* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ПОКАРА Повість

22:15 19.05.2011

ПОКАРА

Повість

 

Котрий тиждень поспіль Євген Зубанюк перебував у якомусь дивному стані, жив ніби не так, як дотепер, – зовсім по-новому. Йому хотілося чогось особливого, великого, відчув приплив свіжої творчої енергії. Робота в районній газеті «Прапор Жовтня» ладилася. Однак його з редакції, мов магнітом, тягнуло до тих, що зароджували громадсько-культурне товариство імені колишнього добровірського етнографа Володимира Кобільника. Вони на сходинах без страху всі речі називають своїми іменами: чорнобильську аварію – спланованою акцією проти українців, війну і втрати радянського війська в Афганістані – бездарною політикою ЦК КПРС, вголос говорять про порожні вітрини магазинів, злиденне життя, нагальну потребу захищати рідну мову і все національне,  намовляють до бунту, пророкують неминучий розпад СРСР, плекають надію про свою незалежну державу. І при цьому кожний з них добре усвідомлює, що справді зважилися на найризикованіше, на найстрашніше, що могло тільки бути, – владі поконати сміливців, що муху розчавити.

Дехто в Добровірі цих перших мав за диваків, мовляв, чи не забули часом, в державі з яким режимом живуть, чи не відають, що комуністичне суспільство укріпилося й стільки десятиліть поспіль тримається на жорстокості, безбожності, мільйонних жертвах незгідних, морі  людської крові. У той же час всі збоку помічають, що вони не бояться убивців тіла, пам’ятаючи із Святого письма, що душі не  розстріляти.

Людям не сила далі мовчки зносити щоденні негаразди. Їхнє прагнення до кращого життя комусь належало приводити в діло. Саме неформали розтривожили пам’ять, марили надією, щоб бути серед вільних, а тому іншим відкривали очі на нагі факти утисків, свавілля, через які народне терпіння  доведене до межі  відчаю й зриву. У товариства з кожним днем зростало число однодумців, котрих цікавило, чи вже настала та слушна година, коли треба збирати сили.

Затія створити ще не зовсім всім зрозуміле угруповання серед населення невеликого районного центра Добровір породила природну цікавість, а в середовищі влади здійняла бучу. Першому секретареві райкому компартії Ковалюку керівники відділень міліції, КГБ  щоденно доповідали про політичну ситуацію, чорні замисли неформалів; що вони щось явно недобре затівають, брехливо прикриваючись ідеєю захисту української мови.

– Треба нам, Михайле Романовичу, – наполягав начальник районної міліції Пухков, – іскру погасити. З полум’ям можемо не дати ради.

Ковалюк від роду розважний. Був певний, що неформали діють у дусі горбачовської гласності, яка дала право вільно говорити про наболіле. Зараз він не поділяв категоричності головного міліціонера, бо сам не мав ясної думки, певності, генеральної вказівки зверху, що робити, а тому на донесення Пухкова реагував стримано, обачно і при цьому відверто демонстрував йому, що бунтарів не боїться.

Разом з тим Ковалюк чудово розумів, що горбачовська перебудова не покладе край загальній біді, не прибавить у магазинах продуктів, черг за ними не зменшить, а лише загострить безладдя. Раб до певного часу може вдавати покірного, але ніколи довго не буде вірним. Українці якраз тонко відчули, що настає нагода запанувати у власній хаті, що народне завзяття вже не похолоне, як би влада не демонструвала спромогу до помсти, приборкання непокірних поважати її закони, порядки.

А журналіст Євген Зубанюк просто згорав від бажання писати, писати про такі факти, настрої, думки людей, про такий розмаїтий, бурхливий та розгонистий час…

На нестримний ритм Євген налаштувався після того, як ближче зійшовся з тими, що групуються у товариство. Вони для нього після трагічного періоду шістдесятників були героями, політичними бунтарями новітньої епохи українського відродження. Радувало, що подібних їм з’являється дедалі більше у кожному селі, районному центрі, області, а також у самому Києві. Не було, не було їх і ось вони раптом виринули, наче з морської глибини. Разом вони становили неабияку силу і загрозу владі. Чорновіл, відбувши покарання в брежнєвській тюрмі, у Львові не притих, ні на що не зважає: знову завзято взявся за старе – комуністів аж дрижаки від нього проймають. Чудом не розстріляний Лук’яненко підпирав його прагнення донести до свідомості людей страшну правду про імперію зла – Радянський Союз та його старече кремлівське керівництво.

На сходинах тої горстки добровірських сміливців Зубанюк не раз ловив себе на дивному відчутті, що тут поновлюють у пам’яті понівечену правду; владно забриніло подихом  чогось давно вимріяного і жаданого, котре, мов ярина, раптом почало кільчитися й проростати в душах людей. 

За Зубанюком у місті утвердилася репутація активіста майбутнього громадсько-культурного товариства. Євген був одним з тих, без кого жодне його засідання, здавалося, і відбутися як слід не могло. Бо саме завдяки журналісту інформація про зародження в місті неформальної організації часто потрапляла на сторінки газети. А цього наразі було достатньо.

Та сьогодні піднесений настрій Зубанюка підсилився від зустрічі з головним економістом меблевого комбінату Йосипом Калюжком, вигляд обличчя якого виказував про наполегливість, а широкий ніс непомітно переходив у чоло, воно ж – у легку залисину. Чорні брови ледь не зрослися в суцільну смужку. Голос у Калюжка явно ораторський, можна сказати – артистичний. Він тривалий час був незмінним диктором районного радіо, ведучим на  різних концертах, святах, грав у місцевому театрі.

– Добре, що ми зустрілися, – серйозно сказав Калюжко.

– Чому аж так?

Повільно йшли тротуаром. Калюжко розкрив свій план:

– Вчора ми визначилися, коли відбудуться установчі збори про офіційне утворення товариства ім. Володимира Кобільника. Дату погоджено з обласним товариством захисту української мови. Нам на допомогу приїде львівський письменник, можливо, ще хтось з науковців. Зібрання, як бачиш, буде авторитетне, воно для Добровіра стане історичною подією.

– А що від мене, власне, вимагається? – запитав журналіст, будучи приємно вражений почутим.

Старший від Зубанюка на декілька років Калюжко уповільнив ходу, а після короткого мовчання сказав:

– Нам потрібні оголошення про установчі збори товариства.

– Перепрошую, але я плакатними перами можу написати одне, від сили – два оголошення.

– Про ручну роботу не йдеться, Євгене. Оголошення треба виготовити друкарським способом. Ми вирішили, що таке доручення може виконати тільки Зубанюк. Ось тобі текст.

– Якби я був директором друкарні – без проблем, – відповів журналіст, а потім додав: – Гаразд, постараюся. Але не гарантую.

– Хто хоче – більше зробить, ніж той, що може, а не хоче, – відповів на те Калюжко і за звичкою підморгнув, мовляв, ми розраховуємо на тебе, не підведи, постарайся.

На цьому слові розійшлися.

Сказане Калюжком зробило враження на Зубанюка. Розумів їх, не хотів підвести. Бо ніхто інший не виконає такого доручення. Того ж самого дня він зайшов до директора друкарні Івана Станка – повнотілого, з дуже міцним голосом чоловіка. Той ледве вміщався у своєму кріслі. Головний районний поліграфіст, на диво Зубанюку, легко погодився надрукувати оголошення. Не заперечував, можливо, тому, що гласність розковувала колишню боязкість. Свою вирішальну роль зіграло й те, що журналіст користувався незаперечним авторитетом.

– Який тираж? – уточнив директор друкарні.

– Двадцять п’ять листів форматом газетної сторінки.

– Зрозумів, – і він на оригіналі тексту поставив свою резолюцію.

Зубанюк сам заніс текст оголошення у цех друкарні, особисто слідкував за підбором шрифтів, розміщенням слів. Складач наосліп, але безпомилково підбираючи великі дерев’яні букви, таємничо зиркала на журналіста. Він це помітив:

– Щось, Марусю, може, не так?

– Та ні, Євгене, усе так…

– Що ж тоді?

– Дивує одне.

– Що саме?

– І цим папірцем  збираєтеся розвалити великий і могутній СРСР?

– Не тільки ним. А цей, як ти висловилася, папірець також зброя.

– Побачимо, у кого вона влучить.

– Не каркай…

– Мені то що. Зла нікому не зичу. Я також якась українка, – і вона готову форму із текстом оголошення віднесла для пробного відтиску.

Зубанюк перечитав коректурний відбиток – помилок не було. Невдовзі запрацювала стара друкарська машина. Готові оголошення Євген  заніс до свого кабінету. Наступного дня їх забрав ініціатор створення товариства і майбутній його голова Ярослав Кілко. Він у залізничному депо працював машиністом, але твердо вирішив, що досить йому їздити рейками, з яких нікуди не зверне, а треба йти своєю дорогою. Юнак був начитаний, без боязні  говорив і про червоний терор Комуністичної партії, і про сплановану аварію на Чорнобильській АЕС, і про гноблену українську мову… Таку інформацію поширював з молодечим запалом, чим виразно демонстрував, ніби живе у період добре розвиненої демократії, що нехтує законами держави з тоталітарним  режимом.

Коли на очах своїх слухачів Кілко бачив страх, що смутніють їхні обличчя, поважно заспокоював їх:

– Якщо я щось не те говорю, то хочу одного – хай вони заперечать мені тільки дві речі: що в нашій добровірській тюрмі  23 червня 1941 року енкаведисти, рятуючись від наступу німців, не розстріляли і не замордували дев’ятсот сімнадцять невинних українців, що у шкільних програмах відведено менше уроків на вивчення української мови, ніж російської…

Зубанюк допоміг Ярославові сховати оголошення в полотняну сумку. На прощання мовчки потиснули один одному руки.

– Ну, щасливо, молодогвардієць, – мрійно усміхнувся журналіст.

Після відходу Кілка на душі в Зубанюка зробилося якось особливо: ні то легко, ні то порожньо, ні то тривожно… “ Чому? З чого б це?”, – замислено запитав себе, і одразу не міг знайти цьому стану правильного пояснення. Ще певний час десь ніби за спиною відчував чийсь загадковий подих, а від нього – гнилий запах.

Але таке тоскне передчуття невдовзі тихо розвіялося. Бо хто ж знає, що завтра буде, – політичний вир закипає, як смола у чавунному казані.

 

* * *

Вночі, напередодні установчих зборів товариства, у всіх найбільш людних куточках міста були розклеєні оголошення. Біля них протягом дня зупинялися перехожі, вчитувалися, обмінювалися думками, вирішували, що, очевидно, варто піти й послухати, про кого і про що говоритимуть.

Інтерес до неординарної події робив своє. Місто загуділо, мовби хтось невдало потривожив вулик. Всюди тільки й говорять про збори кобільників, які не вчора привернули до себе увагу, а тепер ще й офіційно хочуть заявити, що вони ось якими є. Це була сенсація: у спекотному липневому повітрі раптом запахло мало не революцією. Чогось подібного влада, міліція, комітет державної безпеки не знали й не очікували. Водночас поява на світ такої друкованої поліграфічної продукції засвідчила їм, що в Добровірі ось-ось народиться серйозна організація. У владних кабінетах зрозуміли, що вона невдовзі впливатиме на загострення політичної ситуації, яка і без того загалом  нестабільна й дуже суперечлива.  

На терміново скликаній нараді апарату райкому Ковалюк різко запитав:

– Чому без відома райкому місто обклеєне оголошеннями? Ми вже не влада? Чи як це накажете розуміти?

– Та ще якими!.. У друкарні виготовленими, Михайле Романовичу, – хтось обізвався.

– Це, як на мене, мабуть, занадто, – додала завідувач оргвідділу Олена Макар, яку поза очі називали підлизнем. – Це, Михайле Романовичу, зухвалий виклик нам усім.

– Що ви пропонуєте? – уточнив перший секретар, обводячи підлеглих пронизливим поглядом, від якого відскакували їхні очі.

– Треба  встановити, хто конкретно і де друкував оголошення.

– Цим питанням вже займається комітет держбезпеки, – з виразними нотками стурбованості в голосі, внутрішнього роздратування сказав Ковалюк. – Збори, звичайно, відбудуться. Ми їх вже силою не заборонимо і ними не слід нам нехтувати. На них нашим представникам треба бути, аби володіти інформацією, як кажуть, з перших уст. Виходячи з конкретної ситуації, доцільно було би навіть комусь з наших активістів виступити з обережною підтримкою цього товариства, особливо його добрих справ, натякнувши при цьому на тому, щоб не переходили межі дозволеного. Доручаю відділу пропаганди й агітації підшукати довірену особу. Переговоріть з Костирком. Він з цим справиться. Які в кого ще є думки, пропозиції?

Тиша. Німа сцена.

Ніхто з присутніх  не знав, як має поводитися. Адже комуністів критикують, їхні минулі й недавні протиправні вчинки викривають газети, радіо, телебачення. Засоби масової інформації, наче за чиєюсь вказівкою, ретельно відслідковують, хто з верхів і на чому спіткнеться, оперативно поширюють вісті про негаразди в партійних органах… Ціла купа викривального негативу робить свою чорну справу, повільно, як іржа залізо, роз’їдає цілісний організм влади, глибоко пускає  руйнівні метастази.

У кожного до болю в голові товчуться думки.

 

* * *

Директор друкарні не міг дочекатися Зубанюка. Побачивши його через вікно, Станко постукав у шибку й запросив до кабінету. Журналіст незалежною й діловою ходою, всім своїм виглядом і поведінкою ніби підкреслював, що радий, веселий. А все тому, що їздив у віддалене гірське село і щойно звідти повернувся, тому ще не знав, що через розклеєні по місту оголошення на ноги підняті силові органи.

Поліграфіст хижо блиснув сполоханими очима:

– Отак ти мене, друже, підставив. Як пацана.

– Ти про що, Іване Васильовичу? 

Директор відсунув папки на край стола, а тоді:

– Приходив до мене з КГБ.

– Ого!..  Чого приходив? – здивовано запитав Зубанюк. – Що цікавило чекіста?

– Що цікавило?.. Та оголошення про збори товариства. Я не приховував, що воно друкувалося в мене. Чесно зізнався, що це ти замовив його. – Станко помічає, що сказане ним трохи збентежило Зубанюка.  

– А може, не треба було все відразу викладати.

– Вони ж не діти, Євгене, однаково встановили б це, – заперечив директор друкарні, ясно побачивши, як з обличчя Зубанюка метеликом злетіла незалежність, яку він приніс до кабінету. – Наша працівниця навіть не встигла розібрати зверстаної форми. Телефонували також з обласного управління поліграфії, написав їм пояснення. Бачиш, як миттєво запрацювала машина, як усе далеко зайшло.

– Гм-м.., – а потім журналіст спокійніше. – Почекай, а що тут такого? Все це робиться і робитиметься під егідою обласного Товариства захисту української мови. Воно офіційно зареєстроване, діє легітимно, або іншими словами – законно.

– Ти ці байки, шановний, мені не розповідай… Збережи їх для інших. Якщо той хтось інший твої патріотичні легенди ще захоче вислухати.

 Як не кріпився Зубанюк, як не демонстрував внутрішній спокій, все-таки видавали його голос й стривожені очі. Допитливо глянувши на Станка, розгублено:

– Колись, можливо, матимемо  що згадати.

– Я давно виріс із штанців, Євгене. Ти мені цими патріотичними штучками не забивай баки. А бавитися в містечкову політику поки що не маю найменшого бажання. Мені треба чистим з цієї халепи вибратися. Зрозумів?

– Як не зрозуміти, Іване Васильовичу. Зрозумів. Ти дуже доступно й популярно пояснив, – а через якийсь проміжок часу думки Зубанюка круто повертаються, він пошепки запитав себе: «Чи візьмуться за мене?.. Якщо візьмуться, то коли? А може, все-таки пофортунить…”.

Зубанюка за життя ніколи не підводила  інтуїція. Але він знав одне: все, що робиться не так, навіть з небезпекою для нього, робиться на краще.

 

* * *

Тихого липневого надвечір’я, коли в повітрі спала літня спека, до Будинку культури сходилися жителі міста, ближніх сіл. Зодягнуті у святкове вбрання, вони поспішали на збори, як на дуже цікаву виставу чи прекрасний концерт. Всі йшли без примусу, агітації, не під розписку, як це робили комуністи, коли відзначали Перше травня чи чергову річницю своєї Великої жовтневої соціалістичної революції. Сюди їх вели внутрішній патріотичний обов’язок, поклик душі й серця. Хотіли разом поговорити про свої біди, злиденне життя. У людей пробуджувалося гостре бажання бути господарем у власній хаті, своїй державі. Тільки не знали, як це зробити в умовах радянського режиму. Свідомі покладали неабиякі надії на товариство, бо, можливо, в його середовищі якраз і народжувалися перші будівничі незалежної України, за якими піднімуться і повстануть мільйони.

 Від великого напливу все менше й менше вільних місць. Навіть у високому приміщенні ставало дуже душно. То тут, то там люди перешіптувалися. У їхніх голосах виразно відчувалася пересторога, мовляв, влада, силові органи неодмінно заслали сюди свої вуха, очі. Тільки як їх розпізнати серед такої маси? 

Невдовзі в залі ніде було яблуку впасти. Люди навіть заповнили довгий і широкий коридор, до якого, щоб їм краще було чути, повідчиняли бокові двері. Від тісняви бракувало повітря. Помітно хвилювалися організатори зборів. Час розпочинати, але цього не роблять, бо немає підмоги зі Львова – авторитетна підтримка в цій ситуації дуже потрібна.

Тим часом на сцену до трибуни з мікрофоном підійшов високий, підтягнутий чоловік. Він налягав на травмовану в юності на шахті Донбасу ногу. В ньому Зубанюк упізнав одного з організаторів установчих зборів товариства. Це був учитель сільської школи Мирослав Шубак. Йому та його родині радянська влада добряче насолила. Виступав повільно й виважено. Говорив цікаво, наводив правдиві факти: про вивіски на дверях державних установ, написи на плакатах, радіооголошення, які звучать на вокзалах, – усе російською мовою. Неодмінно, наголосив, слід поміняти назви вулиць Терешкової, Ворошилова, бо ці комуністичні діячі чужі для нас, а Добровірщина має своїх славних осіб, яким ще треба буде повернути  добре ім’я. 

Слухали Шубака з такою цікавістю, що, здавалося, не бажали пропустити жодного слова. А відверті його думки були настільки сміливими, правдивими і співзвучними з почуттями та настроями присутніх на зборах, що ті враз відчули, наче те, що тут висловлено, сиділо в них у глибокому затінку, ніби його, мов риб, тримали в густих сітях, і лиш зараз крізь маленьку щілинку виривається на волю.

Раптом під бурхливі оплески переповненого залу двоє піднялися на сцену й сіли за стіл. Один з них Ярослав Кілко, а другий – поет зі Львова Ростислав Братунь. Поруч з ними – Шубак. Він сказав:

– У такому разі можемо перейти до вирішення головного питання.

Першим слово було надано Йосипу Калюжкові. Він зачитав проект статуту, програму діяльності товариства, розповів, що в ньому три секції – української мови, культури і духовності, історична й краєзнавча, докладно розтлумачив, чим займатимуться. Після нього до мікрофона підійшов львівський поет Ростислав Братунь. З його уст на першого секретаря обкому компартії, колись недоторкану особу, посипалась така гостра критика, що багатьом здавалося, наче чують її не наяву, а воно сниться їм: дехто навіть порівнював це з реальними ознаки початку великої політичної лавини, що зійшла з вершини і яку вже важко буде зупинити.

– Вони не здатні керувати, – говорив поет. – А ми не можемо більше терпіти їм. І правильно роблять люди, що хочуть гуртуватися, об’єднуються. Товариство захисту української мови у Львові провело декілька гучних мітингів. Комуністична влада зрозуміла, що ми – сила, яка несе загибель їй. А що написали про нас підпорядковані обкому газети? У кожному рядку – брехня, образа національної гідності. Не передплачуйте комуністичних видань, а читайте лише  “ Літературну Україну”. На її сторінках звучить правдиве слово письменників – провідників мас. Замість ідола, ката українського народу Леніна в містах повинні стояти пам’ятники Тарасові Шевченку, а у вашому районі – ще й Петрові Сагайдачному. Маємо увіковічнити пам’ять тисяч жертв, по-звірячому закатованих енкаведистами у тюрмах на початку радянсько-німецької війни в червні 1941 та після її закінчення в 1944 – 1946 роках.

– Як бачите, – продовжував поет, – ми лише готуємося до важкої, дуже складної  роботи. Для цього потрібні свідомі, енергійні люди. І якнайбільше їх має бути в наших рядах. Без підтримки низів ні кроку не зрушимося, скомпрометовані комуністи далі верховодитимуть, всіх активістів переловлять і пересадять – місць у законсервованих тюрмах холодної сибірської півночі багато. Тоді про відродження своєї держави, про національне і духовне воскресіння далі, як наші відомі попередники, хіба що мріятимемо, – сказав на закінчення Братунь і зірвав дружні оплески, бурхливі вигуки підтримки.

Наступною виступала молода дівчина. Це була Люба Проць – учителька української мови, вірші якої Зубанюк часто друкував у газеті. Журналіст всіляко заохочував її до літературної творчості, бо відчув у ній справді поетичну душу – чисту, мов гірське джерело, вода якого ніколи не скаламутиться, глибинну, як одвічна людська мудрість. Вона у властивій тільки їй манері лаконічно, але дуже точно охарактеризувала політичну ситуацію на теренах цілого Радянського Союзу. Нагадала, що століттями Україна завжди була під чиєюсь неволею. Її гнобили монголо-татари, австріяки, поляки, а тепер – Росія. Через залежність від останньої ми зазнали чи не найбільшого горя, бо тоталітаризм безкарно винищував цвіт народу – вчених, поетів, артистів, художників, єпископів, працьовитих селян, незламних борців за самостійну Україну. Москва зневажала наші національні, духовні цінності, підкинула нам чорнобильську трагедію. А на завершення свого виступу  бадьоро сказала:

– Люди добрі, краяни! Не нарікаймо! Не плачмо – сльози нам не поміч. Своє минуле маємо знати і пам’ятати. Без нього не можна ступати в майбутнє. Радянська влада твердо загартувала нас, як добрий лісоруб головне знаряддя – сокиру. Прийде час, і ми скористаємося своєю зброєю – бажанням жити в незалежній і багатій Україні, з власної шиї розірвемо ярмо-хомут, позбудемося одвічних пут, ніколи більше не ходитимемо манівцями по рідній землі.

Слухали Проць уважно, затамувавши в грудях подих. Ловили і запам’ятовували кожне її слово, кожний наведений факт. А закінчила  виступ  поетичними рядками:

Рушаєм. В безвість. В бездоріжжя.

Десь там – дорога і мета.

І висипається, мов збіжжя.

У ніч тривога золота.

Ми довго йтимем. Зіб’єм ноги.

І там, де й ворог нас не жде,

Над пругом битої дороги

Хтось тихо зіркою зійде.

Пиймо чарку! Хто там зве холуєм?

Україна-ненька – ще жива!

Була Москва тоді ще жовторота,

А Києву й не снився “старший брат”…

Стеля, здавалося, впаде на голови від оплесків долонь. Ніхто не зважав навіть на присутність кількох міліціонерів, ніби не помічали їх або вони після такого виступу ні для кого вже не становили жодної загрози. Більше того, люди в погонах раділи, від задоволення потайки приховано потирали руки. Кожен, хто чув промовця, зрозумів, що патріоти в Україні були, є і завжди будуть: допоки день, допоки ще живий народ, допоки не заснітився  рід людський. 

Далі до присутніх промовляв Ярослав Кілко – кандидат на голову товариства, бо, власне, він багато прилучився до його зародження. Говорив  гостро, майже тезами:

– Наші історичні попередники дозволили Москві накинути нам на шию аркан. Тому Росія перебрала собі всі права, а Україні залишила лише обов’язки невільника. Ми самі винні, що стільки літ самозваний старший брат скубе, визискує нас. За огризок гнилої ковбаси годні будь-чим поступитися загарбнику, забути його кривди. Оздоровлення й розбудова незалежної України повинні йти знизу, від гурту цього залу. Владу треба самим вибирати. Що я не так кажу? Наше товариство комуністам, як більмо на оці. Проти нас застосовуватимуть силу, вдаватимуться до різних провокацій. Але ми не боїмося, бо готові до цього. Ми відчуваємо вашу підтримку, розраховуємо на вас. Роздрібнена, неорганізована маса не здатна нічого зробити. Прутик березової мітли легко переламати, а ось саму мітлу – ні, важко. Тому зараз вам усім роздадуть заявки про вступ до товариства. Потрібно тільки написати своє прізвище, домашню адресу, телефон, якщо є, а також вказати секцію, до якої лежить душа і в якій бажаєте працювати.

У залі зашелестіли й забіліли невеликі папірці, їх передавали між рядами з рук у руки. Одні тут же записали те, про що просив промовець, інші вагалися або непомітно ховали до кишені чи в жіночі сумочки. Зубанюк також не забажав зайвий раз “засвітитися”. “ Мені ще не час, – про себе він. – Але знайте, що я з вами…”

Сидячи найближче до сцени, Євген встав і оглянувся навкруги. Серед загалу його очі вихопили виплекане обличчя підполковника райвідділу міліції, заступника начальника з політичної роботи Олега Гречмака. Він сидів у глибокій задумі, розгубленості, бо йому на думку не могло прийти, що на зборах такого наслухається.

Неподалік Гречмака, всім тілом відкинувшись на спинку, ніби дрімав, – член райкому Петро Костирко. Він користувався авторитетом у начальства, а будівельники недолюблювали. Йому, комуністові, облицювальнику, доручали такі роботи, які б усі змогли побачити й оцінити. Про його працьовиті руки писала газета. Так він і став кращим, шанованою людиною в очах влади.

  Невдовзі на сцену передали значно меншу кількість заповнених заявок, ніж пустили по залу. Шубак, зиркнувши на них, не засмутився. Запитав:

– Може, хтось з присутніх хоче виступити?

Гречмак ліктем торкнув Костирка, мовляв, давай, твоя черга виконати доручення  райкому й міліції.

Із задніх рядів Костирко діловито, рішуче підвівся й попрямував до сцени. Стоячи за трибуною, оглянув переповнений зал, якусь мить очима пробіг по рядах, наче заздалегідь шукав підтримки і при цьому не розгледів, що присутні неприязно дивилися на нього, хоч ще не знали, що  скаже.

– Я тут для себе почув ризиковані речі. Ви – також. Але, даруйте за відвертість, все сказане, як на мене, аж ніяк не в’яжеться із радянськими законами. Виходить, нас підбивають на злочин, бо проти комуністичної партії, Терешкової, що влада винна у вибуху атомного реактора в Чорнобилі, бачите, пам’ятник Леніна заважає, очі мозолить…

В залі дружно вибухнув сміх. Потім зашуміли, навмисно покашлювали, тупотіли ногами. Костирко здогадався, що довго говорити не дадуть. Якась голосиста жінка перекричить, заткне рота, або знайдуться такі, що силою виштовхають із сцени. Тому, розгублено оглядаючи всіх, особливо тих, що на передніх рядах, гнув своє, квапився за одним махом вилити все:

– Правда не на вашому боці, – сказав це Костирко і відчув, що у нього пересохло в роті. – Правда і сила на боці влади… Сепаратизм не пройде.

– Хто тебе прислав! – хтось вигукнув.

Інший голос, жіночий:

– Зі сцени його! Геть з трибуни! То провокатор!

Костирко більше не вимовив ні слова.

Ведучий на зборах Шубак підняв руку:

– Не треба так. Ми для того й зібралися, щоб почути все і всіх. Ми тільки вчимося демократії. А цей чоловік нам добре відомий. Він тут виконує їхню місію, захищає інтереси влади. Тому нічого йому дивуватися, чогось кращого від нього сподіватися.

Нахмуривши брови і схиливши голову, Костирко зійшов із сцени й сів на своє місце. Він щось обурливо шепотів. Ще якийсь час не міг заспокоїтися, був певен, що тут баламутять людей, нацьковують, щоб посіяти ворожнечу.

– З сьогоднішнього вечора, – сказав наостанок ведучий, – старайтеся розтлумачити людям нашу позицію, розкажіть знайомим, сусідам усе, що знаєте про товариство, що тут почули і зрозуміли. Ми захистимо рідну материнську мову, відкриємо людям імена, згадувати які влада заборонила. Ви дізнаєтеся, скільки цікавих особистостей народила тільки одна Добровірщина.

Люди кивали головами. 

“Треба вимітати заразу, взятися за бунтівників, – шепотом виливав Костирко все, що наболіло в нього, почуваючи себе відчуженим. – Ваша пора ще не настала. І не настане… Ми вас змусимо поважати наші, радянські закони, рахуватися з владою». 

Розходилися пізно ввечері. Кожен наочно збагнув, що на зборах народилася організація, яка закладає фундамент майбутнього, але цього майбутнього в деталях ще ніхто собі не уявляв. Та наразі досить було того, що відбувся тихий розкол між людьми і владою. І це протиріччя чітко проглядалося. Одні були спокійні, зосереджені, сповнені рішучості, стали ніби дружнішими, інші почували себе розгубленими, спантеличеними, опинилися, як на роздоріжжі перед непростим вибором: який шлях правильний, а який хибний? Важке запитання без відповіді, здавалося, повисло в повітрі.

Високо в небі ясний місяць пас розкидані зорі. Тихо навкруги. Враження таке, наче кожний листочок на гілках дерев міцно дрімав. Тільки на душі в Зубанюка якийсь неспокій, хоч він, як і багато хто, задоволений зборами. Млосно йому через те, що не наважився заповнити заявки про вступ до секції рідної мови товариства. Неодмінно і без вагань зробив би це. Але в останню мить щось стримало його. Можливо, тижневої давності розмова з батьками дружини, які заради дітей, сім’ї благали бути обережним, не пхатися туди, куди не слід, де чатують серйозні неприємності, щоб життя собі не покалічити.

Повертався Зубанюк один і розмірковував, що на всіх широтах союзу розпалюються ось такі вогники. До них потрохи підкидають сухих трісок, роздмухують у велику пожежу. Журналіст також. Тільки по-своєму – друкованим словом,  газетними рядками. 

 

* * *

Минали дні.

В районному центрі, по селах  не вщухали розмови про збори товариства. Вони не те, що не вмовкали, а навпаки – з кожним днем обростали домислами, чутками, перетворювалися в політичну подію мало не першої ваги. На таку оцінку в людей були підстави: досі за роки комуністичної влади таких сміливих і дошкульних висловів про неї ніхто собі не дозволяв. Пробували подати свій голос протесту й незгоди хіба що шістдесятники. Де вони опинилися? На Соловках, у тюрмах Колими, Норильська… З тих перших одиниці вижили. Не засів в окопах, не втихомирюється В’ячеслав Чорновіл. Він продовжує видавати і поширювати самвидав “Український вісник”. Кілька його випусків потрапили і до рук Зубанюка. Зачитався ними. Зі сторінок цього унікального журналу на нього вихлюпнулася така величезна порція чистої правди про загниваючий СРСР, злочини комуністів, відстале радянське суспільство, що журналістові соромно стало за таку державу, за те, що він один з тих, хто всіляко на своєму рівні через газету вихваляв більшовицький рай, а отже – усім брехав, витрачаючи на таке безпліддя власну енергію, свій талант.

Підвищений інтерес до товариства був природним явищем. Тепер багатьом стало ясно, що то насправді за така організація. Ні для кого не було таємницею, що вона політичні цілі до пори та часу маскуватиме, послуговуючись статутною програмою захисту української мови, вивченням етнографії, історії рідного краю.

Спершу Зубанюк мав серйозний намір оперативно написати про збори. Але редактор була проти. Вона, як і до того, не заборонила б йому хоч якусь інформацію надрукувати про кобільників, бо, як і він, дотримується професійного журналістського принципу: що в житті, те повинно бути і в газеті. Табу на висвітлення наклав райком партії, оскільки виступаючі від товариства, як доповіли Ковалюкові, у критиці переступили межу дозволеного.

– Обійдемося, Євгене, без публікації… Ти мене, сподіваюся, зрозумів? – з нотками багатозначного натяку запитала Штурмак.

– Зрозумів… Дуже добре зрозумів, – ледве чутно відповів Зубанюк. Він рішучим кроком попрямував до дверей.

– Зачекай!.. Так буде краще. Насамперед для тебе.

– Чому саме для мене?

– Твоє щастя, що тобі вистачило розуму не заповнити заявки. Їм поіменно відомо, хто того вечора став членом товариства…

– Це цікаво… – розтягнув слова Зубанюк, тримаючись за клямку дверей. – Навіть дуже цікаво.

– А ти що собі думав? Не все так просто, романтично, в рожевих барвах, як тобі та ще декому, Євгене, здається. Одна ластівка весни, на жаль, не приносить.

– Однак одна ластівка все ж сповіщає про прихід весни, Катерино Іванівно. Це також важливо. Для людей, самої природи.

Зубанюк безпомилково відчув, що редактор багато чого ще знає, але не договорює, якусь важну правду свідомо приховує. Ясно йому також, що його, мабуть, не залишать у спокої, що для нього приготовлено щось неладне – завтра, може, післязавтра воно стане очевидним. І коли Євген у таке повірив, обличчя враз зробилося сумним, світлий настрій затьмарився, а на душі стало гидко. З-під нахмурених брів зніяковілими очима обмацав Штурмак так, наче щойно з’явилася перед ним, й на здивування самому собі уперше за роки  співпраці пройнявся до неї незрозумілою для нього злістю. Кров у жилах заціпеніла, коли зловив себе на цій гіркій думці.

Ситуація для нього була якась аж ніби надзвичайно таємнича. Вона явно не подобалася Зубанюкові. Однак саме через те в тілі відчув внутрішній опір, не хотів поступатися власним принципам. Він готовий був за всяку ціну стояти на своєму.

Новітні політичні негаразди, різні, навіть драматичні перипетії, в які до того часто вляпувався Зубанюк, йшли на користь – вони гартували його.

 

* * *

Євген Зубанюк щодня відчував повноту життя – виразно й гостро. У нього практично було все, що потрібно людині, котра могла вважати себе щасливою, задоволеною життям: має роботу, яку любить, бо про іншу професію не мріяв, з рядового кореспондента газети пересів у друге редакційне крісло – відповідального секретаря. До його думки прислухаються, а нарисами, аналітичними статтями зачитуються. З дружиною котрий рік плече в плече. Донька підростає талановитою, радіють маленькому синочкові. Плекають дітей серцем і душею. Спромоглися купити машину “Жигулі”, у квартирі – імпортні меблі, піаніно. Кілька років поспіль всією сім’єю відпочивали в Ялті.

На перший погляд, в Зубанюка все, як у людей, а може, навіть трішки краще. І все ж його щось гнітило. Усередині точило, дірявило нутро, мов деревоїд сухостій. З’явилися в нього якісь нові потреби, значно вагоміші, ніж дотепер. Навіть дрібні невдоволення життям набирали особливої ваги, значення. Йому гидко: у магазинах пусто, а щоб купити кілограм ковбаси, кілька банок майонезу на свята, мусить принижуватися перед завідувачем продуктовим складом і при цьому мовчки спостерігати, як торгаш артистично демонструє, ніби робить йому величезну послугу.

А як бути тим мільйонам, що не мають доступу до таких баз?

Настрій, внутрішній світ журналіста співзвучні з тим, що панує на вулиці. І він вже там, поміж людьми. У такі хвилини готовий був натворити невиправних дурниць.

…Шукав вільне місце – не знаходив. Зал Будинку культури переповнений. Кожному цікаво побувати на концерті Львівського театру-студії “Не журись”. Зубанюк прилаштувався біля колони, що тримала балкон. Таким вибором навіть задоволений – звідси чудово видно сцену, є до чого обіпертися. Поки не почався виступ, оглядав чужі потилиці, профілі, упізнавав знайомих. Он там вдруге на подібних масових заходах у парі побачив підполковника міліції Олега Гречмака та відомого плиточника Петра Костирка.

Дотепними політичними діалогами, репліками, критикою на комуністичну партію, радянську владу з першої хвилини артисти так завели зал, що він часто вибухав реготом. Зубанюк від сліз і очі, і обличчя натер до почервоніння.

А на сцені тривало дійство. Звідти лунало:

Куркулі, куркулі,

А ми комуністи,

Ми не сієм і не жнем,

Але будем їсти.

Поруч журналіста хтось бубонів:

– Ото дають… Ото дають перцю…

За мить один з артистів виголосив:

– А зараз послухайте заповіт нащадкам серйозного лідера Комуністичної партії, головно радянського кукурузника Микити Хрущова. Він  написав:

Як умру, то поховайте

Не тягніть ризину,

З ями в яму не кидайте,

Як того грузина.

А на груди почепіте

Всі мої відзнаки,

Щоби можна було відрізнити

Голову від с…ки.

– Ото дають, ото дають…

– А хіба не правду говорять? – якось автоматично відповів Зубанюк незнайомцю, не задумуючись й не озирнувшись, з ким  веде таку бесіду. Це його не хвилювало, бо хибно вважав, що на концерті “Не журись” зійшлися  однодумці.

 А під завісу виступу один з нежуристів – соліст Віктор Морозов, підігруючи на гітарі, заспівав колись популярну, але заборонену стрілецьку пісню “Повіяв вітер степовий”. Вона не одне десятиліття на самому споді  пам’яті народу тихо чекала свого часу, щоб знову залунати, нагадати про себе та про історію України.

Як тільки на сцені зазвучали перші струнні акорди такої близької й незабутньої мелодії, зал, наче за чиєюсь командою, піднявся з насиджених місць, мов би виконувався державний гімн. Виструнчився і Зубанюк, його голос злився у спільний спів. Слова в ній були такі, що легко лягали на душу, ще легше запам’ятовувалися, невидимими променями проникали у потаємні закутини серця.

Повертаючись додому, Євген сам не міг би пояснити, чому цілу дорогу з насолодою наспівував:

Заплаче мати не одна,

Заплаче чорнобрива,

Бо не одного козака

Сира земля накрила…

Вставай, козаче молодий,

Бо Україна плаче…

Сталося непередбачуване. А чи так?

У тиші, що на часинку запанувала в кабінеті відповідального секретаря редакції, раптом обізвався телефон. У трубці Зубанюк почув твердий чоловічий голос:

– Це з районного відділу Комітету держбезпеки СРСР. Зайдіть, будь ласка, у четвертий кабінет. Чекаємо.

У серці Зубанюка закипіло. Нетерплячка розпирала йому груди

– Зайду, – пробубонів собі під ніс, поклавши  телефонну слухавку.      

Його поволі проймали роздратування і злість…Він через хвилинку, нахмурившись і прикусивши з досади нижню губу, вийшов надвір.

 І попрямував…

На вулиці стояла літня спека. Від тривалої сонячної погоди листки на липах, чорнобривці на клумбах аж зів’яли. У нього пересохло в горлі. Спрага діймала. Неподалік їдальні “Чанахи” зустрів знайомого директора сільської школи  Василя Бобика. Випили по келишку горілки.

Довго тут не засиділися. Але і протягом цього часу Бобик пробував розговорити Зубанюка, але нічого не виходило – Зубанюк далі залишався  мовчазним. Для директора школи було очевидним, що Євген не може відігнати від себе якоїсь поганої  думки. 

– Ти чомусь без настрою, Євгене?

– Та ні, просто голова поболює. Мабуть, від спеки або магнітних бур, – відповів Зубанюк, а сам думав про візит за викликом.

Бобик мав бажання замовити ще по сто. Сказав:

– Тепер моя черга, бо апетит приходить під час…

– Ні, ні, не треба. Однією з причин пиятики якраз і є та ситуація, коли  ніхто не хоче залишатися  в боргу. Перенесемо це на  інший раз.

На цьому й розійшлися.

В очах Зубанюка тьмянів відблиск глибокого внутрішнього страждання та відчаю. А далі, очевидно, горілка зробила своє – приємно посміхнувся, до нього повернулися добрий настрій, рішучість. Зрівноважив свої думки. На третьому поверсі наткнувся на металеву решітку, а збоку дверей на білому папері прочитав: “Нажмі здєсь”. Так і зробив. По той бік голосно клацнуло, хтось повернув ключем. Перед Євгеном з’явилося  холодне обличчя із слідами прищів.

– А-а, це ви… Проходьте ось у цей кабінет, – і рука як шлагбаум.

Ці слова були вимовлені з такою серйозною міною на обличчі, що Зубанюку мимоволі прийшло на думку, що у КДБ, мабуть, ніхто й ніколи не посміхається. А ще його насторожили слова: “А-а, це ви…”. Адже Євген уперше і то тільки за запрошенням у цій установі, від однієї згадки про яку кожному робиться лячно на душі, моторошно стає на серці, кров у жилах закипає.

Журналіст увійшов до вказаного кабінету, за порадою його господаря вмостився на крісло. Перед ним за широким столом, на якому ні папірця, ні звичайної підставки для перекидного календаря, сидів чоловік з великою і наче олією намащеною лисиною на голові, яка так блистіла, що, здавалося, до неї можна зачесатися. Обличчя комітетчика було настільки холодним, що не виражало жодних емоцій. Зубанюк вдруге за кілька останніх секунд подумав, що в такі органи, мабуть, все-таки підбирають людей із специфічною зовнішністю.

– Ну, що ж, товаришу журналісте, – розпочав розмову комітетчик,  мружачись, мовби цілився. – Знаєте, де знаходитеся?

– Та ще би… Знаю. Чув по телефону.

– У такому разі повторіть. Я хочу почути від вас це особисто.

Таке прохання журналіст сприйняв за жарт, але, як на його думку, не дуже вдалий. Та насправді жартом тут і не пахло. Зубанюк наштовхнувся на крижаний погляд комітетчика, від якого його очі сягнули власного взуття, і він побачив, що на правому босоніжку відщепився ремінець. По хвилі мовив:

– Районне  відділення Комітету державної безпеки СРСР.

– Невже?.. Що ви не кажете? – ніби продовжував у своєму дусі насміхатися співробітник КДБ.

Їхні погляди зіткнулися, і вони одразу відчули, що між ними вир ворожості. Від цього острах сильною рукою зчавлював журналісту душу.

– Іншої назви не знаю.

– І не можете пригадати?

Зубанюк тоскно зітхнув, для чогось оглянувся на всі боки, мовби шукав виходу з цього кабінету. До болю в голові думає, що має відповісти. Спромігся видушити із себе:

– Вибачте, але іншої назви не знаю.

 – А може,  ви все-таки прийшли в контору глибокого буріння?..

У голові Зубанюка затанцювали думки. Він стрепенувся, мов би приходив до себе після глибокого сну, мінився з лиця. Перед очима  ожила недавня вечірка… Їх у компанії було п’ятеро. Випивали, як це зазвичай буває. Про що тільки тоді не говорили. Не обійшлося без жартів, анекдотів. Розшифровували різні абревіатури назв установ, документів. Що КГБ – контора глибокого буріння, то це версія саме Зубанюка. Вона тоді дуже усім сподобалася. Хто доніс? Чи, може, підслухали?

Зубанюкові не подобався такий початок. Неприємно було це чути та ще в самій конторі… А співробітник КДБ тріумфував – вважав, що за першим разом влучив у десятку, бо побачив, що журналіст збентежений, в його очах смуток і тривога. Комітетчик задоволено посміхається. Він любить, має насолоду, коли од його колючого погляду розгублюються, – значить ще трохи, і його об’єкт не здатний буде противитися.

– Тепер я вас хочу запитати, – вимовив Зубанюк, поступово оговтуючись від миттєвого стресу, думаючи, а може, якраз йому якось пофортунить вирватися  із цієї пастки.

– Взагалі-то вам, очевидно, відомо, що в цьому приміщенні запитання ставлю я, – офіційно сказав комітетчик, відкинувшись на спинку крісла. – Але  зробимо виняток. Майте на увазі, що тільки з поваги до Зубанюка – як для талановитого журналіста. То я вас уважно слухаю, Євгене Миколайовичу.

– Скажіть, як би ви розшифрували АКТ? Або, наприклад, всім відоме слово водка?

– Ми не журналісти, фантазувати не навчені. Вам це, я переконаний, також добре відомо, – заметушився  комітетчик.

– Але в цих словах, перепрошую, не фантазія. На жаль, а може, на щастя – чиста правда, – несподівано Зубанюка осінила думка, що для нього настає слушний, переломний час сухим вибратися з халепи, в яку вляпався. – Не напружуйте мізки. Посудіть самі. Так ось АКТ – акуратна крадіжка товару, – мало не по буквах розтягнув журналіст. – Що на це скажете? Мудрий, мабуть, вигадав такий документ. Хіба не так?

– А як щодо другого слова? – дуже мляво, вже без очевидного інтересу, прозвучало запитання.

Все ж Зубанюкові приємно було почути таке прохання. Якийсь внутрішній голос далі нашіптував: не упусти свій шанс. Журналіст підвів очі й побачив зосереджене на якійсь болючій думці вперте обличчя співробітника КДБ. Зубанюк спеціально витримав паузу, блиснув білими рядками зубів і з  вираженими нотками іронії відповів:

– Задумайтеся: водка – вот о чом думаєт каждий алкоголік. Є ще одна  версія цього слова. І також російська, дуже реалістична.

– Продовжуйте. Послухаю…Навіть не думав, що таке слові може мати кілька версій. Цікаво. Слухаю вас.

– Вона така: водітєль, остановісь, дай калим автоінспектору…

Сказавши це, Зубанюка вже не цікавило, чи господар кабінету відчув справжню іронію в його словах. А він таки, мабуть, відчув, бо категорично не забажав більше вислуховувати подібне і перейшов до свого перевіреного наступу:

– У нас, на жаль, не застілля… Чому ви не в товаристві імені Кобільника? Ви не хочете захищати національну культуру, історію, рідну українську мову?

– Звідки знаєте, що я не є членом товариства?

– Не вдавайте із себе простачка. Для вас не повинно бути новиною, що тут усе і про всіх знають. Навіть до четвертого покоління.

– Перепрошую, справді цього не врахував. Формально я в товаристві, – по-хлоп’ячому вирвалося в Зубанюка і тут же отямився, згадавши колись сказане Штурмак: «Твоє щастя, що тобі вистачило розуму не заповнити заявки про вступ у товариство». Збагнув, що поспіхом сказав не те. – Зрештою, це моя особиста справа.

– А дарма. Ви погоджуєтеся з тим, що, назвавши комітет держбезпеки конторою глибокого буріння, морально його принизили?

– Жартуєте…

– А я якраз не жартую… – з очей комітетчика сипались іскри.

– Я такого навіть на гадці не мав.

 – Не жартую я і стосовно такого: що за старий бармолєй лєзєт к нам на мавзолей, кто даст правільний отвєт, тот получіт дєсять лєт. Міру покарання за поширення подібних політичних співанок, мушу вас запевнити, визначили собі правильно.

У тілі Зубанюк відчув веселу завзятість. Він навіть був готовим до гострого діалогу, чогось відчайдушно великого. Легке похмілля з голови вивітрилося. Усе, що тут діялося, сприймав реалістично. Зітхнувши, сказав:

– Зовсім не вбачаю морального приниження комітету. Радше навпаки – вивищення.

– Ось як! Цікаво, –  брови господаря кабінету злетіли вгору.

– Під глибоким бурінням я розумію, що у Комітеті державної безпеки СРСР всі сильні духом люди, які свою справу виконують настільки фахово, що від них ніхто, ніщо і ніде не заховається. Вони, як ви самі щойно сказали, все і про всіх знають. Скрізь ворога знайдуть, навіть під землею. Так глибоко й професійно, якщо цього вимагатимуть інтереси великого Радянського Союзу, копнуть. Якщо захочуть, звичайно. Контора … Це слово є у синонімічному словнику української мови. Воно не має відтінків образи, приниження, а означає приміщення, офіс, установу, заклад. А стосовно бармолєя Брежнєва, то ця усна народна творчість народжена, між іншим, у Москві… Із самої столиці дійшла вона і до нас, оскільки передається з уст в уста, напрочуд легко запам’ятовується. Навіть ви дослівно її повторили, чим мене,  між іншим, щиро здивували.

– Я вас нічим не здивував. Я просто нагадав вам  те, з чого ви собі дозволяєте кепкувати.

– А що тут такого? Епоха Брежнєва минула, вона вже набуток єдиної історії Радянського Союзу. На жаль, не найкращий спадок нам усім дістався. Результат – Горбачов, перебудова і гласність.

– З таким же самим успіхом  можете глузувати із сьогоднішнього керівництва партії та держави…

Цими словами співробітник КДБ зачепив Зубанюка за живе. «Гад ти, – зірвалася в нього думка. – Он до чого ти хилиш. Це твоя тактика чи мета – притиснути до кута і завербувати?».

– Не я цю політичну співанку написав. Марно мені приписувати її авторство. Автора треба шукати десь біля Кремля, можливо, на самій Красній площі.

Зубанюк у душі зрадів, що в голові виринули такі думки. Ах, як йому зараз приємно було дивитися в це дещо розгублене, а декілька хвилин тому ще таке самовпевнене обличчя співробітника держбезпеки й усвідомлювати, що ця людина за такі віршики може скаламутити долю, але не зможе. В неї проти нього не надто серйозні аргументи.

Принаймні так переконував себе Зубанюк.

Першої миті зовні воно так наче й виглядало: комітетчик справді ніби не знаходив, що відповісти на почуте. Та через декілька секунд усе різко змінилося. Очі агента стали колючі. Далі він наступав спокійно, впевнений у своїх силах і можливостях. 

– Виступи на зборах товариства носили явно виражене антирадянське, антидержавне спрямування. Це по-перше. По-друге, ви особисто виготовляли оголошення про незаконні й несанкціновані збори кобільників. Отже, ви співучасник цієї протиправної акції, мета якої…

Те, що донеслося до вух Зубанюка, засмутило його. Кожне слово агента вважав убивчим, а напад – приголомшливим. Тільки зараз журналіст якось ясніше зрозумів, що таки має справу далеко не з простачком, як спершу виглядало, тверезіше оцінював реальність. Все ж  знайшов у собі сили  заперечити:

– Зміст виступів на зборах співзвучний з тим, що показують по телебаченню, говорять на Пленумах ЦК КПРС. З подібним щодня хтось виступає по радіо, про це пишуть практично всі великі газети. Промовці скористалися правом гласності, яку започатковано з ініціативи Генерального секретаря Комуністичної партії товариша Михайла Сергійовича Горбачова. Так що, на моє глибоке переконання, ніхто з ораторів нічого протиправного не сказав і жодного радянського закону не порушив…

Схоже, співробітник КДБ не реагував, провадив своє:

– Мушу вас похвалити – гарно співаєте.

– Та що ви?.. Мене Бог обділив музичним слухом. А ось моя дочка справді чудово співає.

– Ні і ще раз ні – ви чудово співаєте, а може, самі себе не чуєте й недооцінюєте. У вас гарно виходить одна пісенька. Називається вона “Повіяв вітер степовий”.

– Знаю таку. Колись давно українські козаки її співали. Вона, мабуть, народна.

– Це вас тітка Марія навчила співати її?

– Що за тітка Марія? У мене їх дві.

– Маю на увазі рідну сестру вашої матері. Її в 1944 році арештували на вулиці Добровіра, і вона вже не змогла закінчити педагогічного училища. Заборонено їй, на жаль, було повернутися додому. Доспівалася… Я вже не кажу про її рідного батька, а вашого діда. Не тим вони займалися, не тим тоді людям допомагали. І ви, на жаль, почали сходити з правильної дороги… Але це ще не біда. Все можна поправити. Я вам можу допомогти…

Враз у Зубанюка закипіло всередині, він випрямив плечі:

– Чим  ви мені можете допомогти? І яка необхідність мені допомагати? Я цього не потребую.

  Збоку, як знаєте, чомусь завжди видніше…

– Давайте відверто. Що вам  потрібно від мене? І конкретно.

За весь час розмови співробітник комітету держбезпеки нарешті посміхнувся, але тільки очима, вважаючи, що вже досяг для себе переломного моменту. Він відсунув шухляду стола:

– Ось вам папір, ручка. Напишіть про збори кобільників, хто і про що на них говорив. Тільки детально, так, як ви це вмієте. Я читаю ваші газетні статті… Розумні вони у вас виходять.

– Навіщо вам це? Ви ж, як зізналися мені, усе і про всіх знаєте…

– Якщо скажу, що для історії – вам особисто від цього легше стане? Це ще не все.

– Навіть так… А що ще?

– Кожного четверга ввечері товариство проводить збори. Ви на них, наскільки я поінформований, завжди буваєте. Або практично регулярно їх відвідуєте.

– Не заперечую, що на радах товариства  буваю. І що?

– Нам потрібна оперативна й достовірна інформація, про що саме говорилося на зборах товариства, його плани і так далі.

І знову їхні погляди схрестилися, як мечі у смертельному двобої. Кожний по-своєму зрозумів те, що прочитав в очах. Натяк на таємну співпрацю журналіст сприйняв за велику особисту образу. Нахмурив брови, пальцями поправив волосся на голові, витер спітніле чоло і враз рішуче та з гнівом:

– Ви хочете, щоб я став донощиком?

– Навіщо так відразу категорично?.. Звичайна маленька послуга, яка нікого й ні до чого не зобов’язуватиме.

– Я про збори мав бажання написати й в газеті надрукувати. Але  мені не дозволили, – а після короткої паузи: – Це ж яку треба мати мізерну совість, нечисту душу, щоб бути з товаришами, друзями, пити, веселитися, дивитися їм в очі, а завтра на них же донести в КДБ… Я стану Юдою… Якою буде ціна зради? Ви моїм документальним папірцем будь-коли скористаєтеся, ним все життя триматимете мене, як того пса на короткій прив’язі, і відпускатимете на довжину ланцюга. Це й буде моєю  волею… Вам моя порада.

– Радий почути.

– Давайте на цьому слові закінчимо нашу безплідну розмову. Знайте, ми ні до чого не домовимося.

– Ви добре подумали?

– Так, добре.

– А все-таки…

 – Іншого не було і не буде, – останні слова підбадьорили Зубанюка. – Ви не на того зробили ставку.

Розмова різко обірвалася.

Комітетчик явно не знав, як має повестися, діяти далі. Почувався розгубленим, бо такого відкоша, такої хльосткої відмови та ще з публічною претензією на оригінальність не очікував. А перед тим розраховував, що своїми аргументами швидко й легко схилить Зубанюка на свій бік. Не з одним твердошкірим так було.

Лише зараз Зубанюк з переможною цікавістю оглянув кабінет і побачив, що стіни в ньому цілком голі, а з меблів – залізний сейф у кутку, стіл, два крісла, одне і давно немите вікно, яке виходило в засмічений двір. Зубанюк надзвичайно радий, що вчинив так, як веліла совість, як би на його місці зробила  будь-яка чесна людина, не позбавлена власної гідності.

 Розходилися без потиску рук.

Кожний зрозумів і виніс для себе одне: таємними друзями вони ніколи не стануть. Журналіст міркував, що час працює не на них, що їм не вкрасти в народу надії та віри.

Все ж комітетчик кинув у спину:

– Ми ще зустрінемося…

– Сумніваюся… Такого бажання у мене, повірте, ніколи не буде. Марно стараєтеся. Я – журналіст. А в справжнього журналіста надзвичайно розвинуте почуття правди, чесності, непримиренності до несправедливості, наруги над іншими. Такі моральні якості  сповідую в житті й відстоюватиму в газеті.

Легко спустившись східцями, Зубанюк опинився на розпеченій полудневим сонцем вулиці, яка віддавала запахом асфальту, смоли.  Метрів через п’ятдесят обернувся й злісно поглянув на сірий триповерховий будинок, з якого щойно вийшов. На його очах у темний прямокутник дверей прошмигнула широка спина. В цій чоловічій статурі ніби впізнав знайомі плечі, але цьому факту не надав значення – в душі журналіста творилося щось нечуване.

Простував Зубанюк тротуаром, все ще перебуваючи під впливом того високого душевного піднесення, яке охопило кожну клітинку його тіла, і котре, зрештою, добре слугуватиме й допомагатиме йому надалі переносити не менш складні випробовування недалеких днів, місяців, років, переборювати найтонші сумніви, які не раз підкрадатимуться до його чесної душі.

 

* * *

За минулу ніч ніби нічого не змінилося.

Ясний недільний день вставав над древнім Добровіром.

Перші ранішні промені зазирнули у віконця, розбудивши людей, загойдалися на тихому плесі Дністра, що ось уже котру сотню тисяч літ несе води аж до Чорного моря і багато чого бачив на своєму віку. На старовинній ратуші забамкав годинник. Його мелодійні звуки котилися над дахами будинків міста і замовкали ген там, де розлогі луги, поля, потім клалися на спочинок біля підніжжя перших синіх вершин Карпат.

Недільний ранок 2 липня 1989 року був сонячним. Зубанюки, як це регулярно роблять котрий місяць поспіль, у квартирі з дітьми по радіо вислухали Службу Божу з Ватикану. Проповідь виголосив отець Мирослав Марусин. Він сказав, що група галичан поїхала до Москви, де від Генсека СРСР Михайла Горбачова добиваються легалізації злочинно ліквідованої Сталіним на Львівському соборі у 1946 році Української Греко-Католицької Церкви, звільнення з ув’язнення ще живих її єпископів, священиків. “Це мужні люди, – говорив священик, – вірні християни, справжні воїни Ісуса, бо виконують його заповіді – обстоюють стражденних, скривджених, хоч самі несуть на раменах важкого свого хреста”.

Сім’я журналіста готувалася до сніданку. Тим часом дванадцятирічна дочка Оленка вигравала на піаніно, а дворічний син Дмитрик на широкому килимі гудів машинами. Раптом у прочинену кватирку з вулиці донісся гамір. Євген вийшов на балкон. З третього поверху йому чудово було видно, як вулицею, вимощеною старою бруківкою, наближалася довга колона. В її голові височів синьо-жовтий прапор. Зубанюк не вперше бачить його. “Якщо вірити владі, – розмірковував він, – що це прапор заклятих українських буржуазних націоналістів, ворогів народу, то чому ж тоді за цим стягом йде стільки люду?.. Виходить, вони всі кляті націоналісти… Не цього ви, шановні, вчили нас в радянських школах, технікумах, інститутах, не те стільки років втовкмачували в голови. Ви нас просто дурили. А в кожної брехні – короткий вік…”

Спостерігаючи з балкону за колоною, Євген звернув увагу, що синьо-жовтий прапор з блискучим тризубом на кінці древка ніс не якийсь велетень-націоналіст, а зовсім юний хлопчина у вишитій сорочці. Крокував гордо, випромінюючи справді революційний дух. Молодечий ентузіазм хлопця запалював кожного перехожого, вселяв віру, що їхнє візьме гору. 

– Віро! – гукнув Євген дружині. – Іди сюди! Та мерщій!

Мовчки стояли на балконі, заворожені видовищем. 

Юнак-прапороносець, побачивши Зубанюків, гукнув, махнувши до них  рукою, наче до давніх знайомих:

– Приєднуйтеся до нас! Приходьте в парк біля пам’ятника Івану Франку!..

– Прийдемо! – запевнив Євген, бо у цю мить навіть без сніданку готовий був влитися в колону. На балконі його затримала пісня, яка лунала врочисто, піднесено. Якраз біля рогу будинку до  вух донеслися дружні чоловічі та жіночі голоси:

Як ти був маленький,

Батько воював,

Він за Україну

Голову поклав…

Мала я вас, мала –

П’ятеро синів,

Ти був наймолодший

Сину мій Андрій.

Пісня шумним потоком попливла вузькою вулицею Добровіра, вихлюпнулася на залиту сонцем площу Ринок. У колоні, мов хвилі довгої ріки, гойдалися сотні людських голів – чоловічих, жіночих, літніх й зовсім юних. Зубанюкові здавалося, що зараз крокують всі українці. Поміж синьо-жовтих прапорів майоріли церковні хоругви.  

Євген на ходу з’їв канапку, надпив чаю, запасся блокнотом та ручкою й подався до дверей.

– Я повинен бути там, все бачити, чути, – пояснив дружині.

– Нагодую дітей, із Дмитриком підійдемо до парку.

– Добре. Там зустрінемося.

І двері зачинилися за Євгеном.

Через кілька хвилин Зубанюк вже був у парку. Власне, він ним став за радянської влади, а насправді ця місцина – старий цвинтар. На зрівняних із землею могилах та кістках предків веселилися. У глибині центральної алеї комуністичні ідеологи спорудили трафаретний пам’ятник колгоспнику й колгоспниці, а при самому вході з боку вулиці встановили кам’яне погруддя Івана Франка.

 Проміння сонця гострими стрілами пробивалося крізь густі крони старих дерев. Людей зійшлося вже багато, вони ще прибували звідусіль. Раптом присутні звернули свої погляди на чотирьох чоловіків. Вони краєм вулиці несли дубовий хрест, потім вправно опустили його нижній кінець у вже заготовлену яму, яку швидко загорнули, і ногами утрамбували свіжу землю.

За мить на очах у всіх постали, мовби на крилах з неба нечутно й невидимо спустилися, три священики. Озброївшись мегафоном, вони розпочали освячення встановленого хреста, а потім – Богослужіння. Поки один правив, двоє інших прямо серед зелені, дерев сповідали людей. Релігійне дійство з високого постаменту пам’ятника хтось знімав на професійну телекамеру. Безперервно туди-сюди проходжувався атлетичної статури чоловік. Він наче керував, аби вихід Української Греко-Католицької Церкви був ретельно задокументований. Здалека в гурті керівників Зубанюк побачив повнявого тілом секретаря парторганізації колгоспу “Дружба” Івана Савку. Журналіст здивувався, що він у таку ранню пору тут робить. Адже село, в якому живе, у найвіддаленішому кінці району. До того ж сьогодні неділя.

Зубанюк підійшов до Савки, щоб привітатися. Обидва давно приятелюють, ще з тих пір, коли Зубанюк був кореспондентом сільгоспвідділу редакції і часто їздив по селах, колгоспах. Парторгові незручно, як, зрештою, і директорам заводів, шкіл та усім тим, кого райком оперативно встиг добровільно-примусово скликати сюди до парку. Спостерігаючи за Богослужінням, вони самі толком не дуже розуміли, навіщо вони тут і яка їхня роль. Хіба що, аби з усіма помолитися, а старші навіть відчули свою приналежність до давньої греко-католицької церкви.

– Що на все це скаже один із секретарів первинної організації компартії? – по-приятельськи запитав Зубанюк, а сам тим часом продовжував слухати Богослужіння.

– Мені відповідати, як…

– Ні-ні. У вихідні я не працівник газети, – перебив його Зубанюк, зрозумівши, що він мав на увазі.

Вони, не змовляючись, відокремилися.

Власне кажучи, Савка аніскільки не здивувався тому, що у Добровірі відбувається. У їхньому селі греко-католики, серед яких і його старенький батько, самовільно ввійшли в недіючу церкву, яку колись влада силою забрала в них та на довгі роки зачинила,  встановили свої замки. Тепер люди щонеділі моляться. Приїжджає до них священик. Знаючи про таке, комуністичні ідеологи вимагали, щоб Савка  навів порядок з уніатами.

– У вас більше повноважень. Хто вам забороняє самим це зробити? – запитанням заперечив Савка.

– Ти хто тут? – невдоволено перепитав завідувач відділом пропаганди та агітації райкому Петрик. – Порожнє місце чи секретар парторганізації?

– Я не збираюся конфліктувати з односельцями, зі своїм старим батьком, якого немовлям хрестили в греко-католицькій церкві, бо іншої тоді не було, – категорично відповів Савка.

Для Савки обійшлося без оргвисновків – звідусіль все тривожніші вісті стікалися. У райкомі партії не знаходили рецепта, як керованою втримати релігійну ситуацію. Про сьогоднішній відкритий вихід греко-католиків у Добровірі влада за день була попереджена. Силу Ковалюк вирішив не застосовувати. Обмежився тим, що швидко до парку стягнув максимальну кількість своїх активістів.

Зубанюк і Савка продовжували стояти збоку.

– Все логічно, Євгене. Запрацювали свої закони, – розмірковував Савка.

– А як далі влада  діятиме?

– Переконаний, нічого не робитиме, ніхто не буде чинити опору, застосовувати силу, – мовив Савка, а сам пильно й довго дивився на встановлений хрест з вирізьбленою датою на честь тисячоліття хрещення Руси-України. – Крига, друже, зрушилася. Треба очікувати великої повені… Із церквою, власним народом хіба божевільний може воювати. Греко-католики до Москви добралися. Ото міць духу, справжня  віра. Теперішній владі залишилося не довго вікувати.

Притихли. Вслухалися у проповідь священика.

– Сьогодні справді історичний день для Галичини. На весь світ заявила про себе Українська Греко-Католицька Церква, яку радянська влада вважала, що ліквідувала її. Але насправді вона жила у глибокому підпіллі й чекала свого часу. Це та церква, яка завжди була на службі українського народу, незалежної України. Але нам її треба ще відродити. Ми тільки це починаємо. Органи КДБ готові будь-коли знову вдатися до репресій. Але нас вже, як бачите, не сотні, навіть не тисячі, нас – мільйони. На всіх у них не вистачить тюрем, таборів, замало буде їм просторів холодної сибірської тайги…

Далі священик говорив про щиру віру в Бога, про перебудову суспільства і власної свідомості, моральний і духовний неспокій, який замешкав у душах людей, про глибокі й вічні християнські засади. Без приховування повідомив, що тепер кожної неділі тут, біля цього освяченого ювілейного хреста, відбуватимуться Служби Божі… Закликав до терпеливості, єдності з релігійними громадами інших церков міста, наголосив, що завжди треба бути готовим до переслідувань. Нагадав, що Ісус також терпів, переніс тяжкі муки й умер на хресті заради нашого спасіння.

А поміж людьми

– У Бога все можливе.

– Добре, що маємо своїх греко-католицьких священиків, владик. А комуняки до московського православ’я силою заганяли їх, по тюрмах гноїли… Бандити… Безбожники… Ви ще відповісте за людські муки, страждання. І за гори трупів, море невинно пролитої крові. Впаде кара на вас. Аякже, обов’язково впаде… Чи ваші злочини хтось годен забути?

Розходилися – поодинці, невеликими групами. Розходилися своїми стежками. Несли власні важкі думи. Для кожного це була та година, якої десятиліттями напружено чекали, а тепер чисельно зійшлися, як на тривожний клич. Тут панувало особливе піднесення, яке завжди настає в часі передсвітанкової рані, коли усім – людям й землі після довгої і набридливої мряки спрагло хочеться ласкавого промінчика теплого сонця. Адже по стількох роках жорстокої заборони Українська Греко-Католицька Церква вийшла на  суд історії, щоб розказати про себе всю правду – хто і за що її мучив, нівечив, очиститися  від політичної брехні, продемонструвати свою силу, мудрість і те, що залишила своїм вірним у спадок.

 Мимоволі думки, як стежка, що в’юниться у далечінь, перенесли Зубанюка до тихого гірського села… У тутешній церкві рано-раненько, коли ще сонце над чистим обрієм протирало заспані очі, а в храмі нікого – тільки літній священик і такого віку дяк, таємно вінчалися Євген і Віра не за православним, а давнім греко-католицьким обрядом. На цю обставину одразу звернула увагу присутня на церемонії шлюбу теща Зубанюка, бо добре розумілася на таких релігійних тонкощах – колись вчили цього її.

Закінчивши вінчання, священик покликав молодих Зубанюків. Перед ними закрив церковну книгу і, тримаючи на ній руку, мовби вона сама несподівано могла розкритися, спокійно сказав:

– Не питаю, де і ким працюєте. Бачу – поважні ви люди. При посадах. Нічого не записую до книги, хоч цього від мене вимагають. Не хочу, щоб колись цей запис зашкодив вам, діти мої.

– Щиро дякуємо вам, всечесний отче, за  розуміння, – тихо сказала теща. – Я, власне, саме хотіла попросити вас, щоб ви нічого не записували до церковної  книги. 

– Береженого Бог береже… Пам’ятайте, – звернувся священик до повінчаних Зубанюків, – що Всевишній  створив вас без вас. Але як він зможе допомогти вам, якщо ви раптом відвернетеся від нього… Ідіть, молодята, з миром, не викиньте Ісуса із серця, терпляче несіть свого хреста, як його стільки літ несе наша церква, продовжуйте рід людський.

Повернувшись додому, вона  радістю поділилася  з чоловіком:

– Знаєш, Влодку, в цьому гірському селі, видно, ніхто священика не контролює. Хіба що одного Папи Римського під час служби не згадує, а все решта – чистий наш греко-католицький обряд, на стінах церкви ті самі старі образи із відкритими серцями на грудях. Навіть зберіг давні хоругви, вони стоять у святині. Мабуть, щоб самому врятуватися від тюрми, а сім’ю захистити від виселення до Сибіру, отець для форми ніби перейшов на московське православ’я, а насправді залишився тим, ким був за часів митрополита Андрея Шептицького. Молодець. Шанує своє. Нашим молодим пощастило.

Євген та Віра про це добре знали.

Однак для  спогадів десятирічної давності у Зубанюка ніколи не виникало підстав. Інша справа тепер, після події в парку, коли ніхто більше не збирається критися з релігійними уподобаннями. Сам він ніби пірнув у далекий і водночас такий близький світ предків, заглянув у своє майбутнє.  

Віра, очікуючи чоловіка, із дитячим візочком стояла при виході з парку, неподалік погруддя Івана Франка. Поруч тротуаром безтурботно дріботав ніжками Дмитрик. Побачив батька – побіг йому назустріч. Євген підняв сина вгору на висоту витягнутих рук, якусь хвилинку потримав над головою, а потім опустив і ніжно поцілував…

 Підійшовши до дружини, аж тепер Євген звернув увагу, що біля пам’ятника Іванові Франку чисто, клумби дбайливо оброблені, а саме погруддя прикрашене вінком із синьо-жовтих квітів…

 

 

                   * * *

Щось недобре творилося з Ковалюком. Загалом людина він терпляча, виважена. Хоча інколи може зірватися, вибухнути, різко відповісти. Про таку його небезпечну ваду підлеглі знали, легко пристосовувалися до неї.

Тепер у Ковалюка з’явилося достатньо вагомих підстав бути невдоволеним собою. З останніх подій, які відбулися в Добровірі, почав усвідомлювати, що райком, як воно йому не прикро це визнавати, втрачає контроль над ситуацією – політичною і релігійною.

Чи довго терпітимуть таке йому?

Ні для кого в райкомі не новина, що Ковалюк завжди першим приходить на роботу. В тиші свіжого й чистого кабінету протягом години наодинці із самим собою мав можливість спокійно проаналізувати кожну оперативну інформацію відділів міліції, КДБ. Веселого в них було мало, правильніше сказати – більше тривожного. Ще не вщухла саркастична критика влади театром-студією “Не журись”, як серйозного клопоту завдали греко-католики. Вони своїм публічним виходом з глибокої тиші підпілля розбурхали народ, наче бджіл у вулику, яких назад, очевидно, вже не загнати.

Він передихнув, чомусь п’ятірнею підгорнув чуба, хоча завжди носить коротку й акуратну зачіску. В чорне волосся на скронях почала засіватися сивина. Рання осіння паморозь додавала першому секретареві керівної  солідності й чоловічої привабливості.

Із такого стану його вивів телефонний апарат прямого зв’язку з обкомом партії. Ковалюк стривожився, зняв телефонну трубку й почув важкий бас першого секретаря:

– Ти що там розвів? Ти чому допустив до бардаку в районі?

– Не один я, товаришу… Бардак, як ви висловилися, на жаль, в усій державі, а не лише у мене в районі.

– Іскру прогледів. Скоро під носом пожежу розведеш!.

– Не в мене, Вікторе Степановичу… Це у вас під вікнами обкому палахкотить, Чорновіл антирадянськими та антикомуністичними лозунгами розкидається, – захищаючись, відповів Ковалюк. – Така ситуація, повторюю, не тільки в моєму районі, – на обличчі Ковалюка гірка посмішка.

– Мабуть, змучився ти, товаришу Ковалюк. Або заодно з вулицею, з греко-католиками. Заігруєш з ними.

Ковалюк відчув, як мокріє чоло:

 – Вживемо заходів.

– Негайно. У Києві в ЦК партії про це знають. Ти зрозумів?!

Чоло Ковалюка росою вкрилося. Він хустинкою витер його. Поклав трубку та якусь мить туманним поглядом дивився на жовтий телефонний апарат. Останні слова першого секретаря обкому видалися надміру різкими, дуже вразили... Він роздратовано: “Герой…Чи ти нічого не тямиш? Та ні, чудово розумієш все. Тільки нижчого, слабшого гнеш. Так завжди в цьому світі… Це ж у тебе під вікнами кабінету спочатку зароджується буря, а потім вона відлунюється в районах…”.

Затуливши очі, у задумі Ковалюк відкинувся на спинку крісла. Відчув, ніби в ньому розправляється могутня сталева пружина. На мить в уяві переноситься в не таке далеке минуле… Згадав маму… Вона, коли Михайло вже був студентом сільгоспінституту, якось зізналася, що хрестила його в греко-католицькій церкві – іншої тоді не було. Священика потім арештували й вивезли в Сибір, бо не визнав верховенства московського патріархату.

– Пам’ятай це, сину. Але нікому не кажи. Світ ниньки не дуже певний, – молитовно попередила його мати.

Ковалюк вражений спогадом. Що б він мав віщувати?

Насилу стримуючи в душі гнів, він встав, пройшовся кабінетом, а тоді натиснув кнопку секретарки:

– Стефо, зберіть на одинадцяту годину начальників міліції, КДБ і прокурора.

Ковалюк не присідав. Недобре спідлоба глянув на давній  портрет Леніна, що висів за спиною й неначе стежив за ним. Та так зухвало й люто глянув, як на вкрай небажаного йому сусіда. Заледве втримався, щоб не кинути у вождя комуністів тими словами, що все частіше лунають на мітингах, вічах, виписують на лозунгах: безбожник, засновник імперії зла СРСР…

На чиєму боці правда? Де істина?

В ідеології КПРС чи в теперішніх політичних й релігійних настроях людей?

“Чим нам заважала церква? І як шкодить? Чи чогось поганого  вчить релігія? – роздумував Ковалюк, мов з кимось говорив. – Християнське вчення написане більше тисячі літ тому. Воно залишиться актуальним стільки, скільки житиме людство. А ми підняли руку на самого Бога, з ним  боролися. Хіба це не сатанізм, не є нашою слабістю?

Витравляли ми з людських душ Ісуса, переконували людей, що над нами нікого й нічого нема – тільки мертві зорі, а надбали собі мільйони віруючих – ідеологічних ворогів. І вони тепер на вулицях мітингують, розмахують синьо-жовтими прапорами… Чи переможемо стихію? Сумнівно. Скільки протримаємося при владі?.. Нехай рік, два… Безбожна ідеологія нас і знищить”.

Ковалюк відчув – лице пашить: чи то від сорому, що не на чолі народу, чи то від своєї невизначеності. Згадав про куриво. Ним ніколи не захоплювався, хіба що зрідка підтримував товариство. Почав нервово шукати в шухляді стола пачку цигарок, сірники. Потім, зручно  всівшись у кріслі, пихкав димом, як у дитинстві випускав угору сизі кільця й милувався ними доти, поки не розчинялися у повітрі.

У цю хвилину прочинилися двері. Зі словами “Чи можна” на порозі з’явилися три постаті – низенького начальника міліції, височенного головного місцевого комітетчика та середнього зросту прокурора.

– Заходьте, – озвався Ковалюк, при них загасивши цигарку й кожному показав на крісло. З усіх сил перший секретар намагався не виказувати своєї стурбованості, тому тихо і спокійно запитав: – Чи здогадуєтеся, товариші, з якої причини я вас запросив?

– Здогадуємося, – непевно відповів начальник районного відділу міліції Пухков.

– Що будемо робити з греко-католиками? Обком партії занепокоєний. Дуже занепокоєний, – Ковалюк похмуро з-під насуплених брів поглянув на Парненка – начальника райвідділу КДБ, а потім очі затримав на  прокуророві.

– А що можемо вчинити в цій ситуації? – запитав прокурор і сам відповів. – Практично нічого. Ми тільки пробували в окремих активістів взяти пояснення, встановити конкретного організатора Богослужіння, а із ними прийшло чоловік триста. Дружно скандували під прокуратурою “Ганьба!”.

– Ось що великий ліберал-новатор Горбачов натворив. За таку руйнівну перебудову його б в одне місце, – прокоментував головний районний чекіст Олег Парненко.

– До Горбачова нам далеко. Не нам судити про політику Генерального секретаря ЦК КПРС, а маємо її виконувати. Що може запропонувати комітет держбезпеки? – запитав Ковалюк.

– Сила в нас є. Закони також на нашому боці.

– Ви пропонуєте всіх пересадити? – уточнив Пухков.

– Всіх, можливо, нема потреби… Поки в парку стоятиме хрест, доти туди ходитимуть молитися, він притягуватиме до себе все більші маси віруючих.

– Ти на що натякаєш? – продовжував бомбардувати запитаннями головний районний міліціонер.

– Я не натякаю. Міліції карти в руки.

– А кагебе?

– Ми обшукали десятки квартир, у яких таємно збиралися греко-католики, арештовували, штрафували священиків, активістів, вилучали в них друковану церковну католицьку літературу, Біблії, Євангелія. Це нічого не дало. Можливо, навпаки – діяли обережніше, озлоблювалися, їхні ряди множилися. З нас досить, – ніби поставив крапку начальник районного відділення КДБ.

Ковалюк збагнув, до чого далі може привести така дискусія між керівниками силових структур:

– Я хотів би почути від вас, товариші, конкретніші пропозиції. Ми всі однаково відповідальні. За такі справи, а вони надалі, якщо вчасно не вживемо заходів, можуть загострюватися, орденами нас не нагородять. Ви це чудово розумієте.

– Я вважаю, що хресту не місце в парку. – Вдруге натяком озвучив свою думку начальник райвідділу  комітету держбезпеки. А далі несподівано для всіх присутніх він запропонував: – Хрест звідти слід забрати.

– Як? Яким чином? – уточнив Пухков, зрозумівши, що таке завдання, якщо воно буде схвалене, доведеться  виконувати міліції.

– Як?.. Тихо, делікатно, – продовжив Парненко. – Щоб навіть місяць і зорі не бачили.

– Конкретніше?

– Про це має знати один, ну, від сили – два міліціонери. Бо один, можливо, хреста не витягне із землі. Він дубовий, важкий. Його тої неділі несло четверо чоловіків, – пояснив Парненко, скосивши очима на прокурора, бо той, на його здивування, чомусь підозріло  відмовчувався.

 – А що? Слушна думка, – підтримав Ковалюк, але вийшло це в нього якось більше механічно, ніж з внутрішнього переконання.

– Ви, Андрію Йосиповичу, краще знаєте, кому з міліціонерів можна доручити таке завдання, – нарешті обізвався прокурор Володимир Стопець.

– Відкрито я не можу комусь конкретно наказати. 

– Подумайте. Ми не чекаємо від вас відповіді в цю ж хвилину, – сказав Ковалюк.

– На таке, перепрошую за вислів, грішне діло навряд чи знайдуться добровольці. Я знаю свій особовий склад. Між іншим, серед міліціонерів також стався умовний поділ на православних і греко-католиків. Це я відчув.

– Не мені вас вчити. Ви фахівці своєї справи. А з хрестом у парку, як сказав Олег Якович, справді треба навести порядок, – без наказового тону  сказав Ковалюк.

– Знаю таких, що, можливо, виконали б це… – розмірковував начальник міліції. – Та чи згодяться?.. 

– Пообіцяй підвищення по службі. Чимось іншим зацікав, – радив начальник КДБ.

– Ви, Андрію Йосиповичу, розумієте, що зволікати не маємо права. Парк культури і відпочинку від хреста слід очистити завтра, найпізніше – післязавтра. Вважайте, товариші, що це питання сьогодні ми вирішили. Дякую всім, бажаю успіху. Про результати інформуйте будь-якої хвилини, коли вважатимете за потрібне, – і Ковалюк по черзі на прощання кожному керівнику силової структури потиснув руку, ні разу нікому з них так і не глянувши в  очі.

Зоставшись на самоті, Ковалюкові здавалося, ніби кожною клітиною серця відчув, що робить щось не те, супроти власної совісті, совісті тисяч. Дивно йому було з цих трьох, яких, мабуть, не хвилювало, що про них завтра подумають. 

Тієї ночі Ковалюк ніяк не міг позбутися думки, яка його невідступно мучила й переслідувала: як же воно могло так статися, що пішов на компроміс із власним сумлінням…

 

* * *

Закінчивши макетувати сторінку газети, Зубанюк встав, підійшов до вікна, щоб з другого поверху редакційного кабінету помилуватися вранішнім містом. Звідси йому добре видно Добровір. Он перед зором Євгена ласкаві промені сонця вималювали чіткі контури древньої ратуші, яка високо здіймається над громаддям зелених дахів кварталів. Куди не кине оком – усе таке миле, рідне, дороге, знайоме… Адже майже двадцять років тому сюди в районку повернувся після журфаку університету.

Не встиг заглибитися у власні думки – до кабінету ввійшов кореспондент відділу сільського господарства  Іванюк. Зубанюк до нього:

– Непогано, Романе, ти написав про занепад колгоспу. Я хіба дещо підправив заголовок.

– Як він буде звучати? – поцікавився Іванюк.

 – У “Прогресі” без прогресу… Що скажеш?

 – Може, надто категорично.

– Великий колгосп занепав. Перспективи в господарства, як ти пишеш у статті, ніякої. То чого ще хотіти.

Іванюк присів. Розгорнув учорашню обласну газету, заходився переглядати її. Але Зубанюк прочитав з лиця Іванюка, що той прийшов не заради цього, а приховує якусь важливу інформацію. Невдовзі передбачення його підтвердилося.

– Про розвал колгоспів газета напише. А про побиття?

– Яке ще побиття? – запитав Зубанюк, перезирнувшись з Іванюком, який утаємничено посміхався кутиками рота, мовляв, цього разу я першим про це довідався, бо досі в редакції вважали, що тільки Зубанюк завжди володів найсвіжішою інформацією. Тому почуте зацікавило Євгена. – Хто кого побив?

– А хто в нас ще може бити?.. Або невиправні хулігани, або наша доблесна міліція.

– Що, Добровір перетворюється на Прибалтику?

– Почерк подібний. Одна система – внутрішні органи.

– Кого побили і коли?

– Вчора вночі. Я ще точно не знаю, але кажуть, що міліціонери вночі з парку викрадали хрест, ну, той, що встановила й освятила греко-католицька громада.

У Зубанюка заокруглилися очі:

– Та ти що? І це правда?

– А на той момент надійшов якийсь чоловік. Йому, свідкові, й дісталося. У лікарні потерпілий.

Зубанюк завмер, стоячи біля вікна:

– Виходить, правду кажуть, що свідка б’ють, як дідька. А що з хрестом?

– Його, як мені казали, викрали і кудись, очевидно, викинули чи спалили. Факт той, що хреста нема.

– Оце подія… Невже Бога не побоялися? – запитав Зубанюк так повільно, немов роздумував над кожним словом. – Хрест освячений. Не лякала їх кара небесна? – З усього було видно, що в Зубанюка якийсь неспокій на душі. – До повного щастя в Добровірі ще тільки цього бракувало… Якщо побиття підтвердиться, влада протиставить себе людям. Це її погибель. До такого бандитизму вдаються слабкодухі. Як різко часи змінюються, Романе… А втім, цей чоловік, очевидно, не просто так  з’явився саме в парку і в потрібну хвилину…

– Випадковість. Простий збіг обставин.

Зубанюк заперечив:

– На перший погляд, це – ніби й збіг обставин, як ти кажеш, – випадковість. Але все в житті, Романе, твориться за чиєюсь волею. Колись, як я ще був студентом другого курсу, один викладач на лекції відверто сказав, що ще ніхто не довів, що там, – він вказівний палець підніс до неба, – хтось є і що там нікого нема. Однак саме звідти світом править якась невидима сила. Чому цей чоловік не надійшов тоді, коли міліціонери викрали хрест? Або не пройшов швидше, поки вони ще не починали свою чорну справу? Бо так Бог розпорядився, щоб був свідок. Від Всевишнього не можна приховати гріха. За його волею все таємне рано чи пізно стане явним. Кого Бог хоче покарати, тому що? Так, розум відбирає. 

– Газета про викрадення  хреста промовчить, Євгене Миколайовичу?

– Мовчати не можемо. Хоч би щось таке нейтральне на перший раз мусимо дати. Люди на вулиці відкрито говорять, а газета не пише. Такого не може бути, нас не зрозуміють, – і Зубанюк тут же зателефонував у травматологічний відділ районної лікарні, попросив до телефону знайомого лікаря Бонка. Привітавшись, запитав, чи сьогодні вранці поступив до них чоловік з побоями.

 І почув від травматолога:

– Так, такий у нас лежить.

– Як він до вас потрапив?

 – Його побили вночі в парку два міліціонери. Це за його словами.

– А за що побили?

– Не телефонна розмова.

– Зрозумів. Він знає тих, хто його побив?

– Каже, що знає. Але нас, лікарів, такі деталі не цікавлять. Наші проблеми – його здоров’я. Жити буде. Скоро поставимо на ноги.

– Дякую, Володимире, – поклавши телефонну трубку, Зубанюк до Іванюка: – Чув? Зрозумів, що твориться на широких просторах держави, “гдє так вольно дишіт чєловєк»?

Іванюк нічого не відповів. Він все зрозумів. Тому продовжував щось вичитувати в обласній газеті. А по хвилі:

– Ого! По районах змінюють перших секретарів.

– Я щось на цю публікацію не звернув увагу. На кого замінюють?

– Із трьох нових два військових. Один навіть підполковник. Як це зрозуміти?

Зубанюк подивився на колегу, міркуючи:

– Корабель комуністів збився з курсу. Ось і все тому пояснення. Не маєш бажання сходити в травматологію?

– Для чого? – здивовано Іванюк..

– Поговори з тим чоловіком. Хоч би чисто для себе. А я пораджуся з редактором, що будемо робити.

Штурмак з півслова зрозуміла Зубанюка, але не погоджувалася з його аргументами, чому про викрадення хреста та побиття свідка газета не може промовчати. 

Євген вийшов рішучою ходою. Вже в коридорі його збуджені думки швидко вляглися. Заспокоїв себе тим, що редактор відповідає за зміст газети. Не раз наголошував на зборах громадсько-культурного товариства, що вона підневільна, просив активістів бути вдячними Штурмак хоч би за те, що до того стільки матеріалів про них, їхню діяльність було надруковано в «Прапорі Жовтня».

Він продовжував вичитувати матеріали. Зовні Зубанюк наче байдужий. А насправді незрозумілий неспокій тихо охоплював його.

 

***

 

Ковалюк не міг заспокоїтися. Щохвилини поглядав на вхідні двері кабінету – нетерпляче чекав начальника райвідділу міліції. Йому соромно. І страшно. Вагання, неясні надії пройняли тіло. Відчув серце – воно закалатало в грудях. Ніби хотіло вискочити. Безглузде викрадення хреста, ще безглуздіше побиття чоловіка… Яка ганьба. Для нього – першої особи… 

Із роздратованим виглядом Ковалюк встав з-за стола і мовчки підійшов до вікна. Йому здавалося, що під будинком райкому росте натовп чоловіків і жінок, що активісти товариства щось обурливе вигукують і навіть вимахують плакатами з образливими написами. як на недавньому віче біля колишньої тюрми. 

У цю мить відчинилися двері кабінету і в них з’явилася низька постать полковника міліції Пухкова. Не відповівши на його привітання, Ковалюк впився в нього каламутним поглядом, дивився йому просто в вічі:

– Що ви натворили? – запитав з таким притиском, наче готовий був за горло схопити й задушити в цю мить його.

– Сталося непередбачуване, Михайле Романовичу. Дурацький збіг обставин.

– Мені не потрібне оправдання! – Ковалюкові дуже хотілося зазирнути Пухкову в душу й упевнитися, що там у нього під міліцейським мундиром. З його обличчя читав таке, що цей чоловік – машина, йому, росіянину, ніколи не зрозуміти українців Галичини. На одній з нарад Пухков авторитетно заявив, що на його долоні швидше волосся виросте, ніж допустить, щоб на ратуші повісили націоналістичного бандерівського синьо-жовтого прапора.

Пухков мовчав. З потемнілим від люті обличчям Ковалюк сказав:

– Ви підвели мене, райком. Я вас не можу, не маю права назвати професіоналами…

– Не смійте так, товаришу Ковалюк, – пробував огризнутися начальник міліції. – Операцію з хрестом ми чудово продумали.

– І що з цього? – з прикрістю в голосі запитав Ковалюк. – Яка користь з вашої продуманості? Народ гуде, страшенно обурений, вимагає покарання міліціонерів і вас особисто як начальника. Ви це розумієте?

– Я виконав партійне доручення: ми хрест з парку прибрали, – на тому слові Пухков замовк.

– Може, ще скажете, що я вам наказував бити людину!

– Мої орли діяли, враховуючи ситуацію. А він їм перешкоджав, обізвав рогатими чортами, бо тільки чорти вночі хрести викрадають… Тут у них і нерви здали. Вони, крім того, що міліціонери, ще й живі люди. 

Ковалюк різко встав з крісла, повернувся до начальника міліції, стискаючи кулаки, гірко зітхнув:

– Наварили ви каші, Андрію Йосиповичу. Великий казан. Довго будемо з нього їсти. Аж поки ця каша всім нам не вертатиметься і передом, і задом.

Пухков не вимовив ні слова. Обличчя його лишалося непорушним, суворим, свідчило, що навіть готовий до рішучих дій.

Ковалюк дивився на начищений паркет. Він стояв, закам’янівши, мов глиняна статуя. У нього пересохло в горлі: побачив перед собою погрозливе обличчя Пухкова. Здивовано звів брови, вихор думок огорнув головного районного комуніста і він тихо, ніби для себе сказав:

– Погані справи. Дуже кепські.

– Залежить, для кого.

– Зберу бюро…

– То ви мене попереджаєте? Чи, може, натякаєте на погрозу?

– Ідіть і подумайте, як вам тепер вийти із халепи.

Вони подивилися один на одного так, наче вороги через приціл з різних бойових позицій, тримаючи палець на спуску зброї.

– Мушу зауважити, що не мені, а нам, товаришу Ковалюк, треба думати, як вийти із цієї, як ви сказали, халепи, – відповів Пухков і тріумфуюче пішов до дверей, забувши при цьому поставити крісло на місце.

Ковалюку залишалося одне – чекати.

З вулиці долинали якісь метушливі, ні – загрозливі голоси. 

 

***

Наче хтось невідомий неводом потягнув чутки, що в неділю в Добровірі біля кінотеатру “Союз” відбудеться чергове народне віче. Оголошення про нього не надрукувала районна газета, жодного слова не повідомило й місцеве радіо. Тим не менше люду зійшлося багато – і молодих, і старих. Та ще їх прибувало. На площі Ринок ніде вільно стати. На підвищенні скупчилися організатори зібрання – голова товариства Кілко, члени ради – Калюжко, Пташків, Крок, Шубак. Вони стали популярними. Їхні думки ловили, несли додому, ними ділилися на вулицях, мало не у кожному помешканні.     

Того разу на широкому піддашші кінотеатру були встановлені два мікрофони з колонками. Досі колільники користувалися тільки мегафоном. Вже сама звукопідсилювальна апаратура свідчила, що до віча добре готувалися. Замайоріли синьо-жовті прапори з тризубцями на кінці древка.

За дійством зі службового кабінету спостерігали Ковалюк із своїм партійним оточенням. Вікно, з якого видно кінотеатр, безліч людських потилиць та плечей, навстіж відчинене. Як не крилися, але приховати свого внутрішнього неспокою нікому не вдавалося.

Особливо незатишно Ковалюку. Адже він прямо в одвіті за все.  «Як пояснити начальству й людям, що навіть найгеніальніший в умовах повного хаосу і безладу не побудує комунізму в окремо взятому районі, місті, – розмірковував він. – Якщо когось винити за занепад, то тих, хто наверху, хто формує політику. Я також бачу грубі перекоси партії... Але я маленьке коліщатко…».

Тим часом біля кінотеатру хтось, випробовуючи мікрофони, рахував: раз-два, раз-два… А потім  Пташків, погладивши вуса, заговорив:

– Подивіться, як нас багато. Ми всі разом – сила. Це розуміє комуністична влада, вона боїться своїх людей. Якби не боялася, то сьогодні була б разом з нами, з народом, який хоче відверто поговорити про щасливе, звичайно, у лапках, життя в Радянському Союзі. А так московсько-більшовицька комуна через своїх представників у райкомах, обкомах тільки на словах декларує перебудову, а насправді міцно тримається свого ситого корита, доступ до якого дав їм партійний квиток із зображенням Лєніна, – і тут зірвалися гучні оплески. – Через те наші рідні яничари у міліцейській формі б’ють невинних українців, трощать хрести, далі борються із справді національною Українською Греко-Католицькою Церквою. Це вони ось з цього місця, де зараз кінотеатр “Союз”, назву якого згодом мусимо поміняти, без нашої з вами згоди забрали пам’ятник пророкові нації Тарасові Шевченку і поставили в кущах парку, де ніхто не бачить його.

Ми повернемо пам’ятник Тарасові Шевченку в центр міста. Хай вони чують, що ми це зробимо. Він ж бо просив у сім’ї великій, в сім’ї вольній новій не забути його пом’янути незлим тихим словом.

Правда за нами. На керівні посади комуністи ставлять чужих людей, здебільшого з російським корінням. Секретарями райкомів партії обирають кадрових військових. Чому? Щоб з їх допомогою в державі знову запровадити солдатчину, репресивні методи роботи, як у концтаборах холодного Сибіру. А ми прагнемо демократії, незалежності, щоб земля мала свого господаря, як тепер модно говорити, – українського фермера, якого ця ж влада винищила під корінь, замінивши колгоспами, які тепер ледве зводять кінці з кінцями, а ось їхні голови на диво всім чомусь багатіють, будують власні хороми-палаци.

Ковалюк стояв при самому вікні. Сюди до нього долинало кожне вічове слово. Серце господаря кабінету краяв докір: комуністи, радянська влада випустили правду, свободу слова на вулицю, як Джина з пляшки… Старою дорогою, очевидно, вже ніхто не піде.

І раптом усі остовпіли, не зрушаться з місця, наче прилипли до паркету. Черговий оратор дав волю словам, називаючи голів колгоспів “червоними баронами”, керівників підприємств – “червоними директорами”, а того, хто при владі – партократами, коритниками. Стривоженими очима Ковалюк креснув по присутніх, мовби чогось мовчки благав від них.

– Сьогоднішня влада розкошує, – говорив Калюжко. – Вони не розуміють бід простого люду, бо їм все доступне. Тому так міцно тримаються свого партійного корита, своїх порядків. Прихід Червоної армії 17 вересня 1939 року називають «золотим вереснем», возз’єднанням західноукраїнських земель з УРСР у складі СРСР, готуються відзначити 50-річчя цієї історичної для них події. Насправді це аж ніякий не золотий вересень, а дата початку масового терору, винищення кращих представників українського народу. Тільки в камерах нашої добровірської тюрми в перші дні війни, коли ця ж Червона армія під тиском німців відступила, енкаведисти замордували майже тисячу невинних людей. Так хочеться сказати словами поета: “Де ви, кати мого народу?”

 – Вони є, – емоційно продовжував Калюжко. – Кати та їх нащадки відомі, вони в пишних партійних кабінетах, вони ще при владі. Нас чекає серйозний екзамен – вибори. Перші справді народні, демократичні вибори. Комуністи у депутати пропихатимуть своїх функціонерів. Ви всі повинні підтримати наших кандидатів. До Верховної, обласної, районної, сільської рад слід обрати  представників від народу, які б захищали ваші інтереси.

– Е-е, все зрозуміло. Старі лозунги. Нема що слухати, марно час тратити, – махнув рукою завідувач відділом пропаганди і агітації райкому Петрик, й першим вийшов.

За ним інші почали покидати кабінет першого секретаря. Невдовзі Ковалюк залишився сам. Сидів на кріслі при відчиненому вікні, аналізував виступи. З посмішкою: “Сьогодні, як ви кажете, ми при кориті, завтра, можливо, ви будете. Он як нахабно пнетеся до нього… Влада – дівка спокуслива, магнітом притягує. Перед такою ласунею не просто встояти. Це правда».

З думками деяких вічових ораторів Ковалюк погоджувався, бо говорили і про розумні речі. Нагадали йому, що неподалік Добровіра склад рідкого аміаку – справді величезна небезпека, така собі своєрідна порохова бочка. Свідомий був того, що ще багато подібного доведеться йому почути й пережити. На худорлявому його обличчі світилися стривожені  очі. У них туга й незрозумілий жаль прозирали – чи за тим, що рибою вислизає з рук влада, чи за тим, що гряде не зовсім зрозуміле майбутнє, творцями якого стають, як вважав і був переконаний, далеко не ті особи, яких потребують зміни. Тому й бачиться йому завтрашній день туманним.

Бажаючих виступити більше не було. Тому Пташків зачитав проект резолюції віча з трьох пунктів: перший –  вимагали об’єктивно розслідувати факт побиття міліціонерами свідка викрадення  хреста; другий – закликали всіх свідомих громадян на майбутніх виборах народних депутатів Верховної Ради УРСР та депутатів до місцевих органів влади підтримати кандидатів від товариства, Народного Руху за перебудову, а третій стосувався перенесення пам’ятника Тарасу Шевченкові з парку в центр міста. 

Стоячи при відчиненому вікні й правим плечем обіпершись до рами, Ковалюк задумливим поглядом з третього поверху проводжав людей, що після віча розходилися в різні боки. Один, побачивши першого секретаря в кабінеті, голосно:

– Дивись-но! Не висунув свого заду.

– Перестань. Ще би всі були такі, як наш перший секретар. Що Ковалюк один втне, коли на всіх широтах СРСР – від Карпат до Сахаліну, від півночі до півдня безлад.

– Не розумію. чому ти його захищаєш?

– Я не захищаю. Я за справедливість. Не можна всіх ганити тільки через те, що він сьогодні при владі. Комуністи, май на увазі, не такі вже й примітивні, як дехто їх нині намагається показати. Вони на керівні посади дурачків, випадкових осіб не ставили. Розумні люди завжди в ціні. Вони скрізь і всім потрібні, кожній державі. Навчи дурня молитися, він і чоло розіб’є. Не знаю, як ти, а я таких, наприклад, сьогодні на віче побачив.

Втішало Ковалюка, що не всі однаково сприймають мітингову критику, об’єктивно оцінюють непросту ситуацію, яка продовжує загострюватися. Через поганий настрій йому нічого не хотілося робити, однак заради підлеглих мусив вдавати, що  все гаразд.

Розходилися люди. Вони жваво гомоніли про віче, голосно дискутували. Останнім часом діалоги на політичні теми стали особливо модними і при цьому кожний вважає себе мудрагелем, філософом, будучи переконаним, що саме в його судженнях істина в останній інстанції.

По чистому небу вітер повільно гнав отари сірих хмар, які на ньому з’явилися невідомо звідки. Вони на мить закрили сліпуче сонце.  Від них на Добровір впала велика тінь. Одразу в повітрі посвіжішало, легше дихалося, а від того завихрилася надія на дощ, бо давно все довкіл спрагло  вологи.

 

***

У понеділок вранці ожили робочі кабінети  редакції. То тут, то там за дверима чути голоси, телефонні розмови. До відповідального секретаря, щоб з’ясувати, чи на якійсь сторінці завтрашнього номера є ще “дірка”,  зайшов Роман Іванюк. Сів на крісло і сказав:

– Я був у центрі міста.

– І кого там побачив, що чув?

– Зустрів мене Кілко.

 Зубанюк звів на Іванюка замислені очі:

– І висловив тобі чергову порцію претензій…

– Не зовсім. Сказав, якщо не надрукуємо резолюції віча, не напишемо так, як воно проходило, що говорилося, то на наступному критикуватимуть нас і газету, закликатимуть, щоб ніхто її не передплачував.

Від цих слів Зубанюк аж стрепенувся:

– Я їм не раз казав, що не все від нас залежить. Вони – сміливі люди, цього не відбереш. Сьогоднішні герої, мабуть, забувають, що на календарі лише середина вісімдесят дев’ятого року, що влада ще радянська, і вона має право всіма доступними їй методами захищати себе. І на те не буде ради, – Євген хотів ще щось сказати Іванюкові, але натомість простягнув йому рукопис статті і запропонував: – Прочитай. Тільки швидко.

Іванюк очима прочитав заголовок “Піна демократії”, а потім за професійною звичкою на сьомій сторінці машинопису поцікавився, хто автор. Підпису не було.

– Це що – передова газетна стаття на актуальну тему?

– Розумій, як хочеш, – усміхнувся Зубанюк. – Та ти її прочитай до кінця. Тільки швиденько, щоб часом Штурмак не надійшла, бо давно статтю мав здати до набору.

Іванюк мовчки заглибився у текст. Але окремі уривки статті чомусь читав, шепочучи так, що було чути всі слова: “У нашій країні поглиблюється перебудова, яка бере початок від двадцять сьомого з’їзду КПРС… Ми вчимося демократії. Але кожен розуміє її по-своєму… Останніми днями поповзли чутки про переслідування москвинів, тобто росіян. Товариство імені В. Колільника до цього не причетне. А ось УГС – Українська Гельсінська спілка, яка пустила своє коріння в нашому місті… Члени ради товариства ім. Колільника люблять вживати слово народ. Складається враження, що народом товариство вважає себе… Товариство здобуває дешеву популярність в окремої частини громадян Добровірщини… Але сам народ скоро спитає,:з ким  ви? Чи близькі і зрозумілі вам наші турботи?

Але треба віддати їм належне: вміють вести дискусії. Парторганізаціям, комуністам, навіть керівникам бракує навичок політичної боротьби.

 … Затія з уніатами і несанкціонований мітинг біля кінотеатру “Союз”, а перед тим біля стін тюрми – добре сплановані акціі, які підпадають під кримінальну відповідальність… Синьо-жовті прапори, вигуки “Ганьба!”.. Додумалися. Велику Жовтневу соціалістичну революцію 1917 року назвали червоним переворотом. Все спрямоване, щоб на наступних виборах /перших демократичних/ здобути перемогу…”

Коли Іванюк увійшов, Зубанюкові здавалося, що він тільки-но вів приємну розмову – таке добродушне було його обличчя, аж світилося воно, а на товстих губах весняним метеликом тріпотіла посмішка. Зараз Роман, дочитавши статтю, глибоко зітхнув і вже готовий був комусь дати за її зміст перцю. Але кому? Автор невідомий. Хоча вони  безпомилково здогадалися, чиє це творіння. Стиль виказував руку редактора.

– І цей політичний пасквіль іде в завтрашній номер? – запитав Іванюк, подивившись на Зубанюка примруженими очима, мовби цілився в нього.

– Уяви собі… Йде.

– Я уявляю, як завтра всі демократи будуть сичати, пінитися і плюватися. І на газету, і на нас.

– Так воно й буде, друже.

– Щось можна змінити?

– Та ти що? Я отримав чітку команду – без змін і коментарів.

– Від редактора?

– Не тільки. І не в тому річ, Романе, що в завтрашньому номері з’явиться “Піна демократії”. Хай би стаття ішла у такому варіанті. Але я пропонував спочатку Катерині Іванівні, потім відділу пропаганди та агітації,  щоб до неї додати стислий та неупереджений звіт про віче, радив долучити й резолюцію і всі ці матеріали надрукувати в одному блоці. Ніхто б не ображався. Ось прошу: це – ваше, а це – наше. А вам, люди добрі, судити про всіх і про все.

– І що? 

– Як бачиш – нічого. Мені котрий раз не натякнули, а прямо дали зрозуміти, що я собі багато дозволяю, – зітхнув Зубанюк і взяв від Іванюка  статтю, щоб здати до набору її.

– Сумно воно якось. Сумно аж за край. Знаю одне – безвихідних ситуацій не буває.

– Згоден. А причина будь-якого безвиходу одна – неправильно прийняте рішення. 

У ці хвилини  десь у глибині душі журналістів зароджувалися нові почуття. Їм належало їх осмислити, щоб визначити для себе правильні орієнтири. Бо зараз від їхніх ніг стелилася незнана досі дорога, яка в’ється все вгору, все вище. Їм належиться її осилити й гідно пройти.

 

* * *

Пробудившись, на стіні Зубанюк побачив відблиски ранкового сонця. Схопився з ліжка, неначе по тривозі, потягнувся, відхилив фіранку й хвилину через вікно дивився на вулицю. Потім звів очі вгору і побачив чисте небо.

– І сьогодні буде спека, – сказав це швидше сам до себе, ніж до дружини, яка ще ніжилася в ліжку.

Віра, почувши це, відкинула простирадло, насолоджуючись приємним спокоєм в усьому тілі. Потім знову вкрилася і лежала нерухомо. Не піднімаючи з подушки голови, сказала:

– Може, хоч сьогодні з’їздимо в село на річку.

– Ідея гарна. І вчасна.

– Тільки нічого не обіцяй… За твоєю постійною зайнятістю так і літо пролетить. Моя відпустка також. Треба хоч трохи про сім’ю, дітей подумати, а не лише роботою, політикою жити, – сказала це майже з претензією.

– Ти навіщо за журналіста заміж виходила?

– Я не за журналіста заміж виходила, а за Зубанюка.

– А це, вважай, одне і те.

Мовчки обмінялися поглядами. Потім Євген сказав, усміхнувшись:

– Ідею підтримано. Тоді біжу в редакцію, щоб підігнати роботу і я міг непоміченим утекти.

Інтенсивно Зубанюк вичитував рукописи. З ніким не спілкувався. Потурбував Іванюк, якого цікавило, як буде заверстана його стаття “Пам’ятник безгосподарності”.

– Зверху над фотографією недобудованого корпусу прядильно-ткацької фабрики рубрика – “Перебудова і ми”, а під нею великим шрифтом заголовок, – пояснив йому Зубанюк.

– Непогано.

– Такі шедеври Іванюка неодмінно будуть відзначені.

Вони розсміялися. І в тому сміхові бриніли дружні нотки. Загалом Іванюк спокійний, хоча й непосидючий. Все хоче чути, бачити, до всього проявляє інтерес, виокремився в колективі оперативністю, тільки йому характерною манерою опису події чи якогось факту. З його відкритого обличчя та трохи опуклих очей легко прочитувалося, що в голові роїться безліч ідей, цікавих газетних тем, які просяться до друку. Тому Зубанюк підтримував творчий запал молодого журналіста.

– Для суботнього номера я напишу репортаж, – поділився задумом Іванюк.

– Що за тема?

– І знову страйк. Так його хочу назвати.

– Це звідки? Зі  статистичного технікуму?

– Ага. Студентів годують, як тюремників. Тому  пресу запросили.

– Може, порівняння з тюремниками не зовсім доречне.

– Якраз доречне. Мені показували суп. Це була така собі пісна юшка з двома кусочками картоплі. Студенти вже забули про борщ на м’ясі. А які смачні котлети були в університетській їдальні, коли я вчився…

– А я…Знайшов, що згадати. І порівняти з нашими студентськими роками… Ото дожилися ми, Романе, – якось механічно сказав Зубанюк, бо думав про своє: як викроїти час, щоб із сім’єю виїхати на річку відпочити. Тут же зателефонував додому і попередив Віру, щоб були готові, – скоро прийде. А потім до Іванюка: – Гласністю журналісти розвалять Радянський Союз. Я в цьому впевнений. Люди все більше жахливої правди дізнаються про державу, в якій доводилося і доводиться їм жити, й упевнюються, що ними керували і керують бездарні особи, а держава – справді тюрма народів. Тому пресі суспільство найбільше вірить. Своєю маркою мусимо дорожити. Як би там, Романе, не було, але цікаві дні настають. Для всіх, а насамперед для нас, журналістів. У двобої між добром і злом часто, на жаль, перемагає байдужість. Я цього якраз боюся.

– Байдужість наступає після  якогось серйозного розчарування.

– Ти не задумувався над назвою нашої газети?

Це запитання, правду кажучи, Іванюка давно цікавило, тільки не знав, з ким поділитися такою думкою:

– “Прапор Жовтня”… Сьогодні… Ф-у-у…

– Ми над цим ще подумаємо. А зараз, перепрошую, мушу бігти. Мене чекають.

Вдома Євген з’явився швидко. Вивів з гаражу червоне “Жигулі”, у багажник поскладав приготовані Вірою речі для поїздки на річку. А діти тим часом вже сиділи в машині. По дорозі Євген поцікавився в дружини, чи взяла щось їсти.

– Тільки дітям. У холодильнику, чоловіче, пусто. Як у магазині на вітрині.

– Не біда. У матері, я певний, будуть наші улюблені підбиваний борщ та вареники зі сметаною.

– Тобі здається, що мамі нічого робити, як тільки для сина варити, бо з міста приїде голодним.

– А хіба не так? Це по-перше. А по-друге – дозволь уточнити: чому тільки для сина? А для улюбленої невістки, гарних і слухняних внуків?..

– Менше балакай. Слідкуй за дорогою. Сім’ю все-таки везеш.

Біля міського парку Євген раптом зупинив машину. До дружини:

– Подивись. Он туди.

Метрів п’ятдесят від вулиці четверо чоловіків збивали з дощок щось подібне на сцену з накриттям, а ще двоє ногами утрамбовували свіжу землю біля закопаного дубового хреста з вирізьбленим написом: 988-1988 р. Хрещення Руси-України.

– Піду подивлюся, що там робиться. 

– Тільки не затримуйся! – гукнула йому навздогін Віра.

Привітавшись з чоловіками, Євген поцікавився у них:

– Це той самий хрест?

– Так, – відповів один.

– Вони його повернули чи ви самі знайшли?

– Та ви що?.. Ага, ті чортяки б його повернули…

– Як же тоді хрест у вас?

– Знайшли... Бог допоміг нам. Ось йому, – співрозмовник показав на одного зовні дужого чоловіка. – Всевишній шепнув йому на вухо, де саме треба шукати хрест.

– То де він був?

– Уявляєте, грішники кинули хрест у річку в тому місці, де кущі нависають над водою. Туди навіть вдень важко підлізти… Хіба це не Господня ласка для нас, що ми його, як бачите, знайшли?

– А тут що буде? – випитував Зубанюк.

Віруючі не крилися перед Зубанюком, бо добре знали журналіста по газеті. Тому охоче ділилися  задумом:

– Тут ставимо піднавіс для священиків, щоб і під час дощу мали де відправляти Святу Літургію. Пізніше греко-католики стягнуться на капличку, а потім, може, і на щось більше. Наприклад, на собор.

Слухав їх Зубанюк. Стояв проти сонця, мружачи очі. Дерева в парку мовчазні, крізь їх густі крони де-не-де проміння пробивалося до землі. Гордий за цих людей. За їх щиру віру в Бога.

У машині Євген розповів Вірі все, що почув і побачив. Вислухавши його, вона промовила:

– Сила Божа перемогла. Тепер все… Греко-католицька церква, вважай, вже сама себе легалізувала, не чекаючи рішення Москви. Вона мусила пройти і через такі терни. Додуматися… У таке недоступне місце викинути хрест… Добре, що не спалили.

– Хрест дубовий. Він би так швидко не згорів.

Село в полудневу спеку, здавалося, принишкло. Матері в хаті не застали. Сусідка через вулицю сказала, що недавно пішла нажати зелені корові, бо голодна прийде – на пасовищі від тривалого бездощів’я трава геть висохла.

 Євген загнав машину на подвір’я, і всі через межі городів подалися до річки. Тут було багато дорослих і дітвори. Зубанюки вибрали тихе місце на своєму березі неподалік дамби, де вода глибока і звідки можна навіть стрибати.

Поверталися до материної хати тоді, коли сонце сідало за темні вершини передгір’я Карпат. Довгі тіні дерев впали на землю. Тонкі ноги сина від постійного перебування у воді, як здавалося Зубанюку, геть всохлися і зараз стали схожими на сірники. У тілі полегкість і відчуття вовчого апетиту, бо те, що Віра прихопила, діти швидко з’їли.

По дорозі Євген поцікавився у Віри:

– Як думаєш, будуть вареники з підсмаженою на справжній сільській сметані цибулею?

– Голодній кумі одне на умі. Хочеш все готовеньке, як на тарілочці. Ти косив корові на зиму?

– Не косив, бо косар я нікудишній. Зате приїжджав сушити сіно. Зніс його до стодоли. Так що, шановна, я заслужив такої смакоти. А ось ти…

– Я думаю, що біля синочка і мені, невістці, щось перепаде. Якщо мати встигне для сина наварити.

Діти вузькою борозною побігли наввипередки, щоб на подвір’ї побавитися з великим чорним Бровком, який завжди зустрічає їх радо, надриваючись на ланцюзі. Коли Євген з Вірою увійшли, мати на веранді вже закінчувала ліпити вареники, а з розпеченої чавунної плити кухні розносився приємний запах смаженої на сметані цибулі.

Євген шепнув Вірі:

– Чия правда?

– Дармоїдам ще й щастить, – відповіла йому.

– Про що ви там шепочетеся? – поцікавилася мати.

– Тішиться, що будуть вареники, – видала таємницю Віра.

– А-а. Євген любить мої вареники. Побачила на оборі машину, здогадалася, що в таку спеку ви пішли на річку, прийдете голодні, бо вода витягує. Людей десь багато?

– Та досить. І дітвори, – відповів Євген, маючи бажання допомогти ліпити вареники, але мати не схотіла, бо практично залишила свою роботу.

Незабаром глибока миска зі свіжими варениками парувала на столі. Євген розколотив холодне кисле молоко, розлив усім у горнята. Сіли їсти. Наситившись, внучка Оленка подякувала бабусі, вискочила на подвір’я, а за нею – невідступний Дмитрик.

Мати весь час стояла при стіні й мовчки спостерігала, як син з невісткою із дна каструлі вигортають коричневі квадратики смаженої цибулі. З її вигляду було помітно, що в неї якийсь неспокій.

– Смакота… – вирвалося в Євгена.

– Я таких вареників ніде не їла. Ви, мамо, неперевершена майстриня, – додала Віра.

– Не хваліть мене. Вареники як вареники. Скрізь вони однакові.

– І я ліплю вареники, правда, не так часто, але вони в мене все одно чомусь не такі смачні. А ваші якісь особливі.

– Може, тому що мої на дровах заварені, а твої на газі, – відбивалася від похвали мати.

– У тебе, мамо, – жартома сказав Євген, – не відчувається продовольчої проблеми. А в місті… Скоро по смітниках люди шукатимуть шматок хліба. 

– Нема чого Бога гнівити, діти. На селі люди від ранку до пізньої ночі важко працюють, але не так бідують, як на асфальті, – то факт. Тим, хто родичів не має на селі, дуже тяжко. Корівка виручає. Є своє молоко, сметана, сир, якогось хліба купить собі людина і вже не голодна. Та й свиню можна підгодувати, кури несуть яйця щодня. Ні, біди на селі ще не видно. Але біда і до села може добратися. 

– Що маєш на увазі, що біда ще може бути? – запитав Євген маму, яка продовжувала стояти біля дверей.

– Що маю на увазі? – перепитала мати і тут же із сусідньої кімнати принесла два останні номери газети “Прапор Жовтня”. – Не один раз читала “Піну демократії” та “Авантюризм до добра не приведе”… Страшно стало. З владою не можна так поводитися. Будь обережним, сину, думай що і про кого пишеш. Захочуть, завтра всіх посадять. Ще не час.

– А коли цей час мамо, настане? Завтра, післязавтра?.. Хто підкаже цю дату?

– Твій дідо допомагав харчами хлопцям з лісу. Донесли на нього, що пособляв бандерівцям. Де він опинився? На Сибірі, а велику нашу господарку розтягнули. Я заледве виблагала, щоб хоч коровину мені залишили, бо тоді вже була заміжня. Змилосердилися. А твоя цьоця Марія дотепер з далекої і холодної Печори не може повернутися. З педучилища її взяли… Вони майстри по чужій долі трактором проїхатися, розчавити когось для них не проблема. Тому я і до тебе, Віро, звертаюся. Накажи йому, щоб не пхався, хай менше пише про то товариство, яке владі, як я зрозуміла «З піни демократії», наче більмо на оці. 

Віра навіть зраділа, що мати сама розпочала розмову на цю тему.

– Ви гадаєте, мамо, я не казала Євгенові, що геройство нікому не потрібне? Казала. Та не хоче він мене слухати. Зараз, може, хоч ваші слова на нього якось вплинуть.

Тяжке зітхання вирвалося з Євгенових грудей:

– Не переймайся цим так щиро, мамо. Не бери собі того так близько до серця. Вони вже не ті, що були колись чи ще до Горбачова. Влада зараз не наважиться когось ні арештувати, ні засудити. Правда народу зверху. І він, народ, відчув її. 

– Зате, – ніби продовжила його думку Віра, – таким легко навісити будь-який ярлик.

– Ще хтозна, сину, як воно може повернутися. І чим закінчитися. Пустять танки, як у Вільнюсі, Тбілісі… Передушать, мов жаб. А в тебе, Богові дякувати, діти підростають...

Євген замислився. Це говорили не просто уста матері, а її любляче серце, яке хоче і щиро бажає добра. Він побачив, що якісь нові риси лягли на материному красивому обличчі, високому чолі, яке закінчувалося рівно зачесаним назад волоссям. Сказала це, бо саму не раз життя серйозно екзаменувало. Тому зараз вона стояла перед ним, як мудрий порадник і справедливий суддя.

Невідомо звідки і чому в цю мить в голову Євгена закралася згадка, як агент КДБ вербував його – неприємно стало. Про цей невеселий епізод забув, більше того – викинув з пам’яті, наче непотріб, бо заклопотаний журналістськими справами. А тепер спогад заново зринув, мабуть, під впливом маминих щирих слів, її мудрої життєвої науки.

А якби тоді скорився волі комітетчика та проявив слабкодухість? Мабуть, Євген усе життя дорікав би сам собі, постійно відчував би внутрішню провину перед такими ж чесними, як мати.

Євген по-дитячому втішений, що так не сталося, що ніколи не доведеться вдавати із себе невинного ягнятка, що не збочив із совісного шляху – всім, всюди й кожному сміливо дивитиметься у вічі. Зараз  гордо розправив плечі, рукою задоволено погладив ситий живіт.

– Може, ще будете їсти? – запитала мати.

– Та що ти, мамо. На першому варенику сиджу, а останній вже ось тут, – і Євген пальці правої руки приклав поперек горла.

Мати запропонувала:

– Візьміть собі вареників додому.

– Це можна, – від задоволення Євген аж потер долонями.

– Маєте свій слоїк на молоко чи мені шукати?

– Що-що, а тару маємо свою.

Мати пішла у комірчину й невдовзі повернулася, несучи звідти в трилітровій банці обіднє молоко, в літровій – сметану, загорнутий в учнівський папір сир та миску з яйцями. Євген все це переклав у свою сумку. Сказав:

– На тиждень, а може, й більше, ми свою продовольчу програму забезпечили. Завдяки матері та її корові.

– Рада, що маю кому давати, – сказала мати і провела всіх до машини.

        На прощання внуки обійняли бабусю за шию, поцілували її.

 – Їдьте з Богом. Пам’ятай, сину, слова мої.

При світлі фар Зубанюки покидали мамину хату, в якій народився і виріс Євген, куди завжди охоче приїжджає. І Віра знаходить тут щирість, доброту, тиху сімейну пристань. Село, багате садами, готувалося до сну.

До нового дня…

 

 * * *

Колеса білої райкомівської “Волги” м’яко намотували кілометри асфальтової дороги до Добровіра. Назустріч мчали машини, а ліворуч довгою гусеницею, постукуючи на стиках рейок, на повній швидкості ішов пасажирський поїзд.

Було вже далеко пополудні, коли Ковалюк повертався в райком. Правим плечем притулився до стійки кабіни, навіть скулився, ладен був затиснутися в щілину. Не оглядався навкруги. Його зір різали купи почорнілої соломи, що рідко де по-господарськи в колгоспах вивершували скирти, на стернях не бачив тракторів з лущильниками. А в повітрі все відчутніший подих осені.

Сьогоднішній день перший секретар райкому присвятив об’їзду тих колгоспів, де, як показує статистика, невиправдано затягнули жнива. Вже пора готуватися до осіннього посіву, а в третині господарств ще з хлібозбиранням не впоралися, колоски на пні чорніють, у них зерно проростає. В області занепокоєні таким станом, б’ють тривогу.

Головам колгоспів перепало від Ковалюка. Йому не треба зазирати в кожний закуток, щоб правильно зорієнтуватися в ситуації. Досить було заглянути на тік… Коли бачив безгосподарність, голос його ставав різким і жорстким, майже авторитарним. Давав прикурити.

У селах не раз слухали Ковалюка. Дивувалися люди, як він уміє звернути увагу на все, скрізь придивитися, у всьому легко розібратися.    Знали: перший секретар аграрник до костей, у сільському господарстві ніхто не проведе його. 

Непорушно сидячи у машині, в голові Ковалюка снували невеселі думки. Перед очима так і стоять замислені обличчя цих двох жінок, котрі, побачивши його на току, підійшли, щоб поділитися своєю тривогою:

– Скажіть, ви там ближче до вищої влади, як далі жити, Михайле Романовичу? Що воно з того вийде? – запитала одна.

Ковалюк хотів щось відповісти, як друга не втрималася:

– Нема мила, прального порошку. Скоро вошей, бліх розведемо. Це вам не жарт. Я вже не говорю про продукти. До голоду котимося, Михайле Романовичу?

Залягла непрошена мовчанка. А мовчати не мав права. Від почутої правди Ковалюку зробилося так незатишно, сумно й боляче, наче в таких простих, але важливих для людей бідах його головна провина. Якщо чесно, то вони мали право на таке відверте звинувачення. Адже він найвищий представник місцевої влади, від нього, як і від командира на фронті, вважали, багато що залежить.

– Обіцяти і гарантувати вам, що вже завтра все зміниться на краще – не можу. Це було б нечесно з мого боку. Але ситуація під контролем влади, партії. Все буде добре. Я в це вірю, – відповів щиро, бо бачив перед собою дві пари жіночих очей: одні – добрі сірі, а другі – чорні, покірні й чисті. Вони викликали його на відвертість. Перед цими простими людьми Ковалюк не міг покривити душею.

– На селі всяке говорять… – мовила русява жіночка, тендітна, ніби підліток, чорні очі котрої аж світилися щирою довірою.

– Що люди говорять?

– Що говорять?.. Всяке. Кажуть, як позбудемося залежності від Москви, аж тоді заживемо.

– Не вірте. Союз не головна причина наших бід, занепаду. З Росією ми багато чим тісно зв’язані. І то не один рік – десятиліттями. Насамперед економічно. Щось Україна дає Росії, щось ми отримуємо від Росії. А ви уважно придивіться, хто таке говорить, самі оцініть почуте і подумайте, чи таким пропагандистам варто вірити.

– Йой, та чуєте… – сказала повніша фігурою жінка, оглянувшись довкола, ніби її хтось міг підслухати. – Та Марійка його знає. Нездаль така сільська, ледар, п’яничка. Але, чуєте, десь там у місті записалося до якогось товариства і тепер воно во враз найрозумніше стало. Всіх, каже, скоро комуняків, перепрошую за слово, на гіляки, а тих, що зараз при кориті, будуть міняти.

– Це, очевидно, все, що здатний видати його розум. Якщо фахівців міняти на таких, як він, а ще дати їм владу, то наламають дров. Ой, наламають.

– Не ображайтеся, Михайле Романовичу. Ви своя людина, з вами можна й відверто.

– Дякую за добре слово.

– Але і серед ваших партійних є подібні.

– Ви праві. Є такі й серед комуністів. І немало їх. Цього якраз ніхто й не приховує. Навпаки, виявляємо, звільняємо або даємо можливість їм виправитися і показати, що вони ще здатні краще працювати. Через таких партія змушена була розпочати перебудову. Але кожна, чуєте, кожна людина мусить насамперед сама змінитися внутрішньо. Інакше бажаного не досягнемо.

– Та чи воно щось дасть? Чи вистачить вам сил, щоб все проконтролювати. Вас одного, мабуть, замало буде.

Ковалюк протер хустинкою очі, мовби йому впала полова:

– Я не один. Тепер щодо згаданого вами товариства, яке створене і діє у Добровірі. Про нього не раз писала районна газета “Прапор Жовтня”. Працює, можливо, не завжди у правильному напрямі. Та з цим можна буде якось полагодити. Мушу вам чесно зізнатися, що в цьому товаристві багато чесних, розумних людей. Таких варто вислухати, зрозуміти та задуматися над тим, кого і за що критикують, чи справедливо і що самі пропонують. Майте на увазі, що нічого нового ніхто з них не скаже вам, а говоритиме про ті ж самі економічні проблеми, які непокоять владу, вас. Про ті ж цукор, пральний порошок, про ту саму ненормальну мовну ситуацію, що склалася в Україні, яку треба змінювати. Як бачите, наші партійні інтереси з неформалами у чомусь збігаються. Але поки що ми на різних барикадах. Дасть Бог – зійдемося, якщо щиро хочемо змін, кращого життя собі, своїм дітям, внукам.

Та чи вперше за час партійного керівництва районом Ковалюк говорить з людьми на такі теми? Ні. А чому? Бо завжди в нього на думці те, що болить і серйозно турбує всіх. Не від вчора непокоїть першого секретаря, що скрізь: у кожній хаті, у кожному селі, малому й великому місті зростає соціальна напруга. Здається, наче народ заразився почуттям боязні втратити можливість вибороти для себе волю, краще життя, ніби відчув нестримне наближення чогось великого, важливого й доленосного, ознаки якого дедалі сильніші й виразніші. Навіть не беручи до уваги, що в головах людей не стирається згадка про вперше організовані неформалами конкурси вертепів, різдвяних шопок, колядок; вистави за забороненим романом “Собор” Олеся Гончара, літературний вечір пам’яті поета-мученика Василя Стуса. Тепер до цих подій додалися нові: група активістів товариства брала участь у Києві в конференції, де зародилося об’єднання “Меморіал”, трохи згодом – у Всеукраїнському установчому з’їзді Народного Руху України. На очах влади хор “Діброва”, який блискавично став популярним, по всіх усюдах виконує недозволені пісні “Не пора, не пора”, “Лента за лентою”, “Ой у лузі червона калина”. Мало не щодня в Добровір приїжджає хтось з відомих дисидентів, політичних в’язнів, які завдяки перебудові на волі. Інтерес до їх візитів неймовірний – будинок культури не поміщає всіх бажаючих побачити, послухати тих, кого вважають мучениками за ідею, національними героями. Зачастили письменники, співаки, вчені. Ніхто з них не церемониться у виборі слів, критикуючи комуністів, радянську систему.

У райкомівських кабінетах, можливо, ще не надавали справжнього значення силі раптового національного спалаху, гідності. Якщо й відчували, то цього ніхто не прагнув приборкати, утихомирити, бо народ ніби розправив крила. На заклик товариства масово вийшли пікетувати суд, який розпочинав слухати кримінальну справу, порушену проти Кілка, Калюжка, Пташківа за організацію несанкціонованого мітингу біля тюрми. Вікна дрижали від гучних вигуків “Судді – не будьте катами”. І того було досить – зібрані міліцією звинувачувальні матеріали відправили в архів. 

Щодня Ковалюк усамітнено аналізував події. І запитував себе: чому так завихрилося, чому такий водокрут у державі? І чим воно закінчиться або може закінчитися? Веселого, звичайно, у своєму висновку  знаходив мало.

У певні хвилини, коли на душі Ковалюка був спокій, доходив до незаперечного висновку, що не можна нинішню розбурхану народну енергію заганяти в рамки старих законів. Інакше союзні республіки на картах визначать свої кордони… Покладав надії на наступні вибори, але до них ще далеко. За півроку багато стече води. Тому йому щось усередині нашіптувало, що, очевидно, поки не пізно, час лікувати переродження, яке набирає чітких ознак повного хаосу, права стихійної вулиці. Але боявся проявити ініціативу, а зверху не надходило генеральної вказівки. Схоже, що всі наче змирилися з неминучістю і тихо очікували, що з цього вийде.

 

* * *

Посмішка не сходила з обличчя Ярослава Кілка. Бути в доброму настрої він мав усі підстави: громадське товариство в зеніті політичної й мітингової слави, популярності. Йому люди більше довіряють, ніж законній районній владі, бо вона, як хтось одного разу висловився на віче, залізла у брехню, мов у болото.  

Додало товариству ваги те, що минулого тижня його активісти запросили керівників району взяти участь у мітингу, на якому обговорювали законопроект “Про вибори народних депутатів Української РСР”.

Спершу Ковалюк з пересторогою сприйняв їхнє запрошення. Перед тим, як дати згоду на участь в загальноміському мітингу, він зібрав працівників апарату райкому:

– Хто пояснить, чому такі масові заходи по обговоренню важливих політичних та державної ваги питань мають проводити неформали, а не ми, партійні чи радянські органи? Адже вперше обиратимемо депутатів з кількох кандидатів. Віддаємо, товариші комуністи, ініціативу. А людям, очевидно, хочеться знати нашу позицію. У даній ситуації ми, на жаль, на мітингу будемо в ролі запрошених.

Господар головного партійного кабінету очима пробіг по кожному обличчі й побачив, що ніхто не наважувався щось сказати – надто правдиво Ковалюк змалював картину. Скрипнуло крісло під недавно обраним другим секретарем райкому партії Степаном Дедиком. Він в апараті людина нова, тому ситуацію оцінив для себе як непогану можливість засвітитися.

– Справді, – промовив Дедик, – варто замислитися, чому ми віддали ініціативу і чому воно так? Відповідь бачу одну: не годні нічого нового сказати людям, ніби побоюємося їх. Те, що з позиції інтересів партії можемо сказати їм, навряд чи знайде відгук у них, а те, що насправді думаємо і треба би було сказати, свідомо замовчуємо. Ось і вся проблема. Цією прогалиною успішно користується громадська організація. 

Смілива правда Дедика аж пересмикнула Ковалюка та ще декого. Адже в райкомі сприймали його як потенційного кандидата на посаду першого секретаря, оскільки про Ковалюка в області не вельми доброї думки, а в Дедика там свої плечі. До того ж він молодий та енергійний. А зараз з користю для себе скористався перевагою, бо будь-кому міг сказати у вічі: “Це ви винні в тому, що партійний орган не поважають. Я, перепрошую, тут ні при чому, я в райкомі  людина нова». 

– Так, – промовив Ковалюк, – ми розплачуємося за промахи верхів, ми – їхня політична жертва. Тому райкому щодня, щогодини належить шукати нові ідеї, співзвучні настроям основної маси, нові підходи, нові вирішення проблем. Їх не знайдемо в кабінетах, а лише поміж людьми. Зобов’язаний сказати, що працівники райкому побоюються народу. Дехто хіба що до свят навідується у благополучні колективи. Візити в маси мають стати нашою нормою, обов’язком.

Оглянувши колег, Дедик сказав:

– Мусимо усвідомити, що ми ввійшли у стан активного соціального оновлення. Це серйозна проблема, бо поки що прямуємо наче наосліп, без кінцевої мети. Багато хто з нас, партійних працівників, досі за звичкою віддає перевагу не аргументам, не переконанню, не вимогам сьогодення, а адміністративним методам. Не таємниця, що діємо з позиції сили, часто говоримо від імені народу, а що з цього приводу думає сам народ, насправді не цікавимося. Так не можна. Це хибна позиція, шкідливий шлях. Тому я розумію стурбованість Михайла Романовича, на плечі якого лягла вся вага відповідальності за справи. Погоджуюся з товаришем Ковалюком також у тому, що опоненти на наших же недоліках цілком успішно роблять політичну кар’єру.

Розмова виходила вагома. Після слів Дедика в кабінеті першого секретаря запанувала мовчанка. Ковалюк, помасувавши шию біля спини, сказав:

– Добре, що ми обмінялися думками. Деякі з них обов’язково висловлю післязавтра на мітингу. 

 

* * *

Останніх півроку людей, наче магнітом, тягнуло на мітинги. У Добровірі вони постійно відзначалися особливою масовістю.

Всі штатні виступаючі від товариства вже стояли біля вхідних дверей кінотеатру “Союз”. Неподалік них Ковалюк – такий, як і завжди: елегантний, у сірому костюмі, смолисто-чорна коротка зачіска й манера певного в собі. Цим він й вирізнявся. А ще тим, що ніби сторонився.  

– А він чому там? – почув Зубанюк збоку, а оглянувшись, побачив двох з вигляду знайомих чоловіків.

– Ти про кого?

– Як про кого? Та про першого добровірського комуніста.

– Почекай. Не рубай з плеча. Може, його досвід нам ще знадобиться.

– Обійдемося. Йому досить бути біля ситого партійного корита. Такі, як він, вже накерували… Що маємо? Не живемо – животіємо, у м’ясних магазинах самі гаки і продавці.

– Злий ти, Іване. Якщо ти такий правдолюб й мудрагель, то твоє місце он там, де вони. Іди до мікрофона і скажи нам щось розумне. Порадь, як жити маємо далі…

Зубанюк не дослухав їхньої розмови. Її перебив ведучий Михайло Пташків, який по мікрофону повідомив про початок мітингу і про те, що до порядку денного внесено одне питання – обговорення законопроекту про вибори народних депутатів Української РСР. У вступному слові наголосив, наскільки це важливо і що висловлені тут думки запишуть й відішлють до Києва.

– Чуєш, Іване, що говорять? Та попросися до мікрофона. Підкажи, як і кого обирати в депутати, – між собою ці двоє.

Коли Пташків повідомив, що першим виступатиме голова громадсько-культурного товариства Кілко, на площі заплескали долоні, мовби враз із землі в небо злетіла тисяча голубів. Його любили. І він дорожив тим, що іншим подобалося в ньому. 

Кілко сказав майже по-військовому – коротко й конкретно: товариство за те, щоб не проводити виборів депутатів від громадських організацій, а виступає за прямі вибори, в тому числі й голови Верховної Ради, голів виконкомів місцевих рад, депутатів нижчих рівнів, щоб виборець знав, за кого конкретно голосує і хто представлятиме його інтереси в різних гілках майбутньої демократичної влади.

Лаконічним також був виступ ще одного улюбленця мітингів Йосипа Калюжка. Він нагадав публіці, що через запропоновану демократичну форму виборів депутатів народ має можливість цивілізовано позбавити комуністів влади. Але для цього треба  проголосувати за тих кандидатів, яких запропонує товариство.

– Ви всіх наших кандидатів у депутати будете знати, – говорив Калюжко.– Списки вивішуватимемо на інформаційних стендах, які встановимо в різних кінцях міста. Там повідомлятимемо і про тих, кого висуває райком партії.

Коли ведучий запросив до слова  Ковалюка, на площі загуділо, мов у розбурханому вулику. Пташків підняв руку, заспокоїв:

– Розумію, що ми тільки вчимося демократії. Уміймо, шановні, вислухати іншого, – він це сказав таким тоном, мовби дав зрозуміти Ковалюкові: “Сам бачиш, хто тут важливіший, хто сила, а ти, перший секретарю, щось другорядне”. – Я вас дуже прошу, послухаймо уважно. Наша боротьба лише починається. Ваша підтримка нам ой як знадобиться. І ще не раз. 

Реакція мітингу не вибила Ковалюка з рівноваги: рішучим кроком підійшов до мікрофона, хмурячи брови, глянув переднім у вічі, ніби намагався вгадати, як вони поведуться. Раптом виголосив кілька слів, демонструючи своє ораторське мистецтво:

– Цінні пропозиції щодо майбутніх виборів звучали на мітингу. Вони неодмінно будуть враховані при прийнятті закону. Глибоко переконаний: усе, що на користь перебудові, а не на шкоду, усе, що на користь соціальному оновленню, моральному очищенню суспільства, – все це сміливо треба брати на озброєння, не дивлячись, від кого воно виходить – від влади, партії  чи товариства.

Поруч Зубанюка ці двоє:

– Ти диви, мудро говорить.

– А ти вже готовий був гнати його від мікрофона, а сам не відважився  виступити.

– Що не кажи, а партійний вишкіл – то сила.

Від тиші, яка запанувала на мітинговій площі міста, пожвавішав Ковалюк – хочуть слухати. І він продовжив:

– Я вперше на такому велелюдному мітингу. І шкодую, що не брав участі в попередніх. Тому з вашого дозволу скажу ще таке. Останнім часом вихлюпнуто стільки інформації про ті страшні тоталітарні часи, скільки наше покоління не одержувало за все своє життя. Тут мене особисто насторожують два моменти. Перший: спроба перекласти відповідальність за всі гріхи на Сталіна і Брежнєва. Але ж не вони одні винні в репресіях і стагнації, одне слово, у деформації соціалізму. У тіні чомусь залишається їхнє оточення. Зрештою, у тому, що  ми докотилися до ганебного занепаду, є вина всієї партії, особливо її верхівки. Ми мали таких керівників, яких, очевидно, заслуговували. Це мусимо чесно визнати не тільки заради модної сьогодні самокритики.

Подібного не маємо права допускати. Тому й партія розпочала велике оновлення, очищення. Воно відбувається суперечливо, у протистоянні. Французам, скажімо, навіть на думку не спаде провести референдум, чи треба розмовляти у Франції французькою. Проблема української мови – це важлива складова великої союзної проблеми, але ще  не найголовніша. Ось чому сьогодні, як ніколи, потрібна консолідація всіх здорових сил на базі ідеї перебудови, на чому наголошує товариш Горбачов.

Досить нам  копирсатися в брудній білизні історії, досить про злочини Сталіна і створеного Брежнєвим застою говорити. Хай цим займаються ті, кому це належить – науковцям, дослідникам. Показувати треба, хто нині гальмує наш поступ до кращого. У цьому велику справу робить товариство імені Колільника. Воно – за перебудову. Райком партії також за перебудову. Як і більшість населення краю. Тому я зараз з цієї трибуни мітингу закликаю повніше використовувати енергію всіх, кому дорогі наші спільні ідеї, – Ковалюк очима повільно повів по тих, хто найближче, потім – вліво, вправо і в поглядах людей не побачив осуду, докору, від чого на душі йому зробилося спокійніше, сам до них за весь час, поки біля мікрофона, посміхнувся. Відчув – він їм сподобався. А пройнялися довірою, бо чогось подібного від нього ніхто не очікував.

На мить всі були наче зненацька заскочені. Хтось один несміло заплескав у долоні, потім – другий, третій… Здригнувся майдан… Ковалюк вважав, що не все ще втратив.

 

***

У місті жваво обговорювали виступ Ковалюка на мітингу. Інколи Зубанюкові навіть здавалося, що це для них найважливіша тема. Одні хвалили – все-таки своя людина, другі – ганили, мовляв, вибору в нього нема. Верхівці товариства його промова сподобалася. Хоча до того не були певні, чи головний комуніст погодиться вийти до людей. Не знехтував запрошенням. Ніхто не прагнув докопатися до причини такої його поведінки. Багато хто в очах Ковалюка прочитав для себе щось зрозуміле й близьке по духу. Зрештою, він чи не єдиний в області перший секретар райкому партії на такій посаді з місцевих. 

А втім все, мабуть, було б добре, якби не “Прапор Жовтня” – частенько критикував товариство. З нагоди і без причини. При цьому різні автори, в основному партійна номенклатура. Чи причетний до такої газетної політики Ковалюк? Очевидно, бо саме перший секретар через редактора формує ідеологічне спрямування свого друкованого органу.

І вплив цей, як вважав Зубанюк, дедалі сильніший та відчутніший, бо між ним і редактором сварка виникає через справжнісіньку дрібничку, через якесь необережно сказане Зубанюком схвальне слово про неформалів. Одного разу вона навіть запитала:

– Слухай, товариству часом не потрібний відповідальний секретар? Або, може, редактор?

– Як це накажете розуміти, Катерино Іванівно?

– А так… Не за горами, я так собі припускаю, той час, коли вони випускатимуть свою газету. Он скільки самвидавського мотлоху ходить по руках. Читають його.

– Істину віщуєте. А читають, бо в цьому, як ви кажете, мотлоху болюча правда надрукована. Вам це, можливо, не так просто визнати.

Сказавши це, Зубанюк, тамуючи обурення, мовчки вийшов. Він зажди так робив, коли між ним та редактором газети зароджувалася словесна перепалка. Тому практично не доходило до більшого, але відстань їхніх поглядів на політичні процеси видовжувалася.

Тепер Зубанюк, побачивши на вулиці міста Кілка, підійшов до нього і запитав:

– Ярославе, чому ви всі мовчите? Мало не в кожному номері газети хтось критикує товариство.

– І хай. Не збираємося на кожну шпильку реагувати. Вони, можливо, цього від нас чекають.

– А дарма. На критичну статтю “Не жонглювати іменем  людей»  відповідь товариства мала би бути. І то обов’язково.  

– Хто не знає її автора? Відставний кадебіст. Це рівень його політичної моралі, духу.

– Моя порада. Напиши статтю про те, що зробило, робить і що буде робити товариство. Без хвальби. Не спростовуй того, що критичного було надруковано. Це має бути перелік всіх добрих справ. А вам є що показати.

Кілко хлопець справедливий і чесний. Має зв’язки зі Львовом, Києвом, часто зустрічається з дисидентами, політв’язнями радянських тюрем, таборів. Слухаючи журналіста, зловив себе на думці, що той таки добре радить. Тим паче передвиборна агітація ось-ось має початися.

– Подумаю. Пораджуся завтра на засіданні ради товариства.

– Тільки не зволікай.

– А стаття буде надрукована?

– Це вже мій клопіт.

Через хвилину Зубанюк оглянувся. Не знає чому, але озирнувся. Бачив спину стрункого хлопця, що крокував твердо, впевнено. Журналіст подумав, що й отакі ось звичайні люди творять історію. Він – герой… А чи не так? Хіба Калюжко, Кілко, зародивши товариство, не першими кинулися на комуністичну амбразуру?

Потім свій зір Зубанюк спрямував на небо. Дивився, як по ньому високо-високо мандрували одинокі білі пухнасті хмари, а збоку них кружляли  розкрилені птахи. Рвучко обернувся і пішов до редакції, несучи в серці ясну надію…

 

***

Після закінчення таємного голосування запанувала мертва тиша – у залі і на площі. Чутно було, як пульсувала кров у жилах. Усі напружено чекали результатів. Головуючий не встиг повністю виголосити, що головою районної ради обраний Зорян Па…, як раптом сплеск радості, мов сліпуча громовиця серед білого дня. З місць схопилися Крок, Калюжко і всі решта. Тримаючи за чотири кінці синьо-жовтий прапор, вони на висоту своїх рук підняли його, наче щось найкоштовніше, винесли на сцену і за мить звідси, як і було заплановано, з-під Будинку культури вулицями міста попрямували до кінотеатру, де вже все було готове для освячення. За ними подалися всі дружною лавиною, наспівуючи «Ще не вмерла Україна». Кожний був охоплений незвіданими досі почуттями. У цю мить люди ладні були небо штурмувати, гори перевернути. Вони підсвідомо починали розуміти красу й значення такої перемоги.

Освятивши синьо-жовтий прапор, отець Микола Коцько сказав:

– Це не сон. Збулося те, про що стільки років мріяли ваші діди, батьки, політичні в’язні радянських тюрем. Вам не доведеться тремтіти від страху. Українці потроху стають господарями на своїй землі, вони не дозволять нікому сказати, щоб ми забиралися звідти геть. Тепер вас має захистити ваша влада, яку ви обрали. Це перемога. Хай хитка, ще дуже маленька, але це вже перемога, дорогі брати і сестри. А сталося так тому, що у ваших серцях завжди жив Бог, якого вони замінили своїм ленінським атеїзмом. Вони не хотіли вірити, що без Бога ні до порога. Ось цей прапор з милими серцю кольорами неба і стиглої пшениці по стількох роках радянської займанщини затріпотить над ратушею. Він – наше сонце, від якого, як сніг, розтане будь-яка ворожість. Сьогодні їхні сили вже не ті, що були навіть вчора.

Якийсь чоловік середніх літ підхопив освячений прапор і живим коридором, що утворювався перед ним, мов тунель, легко й вільно, як справжній володар, від якого струмувало щось схоже на ясне світло, попрямував до міської ратуші. Ніс знамено  вкрай обережно.

Тисячі очей із хвилюванням проводжали незнайомого чоловіка, а він не оглядався, знав одне – йому треба дістатися опуклого вершечка найвищої в місті державної споруди. За кілька хвилин творець історичної доби вже був у недосяжності. Із гострого шпилю на землю впало вицвіле від сонця, дощів та вітром потріпане червоне полотнище, а замість нього хвилями синьо-жовтих барв заграв інший прапор.

Люди безупинно дивилися і ніби намагалися закарбувати в пам’яті те, як м’яко вітер перемішує такі милі серцю й очам синьо-жовті кольори, від чого в них створювалося враження, наче колоски стиглих хлібних українських ланів десь там торкаються голубизни чистого неба, десь там далеко для всіх блиснуло сонце і своїм теплом почало зігрівати ясну надію.

Ніхто не приховував радості: .  

– Ні, таки є Бог на небі. 

– Людоньки добрі! – хтось на весь майдан. – Я дочекався!.. Чуєте, я дочекався! У тюрмах холодного Магадану, мерзлого Норильська, глибоких шахтах Печори недаремно вірили, що колись синьо-жовтий прапор таки стане нашим. Тепер я можу спокійно помирати…

– Їм вже не відібрати в нас правди й свобода.

– Не кажи гоп. Сам колір не змінить союзу, догори дном імперії не переверне.

Серця людей рвалися вперед, до висот. Вони хоч у цю секунду готові були взятися за  зброю,  щоб  відстояти своє. У мислях лаяли  владу останніми словами.

Потроху люди розходилися. На вулицях Добровіра ставало тихо, спокійно. Місто готувалося до завтрашнього дня. Нового дня. Тільки синьо-жовтий прапор продовжував височіти на гостроверхому шпилі старої ратуші міста й мов надійний вартовий соколиним оком озирався на всі боки.

 

* * *

Сонце вже повернуло на захід, через вікно робочого кабінету гріло  Пухкову в спину. Йому доповіли про сесію – глибоко розчарований результатами голосування. У голові враз загуділо, наче рій розбурханих  джмелів. Не уявляв собі, як він, начальник відділу радянської міліції, який вірою і правдою практично всі свідомі роки служив радянській владі, був і залишається незрадливим їй, зможе співпрацювати з обраним головою районної ради – затятим  ворогом, недавнім тюремником…

Відчув утому в усьому тілі. Та таку, що полковнику ліньки було навіть про щось путнє думати. Нікого не хотів бачити, а з кимось говорити – то й поготів. Навіть від самого себе старанно ховав власні долоні – лячно глянути, хоч знав, що волосся на них так і не виросло… А бандерівсько-націоналістичний синьо-жовтий прапор на ратуші майорить, муляє йому очі, наче скалка, що глибоко вп’ялилася  в саму зіницю…

Пухков не міг змиритися, загасити душевний неспокій: політичне тирлище далі сприймав таким, що, на його глибоке переконання, позбавлене логіки – найненависніший радянській владі тепер у Добровірі перша особа! Хай Пахолок і законний голова районної ради, але він для начальника міліції, на жаль, був, є і залишиться злісним порушником.

Серце Пухкова переповнене круговертю розбурханих почуттів. Прогледіли іскру. Де саме вона спалахнула – ніхто не знає. Тліло рік, два… Вчасно не загасили. Спалахнув вогонь. Великий. Пожежа розгоряється на всіх широтах. Від цього, здається, ще ніколи  Пухкову не було так тривожно і кривдно. Душа наче охоплена неприємним трунком. Стояв задуманий, як перед неприступною височінню, яку йому належить здолати, хоч добре знає, що це йому не під силу. Затиснувся в кут кабінету, чолом притулився до двох перпендикулярних стін, намагаючись у такий спосіб якось приховати свою слабість, безпомічність, й наодинці безшумно, мов сильно ображена дитина, заплакав.

Скільки до того Пухков пережив, може, навіть складнішого, драматичнішого – все минуле розгубилося на стежках-дорогах, давно  забулося. І що стікало більше хвилин, тим сильніше реальність гірчила полковнику душу. Хотів заглушити голос  внутрішнього неспокою, що прокинувся в ньому і вирував, як вулкан перед смертельним для когось виверженням. Чогось чекав. Не спускав очей з телефонного апарата, ніби хтось обов’язково мав би йому задзвонити.

Потім Пухков собі пошепки: «Годі тобі, Андрію… Хитрун Ковалюк програв посаду. Так йому й треба…»

За вікном скрипнув засув металевої брами. Пухков зрозумів – когось арештували…

 

   Микола СЕНЕЙКО.

 

Микола СЕНЕЙКО