* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Довга дорога додому

19:21 20.08.2012

Довга дорога додому

 


Історія, про яку хочу оповісти, не вчорашня. Але написана порівняно недавно.

З вчителями сільської школи стояв на автобусній зупинці - вони поверталися з роботи, а я із журналістського відрядження. Тим часом з чепурної хати, біля якої цвіли високі різнокольорові мальви, на дорогу вийшов літній чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика. Порівнявшись, голосно привітався:

- Здорові були, сіячі вічного й розумного! - і покрокував далі.

За всіх на вітання відповів вчитель історії. Він часто друкує статті в газеті.

- Про нього б вам написати... - заговорив до мене педагог. - Повірте, його життя не на газетний нарис заслуговує, а на чудову повість.

Те, про що довідався, від історика, а згодом і від самого цього чоловіка, вкотре переконало мене в одному: кожна людина своїм життям пише книжку. Усну, звичайно. У когось таке видання, очевидно, потягнуло б на повість, в іншого, можливо, вийшов би навіть роман.

 І щоб колись не шкодував за втраченим, не картав себе, бо час рікою спливає, він нікому й нічого не повертає назад,  взявся за перо...

 

                             1. Вибір на розпутті     

...Ранок.

День ще не займався над землею. Усе довкіл наче сріблом покроплене. У казармі незвична тиша - тонка, аж дзвінка. Тільки б нічим не потривожити її. Солдати сплять, здається, нікого не збудити. Василь Лучко посапує. Витягнувся, з чогось веселенько посміхається. Може, щось з недавнього минулого парубоцького життя, з яким місяць тому розлучила армія, наснилося, може, щось інше приємне в цю мить з ним.

Лише рядовий Олег Рубашкін здригається на  ліжку - сниться, що зі страху надривно плачуть жінки, діти... А два літаки з чорними хрестами на крилах все заходять й заходять на новий круг, кидають на беззахисних людей бомби, засіваючи смерть, сирітство...Димлять вагони пасажирського поїзда, він живою мішенню завмер на рейках.

Усе було, як у пеклі. Через кілька хвилин хрестаті гітлерівські потвори щезли за обрієм. На землю осідав їдкий дим. Із полів, лісосмуг до колії стікалися перелякані люди, котрі встигли вискочити з охоплених полум'ям  вагонів, чим врятували собі життя. Обминаючи мертвих, пошматованих, уцілілі допомагали пораненим, на чому могли - несли їх у напрямі найближчої залізничної станції. Серед того гамору одинокий чотирирічний хлопчина супроводжував кожну жінку допитливим поглядом і дитячим дзвінким  благальним голосом не кликав - волав:

- Мама!.. Мама!..

Рідна не озивалася. Дитя далі благально било на сполох...Марно. Була людина - і згасла, як викресана іскра з-під копита. До нього тихо підійшла невідома жінка, лагідно:

- Ходи, хлопчику, зі мною. Потім тебе мама забере. Обов'язково забере. Вона ж тебе любить...

- Я хочу до мами... Де вона? Коли прийде?

- Скоро, дуже скоро прийде твоя матуся. А як ти називаєшся?

- Олежик.

- О-о, яке гарне ім'я. Може, знаєш, Олежику, як твоя мама писалася?

- Мама Марія.

- І все? Більше нічого не скажеш про маму?

- Вона мама Марія...

І чужа жінка ці дані записала на якомусь папері та поклала його хлопчикові в маленьку сумочку, що зосталася при ньому. Подумала: якщо дитя вижило, то воно,  мабуть, у сорочці народилося... Тоді й дописала: Рубашкін Олег, не зваживши, що хлопчик говорив українською мовою. Ним він і зостався.

Він схоплюється. Сновидіння тут же щезло, й тиша, темрява казарми знову окутують Олега. Оглянувся - за вікном на стовпі лампочка блідо поблимує на ранок, чує, як днювальний щіткою натирає підлогу.

Якийсь час Рубашкін лежить розтривожений. Задумався, що сон міг віщувати в його теперішньому становищі - через місяць зачитають наказ про звільнення із служби, він цілком буде відданий самому собі, своїй неласкавій сирітській долі, на якій доволі було всього: і холодно, і голодно, і до болю гіркого - бодай не згадувати, бо з розпуки йому іноді хочеться  завити.

Чим менше днів зоставалося до дембеля, тим ставало боязкіше Рубашкіну: складе до валізи нехитрі солдатські речі, попрощається з командирами, військовою частиною, яка дотепер давала йому притулок... Куди далі? Їхати нікуди. Ні адреси, ні двора. І безсилий щось змінити. Та десь на землі є село, можливо, дотепер чекає, визирає на повернення з далеких доріг його отчий дім, живуть родичі... Тільки де вони, куди і кому має писати? Нікого і нічого не пам'ятає - не вчора ж було. Не розлучна з ним лише стара фотокартка, де він, маленький, на фоні якоїсь церкви. А на звороті ледве виразний напис - Олегу три.

Дорожить цим знімком, постійно береже його в паперовій обгортці. Завдяки йому має справжнє ім'я. А прізвище?..

Відтоді Олег не один рік марно сподівався на якесь диво. Скільки-то опісля ним передумано. І ніби змирився з сирітством. Мусив змиритися.

 Дитбудинок, гуртожиток професійного училища, армія виконали свою місію - врятували від жаху сирітської безпритульності. А після служби? Мулько, аж пече його усередині - куди їхати, з чого починати? Жити ж то треба.

Ще Олег не відійшов від жаху сновидіння - як різкий сигнал тривоги. За мить-другу в казармі нікого. Латвійське місто Алуксне - далеко позаду... Трави в росах, попереду темнів ліс. Десь ген за ним, вгадував Рубашкін, має бути привал - не раз за роки служби пробігав цю трасу.

А долати десятикілометровий марш-кидок у повному солдатському спорядженні з кожним метром стає важче.

- Рота, не відставати!.- наказово голос командира.

Дехто плентається позаду. Це - в основному новобранці. Рядовий Василь Лучко настільки вибився із сил, що ладен впасти в густу нескошену траву, ноги - як гирі, неспроможний їх навіть волочити. І Рубашкіну також нелегко, хоч, здається, звик до марш-кидків. Він уповільнив свій біг, пропустив захеканих солдатів, підхопив Лучка за руку, вже на ходу взяв у нього автомат, який так сильно бив по спині Василя, що той аж корчився.

- Що ж ти так, друже?..

- Не можу...

- Давай...Ще трохи, брате, ще трохи.

Далі бігли поруч. Невдовзі рота спинилася на привал. У вибалку - невелике село. Із-за лісу випиналося сонце, світлів обрій. Вже соловейко, як в Україні, підбився у синє небо, шугало вгору інше птаство, щоб почати свій одвічний світанковий ритуал.

На давно вітром повалене дерево неподалік Рубашкіна присів Лучко. Йому нічого не хотілося, крім одного - аби перепочинок тривав якнайдовше. Часто і глибоко дихав. У скронях стуготіло, а в середині пахтіла жарінь, обіймала кожну клітину тіла. До спини прилипла гімнастерка. Здавалося, м'язи ніг щомиті сильніше розбухали й ними більше не ворухне. А ще дорога назад.

Рубашкін віддав Лучкові автомат, пілоткою витер чоло, зачепивши його зіркою, заплющив очі й сидить якийсь час нерухомо, а насправді зосереджено осмислює відтворене уві сні, міркує, що має робити після служби... Лучко також блаженно заплющує очі, крізь опущені повіки, наче шторки, бачить молоді дубки на узліссі, переляканих зайців, що з-під ніг зриваються, батьківську хату, друзів. З ним нерозлучне товариство рідного краю.

Раптовим холодком дихнув вітер-свіжак. Олег дивиться - сонце зійшло, проти нього на листках якоїсь високої трави сяють крапельки роси. Глибоко, аж мало легені не розперли груди, вдихає чисте, як вода прикарпатських джерел, повітря. Лучко гірко, наче крізь силу, ковтнув слину, обернувся до Рубашкіна - очі зустрілися й надто щиро на знак подяки стис йому руку. Олег не відповів, лише бадьоро підморгнув, мовляв, не розкисай, все гаразд.

Отак несподівано на світі вчинилося добро. Мізерне, але все ж добро.

 

                                                            ***    

А дні неслися на неосідланих конях.

У курилці - сміх, регіт. Аж заходяться солдати з жартів. І безкінечні розмови про дембель, інститути, батьків, дівчат, роботу... Говорили про звичайні людські речі, з яких зіткане земне життя. Лише Олегові очі дивилися у невизначене місце. А чи

бачили що через зажуру - важко сказати. У нього на думці одне: „Хто мене жде? І де? Як жити далі?". Відповіді на ці пекучі для себе питання не мав. Палило всередині

жаринням, обличчя  кам'яніло.

Лучко підсів до Олега, довірливо поклав руку на плече, наче давньому другові, й зазирнув йому в очі - у них досада. Запитав:

- Чому, старий, невеселий?

Олег відсторонив його руку, зітхнув. Та Лучко своє:

- Дурно стає, як згадаю, скільки мене ще таких марш-кидків чекає.

Не повертаючи до Лучка голови, Рубашкін блідо всміхнувся:

- Мені б твої клопоти...

Лучко звеселів, наче бачив перед собою невдалого жартуна:

- Ну загинаєш, старий. Може, поміняємося - я додому, а ти за мене на варту ходитимеш, кроси бігатимеш... Тобі це вдається. Га? Давай махнемо без торгу. Я особисто згідний на такий варіант. Хоч зараз, у цю ж секунду.

- Якби таке можна було...

- Та ти що? - відповів запитанням Лучко, очі в нього спалахнули здивуванням.-Додому не хочеш їхати? Я правильно тебе зрозумів?

В очах Рубашкіна - холод. Лучка це дуже здивувало - від чого б? Добрий, людяний, поміркований, не те що інші дембеля корчать із себе хтозна кого, а це...

Розмови на цей раз не вийшло.

Рубашкін тут же встав, похнюплений забрів на спортмайданчик, навіть кілька разів, поки не підійшов Лучко, легко підтягнувся на перекладині.

- Цікаво, чи зможу колись так я? - здалека провадив Лучко.

- Зможеш, брате, зможеш. В армії закон простий: не хочеш - змусять, не вмієш - навчать.

- Е-ех, нема то ще, як на гражданці. Кіно, танці, дівчата...А молодиці в нас! Як писанки. Задивитися можна, наче до люстерка. Любка Варчук чого тільки вартує. Щоправда, вертихвістка вона професійна. З нею треба обережно, бо пошиє в дурні.

- Мовчи! - різко перебив Рубашкін.

- Ти, звичайно, вибач, але дивак ти. І що я такого сказав? Не один ти їдеш додому.

Зітхнув Рубашкін - аж півсвіту тоскно стало. Душа його стислася у клубок:

- Який там до біса дім...

- Ти про що? - Лучко обережно наважився  запитати.

- Один я на цім світі.

- Як один?.. Не міг ти сам по собі на світ з'явитися. Як молекули. Ти все ж людина.

- Сирота я, брате. У дитячому будинку виростав. Розумієш?

Від почутого Лучко ошелешено закліпав:

- А може, десь є мама, тато. Просто їх треба розшукати. Війна багатьом життя покалічила, багатьох по світах розкинула.

- Де їх шукати? Підкажи адрес, вдячний буду до кінця життя.

- Люди пишуть по різних газетах. І знаходять рідних.

- Вони, може, хоч щось про себе пам'ятають. А я нічого. Розумієш, нічого. Казали в дитбудинку, що маму бомба розірвала. Де то сталося, невідомо. І коли - також. Припускаю, що, очевидно, на початку війни з фашистами. У якому місці, годі встановити. Хто батько, чи живий він...Якщо живий, в якому селі, місті і в якій республіці його шукати...

Помовчали. Василь спантеличився, йому похололо в грудях. Мало прожив на білім світі, мало бачив, щоб доладно розібратися в такій делікатній і непростій чужій життєвій ситуації, безпомилково порадити. Певно знав одне: залишити Олега

самотнім не має права - після відбою котру ніч сон не бере. Лучко запримітив це не вчора. Він зрозумів, що доторкнувся до чогось надзвичайно тонкого й важливого. Густо обсідали різні думки. Згадав знімок Рубашкіна, церкву... У душі не було спокою. Подібні сільські пейзажі, міркував собі Василь, можна бачити хіба на заході України.

У голові Лучка роїлася думка за думкою. Щось у них є так, щось суперечливе. Раптом Василеві очі спалахнули. Він до Рубашкіна зраділо:

- Слухай, чи не українець ти часом? На звороті твого знімку виразно написано українськими буквами - Олегу три. Я це тільки так читаю і розумію.

- У дитячому будинку під Уралом вважали, що це написано російською... А хто насправді я - одному Богу відомо. Та він, на жаль, цього вголос нікому не скаже.

- Подумай сам. З підручників історії знаємо, що війну з Радянським Союзом гітлерівська Німеччина почали з наступу на Україну. Так?

- Не тільки. Німецькі фронти йшли і через Білорусію, цю ж Прибалтику.

- Є ще одна деталь. На Галичині в кожному селі є церква. Народ наш здавна дуже богомільний.

- І що з того?..

- Як що з того? Подумай над моїми словами.

- Не можу нічого, друже, сказати. Ні свідків, ні документів. Один я хіба як очевидець і реальна жертва трагедії.

- Хочеш знати, та церква, що на твоїй знижці, ніби подібна на нашу. У моєму селі вона також має три куполи.

- Давай, друже, не будемо фантазувати. Від твоїх слів нічого не зміниться, мені легше не стане.

- Тобі однаково, куди їхати. Правда?

- Не зовсім...

- Так, так - однаково. То чом би тобі не майнути на Україну, до мене в село?

Але Рубашкін мовчав. Думав про своє. По всьому було видно, що Олег не уявляв собі, як це можна пристати на таку пропозицію. А Василь, відчувши його вагання, стиснув за руку:

- Ти чув, що я сказав?

- Чув...Що ти, друже. Чужий край, мови не знаю.

- Українська мова легко дається тому, хто хоче вивчити її й нею говорити. Українська  й російська мають багато подібних слів. Наприклад, ті ж, що на знімку - Олегу три, мама...

- Дякую. Але не все так просто, як тобі, Василю, здається.

- А що тут такого? Головне - захотіти. Чуєш, то хоч у гості заскоч, розкажеш батькам, як служу. Поживеш у нас трохи, роздивишся, а потім буде видно. Знаю, не пошкодуєш. У хаті місця й тобі вистачить. Я в батьків один. А з дівчатами раджу бути обережним. Хлопець ти так нічого...Як дійде до весілля, то маєш дочекатися мене з армії, - запально говорив-агітував Лучко. Він аж на лиці змінився від нетерпіння почути від Олега щось на зразок: „Дякую - їду. Гостинно просиш".

Олег мовчав. Мовчав, бо належало йому добре, глибоко все осмислити перед тим, ніж пристати на Василеву пропозицію. Обдумував-передумував, як житиме серед незнайомих, згадував, що чув, знає про Україну. І вкотре перед очима старий знімок з церквою, пропливло туманне минуле... Воно так і стоїть в його очах.

- То як? - Василь  запитанням вивів Олега із задуми. - Згода? По руках?

- Треба подумати, Василю.

- Нічого думати - згоджуйся.

- Навіщо ти агітуєш його? І куди йому радиш їхати? - наче пробурчав Іван Рогачов із Вологди, бо стояв неподалік них і весь час таємно прислухався до розмови.

- Як куди? - щось лихе відчув Лучко. - До себе, додому. А тобі що до того?

- У Західну Україну? До бандерівців?..

Слова ці гострим лезом черкнули Лучкові по серці... Він стиснув кулаки, бо розумів, який зміст вклав у них родака російської Вологди. Лучко процідив крізь зуби:

 - Що ти взагалі про бандерівців знаєш?

- Знаю, - на обличчі Рогачова промайнуло злобливе задоволення. - Хто про них не знає. Зрадники вони, вбивці. Мій батько на Львівщині від твоїх буржуазних бандюг загинув, у містечку Самборі на цвинтарі його могила.

- Слухай!.. Ти!.. - Лучко підступив, думки в нього збурилися, відчув, що щось грізне має статися. - Затям собі, що твого батька з Вологди до себе в гості ми не просили. І він прийшов у наш край не з хлібом-сіллю, а з автоматом.

- Так він же вас...визволяв, життя, розуму вчив. А ви?..

- А бандерівці боронили свій край від таких визволителів, таких учителів...

- Що ти сказав? - крізь рідкі зуби процідив Рогачов.

- Досить! - став поміж них Рубашкін.

Ще якісь слова Рогачов кинув уже йдучи. А там зник. Лучко й Рубашкін так і зосталися на місці. Кожен думав про своє. По хвилі Василь сказав:

- Ти, друже, вибач, - а потім тихше, лагідніше: - Не слухай його, не вір йому. Побудеш, поживеш, сам переконаєшся, що українці добрі, співчутливі, бо самі натерпілися, по самі вінця зазнали лиха, розуміють біду іншого, у кривді нікого не залишать. Батьки мої раді будуть. Сьогодні ж їм напишу про тебе.

Василь Лучко - звичайний сільський хлопець. Але вмів доладно в'язати слова, якось навіть переконливо це в нього виходило. І слова ці розчулили, підбадьорили Рубашкіна - зі щирого серця йшли. Олегу стало ніби затишніше, світліше на цім світі. Але недовго так було, бо опісля Василь більше не агітував його. Од того знову тривожно Олегу. Дотепер мав хоч і маленьку, а все-таки якусь надію, а зараз і вона, здавалося йому, поволі гасла.

Десь через два тижні Лучко знову нагадав про себе. Він застав Рубашкіна у класі політзанять за читанням газет - шукав у них повідомлення про новобудови, планував туди поїхати на роботу. Професія столяра скрізь потрібна. Василь закрив підшивку  „Правди" і, полізши до кишені гімнастерки по листа, радо:

- Ну, брате, можеш пакувати валізу. Не віриш? Всього листа читати не буду, а ось те місце - воно тебе стосується. Послухай, що мама пише: „Раз, Василю, у нього отаке життя, як ти написав нам, то передай Олегу, няй приїжджає - за рідного сина буде, допоможемо стати на ноги..." Що на це скажеш, друже? - з лиця Лучко аж світився.

В Олега зашарілися щоки. Тривога наче минула, уляглася. Його очі стрілися з Василевими, а по хвилі:

- Добре - поїду... Відчуваю - гостинно просите. А чому б і не поїхати.

І вони закрутилися в обіймах.

Добро народжувало добро.

 

                               2. Тепло чужої оселі                   

Олег зійшов з поїзда.

Було ясне надвечір'я. На пероні блистіли озерця калюж - дощ перед тим пройшов, сонце малиново віддзеркалювалося у воді. Скоро Рубашкін зостався один. Не відав, що робити. Потроху брала туга, нагадала про себе думка: „Чужий край. Чужі люди...Чи добре зробив, що сюди подався? Ліпше б кудись в Росію на будову п'ятирічки..."

Щось підказало Олегу озирнутися - тихо підходив літній, зовні привітний, з добрими очима чоловік. Рубашкін забув про свою самотність і тривогу, якась невидима сила підштовхнула його зробити крок уперед, і вони без жодного слова обнялися. А коли руки за спинами розімкнулися, батько Василя Лучка, нічого не випитуючи, сказав:

- Добре, чудово, сину... Автобуса скоро, на жаль, не буде. Так що підемо пішки. А там, може, якась машина трапиться.

Лучко повів гостя навпростець. Перетнули колію, перейшли невеличкий сосновий лісок, як дісталися гостинця. Олег з цікавістю оглядався довкола. На полях дозрівав хліб, ген-ген на узгірку села, до якого вони прямували, виднілася церква, виграючи трьома блискучими банями...Йому не до старого знімка. Мусить слухати Лучка - той все веде з ним неквапну бесіду, розповідає, як тепер воно в селі, чим люди живуть, що в них на думці. Олег знову дещо скаже про себе, а більше про Василя, його службу.

І так крок за кроком усе далі та далі від станції. Позаду загуркотіла вантажна машина й зупинилася біля них. Відчинилися дверцята:

- Сідайте! Таксі сьогодні везе без грошей!

Поручкалися. Олег звернув увагу на худорляве, якесь внутрішньо хворобливе обличчя шофера, його їжакувату зачіску й роздвоєну ямкою бороду. Рубашкін  ніскільки не сумнівався, що перед ним Іван Скибчук. Зі слів Василя таким і уявляв Олег його товариша. Іван пам'ятає Василеве прохання. У листі він писав йому: „Опікуйся, Іване, Олегом, заміни йому мене, поки не відслужу, щоб самотнім у селі не чувся".

Утрьох вмостилися в кабіні:

- Аби тобі, Іване, Бог здоров'ячка дав. Як добре, що ти над'їхав, - сказав Лучко.

Під саму хвіртку підкотив машиною Скибчук. Вийшовши з кабіни, Олег допитливо  повів очима довкола себе. І знову перед його ясним зором на узгірку - церква... У цю мить в голові грілася інша думка: чому так легко згодився приїхати в це невідоме українське село. Та слова Василя Лучка десь наче за плечима: „Не переживай, Олеже. Уживешся ти з моїм народом. А що нас бандерівцями називають, маючи на увазі справжніх бандитів, то чиста політична кегебістська брехня. Ти це легко сам зрозумієш без моєї агітації".

Ще якусь хвилину Олег постояв, як із задуми вивели його слова літнього чоловіка, що саме підійшов до Лучка:

- З Василем твоїм, Михайле, служить?

- Служив, Степане, - а потім Лучко йому на вухо: - Сирота він круглий, у дитбудинку ріс. Чого має по світі маятися, най, думаю, живе собі в нас. І нам із жінкою веселіше буде. А там життя підкаже, як бути.

На почуте Павлюк зреагував, як на випадкові, другорядні речі, - якось у цю хвилю наче жив власними думками-клопотами. Все ж він підійшов до Рубашкіна, шанобливо:

- Вітаю з приїздом на Україну. Думаю, тобі у нас сподобається.

- Час покаже, - відповів Олег врівноваженому чоловіку з густою просинню в чорному волоссі. Його гарне обличчя було спокійне, а під кущавими бровами Павлюка ховалися добрі коричневі очі.

- Не потрібно так. Сподобається. Багато залежатиме від тебе самого, - наголосив Павлюк.

Тим часом з хати вийшла невисока на зріст жінка. Лице в неї добре, миле. Пов'язана назад легка біла хустина, з-під якої визирало гладко зачесане темне волосся, новий квітчастий фартух підкреслювали святковість, що чекає незвичайного гостя. Лиш очі в Ганни Михайлівни якісь наче благально-смутні, такі, що будь-якої миті можуть сплакнути...

Олег привітався, поцілував її руку. А жінка на радощах уст не розтулить. Дивиться широко, запитливо на солдатську форму, а сама ж нишком думала, чи її Василь такий же бравий вояка, бо з фотографії, яку недавно надіслав, багато не впізнає..

Обізвався Лучко:

- Веди, жінко, гостя до хати.

- Йдемо, сину, - нарешті спромоглася вимовити. Вже в хаті: - Роздягайся, чуйся, як удома. Ти з дороги, певно, голодний. Я зараз, сину, я зараз тебе нагодую.

Невдовзі на столі було і варене, і печене. Олегові дихнуло приємним домашнім затишком, якого він упродовж довгих років був позбавлений і зараз відчув за ним

неабияку спрагу. Ганна Лучко знову цвіте на радощах, оглядається то на чоловіка, то на гостя, нишком інколи, згадавши щось своє, тихо зітхне, а то, перебиваючи Михайлову бесіду, все припрошує Олега:

- Та ти, Олеже,  гостися. Менше слухай його. Чоловік мій має звичку: як трохи собі вип'є, дуже балакучий стає.

Не встигли наговоритися, як увійшов Скибчук. Він із Лучками в давній дружбі. Звісно, не з ними, бо яка в молодого може бути спільна бесіда зі старими, а з їхнім сином Василем. У школу разом ходили, парубкували, обидва  на шоферів училися. Василя призвали в армію, а Івана через хворобливі легені залишили.

Скибчука запросили до столу. Гладко й весело текла розмова. А виходив Іван від Лучків, коли по селу мало де вже світилися вікна. Олег провів його до хвіртки, попрощався, а сам не скоро вернувся до хати - стояв на подвір'ї. У тілі відчув приплив свіжої сили, мовби поширшав у плечах. Буває ж так!

Олег вернувся. Ліжко було готове до спання. Біла подушка, ковдра в білому із червоним квадратом посередині аж сліпили очі.

Зазирнула Ганна Лучко до помешкання, лагідно:

- Лягай, відпочинь з дороги.

Подякував Олег. Він роздягнувся. Ліг, не накриваючись. До сну було далеко. Руки підклав під голову, довго нерухомо дивився у стелю, що вищала над ним. Відчув, що хочеться відпочити від думок щодо того, як налагодити своє життя. Скоро все єство охопила радість від спілкування зі щирими людьми - як добре провів сьогоднішній день.

А сон стиха підкрадався, міцніше обіймав, заколисував.

 

***

Ще ранкове проміння не поодчиняло всі вікна, двері, а новина про приїзд до Лучків  росіянина Олега Рубашкіна ластівкою облетіла село. Як і буває в таких випадках, одні хвалили Лучків за те, що прийняли до хати сироту, - ні кола, ні двора, а жити ж то йому треба, інші знову поза очі підсміювалися.

До Лучків доносилися людські пересуди про них та Рубашкіна. Та тим вони собі голови не сушили - їхній хліб буде їсти. Коли стягували Олега до себе, прекрасно розуміли, на що зважуються, згоджуються і з ким матимуть справу. Щиро йому співчували - веселого в житті мав мало.

 

                                                        ***

Сходило й заходило сонце.

Удень, звичайно, Олега мало й де було видно. Зате близькі й далекі сусіди чули, що від ранку й до смерку за хатою Лучків сокира гупає. І знали, що то не Михайло щось у господарстві лагодить, а приймак. Бачили ж, що Олег паркан, ліску підправив, на даху  зацементував роги. Люди швидко належно оцінили його працьовитість, скромність, ввічливість. А там і звикли до нього, ніхто не перепитував, хто такий і звідки тут узявся. Угамувалася навіть і малеча хлопчаків, адже попервах, як Рубашкін ішов до крамниці чи з Іваном Скибчуком до клубу, слідом тягнувся гурт їх, бо приваблювала солдатська  форма, а такого одягу в селі давно ніхто не носив.

Ганні Лучко любо-мило на серці - добрий Олег, уважний, якийсь такий, що дається шанувати. Не сьогодні й не вчора відчула, що дуже легко їй з ним, у хаті не так порожньо й нудно - має з ким словом перекинутися, якоюсь думкою обмінятися, побесідувати про армію, Василя. Коли чоловік не на фермі, де бичків доглядає, то ще нічого, а як сама серед чотирьох стін - одразу зусібіч неспокій сунеться, наче із Василем щось у цю хвилю зле. А як Олег назве її мамою, то, ні-ні, а здається, що рідний син перед нею.

Щоправда, рукам Ганни додалося домашніх справ. Але це не важко їй. Навпаки - задоволена, що має коло кого ходити, кому їсти варити. Весь одяг Василя показала Олегу - обидва однакового зросту. І в школі вона не така собі звичайна  техпрацівниця - усе в неї в порядку.

У Лучків враження, що Олег і хвилини даремно без діла не всидить, наче скучив за роботою, - завше знаходить собі якесь заняття, як-от задумав під гіллястим горіхом лавку прилаштувати.

- Сусіди у вас частенько збираються, а посидіти не мають на чому, - пояснив Олег свій задум.

Не перечили. А якось до Лучків завітав бригадир будівельної бригади Степан Павлюк. Олег тихо слідкував за цим чоловіком, згадавши, де і коли бачив його. Павлюк привітався, а очі одразу зачепилися за лавку, оглянув її:

- Добра робота, - відзначив. - Чия?

- Та не моя, Степане. Його, - рукою показав Лучко на Олега.

Мовчали. Олег зиркнув на Павлюка й відзначив про себе, що цей зовні поважний чоловік ще в перший день приїзду чимсь сподобався йому, що в цій трохи по-старечому скоцюрбленій постаті є щось добре й надійне. Худорляве обличчя Павлюка  прикрашала усмішка. А вона в нього ясна й ніжна, як після гарного сну. На диво самому собі, Олег відчув до нього непросте довір'я.

І таке буває!

- Чому не признавався, що ти столяр? - запитав Павлюк.

- Та ще не було коли, - жартома Олег.

- Засидівся ти, хлопче.

- Ти на що, Степане, натякаєш? - запитав Лучко з сердитою гримасою.

- Я не натякаю, Михайле. Із праці людина живе, із праці вона й щаслива.

- Перестань, Степане. Ще встигне наробитися.

- Все воно так, Михайле, - потім Павлюк до Олега: - Столяр у майстерню потрібний. І заробітки непогані. А ти, бачу, лівих рук не маєш. Я переговорю з головою колгоспу. Так що приходь, якщо надумаєш. Приймемо в бригаду.

Ганна прислухалася до розмови, очима не кліпне.

Щоб осісти в селі назавжди, чомусь в Олега не було певності. „Хто його знає, як воно далі буде..." - сумнів ні вдень, ні вночі не давав йому спокою. А щось конкретне треба було вирішувати. Його вагання передавалося Лучкам. Вони тривожилися, бо в окремі дні на обличчі Олега читалося таке, наче всередині щось постійно муляє, ссе. А порадити, щоб до роботи ставав, побоювалися: здогадливий він і душевний, може подумати, що тим самим випоминають йому за хліб, за те, що Василеву одіж носить.

Тепер таке побоювання розвіювалося в Ганни  І допомагав їй Павлюк.

На мить Олег заплющив очі та полинув в уяві широкими просторами краю, в який  закинула його неласкава доля. Ось він, мов птах, несеться чистим небом, в якому виграє молоде сонце, а далі - понад полями, що переливаються свіжою зеленню, гойдаються, як море... Це була Україна. Чудова земля... Добрими людьми багата. Тут поміж них і для нього неодмінно знайдеться місце. Од того настрій у хлопця піднесений. Враз чужа оселя неначе озвалася лагідними голосами всіх тих, чиє життя гомоніло й гомонить в ній. І в тому гомоні виразно чув: „Згоджуйся, згоджуйся..."

 Олег відповів на слова Павлюка:

- Прийду...Обов'язково прийду, - а сам глянув на Ганну Лучко, уважно  роздивився її. Перед ним таки вродлива жінка (в дівоцтві, мабуть, незвичайною красунею була), до того ж щира душею.

Саме це Ганна дуже хотіла почути. І почула.

 

                                                      ***

Очі в Олега горять, світяться - завтра він піде на роботу.

 Голова колгоспу - міцний, широкоплечий, із привітним обличчям чоловік, не був багатослівним:

- Дещо розповів мені про тебе бригадир Павлюк. Схвалюю твій намір. Головне, аби ти праці не цурався, як каже наш народ, не був білоручкою. Таких ніхто не любить, не поважає, - і він підписав заяву. - Так що завтра, будь ласка, у столярну майстерню. З чогось життя треба починати...

І це для нього було маленьким, але надзвичайно дорогим щастям. Адже до того скільки часу бився в думках, як воно буде, чи осяде в селі надовго, чи саме тут кине якір свого життя. Тоді сумний і задуманий ставав.

З контори вертав навпростець - поза селом, польовою дорогою. Ступав легко, бадьоро, наче летів на крилах радості, насвистуючи собі якусь пісеньку, тішився без вигуків - очима. Сонце цілувало Олега добром схвильоване обличчя. Йому ввижається, що зараз життя бризне буйною зеленню, п'янким суцвіттям дерев. На мить затаїв дихання й мрійно слухав свій внутрішній голос, дзвінку багату тишу - бачив блискучі куполи церкви...У садках - пишні хатки, а в них щасливі люди. І сам серед них чується просто чудово.

Олег дивився за село, ген туди, де небо сходилося із землею, мовби прагнув угледіти, що робиться десь там...Скоріше його займав силует дівчини, що виднівся на обрії. Здавалося йому, Люба Варчук...Просто так заграє до нього, чи, може, з доброти пошани або іншого почування це в неї? Олегові забаглося поділитися з дівчиною своєю сьогоднішньою радістю...

Зненацька перед ним з'явилася Іванка Величко.

Олег аж стрепенувся, розгубився. На її губах рожева усмішка тріпотіла весняним метеликом, дивилася вона великими очима, у яких привітність. Але юнак не помітив цього. Зате звернув увагу на вицвілу на сонці сукню, замотане в білу хустину обличчя - лиш ніс стирчить... Зробилося недобре, бо пам'ятає, що подібних дівчат бачив у дитячому будинку, і то вони якось намагалися приховати власне сирітське убозтво, соромилися цього, а та мовби виставляє його на показ.

Олегові очі вп'ялися в землю позаду ніг Іванки. Така вона дратувала його зір, відштовхувала від себе. Знову в уяві - Люба Варчук...Усе в неї делікатне, тендітне - причаровує, манить до себе, і він потроху корився волі свого серця.

Розмови не вийшло.

Але настрій в Іванки Величко не зіпсувався.

З перших днів у столярні Олег Рубашкін цілком віддався роботі, виявляючи до неї неабияку щирість, жадібність. Якось не так, як напарники Кучкуда, Салюк, - весело, дзвінко сокира в його руках - цюк, цюк, рубанок - ших, ших. Підійде бригадир Павлюк, а то й сам керівник господарства чи хтось зі сторонніх - стоять, милуються, уважно  слідкують за  рухами Олега. Розговоряться, а він навіть голови не підведе.

І так день у день.

Усі від Олега просто в захопленні. Хто б його і що не попросив - на диво всім виконає вчасно й акуратно. Шана в селі дісталася йому напрочуд легко і швидко. Вже ніхто не перепитував, хто такий, чому, як і звідки тут узявся - своїм вважали.

Вечорами й у вихідні - Рубашкін у клубі. Гулі не дуже займали, зваблювали його. А от поспостерігати, як хлопці, дівчата танцюють - любить. Хтось затягне українську пісню - Олег туди тихо пристане. Сам не співає, слухає лише, наче вчиться, на кожного поглядає, потай щось собі думає, шепоче, аналізує, слова повторює. Де б не з'явився, побіля  завжди гурт - навдивовижу просто й легко сходиться  для  дружби, наче віддає від нього духом  доброти. Красуня Люба Варчук, приїхавши зі Львова, де після технікуму працює, з усіма  вітається словами, а з Олегом - завжди по-парубоцьки за руку, тисне, трясе його п'ятірню і так сміливо й довірливо дивиться-зазирає  в очі, що він не витримує - ніяково відвертає свій погляд, одначе ще довго відчуває її ласкавість, крізь шторки повік мовби бачить  кленові губи, вродливе личко.

Олегові добре, що Люба отак поводиться з ним. Це тривало не один день і не два. Од того щось тепле, приємне нібито хлюпало йому в груди, а думка одразу до щастя зводилася.

Почував себе Олег добре. „О ні, із села я не поїду", - виголосив те із тим спокоєм, який приходить до людини після того, коли вона  звідала таке, що словами не описати. . Йому навіть дивно, що таке було на мислі. Несподівано  ворухнулася думка, що наче вдруге і цілком заново починає життя. Його свіжий жагучий струмінь дає про себе знати щохвилини. І під цей трепет згадалося Олегові недавно сказане Павлюком: „Бог створив людину не просто для того, щоб жила безтурботно, їла ситно, повсякчас веселилася...Вона повинна насамперед звити собі гніздечко. Сімейне. Як ластівки. І щоб з цього гніздечка випурхнули ластів'ята. А ще людина має дерево посадити. Не одне, бо як без саду? Він потрібний не лише для весняної краси. Краса ця так - порадує, помилує й облетить біло-рожевим цвітом...Восени збераємо плоди рук, розуму й серця. Цими плодами можемо поділитися з ближнім, щоб і Господь був задоволений нами".

А іншим разом, присівши на дерево, що лежало біля майстерні і всім служило за лавку, Павлюк ділився з Олегом:

- Життя, знаєш, штука складна й непередбачувана. Іноді воно так крутне людиною, що, здається, все - кінець, виходу нема. Аж ні, дивись - на добро вийде.

Олег побачив на його вустах мудру посмішку людини, що знає, як жити і що таке життя. І цим Павлюк немов додав юнакові певності. І вже не потрібно було Рубашкіну додаткової агітації, щоб не зривався із села. Сині простори дзвеніли, як коси, манили його кудись, і хлопець ладен піти ген-ген - до самого сонця. Олег вкотре подумки повторив, що в цього чоловіка не душа - барометр. Якось по-особливому відчуває, коли Олегу тяжко. Часто-густо підійде, скаже що-небудь бадьоре - прикрість, як рукою знімає. А то ніби між іншим, але дуже доречно, натякне про будівництво власного гнізда. За це Олег дуже вдячний йому. По-перше, досі з ним про таке ніхто не говорив, ніхто подібного не радив, а, по-друге, чого в теперішній  ситуації  не вистачає Олегу, - так це справді тільки сім'ї... Грошей трохи наскладав.

Так і пригадав Олег і ту першу зустріч з сільською красунею Любою Варчук, і те, як вона при знайомстві по-парубоцьки подала руку, і як він довго тримав її у своїй теплій долоні, а дівчина чомусь не поспішала забрати правицю... Все це Рубашкін бачив ніби мельком, однак на душі було приємно, зворушливо й радісно - така дівчина. Тут-то й відчув, що в серці народилася якась нерозгадана надія.

 

                                                       ***

Він ще довго не міг до кінця правильно осмислити і збагнути, що сталося з ним і людьми - зустрічні одверто виказують йому свою привітність, а старші з поваги здалека навіть знімають капелюха, наче бояться забути зробити це першими, інші  подають руку. Олегові  здавалося, що кожний у селі охочий допомогти, поділитися останнім. У першій-ліпшій хаті родинно раді, до нього наче всі одразу прихилилися, подобрішали. А особливо Павлюк.

Од пережитого Олегу аж туманилося в голові. Він не раз ловив себе на тому, що Павлюк справді дедалі сильніше втручається в його долю, мов живе в ньому і непомітно для сторонніх оберігає від прикростей, непродуманих кроків; що поруч Павлюка якось наче певніше стоїть на землі. І це в Олега було не таке собі звичайне замилування цим чоловіком, а щось куди вагоміше й до кінця нерозгадане. Тільки ніколи не приходило в голову, чому воно так, чим пояснити таку поведінку бригадира.

Спливав черговий день, сонце сідало за обрій. У надвечірньому повітрі пахло денним випаром. Хмари опустились над селом - кучеряві ясени біля церкви наче повищали. Час додому. Легко переступив поріг чужої оселі. А в ній усе чисто, святково так, аж мов би пахне гостинністю. Тут-то і зловив себе Олег на тому, що нібито колись давним-давно покинув цю чи їй подібну українську світлицю, а тепер після тривалих мандрів по білому світу повернувся до неї, бо таке як бачив дерев'яне ліжко, бильця якого оздоблені листочками. І вишиті рушники, що звисали над образами Матері Божої та Ісуса Христа, портретом Шевченка, і фотокартки в рамці під склом, і все інше кімнатне майно ніби знайоме йому.

Вкотре за прожитий час Олег ясно усвідомив, що в селі є надійні люди, що з ними не почуває себе одинокою  билиною; викинутим за поріг долі; вкотре ділився з серцем, наче з вірним другом, що в домі Лучків знайшов усе те, що знайшов би рідний син, - ні більше ні менше.

Думки були чисті, текли гладко...

По селу вже горіли вікна. І в хаті Лучків світилося - не сплять, чекають його...

 

                           3. Образа        

Минав час.

Була субота.

Рубашкін і Скибчук подалися до клубу. Стояли на подвір'ї, зіпершись до перил. Біля них - хлопці, дівчата.

- Усім привіт! - вигукнула Люба Варчук, що саме підійшла. - А Олегу персональний привіт, - і простягнула йому правицю.

Олег по-дружньому стис її руку, зумів упіймати дівочий зацікавлений погляд. І від Любиних слів, і від того, як вона привіталася, йому вкотре зробилося незвично добре, здалося, що життя круто змінює свою дотеперішню вартість, бо несподівано відкрив для себе, що Люба здатна на таке, що іншим, напевне, не під силу, а більше всього, що вона йому подобалася.

- Чого стоїте? Йдемо танцювати, - запропонувала Люба.

- Так музики ще не грають, - відповів Скибчук.

- Зараз, Іване, вони заграють.

Вона пішла. Незалежна. Горда. Усі дивилися їй услід: хлопці закохано - красуня, дівчата заздрісно - на лиці мила, фігурою зваблива, модно вдягнута. Не мало важило й те, що технікум закінчила, у Львові роботу має, в гуртожитку кімнату дістала. Усе це вкупі якось виразно виділяло її серед сільського загалу.

Незабаром справді заграли клубні музики. Скибчук пішов у зал, а Олег не захотів. Він зайнятий своїм. Подумки виважував усі деталі, як, коли має підійти до Люби і запитати, чи можна провести її додому, бо вирішив, що досить маскуватися з почуттям, яке не від вчора забило, як джерело - молоде, дуже. Згадав усі обставини свого дотеперішнього життя в селі. І те згадане породило в серці  свіжий приплив радості, нову надію - чисту, свіжу, як травневий ранок, коли ще сонце не спило із землі росу. У мислях прохав, щоб так і далі все щасливо обходилося.

Після танців Олег очима відшукав Любу. Ось вона пролопотіла спідницею, не повернувши в його бік гордо піднятої голови. Він схопився навздогін, потім поволі чомусь стишував ходу... А ніч усе густіше ховала дівчину од Олегового зору. Він вже один, та настрій у нього не псується. Завтра - неділя...

...Стояв за товстим деревом на межі електричного світла й темноти. Місце зручне: він усіх бачить, а його ніхто, бо очі ще не звикли до ночі. Ось пройшла Іванка Величко, а за нею вайлувато поплівся Буца. Олег знає, що Іванка заледве терпить Миколу - млявий, неповороткий, як і його старий екскаватор, яким копає глину для цегельного заводу, якийсь заглиблений у себе і ніби далекий-далекий від неї. Все ж інколи Іванка не забороняла провести себе - від клубу дорога додому неблизька, а з Миколою як-не-як веселіше повертатися. Сьогодні він знову, мабуть, набиватиметься до неї в проводирі. Слідом студент університету Іван Скалко повів попід руку бібліотекаря  Марійку Кіньо. Потім Скибчук з дівчиною також пройшов, не помітивши Олега.

Паруються хлопці, дівчата. І Олег весь аж труситься од щирого почуття до Люби. Не спускав з неї очей - біля дверей клубу розмовляла з дівчатами. Тим часом міркував собі і знову пригадував та пригадував ті хвилини першої зустрічі... Дуже йому хотілося, щоб швидше закінчила балачку, йшла до хати одна. Не допускав, що Люба буде проти, аби підвів її додому. Якби навіть так і сталося, чого першого разу цілком імовірно сподіватися від дівчини, пояснить, що по дорозі їм - справді в одному боці села живуть.

Невдовзі Люба Варчук справді попрощалася з дівчатами. Тільки порівнялася - Олег серце відчув. Дивніше всього було, що вона  угледіла його в закутку, чого іншим не вдавалося. Глянула не так, як завжди, привітно, весело, а мовби чогось вимагала очима. Про це не говорила - натякала поглядом, поведінкою, мовляв, сам розгадай  бажання.

- Ти чого тут? За ким слідкуєш? - після короткої німої паузи запитала  Люба.

Голос у дівчини якийсь чужий, важкий і холодний. Але Олегові не до таких тонкощів. Він напружився, зітхнув:

- Тебе... чекаю...

Не встиг додати, що хоче з нею просто пройтися, побалакати, порадитися, а вона, очевидно, здогадавшись, що в парубка на меті, перебила:

- Що?!. Мене?

- По дорозі нам.

Його рішучість до краю здивувала Любу:

- По дорозі?.. Хіба? Ти серйозно? Ти впевнений?

- А хіба ні?

- Не по дорозі нам з тобою, орле сизокрилий. На жаль, не по дорозі...

- Як не по дорозі? - захвилювався Олег, не розуміючи прямого змісту її слів.

- Ти хочеш, щоб завтра все село сміялося з мене?..

Попід сорочкою повіяло холодом. Все ж Олег хотів ще щось сказати, навіть губи розтулив, як Люба  випередила його:

- Якщо ти не розумієш української мови, то я те саме можу повторити тобі й російською. Так що вибачай, парубче моторний.

Замовк Олег, на більше, здається, не мав сили. Кривда перемогла, взяла над ним цілковитий верх, бо страшна думка зірвалася: „Що, коли тут кожна дівчина таке скаже?.. Ось тобі й власне гніздо..."

У грудях клекотало. Нічого світлого за душею не зосталося, усі ясні плани на життя перевернулися... Світ видався нереальним - враз навіть чудові українські краєвиди поблякли в очах Олега, як у тумані все, а село, яке завжди вечорами

сміялося, співало, за одну мить наче чужим стало, спорожніло, мовби вимерло, а хрести на куполах церкви навівали густий смуток.

 Повертався, бо треба було йти, бороздив землю очима. Він - один. І ніч одна - тиха, зоряна. Манлива Україна, зріднився з нею Рубашкін, встиг полюбити в росі скупані блакитні світанки, лілово-сині краєвиди, від яких не відірвати зору, а тепер, здається, зовсім не боляче йому залишити село - все, що було дорогим й милим серцю, стало раптом далеким, чужим і непривітним, як осіння сльота. Йому важко - образа скалкою засіла, у полон взяла кожну клітину тіла. Не міг виплескати з себе кривди. Як не розраджував собі, а вихор пекучих думок все ж налітав неймовірною навалою. І питав себе тихо-тихо, наче самими губами шелестів: „Як так Люба могла?.. Краще б її не знати. Ось тобі, Олеже, й власне гніздо. Ось тобі й власне гніздо...Хіба інші дівчата не такі ж самолюбиві? Кому я, безбатченко, тут потрібний?.."

Тільки Олег порівнявся з деревами, що ростуть навколо церкви, як з-поміж них донеслося:

- Миколо, прошу тебе по-доброму - пусти. Я тобі  нічого не обіцяла.

Не говорила дівчина - наче благала. Коли це:

- Ч-чого т-ти б-брикаєшся, як випущене т-телятко? К-корона з тебе не впаде, як рукою д-дотулюся.

Олег упізнав голос Миколи Буци - коли нервує, заїкається. Здогадався, що з ним Іванка - таки набився до неї в проводирі.

Став Олег - жде. Не знав, що робити: піти і просто вирвати Іванку від Буци чи залишити їх у спокої. А вони далі торгуються. Аж слова:

- Пусти, а то!..

Прислухався Олег - Іванка біжить, вистукує босоніжками. Невдовзі на дорозі  з'явився Буца. Руки в кишені. Йшов повільно. Олег наздогнав його. Микола явно не сподівався  зустріти його, відчув до Олега відразу, бо закралася думка, чи часом не мала Іванка провести вечір з Рубашкіним - ач, як опиралася, не хотіла, аби  супроводжував її до хати, забрикала, характер свій показала.

У Буци стиснулися кулаки, під оком нервово засмикалася жилка. Його забіяцький норов спрацював на повну силу. Все ж запитав:

- Ч-чого б-бродиш, як..? - хотів сказати „як бездомний пес", але вчасно опам'ятався - прикусив язика.

- А що мені ще, друже, залишається робити.

- Може, к-когось визирав, з кимось мав з-здибатися?

- Вгадав ти, друже.

- Ну, ну, д-доказуй, - Буца сполохався, натякнув погрозою.

- Визираю я, друже, свою долю, своє щастя... Двадцять другий рік  визираю. Сподіваюся щохвилини, щодня, знаю, що мають прийти, тільки коли і з якого боку  чекати їх... І чи взагалі коли-небудь прийдуть...

Розімкнулись кулаки в Буци, розрадив собі - не час. Але на думці в нього залишилося своє.

Їх швидко розвели різні стежки.

Олег заледве приплівся додому... до чужої оселі... Йшов сюди, як до прірви, в яку вели всі стежки-дороги... Враз перед хвірткою спіткнувся. Дивно, рівне ж місце. Іншим разом на це б, мабуть, не зважив, а зараз воно обізвалося щемливою пересторогою.

У кімнаті зопалу став готувати валізу. Коли спакував небагаті пожитки, присів на крісло біля стола, рукою підпер важку голову, замислився. Був настільки душевно розчарований, що ладен хоч тієї ж миті втекти звідси світ за очі.

По хвилі встав, пройшовся, наче міряв кімнату, роззирнувся на всі боки. Дивиться у вікно, в якому не можна побачити навіть яблуні, що росте за шибкою і, коли

зривається  вітер, тонкою гілкою стукає по ній, не говорячи про річку, поле, - надворі пізній вечір. А від лампочки в помешканні світло. Стоїть посеред нього сумний, як скорботна статуя. Очі знову зачепилися за валізу. Запульсував-ожив давній намір: „ Не буду тут. Поїду. Світ широкий".

Його переконання кріпло, наче тільки в ньому бачив свій порятунок. А десь далеко за селом мовби скрикнув паровоз...

Рубашкіну належало визначитися.

Образа дівчини скалкою засіла і щоразу нагадувала про себе.

 

                                                   ***

Сонце давно закотилося за обрій. Вже геть споночіло, а Олег ще в майстерні. Не поспішав додому - не тягнуло, хотів довше побути на самоті, із самим собою. Повертався не гостинцем - дорогою коротшою, а обхідними стежками, котрі то губилися в густих хлібах, то зміїлися понад берегом річки, то знову забігали в пахучу конюшину.

Поки йшов, багато чого обдумав, згадав.

Ганна Лучко не помічає, як із-за чорної смуги лісу, що витягнулася над обрієм, виповзали, гнані вітром, важкі хмари. Вони вже півнеба заволочили. У неї підстава бути веселою - з військової частини надійшов похвальний лист за службу Василя. Їй дуже хочеться поділитися радістю з Олегом, а його досі нема з роботи. Не раз виходила на вулицю, на обидва боки дивилася. Тоді сама до себе: „Мав би вже бути..." - а по хвилі на веранді вже брязкала тарелями.

Олег ішов помалу, наче лічив кроки, боячись збитися з рахунку, оглядався навкруги. Попереду прямо перед ним - село. Деінде світилося у вікнах, негусті дими танули над дахами. Дугою обминаючи хати, шумів, мінився у своїй величі й силі Дністер. Ген, скільки око сягає, хмарами заволочене небо. Під ними воно наче понижчало, ладне придавити все на світі. Ще трохи, і він буде вдома...Так, без перебільшення, вдома. Уявилася світлиця Лучків. Тільки він знав, як там ждуть його. Увійде, сядуть до вечері, а потім, як учора, рік тому, слово за слово - розбалакаються тихо, задушевно, якось по-особливому родинно. Мабуть, через те,що тут не вміли ділити на моє і твоє.

І до чого ж добре Олегові...

І було йому так не день, не два. Та тепер у хаті наче не так, як досі, майбутнє життя проглядалося несправжнім, думалося про нього лякливо. Од того й робота з натугою йшла - мусив засиджуватися в майстерні.

Далі звернув уліво у вуличку. Коли вітер раптом підняв із землі торішнє листя, закрутив сміттям й повною жменею жбурнув в очі, лице - аж відвернувся. Зі старих ясенів, що ростуть біля церкви, з шумом знялися галки й полетіли на сільський цвинтар. І знову - тиша. Десь за рікою ніби перший грім ударив. Згодом повторилося.

Вітер дужчав і дужчав, шумів у вербах, над ставом у кущах, рвав на голові волосся, чомусь натужно й тоскно гудів-завивав в електричних дротах. Рубашкіну вчулося, наче десь близько нагадав про себе паровоз... Знову навернулася стара думка - їхати...

Неподалік магазину Олег несподівано наткнувся на Миколу Буцу, що повертався з цегольні:

- Т-ти чому, я-як без душі? - уп'ялив очі в Олега.

Рубашкін глянув на нього і ледве вимовив:

- Тобі того, Миколо, не зрозуміти.

Ці слова зачепили Буцу за живе. Колючим поглядом обміряв його, невдоволено:

- П-подумаєш... З-здався ти мені..., - а коли відійшов трохи, обернувся і сердито шикнув: - В-волоцюга, м-москаль бездомний.

Хоч довкруги шуміло, та Олег розчув ці слова, - холодним зробилося його обличчя. Ще якийсь час колючий погляд Буци свердлив спину.

Олег схвильований, у грудях надривно забилося серце. Очі потупив у землю. Йому тяжко від безнадії на особисте щастя в селі.

На вулиці вже заметелилося. Хмари так щільно заволокли небо, що вдень би жодний промінчик сонця не прорвався до землі, а тепер вона, ліс, обрій злилися в одне ціле чорне. Принишкло село у тривозі. Ні одна собака ніде не вила. Олег добру хвилю стояв і слухав природу, серце - дух забило. Додому час, а чомусь не хочеться йому. І не знав, не міг би достеменно пояснити, чому не тягне до хати, в якій позбувся важкого відчуття, ніби зайвий у вирі життя серед веселих і задоволених українців.

Лучки не спали. Крізь вікно в темряві хати висвітлювалися бичі блискавки. Звіддаля докочувався грім. Ганна і Михайло лежали, перебирали в пам'яті події сьогоднішнього дня. На якесь чоловікове запитання жінка не відповіла - прислухалася:

- Прийшов, - вона встала, прихопивши лист. - Щось пізно? До Скибчука заходив?

- Та роботу мав, - а Ганна тим часом заходилася готувати вечерю. - Спіть, мамо, сам собі підігрію.

 В його очах проглядало щось схоже на розпач, смуток. Ганна подумала, що натомлений. Коли краще придивилася, якось навіть не випадало прохати його - з листом їй, звичайно, не горить. Інша річ, коли б Олег сам... Постояла хвильку і повернулася до спальні. У цю мить він запримітив в її руках конверт, поцікавився:

- Що нового Василь пише? Не скаржиться, що давно я не писав йому?

- То не від Василя лист, від вашого командира, - вона присунула табуретку, сіла біля Олега, а як він дочитав листа, з надією сказала: - Може, у відпустку син приїде.

- Не приїде Василь, мамо. В армії свої порядки. Одним за добру службу дають відпустку, іншим - надсилають додому такі вдячні листи.

- А ми не знали того...Краще б, звичайно, відпустка.

- І я так думаю.

- Мусить бути, як є, - сказала і ще раз поглянула на Олега - таки з чогось неспокійний, щось захмарило йому брови, серце, та не квапилася з випитуваннями. Тільки щиро порадила: - Вечеряй і лягай.

Їжа не смакувала. Ліг не накрившись. Сну не було. Наче полинову гіркоту, ковтав Любині слова: „Ти хочеш, щоб з мене все село сміялося..." Забути б, а не вдається забути. Близько до серця їх узяв, мучили його. А ще Буца підкинув вогню.

Докочувалася гроза. Спершу гриміло десь далеко-далеко, потім небесна колісниця була зовсім близько, демонструвала свою силу.

Рубашкін не раз бачив українську грозу. Але зараз вона якась особлива - сильна, страхітлива. Раптом зовсім поруч так бабахнув грім, що шибки задрижали, серце застукотіло. Та Олегові хотілося, щоб довго тягнулася ніч і довго тривала  природна жахливість. Ніби в цьому був його порятунок, душевний спокій.

Олегові очі спинилися на  валізі. Не знав, для чого, власне, спакував у неї пожитки і що далі, хоч перед тим був ясний план - їхати... А це раптом злякався, щоб Лучки не вистежили його. Запхав чемодан під стіл, з якого звисав білий обрус. Стояв і втомлено дивився поперед себе. Усе в нього наче загадково зрушилося. За якусь неповну годину змучився від життя, як ніколи. У тілі таке відчуття, ніби ступає колючою стернею або стежиною, на якій розсипане жариння.

 

                                                    ***

І того разу Олег повернувся з роботи зовсім не подібним на себе - якась важка задума лягла на його худорляве лице, воно осунулося, поглибшали зморшки. Ганна Лучко мовчки подала  вечерю, а сама обережно, наче чогось побоювалася:

- Важкий день був?

Олег примружився, не дивлячись на Ганну, безбарвним голосом:

- Та ні...День як день, мамо.

І більше ні слова - ні він, ні вона. Але Ганна Лучко  насторожена - Олег не такий, яким ось уже рік знає і бачить. Завважила, що він ніяк не може позбутися своєї якоїсь важкої думи. Мав звичку після вечері з ними засиджуватися при столі, а тепер поїсть, подякує і, почуваючи себе наче  чужим, закривається у кімнаті. Один сидить, з німими знімками розмовляє, подовгу армійський фотоальбом розглядає.

Ганна крадькома спостерігала за Олегом і таки впевнилася, що хоч би там що не говорив їй Михайло, а таки буря пронеслася його серцем. Хвилювалася, вона вже більше не годна дивитися й терпіти, як щось точить йому душу. Поставила собі за мету завтра ввечері, як усі зберуться, одверто поговорити з ним. Про свій намір призналася чоловіку. А він:

- Воно б, може, Ганно, і непогано було з ним поговорити. Тільки про що? Як почати розмову?

- Підставу треба придумати. Якусь загальну.

Поминув день.

За столом Олег сидів напружено. Він не мастак таїтися і, здається, зараз до цього не прагнув. З його овального обличчя легко читалося те, що в нього на душі, а чисті чорні очі викликали на співчуття.

Коли Олег повечеряв, не закрився в другій кімнаті, як до того, а по всьому було видно, що має намір поділитися з Лучками чимось важливим, от тільки не наважиться.

Ганна до нього:

- Щось, може, болить, сину?

- Здоровий я, мамо, - відчувши, що сказав не те, підвів погляд, пробував навіть посміхнутися, але губи зробили своє - скривилися у гримасі. Ще дужче зажурився, бо як має розказати, як розкритися перед Лучками, чому сумний. Все ж зважився: - Хочу вам щось сказати...

Ганна підійшла до Олега, дивилася благальними очима, очікуючи на щось втішне. Він так зціпив вуста, що і при не дуже яскравому світлі було видно, як щоки взялися рум'янцем.

- Слухаємо тебе.

На обличчі Олега - відбиток зім'ятої душі, розгублена усмішка. Прагнув її зігнати, та не міг позбутися - учепилася, наче яструб за здобич. І раптом він проронив:

- Поїду я, мамо, від вас... Мушу їхати, - голос якийсь чужий для Ганни, аж тремтів від сумних ноток.

Тяжка для Ганни звістка. Вона як обпекла її, приголомшила - таке не сподівалася почути. Стояла посеред хати - ні жива, ні мертва.

- Як так мусиш їхати?.. - по паузі обізвався Лучко. - Щось я не розумію тебе, Олеже. І що тебе так дуже приспічило?

- Час настав, - відповів, але відчув, що цим не вдовольнив їх.

Враз Ганна опанувала себе, заговорила рівно, тихо, зовсім тихо, обережно:

- Як то час настав? З чого ти такий висновок зробив? Поясни нам, будь ласка. Тільки чесно й відверто.

- Погостював у вас - щиро дякую. Заробив трохи грошей. Тепер далі...

- Куди далі?.. До кого? - очима прилипла, щоб не пропустити на  лиці Олега бодай найменшого поруху.

- Хіба нема куди? Світ широкий.

- Що ти таке намислив собі? - із зітханням запитала Ганна Лучко. Жаль до Олега краяв їй серце. Думкою забігала у звабливу даль, уявляла собі його то одиноким на розпутті, то позбавленим уваги й людської любові. І так прикро зробилося, що від зажури вся зблідла. Замислено: - Так, світ справді, сину, широкий. І роботу собі знайдеш - фах маєш, не білоручка. Скрізь є добрі люди - пропасти не дадуть. Скажи, тільки чесно, може ми чимось завинили перед тобою, щось колись, можливо, необачно сказали, не так повелися, що ото  надумав їхати від нас. Якщо воно так, то вибач, ми не хотіли того. Не зі злого умислу.

Пауза. Олегові брови зламалися. Він стояв, як на роздоріжжі, - ні туди, ні сюди, зиркав розгубленими очима. Важкі думи-болі, спакована валіза із хворобливою настирливістю знову нагадали про себе.

- Вашої вини тут немає. Я вашої доброти ніколи не забуду, - а далі мало не з плачем відкрився Лучкам.

Мовчать. Погляд у погляд. Гарні слова у голові Ганни ворушилися, а зібрати їх докупи не годна, бо всю її мов у жар кинуло. Біль у грудях зціпив. Сплеснула в долоні:

- Мати Божа!.. Безсовісна ти, Любо, серця не маєш у грудях, - і нетерпіння винесло жінку з хати, бо тут наче свіжого повітря  для неї бракувало.

Лучко ходить по веранді - раз, другий, кроками міряє її довжину. Зупиниться, постоїть біля дверей і тоді знову відраховує, мов збивався в лічбі. Вдавав, що спокійний, та коли заговорив, зрадив його голос:

- Жити в нас чи ні - тобі, сину, вирішувати. Я ще раз повторю - ми хочемо, щоб ти жив. Ти це знаєш. Та й Василя з армії маєш дочекатися.  Ну, поїдеш. Не забувай, що скрізь всякий народ є. Схочеться комусь гірке слово сказати - і скаже, як ото Любка чи той заїка. А що воно іншого, може, смертельно вколе, то йому однаково. У житті не так то все просто, легко. До всякого, навіть найгіршого треба бути готовим. Життя воно, знаєш, людину гартує...Головне - рук не опускати. Дівчат на світі багато. Свою ще зустрінеш. За такого, як ти, кожна піде. Повім тобі своє. Вернувся я з фронту пораненим у ногу. Довго не міг ходити без милиць. Сподобалася мені дівчина Ганнуся. Вже до весілля йшло, а злі язики нашіптували їй, мовляв, нащо тобі інвалід здався, ти молода, красива, здорова не такого собі знайдеш. А вона не послухалася. По шлюбі довго возила мене по шпиталях, травами лікувала. І тіло зарубцювалося. Щасливі ми були. Та й, аби Бога не прогнівити, щасливими є. У кожного своя доля, сину. Тільки ніхто її не знає. І добре, що не знає, бо якби людина знала, то нічого б не прагнула, нічого б їй не хотілося. Подумай добре над моїми словами. А що Василь нам скаже?

Лучко замовк, наче виговорився. Тиша в хаті, за вікном. Олег замислився, знову згадав Любині слова... Вони засіялися і зійшли в його душі сумнівом, боязкістю, що попереду ніякої надії - жодна дівчина в селі за нього, безбатченка, не піде. А Лучко говорить так, бо мусить чимось втішити.

Порожній світ лякав Рубашкіна.

Тихо увійшла Ганна. Благально:

- Не смій, Олеже, навіть про таке більше думати. Ми тебе нікуди з хати не випустимо. Що люди в селі скажуть? Скажуть одне - тихо вигнали. Ми такої ганебної і незаслуженої слави не хочемо. Хіба тобі у нас зле?

- Ви не маєте права так думати, так казати, - заперечив Олег.

- Кожному писка, на жаль, не стулиш, - мовив Лучко. - Любка Варчук на світі не одна. Що ти у ній побачив, що такого знайшов? Плюнь на неї і розітри, забудь. Ти собі пару знайдеш. І не обов'язково в нашому селі. Корчить із себе неабияку красуню, а насправді...Душа в людини має велику вартість, а не лице. На лиці є писок. А писок той і теліпає язиком, як праником, меле, мов жорна.

Олег з Лучками загалом погоджувався, але  знав своє. І те своє було з ним нерозлучне. Це була невгамовна юнацька туга за звичайним земним життям. Він хотів, що абсолютно природно, але не знав, не був ще готовим створити собі таке життя. І в той же час не міг залишатися за його порогом, де чекала на нього і постійно  супроводжувала, мов старця, сумна й набридлива самотність. Таке своє опертя він вважав дуже хитким.

 

                             4. Наближення  

Трави в пояс - під косу просяться. І жнива на підході. А дощ стіною котрий день стоїть. Занеслося не на жарт. Безліч потічків, каналів, злившись в Дністрі, круто, майже до самого краю насипаних берегів, виповнили його русло. І ще вода прибувала. Дихало тривогою. Схоже, виливу ріки селу не минути.

Та мало хто в селі серйозно замислювався над небезпекою, яку таємно готував Дністер. Очевидно, гадали: дамба надійна. Бували ж повені до того - і нічого. Так буде й цього літа.

Тільки Іванка стоїть у вікні - безутішно їй робиться. Збоку мати запитливо дивиться на доньку:

- Чого нудишся, мучиш себе?

-Сонця би, мамо. Вологи земля набрала... Мали б урожай.

-Спідницею, доню, неба не закриєш, мітлою хмари не розженеш. Проти Бога людина безсила. Що всім, те і нам, Іванцю, буде.

Не спалося й не сиділося Іванці. Дивувалися люди, кого в таку негоду понад Дністром носить. А вона, зіщулившись від холодного дощу й вітру, дивиться на річку, роздумує і доходить до висновку, що таки тісно їй , закутій у давно штучно насипані високі береги. Чи врятують вони село од лиха, як колись? Не дуже дівчині віриться. З кожною хвилиною вода, обмацуючи вершечок дамби, незрушно шукає слабкого місця. Тривожиться Іванка з того, що ніби таки неподалік дороги русло вибрало собі слабинку - почало злизувати вершечок...А попереду ще ціла ніч. Без сумніву, на ранок повінь прориє вузький прохід, через який могутнім потоком рине на низину, селу біди не минути.

Дівчина в напрузі. Заледве дочекалася смерку. Тривога невідступно снувала за Іванкою - більше зволікати не могла. Накинувши на себе ряднину, порожньою сільською вулицею почалапала до Павлюка - недалекого сусіда. Усе виповіла йому, а в кінці додала:

- Щось, щось треба робити... Завтра може бути пізно.

- Щось треба робити... А що, що? - задумливо Павлюк. - Порадь, що саме?

- Ви бригадир. Придумайте щось. Берег би якось укріпити. Підмиває його течія.

- Якось... Ніч же, хоч око виколи. І дощ січе.

- Щоб тільки ніч пережити, вуйку Степане.

- Щоб тільки ніч витримало... - промовив Павлюк. Нараз Іванка помітила, що йому хотілося поділитися з нею якоюсь важливою думкою, яка в нього тільки зараз визріла, але промовчав. Зняв із гвіздка поношеного дощовика з капюшоном. Коли застібнув у великі петельки всі гудзики, обтягнув рукави, наказав: - Іди, Янцю, спати, я цим сам займусь. Ступи хіба до Лучка, попроси, щоб прийшов з сокирою, молотом - може потрібні будуть. А я інших чоловіків підніму.

Повіки Олегу не заплющувалися. Дивився в темну стелю, що вищала над ним, і думав, думав... Не знав спокою, не міг прийти до себе. Враз затаїв дихання: чи то здалося Рубашкіну, а чи справді причулося, що скрикнув поїзд, навернувши старий намір, - їхати з села. І чим швидше, тим краще. Все його тут гнітило й дратувало. На самоті ставало страшно, а в гурті знов застигав, як у скорботній задумі. Гірчило душу: кому він потрібний у цьому селі. Чужий же. Сирота. Справді без роду.

По хвилі - тихий стукіт у двері. Він до Олега донісся крізь полохливу дрімоту, як далекий паровозний гудок. Незабаром  встав Лучко. Нікого не впускаючи, запитав:

- Хто? - а потім повернув ключем. - Що за біда, Янцю, пригнала тебе у такий пізній час? - а по хвилі замислені слова Лучка: - Раз таке, Янцю, то я вже біжу. З водою та вогнем, знаєш, жарти кепські.

Окремі слова чув Рубашкін. Але й цього було йому досить - з'явився перед Лучком. Щиро попросив:

- Тату, можна мені з вами?

- Та чого тобі. Ми самі впораємося.

- Може, чимось там і я допоможу.

- Не думаю, Олеже. Спи.

- Все-таки я хочу піти з вами, - він так лагідно сказав, що Лучко не посмів  заперечити.

 Приніс Лучко з комори Василеві гумові чоботи, старий плащ:

- Візьми, трохи інакше буде. Дощ періщить. Промокнеш до нитки.

Й обоє рушили з хати в густу нічну темінь. Лучко поблимував маленьким ліхтариком. Так і трималися стежки.

На річці вже кипіла робота. Скибчук фарами машини світив на те місце дамби, яке таки добре вигризла вода, шукаючи собі виходу на простір до села. Салюк з берега впинав стовпці, а Лучко молотом вбивав їх, двоє інших чоловіків засипали між них землю.

Проте всі швидко пересвідчилися, що робота ця марна - вода зносить землю. Як бути? А дощ січе. Одяг у декого прилипав до тіла - нема жодного сухого рубця. Секунди збігали. Усі чогось очікують. А чого - не знають. Раптом Рубашкін порадив стовпці з самого низу й до верху гілками верболозу переплести - земля затримається.

- А чого - мудра порада, - вирвалося в Салюка.

- Це, якщо хочете знати, мабуть, єдиний правильний вихід, - додав Павлюк.

Коли нарубані в густому верболозі гілки лежали на стоптаному чобітьми вершечку дамби, знову тупик: щоб ними внизу переплести стовпці, комусь треба лізти у грізну повеневу воду.

- Іншого виходу нема, - по якомусь часі стримано наголосив Павлюк.

Напливали важкі хвилини.

Лучко, спершись на ручку молота, з кінця носа здув дощову краплину і поки що спокійними очима подивився на Олега - таки зажурений він. Але Лучку не до цього. Він запально подумав, щоб хоч Олег часом не згодився полізти в калабаню. Інакше йому важко буде його стримати. Якщо до такого дійде, то Ганна страх  як обуриться, та й подібне усіляко народ може стлумачити, мовляв, не пожалів, не змилувався над сиротою...

За таких обставин Лучко в душі розізлився на самого себе, гірко пошкодував, що привів сюди Олега, хоч ще ніякої підстави для тривоги не було. Він поступився на крок вправо, ніби своєю тінню, що видовжилася від світла фар машини і губилася десь аж на середині широкої ріки, міг надійно захистити Рубашкіна або зробити його невидимим для інших.

А з хвилини на хвилину обстановка на березі річки пружнішала. По всьому було видно, що нікому не хочеться лізти у воду - мокрий стовпчик рибкою випорсне з рук, тоді... Та, як по правді, такий Дністер навівав жах: влітку, коли пече сонце, він тихий, а тепер шумить гнівно й грізно, аж піниться зі злості, схоже, ладен все на світі проковтнути й виплюнути бозна - де.

Чоловіки стояли на землі розгублені. Кожен добре розумів, що залишати на ніч берег так не має права - під ранок вода прорве його, село плаватиме, як шість років тому.

Тиша натягнулася, як струна. Тільки чути, як дощ січе по плащах. Треба було вирішувати - або так, або сяк. Всі чекали, хто відважиться першим, хоч таке право належить кожному. Добровольці не зголошувалися. Раптом під Олегом цвиркнула калюжка. Йому однаково. Якщо навіть щось трагічне і станеться, ніхто не постраждає, рідня не заплаче, а людям як не як - допоможе, віддячить за миттєве щастя, якого вповні скуштував поруч них. Знову вигорнув образливо-пекучі Любині слова: „Ти хочеш, щоб завтра з мене все село сміялося?". Поїде, однак жити йому в селі все-таки хотілося. Але надії, як йому здавалося, на те не було.

Олег уже роздягався з плаща. У Лучка молот випав з руки.

- Не дозволю! - слова схожі на розпач і протест. Стулив йому поли плаща. - Не смій! Не пущу. Ти річки не знаєш, плавати не вмієш.

- Кому я... -  не доказав Олег. - Усе буде добре.

- Забороняю! - Лучко обома руками тримав Олега. - Чуєте ви всі, що забороняю. Не пущу його до такої  води. Ви що собі думаєте?! Раз він... Не дозволю ним поганяти. Не смій лізти!

Чоловіки стояли, мов укопані, пригнічені. Усі на мить притихли. Лучко квапливо зняв дощовик, визивно жбурнув його всім під ноги на пошкаповану землю:

- Боягузи!..

Всі загомоніли. Хто що говорив, Лучко не чув. Рубашкін притримав його за руку:

- Тату, а нога? Застудите стару рану.

Від лагідності Лучкові любо-мило на серці стало. Тим часом почав роздягатися Павлюк. Для Олега він особливий чоловік - не схожий на загал. Йому без вагань Олег може довірити найпотаємніше.

- З вас досить, Степане Івановичу, - потім Олег звернувся до Лучка: - Зі мною нічого не трапиться. Я - везучий, - сказав це трохи іронічно, його твердий виразний голос сподобався присутнім, додав певності всім і насамперед Лучку - так буде.

Олега обступили тісним живим колом. Лучко зняв ремінь:

- Візьми, може, десь там прив'яжешся.

- І мого візьми, - запропонували по черзі інші.

- Я шнурок у кабіні маю, - вигукнув Іван Скибчук.

- Мерщій неси його сюди, Іване, - зраділо Лучко і сам обв'язав Олега - нікому не довірив, а другий кінець шнурка взяв у руки.

Рубашкін убрів у воду. Спершу по пояс, а потім швидка течія підірвала йому ноги - по шию. Заледве Лучко втримав Олега... Подавали хворост, радили, що і як має робити.

...Ось і остання хворостина переплетена, засипана землею. Вибрався Олег на берег. Павлюк наказав Скибчукові відвезти його додому, а самому з машиною вернутися назад.

 

                                                        ***

Не переставало дощити. Довкіл геть усе розмокло, непривітним стало. Ганна Лучко порається біля кухні, а сама все думає. Їй ніяк у голові не вкладається, що Михайло дозволив Олегові полізти у воду, - небезпека то яка! Через душевне збурення ламала пальці й часто повторювала:

- Міг, міг утопитися...Гріх би на душу великий взяли. Дякую тобі, Боже. Ти справді милостивий, що вберіг Олега.

- Та зрозумій ти нарешті...

- Нічого не хочу розуміти, - перебила чоловіка. - Скільки вас там хлопів було, а чомусь жоден не поліз у калабаню, а його впхнули.

Лучко ще раз терпляче пояснив дружині все, як було, нічого не додаючи і не віднімаючи. А вона своє:

- Шкода, шкода, Михайле, що ти до сивого волосся дожив. Могло, могло зле закінчитися... Боже, чи простив би ти нам той гріх?

Все-таки Лучкові вдалося ніби переконати Ганну, що не годен був протистояти наміру Олега, заспокоїти її. Допомогла йому й районна газета. У ній голова сільради описав, як люди вночі боролися з повінню. Значне місце в статті він присвятив Олегові Рубашкіну, зазначивши, що завдяки його сміливості та кмітливості хати не плавали у великій річковій воді.

Гуртувалися люди в селі. Читали газету, перечитували, ділилися думками про Олега:

- Ти бачиш, як воно інколи буває.

- Совісна, видно, він людина. І смілива.

- Добре, що додумався переплести стовпці хворостом, не побоявся вночі у хлань полізти.

- Так-таки так. Якби те місце не загородили, ми б сьогодні всі в хатах на постелях купалися.

- Могли купатися. Я бачив те місце. Вода добре злизала його.

На третій день розпогодилося. Понад дністровою долиною хмари відотарилися. На берегах та рінях річка залишила сліди свого повноводдя. Село полегшено зітхнуло. Хто б і де не прислухався до людей, про що в них бесіда, - Олега хвалять. Раювати б йому. Тішитися - така слава, повага. Однак на душі було гидко, з обличчя не щезала зажура. Обсідали, не давали спокою  гіркі для тонкої й чутливої душі слова: „Покидько...Безбатченко...Волоцюга...Ти хочеш, щоб з мене все село сміялося..." Вигортав їх із серця, мов непригаслі вуглинки, хотів позбутися - не вдавалося. Олегові настобісило почуватися змученим і зайвим. Особисте життя в цьому селі проглядалося туманним.

Тривога, яку переживав Олег, передавалася Ганні Лучко. Вона вночі вставала, дослуховувалася, що робить. А вдень, коли Рубашкін був на роботі, на столі побачила його альбом з армійськими фотознімками. Серед них знайшла старе фото в паперовому мішечку. Витягнула. Оглядала його уважно. У маленькому хлопчикові легко впізнала Олега. Але в цю хвилину не він зацікавив її. Вона очима сюди-туди, мовби щось ними шукала. То знову погляд зупинить на церкві, що виднілася вдалині фотографії, то ще раз перечитає напис на його звороті: „Олегу три". Задумалася: якою ж мовою це написано - українською чи російською?

І раптом Ганна заніміла від несподіваної власної думки, що на цьому старому пожовклому знімку наче їхня сільська церква. Є між ними певна подібність. Вона це виразно бачить. Притисла знахідку до грудей. Розрадила собі: „Що це зі мною? Заспокойся, Ганно. Хіба таке може бути?"

Потому Ганна знову і знову дивилася на знімок. І таки подібність є. Відчувала у цьому щось велике, таємниче й нерозгадане до кінця. Жінка ще довго стояла й не могла зрозуміти, що тримає в руках. Її очі втупилися у вікно. Раптом Ганні здалося, що  хтось кличе її. Оглянулася - нікого в хаті. Вагалася, не знала, що робити.

Так тривало, аж поки не прийшов Лучко. Ганна одразу поспішила показати чоловікові знімок:

- Знайшла його в альбомі Олега. Подивися уважно. Він тобі про щось говорить?

- Нічого не говорить. Стара  фотографія. Впізнаю на ній маленького Олега. Більше нічого, Ганно, на жаль, не бачу, більше нічого не можу сказати.

- А все-таки... Зверни увагу на одну деталь.

Занімів Лучко. Перепитав дружину:

- Ти, може, маєш на увазі церкву? Ти хочеш сказати, що на знимці ніби наша церква?

Вони прислухалися до самих себе:

- Ото ж бо, Михайле. І ти чомусь також помітив цю подібність. Я переконана, що Олега сфотографовано на фоні нашої церкви.

- Дай собі спокій, жінко, -  замахав руками Лучко. - Таке скажеш. Де Урал, а де ми...Ти уявляєш собі? Як на те пішло, то церкви практично всюди чимось подібні одна до одної - хрести, куполи, дах, півкруглі вікна у кольорових шибах.

Але Ганна залишалася при своїй думці. Не чекаючи дальшої розмови, вона взяла фотографію і подалася з нею до узгірка, на якому височить церква. Обійшла її раз, другий, однак не могла визначити те місце, з якого колись хтось міг сфотографувати Олега. Ганні навіть здалося, що натрапила на цю точку, присіла, прицілювалася, але точної подібності не могла встановити.

Повернулася до хати десь через годину. Поклала фото назад до альбому, поралася на кухні. Лучко мовчки спостерігав за нею. І таки запитав:

- І що, визначила? Наша то церква?

- Та, мабуть, ні. Ти правду казав, що всі церкви чимось подібні. Але я в таке не дуже вірю, - відповіла, аби щось відповісти чоловікові, а різні думки все густіше обсідали голову.

Ганна з нетерпінням чекала Олега. Її непокоїло, що він далі якийсь скорбно-сполоханий. На вулиці перестріла Павлюка. Розповіла йому про Олега, чому і через що налаштувався поїхати з села. А на закінчення:

- Уявляєш, що Любка наробила? Поговори ти з ним, Степане. Дуже він тебе поважає, завжди хвалить. Олег найшвидше послухає тебе.

Павлюк замислений. Він повів очима, мовби когось шукав ними. З удаваною байдужістю:

- Поговорю. Обов'язково поговорю. При першій же нагоді.

- Сам розумієш, що нема чого йому їхати в світи. Невідомо, як воно на новому місці поведеться, - а сама вимріяла побачити Олега сьогодні таким, що ожив душею на її очах, - доброго, святкового, гарного, милого.

- Правду, Ганно, кажуть, що лихо без запрошення само двері відчинить ще й гризоту по собі надовго залишить, - наче підсумував Павлюк.

Ганна задоволена. Вона вірила Павлюку, бо давно знає його.

 

                                                    ***

Почувався Олег зле. Не робота - одне покарання  йому. Для перепочинку вибирав собі місце в темному куточку столярні. Звідти мовчки спостерігав за всіма, а його не одразу кожний бачив. Але Іванка Величко помітила, усміхнулася й запитала:

- Ти чого сонця боїшся?

Олегові стало ніяково. Правду сказала. Він не спускав з дівчини очей, вивчаючи кожну рисочку на її обличчі. Воно в Іванки сяяло такою добротою, яку хіба що в Ганни Лучко бачив. Несподівано вона постала не такою, як тоді на полі, якою досі знав її, а напрочуд свіжою, наче весняний ранок, світилася сквапною соромливістю. Упевнювався Олег, що в цієї з лиця не дуже яскравої дівчини є щось загадкове, від неї віє чимось ніжним, надійним і несхитним.

Іванка, коли хоче щоб її душа  виповнилася  радістю, вчитується в рядки газетної статті „ Врятоване село". Не тому, що там і про неї написано. Головним героєм публікації, безперечно, є Олег Рубашкін, а дівчина одна з дійових осіб тієї нічної пригоди.

Олег звівся на ноги, обтрусив штани від стружок і вийшов з темного кутка. Іванка помітила, що в нього якийсь неспокій на душі.

- Я кажу йому, Янцю, - на її запитання обізвався Салюк - чоловік з масивним носом і зморшкуватим від постійної фізичної роботи обличчям, - що робота - не вовк, до лісу не втече. Молодість треба берегти й використовувати за призначенням. Я, коли прийшов з армії, у кожному селі  кохання мав. Як у тій пісні: „Де дівку чую, там і заночую...".

- То правда, - додав другий столяр Кучкуда. - Парубок має мати нюх, як той гончий пес. Тоді  завжди щось собі впіймає, не голодуватиме.

Олег відмовчувався. Він виказував повну байдужість до цієї бесіди, був зайнятий своїми думками. З такого стану вивела його Іванка. Вона живе недалеко завідувача клубом, тому й першою знає про всі культурні новини села. Повідомила:

- У неділю, парубки, у клубі вистава „Сватання на Гончарівці". Приходьте. Обласні артисти виступають.

- О-о, варто піти подивитися, - радо Салюк. - Хоч насміюся з Омелька. Добре, що ти, Янцю, повідомила про виставу.

Раптом Олег упіймав себе на тому, що Іванка, очевидно, не просто так прийшла. Скоро вона почимчикувала. Дивився услід дівчині. Відчув, як щось тепле пробігло по тілу. Коли бодай словом перекинеться з нею, радість цілий день не полишає Олега, а як постоїть поруч - якась дивна сила, мов магніт на залізо, діє на нього, притягує, причаровує... Рубашкіну навіть захотілося наздогнати Іванку. А як над тим спокійно роздумав, - затамував подих, став мов шокований: не мав права таке собі дозволити. Ще раз осмислив і оцінив своє становище, зі споду пам'яті кочергою вигорнув пекучі слова Люби Варчук, запитав себе: „Що я собі вигадую, чим тішуся? А якщо Іванка мені так само відпалить? Хіба вона інша?.. Ні, я такого не витримаю".

 

                                5. Час сподівань

Ганна Лучко зійшла з автобуса. Їздила до міста. З покупками поверталася біля церкви. Перехрестилася. І раптом не розумом, а серцем відчула щось подібне на якийсь голос: зупинися, уважно подивися...

Коло ніг поставила сумку з покупками, обличчям обернулася до церкви, яка з дитинства знайома їй. Уста в Ганни самі розтулилися: „Боже, на старій знимці Олега твій дім! Наша церковця. Я чую, Господи, твій голос, ти мені кажеш - так, так воно. Ось, із цього місця це чудово видно..."

На тому місці, де зараз Ганна Лучко стояла ногами, вона патиком зробила на землі позначку і для більшої певності ще й камінь поклала. А сама пришвидшила ходу. По дорозі вирішила, що з хати візьме знимку і тут же повернеться сюди, щоб звідси  порівняти. Навіть без фото вона вже угледіла подібність, це таємниче передчуття не обманювало її.

Кинувши на веранді сумку, Ганна почала шукати фотоальбом. Але марно. Його не було ні в шухляді тумбочки, ні в чемодані Олега, ні в серванті. „Де ж він? - запитала, згораючи від нетерпеливості. - Не міг же пропасти в хаті".

Стоїть нерухомо посеред кімнати - у тілі напруження і відчай, мовби щось важливе безповоротно могла зараз втратити. Зітхнула, не відаючи, що робити. А перед тим плекала таку надію, так сподівалася, що мукам Олега нарешті настане кінець.

Затремтіло тіло в Ганни Лучко. Схопилася і вибігла з хати, попрямувала до столярної майстерні. Її несподіваний прихід всіх здивував, бо ніколи подібного не робила,.а насамперед Олега. Він вимкнув верстат, метнувся до неї:

- Щось сталося, мамо? - запитав.

Вона стояла перед ним тендітна, ніжна і таємнича з лиця. Віддихалася з дороги, нерішуче:

- Та нічого не сталося... Я не могла знайти твого солдатського фотоальбому . Ти його десь заховав?

- Не ховав я його, мамо. Фотоальбом тут. Напарники хотіли подивитися на військові фото.

- Слава Богу, - із полегшенням. - Та стара знимка, на якій ти маленький, також тут?

- Я її н можу загубити... Вона тут, в альбомі. А що?

- Вона мені зараз на деякий час дуже потрібна.

Олег пішов у майстерню і невдовзі повернувся з фотоальбомом. Він був акуратно загорнутий у цупкий сірий папір. Розпакував, вийняв знимку:

- Не загубіть. Це моя дуже дорога пам'ятка.

- Знаю, знаю, Олеже. Будь спокійним - не загублю. Я віддам тобі сьогодні ж вдома, - сказала це Ганна й пішла.

І ось вона вже стоїть на позначеному місці, обернувшись обличчям до церкви, тримає на долоні стару знимку, співставляє. Подібність незаперечна. Хіба що дерева не такі., дещо інші. Але за стільки літ вони могли вирости, трохи змінитися. І те вітражне півкругле вікно, і той балкон над входом, і та стежка, що веде вгору, і старий поржавілий хрест на невідомій могилі... Жінка не могла не помітити стількох ознак ідентичності. Задихалася, як від бігу.

В цю мить Ганна Лучко перебувала в іншому світі, ніби застигла. З такого стану її вивів Павлюк, який над'їхав на велосипеді. Запитав:

- Ти що тут, Ганно, вимірюєш?

Вона дивиться на Павлюка, як на незнайомого. Обличчя її  в задумі, на ньому виразно видно якісь тіні затамованої новини. Одразу не знає, що відповісти:

- Вгадав - вимірюю, Степане. Поглянь на цю знимку.

Павлюк узяв старе фото. Спершу не виказував особливого інтересу. Для нього знимка як знимка. Стара. Кінці обтерті. Оглядав мовчки, втупивши в неї очі. Раптом світ перед ним наче зупинився. Обличчя зробилося серйозним, напруженим. З чого воно так, не знав.

- Де ти її, Ганно, взяла?

- Знимка, Степане, не моя.

- А чия?

- Нашого Олега.

- Олега?.. Я впізнаю, що на ній ніби він маленький. А як знимка у нього опинилася? - запитав Павлюк, бо якась невидима сила відривала його від землі.

- Казав, що це все, що залишилося в нього з дитинства і що про нього пам'ятає.

- Так і сказав?

- Саме так, Степане. А чого це тебе так здивувало?

- Просто... Запитав, бо запитав... Слухай, Ганно, чи не наша церква на знижці? - запитав Павлюк, а сам напруженням усієї волі стримував себе, щоб передчасно криком не вибухнути на весь світ: „Люди, я сина знайшов! Боже, невже ти мені таку втрату вертаєш?".

Ганна дивиться на Павлюка з цікавістю, у душі весело потішалася, що не одна вона впізнала подібність.

- Та наша, Степане, наша церква. Я ніскільки не сумнівалася. Тепер і ти цю подібність зауважив.

Павлюку раптом хотілося одразу й остаточно позбутися всіх загадок, мук, які огорнули серце. Бо таки упізнав на звороті фотографії ще й акуратний почерк своєї Марічки... Кожна буква у двох словах - Олегу три - наче друкована. І не російською мовою вони написані... Він напружено дивився на знімок і заледве стримався, щоб не вибухнути вигуком: «Так це син мій, люди!".

Мовчав. Підсвідомо чекав якогось дива. Дива, яке б перевернуло все його дотеперішнє життя. Водночас закрадався сумнів. Міркував: „А що, як я помиляюся...".

Ганні здалося, що Павлюк на її очах постарів, обличчя зморщилося, ніс потоншав і видовжився. Та він, трохи оговтавшись від раптовості, тепер добре розумів, що стоїть на тій земній точці, з якої хтось більше двадцяти років тому таки сфотографував маленького Олега. Тільки хто? Може, він би щось сказав, пролив світло на правду,  підняв завісу таємничості.

- Маєш рацію, Ганно. І я побачив, що церква справді наша, - сказав Павлюк, вернувши собі рівновагу. Сказав тихо, але дуже чітко із натяками, розділяючи кожне слово. Він підвів очі й пильно подивився на Ганну Лучко, запитав: - Якщо на знимці наша церква, то хто ж тоді Олег?

- Не знаю, не можу сказати, Степане, хто Олег. Та він про себе теж мало що може сказати. Певно знає одне - виростав і виховувався в дитбудинку. А ця знимка, як бачиш, нерозлучна з ним.

- Все-таки, може, якісь деталі, факти, епізоди він запам'ятав?

- Та де там. Я говорила з ним. Йому на знимці три роки. Там написано. У такому віці дитина швидко забуває те, що було з ним, а всмоктує все нове, наступне.

- Дай мені, Ганно, це фото на день-два. Не більше.

- А що я скажу Олегу? Я обіцяла йому знимку сьогодні повернути.

- Скажеш, що я попросив її на якийсь час.

- Не загуби.

- Ну що ти?.. Як я таку чужу річ можу загубити. Знимку принесу до вас і особисто Олегу в руки віддам.

Вони розійшлися. Ганна не переживала за фотографію. Все ж вона сказала Олегу, що її попросив Павлюк. Звістку про таке Рубашкін на здивування Ганни сприйняв спокійно, а, можливо, навіть радо. На його губах ніби прочитала: „І хай... Видно, знимка йому для чогось потрібна". Шанує Олег Павлюка - добрий, надійний і справедливий чоловік. Завжди мудро порадить, у будь-якій ситуації допоможе, перед ким завгодно заступиться за людину, якщо переконаний, що вона того вартує. Це, мабуть, від життєвих кривулясів Павлюк такий. Про його непросту долю Олег довідався  від Лучків.

 

                                                       ***

На верстаті Олег стругав дошки, рівно складав їх біля порога майстерні. Захопився роботою. А сонце тим часом вже було високо й до останньої краплі випило вранішню росу. У відчинені двері проривалася передполуднева спека. Раптом ні з того ні з сього щось потягнуло Рубашкіна  до невеличкого віконечка. Старанно долонею протер запорошену шибку, очима прилип до неї - вузькою стежкою, що пролягала через подвір'я столярні, йшла Іванка Величко. Її легка постать у білому платті з горошками немов струменіла ласкою, розкішністю. Через секунду Олег уже стояв перед дівчиною. Не міг би навіть сам собі пояснити, що змусило його на таке - дотепер же нічим його  не зваблювала вона.

Іванка не спускала з Олега очей, а він, не витримавши її погляду, дивився мимо  кудись у безвість. Дівчина якось невимушено завела розмову про звичайне й буденне: про виставу „Сватання на Гончарівці", вчорашнє кіно, погоду, роботу, сільські новини.

Розмова не йшла, не в'язалася - Олег не говорив, а так, ніби словами з нею обмінювався і при цьому більше жестикулював, бо присутність Іванки наче знову нагадала йому Любу...

Коли все було ніби переговорено, Іванка мала відійти, делікатно зазирнула Рубашкіну в очі і так само делікатно, як тільки можна було, посміхнулася. А Олег поник головою, німий погляд - під ноги, бо думка тут як тут: „Що я роблю?.. Хіба таке можливе?".

Невдовзі Іванка відійшла дрібними кроками. А Олег ще кілька хвилин незрушно стояв на місці, мов ногами вкопаний у землю, дивився їй услід. На душі зробилося синьо, свіжо і просторо, як буває після раптового дощу. Ще не розумів, з чого так. Але потрохи відчував, ні - упевнювався, що в цієї не дуже привабливої з лиця дівчини щось таке добре випромінювали очі, щось таке ніжне казало її тіло, бо раптом забув про всі прикрощі.

Салюк, спершись до одвірка і затягнувшись димом, скрадливо сірими очима, які ховалися під попелястими бровами, стежив за Олегом та Іванкою.

- Може, ти того, у зяті до Величків набиваєшся? Га? -поцікавився він, коли Олег повернувся до майстерні.

За Олега обізвався Кучкуда:

- А що? Янка, я ти хочу сказати, - дівка спіла, як вишня, якраз на виданні. Працьовита, господиня хороша - у житті з нею ніхто не пропаде. Так що, Олеже, помізкуй. Діло загалом вартне. Бракує їм чоловічих рук - рано овдовіла мати Янки. Якщо чесно, я б уже весільної випив. А ти, Грицю?

- Ліпше не питай. Аж ходить вона за мною. І закуска також.

Така бесіда усім сподобалася.

А Олег зайнятий своїми думками. Він не може пригадати, коли саме Іванка увійшла йому в мрії, запала в душу. Може, кілька хвилин тому. Якби зараз на те його воля, полетів би за нею... Це була невгамовна юнача туга за звичайним земним життям. Хотів, але не знав, ще не був готовим створити його собі.

 

                                                        ***

Невідоме вабило Павлюка. Він не хотів втратити одну з останніх, можливо, навіть найголовніших нагод, яку зараз дарувала йому доля, щоб позбутися такого довгого чекання. Адже дотепер втрата рідних для Степана залишалася невідомою і заплутаною історією. Його Марічка з сином Олегом поїхала до сестри під Київ...Це трапилося в перший рік війни. А як благав дружину не вирушати в небезпечну дорогу!

Вранці Павлюк прокинувся невиспаним. Гуділо в голові. Вкотре ретельно розглядав знимку Рубашкіна. І таки упевнювався, що він колись наче бачив її, мусив бачити і навіть тримати в руках. Згадав Городника - старого сільського вчителя географії, великого любителя туристичних походів і фотографії.

Ох, якби він щось пригадав!

Перед обідом Павлюк навідався до фотографа. Городник зрадів його приходу, запропонував присісти.

- Дякую, та я не дуже маю часу, - відповів Павлюк.

- Я, прошу я вас, хочу вам повісти, що той, хто скаржиться, що не має часу, каже неправду.

- Чому ви так вважаєте?

- Не вважаю. Я в цьому переконаний. Насправді час у нього є, але він хоче все відразу зробити. Не варто спішити. Сьогодні владнав одне, завтра - друге і так далі. То тепер я слухаю, що вас привело до мене, старого пенсіонера?

З кишені сорочки Павлюк витягнув загорнуту в папір фотографію, показав її Горорднику. Той протер окуляри, заходився розглядати.

- Ви не підкажете, хто міг зробити цю знимку?

- Професійно зроблено, - фотограф тримав перед очима знімок. - Хто робив?.. Та, прошу я вас, то моя робота.

- Ви впевнені? - у Павлюка затремтіли руки, він пробував приховати від фотографа збентеження. - Ви не помиляєтеся?

- Якби я не був упевнений, я б такого не говорив. Я, прошу я вас, за життя зробив не одну сотню знимок. Перемішайте їх з іншими - я свою впізнаю. Кожний фотограф, прошу я вас, має свій почерк, свій стиль. Я, наприклад, коли знімав когось, завжди вибирав якийсь фон. А тут, як бачите, позаду хлопчика наша церковця.

- Можна вірити вашим словам?

- Ви мене, перепрошую я вас, ображаєте.

- Аж ніяк не ображаю. Я такого навіть на гадці не мав.

- Де ви взяли її? То дуже давня знимка. Ще перед війною зроблена. Чим вона вас так зацікавила?

- Ще точно не знаю, - тихо пробубонів Павлюк і зітхнув, бо приховане почуття ніби попереджало: це - твоя доля, сміливо пусти її за свій поріг...

Фотограф не розумів чоловіка, тільки закліпав повіками. Павлюк у свою чергу нічого більше не пояснив, але для себе уточнив:

- А може, пригадаєте, що за хлопчина на знимці і хто його приводив до вас фотографувати?

- То, прошу я вас, ви задали мені складну задачку. Якщо мене пам'ять геть не зраджує, то на знимці, перепрошую я вас, ваш хлопчик.

Від почутого Павлюк злякався. Не приховуючи свого хвилювання, він так пильно подивився на фотографа, що той подумав, ніби йому якусь брехню сказав.

- Ви, прошу я вас, мені не вірите?

- Що ви? Я вам вірю. Навіть дуже вірю.

- Та й, якщо не помиляюся і не підводить мене пам'ять, то було в перший рік війни, якраз на Петрівку. Люди поверталися з церкви...Агов! Та то ж ваша дружина, перепрошую, що нагадую вам неприємне, котра десь із сином потім пропала, просила мене зробити хлопчику знимку. Я ось перед цією доріжкою і на фоні церкви й сфотографував малого. Ось, прошу я вас, тут написано: Олегу три. Додайте і відніміть роки його народження. Арифметика проста. І все, прошу я вас, стане ясним, як серед білого дня.

Павлюкові більше нічого не хотілося. Щиро подякував старому фотографу за розмову, старанно заховав знимку в кишеню сорочки й пішов. Він ще не міг осягнути й осмислити всього, що звалилося на нього. Щось у цьому було так і не так. Маленький сумнів ніби переважував.

Та Павлюк був терплячий, бо жорстоко побило його життя. На першому році війни безвісти пропала дружина з сином Олегом, а сам потрапив  у фронтове пекло. Повернувся додому після контуження. Здоров'я налагодилося, а доля йому мачухою стала. Не дочекавшись Марічки, женився на другій. Дітей Бог не послав їм. Через п'ятнадцять років  знову овдовів. Відтоді одиноко коротає вік. Якось дає собі раду - завжди в хаті підметено, пахне вареним, а сам чистий, поголений, не розтратив внутрішньої порядності.

За плином років Павлюк не задовольнявся власним становищем, жив ніби в постійному очікуванні на щось незбагненне й непередбачене. Не раз здавалося і був навіть у цьому переконаний, що доля надто суворо й несправедливо обійшлася з ним, бо такого покарання і такого випробовування не заслужив. Інколи наставали моменти, коли Павлюк вважав, що назавжди втратив безпосередню радість життя, що попереду - пустка, що оте життя якесь невдячне, захмарене і плаксиве. Принаймні для нього. Шукав і не знаходив відповіді на запитання: чому і за що йому така кара?.

Хоч і не уявляв собі Павлюк своєї майбутньої старості, але  замислювався над нею дедалі частіше. Чекав і був переконаний, що очікування не буде марним. При цьому, мабуть, не зміг би ні собі, ні комусь зрозуміло та доказово пояснити, звідки витоки того почуття, що сусідило з підсвідомою упевненістю - щастя прийде, усміхнеться. Світ добрий, Бог справедливий. Надією, здавалося, вдовольняв свою душевну потребу. Не відав хіба одного - коли воно явиться перед очі і в якій формі.

 

                               6. Як один день          

Павлюк вірив, що свою долю він побачив зблизька, ніби доторкнувся до неї, вона переставала для нього бути примарною. А життя, здавалося, по-новому відкривав для себе, як сторінку непрочитаної гарної книги. Намагався вірити тільки самому собі, власним почуттям і коритися  законам, які поза  свідомістю керували ним. Він навіть  на все і до всього вже був готовим. Скільки-то ним у пам'яті передумано, перелопачено минулого!

Але що далі? А раптом життя, як повенева вода, зруйнує за одну мить його ясні плани та змінить їх? Таке часто траплялося і вже було з Павлюком. Адже є багато речей, які залежать не лише від людської волі, людського бажання. Така могутня течія якраз підхопила Павлюка. Хотів мати ясність.

На землю лягало тихе надвечір'я. Павлюк проходив повз церкву, в якій закам'яніла історія. Гіллясті липи й високі ясени причаїлися в німій тиші. Ішов селом до Лучків, до Олега... Ішов серединою вулиці, ніс у собі якусь затаєну тривогу. Ступив на чуже подвір'я обережно, як колись на війні ступав по мінному полю, де його й контузило, і боязко позирав на вікна, відчинені двері Лучкової хати, яка мовби давно чекала на нього. Поки що Павлюк не уявляв собі розмови з Олегом на цю непросту тему, не міг передбачити його реакції, поведінки. А раптом Рубашкін не повірить? Таке цілком можливе.

Ганна Лучко зиркнула у вікно, на цілу хату:

- А до нас гості!

- Хто? - запитав Лучко.

- Степан Павлюк.

- Та який же він гість, Ганно, - заперечив дружині Лучко.

На своїх плечах Павлюк приніс якесь сподівання. Олег задивився на нього, неначе  вперше бачить. Це здивувало Рубашкіна. Він навіть задумався, що б воно могло зараз означати, віщувати: щось добре чи погане?

Павлюк присів коло столу. Важкі повіки лягли йому на очі, худорляве обличчя дуже видовжилося, воно приховувало зовнішні ознаки внутрішнього переживання. Степанові було трохи більше п'ятдесяти п'яти, але в цю хвилю виглядав старшим.  Лучки напружені, особливо Ганна. Вона розповіла чоловікові про історію з фото, позавчорашню розмову з Павлюком. Вони загалом були готові до його приходу. Не знали лише, як це відбудеться і закінчиться.

У хаті тиша. Обличчя в Павлюка було блідим, щоки пересмикувалися. Він розумів, що цього неможливо уникнути.

Настали хвилини чекання. У цьому чеканні жили і страх, і надія. В уяві Павлюка  з'являлися в мудрі очі першої дружини, образ маленького сина...

Ганна Лучко крадькома зиркнула на Олега. Виглядав також задуманим, хоч і свіжим. Біла сорочка пасувала до його зачесаного волосся. В цю хвилину він був природнішим, ніж будь-коли до того. Ніхто не міг навіть припустити, що в цю мить в голові Олега зародиться думка про те, що колись несподівано перед його очі з'явиться людина, яка скаже: „Це я. Це я той, про кого ти мріяв, але не мав уявлення. Ти, сину, жив і надіявся, що зустрінешся зі мною. Я також про таке мріяв і вірив, що так буде. Як бачиш, наша мрія збулася".

Нарешті Павлюк витягнув з кишені  фотографію і поклав на стіл. Олег  спокійно взяв її та заховав до альбому.

Треба було комусь почати розмову, але ніхто не міг наважитися зробити це першим.

- Пам'ятна знимка, - обережно Павлюк.

- Дивом збереглася, - пояснив Олег. - Якби не вона, я б не мав справжнього імені.

- А прізвище? Рубашкін... Звідки воно таке в тебе? - делікатно Павлюк.

- Мабуть, у сиротинці таке мені придумали. Там записували дітей, як хотіли. Документів у нас не було ніяких. Добре, що я хоч у сумочці знимку мав. Ми були маленькими, про себе, як правило, нічого не могли сказати: ні хто ми, ні звідки, де народилися, де родичі живуть... .

Павлюк розгубився. Лучки також не знали, що робити далі, що говорити. У Ганни закільчилося бажання все сьогодні  з'ясувати, розставити всі крапки над „і". Раптом вона запропонувала:

- Може, ми трохи того, Михайле, погостимося?

- Гарна ідея. І, мабуть, доречна. Неси, стара, пляшку на стіл.

Невдовзі з'явилася й закуска. Випили раз, другий... Але все це виглядало штучним, натягнутим, несуттєвим. Мовчати дедалі ставало важче. І Павлюк заговорив тихим уривчастим голосом:

- Олеже, а що б ти сказав, якби  раптом зустрівся з батьком?

- З ким? - уточнив, бо засумнівався у почутому.

- Кажу, з батьком... Рідним батьком.

- Та ви що? Таке неможливе.

- У житті, знаєш, всяке трапляється. Іноді таке, що годі придумати.

- А де б він мав з'явитися?

Мовчанка. Натягнута, мов струна.

- Припустимо, тут, у нашому селі.

Серце Олега шпарко погнало по жилах гарячу кров, вона зашуміла у вухах:

- Тут?!.  У цьому селі? Та що ви...

У цю хвилину, краще придивившись, Павлюк кінцево упізнав в Олегові давнього синочка, ладен його обійняти, розцілувати, та стримував себе, хотів це зробити більш доказово. Так у нього визрів план: взяти знимку, Олега й піти з ним до церкви, показати, з якого місця  колись маленьким фотографували його, а головне - саме в цьому селі.

І Павлюк попросив Олега взяти старе фото та пройтися з ним, а Лучкам сказав:

- Чекайте нас. Ми скоро повернемося.

Коли прийшли на те місце, він повернув Олега обличчям до церкви, поставив, тримаючи на долоні, перед його очима  фотографію. Запитав:

- Одна і та ж церква?

Спочатку Олег уважно дивився на церкву, до болю в очах звіряв її з тою, що на його фото. І так кілька разів.

- Та наче однакові вони... -  а в самого з грудей мало не вирвалося: „Тату!..".

- Що це може означати? Га? Як ти думаєш?

- Я вас про це мав би запитати...

Туман заслонив їм очі. Стояли так хвилину, може, більше. Душами зближувалися, ріднилися, горнулися. Олег голосно видихнув, але тихо запитав:

- Якщо воно так, то хто я тоді?.. Нічого не розумію. Не розумію.

Павлюк йому так само тихо:

- Я - твій батько... Ти - мій син...

Мабуть, Бог та його церква були свідками сцени вибуху справжнього щастя. Батько і син кинулися в обійми, довго рук не могли розімкнути за плечима. Слізьми залилися, як малі діти, здригалися всім тілом і все міцніше горнулися, мов би хотіли досхочу насолодитися рідним теплом, після стількох років розлуки стати одним цілим. Тут радість і надія зійшлися, збулося вічне ствердження живого і справедливого.

Їм незносно було мовчати. Все ж Павлюк пересилив себе:

- Ми ще наговоримося, сину. А зараз підемо й помолимося біля церкви, подякуємо Богу за таке щастя, за його безмежну ласку, за терпеливість і наші довге чекання та сподівання.

- Я не вмію молитися, тату. Мене ніхто цього не навчив.

- Нічого, навчишся. То хоч мовчки постоїш, поклонишся Божому дому. А я помолюся за себе і за тебе.

Поверталися  до Лучків іншими людьми. Ще з порога Павлюк голосно:

- Приймете нас, Павлюків, добрі люди?

- Заходьте, заходьте, - світилися з лиця Лучки.

Ганна стоїть коло сінешніх дверей, плаче собі, фартушком рясні сльози з очей витирає. Олег підступив до неї, пригорнув так, як тільки добрий син може пригорнути маму, заспокоює її:

- Усе добре, мамо. Усе просто чудово. Я батька знайшов... Рідного батька...

А Лучко від радості вже вдруге голосно:

- Скільки можна просити? Тепер, Павлюки, до столу. До столу. Ви чуєте мене?

До глибокої ночі світилося в Лучків. Сиділи, говорили про життя-буття, різні речі, цікаві факти згадували. Олегові в пам'яті відновився той дивний сон перед дембелем. Він розповів їм про нього:

- Знаєш, Степане, напевне, так воно і було, як Олегові наснилося,- сказав Лучко.

- Може, то для Олега був Божий знак, - додала Ганна.

- Все, все в нашому житті може бути, все може з будь-ким трапитися, - радо погоджувався Павлюк. - Тільки одному Богу відомо, чому воно так, а не інакше. Хай на небесах тішиться Марічка, що доля мені аж тепер сина повернула. А ми за її душу ще не раз помолимося. Вона там, як каже священик, якнайбільше потребує наших молитов тут, на землі.

 Їхні серця відійшли, заспокоїлися. А коли настав час прощатися, Павлюк сказав Лучкам:

- Цю ніч Олег нехай ще у вас переночує. А завтра я перевезу його додому. До рідної хати. На все.

- Навіщо перевозити, тату? Скільки там у мене того багатства. Я його в чемодані перенесу.

Олег провів батька до хвіртки, а сам ще постояв на подвір'ї. Тихо. Задивився на зоряне небо, на місяць, що м'ячиком висів над головою. На повні груди вдихнув нічне повітря. Про себе: „Скільки добра й сили в землі... І в людях скільки".

Раптом зблиснуло у голові Олега, мов у пригаслому вогнищі іскра, яку роздув рвучкий вітер, і він зрозумів, чому Павлюк стільки часу так загадково поводив себе. Кожний окремо відчував, але достеменно не знали й доконче чекали такого моменту, який би підтвердив, що віддавна з'єднує їх доля, тепло кровності, що все старе має зруйнуватися остаточно й на цьому фундаменті вони разом надалі повинні вибудувати свою нову фортецю.

 

                                                         ***

...Олег ішов від Лучків дорогою, тією дорогою, котра привела його сюди і, здавалося, запам'яталася ще з босоногого дитинства. Душа Рубашкіна до краю виповнилася  великою вдячністю до тих, хто не відштовхнув його, хоч, може, спершу був і вартий того. Дивувався, що для щастя людині інколи зовсім небагато треба - якусь жаринку чи навіть іскринку, але щоб вона в потрібну мить з'явилася. Він дивився на світ і бачив його в такій красі, якої ніби ніколи не було в його тепер знову рідному українському селі, а краса ця з'явилася тільки разом з ним.

У руках Олег ніс чемодан і сумку, а в очах - велику людську радість. Та таку велику, що, напевне, йому й кожному, з ким нею поділиться, вистачить на все життя, на вічність. І всім своїм єством збагнув, що тепер він не за порогом долі. Тут  закінчилася його довга дорога додому. Чувся силачем, таким, що усе зможе витерпіти, здолати на власному шляху.

Коли Олег вже минув сільське роздоріжжя, стрілася йому Іванка Величко. Дух заперло в грудях дівчині від побаченої валізи та сумки в руках Рубашкіна:

- Що ти собі, Олеже, намислив?

- А нічого.

- Як нічого? Куди ж ти такий святковий зібрався?

- Куди, куди...Не вгадаєш.

- Не вгадаю. То, може, скажеш?

Їхні погляди стрілися. Він тихо радів очима, а з уст метеликом злетіли слова:

- Додому я йду.

- До якого ще дому?

- Та до свого... рідного. Он він, цей, що із жовтими стінами, - рукою показав на хату Павлюка.

- Не зрозуміла...

- Мене там батько чекає.

- Батько!.. Твій?

- Мій рідний батько... Мій рідний батько... Я його так довго шукав, стільки часу чекав на зустріч з ним. Повір, я вірив, що його колись знайду. І, як бачиш, знайшов. Тепер ми будемо разом.

- Ти це правду говориш?.. - запитала Іванка, бо раптом  від почутого в неї зібралося так багато думок, слів, що вона мала намір висловити їх.

- Хіба з такими речами жартують?

- Якщо чесно, то не дуже віриться, що Павлюк твій батько.

- Ходи зі мною, сама переконаєшся, що воно так.

- Як це сталося? А головне - коли?

- То, Іванко, треба довго розповідати. Колись, можливо, розповім. Та тільки не сьогодні. Зараз у мене, як бачиш, дуже важливі  справи.

Іванка була явно заскочена. Від надмірної несподіванки вона більше нічого не сказала, а лише запропонувала:

 - Дай, Олеже, одну ручку сумки, допоможу нести її, легше буде.

Він не заперечував... Навпаки - щиро вдячний.

 

                                      ***

...А потім в Олега Павлюка було життя. У парі з Іванкою Величко. По-людськи щасливе. У селі раділи, як ладили в усьому. Це був високий поріг їхньої долі. Вони її спільно творили.

 

                                     ***

І я не встояв перед великою спокусою.

Вкотре уява повертала перед очі цього чужого, але тепер такого близького мені чоловіка. І ту дерев'яну лавку в тіні вишні, на якій ми сиділи. Хлопчик п'яти-шести років невідступно вертівся біля нас. З такої поведінки Степанчика зрозумів, що він дуже любить дідуся Олега, слухняно сповняв його прохання не заважати нам говорити.

Все ж маленький кілька разів крадькома підглядав з-за мого плеча, мовби тихо перевіряв, чи правдиво записую дідусеву розповідь про своє минуле. По якомусь часі з дитячою довірливістю Степанчик вмостився старому на коліно, голівкою ніжно притулився до його грудей, допитливо розглядаючи мене синіми, як небо, очима.

- Може, підеш до бабці Янки?

- Нє, дідусю. Хочу бути з тобою. Добре?

Мій оповідач ласкаво пригорнув онука, поцілував у чорноволосу голівку і сказав:

- Оце моя найбільша радість. І найбільше щастя... А що людині треба? - запитав і сам собі відповів: - Щоб був дах над головою, була сім'я і щоб ми у комусь ще за життя продовжували себе... У такому віці, як він, мене доля водила тернистими сирітськими стежками...

Вони провели мене до рейсового автобуса. Я щиро побажав їм благополуччя. З якоюсь особливою теплотою поглянув обом услід: хлопчик, тримаючись широкої й твердої дідусевої долоні, намагався не відставати - дріботів своїми ніжками. І раптом там, де сільська вулиця коліном гнеться, малий на ходу обернувся, по-дорослому на прощання помахав мені короткою ручкою. У глибокій тиші свого серця я відчув, ні - упевнився, що людина все годна витримати, а книжки, як і кінофільми, чиїсь веремії життя, чужі складні долі тільки фіксують.

 

                                                    ***

Ось і все. Нарешті на моєму серці полегкість, спокій - в кінці останнього дописаного рядка я з почуттям виконаного перед самим собою творчого обов'язку поставив крапку. Подумки повторив: життя ж бо, справді, як те поле. Не завжди і кожному його вдається легко перейти, не натомивши ніг.

 

 Микола СЕНЕЙКО.

        м.Самбір Львівської області.