* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

СВІТЛО

10:34 29.02.2012

СВІТЛО

У ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО СВІТЛА

 

«Помиляються не тільки ті,

хто твердить про феноменальну впливовість масонів в Україні,

а й ті, хто запевняє, що їх тут немає»

 

Великий Майстер Великої Ложі України[1]

 

 

            8 червня 2011 року Обєднана Велика Ложа Англії ( найстаріша та одна з найавторитетніших Великих Лож світу) визнала Велику ложу України[2], що стало важливим кроком на шляху до становлення українського масонства та виходу його на новий рівень в очах світової громадськості. Однак автору книги, яку ви тримаєте в руках, доля не дозволила відсвяткувати цю подію, підняти келих хорошого вина на святковій агапі в колі Братів...

            Сергій Цоколенко народився 9 квітня 1966 року в м. Дрогобич Львівської області в сім»ї вчителів, правничу освіту здобув у Ягеллонському університеті (Польща).В 1989 році  повернувся до України, працював журналістом в місцевих виданнях Львівщини, вчителював. В 1996 році переїжджає до Києва, де бере активну участь у політичній діяльності та працює юристом в одній з провідних на той час політичних партій.

            Здавалось би, майбутнє відчиняло свої двері та дарувало безліч можливостей… Однак Бог розпорядився по-іншому, і 26 квітня 2007 року Сергій Цоколенко відходить на Вічний Схід, залишаючи нам своє останнє Слово...

            Роман Цоколенка зявляється для українського читача дуже вчасно. 20 років незалежності показали, що радянські догми, штампи та мисленнєві стереотипи досі тяжіють над нами. Масонство ніяк не може знайти своє місце серед тем, які вивчають, про які не бояться говорити, про які знають бодай щось. Теорії масонських змов, заколотів, революцій та світового панування тішать душу пересічного українця більше, аніж, наприклад, книга Альберта Пайка «Мораль і догма»... 

Щоб написати «Світло», автору знадобилось 4 роки. За цей час зібралось стільки документів, інтервю, чернеток та шматочків думок на папері, - що, як відмітив автор у своєму щоденнику, «вистачило б і на тетралогію»...

            Хто фінансував прихід Ющенка до влади? Чи застосовувалась психотропна зброя під час Помаранчевої революції та хто імпортував її в Україну? Чи було та чим було отруєння Ющенка? Який звязок між наркотиками та ілюмінатами? Де нині живе екс-міністр транспорту Кірпа? Чим займався на початку нового тисячоліття Медведчук? Що означає встановлення «нового світового порядку»? Чому «пішли» Кучму? Хто врятував Україну від загибелі?

             Все складніше, аніж здається на перший погляд , - стверджує автор. І пропонує своє бачення тих суперечливих політичних процесів, про які навіть сьогодні ми знаємо не більше, ніж тоді.

Під шаром художнього вимислу, таємниць та інтриг Сергій Цоколенко дає величезну поживу для роздумів не лише над сюжетом, але й над сенсом людського життя

             Ми не повинні забувати, що тримаємо в руках художній роман, а не наукову розвідку. Та іноді реальність, сплатаючись з вигадкою, творить полотно, на яке згодом умілий художник плавними мазками пензля наноситиме Істину...

Організації, про які йде мова в книзі, є реально існуючими. Всі збіги з реальними людьми - випадкові.

            Погляньте у вічі Таємниці, щоб пізнати Істину…

Fiat Lux!

            Хай буде Світло!

 

Ростислав ГАЛЕЛЮК,

Директор Інституту масонознавства Східної Європи


[1] Офіційний сайт Великої Ложі України (http://www.ukrmason.org)

[2] Офіційний форум Великої Ложі України (http://www.stone.co.ua

 

)

- Що ти просиш для нього? – голос Великого Майстра звучав приглушено-урочисто. У приміщенні стояла така тиша, що можна було почути тріск свічок. Я не бачив нічого – пов'язка закривала мої очі. Коли ти не бачиш, час іде повільно. Я написав свій профанський заповіт, прощаючись із минулим життям. Я пройшов усі кола випробувань – вогнем, повітрям і водою. Скільки це тривало? Година? Дві? Чи хвилин сорок? Я не бачив облич цих людей, які водили мене з пов'язкою на очах… Я лише відчував…

 

- Нехай бачить Світло! – сказав Майстер Обрядів… Тричі вдарив молот. З мене зняли пов'язку. Досі мої перехрещені руки тримали. Тепер я побачив, що я є елементом великого кола, у якому всі, перехрестивши руки, тримаються у єдиному ланцюгу. Я бачив знайомі обличчя – журналісти, відомі письменники, бізнесмени, депутати… Всі у чорному – з білими та червоними фартухами, у білих рукавичках… Професор, мер обласного міста, художник, олігарх середньої руки, редактор газети – всі вони були елементами одного Ланцюга…

 

Великий Майстер (його голос одразу ж видався мені до болю знайомим, тепер же я бачив, що це – відомий у країні політик) знову вдарив молотком – і ланцюг розпався.

 

- Ти став одним із нас. Вітаю тебе у колі братів. Чи маєш ти якісь застереження до людей, чиї обличчя ти побачив? Чи є серед них твої вороги і якщо так, то чи готовий ти вибачити їм і визнати своїми братами?

 

Моїх ворогів серед цих людей не було. Та й взагалі – чи міг я когось вважати своїм ворогом? Недоброзичливців у мене чимало – як у будь-якої дорослої успішної людини. Заздрісників – також. А от ворогів… Ні, ворогів тут рішуче не було.

 

- Але пам'ятай… - голос Великого Майстра зазвучав більш глухо, ніби з погрозою. – Ворог не завжди той, хто стоїть перед тобою. Часто ворог ховається за твоєю спиною. Озирнись!

 

Я озирнувся. Позаду мене стояв Мишко – у смокінгу, з метеликом, у білих рукавичках… Його – вічно неформального, вічно веселого – я ніяк не сподівався зустріти тут, у цьому колі. Я знав Мишка років десять – як мінімум. І тут – несподіванка, сюрприз… Мишко обняв мене і притулився щокою до моєї щоки – братський поцілунок. Віднині він став ніби моїм хресним батьком у цьому товаристві… Згодом я дізнаюся дуже багато і про Мишка, - реального Мишка -  і про інших людей, які цього вечора ставали моїми названими братами.

 

Люди, які зібралися в цьому приміщенні, по черзі підходили до мене, вітали, обдаровували поцілунком…

 

Я зробив перший крок до таємного товариства. Я простягнув руку, щоби доторкнутися до Таємниці… Віднині я матиму змогу подивитися на світ по-іншому, під іншим кутом…

 

Напівморок, свічки, шпаги, колони, шахівниця на долівці, символічні і алегоричні зображення на стінах, тривожна урочистість, розгорнута Біблія – все це вселяло якийсь трепет. Минуле життя залишалося позаду. Попереду – герметична мудрість, намагання досягти гармонії зі світом, змінити світ, змінюючи себе…

 

- Віднині ти – учень. І ходитимеш в учнях три роки. Брати, подаруйте неофітові наші відзнаки – білі рукавички та білий фартух. На всіх наших роботах ти символічні три роки сидітимеш на Колоні Учнів, куди тебе відведе Майстер Обрядів. Ти не матимеш права голосу – лише мовчатимеш і слухатимеш, слухатимеш і мовчатимеш. Послух – ось перший обов'язок Учня. Передаємо тобі, брате, цю троянду – для твоєї Дами Серця. Ми цінуємо твоє особисте життя, твій внутрішній світ і не вимагатимемо від тебе жертв. Навпаки – ми засвідчуємо повагу до жінки, яку ти кохаєш і якій передаси цю Троянду.

 

Троянда боляче вколола мою руку. Виступили дві краплини крові, які тут же скотилися на білі рукавички.

 

- Це добрий знак… - прошепотів хтось.

 

Майстер Обрядів повів мене до Колони Учнів, де мені потрібно було провести символічні три роки… В мовчанні. Без права слова. Без права висловлювати свою думку і свої міркування…

 

Але я був щасливий. Я отримав право бачити Світло…

 

2.

 

Що може хвилювати чоловіка, коли життя його невблаганно підходить до числа сорок?  Коли тобі до сорока, ти уявляєш своє життя у вигляді велетенського градусника. Помітка «сорок» здається чимось фатальним – як сорокаградусна температура. Коли температура піднімається до сорока градусів – настає криза, за якою часто приходить фатальний результат. Та ж сама фатальність проглядається у чоловіків, які ось-ось підходять до сорокарічного віку… Здається, що там, за числом сорок – кінець…

 

…Коли двоє твоїх приятелів покидають світ, не дотягнувши до сорока лише якихось кілька тижнів – це число починає здаватися ще більш фатальним. І що з того, що один дев'ятнадцять років перед цим сидів на наркоті, а інший врізався в дерево на автомобілі? Фатальність сорока років від цього не зменшується.

 

«Криза середнього віку», - сміються і заспокоюють подружки. «Для чоловіків сорок років – це всього лише юність», - філософськи розмірковує знайома журналістка. – «От мені вже – аж двадцять п'ять!», - зітхає вона і заглиблюється у смакування «Мохіто». «Це в тебе криза середнього віку, Цоколенко!», - каже вірна бойова подруга (чоловіки у сорок можуть дозволити собі мати не лише коханок, а й просто подруг, з якими можна безмежно довго і відверто говорити про життя). – «Знаєш, яка ознака кризи середнього віку? Я у одному чоловічому журналі вичитала. Так от: чоловікам кортить купити червону «Феррарі» і завести шістнадцятирічну коханку».

 

Ха-ха… Хоча… Стоп! Чи не ти, Цоколенко, кілька днів тому задивлявся на новеньку «Альфа Ромео»? І чи не лоскотало твоє его те, що донька твого приятеля – студентка-першокурсниця – ледве не освідчувалася тобі у коханні в нічному ресторанчику, куди витягла тебе о 23.30 ніби для того, аби ти їй пояснив основні ознаки ліберальних партій?

 

Друзі-чоловіки діляться на дві категорії. Перші (ті, кому до 39) дивляться на тебе як на ветерана Конотопської битви. Инші (ті, кому понад 41) заспокоюють – мовляв, ми цей рубіж пережили і нічого, живемо. Ще й як живемо! Еге ж – Гена Воронцов, мій університетський приятель, якось при зустрічі сказав: «Не мати у 40 років зайвої тисячі у кишені – соромно. Високими заробітками у нашому віці не можна гордитися – їх потрібно сприймати як належне».

 

Жінкам навряд чи вдасться зрозуміти настрої сорокарічного чоловіка. Хоча вони щось подібне переживають у юному віці – тоді, коли їм має виповнитися двадцять років. Переважна більшість юнок ридма ридають напередодні свого двадцятиріччя – так, ніби життя на цьому закінчується. Напевне, дівчата дійсно швидше дозрівають до усвідомлення фатальних дат – як і до всього іншого. Чоловікам потрібно ще два десятиліття, аби впасти у той же настрій…

 

Зовні нібито немає жодних причин для смутку. Порівнюєш себе із самим собою – але у 20 років – і розумієш переваги нинішнього віку: сили та енергії не зменшилося, зате популярності у жінок – хоч відбавляй! Згадується чийсь афоризм: середній вік – це коли користуєшся популярністю у жінок усупереч власному бажанню. Високий соціальний статус, достатня кількість грошей, відносна популярність та постійні появи «в телевізорі» і на рекламних бордах, а особливо – відсутність штампу у паспорті роблять чоловіків «під сорок» особливо популярними серед жінок (особливо жінок бальзаківського віку. Тридцятирічні  просто розпочинають сезон полювання на таких, як ти, Цоколенко. На певному етапі це тішить твоє самолюбство, ти насолоджуєшся доступністю поважних матрон – розлучених або ж тих, які збираються розлучитися. А потім тобі все це набридає… Набридають навіть 18-річні юнки, у яких не встигли пройти перші прищі, але вже встигли розвинутися груди і ноги. Набридає все! Насамперед набридає відчувати себе самцем. Хочеться відчути себе й чоловіком – у вищому розумінні цього слова.

 

…У сорок років чоловік починає частіше задумуватися про свою зовнішність. Не тому, що хоче подобатися кінозіркам і топ-моделям, зовсім ні. Кінозірки і топ-моделі і так липнуть, як мухи до меду, збудливо погладжуючи частину нижче пояса – але вочевидь нащупуючи не стільки величину геніталій, скільки товщину гаманця. З цією ж метою грайливо перебирають пальцями по грудях і заодно цікавляться маркою машини, наявністю нерухомості та іншими так потрібними для хорошого сексу речами… Чоловік стоїть перед дзеркалом тому, що хоче подобатися сам собі. Цей латентний нарцисизм починає прогресувати ближче до 40 років. Чоловік починає відвідувати косметолога, обговорюючи з ним питання ліпосакції та корекції фігури. Чоловік виснажує себе на тренажерах та у басейні. Будь-яка колька у грудях (частіше за все – банальне защемлення міжреберного нерва) перетворюється на паніку – все! У мене інфаркт! Лікарі не знаходять нічого страшного – серце в нормі, тиск як у молодого. Але це не переконує і змушує звертатися до нових і нових світил медицини – в тому числі і закордонних… Врешті чоловік розчаровується: як? Мені майже сорок, а у мене не знайшли навіть мікроінфаркту???

 

…У сорок років чоловік починає частіше задумуватися про слід, який він може залишити у цьому світі. Він усвідомлює, що щасливо пережив рубіж у 26 років – вік Шеллі, Лермонтова і Богдана-Ігоря Антонича. Він пережив вік Христа і Григорія Чубая. Він пережив тридцятисемиліття – вік, у якому навіки залишилися Пушкін, Байрон, Артюр Рембо, Маяковський та Рафаель. Ось-ось надійде вік Блока, Висоцького, Джона Леннона та Джо Дассена, а за ним – вік, фатальний для українців, сорокасемиріччя, яке проковтнуло Шевченка, Стуса, Петлюру, Коновальця. Це подібне на якийсь смертельний слалом – коли ретельно оминаєш фатальні дати, кожного разу додаючи у скроні сивини і йдучи на новий віраж… А ще це подібно на безглузду російську рулетку: постійно крутиш барабан уявного револьвера: пронесе чи ні?

 

…До сорока років чоловік встигає неодноразово розчаруватися у житті і знову покохати життя. При цьому саме у сорок років життя видається найбільш яскравим. Фатальність сорокаріччя спонукає по-іншому оцінювати барви і звуки, краєвиди. Хочеться подорожувати, освоювати, завойовувати, підкорювати, брати, вдихати, вбирати в себе всю земну і позаземну красу. Хочеться докопатися до суті і до глибини. Хочеться встигнути – бо половина позаду…

 

…А ще хочеться звичайного людського тепла і чийогось розуміння. Час максимальної гонитви залишається позаду. Хочеться не кількості, а якості стосунків… Ти, що протягом останнього десятиліття тікав від сімейного життя і від комфорту  - занурюючись у стосунки, у роботу, у пригоди – раптом хочеш спокою і затишку, присутність поруч рідної душі, хочеться розуміння… Блін, чому це все не цінувалося замолоду? Напевне, у юному віці протипоказано одружуватися…

 

Чомусь тебе, Цоколенко, ще раніше, за юнацьких часів тягнуло на Балкани, у Горватію. Мріялося, що десь на старості років ти придбаєш собі там будиночок, ловитимеш рибу та вирощуватимеш виноград, писатимеш книги та, курячи люльку або маріхуану, слідкуватимеш за рухом сонця по небу. Сірі кам'яні гори, зовсім не схожі на Карпати, вабили тебе. Скелі, порослі вперемішку соснами та пальмами, старовинні церкви та руїни римських споруд… Хорватія стала для тебе синонімом вічності. Більше тисячі років тому предки хорватів покинули Прикарпаття і відійшли на нинішню територію. Генетично ти, Цоколенко, міг відчувати голос крові. Можливо, ти жив у цих краях у минулому житті. Хорватія вабила тебе постійно – не як курорт, а як земля обітована. Як синонім комфорту. Як земля, де би хотілося зістаритися. Дивно, але ні Мангеттен, ні паризькі вулички, ні старий добрий Відень не викликали в тебе такого внутрішнього трепету задовго до того, як ти вперше ступив на горватську землю.

 

Зараз, коли тобі майже сорок, ти думаєш, що скоро, напевне, настане той час, коли потрібно буде збиратися до своєї Горватії… У внутрішню та зовнішню еміграцію. Тим більше, тебе вже дістала українська політика з її інтригами та нелогічністю дій політиків. Тебе забембали вічні містечкові сварки пігмеїв-політиків, жоден із яких не залишиться ні в енциклопедії, ні на сторінках підручників. Тобі остогид режим у твоїй рідній країні, ти не можеш дивитися на корумпованих чиновників, які розуміють лише право сильного і багатого. Так, тут перед тобою відчиняються усі двері, будь-якого – навіть найвищого – кабінету. Тебе знають. З тобою рахуються, хоча ти не маєш жодної посади чи звання. Твоя незалежність є гарантією твого успіху. Але – чорт побери – так хочеться туди, де перед тобою відчинятимуться одні-єдині двері. І ці двері будуть виходити на гори. Бо за горами – Схід. Вічний Схід. З-за гір сходить сонце. За горами – батьківщина…

 

А наразі, Цоколенко, ти з трепетом і острахом чекаєш свого сорокаліття.  І на якомусь етапі ти розумієш, що саме у сорок років кінцево подорослішаєш. Бо що таке дорослість? Це коли у твоїй свідомості слово «хочу» поступово витісняється категорією «мушу». І ти перестаєш вірити в чудо. Бо «хочу» є основою чуда. Чудо – це коли твоє «хочу» пересилює закони фізики та здорового глузду.  «Я хочу літати», «Я хочу воскрешати мертвих», «Я хочу переноситися у часі і просторі» - все це підґрунтя чуда. Потім з'являється «мушу» - не як приреченість, а як відповідальність. Відповідальність за дітей, сім'ю, колектив, країну, планету, Всесвіт… Відповідальність за себе.

 

Чи не тому Будда залишився вічною дитиною? Чи не тому Христос став дорослим лише на хресті? Твоя Горватія, Цоколенко, це з категорії «хочу»…. І ти поїдеш туди жити тоді, коли матимеш право на впадання в дитинство, на здитиніння. Зрештою, у нас кожен має на це право. Коли виконає свої обов'язки…

 

Вище голову, Цоколенко! Тобі лише сорок! Життя починається!

 

3.

 

Ти лежиш, заплющивши очі, в труні. Зараз твої брати проводитимуть обряд воскресіння з мертвих. Ти воскреснеш, щоби стати Майстром…

 

Позаду – символічні роки навчання. Ти був учнем, потім – підмайстром. Ти вивчив сім герметичних наук і пізнав таємниці метафізики. Ти дізнався священний зміст чисел три, п'ять і сім. Ти дізнався, чому твоя мета – Вічний Схід, чому саме зі Сходом ти маєш звіряти всі свої дії, аж доки твоя душа не знайде спокій на Вічному Сході. Ти дізнався ціну справжньому братству… Ложа притягує і зачаровує. Кожного разу ти відкриваєш щось нове. Кожного разу таємниці стають більш суворими і за їх розкриття тобі загрожує більша і страшніша кара… За хвилину ти воскреснеш і станеш Майстром.

 

… Цар Соломон доручив архітектору Хіраму збудувати величний Храм. Хірам, який, вочевидь, був учнем і послідовником самого Гермеса Трісмегіста – того, що дарував мудрість і єгипетським жерцям, і Піфагору, - розділив усіх робітників на три категорії: учнів, підмайстрів і майстрів. Кожен із них мав сидіти на зібраннях на своїй колоні. Кожен із них повинен був мати свою чітко визначену платню, яку отримував, проказавши таємне слово, відоме лише у своїй категорії. Кожен починав роботу опівдні і закінчував опівночі. Робота кипіла і Храм ріс на очах.

 

Одного разу троє підмайстрів вирішили, що вже настав їм час отримувати ту платню, яку отримують майстри. Вони вважали себе досконалими і довершеними професіоналами, їм здавалося, що вони знають усі секрети майстерності каменяра. Їм не терпілося скоріше перейти на верхній щабель каменярської ієрархії.

 

Увечері, коли Хірам йшов відпочивати, один із підмайстрів підійшов до нього:

 

- Великий Хіраме! Я навчився майстерно тесати і класти камінь, я знаю всі закони геометрії та вмію робити розчин для з'єднання блоків. Я знаюся на пропорціях та принципах гармонії. Хіраме! Я хочу стати майстром!

 

- Твоє бажання похвальне, Ювелло! Але всьому свій час. Ти ще не добув той термін, який належить ходити у підмайстрах. Як мине термін, то і я, і інші достойні майстри проведемо посвяту тебе в наш стан. Потерпи, Ювелло…

 

- Але, Хіраме, це ж несправедливо! Чому мої знання і вміння не оцінюються належно?

 

- Тому, що ти підмайстер і маєш отримувати ту платню, яка належиться підмайстрам. Доки я не відкрию тобі Слово Майстра. Лише тоді ти отримуватимеш платню, належну майстрові. І лише тоді інші майстри визнають тебе рівним собі.

 

- Але я не хочу чекати! Хіраме, скажи мені Слово Майстра!

 

- Ювелло! Що ти собі дозволяєш? Твоя сваволя може лише нашкодити тобі! Схаменися, і я обіцяю забути цей прикрий випадок. Непослух майстрові – важкий гріх…

 

- Хіраме, я прошу останній раз!

 

- Ні, Ювелло!

 

Розлючений Ювелло кинувся на Хірама і вдарив його циркулем в живіт. Кров потекла з глибокої рани. Хірам почав повзти до виходу. Ювелло продовжував, зовсім втративши глузд, кричати:

 

- Хіраме! Слово! Скажи слово!

 

З-за колони з'явилася постать. Хірам упізнав ще одного підмайстра. Ось вона – надія на порятунок. Хірам вже не міг кричати – він благально шепотів слова порятунку. Підмайстер порівнявся з Ювеллом і теж почав зловісно вимагати:

 

- Хіраме! Слово! Ти все одно не вийдеш звідси живим. Твоя впертість і жадібність погубили тебе…

 

- Ні… Моя відданість таємниці. Я вірний собі до кінця днів своїх. – прошепотів Хірам посинілими, закривавленими губами. Він відчайдушно намагався врятуватися від своїх убивць. Сили залишали його. Він втратив так багато крові! Ще одне зусилля, ще кілька кроків до дверей… Там його знайде охорона царя Соломона… Другий підмайстер, взявши важкого лома, з усієї сили вдарив Хірама по плечу… Хруснула ключиця. Рука, що затискала рану, повисла, як у мерця… Хірам хрипів, борючись за життя.

 

Третій підмайстер – зовсім молодий юнак у ганчірці, пов'язаній довкола голови, підійшов і запитав:

 

- Він не сказав Слово?

 

- Ні, - відповіли вбивці.

 

- Треба кінчати з ним. Якщо про наші дії дізнається Соломон, ми покійники.

 

Хірам зрозумів, що став жертвою змови. Він востаннє відкрив очі і подивився на недобудовані стіни храму. Камінні колони були останнім, що він бачив у своєму житті. Третій підмайстер швидким влучним ударом молота розтрощив череп архітектора. Тіло деякий час лежало серед будівельних матеріалів. Третій підмайстер зробив ковток води, прополоскав рот і плюнув на мерця…

 

- Треба забрати тіло і закопати його, - розпорядився Ювелло. Його мучила не совість – страх, а також прикрість через те, що слово він так і не дізнався. Хірама загорнули в мішковину і потягли, ретельно ховаючись від охорони, в сад на протилежній стороні річки Геєни. Потічок, на березі якого стояли вогненні печі для жертвоприношень, в Єрусалимі здавна називали Геєною Огненною. Жертовний дим їв очі і часто не давав працювати робітникам на будові Храму – особливо коли вітер обертався і дув з пустелі. Перша думка вбивць – спалити тіло в одній з печей. Проте самі вони не могли цього зробити, а жебраки, які жили по берегах Геєни, могли своєю цікавістю видати вбивць.

 

Один із жебраків навіть підійшов і, кліпаючи оком з великим білим більмом, запитав:

 

- А що то ви несете?

 

- Не що, а кого. Брат наш помер. Маємо умастити його мирром і нехай покоїться тіло його.

 

- Може, вам потрібна допомога? Бідний Арон за невелику плату допоможе вам…

 

- Не треба нам допомагати. Немає в нас грошей!

 

Підмайстри поквапилися закінчити розмову з нав'язливим жебраком. Вони перейшли через місток і пішли під гору – але не наліво, не в бік печер, які служили цвинтарем, а правіше, до Гетсиманії. На вигоні цього поселення злочинці почали копати яму. Кам'янистий ґрунт не піддавався… З горем вони викопали неглибоку яму, кинули туди тіло і засипали камінням та піском, ретельно розрівняли і зверху посадили акацієве дерево – щоби повністю приховати сліди злочину…

 

…На ранок цареві Соломону доповіли, що його архітектор, виписаний з далеких земель, зник.

 

- Золото і коштовності зникли разом з ним? – запитав цар.

 

- Ні, царю. Золото і коштовності, призначені для будови храму, лежать у скарбниці і ретельно охороняються. Не пропало жодної монети.

 

- А його речі?

 

- Всі його речі на місці, світліший і наймудріший царю!

 

Соломон відчув: щось тут не так. Тривога огорнула душу Соломона: він дуже боявся змов та замахів. Зникнення Хірама – царевого улюбленця, людини царської крові – було недобрим знаком. Гнівно глянувши на підданих, що схилилися у покорі, Соломон повелів знайти Хірама – живим або мертвим. І якщо архітектора не буде серед живих – розшукати убивць.

 

Допити робітників, нічних сторожів та майстрів нічого не дали. В храмі було знайдемо кров – але один з підмайстрів згадав, що кілька днів тому з лесів упав учень і забився на смерть. Інші свідки підтвердили ці слова.

 

Солдати та царські охоронці, чиновники та митники, пастухи та селяни, навіть торговці були кинуті на пошуки бодай якогось знаку. Тиждень тривали пошуки. Обійшли всі довколишні місцини – аж до пустелі Негев. Навіть потривожили Місто Мертвих: з факелами обійшли усі печери підземного цвинтаря, де в нішах лежали тлінні рештки людських тіл, розривали савани і вдивлялися в напівзотлілі обличчя, шукаючи Хірама серед мерців. Жодних слідів… Наприкінці тижня вітер приніс хмари. Пішов дощ. Дощ не вщухав три дні… По тому пошуки поновилися.

 

…Вранці пастух із Гетсиманії гнав своїх овець і побачив, що з землі стирчить щось темне, подібне на корінь. Підійшовши ближче, він з жахом побачив перед собою людську руку. Наробив ґвалту. На крик прибігли сусіди, далі – люди царя. За годину прибув і сам цар у супроводі почту. Землю розгребли. Тіло Хірама – понівечене, зі страшними слідами посмертного тліну – лежало перед царем. Хтось із вельмож доторкнувся до руки Хірама.

 

- Царю, плоть відстає від кісток! – з жахом і огидою відсахнувся царедворець.

 

Соломон відвернувся і наказав поховати тіло. З почестями… Хто ж міг посягнути на життя царського улюбленця? Хто є зловмисником?

 

Раптом перед очі царя підвели жебрака – того самого, з більмом на оці.

 

- Царю! Цей син шакала, який недостойний потрапляти тобі на очі, має цінні дані. Він, здається, бачив убивць в обличчя.

 

Соломон звелів жебракові підійти ближче.

 

- Як тебе звати?

 

- Арон.

 

- Чи знаєш, хто я?

 

- Так, царю.

 

- Розповідай, що бачив.

 

- Десять днів тому я сидів на березі Геєни. Раптом побачив, як із храму троє молодих чоловіків винесли тіло, замотане у мішковину. Сказали, що несуть ховати свого брата. Я запропонував їм свої послуги – ну ви розумієте, бідний Арон живе з того, що допомагає людям ховати мерців – тіло омити, умастити оливою і миром, замотати у саван. Вони відмовили мені. Я ж – не зважаючи на те, що бачу лише на одне око – добре бачу вночі. І я помітив, що в руках у них немає ні глека з водою, ні мира, ні оливи. Вони йшли з порожніми руками. Щось тут не чисто, подумав я. І пішов за ними слідом. Потім мене здивувало те, що вони повернули не вбік печер, а вбік Гетсиманії… Я не міг слідувати далі, бо зійшов повний місяць і я боявся, що мене помітять. Але найбільше мене, о найвеличніший, здивувало те, що вони несли тіло вночі. Бо не може той, хто вірить в Бога, торкатися до мертвого тіла після заходу сонця, інакше сам умертвить душу свою…

 

- Ти можеш упізнати цих людей?

 

- Так, царю!

 

- Якщо твої слова правдиві – отримаєш винагороду.

 

- Нехай Яхве буде милостивим до царя і продовжить його дні на землі!

 

Коли Арон пройшов повз вельмож і не побачив серед них знайомі обличчя, цар зітхнув: отже, це не справа рук його оточення, а тому навряд чи тут слід вбачати змову і підготовку замаху. Скоріше кримінальний злочин… Арон обійшов майстрів, далі його підвели до сотні підмайстрів…

 

Ювелло сполотнів – не зважаючи на темну, засмаглу шкіру, відчувалося, що він нервує. Він майже не дихав, думаючи, що жебрак не впізнає його. Але Арон зупинився навпроти підмайстра і порепаним брудним пальцем тицьнув в груди Ювелла:

 

- Він!

 

Потім Арон так само вказав на ще двох підмайстрів. Соломон дивився на хлопців уважно. Він розтягував час очікування вироку. Життя убивць висіло на нитці, яку Соломон не квапився обрізати. Хвилина…. Друга… Третя… Мовчанка ставала густою. Чорні очі Соломона дивилися на убивць. Ювелло не витримав і, впавши на коліна, почав каятися. Третій підмайстер презирливо глянув на приятеля.

 

Соломон відвернувся і тихо віддав наказ про страту. Страта мала бути тривалою, болісною і страшною…

 

…Зараз ти, Цоколенко, лежачи у труні, слухаєш легенду про Хірама. Тисячі, мільйони людей до тебе слухали цей переказ. Майстер Обрядів торкається твоєї руки і промовляє ту сакраментальну фразу:

 

- Плоть відстає від кісток!

 

Брати підхоплюють тебе під плечі, спину і ставлять на ноги. Великий Майстер обнімає тебе особливим чином – так, щоби тіла доторкалися одне до одного у п'яти місцях. Це – дотик Майстра. З цього моменту ти сам стаєш Майстром і отримуєш Слово Майстра – те саме, яке Хірам не хотів говорити підмайстрам, воліючи вмерти, аніж відкрити таємницю. Ти воскресаєш для нового світу. Ти переходиш у нову якість.

 

4.

 

Вечеря-агапа після підвищення мене до рівня майстра закінчилася. Брати розійшлися – хто курити, хто, випивши зайвого, почав розповідати анекдоти або переповідати останні плітки і новини. Хтось домовлявся про лобіювання своїх інтересів у Кабміні. Комусь було потрібно провернути вигідну справу. Вільні мулярі поверталися до реального життя. Ложа перетворилася на клуб, де справжні джентльмени у суворих костюмах та смокінгах, знявши масонські регалії, знову стали бізнесменами, депутатами, міністрами, письменниками, журналістами, художниками, вченими.

 

Великий Майстер, тримаючи в руках келих з коньяком, підійшов до мене і вирішив ще раз привітати з підвищенням. Ми заговорили про політику і про нові тенденції у політичному житті. В Ложі про політику і про бізнес говорити заборонено, після агапи – будь ласка. В Ложі взагалі не можна обговорювати ті речі, які стосуються мирського життя і які можуть роз'єднувати. Всі суперечки можуть вирішуватися виключно потім, по закінченню роботи.

 

Колись довелося читати про те, що під час війни між Північчю і Півднем у Сполучених Штатах офіцери двох армій збиралися на спільне засідання, обмінювалися братськими поцілунками, а потім, вийшовши з Ложі, розходилися по своїх окопах – стріляти один в одного. Та ж ситуація була у Галичині під час українсько-польської війни 1919 року: генерали-поляки та генерали Галицької армії іноді належали до однієї ложі. А як уживалися масон Грушевський з масоном Скоропадським і масоном Петлюрою? В ложі святого Володимира вони були братами. Поза ложею – воювали один з одним і чинили державні перевороти, усуваючи один одного від влади…

 

…В цьому, звісно, є якась лицемірність. Але чи немає лицемірності в інших товариствах – наприклад, у тій же церкві? Очевидно, будь-які спроби підвести спільний знаменник під буттям групи людей, намагання створити спільну основу приречені на лицемірство.

 

Зараз ми могли говорити про політику. Я вважався одним зі знавців психології наших політиків і тіньових схем, які застосовувалися політиками у бізнесі. Великий Майстер вважався одним із найвідоміших українських юристів, радником президентів та прем'єрів, людиною, до голосу якої дослухалися навіть за межами України – він був знавцем не лише українського, а й міжнародного права, легко порівнював системи, міг оперувати тими нормами, які інші упускали з виду. При цьому він ніби залишався в стороні: преса чомусь мало цікавилася його особистістю, інтерв'ю з ним з'являлися доволі рідко – та й то безособові, в основному про конкретні речі і ніколи про особисте життя. При тому, що його обличчя і ім’я були знайомі кожному, хто зіштовхувався з політичним життям країни, ніхто не міг сказати точно – які сили стоять за цією людиною, які важелі і ліфти виносили його нагору, з ким він дружить, які в нього хобі.

 

- Сергію, маю до тебе серйозну розмову. Ти маєш час на те, аби поїхати до мене? – запитав Великий Майстер.

 

- Так, Анатолію. Сьогодні неділя, я не мав якихось конкретних планів. Просто думав полазити по Нету або повалятися перед телевізором.

 

В нашому товаристві ми всі були на ти – таке правило братства. Анатолій був старший за мене і годився мені у батьки, але це не заважало нам спілкуватися на рівних.

 

Ми вийшли з будинку, де збиралася Ложа, і сіли у «Лексус» Анатолія. Хрещатик був перекритий, довелося довго об'їзжати, щоби виїхати на Європейську площу, а далі через Паркову алею – на Набережну. Я завжди любив Паркову алею. Любив лазити по хащах і напівпомітних стежинах – особливо влітку. Там, внизу алеї є місця, де можна сховатися від людських очей. Особливо коли ти ховаєшся не сам. І особливо, коли з тобою поруч людина, переобтяжена сім'єю, шлюбом з крутим олігархом та іншими проблемами. Якщо ти хочеш уникнути об'єктивів папараці в центрі міста – кращих місць годі знайти.

 

Машина проїхала мостом через Дніпро і повернула вбік Осокорків. Тут була дача Анатолія. Заїхали у двір, охоронець Великого Майстра відкрив двері авта. Господар запросив завітати всередину будинку.

 

Кидалося в очі те, що господар мав неабиякий смак. Будинок був обставлений вишукано, але без зайвої розкоші. Камін створював відчуття затишку. Вино, спожите під час агапи, вже вивітрилося і хотілося випити знову… Анатолій повернувся з пляшкою Haut-Medoc, відкоркував її і розлив вино по бокалах. Потім зробив гучніше звук радіоприймача – навіть удома він не міг бути повністю певним, що його приміщення не прослуховується. Юна і вродлива дружина Анатолія, Наталя, на мить з'явилася на порозі, але Анатолій одним лише поглядом дав їй зрозуміти, що йому потрібно поговорити з гостем тет-а-тет.

 

- Те, про що я хотів повідомити, є надзвичайною таємницею. І прошу: про нашу розмову не може знати жодна жива людина. Інакше можуть бути неприємності і у мене, і в тебе. Причому неприємності – це м'яко сказано. Питання життя і смерті!

 

Анатолій вмів заінтригувати. Хоча подібні застереження були зовсім недоречними. Якби Анатолій дійсно сумнівався у мені, то навряд чи став мені довіряти таємниці. Я мовчки кивнув на знак згоди і надпив вино. Анатолій також надпив, зажмурився і запалив сигару.  Він протягнув коробку з домініканськими сигарами й мені:

 

- Пригощайся. Як казав Чехов, якщо людина не п'є і не палить, то виникає закономірне питання: чи не зволоч ця людина?

 

Я засміявся, взяв сигару, гільйотинкою надрізав кінчик і ретельно розкурив коричневу паличку від довгого сірника. Повітря наповнилося запахом сухого листя карибського тютюну, який – за легендою – скручують на своїх ногах цнотливі темношкірі красуні. Виключно цнотливі! Ця думка викликала в мене іронічну посмішку – я сам неодноразово придумував подібні легенди для тих чи інших брендів, а потім в ці легенди вірили споживачі. А ще згадав, як мій колега переконував мене, що у цнотливих дівчат є якісь спеціальні гормони, які впливають на тютюн (варіант – на листя чаю, бо у тих, хто виробляє чай, є також свої легенди про цнотливих дівчат). І що ці гормони зникають, як тільки дівчина втрачає цноту. «Миколо, ти сам розумієш, що говориш?» - запитував я. «Які гормони? Яке має відношення тоненька плівка в найпотаємнішій частині тіла до гормональних процесів? Ти ж дипломований лікар-гінеколог! А якщо провести гіменопластику – гормональний стан поновиться?»

 

Від роздумів мене відірвав голос Анатолія.

 

- Так сталося, що в нашому середовищі (а я маю на увазі середовище в планетарному масштабі) стався серйозний розкол. Активізувався старий Бернардіні. Він нещодавно був у Кишиневі та Одесі. Його прибічники дуже активно діють у середовищі бізнесменів. У них – практично необмежені грошові ресурси, змога виходити на впливові політичні кола всього світу. На жаль, ми програємо Бернардіні та його людям.

 

Інформація, яку видавав мені Анатолій, на 90% для мене була малозрозумілою.

 

- Стоп, Анатолію… Вибач… Я не зовсім розумію. Хто такий Бернардіні? І який стосунок він має до мене, до тебе, до України?

 

- Але Мишко мав тебе ввести у курс справ ще тиждень тому, - здивовано звів брови Анатолій. – Дивно… Хоча… Знаючи Мишка… Дівчата і випивка іноді вибивають його з робочого ритму.. Гусар… - іронічно скривився Анатолій. – На Мишка це подібно… Знаєш останній анекдот з життя Мишка? Правда, зовсім не анекдот, а реальний випадок. Два тижні тому його запросили до Франківська модерувати міжнародну конференцію по національних меншинах. Ну приїхало їх з усієї Європи – фонд «Євразія» кашляв, то на халяву поприїзжало зо дві сотні гостей. Звісно, яка меншина у нас найчастіше потрапляє на такі заходи. А Мишко нічтоже сумняшеся каже – перед камерами, перед гостями, перед публікою: «Перш, ніж почати нашу конференцію, я хочу розповісти анекдот. 1943 рік, листопад. Радянські визволителі стоять на краю Бабиного Яру і плачуть. Один каже: «Бачиш, Миколо, що ті кляті німці з нашими жидами поробили?» А другий йому: «Нічого! Прийдемо в Берлін і з їхніми жидами те ж саме поробимо». Уявляєш??? Я думав – скандал. А Мишкові з рук зійшло… Добре, до справи…

 

Він дістав із портфеля тоненьку пластикову папку і подав мені. Я дістав звідти папери. Досьє. На фото був зображений чоловік із сивою бородою та довгим сивим волоссям. «Схожий на Фрідріха Енгельса часів написання «Анти-Дюрінгу», - подумав я і усміхнувся.

 

«Джузеппе Бернардіні. Народився 1 листопада 1932 року у Генуї. Докторська дисертація з філософії у Римському університеті (1962 рік). Професор Падуанського, Болонського та Римського університетів. Має численні праці з філософії, історії, теології. Розлучений. Був тричі одружений (у другому шлюбі – з відомою італійською кіноактрисою Ліліаною Валліані). У 60-х роках підтримував лівацькі рухи, перебував на контролі в поліції через підозри у зв'язках з наркоділками та у торгівлі зброєю. У 1968 – 1972 році був особистим другом Альдо Моро, згодом отримав пропозицію увійти в кабінет Моро у якості міністра освіти. Відмовився. Проходив свідком у справі масонської ложі «П-2». Тричі поліція виходила на його слід як підозрюваного у темних справах: викрадення і вбивство Альдо Моро (1978 рік), вбивство банкіра Роберто Кальві (1982 рік), замах на Папу Івана-Павла ІІ (1981 рік). Всі три рази справи закривалися, а документи слідства вилучалися невідомими. Є підозри, що Бернардіні пов'язаний з архієпископом Павлом Марцінкусом та Генрі Кіссінжером, а через них – з Бельдельберзьким клубом та ЦРУ. У 1992 році створив масонські ложі в Молдавії, Румунії та Україні. Проте ці ложі не отримали канонічного визнання у Братів з інших лож. Намагався втягнути у діяльність створених лож вищих посадових осіб України, Молдови та Румунії, частково вдало. Після конфлікту з Його Високістю принцом Майклом Кентським (який багато хто вважає інсценованим) відійшов від справ у масонському русі і створив товариство «Академія Ілюмінатів». За оперативними даними, Академія фінансується впливовими бізнес-колами США, Франції, Великобританії, Росії і Італії, ви шкільні табори ілюмінатів розташовані у п'яти країнах. Володіє італійською, англійською, німецькою, французькою та арабською мовами. Зріст – 164 см, на вигляд близько 60 – 65 років, стрункий, волосся сиве, носить бороду. Контактні лінзи. Володіє айкідо (чорний пояс) та вогнепальною зброєю. Має добре розвинуту пам'ять. Має паспорти громадянина Італії, США, Великобританії, Ізраїлю, Панами та Молдови. ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ!».

 

Далі йшли ксерокопії документів, дані зовнішнього спостереження про зустрічі Бернардіні з тими чи іншими особами, роздруківки номерів телефонів, на які телефонував Бернардіні тощо. Відчувалося, що Анатолій має доступ до архівів спецслужб – ще б пак! Маючи таке високе становище в оточенні прем'єра!

 

- Так от, - продовжував Анатолій, переконавшись, що я уважно ознайомився із досьє. – Ти знаєш, що сьогодні у світі діє близько п’ятдесяти різного роду розгалужених таємних організацій, і наша ложа є найвідомішою, найодіознішою. А тому ідіоти типу Платонова всіх їх згрібають у одну купу і оголошують структурами всесвітньої сіонської змови. Ми у цьому також винні, оскільки ведемо закритий спосіб життя і не маємо права – за нашим Статутом – відкриватися. Але тамплієри, розенкрейцери, ілюмінати, бельдельбергці та інші підараси дуже гарно нас підставляють.

 

 Бернардіні з'явився не зовсім просто і не з благими цілями. Цей санта клаус приїхав сюди не задля того, аби роздавати подарунки дітям та сіяти розумне, добре, вічне. Він представляє ілюмінатів, які відродилися і почали творити свої структури задля простої і дуже прибуткової речі – контролю над наркотрафіком. А Україна – це одна з найбільших перевалочних баз для наркотиків на шляху у Європу. Старий мудак з'явився тут не випадково – особливо напередодні президентських виборів. Головна небезпека полягає у тому, що він пройшов посвяту у вищі градуси масонства і багато хто, знаючи це, продовжує вважати його масоном. А між тим він, прикриваючись ритуалами та традицією, створив організацію, яка хоче скидати уряди і ставити своїх маріонеток по всьому шляху транспортування наркотичних речовин. І в цьому ланцюгу Штати займають важливе місце: з часів Буша-старшого там під прикриттям нафтового лобі діють представники ілюмінатів. Ти ж чув про «Черепи і кістки»?

 

Звісно, я чув про цю організацію, якій у самих Сполучених Штатах присвячено чимало книг і фільмів. Студенти Йєльського університету свого часу вирішили створити закриту структуру, яку багато хто вважав масонською, хоча ритуали йєльців не вписувалися у рамки шотландського обряду. Вони ніби бавилися – магією, ритуалами, ієрархією, таємницями, викопаним сто років тому черепом індіанського вождя, на якому приносили присяги тощо. Кілька президентів США – в тому числі батько і син Буші – були членами «Черепів і кісток». Тепер ставало зрозумілим: згідно з логікою Анатолія, ця організація тяжіла до ілюмінатів, контролювалася ілюмінатами... А може, відроджені ілюмінати були породженням «Черепів і кісток»? Може, ілюмінати – лише похідна форма від американської групи?

 

Я відчув, що у мене існує брак інформації. «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

 

Анатолій знову вдихнув дим сигари, похапцем ковтнув благородний напій і продовжив:

 

- Ніхто не знає, чого хочуть  ілюмінати. Ніхто не знає, чого хоче Вашингтон. Ми можемо лише здогадуватися. Навряд чи їх помисли і дії лежать у благородному руслі. Я не думаю, що Буш або Бернардіні розмірковують про Конституцію Андерсона чи відточують досконалість знаків і обрядів. Ними рухають значно приземленіші мотиви.

 

Всі знають, що до влади Буша привели нафтові магнати, і все його оточення с кладається з виходців з «Тексеко Ойл» та «Халлібертона».  Але хто звернув увагу на те, що попередньо ці компанії були очолені випускниками Йелю – членами «Черепів і кісток»? Вони прибирали до рук нафту – довго і вперто. Спершу Форди і Рокфеллери створили систему, при якій нафта стала мірилом усіх цінностей. Потім прийшла черга другого покоління йельців – вони окупували Республіканську партію, зробили усе, аби здійснити зрощення нафти і політики. Це вони під завісою гонки озброєнь встановили контроль над найбільшими арабськими країнами та більшістю нафтоносних регіонів. Ти знаєш, як було зруйновано Союз?

 

Я почав щось говорити про кризу планової економіки, про домінування екстенсивних методів господарювання над інтенсивними...

 

- Це все дурниці, - перебив мене Анатолій. – Євросоюз живе з плановою економікою і ніхто не збирається від неї відмовлятися. Насправді Рейган на пропозицію Бельдельбергського клубу звернувся до провідних арабських та латиноамериканських  експортерів нафти, об'єднаних у ОПЕК, з проханням понизити ціни на нафту. Ціни було понижено. Вони впали на всіх світових ринках. Для Радянського Союзу нафта була головною сировиною, на якій базувалася могутність країни. Американці змогли переконати Хрущова і Брежнєва – фактично обманути їх – що за нафтою майбутнє цивілізації. Насправді Союз було затягнуто у капкан. Не випадково Сталін недолюблював нафту і у Ялті, у 1945 році, коли мова йшла про кордони між Україною і Польщею, він обміняв нафтові родовища на вугільні. Звісно, залишивши вугілля собі. Американці у ході гонки озброєнь змусили Союз копіювати у всьому свої досягнення. В тому числі у нафтовій сфері. І як тільки СРСР присів на нафтову голку, його – як наркомана – й підчепили. Впали ціни на нафту, в Союзі почалася економічна криза. Плюс запустили процес демократизації. І все! Розпад був вже справою часу. В Союзі на той час з'явилася велика кількість честолюбних та амбітних політиків, які зрозуміли, хто переможець і де перебуває центр світу.

 

Так от! Протягом тривалого часу американці під чуткім руководством товаришів із Йелю опановували нафту і створювали все для того, аби людська цивілізація не могла обійтися без нафти. Всі розробки в галузі альтернативних джерел енергії рубалися під корінь. Наукові програми або закривалися, або висміювалися як недолугі. Той самий кадмій чи літій у перспективі може бути більш ефективним і дешевим, ніж нафта – а хто про це знає? Просто сьогодні створено систему тотального контролю над світом за посередництвом нафти. І на цьому базується сила Америки, сила Вашингтону. Зрештою, сила «Черепів та кісток» або іллюмінатів.

 

- То невже Бернардіні цікавлять наші нафтопереробні заводи чи «Одеса-Броди»?, - все ще намагаючись усвідомити почуте, запитав я. І знову невпопад.

 

- Україна сьогодні мало кого може цікавити як нафтова чи нафтотранспортна держава. Американці вже сказали, що їх не цікавить «Одеса-Броди» - інакше поляки би давно побудували гілку на Гданськ. Америка і так контролює Європу через нафту і своє лоббі в Брюсселі та Лондоні. Якби американці цікавилися нафтопереробними заводами, то їх могла би цікавити і Білорусь – там теж розвинута ця галузь, є два великих заводи. Правда, мені здається, лежить у іншій площині.

 

- Я слухаю уважно...

 

- Сьогодні запаси нафти закінчуються. Ілюмінати поступово хочуть переорієнтувати світ з однієї залежності на іншу. І тепер наркотична залежність – це вже не метафора. Це факт. Наркотики стали другою рушійною силою світових процесів. Сьогодні наркотики дають більші прибутки, ніж усі нафтові родовища, усі нафтопереробні заводи та усі автозаправки разом взяті! Уяви собі – в півтора рази більше грошей, ніж нафта! І це за неповними підрахунками. Я беру до уваги кокаїн, героїн, екстазі, гашиш, марихуану, ЛСД, крек – все разом. Уяви собі розгалужену мережу світового масштабу – одні працюють на плантаціях, інші – в лабораторіях, хтось – упаковує готовий матеріал, хтось переправляє, хтось кришує, хтось продає. 150 мільйонів чоловік зайняті у цій індустрії. Щорічний оборот капіталу втричі перевищує гроші, які виручаються від продажу зброї в усьому світі. Мільярд людей у світі хоча би раз спробували наркотики – кожен шостий! З них третина вживають наркотичні речовини постійно або час від часу. Уявляєш, які це кошти???  Саме встановлення контролю над всим процесом виготовлення, транспортування та збуту наркотичних речовин – у світовому масштабі – є головним завданням ілюмінатів та американців.

 

- Анатолію, знаєш, це виглядає на лекцію з конспірології... – я не мав що сказати, у мене не було козирів, аби крити аргументи. Тим більше, об'єктивно Анатолій знав значно більше за мене.

 

- Песиміст – це добре поінформований оптиміст. – Анатолій знову затягнувся сигарою. На цей раз так глибоко, що закашлявся. Відчувалося, що він напружений та починає нервувати. Він, вочевидь, засумнівався, чи варто мені розповідати все це. Проте після нетривалої мовчанки він продовжив: - Ми підготували і поклали на стіл президенту секретну доповідь, де викладено всі ці факти. Я тобі надам текст доповіді. Вона доволі об'ємна, але цікава. Хоча я не думаю, що Данилович її прочитав – останнім часом він перестав взагалі будь-що читати.

 

Зверни увагу на кілька моментів. Перше. Штати вже давно готуються до встановлення контролю над наркотиками і першою такою ластівкою було вторгнення до Панами для повалення режиму Нор’єги. Панама– ключ до контролю над наркокартелями Латинської Америки. Ти пам'ятаєш ті часи: у нас Горбачов бореться з алкоголізмом, підриваючи другу важливу складову економіки – виробництво спирту, а американці під виглядом боротьби з наркокартелями і корупцією перетворюють кокаїн на резервну валюту. І раптом всі латиноамериканські режими – після подій у Панамі – стають білими і пухнастими! Ти не здивований, чому сталися такі метаморфози? Ось що піар животворящий робить!

 

Друге. Де американці найбільше діють? У Киргизії та Афганістані. Чуйська долина, найбільша в Союзі плантація сировини для героїну – і поруч американська військова база! В Афганістані таліби (яких озброїли і вивчили американці) скидають Раббані, вішають Наджибуллу – а за рік американці раптом прозрівають і починають окупацію Афганістану. Мавр зробив свою справу, мавр може йти – так вони вчинили з талібами.

 

Третє. А чому, власне, американці бомбили Югославію у 1999-му – ти не задумувався? Та тому, що Косово – одна з найбільших у Європі баз наркотрафіку. Тут виготовляється до 20% усіх наркотичних речовин. Американцям потрібні не демократія на балканах, не скинення режиму Мілошевича. Їм потрібен контроль над Косово! Тому вони і вимагають визннання незалежності цієї балканської Кацапетівки. Косово – це така собі Мала Арнаутська, де виробляється вся контрабанда і де процвітає виробництво наркоти.

 

І тепер думай – що потрібно зробити американцям, аби ланцюг замкнувся? Правильно! Їм потрібно з'єднати Азію і Європу єдиним ланцюгом. З Середньої Азії – через Кавказ – Україну – Східну Європу – на Балкани. Вловлюєш? З географією, сподіваюся, все добре? Тому найближчим часом варто сподіватися на ряд потрясінь у таких країнах, як Киргизія, Узбекистан, Грузія, Україна, Румунія та Сербія. Американці там спробують встановити контроль над владою або привести до влади маріонеткові режими, що будуть здатні впроваджувати інтереси ілюмінатів та створювати тло для нової світової дійсності.

 

- Знаєш, мені здається, що після 11 вересня американці вправі робити в Афганістані і Азії взагалі все, що завгодно. Цей регіон – зона підвищеної небезпеки для США.

 

- Це ти по телевізору почув? Ага… Блін, як можна створити казочку і змусити весь світ у неї повірити! Ти колись раніше, до 11 вересня, чув щось про Усаму бін Ладена?

 

- Ні, не чув.

 

- І я не чув. Хоча світом тероризму цікавлюся давно і глибоко. Потім вдалося дізнатися, що була така людина, з таким ім'ям, серед компаньйонів будівельних фірм, які співпрацювали з Бушем-молодшим. Уяви: підготовка подібного терористичного акту потребує тривалого вишколу терористів. А це – спеціальні бази зі спеціальним обладнанням, які неможливо сховати від ока спецслужб. За технікою і зброєю теж ведеться постійний контроль. Далі – фінансові потоки. Можна підготувати одного камікадзе-смертника для вибуху в метро, але для подібної операції потрібна ціла школа з багатомільйонними затратами. А де фінансовий моніторинг? Чи гроші готівкою возять? Але вони мають десь спливати, десь з'являтися – для відмивання цих грошей потрібні тисячі фіктивних фірм. Далі: потрібна база для відступу – Усама втік зі США і переховується у Афганістані чи Пакістані, якщо вірити американцям. Але ж він не просто виїхав і ховається у горах – потрібно було побудувати цілу систему ходів-виходів…

 

- На що ти натякаєш?

 

- На те, що Усама – це персонаж Голлівуду. Ніякого Усами не існує. Немає ніякого організованого ісламського тероризму. Є цинічна гра великих корпорацій, що контролюють наркотики, нафту і зброю. Вони й придумали для американських платників податків та для світової громадськості те, чому США має втручатися в конфлікти в тій чи іншій точці планети. Дуже зручна гра! З тисячами жертв, правда, але – як казав Йосип Віссаріонович – смерть однієї людини – це трагедія, тисячі людей – статистика. І ілюмінати стали головними режисерами та продюсерами цієї жорстокої містифікації. Згадаєш мої слова – коли він перестане бути потрібен, цей самий Усама, світові оголосять, що його знищили. І буде це вже за наступного президента США, якому треба буде закінчити цю комедію. Тоді обивателям покажуть нібито труп який, звісно ж, без опізнання спалять або викинуть у море. А оскільки ілюмінати полюбляють приурочувати все до якихось своїх дат, то виберуть для  шоу щось типу 22 березня, 1 травня чи там 24 серпня – у них «сакральних» днів багато…

 

- Анатолію, те, що ти говориш, дійсно має під собою грунт? – я відчував, що блідну. Мені ставало моторошно.

 

- Я схожий на діда Панаса? У мене молода дружина – в нас різниця майже тридцять років. У нас народився син. Я не хочу, щоби завтра він був споживачем наркоти. Я не хочу, щоби у нас збільшувалося поголів'я наркоманів. Міліція не контролює ситуацію – вона сама є елементом розповсюдження наркотиків. Найближче оточення президента замішане у здійсненні наркотрафіку. Ти ж знаєш, чийого сина нещодавно затримали у сауні з коксом? Справу зам'яли моментально! Я вже не говорю, що це була гей-сауна... Та чорт з ними, хай трахаються куди хочуть і з ким хочуть...

 

- Ти кажеш, що буде спроба привести до влади інших людей. Чим американців не влаштовує нинішня команда?

 

- Та з тієї ж причини, з якої їх не влаштовував Мілошевич у Югославії. Одна справа, коли контроль над трафіком здійснюють туземці, а інша – коли контроль здійснюється своїми, довіреними людьми. Бернардіні активно спілкується з українською опозицією і навіть пропонував створити в Києві – поруч з Софійським собором – Академію Ілюмінатів... Ну типу благодійну установу... Здогадайся, кого він хотів бачити почесним президентом академії?

 

- Андрійовича?

 

- Ну а кого ж! Бачиш, Кучма, Акаєв, Шеварднадзе, Алієв не розуміють всієї стратегічної ваги наркотиків у сучасному світі. Для них це просто «дурь» - можливість підзаробити їхнім найближчим соратникам. Ну ті заробляють і щось віддають своїм патронам – щоби всім було добре. Американці хочуть перетворити наркотики на рушій цивілізаційних процесів. Саме тому старі лідери будуть усунуті, на їх місце прийдуть недолугі маріонетки... І це жахливо.

 

Анатолій пильно подивився мені в очі, загасив сигару і кинув її у недопитий келих. Потім спокійно промовив:

 

- Я хочу їх зупинити...

 

У цю мить він нагадував Дона Кіхота, який збирається воювати з вітряками. У моїй голові роїлося стільки інформації! Але я запитав те, що мав би запитати давно:

 

- Анатолію, а чому ти вирішив розповісти це саме мені?

 

- Тому, що днями тобі зателефонує Бернардіні... Я маю точну інформацію. Йому порекомендували зустрітися з тобою...

 

 

 

Сергій ЦОКОЛЕНКО