* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ТРІЙКО ОПОВІДАНЬ

11:22 05.07.2011

ТРІЙКО ОПОВІДАНЬ

НА ПЛАСІ ПРОРОЦТВА

 

У душу закралася нестримна тривога. І все почалося з тієї чудернацької пригоди на заправці об’їздної Ростова­­на­Дону. Білич залив повний бак пального у свій новенький помаранчевий “Шеврале”, який лишень третього дня у Грозному подарував йому побратим­афганець Руслан Кадаєв, і поволі почав виїжджати на шосе. Раптом перед самісіньким авто виникла постать молодої вродливої смаглявки.

Він ледве встиг загальмувати. Вона аж похилилася на капот й енергійно замахала рукою, мовляв, вийди, треба поговорити. Білич знав подібні прийоми дорожних шахраїв, поволі озирнувся. Але, наметане око досвідченого розвідника нічого підозрілого не помітило, крім метушні подорожніх. Тому він вимкнув двигун і спокійно вибрався з машини.

– Ты что, свехнулась? На тот свет захотела? – різко запитав, наблизившись до жінки.

– Я вот, живая и невредимая! – сміливо відказала вона і ніби наскрізь пронизала його красивими карими очима. – А ты, Лёнчик, если не перебудешь хотя бы денёк в Ростове, то к утру не доживешь.

Білич пильно огледів смуглявку і, вдостовірившись, що ніколи не зустічався з нею, тихо запитав?

– Ты откуда знаешь мое имя? Ведь мы с тобой не знакомы.

– Да в тебя на лбу написано, как звать, – глузливо пролепетала красуня і продовжила: – Та милашка, к которой ты так спешишь, на час раньше отойдет в иной мир, чем ты. У тебя есть время подумать…

– Врешь, гадина! – засичав зі злості Льончик і, стиснувши кулаки, посунув на незнайомку.

Та метнулася від нього і вже здаля загукала:

– Тебе ж дураку хотела помочь. То и хрен с тобой, сам себе яму роешь…

Але останніх слів він вже не чув, бо знервований вскочив в авто, різко рвонув з місця і вихором помчав трасою на захід.

Сіра, переділена білими смужками дорога широкою стрічкою то вибиралася на пагорби, то пірнала у вибалки. Щомиті ліворуч джмелями пролітали зустрічні автомашини. Абрикосові та черешневі лісосмуги обабіч автостради повертали Білича в дитинство, в дідове село над Гірським Тікичем, куди кожного літа їздив відпочивати. На швидкості знервованість вивітрилась, і він з легкістю обганяв попутніх, ніби бавився в комп’ютерну гру. Несподівано погляд Льончика упав на дзеркало заднього обзору. До його легковушки ніби прилипла вишнева “Тойота”. Йому пригадалося, що бачив її ще в Черкеську, коли зупинявся біля придорожнього кафе, щоб попити кави. Хто кермував її він тоді не зауважив. Нога мимоволі натиснула на педаль газу. Авто гойднулося і стрілою полетіло по асфальту. Льончик міцно затиснув руками кермо і зірко дивився на дорогу, а в голові бриніло запитання: “Випадковість, чи хто зумисне переслідує?”. За якусь хвилину він озирнувся. “Тойоти” ніде не було. Зате попереду шосе перетнула темна непроглядна стіна, що нестримно наближалася. Недавно яскраве сонце померкло і поволі зникало за чорною пеленою. Вже під лунким дріботінням дощових крапель Білич стишив їзду, звернув праворуч, пірнувши в колону кількох великовагових тралерів. Він полюбляв погоду, коли за вікном шелестить літній дощ, бо якраз в такий час гарно думається і все розкладається по місцях.

За чотири десятки літ Льончику не раз провіщали загибель. Ще в афганському Гераті, де довелося служити в розвідгрупі, на чеченських терасах у загоні Руслана, куди вже вдруге запросив його побратим, та й у звичайному житті частенько ходив по лезу ножа. І завжди виходив сухим з води. Таке везіння надавало Біличу певності, що він вибранець долі. А найбільше чим Льончик пишався – це можливістю передбачити події найближчого часу небайдужих для нього людей. Цей незвичайний дар відкрився у нього ще в тринадцятирічному віці. Відпочиваючи влітку в селі дідуся Михайла, він з другом Віталієм Конельським на великах вихором мчали з Лисої гори. Вони утікали від грози, що ніби оскаженілим казковим звіром наздоганяла їх. Раптом яскраве сліпуче світло розсікло густіючу млу. Якась невидима сила підхопила розпашілого Льончика, мов билинку покрутила над землею і кинула в безмежну непроглядну прірву. Опам’ятався він від страшенного холоду і болю, який пронизував його заніміле, затиснуте у мокрий до нитки одяг тіло. Розплющивши очі, Білич побачив блідого переляканого товариша, котрий всю грозу просидів біля нього, а коли Льончик опритомнів, з нелюдськими зусиллями дотягнув його до дідової хати. А згодом він врятував другові життя, коли вони разом з сільськими хлопцями на леваді спробували осідлати гнідого рисака, щоб покататися. Білич відмовляв їх від тої небезпечної справи, бо перед тим йому явилося страшне видіння, в якому провіщалася смерть. Лише Віталик повірив йому. Зате сусід­харцизяка Василь відмахнувся від Льончикової поради, рисак схарапудився і поніс. Хлопець не втримався, на льоту впав з коня і загинув. Так, своїм передбаченням, неодноразово йому вдавалося врятувати життя багатьом побратимам­афганцям, серед котрих був і Кадаєв. Цей кремезний горянин і досі вдячний Біличу за таку послугу і платить не тільки вірною дружбою. Ось і сьогодні вночі, коли до нього подзвонила мама і повідомила, що його дружину Ліну, котра була вагітна на восьмому місяці, в тяжкому стані забрала карета швидкої допомоги, Руслан витягнув з сейфа п’ять пачок зелених і на відмову їх взяти Льончиком, сказав:

– Жизнь твоего родного человека, это часточка моей жизни. Не возьмешь – обижусь до смерти… Езжай, брат, спасай жену. А этот мусор мы с тобой ещё заработаем…

Злива посилилась. Двірники не встигали згортати зі скла вологу. Важке непроглядне рядно дощу все довкола притискувало до землі своєю необ’ємною масою. Яскраві промені потужних фар не могли пробити суцільний потік води, тому Білич їхав майже навпомацки. Орієнтуватися доводилося по ледь помітних габаритних вогнях переднього ваговоза. Несподівано від тіні легковика, що стояв обіч шосе, відділився людський силует і кинувся на переріз Льончиковому “Шевроле”. Щоб уникнути зіткнення з жіночою постаттю, яку в тьмі висвітили жмути проміння ліхтарів, він рвучко крутнув кермо ліворуч. Позаду пронизливо завищали гальма, різко, шматуючи шумовиння проливної зливи, пролунали сигнали клаксонів. Білич до останку натиснув на газ. Авто аж підстрибнуло, рвонуло вперед. В ту ж мить він помітив, як на нього насуває темна гора двоповерхового автобуса. Не роздумуючи, крутнув кермо праворуч. Машини дивом розминулися.

– Слава Богу! – вичавив з себе Льончик. – Здається, пронесло.

Вчепившись поглядом за білу розподільну лінію на асфальті, він вперто мчав далі. А в голові вже вкотре прокручувалася ця страшна пригода. І кожного разу все певніше переконувався, що той легковик була вишнева, знайома йому, “Тойота”.

– Значить, все шо сьогодні діялось зі мною, це не випадковість, – розважливо підсумував свої думки… – І кому воно треба?

Він зиркнув у дзеркало, але позаду лишень проглядалася сіра пітьма. Зате перед очима поволі розвиднялося.

– Комусь хочеться зі мною повоювати. Хочеться – повоюєм, – промовив без злості Льончик, намацав під водійським сидінням подорожню сумку, витянув її і поставив поруч.

За хвилину з­під наспіх зібраних речей, він дістав відполірованого до блиску пістолета, великим пальцем зняв із запобіжника, поклав зверху на сумку і прикрив газетою.

 Нарешті смуга дощу закінчилася. Ясне червневе сонце вже перевалило через полудень і поважно пливло по чисто вимитому блакитному небі до заходу. Льончик полегшено зітхнув, дістав з кишені джинсів мобільника і набрав Лінин номер. Але трубка повідомила, що абонент в зоні недосяжності. Міркуючи, що це могло б значити, він набрав маму. І там ніхто не відповідав.

До відчуття небезпеки, яке переслідувало Білича після дорожньої пригоди в зливу,скніючої втоми від довгого переїзду, у душу закрався ще й в’їдливий неспокій за дружину Ліну. Щоб хоч трохи розвіяти тривогу, він увімкнув магнітофон. Салон наповнився ритмічною мелодією Елвіса Преслі. Ще з юнацьких літ Льончик захоплювався піснями Короля рок­н­ролу, за шалені гроші купував привезені з­за кордону платівки, переписував у друзів магнітофонні записи. Він так запав на Елвіса, що майстерно навчився грати на гітарі, ледь не щодня вечорами сидів на бульварі Шевченка під каштанами в компанії ровесників і пробував калькувати його пісні. Преслі супроводжував Білича скрізь, куди б доля не закидала. Десять років тому, навесні, він повернувся з чеченських гір додому і був ошелешений новиною: його дружина Лариса сплуталася з якимось російським бізнесменом, забрала семирічного синочка і виїхала до Москви. Злість аж роздирала Льончикові груди, жага помсти ні на хвилину не покидала в ті дні. Заспокійливі розмови з мамою, зустрічі з близькими та друзями розрадили його. Щоб якось розвіятися, Білич зібрався і поїхав до Віталика Конельського, який працював митником у Львові. Блукаючи вузенькими вуличками вечірнього старого міста, він вибрів до Політтехніки, де галасливим юрмищем під пісні Елвіса веселилися студенти. Ось там Льончик і познайомився зі стрункою вродливою русявкою з блакитними, як волошки, очима п’ятикурсницею Ліною, яка теж не без захоплення слухала рок­н­рол Преслі. Цілісінький місяць він наполегливо шукав зустрічі з дівчиною, дарував букети квітів і терпляче чекав. А коли Ліна захистила диплом, він запропонував їй руку і серце, на що дівчина відповіла згодою. З того часу вони не розлучалися. Лишень навесні, після довгих Русланових умолянь попрацювати в розвідзагоні, Льончик поїхав до Грозного, щоб заробити хоч трохи грошенят, які так знадобилися б до народження їхнього довгожданного малюка. Видко, там в рідному місті над Дніпром, де з його мамою живе кохана Ліна, і справді щось сталося страшне і незбагненне, бо він ще ніколи не відчував такої душевної непевності.

“посьолок Должанский 2км”– на голубому тлі показчика прочитав Білич.

Він стишив швидкість авто і якось, ніби мимоволі, зиркнув на подорожню сумку, яку так і залишив її на сидінні. За хвилю рука все ж потяглася до газети. Повагавшись, Льончик поклав її на місце і тихо промовив до себе:

– Усе що лежить на видноті – стає ніби­то невидимим, москальським підмажу, а від своїх – Віталик застрахує.

Так і сталося. Російські митники знехотя просканували Льончикового легковика, проглянули документи, куди він поклав стодоларовий папірець, і побажали щисливої дороги. Зате на українському пропуснику стояла черга. Ще здалеку, очікуючи догляду, Білич помітив кремезну постать друга. А, коли порівнявся з ним, почув суворе:

– Ваші документи.

Льончик вибрався з машини, поволі подав потрібні для догляду папірці і, ніби між іншим, запитав:

– Товаришу майор, а як там у Гірському Тікичі карасі ше ловляться, чи може вже виморило?

Віталій пильніше придивився до власника помаранчевого “Шевроле”, вхопив його в міцні обійми і на радощах вигукнув:

– Льончику! Друже! Якими шляхами тебе прибило сюди?

– Усе в руках Господніх.

– Ну, добре. Під’їжджай ген до того найкращого будиночка. Я зараз… – і, ступаючи до напарника, що перевіряв інше авто, додав: – Хоч трохи погомонимо.

У прохолоді затишного кабінета начальника митниці, за філіжанкою запашної кави, Льончик розповів другові про телефонний мамин дзвінок, про несподівану зустріч з “пророчицею”, про пригоду під зливою на трасі та про свої спостереження і міркування щодо невипадковості тих епізодів. Конельський встав з­за столу, кілька разів у мовчанці кроками поміряв кімнату, врешті мовив:

– Якби не знав тебе та твої пророцькі здібності, то сказав би, що все брехня. А так лише розведу руками. Твоя ситуація безпорадна: їхати небезпечно і не їхати – не можна. Та все ж…

Раптом Віталій замовк. Його погляд прикипів до шиби, а на обличчі відбилася тінь стурбованості. Білич, помітивши переміну в настрої друга, теж визирнув надвір. З подвір’я пропускника поволі виїжджала вишнева “Тойота”. Неприємний холодок поповз по спині, чоло покрив дрібний піт. Він не боявся сутичок з видимим ворогом, але невідомість дратувала його і страшила.

– То я не помилявся. Це вони мене пасуть всю дорогу. Цікаво, хто? – тихо пробубонів Льончик і схопився на ноги.

Друзі, мов по команді вибігли на ґанок, озирнулись, але “Тойоти” ніде не було. Вона ніби розтанула у надвечір’ї.

“До Полтави тебе супроводжуватимуть мої колеги. А далі покладайся на себе. Тобі ж не звикати. Коли шось.., дзвони. Підніму на ноги всю Україну,” – Льончик пригадав прощальні слова Конельського, коли біля знака “Полтава” позаду двічі моргнули фари автомашини супутників. Троє дужих молодиків, котрих Віталій представив перед від’їздом, і з якими Білич лишень познайомився в кафе придорожнього мотелю, де нещодавно зупинилися, щоб заправити автомашини та й самим щось перекусити, прийняли його в свою веселу компанію. Кумедні історії, що оповідали по черзі хлопці, підняли і йому гнітючий настрій.

– Ну, дзвоніть, коли шо, – після короткого перепочинку, потискуючи Льончику руку, мовив старший з подорожніх Роман.

– Допоможемо, допоможемо… – підтримали і хлопці, вмощуючись на задньому сидінні авта.

Білич мимоволі усміхнувся, витягнув з кишені теніски візитки, поклав у бардачок.

– Гарні мужики, але біда не завжди підстерігає, де ви зможете допомогти, – прошепотів іронічно, озирнувся, мигнув у відповідь задніми підфарниками і добавив швидкості.

Нічне, осяяне міріадами вогнів місто, залишилося позаду. Поодинокі зустрічні автомобілі двооко розсікали безкрайню темінь, яка щомиті робилася ще непрогляднішою, зловіщою. З динамиків приймача, що наповнював салон живим жеботінням, пролунало пікання, що сповіщало про північ. Льончик підкрутив звук і подумав:

– “Ше три годинки і буду вдома. Хоч би з Ліною було все нормально.”

Здалеку назустріч швидко наближалися два вогники потужних фар.

– Хтось дуже поспішає на той світ, – уголос підсумував Білич і притиснувся до правого узбіччя, щоб звільнити простір лихачеві, бо таким і на широкій дорозі буває замало місця.

Раптом яскравий зайчик, що відбився десь за спиною від полірованої поверхні, ковзнув по люстерку заднього огляду і вдарив Льончика по очах, засліпивши їх. За мить він оговтався і почав пильно оглядати дорогу позаду. На відстані, щоб не привертати увагу, за ним невідступно без освітлення рухався темний силует автомашини. Нестримна злість охопила все його єство. Він гарячково схопився за пістолет і перше, що думав зробити, це зупинитися і роздивитися переслідувачів. Але патрульна міліцейська машина, яка з мигалкою і сиреною швидко наздоганяла якогось нічного любителя їзди з вітерцем, остудила його пил та підштовхнула до поміркованості. Скориставшись нагодою, Льончик пригальмував, щоб хоч трохи розгледіти противника, але той ніби розгадав його намір, звернув на узбіччя і зупинився.

– Ладики!– рішуче процідив крізь зуби Білич і натиснув на газ. – Зараз полоскочу декому нервішки. Подивимось в кого вони міцніші.

Він промчав кілометрів двадцять до першого перехрестя, розвернувся, постояв якусь хвилину, ніби розмірковував над правильністю свого рішення, і поїхав назад. Світло авта, що рухалося попереду, висвітило темно­вишневу “Тойоту”, яка вискочила з­за фури і готувалася до обгону. Льончик викермував свій “Шевроле” на середину шосе і спрямував їй назустріч.

Водій помітно занервував, заморгав фарами, але він вперто мчав на зближення. Раптом “Тойота” загальмувала і рвонула праворуч. Її, мов іграшкову, закрутило, підкинуло вгору і, перекинувши кілька разів, жбурнуло в кювет. Дзенькіт битого скла, скрегіт металу на хвилину заповнив літню ніч. Уже в боковому дзеркалі Білич побачив яскравий спалах вогню, що виривався з понівеченої, так ненависної йому “Тойоти”. Невдовзі він розвернувся, обминув автомашини роззяв, котрі невідомо звідки взялися і вишикувалися поблизу страшного вогнища, і попрямував у своєму напрямку. Монотонно гурчав двигун і наганяв спокій на збуджене, напружене, мов струна, тіло. Йому б радіти за отриману перемогу над невидимим ворогом, але в душі панувала якась непевність, що породжувала огиду до себе. Білич не раз бачив смерть, але ж то було на війні. А тут він навіть не знав, скільки людей загинуло в спровокованій ним аварії.

Дорога пірнула в байрак, і перед очима Льончика відкрилася дуже знайома картина: з іншого боку пагорба з увімкненими фарами спускалася велика, схожа на військову, автоколона, яка відразу відродила в пам’яті афганський тракт між Гератом і Кандагаром, побратимів у повному екіпіруванні в прикритті “зеленця” і чорні , сповиті ніччю, гори. В мобільнику пролунала музика настроєна на мамин номер і повернула його з задуми.

– Слухаю, мамо.

– Льончику, – пролунав голос мами, перемішаний зі зхлипуванням. – Мені передзвонили з лікарні і сказали, що годину назад померла…

Далі він вже нічого не чув. На шосе перед його машиною виникла жіноча постать схожа на Ліну. Щоб не збити жінку, Білич крутнув ліворуч. Різкий звук сигналу розірвав ніч. Яскраве пронизливе світло боляче рубонуло по очах. Страшний удар підкинув його в повітря. До слуху знову долинув скрегіт металу, дзенькіт битого скла... А далі Льончикові зробилося неймовірно легко. Все довколаповільно, мов дощ байрак, заполонила тиша.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГОЛЮШКА

 

У блідому сяйві повного місяця поміж колгоспними ланами стелилася ґрунтова дорога. Вона обшмуляною лозиною обгинала схил Лисої гори і розчинялася в темряві. Голюшка дибуляла задерев’янілими босими ногами по ще теплій, нагрітій червневим сонцем пилюці й загнаною перепілкою зиркала навсебіч. Посеред пшеничного плеса здіймалася чорна багатоголова химера. При найменшому поруху вітру вона загрозливо ворушилася, рипіла і, здавалося, рухалася дівчині навперейми.

Голюшка твердо знала, що то гай над яругою, але зараз, вночі, їй, самітній серед поля, уява малювала найнеймовірніші жахи. По молодому пружному тілу холодними хвилями прокочувались дрижаки. У скронях наче молотом гупало.

– Спаси і помилуй. Спаси і помилуй... – несвідомо шепотіли вуста, а ноги поволі, але вперто, ступали вперед.

– Ких­ких­ких­ких! – громом розірвало тишу і шумливо шугонуло над головою.

Закривши лице руками, ніби відгородившись від небезпеки, дівчина закам’яніла...

 

У сім’ї Голюшка росла одиначкою. Була гарна собою. А коли подорослішала, то стала ще вродливішою. Її біле кругловиде личко, обрамлене пишним волоссям, великі темно­­сині очі, над котрими ластовиними крильми розпустилися брови, та струнке, мов виліплене з воску, тіло просто притягувало до себе погляди. Батько Голюшки мав клапоть землі, пару коней, а найдорожче – золоті руки. Він самотужки зробив косарку, молотарку і тому в селі вважався чи не найзаможнішим.

Немало було заздрісників у Свирида і на його добро, і на доньку­красуню. Не одному з хитрунів праглося задарма покористатися всим тим. Вони й топтали стежку до хазяйського порога, сватаючисть до дівчини. Та Голюшка давно вподобала Якова Смея: високого, широкоплечого, але тихої вдачі парубка. Теплими весняними вечорами вони сиділи над Тікичем, під плескіт потоку вслухалися в тьохкання солов’я і мовчали. Без слів обоє розуміли одне одного. Щось велике, незбагненне поєднувало їхні серця. Та несподівано на них звалилася біда. Якова забрали в солдати. Згодом він відгукнувся з далекого Сибіру. Довго побивалася Голюшка, але нове лихо приглушило біль розлуки. По селах почали ходити активісти. Спершу вони агітували, а далі заганяли до колгоспу. У їхньому селі таким завзятцем був більмоокий, кривоногий Каленик. Він зібрав синьоносих волоцюг Мамчура Грицька та Керчика Петра, почепив через плече гвинтівку і повів свій актив по хатах.

Каленику, як і всім сільським парубкам, подобалася Голюшка. І він навіть пробував до неї залицятися. Але отримавши облизня, затамував злобу на всю її сім’ю. Тому першим у списку на розкуркулення стояв батько Голюшки. За один день все багатство було розпотрошене, а самого Свирида під конвоєм відправили до Вінниці. Удвох з матір’ю залишилася Голюшка у порожній, пограбованій активістами хаті. Довгими осінніми вечорами вона часто плакала, заховавши личко в подушку, згадувала Якова і молилася, аби він повернувся.

Сірою вороною промайнула осінь, а за нею – непривітна зима. З кожним днем все гостріше відчувалися на немічних людських тілах обійми кістлявих пазурів голоду. Тонкі, мов засушені вітровієм бадилини бур’яну, зі вилицюватими обличчями тіні виповзали з обійсть і брели в поля, на луки в пошуках чогось їстівного, бо колгоспні пайки вже давно скінчилися. Старі й діти пухлі, змарнілі лежали в холодних хатах. Голюшка з матір’ю доїдали останню картоплю, приховану з осені на городі, і жахалися свого майбутнього. Одного вечора в двері хтось нахабно загрюкав. Голюшка боязко припала до шибки. В непроглядній темряві вона ледве видивилася вуглувату чоловічу постать. Щось бридке холодне заворушилося під грудьми, наполоханим пташеням затріпотіло серденько, страх в уяві намалював огидну потвору. Незваний гість, з усього маху гупнувши кулаком у двері, загукав:

– Голюшко, одчини, бо вивалю двері з одвірками.

Дівчина відсахнулася від вікна, бо пізнала голос Каленика, і перелякано подивилася на матір. Та, похитуючись від кволості, мовчки подалася в сіни.

– Ти мною брезгуєш? Думаєш, шо дождешся Якова? – блимнувши більмом, варнякав Каленик. Його кругловиде, червонощоке обличчя засмикалося у лукавій посмішці. – Дзуськи! Мені на все чхать. Я довго чекав і сьогодні прийшов на тобі женитися.

– Краще втоплюся в річці, ніж вийду за тебе, – вигукнула Голюшка.

– Багато вас таких уже втопилося, – єхидно хмикнув непроханий гість. – Ось коли здихатимеш від голоду так, як інші, тоді згадаєш про мене. Але це все балачки, – Каленик повернувся до матері: – А ти, стара, умов свою дурну лярву, а там, дивись, і Свирида витягнемо з допра.

Мати заплакала, і Голюшка метнулася до неї. А Каленик хазяйновито дістав з торбини білу хлібину, пляшку горілки, виклав на стіл і продовжив далі:

– Ось вам їдла на заморку, а то ше виздихаєте до післязавтра.Так шо чепуріться до весілья.

Поскрипуючи хромовими чобітьми, Каленик вийшов зі світлиці. Лише їдкий самогонний перегар, перемішаний з тютюном, довго нагадував про нього.

Весілля Каленик влаштував на славу. Вкритий червоною, взятою в сільраді, скатертиною стіл прикрашали велика макітра з варениками, кілька мисок з вареною картоплею, полумисок з тюлькою і пожовклими шматочками сала. А посеред тієї смакоти височіла чимала обплетена рогозою сулія з самогоном. Запрошені гості – червонощокі начальники району, голови сусідніх колгоспів – дивилися на Голюшку, як на картину. І заздрісно прицмокували. Каленик, метушився біля них, ходив, запобігаючи кожній забаганці. Голюшці було страшно, і вона боялася навіть поворухнутися. Їй здавалося, що вона сидить на похороні. Надвечір гулянка перетворилася на звичайнісіньку п’янку. В хаті панував гармидер. Гості співали, лаялися, смикаючи один одного за одяг, дехто куняв, поклавши голову між посуд, а один з представників району сповз під стіл і там спав. Зате інший, молодший, районний начальник підсів до Голюшки. Молов щось незрозуміле та безсоромно обмацував її тремтяче тіло. Несподівано нагодився Каленик. Він відсторонив нахабу, підхопив наречену на руки, поніс до сіней. Раптом дівчина ніби прокинулася зі сну. Вона випручалася, з несамовитою силою штовхонула ненависного жениха і крізь розчинені двері гайнула в сіру пелену вечора. Бігла не відчуваючи під ногами землі. Тупіт Каленикових ніг позаду надавав їй сили. Ось рівчак, трухлий перелаз, вросла в землю стара хата. Чорна пащека дверей була розчахнута. Голюшка без вагань кинулася в той отвір. У темряві вона розгледіла кістляву скарлючену постать бабусі Христі, котра над чимось вовтузилася. Та ніби давно чекала на Голюшку, трохи розігнулася і гачкуватим пальцем показала на піч. А сама поволі подибала до виходу.

Незабаром біля хати почувся тупіт ніг, і через поріг ступив Каленик.

– Де вона? – відхекуючись, гаркнув він.

Але баба, здавалося, не чула його. Вона щось дістала з пазухи, шепочучи, пом’яла його в руці і зненацька жбурнула Каленикові межи очі. Той відсахнувся, позадкував і з усього маху телепнувся на землю.

– Відьма! Відьма! – нажахано заверещав Каленик. Він зірвався на ноги і дременув геть.

За мить гупання ніг поглинула народжена ніччю тиша.

 Бабу Христю Голюшка знала з дитинства. Про неї по селу ходили різні небилиці. Але те, що стара допомагала людям, викачувала переляк, лікувала “рожу”, замовляла зубний біль, дівчина знала напевно.

– Злізай, моя дитино. Той упир сьогодні більше не вернеться, – прошамкала баба Христя.

Цілу ніч у темній холодній хаті вони гомоніли удвох. Голюшка розповідала про свої біди, а баба – про своє довге нелегке життя. Христя повідала, що її чоловіка Саву розстріляли більшовики лише за службу сина Кіндрата “батькові” Махну. Кіндрат десь бродить по закордонах, якщо ще живий, а вона тут одна­однісінька гибіє.

На сході зарожевілося. Баба Христя зиркнула у вікно, важко зітхнула і промовила:

– Як подивлюся на цей світ, то аж плакать хочеться. Помирають же молоді хлопці, дівчата, маленькі дітки. А мене стару і смерть не бере. Певно, чимало гріхів маю.

– Але ж ви і помагали людям, – тихо заперечила Голюшка.

– Еге ж, моя дитино, і багато гріхів людських взяла на себе, – вона прихилилася до Голюшки і, зазирнувши їй в очі, запитала:

– А мо’, ти, доню, переймеш моє уміння? Я ж тобі поможу счихатись Каленика.

Невимовна радість охопила Голюшку. Кожного дня, кожної хвилини вона мріяла про диво, котре позбавило б її від цього волоцюги. Бо як вона подивиться в очі Якову, коли той повернеться? Дівчина ледь чутно відповіла:

– Я згодна, бабуню Христе, згодна.

Мов на крилах, Голюшка летіла додому. Їй здавалося, що до неї все довкола усміхається: сонце, котре видерлося на світ із­за гори, незвично порожні вулиці, обійстя. Вдома вона застала неймовірний безлад. По подвір’ю валялися розтрощені горшки, пір’я розірваних подушок, зірвані із завісів двері. А вікно роззявило чорні пащі на місці розбитих шибок. Назустріч, хитаючись, вийшла змарніла від безсоння, згорьована мати. Ніби над покійником, вона заголосила:

– Ой дитинко моя безталанная! І навіщо я тебе народила собі на біду? Шоб дивитися на твої муки й самій страждати, як той супостат, несусвітній пройдисвіт, глумитиметься над тобою? Вчора ж явився, мов мана, потрощив усе в хаті гірше зарізяки останнього. Та ше й грозився, шо зморить голодом, коли не повернешся до нього. Утікай, моя доню. Утікай куди очі дивляться…

Голюшка заперечно похитала головою, обняла, поцілувала матір і побрела до панського двору, де проживав Каленик.

Шістнадцятирічним хлопцем Каленик прибився до села з будьоннівцями, котрі переслідували здрібнілий загін “батька” Махна. Командування зоставило його проводити виховну роботу з несвідомими селюками. Він поселився у спорожнілій хаті край села й завзято взявся за справу. Пробував скликати мітинги. Але селяни лише усміхалися, лукаво позираючи на миршаву, кривоногу, з більмуватим оком постать Каленика. Брався за створення комуни на панському дворі. Та до неї пішло тільки кілька волоцюг. Це окрилило Каленика, і він ще заповзятливіше заходився господарювати в селі. П’яні дебоші, розбої лякали односельців. Але Каленикові все сходило з рук, бо мав підтримку з повіту. Сільські молодиці чи баби, щоб утихомирити дітвору, казали:

– Тихо, дітки, а то прийде Каленик і забере вас у мішок.

І діти змовкали, нишкли.

А коли селами з голосінням і зойками поповзла колективізація, Каленик обіруч вхопився за неї. Незабаром він переселився у панський будинок, одягнув шкірянку й галіфе і в супроводі двох активістів поплівся вулицями села, роздмухуючи хмари тютюнового диму та перегар самогону. Як у страшному сні опинилася Голюшка після повернення у панський будинок. Першого ж дня Каленик прителіпався додому безтямно п’яний і несамовито побив її. Відтоді вона сторожко спостерігала за шляхом і, помітивши одноколку, на котрій похитувався чоловік, через вікно мерщій тікала з дому. Навіть коли Каленик був тверезий, Голюшка відчувала на собі його їдучий пронизливий погляд. Їй здавалося, що він кожної миті кинеться на неї з кулаками, і по тілу прокочувалося нестримне тремтіння. Ледь не кожного дня Голюшка відвідувала бабу Христю, допомагала їй, набиралася її науки. Старенька з обіцянкою звести зі світу Каленика не забарилася. Вже наприкінці весни з ним почало щось діятися. Він прокидався серед ночі, дерся на стіни. А коли попадав на двері, по­звірячому ревучи, вибігав надвір. Забрьоханий, знесилений, на світанні повертався назад.

В душі Голюшка раділа, бо бажання пошвидше позбавитися Каленика затьмарювало все на світі. А ще той лист від Якова, в якому він писав, що скоро приїде додому, підштовхував її завзятіше виконувати бабині поради. Всі вони вдавалися Голюшці напрочуд легко. Труднощі виникли тільки з чорним котом, бо голодний люд дуже порідив цих тваринок. Але й з цим жінка справилася. А сьогодні, під сяйвом повновидого місяця, Голюшка наважилася зробити найголовніше. Без того, казала баба Христя, їй не обійтися, якщо хоче добитися свого. Ось тому вона йде цією польовою дорогою, хоч їй так невимовно страшно.

Голюшка розплющила очі, крізь пальці поглянула на світ. Місяць­повня спокійно світив, як і раніше, тихо шелестіло пшеничне поле, десь недалеко відгукувався перепел. Жінка з полегшенням зітхнула і провела рукою по пишній округлості персів. Між ними у пазусі вона заховала заповітну кісточку чорного кота, без котрої всі її старання просто не матимуть ніякої сили. Голюшка доторкнулася до неї крізь полотно сорочки і задоволено усміхнулася.

– Моя дитино, до роздоріжжя ти повинна йти голою, – невідомо звідки пролунав голос баби Христі.

Голюшці здалося, що баба десь поруч. Вона озирнулася довкола і, нікого не помітивши, боязко промовила:

– Ні­ні, я не можу так. Я краще пройдуся одягненою, а коло дуба, неподалік розпуття, зроблю, як треба.

І жінка, ніби баба Христя невидимкою супроводжувала її, сміливо налягла на ноги.

Місце, де височів одинокий крислатий дуб, в окрузі називали Дубиною. Старі люди казали, що колись зростав тут справжній дубовий ліс, а зараз рівне поле, котре навхрест перетнули дві дороги. Цю місцину люди ще називали Відьомською причасницею. Саме сюди прийшла Голюшка. Вона зупинилася в тіні розкішної крони дуба, озирнулася довкола і зняла з себе білу полотняну сорочку. Взявши в руки заповітну котячу кісточку, несміливо, ніби на неї зиркали сто пар очей, вона вийшла на роздоріжжя. Бліде проміння відразу обняло оголене тіло жінки. А місяць, як єдиний свідок, здавалося, аж примружився від задоволення, спостерігаючи за людською вродою. Густе чорне волосся, що обрамлювало красиве личко, спадало на тендітні, ще дівочі плечі. Повні пружні груди переходили у тонкий стан, а далі розбігалися на дебелих стегнах і закінчувалися стрункими різьбленими ногами. У кучерявих волосках заповітного трикутника вигравали нахабні іскорки місячного сяйва. Голюшка поклала в центрі перехрестя свою дорогоцінну ношу, обернулася через ліве плече і пішла по колу з заходу на схід.

– Із лісів дрімучих, із боліт тягучих, із річок глибоких, із степів широких…– шепотіла вона заклинання, котре навчила баба Христя.

Жінка робила незвичайні рухи: то звивалася змією, то ніби летіла пташкою, то бігла звіром. Хода швидшала і швидшала. Серце вже ледь не вискакувало з грудей. Дихання спирало. Пекло у горлі. Раптом Голюшка зупинилася. До її слуху долинув дикий тупіт копит. Вона повернулася на звук. Дорогою, прямо на неї, мчав велетенський бугай, його булькаті очі горіли червоним вогнем. А за ним летів чорний огир. Кінь басував, аж з­під копит розліталися іскри. Позаду напирав табун інших тварин. Голюшку скував нестримний страх. У голові дзвоном відлунював баби Христі голос:

– Щоб не сталося, постарайся не злякатися.

Першим бажанням було втікати. Але ноги ніби приросли до землі. Гарячі голки вп’ялися їй у тіло. На очі наповзла сиза пелена. Світ гойднувся. Твердь виповзала з­під ніг. Голюшка полетіла у непроглядну прірву.

 

Над селом зависли обважнілі, розбухлі від вологи, темні хмари. Раптом гучно гарикнув грім, луною зойкнув у вільшанику над Гірським Тікичем і покотився у далечінь. Голюшка поволі зіп’ялася на неслухняні ноги, розпрямилася. Вона поглянула на Лису гору, що ген за лугом здіймалася у захмарене небо. Схил, котрий підбирався до самого Тікича якраз напроти острова, вже заволокло сизою пеленою. Колись давно, – Голюшка зараз не пам’ятала: чи їй те приснилося, чи було насправді, – саме на цьому схилі свій шабаш святкували відьми з окружних сіл. З поради баби Христі вона теж туди прибула. Але її там не прийняли. Одна відьма з рудим до пояса волоссям, – видко, старша, – вийшла з гурту своїх сестер, котрі танцювали якийсь дивний танок. Висвічуючи в місячному сяйві оголеним пишним тілом, вона стала перед Голюшкою, взялася руками в боки і заявила:

– Ти не витримала іспиту Нечистого, тому забирайся геть.

І Голюшці нічого не залишалося, як повернутися додому. А ось вже більше п’яти десятків літ саме в цей час із настанням повня із нею щось діється. Серед ночі її тягне в поле, на схили гори, де вона блукає до світання. За це односельці її вважають божевільною. Та вголос не кажуть. Бо не одному в селі, а й в навкруг вона допомагала: то викачувала переляк, знімала пристріт, то лікувала “рожу” й сухоти, то виводила відьомські навроки.

Сьогодні до схід сонця до неї теж привозили дитину аж із сусіднього району. У дитятка почався перехід. І якби батьки не звернулися до Голюшки, то воно б зосталося калікою.

Велетенські важкі краплі дощу гучно забарабанили по листках картоплі, кукурудзи, гарбузів, швидко наближаючись до подвір’я. Сухими граблюватими руками Голюшка підхопила ослінчика, на якому завжди сиділа під старою дуплуватою грушею, спостерігаючи за сільською вулицею, лугом, дорогою край Лисої гори, і подріботіла до ґанку. Блискавиця розсікла сутінь. Грім струснув землю, і дощ з новою силою хлюпнув донизу.

Голюшка здригнулася, спіткнулася на східцях ґанку і ледь не впала. Вона сіла на ослінчику і важко зітхнула:

– Ху­у­ух. Шось мені так тяжко. Мабуть, скоро покину цей оглашенний світ. Сьогодні вночі приходив до мене покійник Яків, кликав до себе.

Дощові струмені дзвінко барабанили по козирку, шелепотіли по листках винограду, що стіною обплів ґанок, і з дзюрчанням стікали на подвір’я. Голюшка слухала грозу. А пам’ять переносила її в страшну червневу ніч на перехресному шляху, що перевернула все Голюшчине життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

ДУША БОЛИТЬ

 

Над селом зависли білі кудлаті хмари. Вони опустились так низько, що здавалось, ось­ось упадуть і розчавлять своєю незбагненною вагою все довкола: біленькі, але зажурені хати, колгоспне обійстя з обдертими і забризканими гноєм та багнюкою будівлями, брунькаті, готові розпуститись кожної миті ніжними листочками дерева і яскраво­зелені острівці першої трави. Не було чути ні гудіння двигунів, ні щебету птахів. Лише стоголосе безладне ревіння проривалося крізь розбиті вікна корівників і глухо розліталося навкруги. Єдина зігнута фігура у благій одежині й потертому до білого кашкеті маячила неподалік силосної ями. Це Степанко Сось, нічний колгоспний сторож, щось збирав. Односельці його прозивали Сивим Дияволом. Але про те, що він мав золоті руки і добре серце, знали не тільки односельці, а й в усіх довколишніх селах.

– Степане, а що ти тут вигрібаєш? Може, скарб якийсь? – насмішкувато запитав молодий ветеринар, що мов із­під землі виріс біля старого.

Від несподіванки Степанко здригнувся і, випроставшись, насмішкувато поцікавився:

– А ви, добродію, бажаєте вступити в долю?

– В долю? Ха­ха­ха! – єхидно засміявся молодик. – Та я вже давно в ній. От тільки ти, мабуть, зовсім з глузду з’їхав, що хочеш оцими крихтами нагодувати ціле стадо, – киваючи на зібрану Степаном купу пересохлого силосу, продовжував ветеринар.

– Христос п’ятьма паляницями нагодував цілий народ, – твердо відповів Сось.

– Ти ж не Христос, – не відставав молодик. – Краще назбирав би мені, то я хоч би чарку тобі налив.

Але Степанко не звертав на те ніякої уваги.

– Тьху, дурень! – той плюнув і пішов геть.

Голову старого обсіли важкі думки: “Ой, Боже, Боже. Прибрався, наче дівка на весілля, і прийшов на роботу. Яка на фермі з нього буде робота? А сам, щоб міг, то все з колгоспу додому перетягнув би. Не раз казав голові, що розкрадають корми і нічим буде годувати худобу. А він мені: “Не твоє діло”. От і дохазяйнувались, що раз на день гнилою соломою годують корівок. Стоять, мов скелети, а ревуть – аж моторошно. Що вона винна, ця безсловесна худобина? Вчора знову був у голови. Кажу, що появилась молоденька трава, можна потроху підпасати. А він як розійшовся, то ледь не побив”.

– Подивіться, подивіться, дівчата! – пролунав дзвінкий жіночий голос. – Старий Степанко, либонь, для наших корівок готує вечерю. Всіх не нагодуєш, Степане, – загукали три доярки, що проходили неподалік.

– Не знали ви голоду, і дав би Бог, щоб ви його не знали, – хрипло гукнув їм услід Степанко. – А я його спробував на своєму віку.

Ще десятилітнім хлопчаком у тридцять третьому він відчув на собі кістляву руку голоду. На все життя залишилося в пам’яті, як він з братиком і сестричкою ловили річкових молюсків у холодній воді, а ввечері їх смажили і всією сім’єю їли. Як збирали потайки почорнілі колоски і всілякі їстівні корінці трав. Перетирали і їли. Голод забрав майже всю сім’ю. З тринадцяти душ залишилися тільки він та бабуся Федора. Вона і поставила його на ноги. А влітку сорок першого провела на війну. Та не довго довелося Степанові воювати. Восени під Уманню попав у полон і опинився в концтаборі аж у Польщі. Голод, непосильна праця не одного зламали і загнали на той світ. А він, Степан, витримав усе, дякуючи Богу. Та ще поталанило втекти з двома товаришами. Майже два роки партизанив у польських лісах. У сорок п’ятому біля Вісли загін з’єднався з нашими військами. Думав, що пошлють на передову, та де там. Замість передової почали тягати по спецвідділах. Пришили “зраду Батьківщини” і відправили на Колиму золото намивати. От де було пекло! Живі заздрили мертвим. Холод, голод та ще й знущання наглядачів, не кажучи про каторжну роботу. Як він вижив? Господь його знає! Але дотягнув до п’ятдесят третього. Повернувся в рідне село, а тут, як кажуть, ні кола ні двора. Хоч сядь та й плач. Добре, що добра душа знайшлась, вдова Ганна. Вона його й прийняла до себе під стріху. Але й тут не пощастило, бо Ганна скоро захворіла і померла. Так і дожив він до семи десятків. А людям хіба розкажеш про свої болі та жахливі сни? Вони його називають диваком, та нехай...

Степанко розігнув зомлілу спину і витер спітніле лице зашмуляним до блиску рукавом. Перед ним лежало аж три купи силосу. Він посміхнувся і прошепотів ледь чутно:

– Хоч трохи поласують бідолахи. Та й мені пора пообідати, – згадав старий і попрямував до колгоспної їдальні.

Кухарки вже збирались іти додому, коли зайшов Сось. Сердиті та неприступні, вони все ж нагодували старого, і той, відпочивши на лаві, вже у сутінках побрів до місця, де працював цілий день.

– Що це, Господи? – промовив Степанко і зупинився там, де малися бути ті купки. – Де ж вони? Невже я заблукав?

Куп ніде не було. Важкий здогад ошелешив старого Сося.

– Украли! – задзвеніло в голові.

Щось мов здавило горло, і з очей струмками потекли гарячі сльози. Неначе п’яний, похитуючись, він підійшов до бетонного стовпа і присів біля нього в якомусь отупінні.

Вже на землю опустилась темна ніч, а Степанко все ще сидів у нестямі. І ніхто не знає, скільки він так просидів би, коли б не його вірний помічник Сірий. Пес підбіг до свого хазяїна і лизнув його в руку. Від гарячого дотику Степанко аж стрепенувся і, прийшовши до пам’яті, подивився довкола.

– А, це ти, Сірий? Привіт, друже, – грудним тихим голосом пробурмотів Сось. Він погладив собаку по голові і, підвівшись на ще хиткі ноги, важко побрів до свого корівника.

А рано­вранці на колгоспному обійсті вже панували гармидер і метушня. По селу валували собаки і люто рвали ланцюги. Люди, наполохані собачим гавкотом, вибігали з хат. Вони виганяли худобу, яка зголодніло спасала все з городів, і з лайкою та прокльонами гнали її вбік колгоспу. Оскаженілий голова сопучи бігав від корівника до корівника, немов шукав щось.

– Ось він! Спить, падло! – закричав голова, побачивши Степанка, що лежав на дошках, і з усього маху ударив старого під бік. Та той спав. Спав вічним сном.

Опівдні другого дня з­за хмари визирнуло сонечко. Невеличкий гурт людей повільно рухався по дорозі до цвинтаря. Старі люди на своїх немічних плечах несли домовину. А голова виїхав на чепурненькій легковушці і покотив до району.

Сонце заховалось за хмару, немов засоромившись побаченого.

 

Олександер ПРИЛУЦЬКИЙ