* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ОСТАННЯ ТЕПЛА СЛЬОЗА

20:42 03.04.2011

ОСТАННЯ ТЕПЛА СЛЬОЗА

                                         

Горпині Гордіюк наснився сон. Чудернацький і незро­зумілий. Ніби вона, Горпина, їхала верхи на чорному коні. Широкий луг, вкритий чебрецем і ромашками, шурхотів під копитами, як ото осіннє листя, перезимувале, пересохле. І кінь, на якому вона скакала, мов і не кінь, а чорна... труна.

Горпина богомольна: постувала, а ввечері на сон хрестилася і молитви читала вголос. Була молодшою - і в Суми до церкви їздила, і до Конотопа, а раз навіть, до Києва забилася. Бо свою ще до війни зруйнували. А те, що від неї лишилося перетворили на колгоспну комору, куди засипали полову та різне збіжжя. Та недавно загомоніли селяни, наче церкву нову будуватимуть. То й добре. Можливо, з’являться в людських душах святість та доброта. А то вже скільки того гріха в житті. «Христос помер за нас, коли ми були ще грішними»,- чомусь спало на думку.

А збудують церкву, отоді вже й вона, Горпина, надіне найновіше своє вбрання і піде на молебень. Бо ж не тільки до Сум та Конотопа, а й до Путивля вже не вистачає здоров’я з’їздити, та й з грошима сутужно. Пенсії тієї - кіт наплакав. А треба ж і хлібину купити, й до неї. І на чорний день слід хоч трішки грошенят припасти. А то як помре…

«Бог даровал нам жизнь вечную, и сия жизнь в сыне его».

Є в неї сини. Воно, мо’,  й сини поховали б, так роз'їхалися, хто куди. Ні вісточок, ні приїздів уже кілька років. П'ятеро в неї їх - синків-то. Та чи забули про неї? Чи думають, що вже й ряст не топче на цьому світі?

Донька? Ех, Ганю, Ганю... Прости Господи, непутящою якоюсь виросла. Найменшенька. Все для неї старалася. А вона подалася бозна - куди, вірніше, потяглася з мужиками. Як мине місяць, тоді завертає додому. Та все з новими залицяльниками, та все з п'яницями. І оце не так давно, якраз перед Великоднем, з двома прискочила. Боже, спаси й сохрани! Зарослі, з бородами. Не на людей схожі, а, про­сти Господи, на чортів. Та ще й п'янючі, як чопи.

Ганка ні здоров'ям не поцікавилася, ні життям-буттям, а прямо з порога: "Горілка є?" А де вона в неї? "То гроші давай". І останні гривні бац - і прихопила.

Три святкові дні гульма бісилися. Чого вже в хатині не витворя­ли! Тьху!.. Вона познімала іконки, і, щоб цього сорому не видіти, в по­вітці жила. Навіть думка виникла: накласти на себе руки, щоб не бачити витворянь своєї непутящої  дочки. Та переду­мала - не хотіла брати гріха на свою душу. Бо ж вішальникам і на тому світі їх ніхто не відпустить. Піти б до міліції, та не наважилася - сором же який!

І гульвіса Кузька Хропчук до них прибився. А в нього брага дома завше грає. І куди тілько влада дивиться?! Скільки того Кузьку забирали - сотню разів. Пересидить день-два в райцентрівській буцегарні,  так сяк очуняє - потім зно­ву за своє.

Отак почудили-почудили з тиждень, і зникла Ганка зі своїми хахалями в невідомому напрямі. А Кузьку, правда, знову прикрили - перебивався десять днів на держав­них харчах. Та знову вийшов і за своє, за своє старе взявся…

І до всіх цих клопотів ще й сон додався: чорний кінь-труна і широченний луг...

 

                                                                               2.

 

"Що б то воно могло означати? - розмишляла Гордіюк, кліпаючи спросоння віями. - Мо', біда з синами? А чи з Ганкою щось скоїлося? А мо', й сама хворітиму..."

 Встала з убогого залізного ліжка і почовгала боси­ми ногами по вчора змазаній долівці, притрушеній пісоч­ком. Підійшла до відра, взяла кружку з облізлої табуретки. Вмокнула її в відро. Набрала води. Відпила кілька ковтків - вода тепла й терпка.

"Криниця замулилася, а почистити нікому, - з гіркотою подумала. Ще відпила  ковтків два і поставила кружку на місце. - Ні, сама у сні не розберуся. Піду, мабуть, до Марусі, вона знає в цьому толк - розгадає його".

Накинула поношений халатик, підперезалася фартухом, всунула ноги в старенькі капці і вийшла з хати­ни. Не замикала: що в ній візьмеш?

Споришем, який рясно встелив двір, наблизилася до хвіртки. Обросила ноги до кісточок: "Роса зранку - дощу не буть..."

Маруся поралася в сараї. Її дзвінкий голос лунав на весь куток.

-   Васько, не лізь у корито. Та не лізь же! - відганяла палицею підсвинка. - Не

штурхай Машки! Ну, не штур­хай... Нехай їсть...

    Повчання вискунів обірвала Горпина:

-   Мань, ти вже мене, стару, вибач... Бачу, що й мішаю тобі... Та, знаєш, сон мені якийсь чудернацький привидівся... Чорний кінь... Чорний, як... труна... і тілько,  здаєть­ся, біла грива та золотисті копита. Що б то значило?

  Та знову цикнула на підсвинка, витерла руки об ганчір'я, уважно глянула на сусідку, наче її давно не бачи­ла.

-   Кажеш, гарма-дарма чудний сон приснився? По мені, Горпинко, щось недобре стрясеться. Біла грива й зо­лоті копита - то вроді нічо. А чорний кінь та ще й цвинтар  - то вже біда...

-   Не цвинтар, а труна, - підправила Гордіючка.

-   А луг із чебрецем і ромашками видівся тобі?

- Ну, видівся, - здивована пророкуванням сусідки, відповіла Горнина.

-   Отож  і є цвинтар...

Горпина помовчала, тоді:

-   Смерть, мабуть?

-   Не думаю, - зітхнувши, засумнівалася Марія.

-   А домовина? - тричі перехрестилася Гордійчиха.

-   То тобі так здалося.

- Ні-ні. Не здалося. Я бачила... домовину. - Горпина роз­хвилювалася, аж очі звузилися і крапельки поту вкрили чоло.

-   Домовина? - задумливо перепитала Марія. - Може, знову Ганка забреде,- висловила припущення провісниця, висипаючи з відра пійло до корита. - Ти  пенсію вчора получила?

-   Та получила, - якось ніби не в собі відповіла Гордійчиха. - Ну, то я піду. Не мішатиму тобі, бо й дома роботи стачить...

-   Іди, Горпинко, і  нічого такого не думай.  Скілько тих снів людині за життя насниться! І не всі вони в руку...

- Так - то  воно так, - закректала Горпина й вийшла з хліва.

 

                                                                           3.

 

Гордійчиха обгортала картоплю. Шкрябала сапою по сухій, затверділій землі.

"Дощу 6 треба. А то засушить сонце всю городину".

Уже другий місяць минув, як жодна краплина не впала з неба.   І бадилля місцями почало  жовтіти.

Раптово наче біля серця кольнуло. Горпина від несподіван­ки аж присіла. "Тю ти! Чом би це?"

Ноги підкошувалися. Хапнула ротом повітря, та вдихну­ти його не змогла. У горлі щось здавило. Потому повільно осіла в картоплиння…

 

                                                                           4.

 

Не пам'ятала, як опинилася в своїй хатині. Роз­плющила очі, прийшовши до тями, і побачила Марію.                                    

-   Оце й добре, що оклигала. Ось на поїж, - простягла тарілку з підсмаженою картоплею. - Підбадьоришся. А то вже три дні в безпам'ятстві...

-   Не хочеться мені, Марійко, ні їсти, ні пити. Не хочеть­ся, і квит, - їй ще важко говорити. - А шо зі мною?

-   Хворь на тебе напала, Горпинко, хворь...

Вона ще щось хотіла сказати, та зненацька розчини­лися двері і на порозі виросла … Ганка. Похитується. За  спиною, Горпина одразу їх впізнала, ті, що й минулого разу приходили.

-   Ти диви, сусідонька! - скривилася Ганка. - Ти чо’ тут нишпориш? Грабастаєш!? Мамку мою обчухруєш!?

-   Тіпун тобі на язик, Ганко, -  не знітилася Марія. - Як ти про це можеш казати? Твоя мамка хвора дуже... Я її на городі підібрала, в картоплинні...

Ці слова аж ніяк  не розжалобили Ґанку.

-   Ану, киш звідси, - підступила до сусідки. Слідом за нею - й два здоровані. - Сліду шоб твого тут не лишилося! Мамка й без тебе одужає. Я їй ліків куплю, догляну   за нею. Правда ж, матусю?

-   Ти 6, Ганко, перш ніж безтолкові ляси точити, краще б на город пішла картопельку обгортати, - не здавалася Ма­рія.- Мине день - два   -  на грядку  не зайдеш…

-   Во дайот! - захихотала та. - Я ж усе там позрізаю... Нічого ж   тоді не вродить. Ладно...не командуй тут! Чуєш, не командуй! Чеши звідси!  Стьопушка,
допоможи тітоньці залишити наше шляхетне товариство. Воно - не для неї.

-   Сказано: чеши звідси! - дихнув на Марію перегаром один з бо­роданів. - Неси  свої клешні додому, поки цілі...

-   Да свят із вами, - перехрестилася жінка. - Господи пра­ведний, не доведи більше таких страховиськ на­віть у кошмарному сні побачити, - вона ступила до дверей, а тоді обернулася й додала: - Тюряга за вами плаче!

-   Ну ти! - підскочив до неї Стьопушка. - Дуй звідси! Бистро! - штурхонув у спину так, що Марія поточилася і ледве не впала.

Коли за сусідкою зачинилися двері, Ганка присіла біля матері на краєчку ліжка. Втупилася п'яними, аж каламутними очима, наче вперше побачила її. Мотнула головою з фарбованим - перефарбоваиим волоссям, мов кобилиця гривою, і процідила крізь прокурені зуби:

- Ти чого розляглася? Чо гостей не стрічаєш? Не нрав­ляться вони тобі?

Горпина тільки повела очима. Їй важко говорити. Нестерпно пекло десь усередині. Тому майже нечутно прошепотіла:

- «Близок Господь ко всем призывающим его, ко всем призывающим его к истине...» Шо ти твориш, доню?..

- Не твоє діло... Діло не твоє!..Я вже виросла і живу своїм життям, а ти - тільки зі своїм Богом…

Мати ще тихіше:

- Він дає мені надії … А твоє життя - блудне... Як я могла таку грішницю народити?.. Не буде мені ніколи за це прощення...

- Замовчи! - Ганку немов хто вжалив. - Розпатякалася тут!.. Скажи краще - пенсію одержала?!

Горпина нічого не відповіла. Відвернулася. Глянула в невеличке віконечко, через яке ледь пробивалися сонячні промінці.

- Ах так! - зануртувалася донька. - Ти не хочеш зі мною говорити?! - вона схопилася з ліжка, забігала по хатині, мов навіжена. Розпатлалася. - Шукайте, хлоп'ята! - наказала. - У шухлядах по­шуруйте!

Ті, наче тільки й чекали команди, заметушилися.

-   Ганю, ну як же так? - сльози хлюпнули з очей Горпини. - Немічну матір до ниточки обдираєш...

-   Немічну!? Га-га! Ти ще й мене переживеш!..

Ганка кинулася до шафи. Порилася в старих паперах - грошей немає. Навіщось перевернула старенький столик і під ним теж  нічого не знайшла. Знову підскочила до матері, нахилилася  хижим звіром над нею.

-   Гроші де?                                    

Мати - ні пари з вуст.

- Може, ось цим язика їй розв'яжемо? - Стьопушка підсту­пив до ліжка. - Жора це вміє  робити. Правда ж, Жоро?

- Угу, - буркнув молодик. - А не признається -  витягну язика. Запросто.

Стьопушка тим часом  добув із кишені і подав йому тонесеньку... вірьо­вочку. Капронову.

-   Пам'ятаєш, Ганнусю, після неї той старик... усьо віддав... Разом з душею. Ця раба Божа  теж ось - ось полетить у царство небесне. Полетить до свого Господа Бога та Святої Марії.  Прямим ходом. Тоді ми цю фазенду по боку…З аукціона.  Ха-ха-ха! Ох і пить будем, і гулять будем…Лафа. Кайф безмежний…Тому в’яжи галстук, шоб і не кавкнула…

- Цить! - перебила його Ганка -  щось її зупинило..

Можливо, десь на краєч­ку серця сколихнулась жалість до рідної матері. А можливо, дитинство пригадалося. Бігала вона, малесенька Ганнуся, з мамою на річку. Та прала, а вона купалася в теплій водичці. Вилізе, ступне на травичку - ніжки так і жалить...

Ганка навіть головою завертіла, ніби незрозумілу їй полу­ду відганяла. Та все це тривало недовго.

-Давай пенсію, стара карга! - істерично загаласувала. - Бач, їй грошей жаль для рідної дочки!.. Її не турбує, що я боса, бідна і голодна!.. Її не хвилює, що в мене розвалюється голова. Її не пече, що в мене серце із самого ранку ледь не вискакує із грудей. Їй не потрібна я, рідна дочка!...Одне в неї на умі, як би мені не дати «бабликів»…

Вона вихопила із Жориних рук вірьовку й почала тремтя­чими пальцями затягувати петлю...

 

   5.

 

Марія, спотикаючись, бігла до сільради.

"Іроди! Бестії! - бушувало в її душі. - Уже й рідних ма­терів не жаліють. Гроші, гроші, горілка - тільки й треба їм. Мати на Божій дорозі, а вона, звірина, за грошима явилася! І як таких нелюдів земля держить? Ой, що коїться на білому світі: рідна донька - рідну матір грабує, обдирає... Страшне!.."

Марія ледве не стукнулася з дільничним  інспектором Чалим, який збирався їхати до райцентру.

-   Ой, Івановичу, здрасті вам! - відхекувалася. - Ой, скоріше!.. Там!.. Там!..

-   Що там? - нічого не міг второпати Чалий. - Що там?

-   Ганка Горпини Гордіючки заявилася...

-   Угамуйтеся, тітко Маріє, - дільничний до неї. - По порядку все кажіть, по порядку...
              -
Ганка, кажу, до Горпини заявилася. А з нею ще й два здоро­вані, наче з лісу вискочили. Немиті, небриті. Ой, віщує моє серце - неспроста вони прибилися. Неспроста! Ой, швид­ше!..

-   То вони в неї дома?

-   Еге ж, дома... Ой, швидше!.. Тамечки вони... тамечки...

-   Що швидко робиться - те сліпе родиться, - зводив на жарт Чалий.- І взагалі, тітко, то сімейні розборки.  Поняла? Сьогодня посваряться - завтра помиряться. Не вперше і не востаннє…Ось повернуся з райцентру, тоді я з ними побалакаю. Бо вже, понімаєш, набридло…Задовбала Ганка вже мене. Ох, задовбала!

 

                                              

                                                                     6.

 

- Хлоп'ята! - заскиглила Ганка. - А вона чо’?! Богу душу віддала?!

Дочка торкнула матір за плече. Потім потягла за крає­чок хустини. Анічогісінько. Широко відкриті очі Горпини дивилися в порожнечу.

Ганка брудними пальцями нащупала на руці пульс, який ледве пробивався.

-   Та ні, наче ще жива…

-   Однако треба змиватися! - зарепетував Стьопушка. - А то нас тут застукують!..Гамплик буде! «Мокруху» пришиють!..

-   Не застукують! -  взялася за своє Ганка. - Шукайте, хлоп'ята! «Бабки» десь є!..Нутром  чую. На божниці шукайте! За іконами!..

Несподівано Горпина поворухнулася, повернула голову, хустина збилася на подушку і погляд її зболених очей упав на... вірьовку з петлею. «Невже?!» 

Здригнувся нерв на щоці.

- Ех, донечко, доне… -  ледь вичавила з себе.

...По зморшкуватому обличчю Горпини  поволі скотилася остання  тепла сльоза...

А з ікони, яка висіла на покуті, з важким осудом дивилась на все це Матір Божа. З малим дитяточком на руках…

Іван ЖИТНИК
Буринь
Сумської области