* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ТИ НЕ ПРОЧИТАЄШ ЦЮ КНИЖКУ

13:41 17.01.2012

ТИ НЕ ПРОЧИТАЄШ ЦЮ КНИЖКУ

(…)

 

*   *   *

 

Наталка з «Фортуни» клялася, що так само передрукувала новину про Базилевського з електронної версії популярної газети. Повідомила, що теж отримала листа з погрозою судового позову, але ніяк не реаґує, бо на сайті-першоджерелі цю новину не зняли.

 

Чесно кажучи, Сан Санича Базилевського я знаю особисто. Та й то доволі добре. Отже, він поліпшив свої фінансові умовини через одруження з донькою міністра-нувориша... Молодець. Ще й дістав тепер собі надійний політичний дах.

 

Власне, він певним чином причетний до того, що я одружений із Мариною, і в мене троє дітей, а вночі тепер вона, лежачи піді мною, завмирає від кожного поруху, який лунає в дитячій кімнаті.

 

*   *   *

 

Я так вважаю, що весь цей ажіотаж навколо нейро-лінґвістичного програмування, психоманіпуляцій або маніпуляцій свідомістю – це до певної міри блеф. Спочатку було слово... І воно є і залишається головним інструментом не лише письменника, але й будь-якої людини, котра працює з інформацією.

 

Але инколи доводиться брати участь у цьому блефі, бо він потрібен замовнику як певний сакральний ритуал або просто для годиться.

 

До речі, я вважаю себе поетом. Ні. Не так. Я вважаю себе Поетом.

 

І в нашій справі все вирішує інтуїція. А найдосконалішою технологією було, є і залишається слово.

 

*   *   *

 

У деяких людей є просто якась патологічна потреба плазування перед багатіями. Вони ставлять себе нижче за иншу людину лише через те, що вона має солідний банківський рахунок і їздить на «Мерседесі» в супроводі охорони. Але ж треба знати наших скоробогатьків, колишніх комсомольців і комуністів, колишніх офіцерів Радянської армії чи аґентів КҐБ (утім, кажуть, що колишніми аґенти не бувають) або просто колишніх рекетирів, які внаслідок сприятливих обставин і наявности доступу до влади дістали можливість роздерибанити якийсь державний завод, продати величезну партію «списаних» армійських валянків, узяти мільйонний кредит і повернути його вже за страшенної інфляції, коли ці гроші нічого не варті... Які надзвичайні здібності виявили вони, щоб розбагатіти? Чи хтось з них має право фіґурувати як приклад успішного бізнесмена у якійсь популістській книжці Кіосакі про те, як стати багатієм? У них є гроші – і все. Як вони зароблені, тепер ніхто не питає. А я вам скажу – це просто збіг обставин, пощастило тому, хто в умовах розвалу комуністичної імперії володів більшою інформацією або посідав важливий пост. А книжки про те, як заробити свій перший мільйон, їй-бо, для бідних ідіотів. Наші нувориші таких не читають.

 

Сан Санич вирізнявся не те, що якоюсь людяністю, а простою манерою спілкування. А через схильність до авантюр його кривдникам завжди важко було передбачити дії Базилевського.

 

Того разу Сан Санич побив глечики із депутатом парламенту, котрий ішов до своєї третьої каденції, балотуючись по мажоритарному виборчому округу в Місилові. Щоби той зробив поступки в бізнесі, Сан Санич вирішив трохи налякати депутата. До речі, вже тоді він повсюдно розповідав леґенду про те, що його найближчий друг і партнер по бізнесу одружений на сестрі Владіміра Путіна, котрий недавно вперше став президентом. Сестрі у других (а чи є у Путіна сестри у других – до цих пір не знаю). Слід нагадати, що назагал українська владна еліта зберігала та й зберігає досі холопське відчуття до всього, що пов’язане зі «старшим братом». Таке холопське благоговіння…

 

Ми познайомилися випадково в кулуарах Верховної Ради. Хто познайомив, уже й не пригадаю. Попросив коротко розповісти про себе, і поки я говорив, прискіпливо на мене дивився. Базилевський узяв одразу бика за роги:

 

- Плачу дві штуки за збір компромату на депутата Іванцова. Потрібно буде також побувати у виборчому окрузі, щоб максимально більше довідатися про діяльність цього кадра.

 

Це були тоді нечувана для мене сума, тому я відразу погодився, не торгуючись.

 

- Тільки самому мені буде важко, треба взяти якогось помічника. Можу порекомендувати мого друга, ловкий журналіст.

 

- Мені все одно, кого ти візьмеш на допомогу – гроші поділиш з ним за домовленістю. Я ні копійки не додам.

 

- Окей. Домовились. Гроші на відрядження не входять до платні?

 

- Звичайно, ні.

 

І з цієї миті все пішло обертнем.

 

*   *   *

 

Моя дружина родом із Місилова. Я її домігся першого ж дня, як побачив. Ми обидва були п’яні. Вона – більше, я – менше.

 

Вони відзначали з подругою в барі якесь дурацьке свято. День студента? Треба, до речі, в неї запитати... А ми з Юрою Коритьком уперше ступили на святу Місилівську землю в пошуках компромату.

 

Ми випили пива, потім взяли по 150 грам горілки, якісь бутерброди, шашлик. На руках були 500 доларів, обміняні на гривні, які Сан Санич дав на відрядження. Тобто про пеньондзи турбуватися не доводилось, тим паче, що життя в провінції тоді було удвічі дешевшим порівняно зі столицею.

 

Дівчата навпроти цмулили якісь коктейлі. З тих, що мають такі загальноукраїнські назви, як «Успіх Карпат», «Секс на пляжі», «Веселий кактус» чи «Ірландська весна»...

 

Дурацьке свято, підробні коктейлі, суцільна хімія: або ядучо-зелені, або яскраво-помаранчеві. І дві дівахи, які прагнуть долучитися до дорослого життя. До забуття.

 

У Юрка добре виструганий язик. Він підійшов до них, почав молоти якісь дурниці, й урешті – умовив пересісти за наш столик. Якби не Юра, я б ніколи з нею не познайомився. Ніколи б не підійшов сам. Але вже за нашим столиком я подивився на неї: чорнява, невеличка зростом, приємне лице, гарний грудний голос, красива фігура. Я уявив, що її можна підняти, притиснути до стіни, а вона обхопить мене руками за шию, а ногами за стегна.

 

Юрко розповів, що я поет.

 

- А як твоє прізвище? – запитала Марина. Запитала знічев’я, бо ж мода на поезію та поетів давно минула. Найвище піднеслася повага в суспільстві до письменників ув останні роки існування Радянського Союзу, коли з’ясувалось, що писати чесно й не йти на компроміси із власною совістю в російській комуністичній імперії завжди було небезпечно для життя. Але як піднеслася, так й упала, коли письменники гуртом кинулися в політику й ура-патріотизм.

 

- Хоха. Данило Хоха.

 

- Не чула про такого.

 

- А про кого взагалі із сучасних поетів ти чула? – відрубав я, і вона затнулася й зробила квасну міну. Проте довго перебувати в поганому настрої Марина того вечора просто не могла. Частково тому причиною був алкоголь.

 

У неї були лагідні очі і, як я вже сказав, приємне симпатичне личко, на якому вирізнялася така домашня приязна посмішка, що в ній може моментально втонути будь-який спраглий мандрівник. Власне цієї миті я саме й уявляв себе мандрівником, який півроку не бачив жінок, і раптом зустрів таке диво.

 

Ми говорили багато, не пам’ятаю вже, про що конкретно. Але врізався в пам’ять епізод нашої розмови про Юлю Тимошенко.

 

Марина говорила чиїмись штампами:

 

- Ця жінка затне за пояс усіх чоловіків-політиків. Вона носить найдорожчі європейські тренди, і при цьому стверджує, що не володіє жодним бізнесом. І народ їй вірить. Бо вона має харизму...

 

- Звідки такі глибокі думки у жительки Місилова? – спробував відбутися я жартом, оскільки розмови про політику сиділи мені вже в печінках.

 

- Я вчуся на політолога в столиці.

 

- Як майбутній політолог ти, очевидно, маєш розуміти, що Тимошенко більше чоловік у політиці, ніж жінка. При всій своїй харизмі жіноче начало їй не завжди допомагає, а навпаки, часто заважає. Зверни увагу, що нерідко за її рішучістю прихована звичайна бабська імпульсивність. І всі – і соратники, і опоненти – бояться найбільше її непрогнозованости. Популізму, за яким стоїть імпульсивність, підсиленого жіночим характером бажання сподобатися всім.

 

- Так, але ця людина зробила себе сама. Живе в маєткові, має прислугу, найкраще вбрання, їздить на дорогих автах... А ми? Сидимо в брудній забігайлівці в Місилові і їмо пересмажений шашлик з одноразових тарілок одноразовими ножами й виделками?

 

- Ну, не перебільшуй - шашлик цілком їстівний. Головне - м’ясо свіже й просмажене. І якби в Місилові був би пристойніший заклад, сиділи б там. А щодо Тимошенко, то вона змушена перед усіма нами лицемірити: нібито в неї нічого нема, а насправді - все є. Повір, що правда про більшість наших політиків нікого не шокує, бо всі й так знають або здогадуються про їхні методи досягнення власного добробуту.

 

А потім «Успіх Карпат» змінила «Ірландська весна». І так разів зотри. А ми з приятелем продовжували пити горілку.

 

Згодом я намагався з’ясувати, чим керувалася Марина, коли погодилася разом з подругою піти до нашого двомісного номера в готелі. Чи це був усьому причиною алкоголь, який на певну мить робить життя простим і легким, розкомплексовуючи найзануднішу людину в світі? Чи це було щось на рівні підсвідомости? Чи це звичайна нерозбірливість і проблеми виховання – трахатися з першим зустрічним?..

 

Зрештою, ми опинилися на сусідніх ліжках. Юрко роздягав подругу Марини, а я цілував Марину в м’які, наче пластилінові, губи, намагаючись абстрагуватися від того, що діється на ліжкові поруч.

 

Без жодних проблем я ввійшов у неї. Вона була мокра. Промайнула думка про те, що це моя жінка. Мене збуджував запах її поту під пахвами, і я не втримався, щоб не поцілувати з першого ж разу цю нібито чужу піхву і заразом вдихнути її запах. Хоч ми були не самі, але мене раптом огорнула надзвичайна ніжність до Марини й бажання зацілувати кожен куточок її тіла між ногами. А потім якомога довше обіймати її, цілувати та пестити. Від самого цього почуття я ледве не кінчив, чим сам себе розсмішив. Я опанував себе й приготувався виконати задумане. Але не судилося. На сусідньому ліжкові затихли рухи. Все закінчилося й тепер наші сусіди обидва з цікавістю дивилися на нас. Довелося просто лягти на Марину й довбати своїм членом її лоно, хвилину, дві, десять, непомітно для неї я навіть зняв презерватив, але й це не допомогло... Піт уже крапає в очі, сторонні думки лізуть у голову, з сусіднього ліжка чути шепіт і п’яне жіноче хихотіння. Нарешті це все мені набридло: я хутко вийняв свій член з піхви, зіскочив з ліжка й пішов до ванни.

 

(…)

 

*   *   *

 

Ми їхали в таксі на вулицю Наталії Уродливець. Ішов мокрий сніг. Вітер чіплявся за світло фар і залишав скісні сірі смуги, схожі на чиїсь чудернацькі зловісні силуети. Виникла справжня радість від цієї мряки й негоди, від передчуття, що зараз пам’ять про них розіб’ється об тепло наших тіл. Коли все йде добре, навіть не помічаєш, як легкість буття охоплює тебе. Вільний – отже самотній, згадав чомусь слова з пісні російського барда.

 

Авто різко загальмувало перед жахливого виду триповерховою коробкою, що біля неї світив жовтим світлом єдиний на всю вулицю ліхтар. У пакеті чи то здивовано, чи то нетерпляче дзеленькнули дві пляшки шампанського. А ще там був стандартний джентльменський набір: шматок данського сиру, банка оливок, лаваш, гострий кетчуп і порізаний балик.

 

У цьому будинкові я вже неодноразово бував із Софією, а з Тамілою йду вперше.

 

Я розплатився з таксистом і супроводжувані мокрим снігом ми підтюпцем побігли до чорної будівлі, в якій на нас з порогу приємно війнуло теплом і тут же привітно зустріла дама «на рісепшені». За 300 гривень у нашому розпорядженні на дві години була сауна з басейном, душем і двома кімнатами для відпочинку. Таміла вдягнена буденно, вранці ж бо була на роботі. Зараз їй доведеться скинути напівчеревички, довгу теплу пухову куртку, чорні джинси й темний светр із червоними поперечними смугами.

 

Ми зайшли до сауни. І я відразу по-діловому зачинив двері на засувку.

 

*   *   *

 

У голові засів куплет із пісні:

 

Скачи, скачи скакалочка,

Срібні зіроньки грайте.

Не плач, не плач Наталочка,

Ой леви, визволяйте...

 

Щойно в мене були сильні, на межі з якимись естетичними, переживання. Мереживна білизна, маленькі пласкі Тамілини груди, холодні й гарячі струмені води з душу, ідеальні сідниці. Коротке шорстке волосся в долоні, пошук прихистку й прагнення максимально глибше сягнути в нетрі її тіла й, подібно шахтарю із відбійником у руках, видобути максимум задоволення, яке розтечеться теплими круп’янками срібла всередині неї.

 

Щоправда, я знаю, що моя схильність до пристрасности може инколи завадити сягнути найвищих вершин насолоди. Тому я відсторонююсь, мій погляд наче стає реалістичнішим, я дивлюсь на весь процес збоку, ніби це хтось инший бере в ньому участь, або ж буває – зосереджуюсь на певній деталі, на якійсь дрібниці, що втрапила в очу, або ж кручу якусь думку по колу, як-от куплет із пісні, що стала популярною за часів студентської революції 1991 року. Скачи, скачи скакалочка...

 

Дуже рідко мені сниться сон, в якому все надзвичайно випукле, об’ємне, досяжне, реальне. Я кричу одне слово: «Кохаю». І прокидаюся з мокрими трусами. Кілька разів із Мариною в екстазі я шепотів це одне слово. Але найчастіше я мовчу. Лише в голові виникають думки: «Чорт забирай, я ж кохаю цю жінку, я їй хочу віддати частку самого себе, своєї енергії, мені рідне її тіло, і вона любить мене». Але по всьому ці слова втрачають свій сенс. Вони порожні. Кохання – це як поезія. Тут не визнається симуляція. Це різкий сильний вибух емоцій. Але ж і гострота відчуттів зникала б, якби акт кохання не був швидкоплинним. Не можна законсервувати кохання: щойно воно тебе переповняло, а ось уже ти спокійний і врівноважений, трохи цинічно й зверхньо думаєш про свої недавні емоції. Може, кохання – це самоомана? Може, захоплива гра?

 

(…)

 

*   *   *

 

І назвав він ім’я першій Єміма, і ім’я другій: Кеція, а ім’я третій – Керен-Гаппух.

 

І таких вродливих жінок, як Йовові дочки, не знайшлося по всій землі...

 

Знову холодний сірий ранок. Я гортаю книгу в ліжкові. Сьогодні до мене має прийти Софія. У нас з нею домовленість про те, що вона відвідує мене щотижня. Майже як медсестра хворого... І я дійсно почуваюся як хворий. Мене огортає сум самотности. Думки раз-у-раз перескакують то на Марину, то на Софію, то на Тамілу.

 

З особливим болем я думаю про дружину: почуття провини перед нею змішані з почуттям щемкої ніжности. Я їй потрібен і я її кохаю. А це виправдовує все.

 

О цій порі, певно, вона збирає Стасю й Олю в садочок, а до маленької Світланки приходить няня. Панує гармидер, іде пошук шкарпеток, панчіх, сукенок, одночасно випиваються два кухлики молока, застібається взуття, просуваються пальці в рукавички... Під шапки зав’язуються легкі бавовняні хустинки.

 

Непояснювальна магія: запахи, доторки, слова, посмішки, натяки, а відтак кава з коньяком, цигарка. Ні, не комфорт, а затишок. Ох ці невловимі нюанси…

 

У Місилові ми потрапили до виру подій: зустрічі з місцевими журналістами, опозиційними політиками, чиновниками райдержадміністрації, поїздка на швейну фабрику, приватизовану за безцінь старожилом Верховної Ради, й у неперспективне село за місто, - там ми назнімкували промовисті фотографії розвалених хат, розграбованої іржавої техніки в бур’янах на подвір’ї МТС (і все це відбувається у виборчому окрузі депутата Іванцова!). За проводиря в нас була знайома тележурналістка Юри Коритька, за допомогою якої ми презентувалися як столичні тележурналісти, що фільмують стрічку про пам’ятки і сучасний промисловий та туристичний потенціал краю. Уже в столиці я вперше після знайомства подзвонив Марині, щоб дізнатися, чи вона не приїхала до міста на навчання.

 

По її голосу в слухавці я зрозумів, що вона чекала на мій дзвінок.

 

- Привіт, - сказала Марина. – Я вже думала, де ти пропав.

 

- Ніде не пропав. Не дзвонив, бо не було часу. А ти вже приїхала на навчання?

 

- Ні, приїду через три дні.

 

- Шкода. Бо я хотів закінчити одну незавершену справу.

 

- То ти її встигнеш закінчити через три дні, - сміється грудним сміхом.

 

- Дивись, щоб за цей час її не закінчив хтось замість мене.

 

- Уперше телефонуєш і відразу починаєш мене ображати.

 

- Вибач, я вже просто палаю бажанням тебе побачити...

 

(…)

 

*   *   *

 

Уявіть собі – я не люблю брехати. Мабуть, це професійне… Але й не люблю говорити всю правду. Инакше ти виявишся просто голим і хто завгодно, знічев’я чи з певною метою, зможе ятрити твої больові точки. А з иншого боку, я думаю: якби на мене зринула вся правда, яку я не знаю, чи приємно мені було б усе знати? Чи не обтяжувала вона б мене у відчуванні насолоди від ось цього, конкретного, моменту в моєму житті?

 

В університеті я був закоханий у Софію. Кілька разів запросив її до театру, проводив додому, але нічого не добився. Наодинці з нею ніяк не міг побороти внутрішньої скутости, всі розмови наші точилися або про книжки, або про навчання, я чіплявся за кожне слово, наче видряпувався пожежною драбиною на дах будинку, й ми часто робили довгі паузи й мовчали. У мене в душі жив благоговійний страх перед нею, а пристрасть розпалялась настільки, що тремтіли коліна і я весь дрижав, мовби від холоду. Як казав один із класиків: «Мінути минали і хвилювались хвилини».

 

Якось з кількома друзями ми святкували в ресторані вдало завершену роботу, в кожного в кишенях були щойно отримані гроші, а продовжувати гульню ми поїхали на вулицю Наталії Уродливець, до тієї темної триповерхової банки. Не пам’ятаю вже, кому прийшла в голову ідея викликати проституток, але достеменно не мені, бо я ще тоді не знався з цими працівницями сексу. Яке ж було моє здивування, коли в одній з повій упізнав свою Софію. Вона теж упізнала мене і їй ця обставина не дуже сподобалась. Вона навіть хотіла піти, але її стримали подруги. Серед усіх шлюх вона була найвродливіша, зростом майже з мене, білявка, з красивими грудьми, тонкою талією і прекрасними пружними сідницями. Всі відразу захотіли переспати з нею, але в мені прокинулося сильне бажання зробити те, чого я не зміг здійснити колись.

 

- Нам із Софією треба згадати наші студентські роки, - сказав я і того вечора не відпускав її від себе.

 

Чужа голова – темний ліс. Але я так розумію: деякі жінки не те, що не вміють, а не хочуть пливти проти течії. Отут їм і можуть прийти на допомогу чоловіки. Щоправда, руйнування засад патріархального суспільства призвело до того, що все більше чоловіків не хочуть брати на себе відповідальність за когось иншого. Ну а деякі жінки за всієї своєї самостійности виявляються ще більше залежні від чоловіків, ніж самі думають, ніж коли б вони просто пливли за течією…

 

Софія залишила мені номер свого телефону. Кілька разів ми з нею зідзвонювались, але домовитися про зустріч ні я, ні вона не зважувались. Я не хотів їй платити як повії, бо не в останню чергу думав, що можу заслужити від неї якщо не любов, то хоч якусь симпатію. Але заради близькости з нею я був готовий і заплатити. Вона ж, очевидно, почувала себе не комільфо від того, що стала такою легко досяжною і про це знає той, хто її так добивався і отримав колись давно облизня.

 

Зрештою, я вже майже примусив себе дивитися на це все з фізіологічної точки зору. Це ж тільки уявити собі – скільки через цю піхву пройшло членів, скільки пітних рук м’яли її груди й скільком вона робила мінети… Поза сумнівом, якщо думати про те, що жінка, в яку ти був закоханий, є тепер такою «розкомплексованою», то навіть чисто з міркувань гігієни відчуєш огиду.

 

*   *   *

 

Софія – це такий собі розумний удосконалений аґреґат. Мені важко уявити її в ролі дружини, домогосподарки, дбайливої мамочки… Атрактивний апарат. Він створений, зрозумів пізніше, для видобування максимальної користі з будь-якої ситуації. Я намагаюсь не задумуватися над мотивами її поведінки. Мене хвилює набагато більше не те, що вона думає чи навіть відчуває, а те, чи є в неї взагалі почуття. Почуття до мене.

 

Над цією загадкою я бився дуже довго після відновлення нашого знайомства.

 

Софія працювала без сутенера, в неї був десяток своїх перевірених клієнтів, але инколи вона погоджувалася їздити зі своїми подружками на виклики знайомих із кількох саун і ресторанів. Гуртом, здавалося їм, не так страшно вскочити в якусь халепу, нарватися на маніяків. Але того злощасного дня доля їй і двом колєжанкам подарувала зустріч у сауні з п’яними ментами. Все могло б відбутися як завжди, правда, менти були голодні й по-селюцькі закомплексовані, тому алкоголь вивільнив усі їхні комплекси, а відчуття необмеженої влади захмелила їх іще більше за горілку.

 

Як наслідок, менти відвезли всіх трьох до міліційного відділку, де замкнули в камері й користувалися ними цілу ніч. Софії пощастило й тут, бо її вподобав начальник відділу і її ґвалтували по черзі тільки він та його заступник. А одній з подруг пощастило менше – її так зло дрючили двоє наших славних міліціянтів, що вона натурально всралася. І через цю оказію попрощалася з двома передніми зубами…

 

Втім, добра селянська природа таки взяла гору. На ранок дівчат випустили з відділку, але попередньо були встановлені їхні особи і кожній виписано штраф за «заняття проституцією». З прощальним напучуванням до них звернувся начальник майор Грищенко.

 

- Ну, дєвочкі, - сказав він, - ви дорослі й усе маєте розуміти. Нічого ви не доб’єтеся, і вам буде ще гірше, якщо почнете робити дурниці. Думаю, ми з вами ще зможемо потоваришувати, а ти (звернувся до Софії) залиш свій номер телефону, я тобі ще подзвоню, щоб установити тісніший контакт. І без глупастєй – я все про вас знаю.

 

(…)

 

*   *   *

 

Циліндрична – улюблене місце, де народні депутати знімають офіси неподалік від Верховної Ради, щоб не витрачати неефективно час в автомобільних корках. На цій же вулиці елітні повії знімають квартири подобово.

 

В одній з таких «подобових» квартир і призначила мені зустріч Софія. Вони сиділи всі втрьох на кухні й димили. З попільнички вивалювалися недопалки.

 

- Оля, Таня, - представила Софія своїх подруг.

 

- Нас зґвалтували менти, - зразу пояснила вона. – Тані он навіть зуби вибили, покидьки. Я не знаю, що робити. Просто не знаю, падло.

 

Я взявся розпитувати. Софія, коли розповідала, то не плакала, а Оля з Танею весь час схлипували.

 

- Ти розумієш, я боюсь, що тепер цей шматок лайна від мене не відчепиться: він тепер викликатиме мене при першому бажанні, щоб я його обслуговувала, підара, він усе про мене знає: хто я, де живу, мій номер мобільного, - казала Софія й затягувалася своєю тонкою дамською сигареткою. У неї були кола під очима, майже перґаментна шкіра й жилка на скроні сіпалася. Було накурено, але я мало не фізично уявив, що відчуваю, як її шкіра пахне спермою всіх тих чоловіків, які сьогодні кінчали в неї або на неї.

 

- І чого ви хочете: будете писати на них заяву?

 

- Як? Я собі цього не уявляю…

 

- Просто. Звернутися до лікарні, пройти медогляд. Зафіксувати факт побиття та зґвалтування. Написати заяву до міліції. Вони вам виписали штрафи, отже, вже засвідчено, що ви були затримані.

 

- І яка в нас перспектива? Ми ж для них проститутки. Скільки триватиме їхнє з’ясування? Як нам далі жити?

 

- Щось не розумію.

 

- Взагалі це вперше таке трапилося.

 

- І штраф виписали вперше? Це якось позначиться на вашій кар’єрі повій?

 

- Ну в нас таких слів не використовують… Оштрафували вперше.

 

- Що ж робити?

 

Зрештою, в мене виникла одна непогана ідея. Я передзвонив своєму другу (не називаю імени, бо, дай Бог звичайно, зробить людина собі нормальну карєру), що входив тоді до громадської ради при МВС. Він приїхав, вислухав, і ми разом склали план дій. Все-таки здоровому чоловіку мати знайомих серед повій не так і погано, хоч вони себе повіями і не називають…

 

Майор Грищенко виявився цілком кмітливим хлопом. Не так давно в країні помінялася влада, новим міністром внутрішніх справ тепер був цивільний. При міністерстві вперше створено громадську раду з питань дотримання прав людини. Що то таке і з чим його їдять, він достоту ще не знав. Мій приятель досить професійно пояснив майорові всю тяжкість наслідків скоєного в його відділкові й додав, що в нього є особистий мобільний номер міністра. Ми, звичайно, до певної міри блефували, але робили це дуже переконливо. Наостанок я ще досить мальовничо розповів, яким чином зроблю розголос через мас-медіа цієї історії, і головне – пояснив, що для досягнення громадського резонансу, щоб заплямувати розбещених ментів, не потрібно чекати на рішення якогось суду.

 

Як зараз пригадую свої слова: «У вас у всіх є дружини, сестри й матері. Уявіть, як вони це сприйматимуть». Ну хіба не кумедна ситуація?

 

І майор після майже тригодинної розмови з нами здався. Він «анулював» штрафи. Як ніби їх і не було. І заплатив кожній дівчині по три тисячі доларів. Так, як ми сказали йому. За моральну шкоду.

 

- Запам'ятайте: цих дівчат ви не знаєте, і вони, на щастя для вас, добрі янгольські створіння, які не тримають ні на кого зла. Повірте, гучний скандал і тюремний термін не личить доблесному охоронцю правопорядку. Тим паче, що ваше вище керівництво вважає, що проституцію давно пора вже леґалізувати, - задоволено просторікував я, перераховуючи гроші.

 

Ризиковий майор. А якби ми виявилися шахраями? Щоправда, він обміняв свої гроші на розписки. І нам довелося справді поламати голову над тим, що ж у них написати.

 

*   *   *

 

Люди забувають, що головна ерогенна зона – це мозок. Здається, так казав порнограф із фільму «Великий Лебовський»? Проблема в тому, що мозкові як ерогенній зоні думки лише заважають.

 

Я ще встиг повчитися в совєцькій школі. В середніх класах у нас був напрочуд сексуально розкріпачений учитель праці, який казав таке: «Треба думати не голівкою, а головою». А ще цей прибічник феміністок часто повторював: «Наше дєло нє ражать, всунул, винул і бєжать». Сексуальне звільнення жінок почалося із застосування контрацептивів у промислових масштабах?

 

А хіба самі американські феміністки не визнають, що якби розвиток цивілізації доручили жінкам, ми до сих пір жили б у шалашах. Не всі, правда, а тільки деякі з них мають сміливість у цьому зізнатися… Отже, мужчина забезпечив розвиток цивілізації, а ще й звільнення жінки, а потім сам добровільно забезпечив собі рабство. Може, чоловіка не тільки треба штрафувати, наприклад, за «надмірний зоровий контакт» із жінкою, але й кидати за ґрати? І таким робом жінки дадуть однозначну неґативну відповідь на побоювання Ніцше про те, що наша (і їхня також) цивілізація загине, бо в нас нема рабів.

 

Друзі, це буде подвійне рабство. Бо ж є ще й зона мозку. Не забувайте.

 

Таміла останнім часом стала якось дивно себе поводити…

 

(…)

 

*   *   *

 

Стосовно моєї поведінки з Мариною мене не хвилює питання моралі. Є люди, яким я потрібен. Отже, це велике щастя. Треба просто насолоджуватися цим моментом. Ловити кайф. І не потрібно дуже заглиблюватися в психологію, бо можна зайвими роздумуваннями зруйнувати хитку гармонію.

 

Шум у твоїй голові. Шумовиння. Зв’язок між словом і думкою. Як кожна мисль чіпляється одна за одну? Инколи здається, що все випадкове, - і слова, і думки, - логічно було б, якби вони випливали одне з одного. Инколи так і є. Але не обов’язково. Ні, зовсім не обов’язково.

 

Ми лежимо ввечері в ліжкові. Що нового на роботі? Нічого такого. Як діти? Б’ються, не можуть поділити іграшки. Оля штовхнула Лану і та добряче вдарилася головою об підлогу.

 

Вона вже фактично засинає. Я її гладжу по животу, дихаю в оголене плече. Думаю, чи я її хочу цієї миті.

 

- Вовочка, - раптом белькоче вона.

 

- Що? – моментально напружуюсь.

 

- Зніми сорочку, - видихає.

 

- Як мене звуть?

 

- Вовочка…

 

Я починаю термосити її. Марина дивиться на мене тупим сонним поглядом. Який Вовочка, запитую. Не знаю, дивується вона. Ти кликала якогось Вовочку, просила, щоб він зняв сорочку. Я сплю, я вже майже засинаю, дай мені спати, чого ти хочеш, верещить вона. Який Вовочка? Зриваюсь на крик. Прокидається і плаче Оля. Марина встає і йде її заспокоювати.

 

Я беру її мобільний і гортаю смс-повідомлення. Вова Демидченко: «Monday starts on Saturday». Далі знаходжу її повідомлення йому: «Ти де?» І його відповідь: «Я вже сплю».

 

А далі я вже одягнений стою під супермаркетом. Друга година ночі. Я пю пиво й курю, а поруч двоє випадкових знайомих, які не встигли на електричку. Один з них, виявляється, просидів 12 років на зоні. За що? За грабіж. Я чекаю, що вона подзвонить. Поцікавиться, що зі мною. А вона не дзвонить. Я купляю всім пива в супермаркеті. Слухаю п’яні розмови цих двох чоловіків. Думаю, яка в нас дивна країна. Люди в нас ніби й добрі та душевні, але коли доходить до того, щоб обєднатися заради якоїсь спільної справи, ідеї, то всі сидять по своїх кутках. А вона все не дзвонить. «Ти де? Я вже сплю», - звучить у мене в голові. І вона не дзвонить. Я викурюю одна за одною майже пачку цигарок.

 

*   *   *

 

Біда ніколи не ходить сама. Таміла заявила, що звільняється з роботи.

 

- Томцю, що ти собі надумала? Якщо хочеш, я поставлю питання перед інвестором, щоб добавити тобі зарплату з грошей, зароблених на рекламі…

 

- Ти не розумієш. Гроші мені не потрібні. Я буду жити в комуні.

 

- Почекай. Давай відкладемо розмову до вечора, підемо вечеряти в якийсь ресторанчик, тим більше, що вертатися додому рано в мене сьогодні немає настрою.

 

- Як хочеш, але я свого рішення не поміняю.

 

Весь робочий день я намагався не дивитися на неї (вся наша редакція поміщалася в одній великій кімнаті: сім столів і девять компютерів). Серце стискалось від лихого передчуття. А ще ж не давали спокою думки про Марину. «Я все знаю», - написала вона мені повідомлення, але так і не подзвонила за цілий день.

 

Ми вийшли з роботи, і Тома навіть не взяла мене за руку. Я спеціально відстав од неї на два кроки, а вона не зробила спроби наблизитися. Так і йшли: вона – попереду, я – позаду. Голова в мене була важка від безсонної пяної ночи. Нарешті вона рвучко обернулася: «Думаю, нема чого розтягувати задоволення. Давай я тобі все поясню і піду собі».

 

- Ні-ні, тут уже близько. Тим більше, дуже хочеться напитися… Просто життєво необхідно щось випити…

 

У ресторані ми замовили пляшку горілки.

 

- Їй-бо, я не розумію, - я перейшов майже на шепіт, щоб не чула парочка, яка сиділа за сусіднім столиком, - буквально кілька днів тому ми кохалися, і все було просто ідеально. Що сталося?

 

- Нічого. Просто я давно думаю про своє життя. Мені треба його рятувати.

 

- Ти хочеш, щоб я кинув заради тебе дружину й дітей?

 

- Ха-ха, Даню, ти завжди перебільшував своє значення в моєму житті, - так голосно розсміялася вона, що я аж зігнувся й потилицею відчув на собі зацікавлені погляди з сусіднього столика.

 

 

- Ти не віриш, що я тебе люблю? – і мій голос зрадницьки затремтів. Все-таки це було занадто: за короткий проміжок часу отримати два підступні удари від жінок, коли ти їх зовсім не очікуєш.

           

- Мені абсолютно вседно, що ти там собі нафантазував. У мене є знайомий – чудова людина…

 

- Я починаю розуміти…

 

- Нічого ти не розумієш, - різко перервала вона. – Він мякий, інтеліґентний, добрий, розумний… Він – учитель. З учителями не сплять. Принаймні для мене це якось неприродно.

 

- Це якась секта? Чому обовязково треба кудись їхати? Що це за дурнувата ідея з комуною?

 

- Я з ним познайомилася ще, коли ми з трупою були на ґастролях в Індії. Він уже кілька місяців живе тут, в Україні. Мене кличуть поїхати до Індії. Здаватиму свою квартиру в столиці й на ці гроші житиму. Декілька моїх московських знайомих так і роблять.

 

- Таміло, подумай добре. Це авантюра. Ти там будеш незахищеною в чужій країні, скільки ж розповідає преса про сексуальне рабство. Ти ж доросла розумна людина.

 

- Якраз там і позбудуся сексуального, як ти кажеш, рабства. Я зрозуміла, що не можу себе обідняти, кохаючи тільки одну людину. Треба вирватися з клітки, припинити бути твоєю власністю. Кохання має бути вільним, а для цього треба знайти свою сутність. До речі, Даню, якщо ти вважаєш, що знаєш свою сутність, то помиляєшся. Твоя хіть зробила із тебе цілковито залежного чоловіка.

 

- Дорогенька, моя хіть – це ознака того, що я живу, дихаю, існую. Що я не мертвяк. Наше життя складається із ланцюжка страждань. Тільки незадоволена людина може рухатися вперед: робити відкриття, народжувати дітей, заробляти гроші… Коли ти всім задоволений – отже, ти мертвий. Щастя – це лише тимчасова відсутність страждання. Давай краще вип’ємо, бо коли говориш про такі абстрактні речі, як кохання та щастя, на якомусь етапі починаєш розуміти абсурдність усіх слів. Треба не говорити про кохання чи щастя, а кохати і бути щасливим.

 

Клубок підступив до горла. Ми випили. Закусили. Я ледве стримувався, щоб не заплакати. Давай пити швидко, щоб ударило в голову, запропонував я. А памятаєш, як у нас уперше все відбулося, запитав потім. Звичайно, ти зняв готельний номер, відповіла. Ні, згадай. Вона не памятала. Згадуй, згадуй, просив. Не згадала. А це ж було на вулиці. Осінь. Темрява двору. Я був у плащі. Розстібнув його, розстібнув її пальто, джинси. «Ти не засунув, це просто фізично було неможливо», - сказала вона. «Ти помиляєшся, я уперся якраз туди, куди треба. Трішки, але ж засунув». Таміла взяла мене за руку: «Мені треба їхати, Даню. Бо я для тебе перетворилася на реґулярну «давалку». Ти вже майже звик: пальцями клацнув, а я собі й нагнулася або ноги розставила. Це неправильно. Тим більше, що в тебе троє дітей, дружина. Ані бовтатися в невизначеному стані, бути в тебе на побігеньках, ані розбивати твою сімю я не хочу».

 

А далі нашу розмову вже памятаю досить туманно. Пригадую тільки, що я постійно повторював: «Таміло, не їдь, не кидай мене, залишся. Благаю тебе». Коли я вже розраховувався в ресторані, а моя супутниця вийшла до вбиральні, я згадав про Марину і написав її есемеску: «І що ж ти знаєш? Нічого насправді ти не знаєш».

 

*   *   *

 

Українські чоловіки – власники… І при цьому, як правило, в основній своїй масі вони - мало інтелектуальні, неестетичні, бідні, весь час пітні, зі смердючими ногами, схильні до алкоголізму.

 

Так вважала Софія до зустрічі з депутатом Самченком, який був ніби українським чоловіком (хто його знає, може, в одній із кишень численних костюмів, пошитих на замовлення в ательє The Imperial Tailoring Co., лежав ізраїльський, російський чи румунський паспорт, а з ним він ставав відповідно ізраїльським, російським чи румунським чоловіком), але розщедрився і подарував їй автівку, смердів не потом, а дорогими парфумами і міг собі при своєму статкові дозволити пити французькі вина й коньяки, а ще віскі, ром й елітні лікери.

 

Двом подругам Софії за нещастям – Олі й Тані, - яких разом ґвалтували  у міліції, велося зараз добре. Таню, котрій так жорстоко вибили зуби, я бачив минулого місяця на презентації нового ґлянсового журналу. Вона там виступала в ролі головного редактора. Комусь ця красива повновида штучна блондинка так запала в душу, що вона стрімко скакнула карєрною драбиною. Втім, за неї навіть можна було порадіти. Бо ж нема на ній аж дуже помітного сліду її професії, якогось апломбу, хамства… Оля ж вийшла заміж за громадянина Швеції з нетубільним вірменським прізвищем Саакян, завагітніла й поїхала на постійне місце проживання на батьківщину Астрід Ліндґрен.

 

Уявляючи, що Таню так завзято виграли спраглі міліціянти, я міг просто фізично уявити цю сцену: хтось гучно сопе, віддаючись справі, аж тут з’являється якийсь запах. Фекалії. «Чисто рефлекторний» замах делікатного селянського парубка і удар в щелепу.

 

Отож, Таня мені прохопилась, що у їхньому середовищі називають усіх чоловіків «конями». «Оля вийшла заміж за коня зі Швеції, -  щебетала вона, тримаючи в руках бокал з «Наполеоном» і відчуваючи до мене особливу довіру в звязку з відомими подіями, - а Софія зараз підчепила коня з народних депутатів».

 

Знаю, знаю, запевнив її, бо ж часто зустрічаюсь із Софією… Вона здивовано глянула на мене, бо ж, певна річ, я був не надто презентабельний «кінь» за їхніми мірилами, щоб Софія так довго «впрягала мене в свого воза»…

 

Я дивився на Таню і мене поймав жаль до цієї ще не зовсім внутрішньо зіпсованої жінки, яка зробила своє життя настільки залежним від певних фізіологічних моментів, що вона переносила ці уявлення на своє сприймання зовнішнього світу. Хоча, якщо пригадати, я чесно чекав, поки вона вставила собі зуби…

 

(…)

 

 

Медвин - Немішаєве

 

 

Костянтин КОВЕРЗНЄВ