спустошений. І навіть не відіпхнувши вбік ланцюга, я валюся на купу паркого вологого лахміття й засинаю (чи непритомнію?) Надовго? Не знаю. Та й чи не однаково? У мене ж нема годинника. Я давно згубив час і не маю анінайменшого уявлення про те, з якою швидкістю там, нагорі, день змінює ніч, літо (я ж, здається, потрапив сюди влітку) змінює осінь, хворобливу квітневу зелень змінює жовтневе, кольору старої крові, листя. І взагалі, може збігло вже ціле століття, як я пильную цю чорну смердючу та смертетворну нору, і тоді мені дійсно час перепровадитися вже в інше місце, а то моє перебування тут робиться на диво смішним.

І справді: молодий, повний сил і енергії чоловік ціле століття сидить у цегляному лантусі й тільки й те, що наповнює смердючим теплим лайном зелене пластикове відро та час від часу купує собі за те лайно порцію їжі, яку опускають йому донизу в тому ж таки відрі! Ну хіба не сміх!

І знов я не передбачив шурхоту. Що, вже минула доба? Чи дві, чи скільки їх там повинно минути? Відчинена ляда хекає теплим віддихом літа й униз тече шворка. „Параша", миска з їжею: картопля-мундирка, та шматок оселедця, та кусень хліба, та пластикова пляшечка з водою. Турботливий. Знає, що після оселедця захочу пити.

Я їм і ляда зачиняється. І тиша. Вимикач не клацнув. Він що, не збирається лагодити світло? Чи йому шкода на лампочку грошей? Чи він здогадується, що це я її зіпсував? Зіпсував, то сиди в пітьмі! Ну зажди! Ось я її знову викручу! І розіб'ю. І візьму скалку... Ось тільки трохи відпочину. Зовсім трішечки. Щось мене хилить на сон. Трошки полежу й наберуся сил перед останнім кидком. Я таки від тебе втечу...

Але я не втік. Звісна річ - звідси ж утекти неможливо. Навіть туди... Прокинувшись, я зауважив, що в мене якось незвично болить голова. Поки нею не ворушу - не болить, а варто поворухнутись - ніби на плечах жбан на дві третини налитий водою й від кожного поруху та вода б'ється в стінки, завдаючи моєму жбану тупого тягучого болю. Ні, то не вода, то мабуть ртуть...

А тоді знову відчинилась ляда і я все зрозумів. Пляшечки біля мене не було, а на стелі... На стелі, надійно схована під щільною дротяною накривкою, красувалася новенька (здавалось, вона сяє навіть не увімкнена) лампочка. Накривка була старанно пригвинчена - він зробив усе на совість. Міцно й надійно! І як воно в нього вийшло, він же й цвяха ніколи не тямив забити не зігнувши? Можемо, якщо захочемо!

„Ти недбало її закрутив, - промовив він своїм, як завжди, тихим і безбарвним голосом, голосом, у якому вичахли всі почуття. - Голова болить? Нічого, скоро перестане, то не шкідливо. - І додав по хвилі. - Не пощастило тобі..."

Я заплакав. А тоді закашлявся. Я плакав і кашляв, а потім перестав плакати й тільки кашляв. Довго, надсадно та безупинно. Кажуть, людина може викашляти власні легені. Либонь, саме це зі мною й відбувалося.

 

                                                                    4

 

    Розчинилися з шипінням двері й наче стривожені бджоли з вулика, висипали на перон пасажири бадьорої ранкової електрички. Багато міщан з Києва та з Білої Церкви приїздять до Макарівки базарювати - городина тут у порівнянні з міськими цінами куди дешевша. За ті самі гроші в Києві купиш кілограм, а тут можна виторгувати ціле відро чи картоплі, чи цибулі, чи перцю, чи іншого якого овоча, що його щедро плодить масний макарівський чорнозем. Треба лиш хутенько скупитися, щоб устигнути зразу ж і назад. Тому пасажири, озброєні порожніми відрами й кошиками, зі складеними „кравчучками" під пахвами, зазвичай прагнуть якнайшвидше залишити вагони й чимдуж поспішають на базар - бути першими! Але цей пасажир зійшов на перон без поспіху, з відчуттям власної гідності в уважних сірих очах, які не позбулися ще молодечого блиску. На позір видавався він колишнім військовим: висока спортивна статура, широкі плечі, розкішна, але акуратно підстрижена шевелюра сивіючого на скронях волосся. Роззирнувшись на пероні, чоловік підійшов до чергового міліціонера, котрий походжав неподалік, біля дверей лінійного відділення.

- День добрий! - привітався низьким приємним голосом, такий зазвичай називають оксамитовим. - Чи не підкажете, сержанте, як мені знайти одну вуличку? - і дістав з кишені папірця. Зирнувши до цидулки, міліціонер кілька хвилин щось старанно пояснював високому чоловікові, після чого той подякував і, тихо насвистуючи, попрямував у місто.

 

Ріпа морочився з „Фольксвагеном". Сподівання на золотий дощ розтанули десь разом із Борисом і тепер доводилося добряче паритись, аби зводити кінці з кінцями й не дозволяти захиріти своєму, ще до ладу не розкрученому, бізнесу. Через день ганяв на Київ по товар, для себе й для інших комерсантів, тож бус вимагав посиленої уваги. Ріпа не бачив, як до воріт підійшов недавній ранковий пасажир і, звіривши номер будинку з записом на папірці, штовхнув хвіртку.

- День добрий!

Господар визирнув з-під мікроавтобуса.

- Добрий...

- Перепрошую, ви Куріпченко Олександр Васильович?

- Я.

- Маю до вас розмову, або, як заведено зараз висловлюватись, перепрошую - базар.

- Про що базар?

- Перепрошую, розмова делікатна. Чи не могли б ви зайняти, так би мовити, зручніше положення?

„Хто такий? Якого біса йому треба?" - гадав Ріпа, вилазячи з-під машини й витираючи ганчіркою руки. Глипнув тихцем на незнайомця і в його грудях, ба навіть десь у животі, паскудною холодною жабкою засовалась незрозуміла тривога.

- Ну, прошу хоча б сюди, - він запросив приходька в салон „Фольксвагена".

- Чудовенько!

- Слухаю вас.

- Отже, - вмостившись на приставному стільчику, повів гість. - Я хотів побалакати з вами з приводу, - він витримав паузу, по якій продовжив дещо тихіше та втаємниченіше, - з приводу вашої нічної діяльності на далекому пустельному шосе...

Ріпа зблід. Він з усіх сил намагався не виказати паніки, але від проникливого погляду таємничого гостя годі було щось приховати.

- Та ви не переймайтеся, - заспокійливо підвів руку незнайомець. - Я не збираюсь вам шкодити. Я, так би мовити... гм. Вважайте, що це прийшов податковий інспектор. Владнати деякі питання  з платежами і аж ніяк не перешкоджати вашій, сказати б, комерції!

- Яка комерція? - Ріпа ковтнув густий кавалок слини. - Яке шосе? Щось... Щось я не розберу...

- Ну нащо ви так, Олександре Васильовичу? Не треба. Хіба ви досі не втямили? - гість нахилився ближче до Ріпи й прошепотів, дихнувши на того запахом апельсинової жуйки. - Я знаю все. Все...

 

Зараз, коли кожен прагне стати власником бодай старенького, латаного - перелатаного „дряпака", аби лиш були колеса й було про що потеревенити з сусідом (клапанець підстукує та масло починає, чорт, їсти), він небезпідставно вважав себе представником вимираючого класу, таким собі „динозавром", тому що авто не мав і мати його не хотів. Він був велосипедистом.

Ще в далекі студентські роки збиралися вони у веселу сміхотливу компанію, хлопці й дівчата, пакували спорядження, ладнали велосипеди й встигали об'їздити за літо то Південне узбережжя, то Карпати, а то й Північний Кавказ. Звісно, він давно вже не студент, і компанія їхня студентська давно розсипалась, і далеко не кожен із неї зберіг вірність велотуризму, але для нього то залишилось пристрастю на все життя!

Із зими ще починав готуватися до відпустки: вивчав путівники, складав маршрут, підганяв спорядження, скільки тисяч намотав він на своєму вірному „туристі"! Наставала година „Ч" й він щезав із Києва, ніхто не знав де він, у якому напрямку крутить педалі, де ночує та що готує собі на вогнищі.

Цього літа він їздив у придунайські плавні. Чудові, ні з чим не порівнювані місця! Цілий тиждень квартирував у неговіркого браконьєра, який годував сім'ю тим, що давали Бог і Ріка. Удвох вони маскували мережі в численних дунайських протоках, полювали на птицю, ставили пастки на сторожких ондатр.

Тут він працював м'язово й відпочивав душею. Який цікавий, який неповторний край! Далека, Богом і людьми забута околиця як колись велетенської, так і теперішньої меншої держави.

Так, часи змінилися. І на той таки Північний Кавказ уже не поїдеш, тому що там стріляють і звідти можна просто не повернутись. Але ж нині відкрились інші перспективи - Європа! Це була його заповітна мрія! Проїхати через увесь континент, до Португалії й назад, двома різними маршрутами. Варшава, Берлін, Париж, Мадрид!.. Від самих тільки назв дух перехоплює! І все це можна побачити на власні очі, доторкнутися! А тюльпани Голландії, а Рив'єра!..

Але... На старенькому виробленому „туристі" в Європу годі й потикатись. До Європи слід готуватися ґрунтовно. Щоб не було соромно. Щоб не виглядати там жебраком. Потрібен новий сучасний велосипед, нове спорядження, візи, страховки... Відповідний одяг, гарне взуття. За найскромнішими підрахунками все це тягнуло на вісім тисяч доларів, а звідки взяти? Інститутської зарплати й на життя вистачає ледь-ледь, а пошуки спонсора поки що залишались на рівні пошуків...

На зворотному шляху відвідав Софіївку. Він завжди зупинявся тут, якщо маршрут пролягав поруч. Любив цей парк, це диво світу, збудоване всемогутнім магнатом для своєї коханки. Не шкодував чоловік грошей на власні забаганки, тямив, що один раз на світі живе!

Тут він відпочивав. Не бігав за метушливими екскурсантами, які прагнули чимскоріше оглянути все, а походжав неквапом, всотував у себе енергію вічної краси, краси, витвореної ціною романтичного злету одних і крові та смерті інших. Дві сторони медалі (медалі за що?), як і все в цьому житті...

Того вечора місцем ночівлі він обрав рясний маслиновий чагарник, що майже впритул підступав до шосе - наче не дуже засмічено та й густі зарості надійно сховають подорожного від лихого ока.

Вже дрімав у спальнику, коли на крихітну галявинку, поряд з місцем, де він розташувався, заїхав автомобіль. „От чорт! - лайнувся подумки. - Невже доведеться згортатись? Добре, як заїхала парочка, ці швидко зроблять своє діло й ушиються. А якщо п'яна компанія? Шум, гамір, гучна музика... І хтозна ще, як вони поведуться, уздрівши самотнього мандрівника!"

Він прислухався. З авто вийшло кілька чоловік, помочились, неголосно перемовляючись, у траву зовсім близько від нього (добре, що велосипед стояв з іншого боку) і знов позалазили до кабіни свого авто.

Шум на шосе поволі стихав і згодом він почав розрізнювати окремі слова незнайомців, котрі нікуди вочевидь не квапились і знічев'я перемовлялися собі в кабіні при відчинених дверцятах. Спочатку він зовсім не збирався підслуховувати, лише чекав, поки несподівані сусіди заберуться й він спокійно собі засне, але автівки шелестіли нічним шосе все рідше й голоси в кабіні звучали все виразніше:

„До речі, - чулося з лівого боку чужого авто, либонь це був водій, - скільки там у нас на рахуночку? - Я ж вам казав, - відповідав глухий голос правіше. - Сорок два куски. - Сорок дві тисячі! - знову лунало зліва. - Баксів!"... Асфальтівкою прогуділо авто... „Треба шукати інше місце, - знову басував похмурий голос праворуч. - В цих краях нас либонь уже пасуть!"...

Велосипедист лежав увіп'явшись очима в темряву й боявся поворухнутись. Розмова починала цікавити його все більше. „Шухер! - вигукнув водій. - Здається клює!" Через якусь хвилину таємничий автомобіль завівся, водій увімкнув вогні, чим і дозволив туристові, визирнувши зі спальника, розгледіти номер. Не покладаючись на пам'ять, він навпомацки занотував його в свій записничок. Авто виїхало на шосе, а велосипедист довго ще не міг тієї ночі заснути, а коли заснув, то йому приснився чомусь Париж...

Розшукати власника таємничого нічного авто особливої мороки для нього не становило. Колишній однокласник, а нині полковник міліції, хтозна, повірив чи ні його історії про нахабу, який мало не збив бідолашного велотуриста на дорозі, але через кілька днів зателефонував і, по військовому чітко, доповів: „Автомобіль „Фольксваген" білого кольору, державний номер 173 - 91 КХ, зареєстровано Макарівським МРЕВ на ім'я Куріпченка Олександра Васильовича, який проживає за адресою... " і, назбиравши відгулів, велосипедист поїхав у Макарівку...

 

- Отже, - вів далі гість, - за своє мовчання я прошу зовсім дещицю: вісім тисяч. Погодьтеся, для вас із вашими прибутками ця сума тягарем не стане. А саме вона мені конче необхідна. І все, я залишаю вас назавжди. До речі, давайте одразу з'ясуємо все до кінця: Якщо, боронь Боже, зі мною щось трапиться... Ну там цеглина впаде на макітру, чи авто мене зіб'є, випадково - докладний звіт про ваші героїчні подвиги, а я, повірте, дійсно щиро захоплююсь вашою відвагою, негайно буде відправлено, м-м-м... самі знаєте куди. Те ж таки відбудеться, коли ви, про що я не наважуюся й гадати, раптом не виявите бажання проспонсорувати мене цією незначною для вас часткою. Згаданий звіт, до слова, надійно захований, і навіть не в моїй квартирі, хоча й барліг мій знайти вам буде непросто. Отже, Олександре Васильовичу, я гадаю ми добре один одного зрозуміли й між нами не виникне ніяких прикрих недоречностей. А гроші, коли ваша ласка, я волів би отримати зараз. Може ще встигну, - гість глянув на годинника, - на обідню електричку.

Ріпа мовчки дивився на прибульця. Якби ця чудасія відбувалася не з ним, він би вже давно розреготався. Вісім тисяч? Увесь його теперішній оборот, не рахуючи власне „Фольксвагена", тягнув тисячі на дві, не більше. А цей шантажист вимагає вісім! Звісно, він же не знає...

- Ну звісно, - промовив Ріпа. - Ви ж не знаєте...

- Що?

Ріпа зобразив кислу й водночас іронічну посмішку:

- Ви ж не знаєте, як там вас?..

- Ну, скажімо, Валер'янович.

- ...Валер'яновичу. Ви ж не знаєте, що трапилось останнім часом. Хоч і переконуєте мене, що знаєте все.

- Ну й що ж трапилось? Тільки давайте, знаєте, без води. А то ще видасте, що всі гроші перерахували сиротинцям!

- Гірше, - хмикнув Ріпа. „А чому б і не розказати? - спало флібустьєрові на думку. - Він же й так усе знає. Цей суціга видно не в тім'я битий! Хоче отримати свої вісім тисяч, то хай допоможе їх знайти!" - Каса зникла, - проказав уголос. - Разом з касиром!

 

Ванюшко радів. Уперше звідтоді, як зник безвісті тато й у родині оселилися невпевненість і тривога. Він не одразу зрозумів причину своєї радості, якийсь час хлопчик її взагалі не помічав. Вони з братиком копирсалися посеред подвір'я біля розхитаного до решти Ілюшчиного велосипеда (Ванюшків справний стояв собі напоготові в повітці, але молодшому шибайголові було категорично заборонено до нього наближатись) і Ванюшко вкотре марно силкувався вирівняти геть покорчене „вісімками" заднє колесо, як раптом усвідомив, що радіє й навіть завмер на хвильку ошелешено.

- Ну, зробив? - штовхнув брата верткий Ілюшко.

Ванюшко отямився, озирнувся й побачив причину своєї радості: мама! Вона сміялась! Стояла біля хвіртки з хрещеною Валею, розмовляла з нею про щось своє, доросле, нудне й незрозуміле. І сміялась. Неголосно. Боязко і невміло. Але сміялась. Коли таке було востаннє? Коли він чув її сміх і чи чув коли-небудь взагалі?

Ванюшко лагодив колесо, поруч надокучливим ґедзем крутився й заважав Ілюшко, але Ванюшко його не помічав. Його маленьке серце співало й сміялося вдвох із мамою і йому байдуже було, що там її розвеселило, адже ще зовсім недавно розвеселити маму не могло ніщо.

Ще зовсім недавно, якщо тато був удома, то мама не те що не сміялась, вона взагалі намагалася стати невидимою. Безтілесною тінню витала вона тоді подвір'ям, прагнучи якомога рідше потрапляти чоловікові на очі. Коли тато був у хаті - вона робила щось на подвір'ї, або на городі. Якщо батько виходив надвір - мама зникала в хаті, тихенько, щоб, крий Боже, нічого не дзенькнуло, поралась на кухні, або прибирала в кімнатах. Коли тато її кликав, вона з'являлася миттєво, виникала перед ним наче просто з повітря, покірна, готова вислухати й виконати будь-яку забаганку. Головним було його не розсердити. Що завгодно, аби тільки не розсердити! Будь яка жертва - тільки б не розсердити! Бо якщо його розсердиш...

Ванюшко добре знав, що могло бути потім. Його допитливі, не по дитячому глибокі очі, досить уже встигли надивитися такого, що й не кожен дорослий бачив у своєму житті. І з того баченого синці в мами під очима, чи забитий ніс, чи темні плями на її білих теплих руках були для хлопчика мало не дріб'язковим повсякденням, на яке чи й годі зважати. Бо й інше бувало, страшніше...

Якось узимку тато вигнав маму роздягненою на мороз. У самій нічнушці. І не дозволяв Ванюшкові відчинити, як той не плакав і як не благав. Ванюшко благав усередині, а мама знадвору, під вікнами. (Малий Ілюшко спав і нічого не бачив.)

А скільки було, що тато погрожував мамі сокирою, а тоді лягав спати й силував її лягати поряд, а сокиру клав під подушку. А скільки разів він садовив її, втомлену за день, перед собою та варнякав п'яний, вичитуючи їй щось аж до ранку, і сон його не брав, і він не відпускав маму, скільки вона не плакала й не просилась; а малий Ілюшко спав, а Ванюшко, тихенько скавулів, накривши голову подушкою, аби не чути батькового голосу й маминого плачу, та однаково було чути, бо двері щільно не зачинялись...      

Тато теж іноді плакав, але не як мама, нудно, мов осінній дощик, і не ображено, як Ванюшко, на всіх ображено, навіть трошки на маму, тато плакав дражливо. Наче не хотів, а воно в нього само виходило й він дратувався. Плакав і скаржився на життя, на талан, на те, що його ніхто не розуміє, ніхто не знає його душі та ніхто не любить. Але боронь Боже мамі було його пожаліти. Він тоді навіснів. Тато не любив, коли його жаліли.

Та найважчим було навіть не це, бо понад усе людину пригнічує невідомість. І коли Ванюшко знав, що тато мусить повернутися додому о пів на дев'яту, а його не було навіть через годину, то хлопчик непокоївся, нервувався, затискав між коліньми тремтячі долоньки і, зашившись десь у куток, бачив, як тремтить в іншому кутку мама. І вони не дивились одне одному у вічі, але Ванюшко добре знав, що мама думає те ж, що й він: „Якщо тато не прийшов вчасно, значить він прийде п'яний, а якщо він прийде п'яний..." І так вони сиділи й тремтіли, зиркаючи потай на годинник, і лише Ілюшко нічого не помічав, грався собі як завжди безтурботно.

Ілюшко тата любив, а тато любив Ілюшка. Він називав малого спадкоємцем і був переконаний, що з того, на відміну від тюхтійчика Ванюшки, виросте справжній мужчина. Тата завжди дратувала ота Ванюшчина вдумливість, допитливість і заглибленість у себе. Ілюшко весь був як на долоні, простий і зрозумілий. З ним легко було гратися й вигадувати всілякі розваги, а Ванюшко більше полюбляв ігри серйозні, де треба думати, любив читати й батько, втім як і в усіх інших „гріхах", звинувачував маму, що це вона „зіпсувала" дитину, зробила з його старшого сина слинька, якому трудно доведеться в дорослому житті.

І ось тато зник. Спершу мама й Ванюшко, просто розгубились. Вони не знали, що діяти, як поводитись, сиділи й чекали, що тато ось-ось повернеться. Але день минав за днем, а тато не повертався. Приходили сусіди, приходили знайомі й родичі, приходила мамина сестра тьотя Тамара; вони вислуховували одну й ту ж сумну мамину розповідь (Ванюшко вивчив її мало не напам'ять), вони співчутливо хитали головами, витирали хусточками очі, дивлячись на „бідолашних сиріток", лаяли недобрі часи (раніше люди просто так не зникали) й невтішно зітхали. Мама зітхала теж, на її очах також блищали сльози, але, виконавши свій обов'язок, сусідки та знайомі йшли, в мами висихали очі й Ванюшко бачив, як ходить вона по хаті, спокійна й зосереджена, тиха як завжди, але не було вже ні на маминому обличчі ні в ході тієї щохвилинної настороженості та щохвилинного очікування біди, які спостерігав у ній хлопчик раніше.

А сьогодні він почув, як мама сміється. Неголосно. Несміливо. Так сміється, либонь, тяжкохворий, уперше відчувши, що одужує. І десь у найпотаємніших і найглибших схованках його свідомості ворухнулася думка, ні, навіть не думка, а так, лише тінь думки, лише невиразний порух, якого може й не було взагалі... Звісно, Ванюшко непокоївся за тата, як і належить синові непокоїтись за тата. Звісно він прагнув якнайскорішого та щасливого його повернення, але той порух, та тінь думки в нетрях свідомості: „Хай він не вернеться!.." - наче крізь серпанок вимальовувалося складене в слова поняття, лише на мить вимальовувалося й одразу щезало й хлопчик ганив себе за ту негідну мить і боявся її й гнав від себе і, прагнучи зосередитись на іншому, ще старанніше та ретельніше підтягував шпиці на задньому колесі геть розхитаного та погнутого Ілюшкового велосипеда...

 

                                                                       5

 

    Він не повірив. Скривився наче доскіпливий глядач, котрий розгледів фальш у грі актора:

- Олександре Васильовичу! Я ж вас просив...

- Не вірите? Що ж, ходім до напарника - він підтвердить. Я ж не знав, що ви впадете мені на кумпол і зшепотітися з ним ніяк не міг.

Ріпа попідтягував болти десь під сподом „Фольксвагена" й вони поїхали до Олега.

Олег саме збирався кудись іти й вони застали його, коли той уже зачинив за собою хвіртку. Побачивши знайоме авто, спинився.

- Привіт! - махнув Ріпа, вилазячи з-за керма. - Це Валер'янович, з приводу наших справ...

Олег мало не впав, почувши як Ріпа розмовляє з ним про справу в присутності стороннього. „Провал!" - було перше, що спало йому на думку й Олег уже було намірився змитись, коли до нього почав доходити нарешті зміст Ріпиних слів:

- ... Нехай поможе. Він і так усе знає, та ще й корчить із себе кебетного. То хай допоможе знайти гроші. А ми віддамо йому ту частку, яку просить. Хай тільки знайде.

Олег набурмосився. Страх заступила злість. Віддавати кревне? Чого це Ріпа так легко розкидається їхніми лавандосами? Хоча... Воно краще, звісно, синиця руках...

- Ходім до хати, - буркнув негостинно, - покалякаємо. Тут і паркани з вухами. Та й не так жарко всередині.

Справді, сонце піднялося вже височенько - починалася звична для цьогорічного літа спека.

- Так-так, - постукував пальцями об стільницю Валер'янович. - Отже, що ми маємо?

Пірати закінчили розповідь і дивились на новоспеченого партнера з недовірою, ледь-ледь повитою крихітною дещицею надії. Вони сиділи втрьох посеред невеличкої, давно не метеної кімнати. Запхавши руки в кишені, Ріпа відкинувся на спинку стільця, а Олегові пальці нервово совались по клейонці, марно шукаючи, що б його кинути до рота. Крізь вузенькі, далекі від прозорості, вікна до хати потрапляло мало світла й тому під стелею тьмяно жевріла гола, загиджена мухами лампочка. Через прочинені двері сусідньої кімнати було видно старого, який лежав нерухомо в своєму незмінному ганчір'ї і незрозуміло було, чи він спить, чи може вже вмер.

- А маємо ми наступне, - продовжував Валер'янович: - Борис залишив авто в якихось тридцяти - сорока кроках від своєї хати, зайшов додому, через п'ять хвилин вийшов і з тої миті його ніхто не бачив. Ні Бориса ні грошей. Він зник і з ним випарувалися шістдесят три тисячі доларів. Що сталося? Версій вимальовується дві: Перша: він заздалегідь намислив утекти, щоб не ділитися, так би мовити, общаком. Забіг додому, з'єднав обидві суми докупи і - ґуд бай! Хоча... сім'я. Тут, або він настільки черствий і товстошкірий, що просто наплював на родину, або... або він у змові з жінкою й та водить вас за носа. Ви його добре знаєте, тож варто покумекати, який із двох варіантів вірогідніший. Версія друга: пограбування. На нього нагло напали. Могло бути? Могло. Але вельми значні сумніви викликає у мене труп. Вірніше його відсутність. Щось я не пригадую випадків, коли б грабіжники аж надто старанно ховали трупи своїх жертв. Ну затягнули б десь у кущі - давно б уже знайшовся. Хіба... Хіба все було хитро сплановано наперед. А таке могло статися в випадку, якщо відбувся, так би мовити, витік інформації, грабіжники чекали саме Бориса й знали, що він повертатиметься від хати не порожній. А заради таких грошей можна й із трупом пововтузитись. Цікаво, може хто з сусідів щось чув?

- Ми розпитували, - озвався Ріпа. - Ніхто нічого.

- Так-так. Нічого... А може в нього була коханка? Чоловіки, знаєте, буває тікають з коханками. - Пірати стенули плечима - в особисті справи Борис ніколи нікого не посвячував. - А чи не можна було б оглянути цю вулицю, те місце, де він тоді зійшов? - Валер'янович глянув на Ріпу.

- Можна, - відповів Ріпа.

Вони загуркотіли стільцями від чого старий у сусідній кімнаті прокинувся (таки не вмер).

- Синочки! - вигукнув він, побачивши Олегових гостей. - Це ви прийшли до мого Олежка? Приходьте, синочки, приходьте! Якби ви ще жіночку яку...

- Починається! - безнадійно звів догори очі Олег. - Ну замовкни, старий!

Але старий, знайшовши несподіваних слухачів, замовкати не збирався:

- А до мене, синочки, Бог-Саваоф приходив! Отак лежу, а він через сінешні двері заходить і - до мене. „Здоров! - каже. - Здоров, - кажу, - Бог-Саваоф - А як ти мене, - каже, - знаєш? - А чо ж мені тебе, - кажу, - не знать, як ти он у мене на календарі над плитою висиш! Ти Бог-Саваоф! Чого б це я тебе не знав! - Ну кажи, - каже він, - чого хочеш? - Якби, - кажу, - жіночку моєму Олежкові яку, а то ми самі, а він і перестелить мені забува, і їсти коли дасть, а коли й ні - забуде. А якби жіночку... А так, - кажу, - забрав би ти мене вже до себе. Трудно мені тут... - А він: - Потерпи, - каже, - скоро й твоя пора надійде! - Спасибі тобі, - кажу, Бог-Саваоф! От якби ще жіночку моєму Олежкові... "

На цьому монолог старого урвався, бо Олег зачинив двері до його кімнати і, скрушно хитаючи головою, повернувся до гостей:

- Геть старий зсунувся.

Трійця вийшла з хати.

 

Жіночу стать я пізнав рано. Однолітки ще в „класики" гралися на перервах, а я бігав уже зі старшими пацанами до дівок і трапились поміж ними такі, з якими я швидко пройшов „курс молодого бійця!" А згодом у нас непогано виходило розважатися з Принцом. Принц, чортяка, вродливий був, хоч воду з нього пий (за що й кликуху отримав)! І тьолки до нього липли десятками! Та й я самітником не ходив - хоч аленделоном і не вважався, але швидко розібрав, що найбільше вони поважають навіть не вроду, а що - силу!

І ми вже вдвох понавтішалися вдосталь! З дівками не панькались - цього краму вистачало. Виберемо по одній, слово-два й вона вже біля тебе, прилипла! І водимо їх до Принца. Його старі на залізниці працювали, позмінно. Бувало таке, що хата на всю ніч наша. Заманюємо, мовляв те-се, музичку послухаємо, головне щоб до хати зайшли, а там уже справа техніки! Чи доброхітно, чи ні, а віддавалися нам дівчатка всі до одної! Як було не скиглять, як не просяться, а ми своє зробимо! Ще й настрахаємо добре на прощання. Аби мовчали. І мовчали, жодна не настукала! А якщо й шепотілися десь тихенько з подругами, то це їх іще дужче до нас із Принцом вабило. Зліталися, мов оси на гнилу диню! Так їм, сердешним, кортіло дорослих забавок скуштувати!

Ну а Толюня був у мене, звісно, напохваті. Підійти, привіт передати, чи там записочку - буду я сам гасати! Та воно й солідніше так - ніби ваги мені додавало.

Якось накинув був я оком на Нінку з другої школи. Пишнотіла, високогруда, наче на дріжджах зійшла! І погляд такий зверхній, десь аж презирливий. Я, коли вона блимнула на мене, аж знавіснів - не люблю, коли на мене так дивляться! Ну зажди, - гадаю. - Побачимо! І підіслав до неї Толюню. Так і так, мовляв: давай може в кінце сходимо.

Вона, звісна річ, клюнула, хто б сумнівався, але що змусило мого безвідмовного раба в джентльмена зіграти - не знаю! Може сам залюбився, Толюня ж у нас закохливий. Вона мене наче в ополонку головою стромила, коли йшли ми, тримаючись за руки, до Принцового лігва, а Нінка візьми та й телепни: „А твій дружок, той, що до мене підходив, шепнув, щоби я з тобою не йшла. Що ти хочеш мене, ну... - Баран він, - кажу. - Завидки Толюню беруть, бо самому жижки тремтять до дівчини підкотитись. Ти ж не віриш у ту його маячню?" Не вірила. А як вона просилася, як плакала, як в'юнилося в моїх руках її грудисте тіло! Звісно, я своє взяв, але кайфу не отримав. Не було того, чого сподівався. Не було, бо до хати вона зайшла настороженою, тримала таки на думці його слова. Це він мені все зіпсував!

Я хутенько виштовхав Нінку на вулицю, піднісши наостанок до її заплаканого обличчя ножа (зверхності й презирства в її погляді вже не було) й пообіцявши зіграти ним на її рожевих щічках у хрестика й нулика, якщо Нінка бодай слово ляпне десь про те, що сталося, та й попрямував до мого бунтівливого раба. Заколот слід було придушити в зародку.

Досі я його по справжньому не бив, не було потреби. Нащо Толюню бити? Йому було щигля даси, ну, в крайньому разі, „пенька" під гузно, то він іще з місяць літає пропелером, будь-яку мою забаганку виконує швидше, аніж я про неї подумаю. Але тут я побив його по справжньому. Інакше не можна було. Таке не прощається.

Була ніч. Я висвистів його надвір, відвів за городи, на річку, й там побив. Я його добре побив, я вмію. На мармизі сліду не залишилось, а він хвилин двадцять качався біля моїх ніг у росяній траві як черв: стогнав, кректав, затуляв голову руками, а я бив, товк у найболючіші місця не кваплячись, професійно та виважено. Я бив його за бунт, за непослух, за те, що він такий, який є, за те, що не огризається, за те, що глист, за те, що мигтить перед очима й за те, що Толюні нема, коли він мені потрібний. Іще за щось я його бив... чорт, я вже й забув за що, та його завжди було за що бити... Я бив акуратно. Не збирався ж я відповідати за цей жалюгідний шматок смердючого стерва під ногами!..

 

Пацюк. Не уявляю, як він тут опинився, навколо ж бетон! І я не бачив ніякої нори й не чув щоб хтось ту нору прогризав. Схоже, це він мені його підкинув. Певно, щоб я злякався. Даремно - я не боюсь пацюків. Я взагалі нічого не боюсь (крім поливальниці). Я навіть вдячний йому за це. Бо ж  тепер я не сам.

Я швидко приручив пацюка й тепер ми марнуємо час удвох. Коли господар опускає їжу, я ставлю миску на коліна й ми їмо разом. Щур кладе передні лапки на край миски і їсть, швидко-швидко ворушачи вусиками й щелепками. А коли я даю йому кусенчик хліба, він їсть, тримаючи хліб лапками.

Спимо ми теж разом. Зазвичай він влягається мені на грудях і ми лежимо, зігріваючи один одного. Спершу я боявся, що він мене вкусить. Десь я чув, що пацюки можуть повиїдати людині, що спить, очі та повідгризати вуха, але мій пацючок цілком мирний і їсти мене не налаштований. До речі, як і я його. Ми ж із ним розуміємо, що краще жити вдвох!

Єдине, до чого я ніяк не можу його привчити, так це ходити на „парашу". Доводиться  вишукувати його буруб'яхи в ганчір'ї та вкидати до відра самому. Але це нічого, я не гніваюсь - у кожного свої вади.

Цікаво, що після того, як гасне лампочка, його очі продовжують іще якийсь час світитись і я бачу в пітьмі дві рожеві цятки, наче хтось курить одразу дві сигарети. А мої баньки теж світяться?

Я довго мізкував, як назвати мого нового корефана і врешті спинився на імені Брат. Гадаю, воно йому сподобалось.

 

Сонце теліпалося саме в зеніті й пекло нещадно коли вони під'їхали до вулиці, на якій мешкав Борис.

- Так-так, - бубонів Валер'янович, тупцяючи на місці, де пірати чекали того вечора свого предводителя, - що ми маємо? А де його хата?

Поволі, аби не привертати зайвої уваги, вони рушили вперед. Тупали один за одним тісною вуличкою і їм раз-по-раз доводилось нахилятися під рясним яблуневим віттям, яке, полишивши темні садки, вперто пнулося через паркани на вулицю.

- Ось, - сказав Ріпа. - Це його хата.

- Так-так, - озирнувся назад Валер'янович. - Зовсім близько. То що, - хитнув головою в бік не нової, але міцної, під замшілим від часу шифером, хати, - завітаємо?

Втрьох зайшли на подвір'я.

Господиня була вдома. Коли Жанна вийшла на ґанок Ріпа, як фахівець із жіночих питань, з немалим подивом зауважив, що зникнення чоловіка вплинуло на неї зовсім не так, як цього слід було очікувати. Жінка ніби помолодшала, трохи поскорочувались промені зморщечок біля очей, трохи вище, ніж раніше трималась піднята голова, Жанна ніби аж повищала й зустрічала неочікуваних гостей не як зацьковане й розгублене створіння, а таки як справжня господиня. „Спробуй, розбери цих жінок-інопланетянок..." - знизав плечима Ріпа.

Він відрекомендував киянина, як приятеля, що може допомогти розібратися зі зникненням Бориса й господині нічого не залишалось, як запросити чоловіків у хату.

Коли розмістились у вітальні, Валер'янович почав розмову, яка скорше скидалася на допит. Кидав питання одне навздогін за іншим і Жанна ледве встигала відповідати. „Чи не помітили ви чогось незвичного в поведінці чоловіка напередодні його зникнення, чогось дивного, не такого як завше? Чи всі Борисові речі вдома, крім того одягу, що був на ньому? Може все ж чогось не вистачає? Чи не казав він щось на зразок того, що так більше не можна, що йому все набридло, що треба щось змінити? Чи не виявляв він напередодні надто великої, незвичної, ніжності до дітей? Чи не мав він, пардон, коханки?" На більшість питань Жанна відповідала: „Ні", або „Не знаю" і Валер'янович дещо змінив напрямок допиту: „Чи давно ви тут живете, на цій вулиці? Чи добре знаєте сусідів? З ким із них Борис контактував, дружив, чи навпаки - ворогував? Чи немає серед мешканців вулиці таких, які несподівано виїхали останнім часом, або хочуть виїхати, чи таких, що якось дивно поводяться, чи змінили звички, чи яким іншим чином привертають до себе увагу? - Борис тут народився, це його батьківська хата, - відповідала Жанна. - Сусіди? Сусіди, як сусіди - прості собі люди. Так, щоб дружити то ні з ким, та й ворогів ніби не мав, а знати, звичайно, знає всіх. Нічого такого не помічала. Все як завжди. "

- Так-так, - вистукував пальцями об стільницю Валер'янович, - і що ж ми маємо?

Ріпа, як і вранці, в Олега, сидів відкинувшись на спинку стільця та запхавши руки в кишені, а Олег методично, наче автомат, лузав дрібненьке соняшникове насіння (встиг таки десь доп'яти) й акуратно спльовував лузгу в жменю. „Допит" тривав і лише раз його перервав малий Ілюшко, котрий захеканий забіг у хату й, не звертаючи уваги на чужих дядьків, почав захоплено розповідати мамі, якого чудового автомата на батарейках купили сьогодні Тарасику й вимагав такого ж собі.

- І що ми маємо? - запитав, передражнюючи Валер'яновича, Ріпа, коли компанія залишила Жаннине подвір'я та всілась у „Фольксваген" (на осонні машина нагрілася так, що вони почувалися, наче на пательні).

- Ви, шановні, чули те саме, що й я, - розвів руками Валер'янович. - Тобто нічого суттєвого. Нічого, за що можна було б зачепитись. Одне я вам доповім: чомусь не до вподоби мені ця вулиця. Тут він народився, тут виріс і тут таки його бачили востаннє. Все на цій вулиці. До речі, а що там, у іншому її кінці?

- Наскрізного проїзду немає, - повідомив Ріпа. - Глухий кут.

- Справді? І що, нема навіть стежки?

- Здається, нема й стежки.

- Цікаво було б глянути.

Пройшлись вулицею до кінця. Скрізь акуратні щільні штахетники, а де й глухі, непроникні для ока загорожі. В кінці вулицю надійно замикав такий же високий неприступний паркан чиєїсь садиби. Валер'янович шкрябнув підборіддя:

- Гм, якщо все було так, як ви розказували, то куди ж він подівся? В небо злетів, чи що?

- Подумаєш, - хмикнув Олег. - Прошився в якусь хвіртку, а там на город, а там...

- У хвіртку, кажете? - недовірливо хитнув головою киянин. - А в кожному дворі либонь собацюра...

- Може й не в кожному...

- Так-так... От що, панове компаньйони: очевидно слід підшукати мені квартиру - хочу затриматись у вас на кілька днів; треба пошвендяти тут, погомоніти з сусідами, розшукати його друзів, знайомих...

- Можна до мене, - запропонував Олег, - місце є.

- Вельми вдячний, але, гм... ваш батько... І взагалі, я волів би отаборитися на нейтральній території.

- Моя сусідка квартирантів приймає, - озвався Ріпа.

- То й добренько! Тільки от що, - Валер'янович подивився спочатку на Ріпу, потім на Олега. - Я гадаю, що для подальшої роботи нам варто переглянути умови контракту...

- Ні! - спалахнув Олег. Ріпа мовчки звів брови.

- Шановні! Ніхто не відає - знайдемо ми вашу касу чи ні, а поки що я витрачаю власний час і власні, між іншим, гроші! Ви гадаєте, в мене інших справ немає? Пропоную так: усе, що нариємо - ділимо порівну на трьох. А якщо ви проти - до побачення, квартира в сусідки мене тоді не цікавить! Тільки ж і ви без мене нічого не знайдете! Ви працювали тоді, а я працюю зараз, хіба не справедливо?

Пірати перезирнулись.

- Чорт з тобою! - процідив Олег. - Подавись!

Ріпа кивнув.

Назавтра киянин розгорнув бурхливу діяльність. У супроводі Олега (Ріпа мусів їхати на базар) він знов завітав до Жанни де та, на його прохання, склала перелік усіх, хто мешкав на їхній вулиці, й коротко охарактеризувала кожного з сусідів.

- Хочу пройтися, попитати людей, потеревенити, - пояснював Валер'янович свій задум. - Гляди, може хто й бовкне щось цікавеньке. І, в зв'язку з цим, чи не дозволили б ви відрекомендовуватись вашим далеким родичем? Так, знаєте, буде більше довір'я.

- Прошу. Можете назватися моїм братом, я однаково нетутешня. Але я й так майже з усіма місцевими балакала. Не уявляю: що ви взнаєте нового?

- І все ж, - посміхнувся Валер'янович. - Свіже око...

Почали обхід.

- Добрий день! - До хвіртки підійшов білястий, наче припорошений борошном, недужого вигляду чоловік. Поміж дрібних рис його обличчя ховалися такі ж дрібні білясті очі, в яких годі було щось прочитати. На вітання озвався тихим але, як здалося Валер'яновичу, напруженим голосом.

- Я брат вашої сусідки Жанни. Оце приїхав підтримати її в лиху годину. Ви ж у курсі, що трапилось?

- Знаю. Борис...

- Господи, що за часи! Люди зникають без сліду. Був чоловік і нема.

- Так. Тяжкі часи.

- І без сліду. Наче крізь землю...

- Так, це страшно.

- Ви його того дня не стрічали?

- Ні. Я його рідко бачив. У кожного своє життя-буття, свої справи...

- Авжеж, авжеж. А так ви з ним не товаришували?

- Та не сказати, щоб аж надто. Просто, як сусіди. Я ж кажу: в кожного своя метушня...

- Так-так. Ясно. Нічого того вечора не чули? Може якийсь гамір на вулиці, абощо?

- Та ні, нічого такого. Я, власне, тоді цілий вечір у хаті сидів, телевізор дивився. Так що...

- Умгу, умгу. Бідна жінка. Залишилася сама, з двома малими на руках. І ця невідомість...

- Так, невідомість...

- Ви вже якось підтримуйте її тут. По сусідському. Знаєте, їй важко.

- Так, звісно, по сусідському... Чого б і ні?

- Ну вибачте. Не будемо вас затримувати. До побачення.

- Та нічого. Бувайте.

Відійшовши на десяток кроків, Валер'янович зупинився й замислено глянув назад:

- Не подобається мені цей чоловічок.

- Це ж чому? - здивувався Олег. - Мужик, як мужик.

- Блідий він якийсь. Нервовий. І найголовніше - нема в ньому співчуття. Словами співчуває, а очі... - Валер'янович зітхнув. - Збайдужів люд. Ну добре, хто там у нас наступний?

Але розгорнуте Валер'яновичем розслідування результату не дало. Жодних слідів, жодних зачіпок, жодної свіжої думки, яка вивела б його на Бориса, або схованку з грошима, киянин так і не відшукав. Цілий день і половину наступного витратив столичний гість на Борисових сусідів. Хтось був на роботі, хтось на городах за містом, когось взагалі важко було впіймати, але киянин познаходив усіх. І нічого. Він ще раз доскіпливо розпитав Жанну, ставив їй найрізноманітніші й найнесподіваніші питання (прагнучи заразом перевірити і її відвертість). Марно. Розмовляв з дітьми - іноді діти помічають те, чого не бачать дорослі, але не цього разу.

Вони ще раз, усі гуртом, найретельнішим чином обшукали хату, все Жаннине господарство, не минули необстеженою жодної комірки та жодного закапелка. Цього разу до обшуку долучилась і сама Жанна й навіть Ванюшко з Ілюшком які, щоправда, не знали, що шукають, для них це була просто цікава гра. Ілюшко знайшов іграшкового пістолета, який вважався безнадійно втраченим, і аж повискував від задоволення, але того, що шукали, не знайшли.

І Валер'янович здався.

- Все! - розвів безнадійно руками. - Я пас! Завтра їду. Час мені вже з'явитися й на роботі. Ех, прощавай Європа! Ось мій телефон, - звернувся до Ріпи. - Раптом випливе щось новеньке - дзвоніть. Якщо, звісно, не впораєтеся самі.

- Фініта! - невесело підсумував Ріпа й розчаровано махнув рукою.

 

Я спорудив Братові нірку з рукава товстого вовняного пальта в дрібненьку навскісну смужку, але нірка йому не сподобалась. Пальто вологе, як і все навколо. Важкі краплини падають і падають зі стелі, зволожуючи ганчір'я, а потім знову здіймаються догори щільним задушливим опаром.

Мені важко дихати. Часами я просто задихаюсь і тоді, відсунувши вбік манаття, лягаю просто на цементовану підлогу, там повітря, здається, трохи свіжіше. Я кашляю. Щось клекотить і булькоче в грудях, розриваючи їх нестерпними шпичаками, і я знову й знову заходжуся надсадним кашлем. Я кашляю, відвернувшись до стіни. Я не хочу, щоб моя кров'яниста слина потрапила на Брата. Я не хочу, щоб він захворів.

Коли нам опускають їжу (огидною білою наче висотана жила шворкою хтось опускає нам їжу), то спершу їсть Брат, а вже тоді я. Аби він не заразився. Я не хочу його втратити. Він же мій Брат! Буває, нам опускають воду. І я теж напуваю спершу Брата, я наливаю йому в кришечку від пляшки, і лиш опісля п'ю сам.

Сирої нірки в рукаві Брат не вподобав і тому я тримаю його в кишені. Там тепло й затишно. Він там спить. І я відчуваю його тепло крізь тканину. Це так приємно - відчувати чиєсь тепло! Коли Брат спить, я намагаюсь не ворушитися. Буває, в мене клякне рука й увесь бік, але я терплю, я не хочу його турбувати. А коли в нас горить світло - я його розчісую. Нігтями. В мене довгі нігті. І це йому подобається.  

Брат. Раніше я ніколи не мав брата. Я навіть уявити собі не міг, яке то щастя - мати рідну душу, маленьку любу істоту, гладеньку й тепленьку; істоту, з якою можна побалакати, якій можна відкрити найпотаємніше. І вона ніколи тебе не переб'є, не спинить, не скаже, що їй набридло, не скаже, щоб ти відчепився й припинив скиглити. І ніколи не бовкне, що ти виглядаєш смішним (навіть не подумає!), а чи жалюгідним. Справжній Брат - він завжди вислухає, завжди зрозуміє і співчутливо зашиється носиком у твою долоню.

Колись я вбив кошеня. Крихітне кошеня з величезними невидючими очима. Воно було завбільшки, як ти. Пробач мені, Брате! Я винен. Я мерзотник. Я нелюд. Нащо я його вбив, нащо? Нема мені прощення. Хіба ти мене простиш. Тільки ти, брате, можеш мене простити, тільки ти! Бачиш, я плачу? Бач? Прости мене!

Я вже не той. Я інший. Я не такий. Ти мій Брат, отже ж і я твій брат. Ми двоє братів. Двоє маленьких сіреньких братів, котрі зігрівають одне одного в цій смердючій вологій норі, яку ми  вишкрябали для себе кігтиками та в якій живемо. І немає більше нічого! Ніде й нічого! А нам нічого й не треба! Нам і тут хороше! Нам добре вдвох! Справжній Брат - от що потрібно для щастя, хіба ні? Справжній брат!

А за кошеня вибач. Я добре його пам'ятаю, те звіря. Воно сиділо внизу, в якійсь ямі (чи норі), дивилося на мене і не нявкало. А я кидав на нього камінці. Я його швидко вбив, я добре вмію кидати камінці. А раптом у нашу нору хтось почне кидати камінці? Не бійся, Брате. Я тебе сховаю. Я затулю тебе собою. Я не дозволю тобі загинути. Досить уже, що загинуло те кошеня. А тобі я загинути не дам!

 

                                                                    6

 

Він відкоркував пляшку й присів на ґанок. Звернув увагу, як непомітно призвичаївся останнім часом до пива. Горілки не любив і не пив ніколи, а от пиво...

Сидів, пив холодний липкий до пальців напій і дивився на купу піску, що незвичною дюною біліла за воротами. Це виявилося зовсім нескладно. Він просто вийшов на асфальтівку й зупинив першого ж, який трапився, самоскида: „Треба піску. - Нема проблем, - відповів водій і назвав ціну. - Немає проблем! - відказав він у відповідь. І вже за годину великий і незграбний на вузенькій вуличці КамАЗ висипав біля його воріт купу чистого, мов перемитого, річкового піску. - Будуватись надумали? - поцікавився сусід навпроти, давній шанувальник оковитої. - Знадобиться допомога - кличте!" Він кивнув.

Отже все вирішено. І навіть зроблено перший крок. А перший крок завжди найважчий. Далі піде легше. Принаймні, він сподівався. А слід було щось вирішувати, зважуватись. Адже відтоді минув цілий рік. І цілий рік він чекав. Чекав, що з'явиться відчуття втіхи й задоволення, відчуття тріумфу. Та воно не з'являлося. Здійснилась його багаторічна мрія, мрія виплакана чорними безутішними ночами, вигризена з твердої, зкемляної в клубок подушки, вистогнена тяжким вовчим стогоном посеред порожньої вовчої хати, а задоволення не було. Було тільки бридке відчуття порожнечі. Порожнечі й байдужості. До всього. Він сподівався, він прагнув, він хотів його відчути; як винагороду, як вияв вищої справедливості - втіху й тріумф переможця, але хіба є в житті справедливість? І він нічого не відчував. Лише байдужість. І втому. І порожнечу.

Навколо вирувало життя. Без нього. А він же мав зараз усі можливості, аби влитися в нього, ні - увірватись потужним струменем у самісінький його вир! Почати все з нуля. Настирливо, енергійно. З молодим завзяттям. Він же ще зовсім молодий! Він не знав, як це виглядатиме насправді. Він уявлення не мав, що саме робитиме, але відчував, що доріс до змін, що настав час перекреслити минуле, забути його назавжди, вирвати з корінням, з кров'ю. І - з чистого аркуша! Виїхати звідси, аби ніщо не нагадувало... От лише залагодити деякі справи. Звільнитися з роботи, продати хату (він уже й об'яву дав у газету), ну й пісок. Піщана дюна незвично біліла за воротами. Треба її переносити. Туди. Досить уже жахів. Досить мазохістського самокатування. Насолода від цього не приходить, він знає. Він чекав її цілий рік. Досить...

Жбурнув порожню пляшку в бур'ян і відчинив хатні двері. Не роззуваючись, пройшов до кухні, де вдарило йому в ніс чадом давно не митого посуду й чогось пригорілого, він не пам'ятав чого, на темній засмальцьованій газплиті. „Якось треба поприбирати, - подумав мляво, - раптом прийдуть покупці..." Брудну каструлю відсунув убік і дістав з буфета іншу, не вельми чистішу. Час було готувати щось на вечерю. Він налив у каструлю води з колись білого емальованого відра й запалив газ. Поки грілась вода, начистив картоплі і, відкинувшись на стільчику, байдужо роззирнувся навколо.

Був час, коли все тут сяяло чистотою. Виблискували білими, з квіточками, боками великі й маленькі каструльки, холодно відсвічував нержавійкою череватий чайник (куди він, до речі, подівся?), акуратно стояли на поличці перевернуті догори дном філіжанки та склянки, тьмяно віддзеркалювала світло незаймано-чиста поверхня столу. І поміж усієї цієї чистоти господарювала теж чистенька й теж сяюча Світланка. Завжди акуратна, доглянута, в симпатичному квітчастому фартушку. Його радість, його сяйво і його життя.

Ну чому, чому все це зруйнувалося! Хіба мало він страждав? Хіба мало плакав, заховавшись, аби ніхто не побачив, у глухому закапелку за сараєм? Хіба мало знущалися й глузували з нього однолітки? Хіба не вимучив він собі крихітної дещиці щастя?

Страх. Всеохоплюючий і тягучий. Страх неозорий і нездоланний, ось що панувало над ним тоді, коли інші втішалися лише радістю й захватом, лише задоволенням і приємною втомою від нескінченного дитячого року-дня. Страх перед Борисом. Тоді він, правда, Борисом ще не був. Тоді він був іще Бориском. Сусід, одноліток і однокласник. Бешкетник, забіяка й непослух. Він ніколи не пам'ятав, коли це сталося вперше, коли він уперше злякався Бориса. І тому вірив, що це було завжди. І це таки дійсно було завжди...

Слабенький, хворобливий та сором'язливий Толик ледве не щодня отримував кпини та стусани вуличних розбишак. Аж надто дбайливо вдягнений, зі старанно схованим під товстелезним шаликом горлом, він завжди стояв осторонь дитячих ігор, соромлячись попроситися до гурту.

А Бориско... Варто було тому лише глянути на Толика, як його вже проймав дрож. Він уже знав, що зараз буде чергове приниження, чергове, вигадане Борькою знущання. Сатаніючи від безкарності, Бориско то силував Толика їсти землю в тому місці, на яке він щойно помочився, то змушував ударити когось в обличчя, а потім, регочучи, спостерігав, як той, кого Толик легенько стусонув, дає здачі; міг прийти до Толика додому й наплювати йому в чай.

Настрій у Бориска змінювався миттєво й Толик щомиті очікував від того нових вибриків. Якось Бориско забіг у привокзальний туалет, а Толика попросив почекати надворі (він не пам'ятав, чого вони там опинились - давно було). Не минуло й хвилини, як Бориско вилетів з туалету, мов навіжений і напав на Толика з лайкою та стусанами. А щойно ж перед цим вони йшли собі вдвох і безтурботно теревенили!

Толик не годен був опиратися, не годен був дати відсіч, не годен був звестися з колін і хоча б раз відмовитись виконувати бодай якусь Борьчину забаганку. Толик міг тільки плакати. Плакати, заховавшись у своєму закапелку за сараєм, або накрившись із головою подушкою та плекати жахливі плани страшної і невідворотної помсти. Плани, які, він чудово це усвідомлював, ніколи не здійсняться. Бо він боявся. Завжди. Варто було Борискові лише м'яко й притишено проказати, або гнівно голосно скомандувати: „Толюню!", як негайно, тієї ж миті, страх паралізовував його волю, підхоплював, де б він не був, з місця й гнав, немов приреченого кролика під гіпнотизуючим поглядом удава, до свого повелителя. Той якось так і сказав: „Ти, Толюню, мій раб. Осознав? " І це була правда.

Ніхто з ним не дружив і нікому було пожалітись і ні з ким порадитись. Батько зазвичай приходив з роботи „під градусом", а мати пильнувала лише, аби Толечка був тепло вдягнений та щоб вчасно поїв гарячого. „Толику-у, йди обідати!" - часто линув над дитячим ігровищем її тріскотливий нерівний голос і йому хоч крізь землю було провалюйся від піддражнювань дітвори. А вже Бориско втішався та глумився над „мамійчиком", як хотів.

Минули роки. Єдина його розрада - книги справили добру службу й він без надзусиль вступив на філфак університету, а Бориска, який став уже на той час Борисом, через рік забрали до армії. Жахи скінчилися. Так гадав він, наївний, тоді, бо не знав іще, що все в житті має власну ціну, ніщо не дарується просто й хіба міг він отримати такий розкішний дар, як спокій і щастя, задурно? Адже за щастя змагаються, а коли він змагався?

Додому він приїхав зі Світланкою. І ніщо, гадалося, не затьмарить його тихого вимріяного щастя, як не затьмарила ні передчасна батькова смерть, ні несподіваний від'їзд матері на Черкащину, до давньої своєї, ще до батька, любові. Бориса не було, залишився після армії десь на півночі, але він за своє щастя не заплатив і Борис повернувся.

Він добре пам'ятає той день. Борис повернувся й усе зруйнував. У найпідліший та найжахливіший спосіб. Як міг тільки Борис. І тільки з ним, Толею, який став уже на той час Анатолієм. Борис повернувся й усе розставив по місцях. Так і сказав, виходячи тоді з хати: „Ти був рабом, ним і залишився. Осознав?" І почекав, поки Анатолій кивне головою.

Звісно, Світланка від нього пішла. А хто б не пішов? Яка жінка зосталася б жити з чоловіком після такого? Він залишився сам і почав мріяти про помсту. Ніщо йому не заважало. Зі школи перевівся на спокійнішу роботу до відділу освіти й увесь вільний час і всі розумові зусилля спрямовував лише на одне - помста!

Спочатку він планував убивство. Згодом вирішив, що просто вбити Бориса буде замало, що слід підготувати щось дошкульніше й жорстокіше, аніж миттєва смерть. Потім настала зима й він постановив перенести здійснення вироку на весну (не любив зиму - дуже мерз), а весною переконав себе, що слід іще почекати, набратись хоробрості та краще підготуватися. Потім...

Найвигадливіші задуми, один страхітливіший за інший, роїлися в його болісній уяві. Він купався в тих задумах, розкошував у них, не квапився повертатися до дійсності та не поспішав утілювати їх в життя. Як і тоді, в дитинстві. Бо боявся. І варто було йому зустріти Бориса, як усі думки про помсту миттєво залишали мозок, наче їх там ніколи й не було, і натомість туди набивалася вата. І в руки, і в ноги. І він знову ставав таким, як і в дитинстві, як і пізніше, як і завжди. Він знову ставав рабом.

Тим часом Борис одружився і їхні зустрічі майже припинились. Хоч і жили поряд, але Анатолій докладав усіх зусиль, щоб не зустрічатися з Борисом навіть випадково, а той, здавалося, залишив його врешті в спокої.

А потім він поїхав на педагогічний семінар і там зустрівся зі Світланкою. Дивно, в його серці нічого не ворухнулось. Наче вона була чужою. Вони сиділи в холодному фойє, він дивився собі під ноги, а вона курила й дивилась теж кудись... не на нього. І слова кидала байдужо, нехотя: „Найсмішніше, що я залетіла. Від нього. Скільки ми з тобою чекали, а тут... Я не знала, що діяти. Страждала. Справді страждала. Хотіла його позбутись, та мама відраяла - дитя ж не винувате. І я залишила, але... воно було так схоже на нього! І з кожним днем робилося схожим усе більше! Я дивилась на свою дитину, а бачила... Це було безумство! І я не витримала, віднесла... Знаєш, воно, певно, відчуло. Залишала дитбудинок, а воно лементувало так, наче його пекло розпеченим залізом. І мене пекло. Довго ще, ох довго, то вже згодом я стала нечутливою... - Ти сама? - спитав він. Вона сприйняла це як недоречність: - А ти як гадаєш? Хіба можу я бути з кимсь? Я, власне, вже й не жінка. Так - безстатева істота. Пиячу втиху з мужиками - в нас у парадному непогана компанія..."

Він їхав додому, дивився в сліпе вікно електрички й відчував, як із темних, наче те вікно, нетрів його душі поволі підіймається відчайдушність. Ні, то були не хоробрість, не рішучість, не холодна усвідомлена звага, ні - то була саме відчайдушність; гарячкова, пекельна, та, що починається з „відчай..." Я зможу, - казав він собі, - зможу це зробити. Саме тепер зможу. Іще рік, іще місяць тому мені забракло б сил, і через місяць знову забракне, а зараз вистачить. Саме зараз...

Планів мав безліч. Викоханих, виплеканих, відшліфованих до дрібниць. Він шліфував їх не один рік. І обрав, як йому видалося, найкращий. І одразу, наступного ж дня, розпочав роботу.

Цеглу купив у сусіда, в того залишилось після будівництва гаража. Залишився й пісок. Небагато, але йому, сподівався, вистачить. „Буряки гниють у погребі, - бідкався співчутливому сусідові, - хочу окрему яму для них спорудити." Рейки й арматуру на перекриття купив у заготівельника брухту на сусідній вулиці. Там таки дістав і ланцюга. Ланцюг йому сподобався - надійний!

І от каземат готовий. Лаз до бетонованого мішка в сараї ліворуч під стіною. Квадратна ляда стає практично непомітною, варто кинути на неї якусь ряднину. Роботою залишився вдоволений. Уперше збудував він щось власними руками й це принесло втіху.

Вже споночіло, коли до нього долинув голос Жанни, Борисової дружини, та сварила котрогось із своїх хлопців: „Ось зачекай, розбишако, прийде батько - я йому розкажу!" Отже Бориса немає, - його долоні вкрилися потом. - Але той має скоро повернутися - вже пізно. Пізно й Борис ітиме повз його подвір'я - вуличка не прохідна  - іншого шляху немає. Все розплановано й розписано. Треба стати біля хвіртки й озватися, а тоді підвести руку...

Борис пройшов заклопотаним кроком, а він стояв неживий і заціпенілий, мов соляний стовп. Не зміг. Не наважився. Раб...

Бухнув навколішки, обхопив голову руками, торкнувся лобом росяного споришу. „Раб...Раб... Невже ти... Згадай... згадай усе... ще раз... Згадай її. Уяви, як вона сидить і дивиться на те дитя... Уяви. А ти ж її любив... Зроби це, або зроби щось собі... І не відкладай надовго... Заприсягнися, що як тільки... Заприсягнися ти, лайнюк!" Нічна роса зволожила штани й дісталась колін. Він підвівся і в цю мить почув знайоме покахикування. Борис. Вертається. Неслухняною рукою штовхнув хвіртку. „Борисе? - Чого тобі?" Підвів руку й пружний струмінь газу вдарив Борисові в обличчя. Той охнув, затулився руками, хапнув повітря. А він розмахнувся й натоптаною піском шкарпеткою щосили затопив супротивникові в скроню. Борис впав.

Наступна мить була найнестерпнішою в його житті. Він випустив шкарпетку, відступив крок назад і зупинився, з жахом чекаючи, що ось зараз Борис підведе голову, зведеться, вхопить його, майже знепритомнілого, за сорочку й притягне до свого, осатанілого від люті обличчя: „Ти що це, раб, намислив!?" Але Борис голови не підвів. Борис нерухомо лежав у вуличному поросі, не подаючи, здавалося, жодних ознак життя.

Анатолій отямився. Слід було поквапитись, поки не нагодився який-небудь пізній перехожий і поки Борис не опритомнів... У наступні півгодини він перетяг важке Борисове тіло через подвір'я, заволік у сарай, опустив у яму та прикував праву руку непритомного ворога до ланцюга. Перш ніж залишити яму, обшукав Борисові кишені: сигарети, химерна запальничка у формі мініатюрного пожежника з вогнегасником у руках, кілька гривень дріб'язку. З задньої кишені штанів не без зусиль видобув щільний паперовий брикет. Розгорнув - долари...

Він стояв і тупо дивився на гроші. Звідки вони? Навіщо? Він же вчинив це не заради грошей, він уявлення не мав... Їх не можна залишати собі, вони неодмінно накличуть на нього якесь лихо, їх напевно шукатимуть. Віддати Жанні? І що він скаже? Чорт, на біса йому ця зайва морока?

Назавтра Анатолій на роботу не пішов. Він сидів над відчиненою лядою й дивився, як його ворог, його демон, його багаторічний повелитель приходить до тями. Удар шкарпеткою виявився либонь засильним і той пролежав непритомним цілу ніч. Анатолій сидів на стільчику й дивився вниз. Поруч стояла поливальниця... Сидів і чекав поки прийде відчуття тріумфу. Тріумфу над поверженим ворогом. Але воно не приходило.

І от минув рік і йому обридло чекати. Шістдесят три тисячі доларів давно, ще тоді, старанно перераховані й складені в шухлядці столика під телевізором були його винагородою за роки страху, сліз і приниження, за Світланку, за все; були його моральною компенсацією. Минув рік і він не дивився вже на них, як на лихо. Він до них звик... На нього чекало нове життя. З чистого аркуша! І тому сьогодні він привіз пісок. А завтра почне його заносити. Він не поспішатиме, це не той випадок. З минулим слід розлучатися спокійно, виважено, так, щоб назавжди. І завтра він почне. Висипле перше відро. Туди. В яму. На нього. Вірніше на те, що від нього залишилося... На його залишки...

В каструльці закипіло і Анатолій поклав туди картоплю. Потім подумав і почистив іще кілька бульбин. Сьогодні було непарне число й сьогодні він варив на дві персони...

 

- Ш-ш-ш, Братику, розкажу тобі про один випадок, ти тільки щоб ні-ні! Я ніколи й нікому про це не розказував, тобі першому. Ти ж умієш тримати рота на замку? Це сталося дуже давно, я й забув уже було ту оказію, а це бач - згадав. А до чого згадав - не втямлю.

Було мені тоді років шість, я й до школи ще не ходив. Якось надвечір кинулась мама, в мене мама, Братику, тоді ще була жива, а як умерла в мене мама... Стоп, я ж не про те... А про що? Ага - про хліб. Тож кинулась, а хліба нема, ну й послала мене по хліб. Я вже тоді сам бігав до магазину, хоч і малий. А хліб на станції, біля вокзалу продавався, його туди конячкою привозили. Стоїть черга, топчеться, конячку всі виглядають. А коли вона з-за рогу... Стоп, знов я щось не то... Я ж про... ага, про вокзал. Побіг по хліб і хлопчика сусідського з собою гукнув, Толика. Ну, щоб веселіше. Пішли ми на станцію, купили хліба й тут закортіло мені в туалет - край! Та ще й, як кажуть, „по великому". Дав я Толику сітку з хлібом, тоді знаєш, сітки такі були, „авоськи"... Якось я, згодом уже, натягнув ту сітку Толикові, ге-ге, на макітру, а він... е-е, стій-стій, знов я... Я ж не про те... а-а-а - туалет! Дав я Толику сітку й забіг у туалет привокзальний. А там... Краще б я, Толику, туди не забігав... Там кабінки без дверей були й дивлюся: стоїть в одній дядько, високий такий, мені тоді видалось - аж до стелі. І зовсім голий, тільки на ногах опущені штани. Стоїть лицем до мене, черево випнув і однією рукою там, внизу черева, тримає щось, ніби ковбаси шмат білої, ліверної, та вимахує туди-сюди тією ковбасою. Але ж я знаю, Братику, що то ніяка не ковбаса!

Я вкляк, ноги приросли до підлоги й у роті раптом стало сухо, так, що й язиком не ворухнеш. І нікого більше там не було, тільки ми вдвох! А він побачив мене й зареготався: „Що, малий, подобається? Підійди, потримай - дозволяю! - Я хочу тікати, а ноги наче чужі. А він уже не сміється, а загрозливо так: - Ти шо, малий, не поняв? Підійди, кажу, ближче!" Я мотаю головою, дрижу, з очей сльози, а зрушити з місця зась! І тоді він неквапно, маленькими кроками, зі спущеними штаньми на ногах, рушає до мене й вимахує все своєю „ковбасою".

Аж тут я нарешті отямився. Прямо з місця, одним скоком, опиняюся на порозі. Ще крок... І раптом знов клякну. Десь там, за спиною, поволі сунучи ногами, наближається до мене, малого, той божевільний голий чоловік, а я зупиняюсь, бо з жахом і огидою (так, Братику, з нестерпною огидою!) відчуваю, як вміст мого кишковика, вивільнившись ураз назовні, повільно стікає ногами донизу. І я в розпачі, я плачу, я не знаю що діяти і, стуливши сідниці, здригаючись від страху й сорому,  вичовгую врешті-решт надвір.

Толик дожидає мене під деревом. Мабуть вираз мого обличчя його добряче жахає й він злякано запитує, що сталося. Він нічого не знає, нічого не підозрює. Він навіть уявити не може, яку муку терплю я оце зараз на його очах. Стоїть і безтурботно вимахує моєю сіткою з хлібиною. „Ну чого вилупився, - сичу я на нього, силкуючись утамувати схлипування. - Чого витріщився, придурку? Чого ти на мене дивишся? Ану мотай звідси! - І, висмикнувши в нього з рук сітку, я штурхаю розгубленого Толика в груди. Він відступає на крок і знов зупиняється... Він анібіса не розуміє. - Геть! - кричу я щосили. - Геть звідси! І не потрапляй мені більше на очі!" Він перелякано задкує, потім розвертається й хутко зникає десь між деревами у привокзальному парку.

Зі станції я пішов на ставок. Там я помився й ретельно виправ забруднений одяг. Я, Братику, люблю, щоби в мене все було чисте, я й жінці завжди казав: „Ти мені... мені... щоби прала..." Про що це я? Ага, про ставок. Я сидів у кущах біля ставка, чекав поки висохнуть штани, цокав від холоду зубами й плакав. Я й зараз плачу, Братику. Ти не дивись на мене коли я плачу - я не люблю. Отам я й заприсягнувся, що більше ніколи й нічого в своєму житті не боятимусь, нехай краще мене бояться; і ніхто й ніколи більше не побачить мене... таким. А Толик... Толик бачив. І я йому цього не простив... Ти не дивись Братику, коли я плачу... Не дивись...

А знаєш, я колись малював. Давно-давно, ще до ТОГО. І непогано малював. А тоді якось воно...

 

У двокімнатній квартирі на сьомому поверсі висотного троєщинського будинку задзвонив телефон. Міжміська.

- Ало!

- Здоров будь, Валер'яновичу!

- Добрий день!

- Це Ріпа дзвонить, з Макарівки.

- Хто? А, так-так, слухаю.

- Тут така морока. Не знаю, може воно нічого й не варте... Словом, чи не міг би ти під'їхати?

- У нашій торішній справі? Хіба нарив щось нове?

- Ну... можливо. Та це ж не телефонна...

- Так-так. Добре. Я приїду м-м-м... либонь післязавтра.

- Тоді шукатимеш мене на базарі.

- Лади!

 

І знову високий, схожий на відставного військового чоловік легко зіскочив зі сходинки електрички й, ні в кого не питаючи цього разу дороги, рушив за натовпом пасажирів на базар. Ріпу київський гість відшукав в одній із яток, щільно заставленій коробками з бананами, апельсинами та іншими екзотичними фруктами. Господар крутився позад молоденької соковитенької продавщиці в міні-фартушку, удавав, що допомагає торгувати, а насправді просто отримував задоволення від близькості її тіла. Дівчина вправно обслуговувала покупців, встигаючи при цьому ще й віджартовуватись від Ріпиних дотепів та натяків. Угледівши Валер'яновича, Ріпа залишив ятку й вони відійшли вбік.

- Справа така, - почав Ріпа після привітань...

 

Ванюшко дерся на горіха. Горіх розлогий, тінистий. Однією половиною своєї рукастої крони рятує від полудневої спеки їхнє подвір'я, а іншою - сусідське. Ну зажди, Тарасику-розумнику, - втішався Ванюшко. - Тут ти мене чорта знайдеш! А я тебе бачитиму, звідси ген як далеко видно! А он і Тарасик. Стоїть біля колодязя, затулив очі долонями - жмуриться. Жмурся-жмурся, відійдеш убік, а я з горіха і - біля колодязя, перший застукаюсь! А поки рахуєш - посиджу на гілляці, роздивлюся. Ось тьотя Надя, сусідка, замітає. Така вже чистьоха - цілий день те й робить, що мете. Далі подвір'я Кротів, це їх так по вуличному дражнять, там удома нікого. Далі обійстя дядька Толі; дивний цей дядько Толя - одинак, мовчазний, відлюдкуватий. Он він сидить якраз на ґанку, а що то у нього в руках? Таки звідси до дядька Толі далеченько, та в Ванюшка зір гострий - чим же то сусід бавиться ніби знічев'я, задумавшись? Гм, знайома річ, чорненьке наче й червоне... Та це ж у тата була така запальничка! Точно! Ванюшко неспокійно засовався. Татова запальничка зникла разом із татом, а Ванюшко НІДЕ й НІ В КОГО не бачив більше такої! Чудернацька запальничка, хтозна звідки вона в тата: кумедний пузатий пожежник у блискучому бронзовому шоломі тримає велетенського вогнегасника, з голівки якого й видобувається полум'я. Якось малий Ілюшко хотів дізнатися звідки те полум'я береться й шкребнув гладенький бік вогнегасника гвіздком. Тато трохи гнівався, а от якби ту шкоду вчинив Ванюшко... Стоп! Якщо це татова запальничка...

 

Смаглявий циганкуватий хлопчик розгублено й безпорадно роззирнувся:

- Ой-ой, ой що ж це воно... ой як же ж...

Йому таки було від чого розгубитись - чималий чорний котяра відчайдушно звивався й жалісливо нявчав, теліпаючись прив'язаним за задню лапку ниткою, котра звисала звідкілясь із гілляки. Малий бешкетник кинувся до перехожого:

- Дядьку, поможіть, відв'яжіть кота, бо задушиться!

- А що ж це ти йому, шибенику, зробив?

- Та я хотів перевірити... цей... ну, вестибулярний апарат! А він...

- Чорт, як же я його відв'яжу, він он який скажений!

- Може нитку перервати?

- ...Бач, не виходить - шовкова!

- А ви спробуйте перепалити. Та скорше! - вигулькнув звідкілясь Ванюшко.

- Та я не палю... А, точно - в мене ж запальничка! Ось... біжіть, юні натуралісти, рятуйте свого піддослідного!

З відсутнім виразом на обличчі Ванюшко дістав з кишені картриджа й мовчки вклав його в простягнуту Тарасикову долоню.

- І не жалко? - співчутливо поцікавився Тарасик.

Та Ванюшко його не чув.

То була татова запальничка...

 

Він спить. Брат. Я лежу горілиць, а він спить, згорнувшись на моїх грудях і я відчуваю його тепло. Мені затерпла спина й рука в залізному браслеті, але я терплю. Хай спить. Я лежу горілиць із розплющеними очима й дивлюся в темряву. Хоча, не знаю - може вони й заплющені, може вони взагалі витекли, та то дрібниця. Хоч так хоч так - темінь однакова. Вона вічна. Вона лагідна. Якось я зіпсував лампочку й темінь мене полюбила... Я лежу нерухомо. Як Бог. Бог же нерухомий, на біса йому соватись? Я б іще довго так пролежав, якби не кашель. Я терплю скільки є сил, але нестримний вулкан, що булькає в моїх грудях, вихоплюється все ж назовні і я заходжуся безнадійним кашлем. Прости, Брате, я тебе збудив. Зараз викашляюсь і ти знов заснеш. Якщо забажаєш. Де ти? Не хочу, щоб кров і слина потрапили на тебе.

А непогано ми тут облаштувалися, хіба ні? Нам майже не холодно. Маємо на чому спати - хропіти - перд... ой, вибач, Брате, ось я себе по губах - по губах!.. Спати, хропіти та їсти нам дають і забирають „парашу". Ми геть ні про що не турбуємось! Якби ще не кашель і не кров. Та то дрібня, головне - ми вдвох. Удвох нам класно, нам є про що бубоніти й ми чудово розуміємось. І звіряємо один одному найпотаємніше - між нами немає секретів! От хіба що тьолок нам, ги-ги, не вистачає, потіпах - дійшло? В тебе була колись тьолка, Брате? О! Я їх мав без ліку! Колись із Принцом... Скільки хотів, стільки я їх і мав! Пам'ятаю раз...

Приїхав я тоді здалеку. Там було кепсько, Брате. Дуже холодно й усе слід було працювати. Пахати, вкалувати... розумієш? Я так там вкалував! Якось ми виїхали на вахту, а тут... тут... майстер до мене підходить... Майстер, Брате, це така скотина... якщо буде коли в тебе майстер... Але... стій, я ж не про те... Я... А, згадав! Приїхав я, зійшов з поїзда, мене довго тут не було. Вловлюєш, іду собі, нікого не зачіпаю, лаштуюся почати нове життя. А тут, біля вокзалу, те... ну, той будиночок, на якому „ем" і „же". Я й... наче мене розрядом пройняло! Братику, така образа! Я собі сподівався почати нове життя, а тут... так... усе, як тоді... І я рвонув до нього. Влітаю до хати, а там вона, нічого, бокатенька така. Ну, пхнув на ліжко - його не було, зробив своє; смішно було дивитись, як вона пручається, а тут і він нагодився, видно з роботи. Вона скиглить, ну йому жалітися, він до мене, а я: „Що? Що таке? Чи не впізнаєш? Не знаєш хто я? Ану цить! І щоб нікому ні звуку. Й затям: ти рабом був - рабом і залишишся. Осознав? - Він,  сполотнілий, стоїть, тремтить, белькоче щось нерозбірливо. - Втри йому соплі", - кажу до неї, та й пішов собі. А чого б я там іще залишався, хіба на вечерю?

Отако. Були, Брате, діла, були... Що? Гадаєш? А таки правда: нам добре вдвох і ніякі потіпахи нам тут не потрібні. Навіть суперб... супермоделі, це я так просто згадав. З ними ж як: втіхи на хвилину, а клопоту!.. Та я ніяку тьолку на тебе, Брате, не поміняю, будь спок! Бо ніколи мені не було так добре, як із тобою. І ні з ким! Скоро нам знову дадуть шамати, Брате, шлунком відчуваю. Цікаво, що воно буде? А як тобі вчорашнє? Мені здається - картопля була трохи підгорена. Та нічого, то дрібниці. Я навіть люблю підгорене. А ти? І ти? Ги-ги-ги!..

 

                                                                7

 

Це було давно, здається, ще позаминулого літа. Якось... Тато перебував саме тоді в доброму настрої й водив їх із Ілюшком на морозиво. Іноді він влаштовував такі показові прогулянки й усі бачили, який він уважний та турботливий батько.

Вони поверталися вже додому. Ілюшко сидів у тата на кабелках, а Ванюшко дріботів поряд. І розмова тоді повелася в них про дружбу. Ілюшко розказував про свої стосунки з Тарасиком, а тато промовив щось на зразок: дружба дружбою, мовляв, а покладатися слід у першу чергу на себе. І якраз тоді побачили вони сусіда, дядька Толю, той ішов назустріч. Нахиливши голову, він буркнув нерозбірливо привітання й почовгав собі, а Ілюшко спитав: „Дядько Толя твій друг? - А тато відказав, якось дивно раптом зміненим голосом: - Ні - раб..."  Ілюшко пропустив незрозуміле слово повз вуха, а Ванюшко запам'ятав. Дядько Толя. Він причетний якось до татового зникнення.

Дядько Толя мешкав сам і Ванюшко ніколи не бачив, щоб до нього хтось приходив. І це вже було підозріло. Щодня мовчкуватий сусід ішов на роботу, а десь о пів на шосту повертався додому й далі вже нікуди не виходив. У вихідні зазвичай теж сидів удома. Все це згадав, а тоді й перевірив Ванюшко впродовж перших двох днів спостереження за підозрілим сусідом, а на третій день наважився ризикнути.

Ще до повернення господаря з роботи хлопчик переліз через паркан (хвіртку господар замикав) і хутенько видерся на стару яблуню, що росла в Дядька Толі на подвір'ї ліворуч, біля паркану. Крізь листя йому добре було видно все довкола. Собаки дядько Толя не тримав і, за відсутності хазяїна, на подвір'ї панувала цілковита тиша.

Скоро з'явився дядько Толя. Спочатку він досить таки надовго зник у хаті й Ванюшка вже було огорнули сумніви: чи не даремно він сидить оце, наче переляканий журавель, на яблуні та чи не краще тихенько злізти й гайнути собі геть. Аж ось дядько Толя вийшов надвір, тримаючи в руках наповнену чимось металеву миску, й підійшов до дверей сарайчика. Відімкнув двері, зайшов усередину. Ванюшко, як міг, випростався на гілляці, але зазирнути до відчинених дверей не вийшло.

- Агов, господарю! - Біля хвіртки стояв незнайомий чоловік у шкірянці. - Є хто вдома?

З сараю визирнув дядько Толя.

- Можна зайти? Перевірка лічильників.

Нерішуче озирнувшись на відчинені двері, господар підійшов до хвіртки й клацнув клямкою.

- Заходьте.

Дядько Толя й перевіряючий зникли в хаті. Хлопчик бачив, як із порогу хазяїн ще раз зиркнув на сарай.

Ванюшко зважився. Він нечутно сповз із дерева й, пригнувшись, щоби його не помітили з хати, хутенько шаснув у гостинно відчинені двері таємничого сараю.

Всередині роззирнувся. Навколо в безнадійному безладі лежали якісь ящики, картонні коробки, порожні мішки, відра та безліч іншого непотребу. Праворуч, біля стіни, стояло щось схоже на занедбаний столярний верстак, а ліворуч Ванюшко побачив квадратний отвір у підлозі, вхід, як він здогадався, в підземне приміщення; і звідти, з тої діри, долинали до нього дивні звуки, якесь невиразне шамкотіння й плямкання. Схоже ніби на людську мову, але зовсім нерозбірливе.

Волосся заворушилося в хлопчика на голові й найжагучішим його бажанням стало негайно втекти звідси якнайдалі, але Ванюшко таки себе пересилив. Повільно, тамуючи огидненьке тремтіння, стиснувши задерев'янілі долоні в кулачки, він підійшов ближче, ближче... Ще... Ще півкроку. І зазирнув до ями...

 

... - Прибігає до мене Жанна, сполохана, каже: з хлопцем щось, зі старшим своїм. Буцімто промовився той, що бачив батька. Але промовився, буцім, так - невиразно, вночі. А вдень затявся: приснилося, - каже, - й квит. А сам блідий, зляканий. От вона й прибігла порадитись. Намірилися ми з Олегом потрясти малого, то вона де там - як фурія! Не пущу вас, - каже, - до дитини хоч ріжте! Викличте Валер'яновича, йому все розкажу. Він чоловік тямущий, розбере, що до чого, не ви... ну й так далі. От я й бренькнув до тебе. Хтозна, може воно нічого й не варте...

- Так-так, - промугикав Валер'янович. - І що, за звітний рік більше нічого цікавого в нашій справі не відбулося?

- Анічогісінько, - понуро заявив Олег, виринувши раптом десь із-за сусідньої ятки. Його щелепи під неголеною шкірою обличчя ворушилися, щось невтомно пережовуючи.

- Біля себе пригрів. Вантажником, - пояснив Ріпа. І пожартував: - За їжу. - Олег кисло всміхнувся.

- Значить нічого, - уточнив Валер'янович. - Так-так, і що ми маємо?  Я так розумію, наша угода залишається в силі?

- В силі, - зітхнув Ріпа.

- Тоді котимо до Жанни.

- Покотимо разом, - заявив Олег. - Після базару.

Ніхто не заперечував.

- Побачиш Жанну - не впізнаєш! - сказав Ріпа, коли їхали на добре знайому вулицю. - Розквітла!

І справді, в жінці, яка вийшла до них із хати, нелегко було впізнати минулорічну, завчасно старіючу, злякану й тонкосльозу Жанну. На порозі стояла справді розквітла, впевнена в собі господиня. Її обличчя геть полишили торішні зморшки й лише в глибинах очей вгадувалася притишена тривога. До хати вона гостей не запросила й ті мусили всістися на лавці біля ґанку. Олегові, якому не вистачило місця, Жанна винесла з хати стільця.

- Дитину мучити не дам! - заявила господиня категорично, попереджуючи посягання відвідувачів. - Воно й так, бідне, розшарпане ходить, здригається. Та й нема їх удома - гуляють десь.

- Так-так, - чи то підтримав Жанну, чи то констатував факт її заяви Валер'янович. - Для затравки я хотів би почути всю історію спочатку, докладно.

- Ну то, - почала жінка, зсунувши з чола пасемко недавно ще брудно-сивого, а тепер, видно, підфарбованого волосся. - Було це днів зо чотири тому. Кинулась я вночі, чую: дитина моя, Ванюшко, кволиться вві сні й бубонить щось. Я стривожилась - він у мене зазвичай тихо спить, це менший, буває, крутиться. Я до нього, а він, чую, балакає: „Раб, раб... то не він... не він... я не хочу... не він... раб... - Я його по голівці погладила. - Синочку, - кажу, - що це тобі, захворів? - А він як схопиться, в руку мені вчепився: - Мамо, - каже, - я тата бачив! - Нічого, - кажу, - синочку. То сон, привиділось тобі - А він: - Ні, - каже, - не сон. Там бачив! - І зиркає кудись за вікно. Ну я його заспокоюю, заснув, а вранці питаю: - Синочку, то ти вночі наче казав, що тата бачив, то приснилось тобі? - Угу, - киває головою, - приснилось. - А сам очі ховає й ходить насуплений, занедужав наче. Питаю, чи не болить щось, а він раптом: - Мамо, - каже, - а ти б хотіла, щоб тато повернувся? -  Чого це ти, -кажу, - запитуєш? - Борис, він, знаєте, більше Ілюшка любив. А він знову: - Хотіла б? - Ну що я дитині скажу? - Я б хотіла, - кажу, - синочку, щоби було як ліпше для вас! - Ванюшко мій загнітився й це досі ходить мов неживий. Знаєте, я подумала... а раптом він, Борис... досі... Пішла до ворожки, є тут у нас одна. - Живий, - каже. - І близько він, коло тебе! - То де ж,- питаю, - близько? - Не знаю." То я це до Олександра... Може ви якось... допоможете... Чоловік усе ж, і батько їм... Але дитину смикати не дозволю!

- Добре, - підвів руку Валер'янович. - Давайте спробуємо зосередитись на словах малого: „Раб. Не він. Не хочу. Я тата бачив. Там бачив. Це не сон..." Гм... не сон... і що це нам дає?

Ріпа з Олегом перезирнулися й знизали плечима. Жанна мовчки дивилась на Валер'яновича.

- Він-не він, - продовжував розмірковувати вголос киянин. Раб - ось єдине слово, котре мене по справжньому зачепило. Подумайте, Жанно, чи не викликає це у вас якихось асоціацій? Чогось, пов'язаного з Борисом? Може котрийсь із його знайомих мав таке прізвисько? А може так дражнять когось із знайомих вашого хлопчика, ні? - Валер'янович глянув на Ріпу з Олегом, ніби спонукуючи й тих напружити мізки. - Може це частина чийогось прізвища? Може щось східне: Мураб, Зухраб... Не мав він знайомих азіатів?

Всі мовчали. Жанна задумливо хитала головою.

- Може сам Борис згадував колись це слово? Раб... раб... Думайте, Жанно. Мізкуйте.

Стиснувши долонями скроні, Жанна сиділа й напруженим поглядом дивилася кудись поза спини „детективів". На обличчі відбивався плин її думок.

- Раб... раб... раб... Раб! - Вона зненацька скрикнула й аж підскочила з місця. Ріпа від несподіванки мало не впав, а Олег облишив жувати, забувши при цьому стулити рота. - Так, -  продовжила жінка схвильовано. - Я знаю цього чоловіка. І це справді близько!

- Ну? - нетерпеливився Валер'янович.

- Раб! - Так Борис назвав якось одного нашого сусіда. Колись, іще до мене, в них сталася неприємна річ. Борис... власне... - Жанна схилила голову, - він зґвалтував дружину того чоловіка, Анатолія. До заміжжя я про це не знала, потім уже сусідоньки прошепотілися. Він тоді ще мене не бив і я не боялась його питати. Я спитала нащо він це зробив. І знаєте, що Борис відповів: „Тому, що він мій раб!" І все. Більше ми цієї теми не порушували. А з Анатолієм, самі розумієте, ніяких стосунків у мене не було. Віталися при зустрічі й усе.

- Ну я не можу! - ляснув долонею об коліно Валер'янович. - Чого ж ви мені раніше, ще торік про це не розказали? Я ж вас розпитував!

Жанна винувато розвела руками:

- Забула. Та й давно то було. Ви гадаєте?..

- Так-так, - збуджено заворушив пальцями Валер'янович. - Гадаю. Я гадаю, що ми знайшли ім'я й ми знайшли класний мотив. Мотив - ось головне! А де він живе, цей Анатолій?

- Далі вулицею, через дві хати від нас.

- Це такий безбарвний чоловічок із відстовбурченими вухами, який ніколи не дивиться вам у вічі?

- Він.

- Він. Я мав, неодмінно мав вирахувати його ще рік тому... Ану розказуйте все, що ви про нього знаєте!

- Ну, живе сам. Розлучений. Тихий, непомітний. Він ніби є тут, на вулиці, а ніби його й немає. І розказувать нічого. Ніколи не чути в нього ні музики, ні взагалі якогось шуму. Оце, правда, кілька днів тому піску привіз, бачили купу? І за ці дні вона, здається, поменшала. Ага, ще я чула від Наді, сусідки, що він буцімто хату збирається продавати. Десь виїздить. У Київ ніби казав, чи що...

- Хату продає! - звів пальця Валер'янович. - Готується робити ноги! Здається мені, - він глянув почергово на Ріпу та на Олега, - це воно!

- Боже! - сплеснула долонями Жанна. Невже це... за те, давнє...

- Ну то чого сидимо? - стрепенувся Олег. - Гайда!

- Охолонь, - спинив його киянин. - Він зараз удома? - глянув на Жанну.

- Мабуть ні. Наче він щодня ходить на роботу.

- Все перериємо й ні біса не знайдемо, - розмірковував уголос Валер'янович. - І він замкнеться: не чув, не бачив! Ми ж не маємо жодних доказів! Краще діждатися, поки прийде з роботи, може поталанить спіймати його на гарячому. Не подобається мені той пісок. Навіщо? Він же хату продає!

- Може якийсь ремонт, перш, ніж прийдуть покупці? - пропустив Ріпа.

- Що, цілу машину?

Олег водив жовнами:

- Чорт, якщо там немає наших бабок - я його вб'ю!

Вирішено було дочекатися поки Анатолій повернеться.

Троє чоловіків сиділи все на тій таки лавочці. Ріпа з Олегом курили, а Валер'янович зосереджено жував гумку...

- Прийшов! - вигукнула схвильована Жанна, яка визирала час від часу на вулицю.

- Заждіть, - зупинив киянин знетерпеливлених піратів, які схопилися було з місця. - Зірветься!

- Вийшов на вулицю, - повідомила по деякому часі Жанна, що не полишала поста біля хвіртки. - Виніс лопату, відра. Ага, носитиме пісок.

- Час! - скомандував Валер'янович. - Він набере відра й піде в двір, а ми слідом. Марудить мене цей пісок... А ти, хазяєчко, посидь удома - хтозна, як воно там...

 

Нестерпним смородом дихнуло на хлопчика з підземелля, але не це вразило його найбільше.

У глибокій, вбого освітленій ямі, посеред темної купи якогось ганчір'я сиділо страхітливе людиноподібне створіння. Одяг створіння нічим не відрізнявся від того лахміття, на якому воно вивищувалось, і клапті напіврозкладеної тканини рясно звисали з усіх боків потвори. І ще здалося Ванюшкові, ніби він помітив у того створіння на колінах ланцюга, чи то йому лиш привиділося - в ямі було надто темно. В чорних тремтячих долонях створіння тримало ту саму миску, яку заніс до сараю дядько Толя.

Певно щось шелеснуло в хлопчика під ногами, бо потвора враз повільно, наче вкрай стомлено, підвела голову й протнула Ванюшка важким і, як тому здалося, осудливим поглядом очей, кольору яких він не розгледів.

Очі - єдине, що можна було розпізнати на тій скуйовдженій тваринячій голові, з якої в усі боки в'юнилися довгі пасма густого, стуленого в липкі на вигляд китиці, покрученого волосся. Майже все його обличчя (якщо то було обличчя) ховалося за масною чорною бородою, клапті якої стирчали  на всі боки впереміж із висохлими залишками їжі та червонястої слини.

Подивившись якийсь час на заціпенілого Ванюшка, створіння знову схилило кудлату голову до миски й хлопчик знову почув його невиразне бубоніння. Лише кілька слів пощастило йому розібрати:

- Їж, братику... шамай... не ковбаса... це не ковбаса... їж... осознав...

Це він - скоріше усвідомив, аніж упізнав Ванюшко батька. Він. Це він такий страховидний,  він, колись всевладний і всемогутній, він, якого всі боялись і якому корились; він, який вигнав роздягнену маму взимку на мороз, а Ванюшкові не дозволяв відчинити двері. Це він сидить зараз у цій огидній нестерпнотхнучій ямі, їсть із бляшаної миски і Ванюшка, не впізнає.

Що робити? Побігти, розказати мамі? Чи може нікому нічичирк? Адже все складалося в них останнім часом так добре! І мама почала усміхатись. Ілюшко тільки не слухався - звик малий коритися тільки татовому слову й мамі було з ним важко. Але нічого, вдвох із мамою вони за нього візьмуться, вони його перевиховають!

Але ж це його рідний тато! Хіба не мусить Ванюшко його врятувати? Хіба не мусить побігти й розказати всім, насамперед мамі, про дядька Толю, про цю моторошну яму, про тата? Хіба не заробляв тато гроші, дбаючи про родину та хіба не сутужно їм зараз без татової зарплати?..

Рип хатніх дверей перервав роздуми хлопчика. Дядько Толя з чоловіком, який перевіряв лічильники, вийшли з хати. Вони постояли трохи на ґанку, потім, тихо перемовляючись, пішли до хвіртки. Врешті чоловік у шкірянці зник, а дядько Толя повернувся прямо в сарай. Зайшовши всередину, він підступив до ями і якусь хвилину замислено дивився вниз. Потім узяв відро, котре стояло збоку, обіч ляди, й вийшов із ним надвір.

Затамувавши подих, врісши худеньким тільцем у стіну, Ванюшко стояв за дверима, підглядаючи краєм ока за сусідом і, щойно той вийшов, визирнув услід. Дядько Толя  пішов з відром десь за сарай і, скориставшись цим, Ванюшко кулею вилетів з приміщення, блискавкою перетнув подвір'я, перестрибнув через паркан і довго ще біг вулицею, спочатку своєю, а потім сусідською, і ніяк не міг зупинитись.

Серце ледве не виплигувало з грудей, а хлопчикові все здавалося, що ось озирнися - й побачить він позад себе, ні, не дядька Толю, розгніваного тим, що Ванюшко викрив його таємницю; а зустрінеться Ванюшко з важким осудливим поглядом жахливого людиноподібного створіння зі смердючої ями, створіння, яке колись було його батьком.

Згодом, поникавши містом і трохи заспокоївшись, Ванюшко повернувся додому. А вночі його розбудила мама й хлопчик зізнався їй, що бачив тата. Мама не зрозуміла, вирішила, що то було вві сні. Вранці Ванюшко спитав: „Мамо, а ти б хотіла, щоб тато повернувся?" І вона не відповіла. Не відповіла ствердно. Не сказала: „Так!" Відбулася незначущими, порожніми словами.

І він промовчав. Не сказав. Власне, ВОНО... то ж уже був не тато...

Наступного дня неповороткий КамАЗ висипав біля подвір'я дядька Толі велику купу піску...

 

Це ж не шворка, до якої ми чіпляємо наше відро, ні? Не та в'юнка біла гадючка, що я вже її  трохи... чи не трохи... той... починаю боятися! Глянь, Братику, бо я щось погано бачу. Ні, не вона. О, та це ж пісок! Це пісок ллється до нас тоненькою цівкою. Ти хоч тямиш, Братику, що то - пісок? Куди тобі, ти тільки знаєш гидити мені за пазухою, колись дам тобі за це щигля! Пісок...кахи-кахи-кахи... пісок, Братику, це найкраще, що є на світі! Ну хіба ще вівсяна каша. Дивись, Братику, який він м'якенький, який слухняний, не те, що ти. Як слухняно пересипається він із долоні в долоню! Погляди, який він теплий. Він теплий, Братику! Дивись, його стає все більше! Все більше й більше чудового теплого піску! Ха-ха-ха! Ми будемо ним гратися. Як діти. Ти грався коли піском? Ні? І я ніколи. Дурний. Дурний я, Братику, все хотів... чорт, що ж я хотів?.. Хотів довести... що?.. А - пісок! Нумо гратися, Братику! Він такий чистий, такий теплий, так лоскотно занурювати в нього пальці... і долоні... і руки... Так любо, ха-ха-ха! Так класно, ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Кахи-кахи-кахи! Ах-ах-ах! Так... кахи... так... кахи... класно... Братику... Так... кахи...кахи... кахи... ...............................................

 

Вони увірвались на подвір'я коли Анатолій з двома відрами піску в руках саме заходив у сарай. Троє чоловіків войовничо кинулися вслід і господар побачив їх, коли вони вже були на порозі. Побачив і завмер на місці.

- Хто ви такі? Що... що вам треба?

- Зараз узнаєш, що нам треба! - підскочив до нього Олег і, штурхонувши Анатолія в груди, вигукнув: - Де Борис!? Де Борис, питаю?!

Анатолій впустив відра й відступив назад.

- Ось він, - промовив Ріпа голосом, що враз змінився.

Олег озирнувся. Ріпа з Валер'яновичем стояли біля квадратного отвору в підлозі й дивилися вниз. Облишивши Анатолія, Олег підступив і собі.

Це була яма засипана піском так, що до поверхні підлоги залишалося менше простягнутої руки. А на піску, прямо посеред ями, лежала голова. Вочевидь вона, як і кожна голова, мала тулуб, але його видно не було й складалося враження, що там лежить сама голова. Чорна, вона майже вся була вкрита довгим розкуйовдженим, усіяним піском волоссям, таким густим, що під ним вирізнялися хіба що очі. Широко розплющені, незрозумілого кольору, з червонястими білками очі метушливо зиркали з боку в бік, ні на чому не зупиняючись, і нічого, здавалось, не помічаючи. З того місця, де між волоссям мав би бути рот, чулися нерозбірливі булькочучі звуки, котрі віддалено нагадували кашель.

Поруч, але ніби окремо від голови, лежала рука, яку видно було з піску по лікоть Ні на мить не спиняючись, її долоня гладила величезного вгодованого пацюка, а той лежав, примруживши очиці й сприймаючи пестощі, як належне. Прибульців пацюк не злякався й узагалі не вшанував їх анінайменшою увагою.

- Чорт, що це? - прошепотів Олег.

- Хіба не бачиш? - мовив, ковтнувши слину, Ріпа. - Він...

- Що ти з ним зробив, кретине? - Олег озирнувся до Анатолія.

- А тобі яке діло? - хмуро огризнувся той. - В нас із ним свої рахунки.

- Борисе! Борька, це ти? - Ріпа став над ямою навколішки. - Борисе! - Голова щось нерозбірливо промимрила. - Що? Ти мене впізнаєш?

- Квітка... - ясніше вимовила голова й зайшлась кашлем (рука між тим продовжувала гладити пацюка).

- Що, яка в дідька квітка?

- Квітка без листка, - знову промовила голова, відкашлявшись. - Скельце... скельце-скляночка... таке гарне... червоне... дзень і нема...

- Борисе! - нахилився над ямою Олег. - Де гроші, Борисе? Де мої бабки, в твою перемать!?

- Він бачив, - продовжувала голова. - Бачив, і я... і я, Братику... я ж не боягуз, ого!.. А він... а воно... таке червоне... дзень... об дерево...

Пірати перезирнулись.

- Ізсунувся! - вхопився за голову Олег. - Що робити? - Це питання він спрямував Валер'яновичу, який притримував тим часом Анатолія - той намірився було тихцем вислизнути надвір.

- Ану стоять! - Олег ухопив Анатолія за вузькі груди. - Де гроші? Де вони ти, маніяк шизонутий, де? Бабло, питаю, де? В нього були бабки, де вони?

Анатолій відштовхнув Олега й відступив убік, до верстака.

- Так, - прохрипів важко дихаючи. - Були. Були й нема! Спалив я їх! Спалив! Забирайтеся звідси!

- Триндиш! - просичав Олег і знов посунув до Анатолія.

- Стій! - у тремтячих руках господаря невідь звідки виникла лопата. Його бліде обличчя вкрилося моркв'янистими плямами. - Стій! - він замахнувся. - Кажу ж, чешіть звідси! Нема в мене ніяких бабок. Нема!

- Ану заходь, Ріпо, з того боку, попід стіною, - проказав Олег. - Та не бійся, він сам нас боїться. Маніяки - вони всі боягузи.

Валер'янович стояв ближче до дверей і мовчки спостерігав за подіями. Не так слід було вестися з господарем, не так! Він чудово це розумів, але що міг удіяти? Від побаченого в ямі його самого проймали дрижаки, а що вже було говорити про холеричного Олега!

Ріпа з Олегом оточували Анатолія з двох боків.

- Стій! Спинись, кажу! Не підходь! - Анатолій відступив крок назад і вперся спиною у верстак. - Стій!

Вони кинулись на нього одночасно. Господар замахнувся лопатою... І саме цієї миті Олег, наступивши на щось ногою, хитнувся... Певно увесь свій відчай, увесь невимовлений біль за роки страху, за марні надії, яким не судилося збутися, вклав Анатолій у той єдиний несамовитий удар. На повторний у нього не вистачило б уже сил, але повторний удар не знадобився. З огидним тріскотом врізалась лопата в Олегову голову, розкраявши її мало не навпіл. А Ріпа продовжував рух. Щосили в'їхав він головою супротивникові в груди, той не втримався, спіткнувся об якийсь ящик, вдарився скронею в ріжок верстака... Обидва тіла, Олега й Анатолія, впали на підлогу майже одночасно...

Все сталося миттєво. Ріпа, який гепнувся був разом з Анатолієм, підвівся на ноги. Валер'янович, обережно переступивши через закривавлене Олегові тіло, нахилився над господарем. Зі скроні Анатолія сочилась тоненька й зовсім не страшна цівка крові. Але він не дихав.

- Готовий, - виголосив діагноз киянин і глянув на Ріпу. Той стояв, прихилившись до стіни, й машинально обтрушував штани.

- Обоє, - голосно прошепотів, ковтнувши слину. - Вшиваймося звідси, Коломбо, та хутко! Бо як застукають менти...

- Цілковито з тобою згоден, - кивнув Валер'янович, - саме час линяти. А гроші... - він озирнувся на розпростерте біля верстака тіло. - Може справді він їх спалив, цей неврастенік. Дійсно кажуть: у тихому баговинні...

Вони були вже за порогом, коли нагадала раптом про себе голова.

- Братику! - заверещала вона зненацька тонким, зовсім не схожим на Борисів, голосом. - Не дам!.. Братику!.. Не дозволю... Кахи-кахи... - Голова закашлялась і було чути, як клекотить щось і булькоче в ній, наче в глечику. - Не дозволю... кахи... нікому... нехай уже кошеня... кахи... кошеня...

 

- І не шкода твоєму дядькові кидати Богуслав?

Дві дівчини, одна - струнка білявка, власниця широко розплющених, сповнених дитячої безпосередності, зелених очей, а друга - кароока, зграбніша та смаглявіша шатенка з уважним, навіть нахабним поглядом, повільно йшли вулицею, ретельно звіряючи номери  будинків з газетою, що її тримала в руці смаглява.

- Ні, Лесько, не шкода, - мовила кароока у відповідь. - А чого там шкодувати? Що він має в Богуславі? А в Макарівці станція, гарну роботу пропонують. Добре там, де платять!.. Так, ну де ж воно? Ага, ось двадцять другий, а це вісімнадцятий. Бач - і хвіртку відчинено, заходьмо!

Одна за одною, тихенько, дівчата прослизнули на подвір'я.

- Обережно, - прошепотіла Леся. - Може тут собака!

- Здається немає,  - відповіла Марина. - Ей, хазяїне! Чи є хто вдома? Ми за оголошенням! Гм... тиша. Дивись: не замкнуто. Може сплять? Ану зайдім. - І не дожидаючи згоди подруги, Марина зайшла в хату. Нерішуче потупцявши на порозі, Леся ступила слідом.

- Прикольний тут у них звичай - чешуть із дому й хату не замикають. - Марина обійшла всі кімнати й ніде нікого не знайшла. Мимохідь вона, ніби ненароком, прочинила двері шафи у спальні, обережно, пальчиком, відхилила дверцята меблевої стінки, зазирнула до шухляди письмового столу, що стояв у великій кімнаті, та до маленької шухлядки під телевізором.

- Маринко! - перелякано зашепотіла Леся. - Що ти робиш?!

- Цить! - шикнула на неї Марина, дістаючи з шухляди чималенький пакунок. - Мовчи!

- Нас застануть! - аж тремтіла Леся. - Припини!

- Глянь! - Марина розгорнула пакунок і вони побачили тугі брикетики сто і п'ятидесятидоларових купюр.

Леся мало не зомліла:

- Маринко! Кинь, кинь його к бісу!

- Мовчи, дурна! Такий шанс буває раз у житті! - Марина рішуче пхнула пакунок собі в сумочку й взяла тремтячу Лесю за лікоть. - Змиваємось!

- Ой Маринко!..

- Тихо! Виходимо й спокійно мотаємо собі геть. Ясно? А дядькові я скажу, що хату вже продали.

Як і досі на подвір'ї було порожньо. Дівчата неквапом вийшли з хати (Леся поривалася дременути щосили та Марина її притримувала) й попрямували до хвіртки.

- Толику-у-у! - долинув до них раптом десь іззаду дивний, писклявий і водночас ніби приглушений голос. - Толику-у-у... ха-ха-ха... ги-ги-ги... Іди обі-і-ідати!..

Тепер уже й Марина не втрималась і дівчата щодуху кинулись геть...

 

                                                                                                                                   2002 - 2005р.